Битва під Ярославом

Да­та і місце

17 сер­пня 1245 р., поб­ли­зу міста Ярос­лав (нині Підкар­патсь­ке воєводс­тво, Поль­ща).

Дій­ові осо­би

Вій­сько Га­лиць­ко-Во­линсь­кої Русі: князь га­лиць­кий Да­нило Ро­мано­вич (1201–1264; князь во­линсь­кий у 1211–1264, га­лиць­кий у 1238–1264 рр., київсь­кий 1240 р., після 1253 р. ко­роль Га­лиць­ко-Во­линсь­ко­го ко­ролівства, по­ходив із ро­ду київсь­ких Мо­нома­ховичів, син Ро­мана Мстис­ла­вича, най­ви­датніший пра­витель Га­личи­ни та Во­лині, зас­новник но­вого євро­пей­сько­го ко­ролівства, та­лано­витий політик і успішний пол­ко­водець, вів успішні вій­ни про­ти інших Рю­рико­вичів, Польщі, Лит­ви, Угор­щи­ни, Мон­голь­ської імперії, ят­вягів то­що); князь во­линсь­кий Ва­силь­ко Ро­мано­вич (1203–1269; во­линсь­кий князь у 1231–1269 рр., брат і ба­гаторічний надій­ний со­юз­ник Да­нила); кня­жич Лев Да­нило­вич (1228–1301; у май­бутнь­ому князь га­лиць­кий і ко­роль Русі, під Ярос­ла­вом, імовірно, ко­ман­ду­вав пол­ком); двірсь­кий Андрій (?–?; час­то зга­дуєть­ся в літо­писі як один із най­кра­щих пол­ко­водців Да­нила); белзь­кий князь Все­волод Олек­сан­дро­вич та ін.

Вій­сько суп­ро­тив­ників Да­нила: князь Рос­тислав Ми­хай­ло­вич (1219–1264; з Оль­го­вичів, племінник Да­нила Га­лиць­ко­го по ма­тері, зять Бе­ли IV, у 1230–1231 рр. нов­го­родсь­кий князь, у 1236–1238 рр. га­лиць­кий князь, ба­гаторічний пре­тен­дент на га­лиць­кий кня­жий стіл, час­то посідав і втра­чав різно­манітні княжі сто­ли на Русі та Бал­ка­нах); бан Фільній (?–1245; ста­рий досвідче­ний пол­ко­водець угорсь­ко­го ко­роля Бе­ли IV, ке­рував ба­гать­ма по­хода­ми угорсь­ких вій­ськ у Га­личи­ну за часів мо­лодості Да­нила Га­лиць­ко­го, осо­бис­тий во­рог кня­зя); сан­до­мирсь­кий воєво­да Флоріан Вой­це­хович (?–?; воєна­чаль­ник поль­сько­го кня­зя Бо­лес­ла­ва V Со­ром’яз­ли­вого); га­лиць­кий бо­ярин Во­лодис­лав Юрій­ович (?–1245; іноді й­ого ото­тож­ню­ють з керівни­ком бо­ярсь­кої опо­зиції часів юності Да­нила Га­лиць­ко­го, Во­лодис­ла­вом Кор­миль­чи­чем).

