Кирило Григорович Розумовський

Ки­рило Гри­горо­вич Ро­зумовсь­кий 

(1728–1803)

«…на­магай­ся насліду­вати інших, на­магай­ся фор­ту­ну схо­пити за чуп­ри­ну і бу­деш та­ким»

Ос­танній геть­ман Геть­ман­щи­ни (1750–1764). За чо­тир­надцять літ сво­го геть­ма­нуван­ня приїздив в Ук­раїну ли­ше ліче­ний час (ли­пень—лис­то­пад 1751, бе­резень–гру­день 1757, бе­резень 1760 — жов­тень 1761, ли­пень 1763 — січень 1764). Але нез­ва­жа­ючи на це, ре­фор­ма­торсь­ка політи­ка геть­ма­на К. Ро­зумовсь­ко­го, й­ого праг­нення роз­ши­рити су­веренітет Геть­ман­щи­ни вик­ли­кали нев­до­волен­ня пе­тер­бурзь­ко­го уря­ду, що врешті–решт і приз­ве­ло до ліквідації росій­ським са­модер­жавс­твом інсти­туту Геть­манс­тва в Ліво­бережній Ук­раїні.

22 лю­того 1750 ро­ку меш­канці Глу­хова ста­ли свідка­ми уро­чис­тої події, що зна­мену­вала по­чаток но­вого і, як ви­яви­лося, ос­таннь­ого ета­пу в роз­витку ук­раїнсь­кої дер­жавності. З ог­ля­ду на це, ма­буть, не зай­вим бу­де док­ладний опис цієї це­ремонії. З са­мого ран­ку за гар­матни­ми постріла­ми, що про­луна­ли як сиг­нал, на місь­ко­му май­дані зібрав­ся ве­ликий на­товп. Сю­ди при­були й усі де­сять ко­заць­ких полків. Вод­но­час у бу­дин­ку, відве­дено­му для гра­фа Гендріко­ва, по­чали зби­рати­ся пред­став­ни­ки стар­ши­ни, а та­кож ук­раїнсь­ко­го ви­щого ду­ховенс­тва на чолі з мит­ро­поли­том Ти­мофієм Щер­баць­ким. О 9–й го­дині ран­ку роз­по­чала­ся це­ремонія об­рання геть­ма­на. З дво­ру росій­сько­го пос­ланни­ка в суп­ро­воді за­гону оз­броєних ко­заків, росій­ських гре­надерів і вій­сько­вих му­зикантів виїха­ла спо­ряд­же­на ка­рета, в якій був граф Гендріков зі своїми асис­тента­ми та сек­ре­тар Ко­легії за­кор­донних справ Сте­пан Пи­сарев. Ос­танній три­мав у ру­ках ве­лику срібну з по­золо­тою тарілку, на якій ле­жала царсь­ка жа­лува­на гра­мота. Слідом за ка­ретою пред­став­ни­ки стар­ши­ни (зок­ре­ма ге­нераль­ний суд­дя Яким Гор­ленко, ге­нераль­ний підскарбій Ми­хай­ло Ско­ропадсь­кий, ге­нераль­ний пи­сар Андрій Без­бо­родь­ко, ге­нераль­ний хо­рун­жий Ми­кола Ха­нен­ко, ге­нераль­ний бун­чужний Дем’ян Обо­лонсь­кий, бун­чу­кові то­вариші Іван Га­малія, Яків Мар­ко­вич, Федір Ши­ряй, Іван Жо­рав­ка, Іль­ко Жур­ман та ін.) нес­ли росій­ські та ук­раїнські пра­пори, а та­кож геть­манські клей­но­ди: бу­лаву, бун­чук, пе­чат­ку. З при­бут­тям ка­рети на май­дан, де сто­яв спеціаль­но спо­руд­же­ний пос­та­мент, царсь­ка гра­мота й геть­манські клей­но­ди бу­ли пок­ла­дені на два сто­ли. Відкрив зібран­ня граф Гендріков, який на­гадав про во­лю імпе­рат­риці відно­вити геть­манс­тво в Ук­раїні й зак­ли­кав при­сутніх «из­брать меж се­бя из при­род­ных сво­их лю­дей гет­ма­на, по ма­лорос­сий­ским сво­им пра­вам и воль­нос­тям, воль­ны­ми го­лоса­ми». Потім Пи­сарев го­лос­но за­читав жа­лува­ну гра­моту, а мит­ро­полит Т. Щер­баць­кий вис­ло­вив гли­боку по­дяку Єли­заветі. Гендріков го­лос­но кіль­ка разів за­питав при­сутніх, ко­го во­ни ба­жа­ють собі в геть­ма­ни. Проз­ву­чала відповідь, що вже дав­но бу­ла підго­тов­ле­на й пе­ребу­вала в усіх на вус­тах: «Гра­фа Ки­рила Гри­горо­вича Ро­зумовсь­ко­го!»

