Петро Дорофійович Дорошенко

Пет­ро До­рофій­ович До­рошен­ко 

(1627–1698)

«…інших му­шу шу­кати про­текцій»

Пра­вобе­реж­ний геть­ман (1666–1676), про­голо­шений геть­ма­ном «обох сторін Дніпра», що про­водив ак­тивну діяльність у нап­рямку ут­вер­джен­ня ук­раїнсь­кої дер­жавності. Ви­явив се­бе як та­лано­витий вій­сько­вий діяч, об­да­рова­ний дип­ло­мат, праг­ма­тич­ний політик.

У своїй дер­жавницькій діяль­ності втілю­вав у жит­тя за­почат­ко­вану геть­ма­ном Б. Хмель­ниць­ким політи­ку поліва­салітет­ної підлег­лості Ук­раїнсь­ко­го геть­ма­нату для здо­бут­тя біль­шо­го су­вереніте­ту для ко­заць­кої дер­жа­ви.

Се­ред інших пред­став­ників політич­ної еліти Ук­раїни дру­гої по­лови­ни XVII століття він виділяв­ся га­рячим патріотиз­мом, ши­роким ро­зумінням зав­дань і пер­спек­тив бо­роть­би за об’єднан­ня всієї те­риторії Ук­раїни, нес­хитною послідовністю й залізною во­лею в діях, спря­мова­них на до­сяг­нення пос­тавле­ної ме­ти, ви­соко­роз­ви­нутим по­чут­тям влас­ної гідності. Й­ому до­вело­ся пе­режи­ти і найбіль­ший тріумф, по­вагу та виз­нання з бо­ку на­роду, а та­кож пов­ний крах своїх політич­них планів, прой­ти че­рез при­нижен­ня капіту­ляції й по­чес­но­го ув’яз­нення. По­мер він да­леко від щи­ро лю­бимої батьківщи­ни…

Яки­ми ж бу­ли зовнішній виг­ляд Пет­ра До­рошен­ка і ри­си й­ого ха­рак­те­ру? На відо­мих нам пор­тре­тах змаль­ова­на лю­дина у геть­мансь­ких об­ла­дун­ках і з відповідни­ми ат­ри­бута­ми вла­ди, з тон­ки­ми ри­сами об­личчя, до­пит­ли­вими очи­ма, підго­леною бо­родою й дов­ги­ми ву­сами (на пор­треті, вміще­ному С. Ве­лич­ком, Пет­ро До­рофій­ович по­каза­ний без бо­роди). До­рошен­ко мав твер­дий ха­рак­тер, залізну во­лю, був на­полег­ли­вим у до­сяг­ненні ме­ти. Доб­ро­та, дбай­ливість і постій­на підтрим­ка ро­дичів, близь­ких лю­дей і спод­вижників поєдну­вали­ся в нь­ому з жорс­тки­ми підхо­дами до про­тив­ників та осіб, дії яких су­пере­чили політиці геть­ма­на. Од­нак П. До­рошен­ку не мож­на за­кину­ти праг­нення до ав­то­ритар­них ме­тодів правління. За сло­вами од­но­го із знавців жит­тя та діяль­ності пра­вобе­реж­но­го пра­вите­ля, він був «найбільш кон­сти­туцій­ним геть­ма­ном, до­дер­жу­ючись ста­рих ко­заць­ких тра­дицій». З усіх най­важ­ливіших політич­них пи­тань геть­ман постій­но ра­див­ся зі стар­ши­ною, сис­те­матич­но зби­рав як за­галь­новій­ськові, так і вузькі ра­ди з ге­нераль­ної стар­ши­ни і пол­ковників. Він знав лю­дей і гур­ту­вав нав­ко­ло се­бе та­лано­витих спод­вижників.

На­родив­ся Пет­ро До­рошен­ко 1627 ро­ку у Чи­гирині. Й­ого ро­дина ма­ла гли­бокі ко­рені вірно­го служіння неньці–Ук­раїні та її ко­заць­ким іде­алам. Зга­дай­мо, що дідом Пет­ра був геть­ман Ми­хай­ло До­рошен­ко, чиї зас­лу­ги у бо­ротьбі про­ти ту­рець­ко–та­тарсь­кої аг­ресії доб­ре відомі. У сім’ї ко­заць­ко­го пол­ковни­ка До­рофія та Марії (яка по­ходи­ла з ро­ду Та­расенків) До­рошенків рос­ли і ви­хову­вали­ся діти, іме­на яких у май­бутнь­ому не раз з’яв­ля­лися на сторінках істо­рич­них до­кументів. Бра­тами Пет­ра бу­ли Андрій, Ан­тоній і Гри­горій, Сте­пан та, мож­ли­во, Федір. Пес­тли­вим піклу­ван­ням хлоп­чиків бу­ла ото­чена єди­на в ро­дині дівчин­ка — їхня сес­тра (на жаль, до­кумен­ти за­мов­чу­ють її ім’я).

Да­них про освіту Пет­ра До­рошен­ка не­має, то­му невідо­мо, де й ко­ли він нав­чався. Од­нак дослідни­ки вва­жа­ють, що ко­заць­ка ро­дина До­рошенків праг­ну­ла да­ти доб­ру освіту дітям. Так, вва­жаєть­ся, що Пет­ро нав­чався у Києво- Мо­гилянській ко­легії, зі стін якої виніс знан­ня поль­ської і ла­тинсь­кої мов, знай­омс­тво з історією та ри­тори­кою. Не ви­пад­ко­во літо­писець С. Ве­лич­ко пи­сав, що май­бутній геть­ман був «сприт­ний і в мові світській уп­равний, а та­кож умілий у всіля­ких ре­чах». Зро­зуміло й інше — хлоп­чик ріс в ат­мосфері, де ко­зацькі іде­али про­низу­вали все жит­тя. Він зас­во­ював ро­динні пе­река­зи про жит­тя діда Ми­хай­ла, був свідком по­ходів ко­заків про­ти турків і та­тар, їх бо­роть­би про­ти пи­хатої поль­ської шлях­ти. То­му змал­ку хлоп­чик ви­хову­вав­ся во­лелюб­ним, патріотич­но нас­троєним, впев­не­ним у пра­воті бо­роть­би своїх предків про­ти соціаль­ної нес­пра­вед­ли­вості та національ­но–релігій­них пе­ресліду­вань.

Бог­дан Хмель­ниць­кий доб­ре роз­би­рав­ся у лю­дях, силь­них і слаб­ких сто­ронах їх ха­рак­терів. Оче­вид­но, май­бутній керівник Національ­но–виз­воль­ної вій­ни звер­нув ува­гу на двад­ця­тирічно­го юна­ка із дідич­ної ко­заць­кої ро­дини. Не ви­пад­ко­во Пет­ро опи­нив­ся се­ред ко­заків, які ра­зом із Хмель­ниць­ким втек­ли на За­порозь­ку Січ, а звідти на­весні 1648 ро­ку ви­руши­ли у не­без­печний похід на «во­лость» про­ти поль­ської шлях­ти. Оче­вид­но й те, що юнак ко­рис­ту­вав­ся пов­ною довірою ве­лико­го геть­ма­на. С. Ве­лич­ко на­зиває Пет­ра «стар­шим слу­гою» Хмель­ниць­ко­го (в іншо­му місці го­ворить про нь­ого як «ко­нюшо­го»).

У вій­ську Б. Хмель­ниць­ко­го Пет­ро прой­шов усі щаблі ко­заць­кої служ­би. У Реєстрі Вій­ська За­порозь­ко­го 1649 ро­ку ми ба­чимо й­ого на по­саді гар­матно­го пи­саря Чи­гиринсь­ко­го пол­ку. Геть­ман не за­бував і підтри­мував сво­го мо­лодо­го спод­вижни­ка. Він да­вав й­ому дер­жавні та осо­бисті до­ручен­ня, які Пет­ро ви­кону­вав з ха­рак­терним для нь­ого зав­зяттям.

Екс­тре­мальні умо­ви вій­ни виш­товху­вали на по­вер­хню лю­дей енергій­них і та­лано­витих. До них, без­пе­реч­но, на­лежав До­рошен­ко. У 1655 році двад­ця­тивось­мирічний юнак уже обій­мав по­саду на­каз­но­го пол­ковни­ка. Він ви­конує низ­ку дип­ло­матич­них до­ручень геть­ма­на до росій­сько­го ца­ря і шведсь­ко­го ко­роля. У 1657 році Б. Хмель­ниць­кий своїм універ­са­лом приз­на­чив Пет­ра До­рошен­ка на ви­соку стар­шинсь­ку по­саду при­луць­ко­го пол­ковни­ка. От­же, до смерті ве­лико­го геть­ма­на й­ого зем­ляк Пет­ро До­рошен­ко прак­тично вже до­сяг вер­шин ко­заць­кої стар­шинсь­кої ієрархії. То­му пізніше він мав пов­не пра­во пря­мо і бе­запе­ляцій­но го­вори­ти про сво­го су­час­ни­ка і політич­но­го су­пер­ни­ка ліво­береж­но­го геть­ма­на Іва­на Са­мой­ло­вича: «…не хва­люсь, но пусть пан Й­ван Са­мой­ло­вич та­кой бу­дет, как я. Ко­зак ли он от пра­дедов и де­дов? Зна­ет ли он За­порожье, реч­ки, про­ливы мор­ские, ре­ки, са­мое мо­ре; на мно­гих ли вой­нах бы­вал? Где че­го наг­ля­дел­ся? Ког­да с мо­нар­хом де­ло имел, во­евал или до­гова­ривал­ся, что­бы те­перь уметь на­чать что–ни­будь для ус­лу­ги цар­ско­го ве­личес­тва».

До­ля да­ла мож­ливість П. До­рошен­ку поз­най­оми­тися з різни­ми політич­ни­ми діяча­ми Ук­раїни, Росії, Польщі, Ту­реч­чи­ни, Кримсь­ко­го ханс­тва. Ще до одер­жання геть­мансь­кої бу­лави він підтри­мував сто­сун­ки з бах­чи­сарай­ськи­ми і стам­буль­ськи­ми во­лода­рями, ви­щими мос­ковсь­ки­ми уря­дов­ця­ми і са­мим Олексієм Ми­хай­ло­вичем, поль­ськи­ми мож­новлад­ця­ми й ук­раїнсь­ки­ми геть­ма­нами. Він знав їх сильні та слабкі сто­рони, і це за­без­пе­чило у май­бутнь­ому ширші мож­ли­вості для політич­но­го ма­нев­ру на дип­ло­матич­них пе­рего­ворах. У ціло­му ж гли­бокі ко­зацькі тра­диції До­рошен­ко­вого ро­ду, на­лежність до слав­ної ко­гор­ти най­ближ­чих спод­вижників Б. Хмель­ниць­ко­го обу­мови­ли фор­му­ван­ня у мо­лодої лю­дини стій­ких пог­лядів на пи­тан­ня влас­ної не­залеж­ної дер­жа­ви ук­раїнців. І нез­ва­жа­ючи на періоди нев­дач, пос­ту­пок та ком­промісів, П. До­рошен­ко послідов­но і на­полег­ли­во до­магав­ся ма­теріалізації ідей сво­го ве­лико­го по­перед­ни­ка. І не про­вина, а тра­гедія цієї лю­дини бу­ла в то­му, що ге­ополітич­на си­ту­ація в Європі пе­реш­ко­дила об’єдна­ти роз­чле­нова­ну кор­до­нами те­риторію Ук­раїни в ме­жах єди­ної не­залеж­ної дер­жа­ви і під ору­дою силь­но­го, твер­до мис­ля­чого геть­ма­на.