Пе­реду­мови події

На по­чат­ку 1240-х рр. га­лиць­ка бо­ярсь­ка опо­зиція зно­ву роз­по­чала відкриті вис­ту­пи про­ти кня­зя Да­нила. Пре­тен­дентом на га­лиць­кий кня­жий стіл вис­ту­пив племінник кня­зя, Рос­тислав Ми­хай­ло­вич, який за­ручив­ся підтрим­кою угорсь­ко­го ко­роля Бе­ли IV та краківсь­ко­го кня­зя Бо­лес­ла­ва Со­ром’яз­ли­вого. Об’єдна­не вій­сько Рос­тисла­ва, га­лиць­ких бо­яр, угорців і по­ляків улітку 1245 р. взя­ло Пе­ремишль і по­чало об­ло­гу доб­ре укріпле­ного Ярос­ла­ва, за­лога кот­ро­го не змог­ла са­мотуж­ки прор­ва­ти кіль­це об­ло­ги (Рос­тислав відбив спро­бу ви­лаз­ки і спо­рудив укріплен­ня нав­ко­ло міста для об­ло­ги). Впев­не­ний у своїй пе­ремозі, юний племінник Да­нила навіть влаш­ту­вав під стіна­ми об­ло­жено­го міста ли­царсь­кий турнір, де дістав ви­вих пле­ча під час дво­бою. Довідав­шись про стан справ, Да­нило і Ва­силь­ко Ро­мано­вичі ви­руши­ли з Во­лині до Ярос­ла­ва, спішно зби­ра­ючи си­ли і пос­лавши по до­помо­гу до ли­товсь­ко­го кня­зя Міндов­га та давнь­ого со­юз­ни­ка з Польщі – ма­зовець­ко­го кня­зя Кон­ра­да (до­помо­га від цих во­лодарів прий­шла, але тро­хи запізно, ко­ли бит­ва вже закінчи­лася). Вис­лавши впе­ред аван­гард під ко­ман­ду­ван­ням двірсь­ко­го Андрія, Ро­мано­вичі швид­ким мар­шем пішли до Ярос­ла­ва. Си­ли сторін по­раху­вати неп­росто – бит­ва яв­но бу­ла до­волі мас­штаб­ною за мірка­ми Се­реднь­овіччя, у ній бра­ли участь декіль­ка ти­сяч важ­ко­оз­броєних дру­жин­ників-ли­царів з бо­ку Ро­мано­вичів (Л. Вой­то­вич вва­жає, що Да­нило вза­галі міг вис­та­вити в по­ле до 3 тис. влас­них дру­жин­ників плюс дру­жини Ва­силь­ка, белзь­ко­го кня­зя, а та­кож піші воїни та лег­кокінні по­ловці, про яких зга­дує літо­пис. За­галь­ну мобілізацій­ну спро­можність зе­мель Да­нила Л. Вой­то­вич оцінює 30 тис. піших і кінних воїнів, але яс­но, що ли­ше якась час­ти­на з ць­ого чис­ла мог­ла бу­ти при­сут­ня під Ярос­ла­вом), не мен­шою бу­ла кількість подібних же воїнів-про­фесіоналів з бо­ку Рос­тисла­ва і й­ого со­юз­ників. На­маган­ня Да­нила за­ручи­тися підтрим­кою со­юз­ників свідчить, що вій­ська бу­ли зіста­вими­ми за чи­сельністю і Да­нило як ро­зум­ний пол­ко­водець хотів звес­ти ри­зик у вирішальній битві до мініму­му.