Після свят­ко­вої ка­нона­ди з 101 гар­ма­ти й пострілів з ко­заць­ких руш­ниць царсь­ку жа­лува­ну гра­моту й геть­манські клей­но­ди за­нес­ли  до Ми­колаївсь­кої цер­кви, де відбу­лася уро­чис­та літургія. Потім у ре­зиденції Гендріко­ва да­ли ве­ликий бен­кет, під час яко­го осо­бис­то гос­по­дарю ге­нераль­на стар­ши­на по­дару­вала 10 ти­сяч кар­бо­ванців, а всій графській свиті — 3 ти­сячі. Не за­були й за прос­то­люд, яко­му на відзна­чен­ня свя­та, що під гуркіт гар­мат три­вало допізна, виділи­ли по­над 200 відер горілки.

4 чер­вня 1750 ро­ку царсь­ким ука­зом Єли­заве­та зат­верди­ла «об­рання» К. Ро­зумовсь­ко­го геть­ма­ном Ліво­береж­ної Ук­раїни, а в жовтні то­го ж ро­ку під й­ого вла­ду пе­реда­ли й За­порозь­ку Січ. Ре­зиденцією но­вого геть­ма­на ста­ло місто Ба­турин, що сво­го ча­су заз­на­ло жах­ли­вих руй­ну­вань і пог­ра­бувань з бо­ку росій­сько­го ка­раль­но­го за­гону, очо­люва­ного О. Мен­ши­ковим.

12 бе­рез­ня 1751 ро­ку но­во­об­ра­ний геть­ман, який все ще за­лишав­ся в Пе­тер­бурзі, уро­чис­то при­сяг­нув у прид­ворній церкві імпе­рат­риці «вер­ным, доб­рим и пос­лушным ра­бом и под­данным быть… чин гет­манс­тва над Вой­ском За­порож­ским и над на­родом ма­лорос­сий­ским вер­но и пос­то­ян­но со­дер­жать и все то вой­ско и на­род ма­лорос­сий­ский к вер­ности, к служ­бе и пос­лу­шанию при­водить и ни с ко­торы­ми пос­то­рон­ни­ми го­суда­ри без ве­дома и без ука- зу ея Им­пе­ратор­ско­го Ве­личес­тва ни­какой пе­репис­ки и пе­ресыл­ки со­бою не иметь…» Ви­голо­сив­ши й підпи­сав­ши при­сягу, текст якої од­нознач­но засвідчу­вав пов­ну за­лежність геть­ма­на Ук­раїни від Росії, Ро­зумо­веь­кий одер­жав з рук Єли­заве­ти геть­мансь­ку бу­лаву та інші клей­но­ди.

Так з волі донь­ки то­го, хто руй­ну­вав ук­раїнсь­ку дер­жавність, бу­ло віднов­ле­но геть­мансь­ке уп­равління Ліво­бережній Ук­раїні…

Але по­вернімо­ся на де­сятиліття на­зад. У лис­то­паді 1741 ро­ку в Пе­тер­бурзі став­ся чер­го­вий двірце­вий пе­рево­рот, внаслідок яко­го росій­ський імпе­раторсь­кий прес­тол посіла доч­ка Пет­ра І Єли­заве­та. Ця подія ма­ла ве­лике зна­чен­ня для Ук­раїни та її по­даль­шої долі. Ад­же фа­вори­том імпе­рат­риці на той час був Олексій Ро­зумовсь­кий, ук­раїнець за по­ход­женням. Ди­вовиж­но скла­лася й­ого до­ля. 22–річним юна­ком, ма­ючи не­аби­які во­кальні здібності, пот­ра­пив він до прид­ворно­го хо­ру в Пе­тер­бурзі, ку­ди привіз й­ого пол­ковник Федір Виш­невсь­кий. Ос­танній, по­вер­та­ючись з Угор­щи­ни, проїжджав на Різдвяні свя­та 1731 ро­ку че­рез се­лище Че­мер, що на Чернігівщині, і ви­пад­ко­во по­чув у місцевій церкві спів мо­лодо­го ко­зака із се­лища Ле­меші Олексія Ро­зума. Чу­довий го­лос і при­ваб­ли­ва зовнішність юна­ка зро­били свою спра­ву — Виш­невсь­кий зап­ро­сив й­ого до Пе­тер­бурга, на що Олексій охо­че по­годив­ся. Тим па­че, що на той час він фак­тично за­лишив­ся без домівки. Нев­довзі, ря­ту­ючись у чер­го­вий раз за чи­тан­ня книг від гніву зав­жди п’яно­го бать­ка, ле­мешівсь­ко­го ко­зака Гриць­ка Ро­зума (дістав своє прізви­ще від при­каз­ки, яку час­то про­мов­ляв напідпит­ку: «Що то за го­лова, що то за ро­зум»), Олексій утік з до­му й по­селив­ся в Че­мері, за­роб­ля­ючи собі на жит­тя співом у цер­ковно­му хорі.