Після смерті Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го П. До­рошен­ко про­дов­жив відігра­вати помітну роль у то­гочас­но­му політич­но­му житті. Щоб не роз­па­лити міжста­нової нап­ру­женості в ук­раїнсь­ко­му суспіль­стві, при­луць­кий пол­ковник діяв над­зви­чай­но зва­жено. По суті, він підтри­мав об­рання на геть­мансь­ку по­саду І. Ви­говсь­ко­го, який всу­переч нас­тро­ям час­ти­ни ко­заць­кої стар­ши­ни вва­жав пе­ред­часним роз­рив з Мос­квою. Відо­мо та­кож, що пізніше П. До­рошен­ко взяв участь у при­душенні вис­ту­пу пол­тавсь­ко­го пол­ковни­ка М. Пуш­ка­ря та за­порожців на чолі з тодішнім ко­шовим ота­маном Я. Ба­раба­шем. Нап­рикінці 50–х років XVII століття жод­на з політич­них акцій, які здій­сню­вались на те­рені ук­раїнсь­ких зе­мель, не про­ходи­ла без участі П. До­рошен­ка. Він, нап­риклад, був учас­ни­ком по­соль­ства, яке ве­ло пе­рего­вори з росій­ським уря­дом, а та­кож підпи­сан­ня Га­дяць­ко­го до­гово­ру між пред­став­ни­ками Ук­раїни та Польщі.

Про­те оче­вид­но, що Пет­ро До­рошен­ко не був пал­ким при­хиль­ни­ком політич­ної лінії І. Ви­говсь­ко­го, яка, по суті, згідно з умо­вами Га­дяць­ко­го до­гово­ру, зво­дила нанівець дер­жавну не­залежність Ук­раїни в складі Речі Пос­по­литої. Не ви­пад­ко­во не­заба­ром ми ба­чимо До­рошен­ка се­ред осіб, наб­ли­жених до Юрія Хмель­ниць­ко­го. Син покій­но­го геть­ма­на цілком довіряв й­ому. В складі ко­заць­ко­го по­соль­ства він брав участь у пе­рего­ворах у Пе­ре­яс­лаві з росій­ським пред­став­ни­ком кня­зем О. Тру­бець­ким, які за­вер­ши­лися підпи­сан­ням но­вих ста­тей, що істот­но об­ме­жува­ли ав­то­номні пра­ва Ук­раїни. П. До­рошен­ко ра­зом з іншою ко­заць­кою стар­ши­ною їздив до Мос­кви, де об­го­ворю­вали­ся про­хан­ня Вій­ська За­порозь­ко­го (во­ни пе­ред­ба­чали рівноп­равний ха­рак­тер відно­син Ук­раїни і Росії). Але й ць­ого ра­зу Мос­ква не пішла на будь–які пос­тупки, про­демонс­тру­вав­ши пов­не ігно­руван­ня інте­ресів Ук­раїни.

Зро­зуміло, що по­зиція Росії не мог­ла не впли­нути на нас­трої ко­заць­кої стар­ши­ни. То­му не ви­пад­ко­во під час воєнних дій між росій­сько–ук­раїнсь­ким та поль­ським вій­ська­ми се­ред час­ти­ни пол­ковників і ге­нераль­ної стар­ши­ни де­далі стійкіше про­яв­ля­лися про­поль­ські нас­трої. Підтри­мував їх П. До­рошен­ко. Він (тоді чи­гиринсь­кий пол­ковник) у складі ко­заць­ко­го по­соль­ства брав участь у пе­рего­ворах з поль­ськи­ми пред­став­ни­ками Є. Лю­бомирсь­ким, а пізніше ко­рон­ним геть­ма­ном С. По­тоць­ким (жов­тень 1660 ро­ку). Ре­зуль­та­том цих пе­рего­ворів ста­ла дек­ла­рація про віднов­лення умов Га­лиць­ко­го до­гово­ру (крім пун­кту про ство­рен­ня Русь­ко­го князівства).

Во­сени 1660 ро­ку П. До­рошен­ко став на­каз­ним геть­ма­ном. Він ви­рушив з ко­зака­ми та підрозділа­ми та­тар на Ліво­береж­жя, де вів бої з за­гона­ми росій­ських рат­них лю­дей. Не уник­нув він та­кож інших політич­них акцій — брав участь у ро­боті вій­сько­вої ра­ди в Кор­суні, лис­ту­вав­ся зі своїми прибічни­ками і про­тив­ни­ками, зустрічав­ся з потрібни­ми людь­ми. Са­ме в цей час він був нобіліто­ваний (тоб­то одер­жав шля­хетс­тво) Поль­ським сей­мом.

Ра­зом з тим фак­ти засвідчу­ють, що десь із се­реди­ни 1660 ро­ку сто­сун­ки між Ю. Хмель­ниць­ким та П. До­рошен­ком де­що охо­лоли. Не ви­пад­ко­во ос­танній був поз­бавле­ний чи­гиринсь­ко­го пол­ковниц­тва і вза­галі істот­но зни­зив свою політич­ну ак­тивність. Тим ча­сом си­ту­ація в Ук­раїні за­лиша­лася над­зви­чай­но склад­ною — на Ліво­бережжі відкри­ту бо­роть­бу за геть­мансь­ку бу­лаву ве­ли між со­бою Яким Сом­ко, Ва­силь Зо­лота­рен­ко та Іван Брю­ховець­кий, на Пра­вобе­режжі після пос­три­жен­ня у ченці Юрія Хмель­ниць­ко­го геть­ма­ном бу­ло об­ра­но Пав­ла Те­терю. Пет­ра До­рошен­ка зно­ву бу­ло приз­на­чено на­каз­ним геть­ма­ном, а пізніше він зай­мав по­саду ге­нераль­но­го оса­вула в уряді пра­вобе­реж­но­го геть­ма­на. Він зно­ву ки­нув­ся у вир бо­роть­би — вів воєнні дії на ліво­му бе­резі Дніпра, при­душу­вав вис­ту­пи своїх політич­них про­тив­ників і т. п.

У се­редині 60–х років XVII століття Пра­вобе­реж­ну Ук­раїну охо­пила но­ва хви­ля внутрішніх конфліктів, які ма­ли склад­ний та не­од­нознач­ний ха­рак­тер. Бо­роть­ба ши­роких мас ко­зац­тва про­ти Польщі та П. Те­тері ус­клад­ню­вала­ся внутрішніми та міжста­нови­ми конфлікта­ми. Роз­гром­ле­ний пов­ста­лими ко­зака­ми пра­вобе­реж­ний геть­ман П. Те­теря у квітні 1665 ро­ку втік у Поль­щу. Геть­мансь­ка по­сада за­лиши­лася віль­ною, і на неї з’яви­лися перші пре­тен­денти — ов­руць­кий пол­ковник Де­цик (Даць­ко Ва­силь­ович) і мед­ведівсь­кий сот­ник (ко­лишній пол­ковник) Сте­пан Опа­ра (в ос­таннь­ого П. До­рошен­ко став ге­нераль­ним обоз­ним). Про­те політи­ка С. Опа­ри не за­доволь­ня­ла знач­ну час­ти­ну ко­заків та стар­ши­ни. У цій си­ту­ації П. До­рошен­ко роз­по­чав бо­роть­бу з Опа­рою. Й­ому вда­лося дис­кре­диту­вати кон­ку­рен­та в очах мурз, і то­го нев­довзі ув’яз­ни­ли та­тари.

У висвітленні об­ста­вин про­голо­шен­ня П. До­рошен­ка геть­ма­ном се­ред істо­риків існує різнобій. Так, ака­демік В. Смолій вва­жає, що Пет­ро До­рошен­ко був ого­лоше­ний геть­ма­ном під Бо­гус­ла­вом при підтримці мурз. В. Сте­пан­ков на­голо­шує на ролі ко­зац­тва при ви­борі но­вого геть­ма­на. Так, він на­водить ви­тяг з лис­та но­во­об­ра­ного геть­ма­на до поль­сько­го ко­роля, надісла­ного нап­рикінці лис­то­пада 1665 ро­ку: «Ме­не не мур­зи на цей що­ден­ний тя­гар об­ра­ли, але згод­ни­ми го­лоса­ми пол­ковни­ки, сот­ни­ки, оса­вули й чернь». Дослідни­ця О. Апа­нович заз­на­чала, що 10 жов­тня 1665 ро­ку на свя­то Пок­ро­ви до Чи­гири­на з’їха­лися пра­вобе­режні пол­ковни­ки й тим­ча­сово об­ра­ли геть­ма­ном Пет­ра До­рошен­ка. Ос­та­точ­не зат­вер­джен­ня відбу­лося на за­гальній раді на по­чат­ку січня 1666 ро­ку в Чи­гирині на свя­то Во­дох­ре­ща. Опи­су­ючи цю ра­ду, Самій­ло Ве­лич­ко повідом­ляє, що пол­ковни­ками, стар­ши­ною та пред­став­ни­ками від ко­зац­тва — «ви­борнішим то­варис­твом» — бу­ло «без дов­гих роз­думів од­ностай­но про­голо­шено і зат­вер­дже­но й­ого ж, До­рошен­ка, геть­ма­ном. Й­ому відра­зу вру­чено вій­ськові клей­но­ди, а вірність та щирість закріпле­но взаємною при­сягою: геть­ман — вій­ськові, а вій­сько — геть­ма­нові». Далі ко­заць­кий літо­писець ро­бить ду­же важ­ли­ве за­ува­жен­ня: «То­го, при яко­му мо­нар­хові бу­дуть ли­шати­ся — чи росій­сько­му, чи поль­сько­му, — не виз­на­чали».

А че­рез два місяці, 22 лю­того 1666 ро­ку пра­вобе­реж­не ко­зац­тво, що зібра­лося в Ли­сянці на ра­ду, ух­ва­лило зап­ро­поно­вану геть­ма­ном прог­ра­му: «виг­на­ти всіх ляхів Пра­вобе­реж­жя до Польщі, вступити в со­юз із кримсь­ким ха­ном і вес­ною й­ти на лівий бе­рег Дніпра, щоб єдна­ти й­ого з Пра­вобе­реж­ною Ук­раїною під однією бу­лавою».

Свої перші кро­ки на геть­манській по­саді П. До­рошен­ко роз­по­чав тра­дицій­но — на­магав­ся зат­верди­ти свою вла­ду в різних рай­онах Пра­вобе­реж­жя. На­сам­пе­ред він роз­пра­вив­ся із своїм політич­ним про­тив­ни­ком брац­лавсь­ким пол­ковни­ком В. Дроз­денком (Дроз­дом), за­гони яко­го скла­дали близь­ко 40 ти­сяч ко­заків. Не­заба­ром бу­ли розсіяні або ліквідо­вані за­гони інших ко­заць­ких пол­ковників, що дот­ри­мува­лися про­мос­ковсь­кої орієнтації.