Хід події

Заг­ро­за втра­ти важ­ли­вого міста зму­сила Да­нила діяти над­зви­чай­но рішу­че. Пе­рей­шов­ши Сян і ви­шику­вав­ши вій­сько в кіль­ка полків, князь роз­по­чав бій на­валь­ним нас­ту­пом. За логікою кня­жих часів, Да­нило очо­лював чо­ло (центр), Ва­силь­ко – та­кож вель­ми прес­тижне пра­ве кри­ло, Лев – ліве, аван­гардом ко­ман­ду­вав Андрій. Й­ого во­роги, мож­ли­во, ма­ли та­кий са­мий роз­чле­нова­ний бой­овий по­рядок. У центрі яв­но сто­яв Рос­тислав, бо й­ому як фор­маль­но­му го­лов­но­коман­ду­вачеві ли­чило ста­ти ли­ше в од­но­му місці – нав­про­ти во­рожо­го кня­зя, тоб­то сво­го дядь­ка, Да­нила. Зліва – по­ляки Флоріана Вой­це­хови­ча, оскіль­ки з ни­ми бив­ся Ва­силь­ко. Пра­ве кри­ло мог­ли ста­нови­ти га­лицькі бо­яри-виг­нанці або час­ти­на угорців. Досвідче­ний Фільній очо­лював ре­зерв – за­сад­ний полк, сподіва­ючись, що га­рячі ру­сичі швид­ко вис­на­жать­ся внаслідок сво­го нес­трим­но­го нас­ту­пу і нас­та­не слуш­ний час для вирішаль­но­го уда­ру. Мож­ли­во, де­що тем­ний, але док­ладний і ціка­вий опис бит­ви літо­пис­цем тре­ба ро­зуміти так: пер­ши­ми в бій всту­пили аван­гард Да­нила на чолі з Андрієм і во­рожий центр – га­рячий Рос­тислав Ми­хай­ло­вич ки­нув­ся на во­рога, пе­рей­шов­ши гли­бокий яр. Су­тич­ка бу­ла жорс­ткою й за­тятою, Да­нило кіль­ка разів над­си­лав своєму пол­ко­вод­цеві підкріплен­ня, оскіль­ки Рос­тислав по­чав бра­ти над ним го­ру і час­ти­на аван­гарду відсту­пила до бе­рега Ся­ну. Тим ча­сом Ва­силь­ко на своєму фланзі зав’язав бій із поль­ськи­ми ли­царя­ми, що й­шли в бій, грізно співа­ючи тра­дицій­ну «Бо­гуродзіцу», і хід бою тут дов­го за­лишав­ся не­яс­ним. Далі ста­лася цен­траль­на в історії Ярос­лавсь­кої бит­ви подія – Да­нило ра­зом із яко­юсь час­ти­ною вій­ська, кіль­ко­ма бо­яра­ми і си­ном Ль­вом зумів прор­ва­тися че­рез во­рожий фронт (чи та­ки здій­снив флан­го­вий обхід?) і на­пас­ти на во­рожий ре­зерв – за­сад­ний полк здав­на не­навис­но­го кня­зеві ба­на Фільнія. Поп­ри ве­личез­ний ри­зик во­лодар Га­личи­ни бив­ся на спи­сах з охо­роною Фільнія, ледь не пот­ра­пив до ба­на в по­лон, чо­му за­вади­ла ата­ка Ль­ва Да­нило­вича, кот­рий, за­хища­ючи бать­ка, зла­мав об міцні об­ла­дун­ки угорсь­ко­го воєна­чаль­ни­ка свій спис. Пов­торна кінна ата­ка воїнів і бо­яр Да­нила роз­ме­тала угорсь­кий полк, Фільній ки­нув­ся тіка­ти і був зго­дом узя­тий у по­лон. Тріум­фу­ючи, Да­нило розірвав угорсь­кий пра­пор, що приз­ве­ло до падіння мо­ралі у вій­ську Рос­тисла­ва, який, мож­ли­во на той мо­мент уже праг­нув вва­жати се­бе пе­ремож­цем. Вте­ча племінни­ка не мог­ла зас­по­коїти кня­зя Да­нила – не­яс­ною за­лиша­лася до­ля бою на фланзі Ва­силь­ка. Про­те і там Ро­мано­вичам по­щас­ти­ло: Ва­силь­ко осо­бис­то повів воїнів в ата­ку, і поль­ські ли­царі ки­нули­ся тіка­ти. Во­рога пе­ресліду­вали по­ловці.

Наслідки події

Ре­зуль­та­том бит­ви став ос­та­точ­ний роз­гром га­лиць­кої бо­ярсь­кої опо­зиції, зміцнен­ня внутрішнь­ого ми­ру та міжна­род­но­го прес­ти­жу Га­лиць­ко-Во­линсь­ко­го князівства, пе­ре­орієнтація відно­син Да­нила і Бе­ли IV на стри­мано-дружні та ос­та­точ­на втра­та Рос­тисла­вом Ми­хай­ло­вичем шансів пре­тен­ду­вати на га­лиць­кий стіл. Щоп­равда, це не за­вади­ло племінни­ку Да­нила Га­лиць­ко­го ста­ти са­моп­ро­голо­шеним бол­гарсь­ким ца­рем (по­мер у Бел­граді 1264 р.).

Істо­рич­на пам’ять

Бит­ва віднос­но доб­ре відо­ма в су­часній Ук­раїні, оскіль­ки асоціюєть­ся у шкіль­но­му варіанті історії Ук­раїни з пе­ремо­гою ук­раїнсь­ко­го вій­ська над іно­зем­ни­ми за­гар­бни­ками, а її ге­рої Да­нило Га­лиць­кий і Лев Да­нило­вич є од­ни­ми з най­по­пулярніших вітчиз­ня­них істо­рич­них пер­со­нажів, особ­ли­во в Західній Ук­раїні (пам’ят­ни­ки у Ль­вові, Га­личі, Во­лоди­мирі-Во­линсь­ко­му). На честь кня­зя наз­ва­но ви­соку уря­дову на­горо­ду, зня­то кінофільм та ще в 1940-х рр., ко­ли Да­нило асоціював­ся із «за­галь­но­русь­ким» періодом вітчиз­ня­ної історії, на­писа­но ро­ман (ав­тор – О. Югов).