У Пе­тер­бурзі Олексія че­кала приємна нес­подіван­ка. Тут він зустрів ба­гато зем­ляків (прид­ворні співа­ки в той час на­бира­лися до хо­ру май­же ви­нят­ко­во з Ук­раїни). До речі, тоді ж май­же усі вищі духовні по­сади обій­ма­ли в сто­лиці ук­раїнці. Про­те у прид­ворно­му хорі Олексій Ро­зум пе­ребу­вав не­дов­го. Ста­лася подія, що ос­та­точ­но виз­на­чила й­ого до­лю: це­сарівна Єли­заве­та, яка відвіду­вала бо­гос­лужіння в прид­ворній церкві, бу­ла вра­жена чу­довим го­лосом мо­лодо­го ук­раїнсь­ко­го співа­ка. Ко­ли ж на ви­могу царівни юнак з’явив­ся пе­ред нею, гли­боке по­чут­тя охо­пило Єли­заве­ту. Ви­сокий, струн­кий, смаг­ля­вий, з гар­ни­ми чор­ни­ми очи­ма, Олексій Ро­зум при­пав до душі мо­лодій царівні. «Це був один з най­кра­сивіших чо­ловіків, що ба­чила я на своєму віку», — за­писа­ла це­сарівна до сво­го що­ден­ни­ка.

Та­ким чи­ном, мож­на ска­зати, по­неволі роз­по­чало­ся кар’єрне сход­ження ко­заць­ко­го си­на по­нево­леної Ук­раїни до най­ви­щих по­сад та санів імперії. Сак­сонсь­кий дип­ло­мат Г. фон Гель­биг повідом­ляв: «За­хоп­лення Єли­заве­ти співа­ком з прид­ворної ка­пели не бу­ло таємни­цею для імпе­рат­риці Ан­ни Іо­аннівни. Нав­па­ки, це за­хоп­лення мог­ло до­помог­ти їй ре­алізу­вати намір усу­нути донь­ку Пет­ра Ве­лико­го від пра­ва прес­то­лонасліду­ван­ня як пря­му спад­коємни­цю тро­ну. То­му до­сить поб­лажли­во во­на ста­вить­ся до її за­хоп­лень амур­ни­ми спра­вами…»

Слід ска­зати, що, як і при ве­лико­му царсь­ко­му дворі, при дворі Єли­заве­ти пе­ребу­вало чи­мало ук­раїнців. Бу­ли тут, скажімо, такі співа­ки, як Та­расе­вич і Бо­жок, сліпий бан­ду­рист Гри­горій Ми­хай­лов, ка­мер–ла­кей Іван Фе­доро­вич Кот­ля­ревсь­кий, сек­ре­тар Пет­ро Ми­рович та ін.

Особ­ли­ве зна­чен­ня, ма­буть, ма­ла й та об­ста­вина, що са­ма Єли­заве­та во­лоділа ма­ет­ностя­ми в Ук­раїні, а її духівни­ками бу­ли вихідці з Ук­раїни отець Кос­танцій і ко­лишній свя­щеник її вот­чи­ни з се­лища По­нор­ниці Чернігівсь­ко­го пол­ку Федір Дуб’янсь­кий.

Ця спри­ят­ливість до ук­раїнців ще біль­ше по­сили­лася після сход­ження Єли­заве­ти на царсь­кий прес­тол. По суті, увесь двір, за­побіга­ючи пе­ред мо­гутнім фа­вори­том (до речі, вже не Ро­зумом, а Ро­зумовсь­ким), прис­то­сову­вав­ся до й­ого смаків. Функціону­вала постій­на італій­ська опе­ра, в якій, по­ряд з відо­мими співа­ками з Євро­пи, вис­ту­пали й ук­раїнські співа­ки. Се­ред ос­танніх особ­ли­во виділяв­ся кра­сою сво­го го­лосу Мар­ко Пол­то­раць­кий. Ве­ликою по­пулярністю ко­рис­ту­вали­ся тут й ук­раїнські бан­ду­рис­ти. На двірсь­ких бен­ке­тах най­прес­тижніши­ми вва­жали­ся ук­раїнські стра­ви.

Ве­лич і мо­гутність Олексія Ро­зумовсь­ко­го не мог­ли не поз­на­чити­ся й на ста­новищі й­ого чис­ленної ро­дини в Ук­раїні, з якою він підтри­мував постійні зв’яз­ки і до­пома­гав їй ма­теріаль­но. З ча­сом усі й­ого ро­дичі ста­ли за­мож­ни­ми людь­ми й посіли чільні місця се­ред пред­став­ників ук­раїнсь­кої панівної верхівки. Та особ­ли­ва ува­га бу­ла звер­ну­та на мо­лод­шо­го бра­та фа­вори­та Ки­рила, до­ля яко­го ви­яви­лася не менш ди­вовиж­ною, ніж й­ого бра­та–пат­ро­на.