Про­тив­ни­ки бу­ли по­вер­гнуті. Але знач­но складніше бу­ло бо­роти­ся з во­рогом зовнішнім. Тут П. До­рошен­ку до­вело­ся док­ласти мак­си­мум дип­ло­матич­но­го хис­ту, про­яви­ти та­лант справжнь­ого політи­ка. З од­но­го бо­ку, дек­ла­ру­ючи свою при­хильність до Польщі, він од­но­час­но відмо­вив­ся розмісти­ти поль­ські за­логи у пра­вобе­реж­них містах та до­магав­ся від ко­роля ліквідації унії, об­ме­жен­ня по­дат­ко­вого тя­гаря на­селен­ня, доз­во­лу на віль­не про­живан­ня ко­заків у ме­жах шля­хетсь­ких маєтків і т. п. Та­кож бу­ло пос­тавле­но пи­тан­ня про звіль­нен­ня з ув’яз­нення Київсь­ко­го мит­ро­поли­та Й­оси­па Ту­каль­сько­го, Юрія Хмель­ниць­ко­го і Гри­горія Гу­ляниць­ко­го, за­ареш­то­ваних за участь у підго­товці вис­ту­пу про­ти Польщі. Геть­ман праг­нув збе­рег­ти дружні взаєми­ни і з но­вим кримсь­ким пра­вите­лем А­аділь–Гіреєм. Час по­казав, що ці дві політичні си­ли на да­ному етапі за­лиша­лися го­лов­ни­ми у пла­нах П. До­рошен­ка.

Роз­ви­ток подій постій­но вно­сив ко­рек­ти­ви у політич­ну лінію пра­вобе­реж­но­го геть­ма­на. Ста­вало оче­вид­ним, що й­ого орієнтація на Річ Пос­по­литу не зна­ходить підтрим­ки се­ред ши­роких верств на­роду.

Звіль­нен­ня Пра­вобе­реж­жя від поль­ських вій­ськ До­рошен­ко роз­по­чав у жовтні 1666 ро­ку, ви­корис­тавши внутрішню міжу­соби­цю в Польщі, а са­ме бунт Лю­бомирсь­ко­го про­ти ко­роля. Зі своїми вій­ська­ми геть­ман провів кіль­ка боїв про­ти поль­ських за­лог, які ще за­лиша­лися у пра­вобе­реж­них містах, і витіснив їх. У цей час до нь­ого надій­шла до­помо­га — трид­ця­тити­сяч­на та­тарсь­ка ор­да. Поль­ський уряд, ліквіду­вав­ши бунт Лю­бомирсь­ко­го, в грудні 1665 ро­ку пос­лав на Пра­вобе­реж­ну Ук­раїну шес­ти­тисяч­не ко­рон­не вій­сько під про­водом Се­бастіяна Ма­ховсь­ко­го. Цей поль­ський пол­ковник, відо­мий над­зви­чай­ною жор­стокістю й бру­тальністю, за­жив, крім усь­ого, й сум­ної сла­ви рей­мен­та­ря, який «не здо­був жод­ної пе­ремо­ги». Самій­ло Ве­лич­ко за­писав у своєму літо­писі: «Ко­роль Ян–Ка­зимир відпра­вив ко­ронні вій­ська зі знач­ним рей­мен­та­рем Ма­ховсь­ким на Ук­раїну, доз­во­лив­ши їм плюн­дру­вати Ук­раїну вог­нем і ме­чем і отак «хи­лити її до ко­рони Поль­ської»». По­ляки, всту­пив­ши до Поділля, зруй­ну­вали містеч­ко Іван–го­род, яке не підко­рило­ся їм. 19 груд­ня між Браїло­вим і Брац­ла­вом вій­ська До­рошен­ка наз­догна­ли поль­ське вій­сько й роз­гро­мили й­ого, Ма­ховсь­кий пот­ра­пив у по­лон і був відве­зений до Кри­му. Та­ким чи­ном Пра­вобе­реж­жя звіль­ни­лося від Польщі.

Ще в ос­танні місяці 1665 ро­ку П. До­рошен­ко зро­бив спро­бу закріпи­тися на Ліво­бережжі. У відсутність Брю­ховець­ко­го, кот­рий у той час був у Москві, пра­вобе­реж­ний геть­ман пос­лав на лівий бе­рег  Дніпра ко­зацькі за­гони, по­ширю­ючи там свої універ­са­ли, в яких зак­ли­кав ліво­береж­не на­селен­ня виз­на­ти й­ого вла­ду і ски­нути Брю­ховець­ко­го для об’єднан­ня розділе­них час­тин Ук­раїни. З по­чат­ком 1667 ро­ку П. До­рошен­ко пла­нував вис­ту­пити з усім своїм вій­ськом на Ліво­береж­жя. Але у той час зміни­лося міжна­род­не ста­нови­ще: 20 січня 1667 ро­ку між Поль­щею і Росією бу­ло ук­ла­дено так зва­не Ан­друсівсь­ке пе­ремир’я. Відки­нув­ши умо­ви Пе­ре­яс­лавсь­кої уго­ди 1654 ро­ку, Росія й­шла на ком­проміс з Річчю Пос­по­литою, але за ра­хунок те­риторіаль­но­го поділу Ук­раїни і виз­нання за Поль­щею пра­ва на пра­вобе­режні землі. П. До­рошен­ко доб­ре ро­зумів, що до­говір пе­рек­реслю­вав й­ого пла­ни об’єднан­ня обох час­тин ук­раїнсь­ких зе­мель під однією бу­лавою.

Після Ан­дру­сова вкрай за­гос­три­лася міжу­соб­на бо­роть­ба. Бу­ли мо­мен­ти, ко­ли в Ук­раїні вод­но­час існу­вали три геть­ма­ни різної політич­ної орієнтації, кож­ний із яких тяг­нув за со­бою ко­заків сво­го пол­ку і обов’яз­ко­во зап­ро­шував як своїх со­юз­ників ханські ор­ди. Руїна до­сяг­ла сво­го апо­гею. Роз­горіла­ся гро­мадянсь­ка вій­на.

Ан­друсівсь­ке пе­ремир’я приз­ве­ло до по­силен­ня про­турець­ких і про­татарсь­ких нас­троїв у се­редо­вищі ко­заць­кої стар­ши­ни. Ті, хто бо­ров­ся про­ти царсь­ко­го уря­ду, після 1665 ро­ку вже не мав мож­ли­вості спи­рати­ся на Річ Пос­по­литу. Пра­вобе­режні стар­ши­ни, котрі вис­ту­пали про­ти Польщі, не мог­ли роз­ра­хову­вати на підтрим­ку Мос­ковсь­кої дер­жа­ви. То­му дех­то з них звер­тав свої пог­ля­ди до Кримсь­ко­го ханс­тва й сул­тансь­кої Ту­реч­чи­ни.

Звістка про Ан­друсівсь­ку уго­ду так подіяла на До­рошен­ка, що він навіть зах­ворів. Він вирішив, спи­ра­ючись на підтрим­ку Пор­ти, вис­ту­пити про­ти Польщі й вес­ти з нею неп­ри­мирен­ну вій­ну до­ти, до­ки Поль­ща не відмо­вить­ся від Пра­вобе­реж­ної Ук­раїни. Вже у лю­тому 1666 ро­ку Пет­ро До­рошен­ко на­магав­ся вста­нови­ти кон­такти зі Стам­бу­лом. Во­сени то­го ж ро­ку поб­ли­зу Ци­буль­ни­ка П. До­рошен­ко, за свідчен­ням оче­видців, при­сяг­нув трь­ом сул­та­нам Кримсь­ко­го ханс­тва, «що й­ому бу­ти з ха­нами в дружбі, це­сарю турсь­ко­му в підданстві». На дум­ку де­яких істо­риків, при­чиною звер­нення геть­ма­на до му­суль­мансь­ко­го во­лода­ря бу­ло не­бажан­ня поль­сько­го мо­нар­ха на­дати До­рошен­кові до­помо­гу для за­во­юван­ня Ліво­береж­жя, а та­кож по­чаток про­цесу при­мирен­ня Польщі і Росії за ра­хунок роз­поділу ук­раїнсь­ких зе­мель.

Інфор­мацію про фак­тичне вирішен­ня пи­тан­ня що­до роз­поділу сфер впли­ву над Ук­раїною П. До­рошен­ко одер­жав улітку 1666 ро­ку. 26 лип­ня він звер­нувся зі скар­гою до ко­роля на те, що й­ого не став­лять до відо­ма про хід поль­сько–росій­ських пе­рего­ворів. Од­нак Ян II Ка­зимир не ли­ше ігно­рував про­хан­ня геть­ма­на, а й 13 сер­пня віддав на­каз ко­рон­но­му вій­ську ви­руши­ти на Ук­раїну. Са­ме це й підштов­хну­ло До­рошен­ка до зустрічі з та­тарсь­ки­ми воєна­чаль­ни­ками біля р. Ци­буль­ни­ка та зму­сило й­ого до­бива­тися уне­залеж­нення Ук­раїнсь­кої дер­жа­ви від Речі Пос­по­литої за до­помо­гою Кримсь­ко­го ханс­тва, з пер­спек­ти­вою прий­нят­тя ту­рець­ко­го про­тек­то­рату. Вод­но­час П. До­рошен­ко на­магав­ся при­хова­ти такі свої за­ходи від поль­сько­го мо­нар­ха, про що пе­рекон­ли­во свідчи­ло й­ого то­гочас­не лис­ту­ван­ня з ве­ликим ко­рон­ним мар­шалком Я. Собєсь­ким.

Дізнав­шись про умо­ви Ан­друсівсь­ко­го пе­ремир’я, До­рошен­ко на по­чат­ку лю­того 1667 ро­ку нап­ра­вив своїх послів до Бах­чи­сарая з про­позицією ук­ла­ден­ня ук­раїнсь­ко–кримсь­ко­го вій­сько­во–політич­но­го со­юзу. Ко­зацькі дип­ло­мати М. Зе­ленсь­кий та Д. Лес­ниць­кий та­кож ма­ли до­мага­тися від кримсь­ко­го ха­на віднов­лення відно­син з мос­ковсь­ким ца­рем та участі ра­зом з ук­раїнця­ми й росіяна­ми у вій­сько­вих діях про­ти Польщі. Та­ким чи­ном До­рошен­ко на­магав­ся не до­пус­ти­ти ос­та­точ­но­го при­мирен­ня Мос­кви з Вар­ша­вою. За до­помо­гою Кримсь­ко­го ханс­тва геть­ман хотів за­мири­ти Ос­мансь­ку імперію з Мос­ковсь­кою дер­жа­вою і ство­рити ан­ти­поль­ський блок дер­жав у складі Ук­раїни, Росії, Ту­реч­чи­ни та Кри­му.

Ду­же про­мовис­ти­ми, з ог­ля­ду на осо­бис­ту оцінку П. До­рошен­ком до­мов­ле­нос­тей в Ан­дру­сові, бу­ли й­ого сло­ва в од­но­му з листів до кримсь­ко­го ха­на: «Ми од­нак довіря­ти не мо­жемо, щоб краєві на­шому, до­мовив­шись Мос­ква з по­ляка­ми, з яки­ми вічний спіль­ний мир учи­нили, заш­ко­дити не хотіли». Але зва­жа­ючи на те, що хан без сво­го про­тек­то­ра, сул­та­на Мег­ме­да IV, не міг виріши­ти пи­тань, пос­тавле­них пе­ред ним ук­раїнсь­ки­ми пос­ла­ми, До­рошен­ко нап­ра­вив своїх дип­ло­матів до Ту­реч­чи­ни.