Уже в 14–річно­му віці (на­родив­ся 1728 ро­ку) він пот­ра­пив із глу­хого се­ла до царсь­ко­го дво­ру, де під опікою кра­щих то­гочас­них пе­дагогів і ви­хова­телів, зок­ре­ма О. П. Су­маро­кова та І. П. Єлагіна, пог­либлю­вав свою освіту, по­чаток якої одер­жав на батьківщині. Для за­вер­шення освіти у бе­резні 1743 ро­ку Олексій Гри­горо­вич відпра­вив сво­го бра­та на два ро­ки за кор­дон під ви­гада­ним ім’ям росій­сько­го дво­ряни­на Іва­на Іва­нови­ча Обідовсь­ко­го. Нас­тавни­ком при нь­ому бу­ло виз­на­чено Гри­горія Ми­колай­ови­ча Теп­ло­ва, яко­му су­дило­ся впли­вати не тіль­ки на по­даль­ше жит­тя мо­лод­шо­го Ро­зумовсь­ко­го, а й на ос­та­точ­ну до­лю са­мої ук­раїнсь­кої дер­жавності. Гри­горій Теп­лов, за офіцій­ною версією, вва­жав­ся си­ном опа­люва­ча груб у архієрей­ських по­ко­ях, а як­що віри­ти прид­ворним пліткам — був по­заш­любним си­ном рек­то­ра Києво–Мо­гилянсь­кої ака­демії, єпис­ко­па, спод­вижни­ка Пет­ра І — Фе­офа­на Про­копо­вича.

Пе­ребу­ва­ючи за кор­до­ном, юний Ки­рило Ро­зумовсь­кий ра­зом зі стар­шим бра­том уже в червні 1744 ро­ку був удос­тоєний графсь­ко­го ти­тулу. Оче­вид­но, там Ки­рило Ро­зумовсь­кий здо­був і грун­товну освіту, нав­ча­ючись, зок­ре­ма, в Німеч­чині під керівниц­твом та­ких відо­мих на той час уче­них, як Штру­бе і Ей­лер (до речі, доб­ро­го знай­омо­го Теп­ло­ва по Пе­тер­бурзькій ака­демії). Об­рані чле­нами Росій­ської Ака­демії на­ук, во­ни три­валий час меш­ка­ли в Пе­тер­бурзі. Після Німеч­чи­ни Ки­рило здо­бував освіту у най­прес­тижніших нав­чаль­них зак­ла­дах Франції та Італії.

На­весні 1745 ро­ку мо­лодий Ро­зумовсь­кий при­був до Пе­тер­бурга. От­ри­мав­ши нев­довзі до­сить ви­сокий прид­ворний чин дій­сно­го ка­мер­ге­ра, він по­ринув у ве­селе й без­турбот­не жит­тя вель­можі єли­заве­тинсь­ко­го дво­ру. Ма­ючи гар­ну зовнішність і гос­трий ро­зум, він, за свідчен­ням Ка­тери­ни II, зумів до­сяг­ти у ви­щому світі за­галь­ної ша­ни і лю­бові. Імпе­рат­ри­ця в своїх ме­му­арах пи­сала, що особ­ли­вою по­пулярністю й успіхом Ки­рило Гри­горо­вич ко­рис­ту­вав­ся у прид­ворних кра­сунь.

Осо­бис­та при­хильність до нь­ого імпе­рат­риці Єли­заве­ти до­дала­ся ще й прес­тижним од­ру­жен­ням у 1746 році із ро­дич­кою ца­риці — вну­чатою сес­трою Ка­тери­ною Іванівною На­ришкіною, яка від імпе­рат­риці от­ри­мала ве­личез­ний по­саг: кіль­ка де­сятків ти­сяч кріпаків, бу­динок у Москві на Воз­дви­женці, підмос­ковні се­ла Пет­ровсь­ке, Троїць­ке, Кот­ли, пен­зенські вот­чи­ни Чер­ни­шове, Єршо­ве та ін. То­го ж ро­ку вісімнад­ця­тирічний Ки­рило Ро­зумовсь­кий був приз­на­чений пре­зиден­том Росій­ської Ака­демії на­ук.

Та­ке приз­на­чен­ня по­яс­ню­вало­ся не ли­ше при­хильністю ца­риці Єли­заве­ти до Ро­зумовсь­ких, але й то­гочас­ною офіцій­ною політи­кою її уря­ду, спря­мова­ною про­ти за­сил­ля німців у важ­ли­вих сфе­рах жит­тя країни і, зок­ре­ма, в на­уці. Перші чо­тири пре­зиден­ти Росій­ської Ака­демії на­ук бу­ли німець­ко­го по­ход­ження. Після всту­пу Єли­заве­ти на прес­тол у зв’яз­ку з відсутністю ба­жаної для ца­риці кан­ди­дату­ри се­ред росіян по­сада пре­зиден­та ака­демії уп­ро­довж п’яти років вза­галі за­лиша­лася ва­кан­тною. За та­ких об­ста­вин юний Ки­рило Ро­зумовсь­кий, ма­ючи за пле­чима до­сить прис­той­ну євро­пей­ську освіту, а го­лов­не, бу­дучи довіре­ною осо­бою імпе­рат­риці, став пре­зиден­том ака­демії. Вод­но­час, з ог­ля­ду на мо­лодість і не­досвідченість пре­зиден­та, фак­тичне керівниц­тво ус­та­новою бу­ло до­руче­но ви­хова­телю К. Ро­зумовсь­ко­го Г. Теп­ло­ву, який офіцій­но зай­няв по­саду асе­сора при ака­демічній кан­це­лярії.

В ака­демії тоді відчай­душ­ну й неп­ри­мирен­ну бо­роть­бу із за­сил­лям німців вів геніаль­ний росій­ський уче­ний Ми­хай­ло Ло­моно­сов, який сво­го ча­су нав­чався в Києво–Мо­гилянській ака­демії. Слід заз­на­чити про ма­ловідо­мий (по суті, за­мов­чу­ваний) у ра­дянській історіог­рафії факт, що ук­раїнець К. Ро­зумовсь­кий од­ра­зу прой­няв­ся гли­бокою ша­ною до Ло­моно­сова і, нез­ва­жа­ючи на те, що ос­танній мав ба­гато во­рогів се­ред керівної ака­демічної верхівки (Теп­лов, Шу­махер та ін.), час­то підтри­мував й­ого як мо­раль­но, так і ма­теріаль­но.

Тим ча­сом у політич­но­му житті Ук­раїни назріва­ли виз­начні події. Ще в 1744 році, під час по­дорожі Єли­заве­ти в Ук­раїну, пред­став­ни­ки стар­шинсь­кої верхівки пе­реда­ли імпе­рат­риці у Глу­хові чо­лобит­ну з про­хан­ням про віднов­лення геть­манс­тва. І хо­ча ца­риця, зва­жа­ючи на підтрим­ку про­хан­ня з бо­ку сво­го фа­вори­та, пос­та­вила­ся до ідеї цілком при­хиль­но, во­на, без­пе­реч­но, вра­хову­вала політи­ку своїх по­перед­ників, особ­ли­во Пет­ра І, яка бу­ла спря­мова­на на всіля­ке об­ме­жен­ня й пов­ну ліквідацію ав­то­номії Ук­раїни–Геть­ман­щи­ни.

Над­зви­чай­но важ­ли­вим і серй­оз­ним для імпе­рат­риці та її уря­ду бу­ло й пи­тан­ня що­до кан­ди­дату­ри геть­ма­на. Цілком й­мовірно, що в се­редині 40–х років XVIII століття най­ре­альнішим пре­тен­дентом на цю по­саду міг бу­ти Олексій Ро­зумовсь­кий. Але зго­дом вибір ви­пав на й­ого мо­лод­шо­го бра­та, який на той час уже швид­ко ввій­шов у вир світсь­ко­го жит­тя і став до­сить помітним й­ого учас­ни­ком. Вирішаль­ним пош­товхом до прий­нят­тя імпе­рат­ри­цею рішен­ня про віднов­лення в Ук­раїні геть­манс­тва ста­ло ус­клад­нення на гой час міжна­род­но­го ста­нови­ща Росії: на за­ході са­ме назріва­ла вій­на з Пруссією, а на півдні — з Ту­реч­чи­ною.

Не ба­жа­ючи в такій си­ту­ації вик­ли­кати нев­до­волен­ня ук­раїнсь­кої стар­ши­ни й роз­па­люва­ти її се­пара­тистські нас­трої, 5 т рав­ня 1747 ро­ку Єли­заве­та підпи­сала Указ «О бы­тии в Ма­лорос­сии гет­ма­ну по преж­ним пра­вам и обык­но­вени­ям». При ць­ому офіцій­ним пред­став­ни­кам ге­нераль­ної стар­ши­ни, зок­ре­ма Ли­зогу­бу, Ха­нен­ку й Гу­дови­чу, які пе­ред тим уже три­валий час пе­ребу­вали в Пе­тер­бурзі, од­нознач­но да­ли зро­зуміти, що мо­ва мо­же й­ти про об­рання в геть­ма­ни тіль­ки мо­лод­шо­го Ро­зумовсь­ко­го. Од­на­че че­рез те, що ос­танній не поспішав міня­ти блиск сто­лич­но­го по­буту на геть­манські тур­бо­ти і на сіре, бу­ден­не, як й­ому зда­вало­ся, жит­тя в глухій провінції, сам термін про­веден­ня об­ря­ду «об­рання» геть­ма­на знач­но за­тяг­нувся і відбув­ся ли­ше на по­чат­ку 1750 ро­ку. За цей час у Ки­рила Гри­горо­вича на­роди­лися доч­ка й син (На­тал­ка й Олексій), а сам він дістав по­чес­ний чин підпол­ковни­ка лейб–гвардії Ізмайлівсь­ко­го пол­ку.

Але в січні 1750 ро­ку де­пута­ти Гу­дович і Ха­нен­ко (Ли­зогуб на той час уже по­мер у Москві) при­вез­ли до Глу­хова царсь­ку гра­моту, одер­жа­ну ни­ми в Ко­легії за­кор­донних справ, у якій й­шло­ся про те, що «быть в Ма­лой Рос­сии гет­ма­ну по–преж­не­му». Під ос­таннім виз­на­чен­ням, зок­ре­ма, ма­лися на увазі сум­нозвісні умо­ви, на яких після пог­ро­му Ук­раїни Пет­ром І у 1709 році геть­ма­ном став Іван Ско­ропадсь­кий.