6 і 9 лип­ня 1667 ро­ку по­соль­ство Ук­раїнсь­ко­го геть­ма­нату на чолі з М. Рат­ке­вичем–Пор­тянкою бу­ло прий­ня­те сул­та­ном. Згідно з твер­джен­ня­ми ту­рець­ких істо­риків, ук­раїнці за­яви­ли про підданс­тво па­диша­ху та го­товність вис­та­вити для пот­реб Ос­мансь­кої імперії  50 ти­сяч во­яків. Поль­ський по­сол Є. Радзієвсь­кий, що в той са­мий час пе­ребу­вав в Адріано­полі, відзна­чав, що пос­ланці До­рошен­ка в роз­мові з ним після прий­ому в сул­тансь­ко­му па­лаці за­яви­ли про те, «що Ук­раїна так да­лека від підданс­тва Польщі, як да­леке не­бо від землі». Ав­тор анонімної ре­ляції про по­соль­ство Радзієвсь­ко­го засвідчу­вав, що ко­заки за­пев­ня­ли сул­та­на в намірі «пе­ревер­нуть по­ляків до­гори но­гами».

Воєнні дії про­ти Польщі, що діста­ли наз­ву «Підгаєць­ка кам­панія», роз­горну­лися влітку та во­сени 1667 ро­ку. У серпні то­го ж ро­ку в Ук­раїні з’яви­лася ор­да під про­водом кал­ги–сал­та­на Ке­рим–Гірея, зго­дом при­були й ту­рецькі яни­чари. У ве­ресні об’єднані си­ли кал­ги та До­рошен­ка роз­по­чали ре­гулярні воєнні дії.

До­рошен­ко, го­ту­ючись во­юва­ти, роз­ра­хову­вав на непідго­тов­леність Польщі. Але поль­ний геть­ман Ян Собєсь­кий, та­лано­витий поль­ський пол­ко­водець, кот­рий сто­яв на чолі ко­рон­них вій­ськ, знав про нас­туп, що го­тував­ся. Розіслав­ши універ­са­ли, він по­пере­див шлях­ту при­кор­донних воєводств про не­без­пе­ку та­тарсь­ко­го на­паду. У другій по­ловині ве­рес­ня 1667 ро­ку До­рошен­ко з 24 ти­сяча­ми своїх ко­заків, із 40 гар­ма­тами й кіль­ко­ма де­сят­ка­ми ти­сяч ор­ди під про­водом кал­ги Ке­рим–Гірея був уже в Га­личині. Ту­ди ж прий­шли й три ти­сячі ту­рець­ких яни­чарів із 12 гар­ма­тами.

Про­ти цих сил Ян Собєсь­кий міг вис­та­вити всь­ого 15 ти­сяч ре­гуляр­но­го вій­ська й кіль­ка ти­сяч оз­броєної че­ляді. Але й­ого підтри­мав за­порозь­кий ко­шовий Сірко, який ще в січні 1667 ро­ку по­бував у Ль­вові й за­явив, що не виз­нає До­рошен­ка за геть­ма­на й го­товий зі своїми за­порож­ця­ми зро­бити ди­версію про­ти Кри­му, щоб стри­мати До­рошен­ко­вих спіль­ників — та­тар. Собєсь­кий укріпив­ся на ду­же сильній по­зиції ко­ло Підгайців, де на по­чат­ку жов­тня й­ого об­лягли ко­заки й та­тари.

Відбив­ши пер­ший силь­ний штурм, Собєсь­кий май­же два тижні вит­ри­мував об­ло­гу. Ко­ли й­ого си­ли по­чали слаб­ну­ти, надій­шла звістка, що Сірко вда­рив на Пе­рекоп і спус­то­шив північний Крим. Це вик­ли­кало паніку та­тарсь­ких со­юз­ників До­рошен­ка, які не хотіли біль­ше во­юва­ти в Га­личині. Ба­гато їх по­чало тіка­ти з та­бору до­дому. Пов­то­рила­ся ти­пова в історії та­тарсь­ко–ук­раїнсь­ких со­юзів кар­ти­на: по­над го­лова­ми своїх со­юз­ників Ке­рим–Гірей по­чав 16 жов­тня пе­рего­вори з Собєсь­ким, і всь­ого за якісь чо­тири го­дини вже був го­товий трак­тат про «вічну при­язнь і не­поруш­ний мир». Що ж до ко­заків, то во­ни ма­ли за­лиша­тися в поль­ськім підданстві на умо­вах, які му­сила ви­роби­ти спеціаль­на комісія.

До­рошен­ко опи­нив­ся в настіль­ки не­без­печній си­ту­ації, що й­ому за­лиши­лося ли­ше наспіх ко­пати шанці для за­хис­ту сво­го та­бору від «со­юз­ників». Ко­ли на третій день Ке­рим–Гірей зап­ро­пону­вав своє по­серед­ниц­тво, До­рошен­ко, не ма­ючи ви­бору, прис­ту­пив до пе­рего­ворів із Собєсь­ким. 19 жов­тня 1667 ро­ку бу­ла підпи­сана уго­да: До­рошен­ко й Вій­сько За­порозь­ке обіця­ли підданс­тво ко­ролеві й відмов­ля­лися на май­бутнє від уся­ких інших про­текцій; маг­на­ти й шлях­та мог­ли віль­но вер­та­тися до своїх маєтків; ко­рон­не вій­сько не по­вин­но бу­ло вхо­дити до ко­заць­кої Ук­раїни; по­ляки бу­ли ви­мушені виз­на­ти кор­дон ко­заць­кої дер­жа­ви по річці Го­рині; за­лога в Білій Церкві ма­ла бу­ти змен­ше­на. Ос­та­точ­не на­лагод­ження відно­син відкла­дало­ся до най­ближ­чо­го сей­му. Пакт був скріпле­ний взаємною при­сягою До­рошен­ка й Собєсь­ко­го. От­же, під Підгай­ця­ми Собєсь­кий підпи­сав два ок­ремі трак­та­ти — з та­тара­ми, а та­кож із До­рошен­ком.

Ук­ла­дений за та­ких об­ста­вин до­говір не міг бу­ти щи­рим з бо­ку До­рошен­ка. У цих умо­вах, шу­ка­ючи ре­альні за­соби до­сяг­нення пос­тавле­ної ме­ти, він звер­тає ува­гу ще на од­ну політич­ну си­лу — Росію. Нап­рикінці 1667 ро­ку він роз­по­чав пе­рего­вори з пред­став­ни­ками Мос­кви В. Лу­бенсь­ким і стряп­чим В. Тяпкіним. Ці пе­рего­вори цікаві не ли­ше тим, що відби­ва­ють праг­нення поз­бу­тися при­сут­ності в Ук­раїні царсь­ких воєвод і по­вер­ну­ти у пов­но­му об­сязі ко­зацькі пра­ва і воль­ності, але й вка­зу­ють на стремління П. До­рошен­ка возз’єдна­ти в ме­жах єди­ної Ук­раїнсь­кої дер­жа­ви усі етнічні землі. У па­перах росій­ських пред­став­ників збе­рег­ли­ся свідчен­ня меш­канця Нов­го­рода–Сіверсь­ко­го Фе­дора Че­каловсь­ко­го, де він ствер­джу­вав, що П. До­рошен­ко у й­ого при­сут­ності го­ворив: «Я пра­ве маю в Бо­гу мо­ем на­деж­ду и у прес­вя­той Бо­горо­дицы, а за счасть­ем по цар­ско­го прес­ветло­го ве­личес­тва и за мо­им ста­рань­ем не ток­мо сей бок Ук­рай­ни, где, ска­зыва­ет, мы ны­не жи­вем, под его цар­ско­го прес­ветло­го ве­личес­тва ви­сокую ру­ку от­да­но бу­дет; але еще и все на­лежа­чеє по­ки панс­тво, то есть кня­жес­тво Рус­кое, ог­ра­ниче­ное бы­ло: Пре­мышль, Ярос­лавль, Ль­вов. Га­лич, Вла­димер, тые го­лов­ные го­роды кня­жес­тва Рус­ко­го, маю в Бо­гу мо­ем на­дею, аж по­ты ог­ра­ниче­ное бу­дет…» На жаль, пе­рего­вори з мос­ковсь­ки­ми пред­став­ни­ками бу­ли без­ре­зуль­тат­ни­ми.

Тим ча­сом ав­то­ритет і по­пулярність П. До­рошен­ка се­ред на­селен­ня обох сторін Дніпра нев­пинно зрос­та­ли. Й­ого твер­да по­зиція що­до при­сут­ності росій­ських воєвод в ук­раїнсь­ких містах да­вала надію на всебічну підтрим­ку ши­роких кіл ко­зац­тва, міщан, се­лянс­тва. Пра­вобе­реж­ний геть­ман про­дов­жу­вав ба­лан­су­вати між Поль­щею та Росією і вод­но­час праг­нув за­ручи­тися надій­ною до­помо­гою з бо­ку Кри­му. Він та­кож на­лаго­див тісніші відно­сини з І. Брю­ховець­ким. Стар­шинсь­ка ра­да, яка у січні 1668 ро­ку зібра­лася в Чи­гирині, вис­ло­вила­ся за об’єднан­ня Ліво­береж­ної і Пра­вобе­реж­ної Ук­раїни та нап­равлен­ня по­соль­ства в Стам­бул і Бах­чи­сарай. Рішен­ня ра­ди підтри­мали та­кож пред­став­ни­ки За­порозь­кої Січі.

Відкри­та воєнна акція на Ліво­береж­жя роз­по­чала­ся на­весні 1668 ро­ку. Не­заба­ром бу­ло виз­во­лено від росій­ських воєвод май­же всі ве­ликі міста, взя­то під кон­троль пе­реп­ра­ви, ко­мунікації і тор­гові шля­хи. Вбивс­тво ко­зака­ми І. Брю­ховець­ко­го (оче­вид­но, не без відо­ма пра­вобе­реж­но­го пра­вите­ля) відкри­ло пе­ред П. До­рошен­ком пря­мий шлях до геть­манс­тва на обох бе­регах Дніпра. Так во­но і тра­пило­ся. 8 чер­вня 1668 ро­ку на раді під Бу­дища­ми Пет­ро До­рофій­ович був об­ра­ний геть­ма­ном Ук­раїни «обох сторін Дніпра». Зда­вало­ся, за­повітна мрія цієї лю­дини здій­сни­лася. Нав­ко­ло До­рошен­ка об’єдна­лися ко­заки, міща­ни, се­ляни, ду­ховенс­тво. Геть­ман до­сяг знач­них успіхів у бо­ротьбі з росій­ськи­ми вій­ська­ми.

Од­нак нас­тупні події по­каза­ли, що все ж П. До­рошен­ко був да­лекий від ре­алізації своїх політич­них за­думів. По–пер­ше, втор­гнен­ня поль­ських підрозділів зму­сило й­ого за­лиши­ти лівий бе­рег Дніпра й по­вер­ну­тися на Пра­вобе­реж­жя (щоп­равда, де­які дослідни­ки по­яс­ню­ють цей рап­то­вий де­марш тим, що геть­ман от­ри­мав звістку з до­му, з Чи­гири­на, про зра­ду дру­жини). По–дру­ге, на геть­мансь­ку бу­лаву за­явив пре­тензії чес­то­люб­ний Пет­ро Су­ховій, підтри­маний за­порож­ця­ми та та­тара­ми. По–третє, на бік Росії пе­рей­шов Дем’ян Мно­гогрішний, за­лише­ний П. До­рошен­ком на­каз­ним геть­ма­ном на Ліво­бережжі (не­заба­ром стар­шинсь­ка ра­да об­ра­ла й­ого геть­ма­ном).