От­же, сце­нарій «об­рання» геть­ма­на, роз­робле­ний і санкціоно­ваний у Пе­тер­бурзі, по­чав втілю­вати­ся у жит­тя. Й­ого ре­жисе­ром–пос­та­нов­ни­ком в Ук­раїні став спеціаль­ний царсь­кий пос­ла­нець граф Гендріков, кот­рий при­був до Глу­хова з жа­лува­ною гра­мотою на геть­манс­тво. За­ручив­шись пов­ною підтрим­кою стар­ши­ни, ду­ховенс­тва й ко­заків що­до ба­жаної кан­ди­дату­ри, він роз­по­чав ак­тивну підго­тов­ку офіцій­ної це­ремонії.

У се­редині лип­ня 1751 ро­ку но­во­об­ра­ний геть­ман К. Ро­зумовсь­кий із ве­личез­ною сви­тою при­був до Глу­хова, де й­ому влаш­ту­вали пом­пезну зустріч. Не­роз­лучним су­пут­ни­ком геть­ма­на за­лишав­ся Теп­лов, який при­був із ним в Ук­раїну в чині ко­лезь­ко­го рад­ни­ка. Не­заба­ром він очо­лив но­вос­тво­рену геть­мансь­ку кан­це­лярію і пос­ту­пово приб­рав до своїх рук її адміністра­тив­ну діяльність. Ко­рис­ту­ючись не­об­ме­женим довір’ям з бо­ку геть­ма­на, Теп­лов став нег­ласним по­вели­телем Ліво­береж­ної Ук­раїни, що вик­ли­кало нев­до­волен­ня ма­тері геть­ма­на, ста­рої Ро­зума­хи.

К. Ро­зумовсь­кий, як і по­передні геть­ма­ни, став найбіль­шим зем­левлас­ни­ком в Ук­раїні й од­ним із най­ба­гат­ших поміщиків усієї Росії. Згідно з царсь­ким ука­зом від 5 чер­вня 1750 ро­ку й­ому да­рува­лися міста Ба­турин, По­чеп і Ямпіль з повіта­ми, знач­на час­ти­на Г'адяць­ко­го зам­ку з містеч­ка­ми й се­лами, а та­кож чи­мало дворів з Шеп­таківсь­кої, Че­ховсь­кої й Би­ковсь­кої во­лос­тей та інших ма­ет­ностей — за­галом 10 107 дворів. Тоді ж у підпо­ряд­ку­ван­ня но­вого геть­ма­на, тоб­то «на уряд», пе­рей­шли всі маєтності, що на­лежа­ли перед тим Д. Апос­то­лу. Тіль­ки у ран­го­вих во­лодіннях К. Ро­зумовсь­ко­го, що бу­ли ма­ло не в усіх пол­ках, пе­ребу­вало 9 628 се­лянсь­ких дворів і бездвірних хат. Щоп­равда, це бу­ло вдвічі мен­ше, ніж ма­ли геть­ма­ни Ма­зепа й Ско­ропадсь­кий (відповідно 19 654 і 19 882 дво­ри). Влас­не, са­ме на це скар­жився Ро­зумовсь­кий в од­но­му з своїх листів до Пе­тер­бурга. Од­нак як­що вра­хува­ти во­лодіння, по­даро­вані й­ому царсь­ким уря­дом (тоб­то при­ватні), то нав­ряд чи бу­ли в нь­ого підста­ви для подібних скарг. Так, 1764 ро­ку, од­ра­зу після ліквідації геть­манс­тва, К. Ро­зумовсь­ко­му «по­жало­вали в по­томс­тво» до вось­ми ти­сяч дворів. Згідно з ревізією 1782 ро­ку в се­ми повітах Нов­го­род–Сіверсь­кої гу­бернії за К. Ро­зумовсь­ким на­рахо­вува­лося 74 177 кріпаків, а в росій­ських гу­берніях — по­над 45 ти­сяч (І. Ма­зепа, нап­риклад, мав у росій­ських маєтках до 11 ти­сяч кріпаків).