В об’єднанні роз­чле­нова­них політич­ни­ми кор­до­нами ук­раїнсь­ких зе­мель в од­ну дер­жа­ву не бу­ли зацікав­лені ні Мос­ква, ні Вар­ша­ва. І то­му в цих умо­вах П. До­рошен­ко зва­жив­ся на до­корінну зміну своєї політич­ної орієнтації. Він ро­бить да­леко не ви­пад­ко­вий крок у нап­рямі збли­жен­ня з Ту­реч­чи­ною. Вій­сько­ва ра­да у Кор­суні (бе­резень 1669 ро­ку), підтвер­дивши за­галь­но­ук­раїнсь­кий ха­рак­тер геть­манс­тва П. До­рошен­ка, од­но­час­но вис­ло­вила­ся за про­тек­то­рат ту­рець­ко­го сул­та­на. Од­нак, оче­вид­но, офіцій­ної при­сяги ко­заки не скла­ли.

У дослідників відсутні ав­тентичні дже­рела, що мог­ли б про­лити світло на умо­ви, які пе­ред­ба­чало­ся пок­ласти в ос­но­ву уго­ди П. До­рошен­ка з сул­та­ном. З до­кументів мос­ковсь­ко­го по­ход­ження мож­на зро­бити вис­но­вок, що геть­ман не відмо­вив­ся від ге­нераль­ної дум­ки об’єдна­ти всі ук­раїнські землі від р. Вісли до Севсь­ка і Пу­тив­ля в ме­жах однієї Ук­раїнсь­кої дер­жа­ви. Інші пун­кти уго­ди від 1669 ро­ку (їх усь­ого 17) пе­ред­ба­чали га­рантію національ­но–політич­них прав та інте­ресів Ук­раїни. На жаль, ні тоді, ні у май­бутнь­ому Стам­бул не по­думу­вав до кінця за­доволь­ни­ти умо­ви, які б мог­ли ста­ти ос­но­вою рівноп­равних взаємин Ук­раїни і Ту­реч­чи­ни. Роз­ки­дані в різних місцях і да­товані різним ча­сом вис­ловлю­ван­ня П. До­рошен­ка та­кож засвідчу­ють, що він не вва­жав особ­ливі взаєми­ни з Пор­тою фун­да­мен­таль­ною ос­но­вою своєї зовнішньої політи­ки. С. Со­ловй­ов на­водить, нап­риклад, сло­ва Яко­ва Ли­зогу­ба, який був свідком роз­мо­ви пра­вобе­реж­но­го геть­ма­на з ту­рець­ким уря­дов­цем: «Был тай­ный сь­езд у ви­зиря с До­рошен­ком, сь­ез­жа­лись толь­ко трое — До­рошен­ко, ви­зирь да я. Ви­зирь го­ворил: “Мы хо­тим За­порожье и Ки­ев взять”. Ког­да раз­го­воры кон­чи­лись, то До­рошен­ко, вы­шед­ши из шат­ра, ска­зал мне: “Слы­шал, что го­ворил ви­зирь? На­шей ко­жею тор­гу­ют!” и стал пла­кать: “Не дай Бо­же, что­бы за­мысел их ис­полнил­ся”».

Вес­ною–літом 1669 ро­ку на плечі П. До­рошен­ка ліг но­вий тя­гар політич­них проб­лем. На­сам­пе­ред роз­горіла­ся жор­сто­ка бо­роть­ба з П. Су­ховієм, яко­го підтри­мува­ли За­порож­жя, час­ти­на пра­вобе­реж­них полків і кримсь­ка ор­да. На по­чат­ку 1669 ро­ку До­рошен­кові вда­лося роз­гро­мити вій­ська Су­ховія й ор­ди со­юз­них з ним кримсь­ких та­тар. Су­ховій лед­ве вря­тував­ся й ра­зом з та­тара­ми втік. До­поміг пра­вобе­реж­но­му геть­ма­ну у цій пе­ремозі Іван Сірко. Од­нак Су­ховій не зас­по­коївся, тим біль­ше, що й­ого незмінно підтри­мува­ли кримські та­тари. Хан А­аділь–Гірей знав, що До­рошен­ко скар­жився на нь­ого сул­та­нові й до­магав­ся, щоб й­ого бу­ло ски­нуто з кримсь­ко­го прес­то­лу, й че­рез те до­пома­гав До­рошен­ко­вим во­рогам. Улітку 1669 ро­ку Су­ховій узяв в об­ло­гу До­рошен­ка поб­ли­зу се­ла Ко­нончі над Рос­сю. З До­рошен­ком бу­ло всь­ого дві ти­сячі ко­заків. Пе­ред пра­вобе­реж­ним геть­ма­ном ви­ник­ла заг­ро­за пот­ра­пити у во­рожі ру­ки. Але в цей час до та­бору при­був ту­рець­кий ча­уш і на­казав Су­ховію відсту­пити.

Су­ховій не міг не пос­лу­хати­ся, оскіль­ки й­ого го­лов­на вій­сько­ва си­ла скла­дала­ся з та­тар, ту­рець­ких підда­них. Він відмо­вив­ся від геть­манс­тва, а ко­заки, що бу­ли при нь­ому, пішли до Умані й про­голо­сили умансь­ко­го пол­ковни­ка Ха­нен­ка геть­ма­ном. До­рошен­ко, підій­шов­ши до Умані, спер­шу ук­лав з Ха­нен­ком до­говір — аби обом су­пер­ни­кам їха­ти в Чи­гирин, де ра­да ма­ла виріши­ти спір між ни­ми й виз­на­ти од­но­го з них геть­ма­ном. Але Ха­нен­ко, замість то­го щоб їха­ти на ра­ду, зап­ро­сив кримсь­ку ор­ду й пішов вій­ною на До­рошен­ка. В обох су­пер­ників вій­сько скла­дало­ся го­лов­ним чи­ном з та­тар. У До­рошен­ка бу­ла ор­да білго­родсь­ка, що не бу­ла під вла­дою силістрій­сько­го паші. До Ха­нен­ка приєднав­ся Юрій Хмель­ниць­кий. Під містеч­ком Стеб­ле­вом До­рошен­ко здо­був пе­ремо­гу й прог­нав Ха­нен­ка на За­порож­жя. Юрій Хмель­ниць­кий був пій­ма­ний і відправ­ле­ний у Ту­реч­чи­ну, де уг­ри­мував­ся в Се­мибаш­то­вому зам­ку.

Ха­нен­ко не зас­по­коївся, підря­див по­соль­ство до поль­сько­го ко­роля й дістав від нь­ого гра­моту на геть­манс­тво. До­рошен­кові до­вело­ся про­тягом кіль­кох років ма­ти спра­ву з цим за­тятим во­рогом і вес­ти з ним за­пек­лу бо­роть­бу. З до­помо­гою ко­рон­но­го геть­ма­на Яна Собєсь­ко­го Ха­нен­ко ут­вердив­ся в Ла­дижині. По­ляки зай­ня­ли міста Не­мирів, Брац­лав, Мо­гилі®, Рашків, Бар та інші і відда­ли їх під уря­дуван­ня Ха­нен­кові. Та­ким чи­ном, в Ук­раїні, як уже заз­на­чало­ся, ви­яви­лося вод­но­час три геть­ма­ни: двоє на пра­вому й один на ліво­му бе­резі Дніпра.

Си­ту­ація на Пра­вобе­режній Ук­раїні бу­ла ви­бухо­небез­печною, оскіль­ки нес­ла в собі заг­ро­зу вій­ни До­рошен­ка з Поль­щею. Але пра­вобе­реж­ний геть­ман зро­бив спро­бу пе­ренес­ти проб­ле­ми своїх взаємин із Поль­щею у сфе­ру дип­ло­матії. У травні—липні 1669 ро­ку ко­зацькі пос­ли від До­рошен­ка взя­ли участь у ро­боті елекцій­но­го сей­му у Вар­шаві, на яко­му оби­рав­ся но­вий поль­ський ко­роль Ми­хай­ло Виш­не­вець­кий. Зустрівшись з но­во­об­ра­ним поль­ським ко­ролем, во­ни знов пов­то­рили й­ому «Пун­кти про пот­ре­би Вій­ська і русь­ко­го на­роду» з ви­мога­ми ав­то­номії Ук­раїни на за­садах Га­дяць­ких ста­тей.

Не­гатив­ну ре­акцію на це поль­ських прав­ля­чих кіл яс­кра­во опи­сує Самій­ло Ве­лич­ко. «Оті До­рошен­кові пос­ланці, Пет­ра­новсь­кий і Та­расен­ко, не­заба­ром по­вер­ну­лися з Польщі, в ГІилипівсь­кий піст при­були в Чи­гирин, а доб­ре вивідав­ши про всі поль­ські прис­трасті, до­нес­ли й­ому, До­рошен­кові, що по­ляки, по­бачив­ши До­рошен­кові пун­кти й по­бажан­ня всь­ого Вій­ська, вель­ми ни­ми ли­шились ура­жені й по­чали ди­хати таємним, схо­ваним в їхніх сер­цях, гнівом і відпро­вади­ли їх, До­рошен­ко­вих послів, ні з чим, відклав­ши комісію на інший час, а До­рошен­ка обісла­ли че­рез тих послів тіль­ки фігля­ми та лис­товни­ми комплімен­та­ми».

Са­ме такі дії геть­ма­на П. До­рошен­ка яс­кра­во висвітлю­ють політи­ку гюліва­салітет­ності, яка ви­ража­ла ба­жан­ня геть­ма­на лавіру­вати між поль­ським ко­ролем, ту­рець­ким сул­та­ном, не по­рива­ючи з жод­ним та праг­ну­чи за­ручи­тись їхнь­ою підтрим­кою і убез­пе­чити Ук­раїну від втор­гнень. Він та­кож про­дов­жу­вав підтри­мува­ти зв’яз­ки і з Мос­ковією. У взаєми­нах з обо­ма сусіда­ми він дот­ри­мував­ся послідов­ної і прин­ци­пової лінії, спря­мова­ної на віднов­лення те­риторіаль­ної цілісності Ук­раїнсь­кої дер­жа­ви.