Ма­ючи ве­личезні при­бут­ки, геть­ман Ро­зумовсь­кий знач­ну ува­гу приділяв роз­ши­рен­ню своєї глухівсь­кої ре­зиденції, яка, за сло­вами біог­ра­фа ро­дини Ро­зумовсь­ких кня­зя А. Ва­силь­чи­кова, бу­ла «ми­ни­атюр­ною ко­пи­ею со дво­ра пе­тер­бург­ско­го», а потім і ба­тури­ись­кої. Зок­ре­ма, ба­туринсь­кий па­лац К. Ро­зумовсь­ко­го яв­ляв со­бою ве­личез­ний, як на той час, бу­динок, спо­руд­же­ний на пе­тер­бурзь­кий зра­зок. Кімна­ти геть­мансь­ко­го па­лацу прик­ра­шали кар­ти­ни, ок­са­мит, шовк, зо­лотий по­суд, безліч дзер­кал, до­рогі меблі, ки­лими то­що. Тіль­ки на ут­ри­ман­ня об­слу­гову­ючо­го пер­со­налу, що скла­дав­ся з 261 чо­ловіка, щорічно вит­ра­чало­ся по­над 60 ти­сяч кар­бо­ванців. У геть­мансь­ко­му па­лаці в Глу­хові, а потім у Ба­турині був свій прид­ворний штат: ка­пелян, ка­пель­мей­стер (усь­ого по­над 30 му­зикантів і співаків), сот­ник, ко­нюший та ін. Ко­заки–боб­ровни­ки, стрільці й пташ­ни­ки по­люва­ли на бобрів та вся­ку ди­чину, що й­шла до сто­лу геть­ма­на. Для охо­рони пер­со­ни геть­ма­на й геть­мансь­ко­го пра­пора бу­ло ут­во­рено спеціаль­ний кінний загін, чле­ни яко­го вдя­гали­ся в зе­лені гу­сарські мун­ди­ри. У геть­мансь­ко­му па­лаці постій­но влаш­то­вува­лися бен­ке­ти, те­ат­ральні вис­та­ви.

Пос­ту­пово ро­дина Ро­зумовсь­ких вста­нови­ла тісні сто­сун­ки, в то­му числі й ро­динні (че­рез шлю­би), з ба­гать­ма стар­шинсь­ки­ми сім’ями. Зок­ре­ма, близь­ки­ми ро­дича­ми Ро­зумовсь­ких ста­ли Жур­ма­ни, Жо­рав­ки, Ко­чубеї, Валь­ке­вичі, Апос­то­ли, Ґалаґани та ін. Ви­кону­ючи ба­жан­ня чис­ленних ро­дичів, геть­ман на підставі своїх універ­салів (без царсь­ких указів) по­чав роз­да­вати їм у во­лодіння не ли­ше ок­ремі маєтності, але й цілі со­тенні містеч­ка з віль­ним на­селен­ням. Са­ме в цей час у геть­мансь­ких універ­са­лах упер­ше з’яви­лося та­ке фор­му­люван­ня, як «в веч­ное и по­томс­твен­ное своє и нас­ледни­ков сво­их вла­дение». Зро­зуміло, що пред­став­ни­ки стар­ши­ни, і пе­редусім чис­ленні ро­дичі геть­ма­на, поспіша­ли одер­жа­ти вільні по­селен­ня, що по­деку­ди ще збе­рег­ли­ся. Що­до мас­штабів та­кого пог­ра­буван­ня віль­них ма­ет­ностей стар­ши­ною в період геть­манс­тва К. Ро­зумовсь­ко­го, то це мо­жуть засвідчи­ти наслідки офіцій­них ревізій 50–х — по­чат­ку 60–х років XVIII століття. Так, за ревізією 1751 ро­ку із віль­них маєтнос­тей в усіх пол­ках на­рахо­вува­лося 2859 дворів і 26 бездвірних хат, в 1753 — відповідно 1723 і 1852, в 1764 — 963 і 367. Слід заз­на­чити, що пев­на до­ля цих маєтнос­тей діста­лася й гру­зинсь­ким фе­ода­лам, котрі про­жива­ли в той час в Ук­раїні. Зок­ре­ма, на по­чат­ку 50–х років за геть­мансь­ки­ми універ­са­лами в чо­тирь­ох пол­ках (Лу­бенсь­ко­му, Мир­го­родсь­ко­му, При­луць­ко­му й Пол­тавсь­ко­му) їм бу­ло роз­да­но 1113 дворів і 556 бездвірних хат.

Після 1760 ро­ку геть­ман під тис­ком фе­одалів спеціаль­ним універ­са­лом здій­снив но­вий крок на шля­ху закріпа­чен­ня ук­раїнсь­ко­го се­лянс­тва, за­боро­нив­ши ос­таннь­ому пе­ресе­ляти­ся на нові місця й за­бира­ти при ць­ому своє май­но без пись­мо­вого доз­во­лу панів. У 1763 році цей універ­сал бу­ло підтвер­дже­но відповідним царсь­ким ука­зом.

К. Ро­зумовсь­кий по­чав приз­на­чати й пол­ковників, хо­ча іще з часів Пет­ра 1 такі приз­на­чен­ня вва­жали­ся спра­вою царсь­ко­го уря­ду. Не­має сумніву і в то­му, що під впли­вом геть­ма­на в Ук­раїні з’явив­ся й царсь­кий указ від 13 січня 1752 ро­ку, який підтвер­див усі по­передні за­боро­ни що­до по­ширен­ня на ук­раїнців хо­лопс­тва з бо­ку будь–ко­го. Но­вий указ у рішучій формі за­боро­нив, «чтоб ма­лоро­си­ян ник­то, кто б ка­кого зван­ня и дос­то­инс­тва ни был… ни­каки­ми об­ра­зы в веч­ное хо­лопс­тво не ук­реплял… бу­дет же кто на них хо­тя ка­кие кре­пос­ти и пись­ма име­ют, оным быть не­дей­стви­тель­ны­ми; а еже­ли кто от то­го вре­мени дер­знет в про­тив­ность оных ука­зов с ма­лорос­си­яна­ми пос­ту­пать, с те­ми бу­дет учи­нено как яв­ны­ми прес­тупни­ками и ос­лушни­ками ука­зов…».