З та­ким нас­троєм П. До­рошен­ко вирішив узя­ти участь у ро­боті спіль­ної ук­раїнсь­ко–поль­ської комісії в Ос­трозі, шо роз­по­чала ро­боту влітку 1670 ро­ку. Ко­заць­ка сто­рона ви­роби­ла своїм де­лега­там на­каз із 24 пунктів. До­кумент ціка­вий тим, що над­зви­чай­но рельєфно відби­ває дер­жавницькі ус­тремління як са­мого геть­ма­на, так і й­ого най­ближ­чо­го ото­чен­ня. Вій­сько За­порозь­ке твер­до й од­нознач­но за­яви­ло, що во­но ви­магає ок­ре­мої те­риторії в складі Київсь­ко­го, Па­волоць­ко­го, Брац­лавсь­ко­го, Умансь­ко­го, Каль­ниць­ко­го, Поділь­сько­го, Тор­го­виць­ко­го, Чи­гиринсь­ко­го, Чер­кась­ко­го, Канівсь­ко­го, Кор­сунсь­ко­го і Біло­церківсь­ко­го полків, на які по­ширю­вала­ся вик­лючно ко­заць­ка юрис­дикція. Не менш важ­ли­ве зна­чен­ня ма­ли статті, що сто­сува­лися пре­рога­тив дер­жавно­го будівниц­тва, кон­фесій­но­го, куль­тур­но–освітнь­ого та еко­номічно­го ха­рак­те­ру (сво­бода пра­вос­лавної віри, рівноп­равність пред­став­ників різних кон­фесій, зас­ну­ван­ня шкіл і дру­карень, пов­на амністія пов­стан­цям, віль­не за­нят­тя ко­заків різни­ми ви­дами гос­по­дарсь­кої діяль­ності і т. п.). Од­нак, нез­ва­жа­ючи на ве­ликий політич­ний досвід ге­нераль­но­го пи­саря Ми­хай­ла Ву­яке­вича, який очо­лював ук­раїнсь­ку де­легацію, поль­ська сто­рона не ба­жала й­ти ні на най­менші пос­тупки. Біль­ше то­го, Вар­ша­ва пішла на пе­рего­вори з М. Ха­нен­ком, пред­став­ни­ки яко­го 23 сер­пня ук­ла­ли в Ос­трозі уго­ду. Аналіз змісту ць­ого до­кумен­та свідчить, що, поп­ри й­ого уро­чистість, він, по суті, по­вер­тав Ук­раїну до скла­ду Речі Пос­по­литої в ме­жах тих прав, які існу­вали на­пере­додні Національ­но–виз­воль­ної вій­ни.

Що­до П. До­рошен­ка, то й­ого по­зиція віднос­но існу­ван­ня не­залеж­ної Ук­раїнсь­кої дер­жа­ви за­лиша­лася незмінною. Це підтвер­джу­ють чис­ленні фак­ти. Нап­риклад, у лис­ту­ванні дер­жавних діячів Речі Пос­по­литої, зібра­ному і ви­дано­му в кіль­кох то­мах ти­туляр­ним київсь­ким єпис­ко­пом А. За­лузь­ким, містить­ся лист М. Виш­не­ве- ць­ко­го до М. Ха­нен­ка, тоді ще умансь­ко­го пол­ковни­ка. Поль­ський ко­роль пи­сав, що «До­рошен­ко не ба­жає, щоб поль­ські дво­ряни всту­пили в свої спад­кові маєтки, а ба­жає, щоб Ук­раїна бу­ла не­залеж­ною під й­ого вер­ховним уп­равлінням».

Дже­рела поль­сько­го і росій­сько­го по­ход­ження засвідчу­ють, що во­сени 1670 ро­ку П. До­рошен­ко зро­бив ще один крок у нап­рямі збли­жен­ня з Пор­тою. Геть­ман зібрав у Чи­гирині ра­ду, яка вис­ло­вила­ся за при­сягу ко­заків ту­рець­ко­му сул­та­ну. Вод­но­час пра­вобе­реж­ний пра­витель вжи­ває ряд за­ходів що­до роз­ши­рен­ня ко­ла своїх со­юз­ників у бо­ротьбі з во­рога­ми. У ць­ому плані, оче­вид­но, доціль­но роз­гля­дати й­ого кон­такти з кур­фюр­стом Бран­денбурзь­ким і росій­ським уря­дом. Крім то­го, як відо­мо, де­який час він підтри­мував зв’яз­ки з донсь­ким ота­маном Сте­паном Разіним, який очо­лив се­лянсь­ку вій­ну в Росії. Але ак­тивна зовнішнь­ополітич­на діяльність П. До­рошен­ка ус­клад­ни­лася нас­ту­пом поль­ської армії Я. Собєсь­ко­го на Поділля. Впа­ли кріпосні му­ри кіль­кох міст, бу­ли за­хоп­лені сотні сіл і де­сят­ки місте­чок. Уже вкот­ре в ук­раїнсь­ко–поль­ські вій­ни втру­тили­ся Крим і Ту­реч­чи­на. Во­сени 1671 ро­ку кро­воп­ро­литні бої за учас­тю та­тарсь­кої ор­ди то­чили­ся в рай­оні Ла­дижи­на, Умані, Трос­тянця. У травні 1672 ро­ку похід «на Ля­хис­тан» роз­по­чала 120–ти­сяч­на ту­рець­ка армія. Вступ у вій­ну па­диша­ха істот­но змінив си­ту­ацію на ко­ристь До­рошен­ка. Од­не за од­ним по­чали скла­дати при­сягу на вірність геть­ма­ну поділь­ські міста. По­раз­ку за по­раз­кою терпіли по­ляки і ко­заки М. Ха­нен­ка.

П. До­рошен­ко з’явив­ся пе­ред яс­ни­ми очи­ма сул­та­на 16 сер­пня 1672 ро­ку. З бун­чу­ком і пра­пором він увій­шов у на­мет Му­хам­ме­да IV, від яко­го одер­жав жу­пан, бу­лаву й по­родис­то­го ко­ня. А вже не­заба­ром по­чала­ся об­ло­га фор­теці міста Кам’ян­ця. Во­на три­вала не­дов­го, з 18 по 27 сер­пня. Поль­ські уря­довці не мог­ли ор­ганізу­вати відповідної обо­рони, не до­помог­ли і німецькі най­манці. Му­ри фор­теці впа­ли, а з ни­ми і надії поль­ської сто­рони на успішну вій­ну з тур­ка­ми. Роз­по­чали­ся пе­рего­вори, які за­вер­ши­лися підпи­сан­ням Бу­чаць­ко­го мир­но­го до­гово­ру, згідно з яким Ту­реч­чи­на одер­жу­вала те­риторію Поділь­сько­го воєводс­тва. П. До­рошен­ко ма­ло виг­рав від пе­ремо­ги От­то­мансь­кої Пор­ти. За ним виз­на­вали­ся ли­ше тра­диційні межі ко­заць­кої те­риторії («в ста­рих кор­до­нах»).

Геть­ман усе біль­ше й біль­ше роз­ча­ровуєть­ся у діях стам­буль­сько­го дво­ру. Не ви­пад­ко­во він роз­по­чав пе­рего­вори з Поль­щею, а че­рез кіль­ка місяців з Росією. На жаль, во­ни за­вер­ши­лися без­ре­зуль­тат­но. Біль­ше то­го, на по­чат­ку 1674 ро­ку об’єднані си­ли Г. Ро­мода­новсь­ко­го і но­вого ліво­береж­но­го геть­ма­на І. Са­мой­ло­вича, роз­по­чав­ши нас­туп, ово­лоділи Пра­вобе­реж­жям (крім Чи­гири­на). 17 бе­рез­ня 1674 ро­ку на раді у Пе­ре­яс­лаві І. Са­мой­ло­вич був про­голо­шений геть­ма­ном «обох сторін Дніпра». На цій раді М. Ха­нен­ко доб­ровіль­но склав геть­манські клей­но­ди пе­ред І. Са­мой­ло­вичем. Але цей тріумф мос­ковсь­кої політи­ки був не­дов­говічним. Не­заба­ром втор­гли­ся та­тарські ор­ди, сіючи роз­ру­ху і смерть на Пра­вобе­режній Ук­раїні. На до­помо­гу П. До­рошен­ку ви­рушив сам ту­рець­кий сул­тан.

Ук­раїнсь­ко–росій­ські вій­ська поспішно відій­шли за Дніпро. Вже вкот­ре місце­ва людність за­лиши­лася без­бо­рон­ною. Па­лали міста і се­ла, ти­сячі бранців гна­ли в Крим, прок­ляття тур­кам і їх со­юз­ни­ку П. До­рошен­ку ли­нули над за­юше­ною кров’ю ук­раїнсь­кою зем­лею. Але зна­ходи­лися лю­ди, які бо­рони­лися від во­рога. Всі без ви­нят­ку вітчиз­няні літо­писці відзна­ча­ють ге­роїчну обо­рону Ла­дижи­на. Цілий тиж­день три­вали жор­стокі бої під Уман­ню. Навіть після падіння фор­течно­го му­ру уманці не при­пини­ли опо­ру. За свідчен­ням оче­видців, жи­телі міста обо­роня­ли кож­ну ву­лицю, двір, бу­динок. Тоді «кров тек­ла річка­ми» — тур­ки не жаліли ні дітей, ні ста­риків. Місто бу­ло спа­лене до­щен­ту. Але і тур­ки, наш­тов­хнув­шись на впер­тий опір місце­вого на­селен­ня, зму­шені бу­ли при­пини­ти нас­туп і відій­шли за Дністер.

До­рогою ціною да­лася П. До­рошен­ку пе­ремо­га над політич­ни­ми про­тив­ни­ками. В руїнах ле­жав ко­лись квіту­чий край, місце­ва людність бу­ла зни­щена, заб­ра­на у кримсь­ку не­волю, розбігла­ся на Во­линь, у Га­личи­ну, Ліво­береж­ну Ук­раїну. Про свої пре­тензії на ук­раїнські землі за­яви­ла Поль­ща. Но­во­об­ра­ний ко­роль Ян Собєсь­кий ки­нув добірні вій­ська на Поділля. Зав’яза­лися нові бої, і бу­ли нові пе­рего­вори з по­ляка­ми. Але не­пос­тупливість Вар­ша­ви у дер­жавно–політич­них пи­тан­нях, які піднімав геть­ман, ро­била їх, по суті, без­пер­спек­тивни­ми.

На се­реди­ну 1675 ро­ку ста­нови­ще П. До­рошен­ка ста­ло кри­тич­ним. Й­ого за­лиши­ли вірні «сер­де­нята» і най­ближчі со­рат­ни­ки, друзі і навіть ро­дичі. Важ­ким тя­гарем на ду­шу геть­ма­на ляг­ла смерть мит­ро­поли­та Й­оси­па Ту­каль­сько­го — не ли­ше по­рад­ни­ка, а й най­ближ­чо­го дру­га. Повз й­ого ува­гу не прой­шли воєнні при­готу­ван­ня І. Са­мой­ло­вича і росій­ських воєвод, го­тових до втор­гнен­ня на Пра­вобе­реж­жя кримсь­ких та­тар. Геть­ман га­ряч­ко­во шу­кав вихід і, зда­вало­ся, знай­шов й­ого. Він вирішив склас­ти при­сягу на вірність ца­реві, але не пе­ред ліво­береж­ним геть­ма­ном або росій­ськи­ми пред­став­ни­ками, а пе­ред І. Сірком. Ко­шовий ота­ман на чолі об’єдна­ного за­гону за­порожців і донців не­гай­но ви­рушив у Чи­гирин. На третій день після при­бут­тя за­гону Сірка в Чи­гирин зібра­лися ко­заки, міща­ни, стар­ши­на, ду­ховенс­тво. До­рошен­ко і чи­гиринці виз­на­ли се­бе вин­ни­ми пе­ред за­порож­ця­ми за те, що ук­ла­дали со­юз із Ту­реч­чи­ною й Кри­мом. Потім «на Єван­гелії кля­лися бу­ти у вічно­му підданстві ца­ря». Зберігся текст при­сяги До­рошен­ка, де він за­явив, що «не­розірва­не прий­няв бра­терс­тво» з за­порож­ця­ми й відхо­дить від ту­рець­ко–та­тарсь­ких аг­ре­сорів.

Після при­сяги До­рошен­ко віддав Сіркові геть­мансь­ку бу­лаву, бун­чук і пра­пор, а та­кож шість гар­мат і дві боч­ки по­роху. Сірко по­радив До­рошен­кові зберіга­ти інші клей­но­ди в Чи­гирині до одер­жання ука­зу ца­ря. До­рошен­ко пос­лав у Мос­кву по­соль­ство, очо­люва­не й­ого бра­том Андрієм.

Од­но­час­но пра­вобе­реж­ний геть­ман пе­редав І. Сірку час­ти­ну клей­нодів — бу­лаву і пра­пор, а та­кож де­яку зброю і боєпри­паси, що зберіга­лися у фор­теці.

Зро­зуміло, що, зва­жив­шись на цей крок і, особ­ли­во, за­ручив­шись підтрим­кою За­порозь­кої Січі, П. До­рошен­ко ду­мав виг­ра­ти час і зміцни­ти свої по­зиції. З цією ж ме­тою він нап­ра­вив у Мос­кву по­соль­ство на чолі з чи­гиринсь­ким го­родо­вим ота­маном Іва­ном Сен­ке­вичем. Надісла­на пра­вобе­реж­но­му геть­ма­ну царсь­ка гра­мота твер­ди­ла, що «все ми­нуле бу­де за­буте», але вод­но­час й­ому на­казу­вало­ся з’яви­тися на лівий бе­рег Дніпра для при­сяги пе­ред кня­зем Г. Ро­мода­новсь­ким і геть­ма­ном І. Са­мой­ло­вичем.

П. До­рошен­ко ще де­який час втри­мав­ся у Чи­гирині. Він лис­ту­вав­ся з І. Са­мой­ло­вичем та І. Сірком; по­ширю­вали­ся чут­ки про й­ого кон­такти з тур­ка­ми і та­тара­ми. Але капіту­ляція пра­вобе­реж­но­го геть­ма­на бу­ла вже спра­вою ча­су. Дізнав­шись про вис­туп росій­ських та ук­раїнсь­ких вій­ськ, П. До­рошен­ко зму­шений був зда­тися. Акт при­сяги відбув­ся 19 ве­рес­ня 1676 ро­ку не­подалік Чи­гири­на в та­борі Г. Ро­мода­новсь­ко­го та І. Са­мой­ло­вича.

Од­но­час­но бу­ли пе­редані клей­но­ди, зброя і ту­рецькі гар­ма­ти. Після по­вер­нення у Чи­гирин ко­лишнь­ого геть­ма­на ключі від міста й ар­ти­лерія пе­рей­шли в ру­ки но­вих гос­по­дарів. Фор­те­цю зай­ня­ли росій­ські стрільці та ко­заки Чернігівсь­ко­го пол­ку.

В другій по­ловині жов­тня 1676 ро­ку у Москві відбу­лася це­ремонія пе­редачі клей­нодів П. До­рошен­ка. Во­на бу­ла об­став­ле­на над­зви­чай­но уро­чис­то і ма­ла на­сам­пе­ред політич­ну ме­ту. Після де­монс­трації мос­ковсь­ко­му лю­ду та іно­зем­ним дип­ло­матам пра­пори, бу­лава, бун­чук і сул­танські сан­джа­ки бу­ло пе­реда­но до Ору­жей­ної па­лати. Пізніше І. Са­мой­ло­вич надіслав до Мос­кви та­кож час­ти­ну архіву ко­лишнь­ого пра­вобе­реж­но­го пра­вите­ля.

От­же, у 1675—1676 ро­ках політи­ка геть­мансь­ко­го уря­ду П. До­рошен­ка, яка пе­ред­ба­чала од­но­час­ну підлеглість Ук­раїни двом мо­нар­хам, заз­на­ла ос­та­точ­но­го кра­ху. При­чиною ць­ому бу­ли не ли­ше на­маган­ня обох сторін — поль­сько­го ко­роля і ту­рець­ко­го сул­та­на — підпо­ряд­ку­вати собі Ук­раїнсь­кий геть­ма­нат на Пра­вобе­режжі, а й діяльність са­мого геть­ма­на, який, поп­ри ве­ликі зу­сил­ля, так і не зміг скон­соліду­вати ко­заць­ку стар­ши­ну, «чернь» та «поспіль­ство» нав­ко­ло ідеї непідлег­лості Ук­раїни. «Обидві про­текції (ко­роля і сул­та­на. — Авт.) нічо­го іншо­го не ма­ли при­нес­ти, тіль­ки те, що за­раз маємо», — відзна­чив сам До­рошен­ко нап­рикінці 1674 ро­ку. Ту­рець­ка про­текція (як і будь–яка інша) бу­ла не­обхідна До­рошен­кові ли­ше для то­го, щоб «ма­ти для се­бе уділь­не князівство». Се­ред стар­шинсь­ких кіл пов­но­важен­ня ук­раїнсь­ко­го геть­ма­на не­од­но­разо­во порівню­вали з мо­нар­ши­ми. На той час, ви­корис­то­ву­ючи ап­ро­бова­ну й­ого по­перед­ни­ками зовнішнь­ополітич­ну мо­дель, геть­ман П. До­рошен­ко фак­тично став уділь­ним гос­по­дарем ве­ликої час­ти­ни Ук­раїни. Пра­вобе­реж­ний геть­ман М. Ха­нен­ко, су­час­ник і політич­ний суп­ро­тив­ник До­рошен­ка, у 1669 році го­ворив про те, що й­ого во­рог «вип­равляє собі вічне геть­манс­тво у сусідніх мо­нархів» і хо­че во­лода­рюва­ти на зра­зок гос­по­дарів Во­лось­ко­го і Мол­давсь­ко­го князівств. Сам До­рошен­ко та й­ого стар­ши­на не­од­но­разо­во за­яв­ля­ли про своє ба­жан­ня пра­вити в Ук­раїні, так са­мо як мол­давські і во­лоські князі, або ж як кримські ха­ни. Оціню­ючи ук­раїнські ви­моги під час підго­тов­ки Ос­трозь­кої комісії 1670 ро­ку, поль­ський підкан­цлер Оль- шевсь­кий заз­на­чав, що геть­ман До­рошен­ко ра­зом зі своїми при­хиль­ни­ками хо­че «на­род русь­кий і провінцію русь­ку зро­бити са­мостій­ною і не­залеж­ною».

Доб­ровіль­ний пе­рехід од­но­го з найвірніших послідов­ників прин­ципів зовнішньої політи­ки Б. Хмель­ниць­ко­го на бік росій­сько­го мо­нар­ха і зда­ча ним бу­лави (це відбу­лося 16 ве­рес­ня 1676 ро­ку) І. Са­мой­ло­вичу ста­ли своєрідною відповіддю на пи­тан­ня вирішен­ня ди­нас­тични­ми дво­рами Євро­пи та Азії міжна­род­но–пра­вово­го ста­тусу Ук­раїни. Хоч такі дії геть­ма­на Пет­ра До­рошен­ка, за й­ого пе­реко­нан­ням, бу­ли спри­чинені швид­ше роз­па­чем політич­но­го діяча, ніж на­перед зап­ла­нова­ною акцією.

Після зре­чен­ня з геть­манс­тва, зда­вало­ся, жит­тя До­рошен­ка вхо­дить у нор­маль­ну колію. І. Са­мой­ло­вич своїм універ­са­лом на­дав й­ому у власність Сос­ни­цю та доз­во­лив ту­ди по­сели­тися ма­тері Пет­ра До­рофій­ови­ча (нев­довзі во­на ста­ла ігу­менею Пок­ровсь­ко­го жіно­чого мо­нас­ти­ря). Аде так три­вало не­дов­го. Нові хма­ри по­чали зби­рати­ся над го­ловою ко­лишнь­ого геть­ма­на. Всу­переч по­переднім за­пев­ненням, роз­по­чали­ся три­валі пе­рего­вори ви­щих росій­ських чи­нов­ників з І. Са­мой­ло­вичем з при­воду ви­сил­ки П. До­рошен­ка до Мос­кви. За­ради спра­вед­ли­вості слід заз­на­чити, що у цій справі ліво­береж­ний пра­витель про­явив своєрідну геть­мансь­ку солідарність. Він де­який час чи­нив опір цим до­маган­ням, на­водя­чи різні ар­гу­мен­ти на ко­ристь своєї пра­воти. Ад­же не­заба­ром, го­ворив Са­мой­ло­вич, має відбу­тися су­довий про­цес над осо­бами, які вчи­нили про­ти нь­ого змо­ву. На суді як свідок мав обов’яз­ко­во вис­ту­пити і П. До­рошен­ко. Крім то­го, на дум­ку геть­ма­на, ца­реві слід дот­ри­мува­тися обіця­нок, які він дав ко­лишнь­ому пра­вобе­реж­но­му пра­вите­лю. Важ­ли­вим до­водом бу­ли й мірку­ван­ня чис­то мо­раль­но­го ха­рак­те­ру — в Ук­раїні, і зок­ре­ма на За­порожжі, мог­ли з ве­ликим не­задо­волен­ням сприй­ня­ти на­силь­ниць­ку відправ­ку до Мос­кви П. До­рошен­ка.

Зда­вало­ся, ар­гу­мен­ти І. Са­мой­ло­вича впли­нули на росій­ських уря­довців. Але вже на­весні 1677 ро­ку столь­ник Се­мен Ал­ма­зов за­явив у Ба­турині, що пи­тан­ня виріше­но і П. До­рошен­ко по­винен не­гай­но при­бути до Мос­кви. І. Са­мой­ло­вич після де­яко­го ва­ган­ня по­годив­ся.

Мож­на ли­ше здо­гаду­вати­ся, з яким нас­троєм зустрів П. До­рошен­ко повідом­лення про свою ви­сил­ку. Збіг один день, да­ний для зборів, і ось уже 8 бе­рез­ня 1677 ро­ку він на­зав­жди за­лишив рідний край і в суп­ро­воді Ал­ма­зова, ге­нераль­но­го судці До­мон­то­вича й ге­нераль­но­го пи­саря Про­копо­вича ви­рушив у до­рогу. Ніякі сло­ва про царсь­ку лас­ку не мог­ли поліпши­ти нас­трою літнь­ого ко­зака. Доб­ре, ду­же доб­ре знав він мос­ковські прид­ворні зви­чаї й ціну царсь­ко­го сло­ва. Оче­вид­но, про­тягом усіх де­сяти днів до­роги ду­мав він про своє житія, зга­дував близь­ких і то­варишів по зброї, аналізу­вав при­чини нев­дач і політич­них про­рахунків. Найбіль­ший біль при­чиня­ло те, що й­ому не вда­лося здій­сни­ти ос­новну мрію сво­го жит­тя — об’єдна­ти роз­терза­ну ук­раїнсь­ку зем­лю під однією геть­мансь­кою бу­лавою й за­без­пе­чити на­родові са­мостій­не існу­ван­ня. Мос­ковщи­на і Поль­ща, ту­рець­кий сул­тан і кримсь­кий хан про­дов­жу­вали тер­за­ти Ук­раїну, шма­тува­ли її те­риторію, ни­щили гос­по­дарс­тво і національ­ний дух на­роду.

Пох­му­рим бе­рез­не­вим днем зустріла Мос­ква мо­гутнь­ого у ми­нуло­му пра­вите­ля. На а­удієнції у ца­ря 20 бе­рез­ня й­ому при­гада­ли по­передні «ви­ни й зло­чини» і вод­но­час на­каза­ли, як підда­ному Фе­дора Олексій­ови­ча, за­лиша­тися у Москві і вис­ту­пати по­рад­ни­ком у ве­денні справ з Ту­реч­чи­ною і Кри­мом.

По суті, Пет­ру До­рофій­ови­чу до­вело­ся роз­по­чати своє жит­тя за­ново. Ад­же був зла­маний ут­вер­дже­ний про­тягом ба­гать­ох де­сятиліть ук­лад жит­тя, відповідні пра­вила по­ведінки, по­бут і зви­чаї. Пе­ребу­ван­ня у ве­лико­му місті, відсутність влас­но­го бу­дин­ку, за­лежність навіть у ви­борі хар­чу­ван­ня від місце­вої царсь­кої адміністрації, без­пе­реч­но, пригнічу­вали ду­шу ста­рого ко­зака. В ок­ремі періоди До­рошен­ко прос­то го­лоду­вав. Не вис­та­чало харчів і ви­на, ніде бу­ло ви­паса­тися ко­ням. Дош­ку­ляли гор­ласті ка­ра­ульні — сот­ник і се­меро стрільців, які що­ночі пи­ячи­ли і роз­ва­жали­ся. Лис­ти ко­лишнь­ого пра­вобе­реж­но­го геть­ма­на в Ук­раїну (ад­ре­сатом в ос­новно­му був І. Са­мой­ло­вич) пе­реда­ють й­ого ду­шев­ний стан. Во­ни спов­нені про­хань под­ба­ти про за­лише­не гос­по­дарс­тво, надісла­ти у Мос­кву їстівні при­паси та ви­но. Ок­ре­мо в лис­ту­ванні підніма­лося пи­тан­ня про відправ­лення до До­рошен­ка й­ого дру­жини Єфро­синії. У кру­говерть цієї спра­ви бу­ли втяг­нуті ро­дичі Пет­ра До­рофій­ови­ча (ма­ти та бра­ти), царські чи­нов­ни­ки, J. Са­мой­ло­вич і ге­нераль­на стар­ши­на. Крім не­бажан­ня са­мої Єфро­синії їха­ти у да­леку Мос­кву, домішу­вались якісь осо­бисті мірку­ван­ня До­рошен­ка. Піддя­чий Ва­силь Юдін, пос­ла­ний по дру­жину ко­лишнь­ого геть­ма­на, свідчив у Москві, що Андрій, один із братів До­рошен­ка, го­ворив й­ому: «…пи­сал де к не­му брат его Петр с че­ляд­ни­ком сво­им, ко­торой с ним подь­ячим при­ехал, под клят­вою: бу­де его Пет­ро­ва же­на преж­них сво­их злих дел прес­та­ла и жи­вет по обе­щанию сво­ему, как обе­щалась ему Пет­ру в то вре­мя, как он ее к се­бе взял из чер­но­го платья, и он бы Ан­дрей к не­му ее прис­лал; а бу­де ка­кие есть пос­тупки, и он бы от­пи­сал к не­му не тая ни­чего. И он де Ан­дрей пос­тупки ее объ­явил гет­ма­ну и к бра­ту сво­ему с че­ляд­ни­ком сво­им на­писав по­сыла­ет, да и ему подь­яче­му объ­яв­ля­ет: как де брат его Петр, за зло­дей­ские ее де­ла, по­ложил бы­ло на нее чер­ное платье, и ви­дя он дочь свою в си­ротс­тве и в ма­лых ле­тех, над нею зло­дей­кою уми­лосер­дился, взял ее к се­бе в же­ну по преж­не­му; а при взятье она ему обе­щалась, что до смер­ти жи­вота сво­его ни­чего хмель­но­го пить не ста­нет, по­тому что во хме­лю чи­ните­ца вся­кое зло­дей­ство. И по отъ­ез­де его Пет­ро­ве к ве­лико­му го­суда­рю к Мос­кве, уча­ла она пить бе­зоб­разно и без ве­дома его Ан­дре­ева хо­дить и чи­нить зло­дей­ство. И ны­не де, при­ехав в Сос­ни­цу, ве­лел он Ан­дрей ей сби­рат­ца ехать к бра­ту Пет­ру. И она де при от­це сво­ем Янен­ке го­вори­ла ему Ан­дрею с кри­ком: бу­де ее он к Мос­кве сил­но пош­лет, и брат де его Петр не­дол­го на све­те бу­дет жить. И он де Ан­дрей, слы­ша от нее та­кие сло­ва, бил че­лом к гет­ма­ну, чтоб ее к бра­ту его до вре­мени не по­сылать».

Важ­ко ска­зати, що прав­да, а що ви­гад­ка в цій історії. До­кумен­ти без­пристрас­но зафіксу­вали од­не — нев­довзі Єфро­синія у суп­ро­воді про­водирів та охо­рони на­решті при­була до Мос­кви. Ли­ше після ць­ого До­рошен­кові бу­ло на­дано но­вий бу­динок, приз­на­чено гро­шове і про­дук­то­ве жа­луван­ня.

Але не осо­бисті спра­ви доміну­вали у лис­тах зас­ланця. Во­ни про­низані без­вихіддю, ту­гою за Ук­раїною, бла­ган­ня­ми пос­при­яти по­вер­ненню на батьківщи­ну.

Од­нак об­ста­вини скла­дали­ся не на ко­ристь До­рошен­ка. Спус­тошли­вим смер­чем по Ук­раїні про­нес­ли­ся Чи­гиринські по­ходи 1677 і 1678 років, під час яких був зни­щений Чи­гирин, тра­дицій­на ре­зиденція ук­раїнсь­ких геть­манів. Но­вий прихід до вла­ди Ю. Хмель­ниць­ко­го не приніс спо­кою роз­терза­ному краю. Тут па­нува­ли тур­ки, ни­щили­ся міста і се­ла, за­бира­лись у ясир реш­тки місце­вої люд­ності.

У жовтні 1679 ро­ку він одер­жав царсь­кий на­каз про приз­на­чен­ня й­ого воєво­дою у Ве­ликий Ус­тюг. На це ко­лишній геть­ман відповів: «Ве­ликий го­сударь об­на­дежил ме­ня своєю ми­лостію, ве­лел мне быть со все­ми родс­твен­ни­ками в Сос­ни­це, а пос­ле при­казал быть в Мос­кву на вре­мя. А как я ви­дел царскія очи, и тог­да прем­но­гою го­судар­скою ми­лостію был об­на­дежен, ука­зали мне жить в Мос­кве, двор мне да­ли, корм и питье. Бу­ду бить че­лом ве­лико­му го­суда­рю, чтоб ме­ня на во­еводс­тво по­сылать не из­во­лил: у ме­ня в ма­лороссій­ских го­родах три бра­та ро­димые и родс­твен­ни­ки: — как ус­лы­шат, то не по­дума­ют, что я от­пу­щен на воєводс­тво, а пред­ста­вит­ся им, что я сос­лан в ссыл­ку, и бу­дет от­то­го боль­шое дур­но на обе­их сто­ронах Днеп­ра. Объ­яв­ляю я об этом, зная та­мош­них на­родов нра­вы. Янен­ко ве­лико­му го­суда­рю из­ме­нил, пе­редал­ся Хмель­ни­чен­ку, и я не таю, что Янен­ко и Хмель­ни­чен­ко мне родс­твен­ни­ки. В Сос­ни­це у ме­ня бы­ло ос­тавле­но мно­го именія; из это­го именія мно­го взял гет­ман, мно­го рас­про­пало, а ес­ли цар­ское ве­личес­тво от­пустит ме­ня на во­еводс­тво, то и ос­таль­ное все про­падет. И те­перь я в боль­шом сом­неніи, что из Сос­ни­цы и дру­гих го­родов от срод­ни­ков мо­их не­дель с шесть ни­какой ве­домос­ти ко мне не бы­ло; а как я бу­ду на та­ком даль­ном во­еводс­тве, то и по­дав­но все от ме­ня от­сту­пят­ся и пи­сать ко мне не бу­дут за та­ким даль­ним раз­сто­яни­ем». Нам невідо­ма ре­акція ца­ря на цю за­яву. Але зро­зуміло, що во­на бу­ла не­гатив­ною, оскіль­ки взим­ку До­рошен­ко був приз­на­чений воєво­дою у Вят­ку (на цій по­саді пе­ребу­вав до 1682 ро­ку). Після по­вер­нення звідти він одер­жав у своє во­лодіння се­ло Яро­пол­че Во­локо­ламсь­ко­го повіту.

Відтоді П. До­рошен­ка бу­ло ос­та­точ­но усу­нуто від ве­ликої політи­ки. Ко­лишній геть­ман зай­мав­ся влас­ним гос­по­дарс­твом, ви­хову­вав дітей, прий­мав знай­омих і вів су­ворі тяж­би з нав­ко­лишніми поміщи­ками. Ра­зом з тим не за­бував він про зем­ляків–ук­раїнців, за яких кло­потав­ся пе­ред мос­ковсь­ки­ми уря­дов­ця­ми. До­живав він віку в ото­ченні но­вої сім’ї. Ов­довівши, од­ру­жив­ся з Агафією Єропкіною, в шлюбі з якою мав донь­ку Ка­тери­ну та трь­ох синів — Олек­сан­дра, Олексія й Пет­ра, а від по­передніх двох шлюбів мав дві донь­ки. Відо­мо, що Олексій та Пет­ро виїха­ли у 1710 році «для на­уки за мо­ре». Олек­сандр од­ру­жив­ся з Па­рас­ковією Пушкіною, і й­ого донь­ка Ка­тери­на вий­шла заміж за ге­нерал–по­ручи­ка Олек­сан­дра Заг­ряжсь­ко­го (ро­дича Гри­горія Поть­омкіна). Внуч­кою її си­на Іва­на бу­ла слав­нозвісна На­талія Гон­ча­рова — дру­жина Олек­сан­дра Пушкіна. До речі, геніаль­ний по­ет у 1833 році відвідав мо­гилу ук­раїнсь­ко­го геть­ма­на.

По­мер Пет­ро До­рофій­ович До­рошен­ко 19 лис­то­пада 1698 ро­ку. Й­ого бу­ло по­хова­но на бе­резі річки Ла­ми під пра­вим кри­лом місце­вої де­рев’яної цер­кви Св. Па­рас­ковії. З ча­сом цер­ква бу­ла розібра­на, а над місцем по­хован­ня зве­дена кап­ли­ця. Од­нак і після смерті прах геть­ма­на не заз­нав спо­кою. За свідчен­ням оче­вид­ця, взим­ку 1887 ро­ку бу­ло зроб­ле­но спро­бу пог­ра­бува­ти мо­гилу. Під час слідства ви­тяг­нуті кістки покій­но­го про­тягом двох місяців ле­жали на верхнь­ому мо­гиль­но­му ка­мені.

П. До­рошен­ко зій­шов з аре­ни як ак­тивний політич­ний діяч ще у 1670–х ро­ках. Своє фізич­не жит­тя він за­вер­шив у 90–х ро­ках бу­рем­но­го XVII століття у Мос­ковщині, да­леко від рідної землі. Але ос­новна ідея й­ого — об’єдна­ти всі ук­раїнські землі під однією гетьмансь­кою бу­лавою у не­залежній дер­жаві — втра­чена не бу­ла. Се­ред ко­заць­кої стар­ши­ни зна­ходи­лися лю­ди, які про­дов­жу­вали бо­роть­бу як про­ти царсь­кої Росії, так і шля­хетсь­кої Польщі.