Без доз­во­лу геть­ма­на за­боро­няло­ся ареш­то­вува­ти ук­раїнців, окрім кар­них зло­чинців. Що­до ць­ого по­казо­вим є роз­по­ряд­ження К. Ро­зумовсь­ко­го від 1760 ро­ку про ут­во­рен­ня при геть­мані особ­ли­вої кон­то­ри для прий­ому про­хань, листів і до­кументів.

Подібна са­мостійність ук­раїнсь­ко­го геть­ма­на, який, нез­ва­жа­ючи на й­ого близькість до імпе­рат­риці, роз­гля­дав­ся не біль­ше як один із ви­щих чи­нов­ників Росій­ської імперії, вик­ли­кала нев­до­волен­ня царсь­ко­го уря­ду й спо­нука­ла й­ого до ак­тивно­го втру­чан­ня у спра­ви уп­равління Геть­ман­щи­ною. Тож, уже в бе­резні 1754 ро­ку, пе­ребу­ва­ючи на той час у Москві, імпе­рат­ри­ця спеціаль­ним ука­зом за­боро­нила геть­ма­ну са­мостій­но приз­на­чати пол­ковників до ук­раїнсь­ких ко­заць­ких полків, за­лишив­ши за ним ли­ше пра­во й­ого по­перед­ників — до­бира­ти кан­ди­датів на цю по­саду. Тоді ж офіцій­но бу­ло підтвер­дже­но ста­нови­ще, за яким ук­раїнсь­ким геть­ма­нам за­боро­няло­ся вес­ти са­мостій­не лис­ту­ван­ня з іно­зем­ни­ми дер­жа­вами, а при геть­ма­нах пе­ребу­вали росій­ські рад­ни­ки–міністри. Відтак усе це без­по­середньо сто­сува­лося й К. Ро­зумовсь­ко­го. Під особ­ли­во су­ворий наг­ляд бу­ли пос­тавлені фінан­сові спра­ви Геть­ман­щи­ни. Указ від 1754 ро­ку ви­магав, щоб геть­ман над­си­лав до Пе­тер­бурга док­ладні звіти що­до всіх при­бутків і ви­датків. Ро­зумовсь­кий про­сив звіль­ни­ти й­ого від подібно­го звіту­ван­ня, од­нак кан­цлер Во­рон­цов повідо­мив, що імпе­рат­ри­ця ка­тего­рич­но відхи­лила це кло­потан­ня й зо­бов’яза­ла геть­ма­на не­ухиль­но ви­кону­вати царсь­кий указ. То­го ж 1754 ро­ку з ме­тою підірва­ти еко­номічну не­залежність геть­ма­на на Ліво­бережній Ук­раїні царсь­ким уря­дом бу­ли ліквідо­вані всі внутрішні митні збо­ри, відомі як «індук­та» та «евек­та». Тож увесь індук­тивний збір, що при­падав на до­лю геть­ма­на, у нь­ого відібра­ли. Щоп­равда, тро­хи пізніше ця втра­та час­тко­во ком­пенсу­вала­ся у виг­ляді щорічної спла­ти К. Ро­зумовсь­ко­му 50 ти­сяч кар­бо­ванців з при­бутків при­кор­донних мит­ниць. На­решті, на по­чат­ку і 756 ро­ку вирішен­ня всіх справ Ук­раїни–Геть­ман­щи­ни бу­ло пе­рене­сено з Ко­легії за­кор­донних справ до Се­нату. І хо­ча це офіцій­но відбу­вало­ся за ба­жан­ням са­мого К. Ро­зумовсь­ко­го, в яко­го на той час бу­ли складні осо­бисті сто­сун­ки з го­ловою росій­сько­го уря­ду Бес­ту­жевим, відтоді факт без­по­середньої підлег­лості геть­ма­на вищій росій­ській дер­жавній ус­та­нові не­гатив­но впли­вав на й­ого прес­тиж. До то­го ж че­рез де­який час до­дав­ся й царсь­кий указ 1761 ро­ку про відок­ремлен­ня від Геть­ман­щи­ни і підпо­ряд­ку­ван­ня Се­нату м. Києва. Об’єктив­но це, по суті, бу­ли вже перші офіційні кро­ки царсь­ко­го уря­ду до ос­та­точ­ної ліквідації ав­то­ном­но­го ла­ду Ліво­береж­ної Ук­раїни. У по­силенні цен­траліза­торсь­кої політи­ки росій­сько­го са­модер­жавс­тва що­до Ук­раїни–Геть­ман­щи­ни в цей період, без­пе­реч­но, відігра­ла роль й анонімна «За­пис­ка о Ма­лой Рос­сии».

Фак­тично пап­лю­жачи усі дії геть­мансь­кої адміністрації, її ав­тор на­магав­ся до­вес­ти не­обхідність ра­дикаль­них змін в Ук­раїні й зрівнян­ня її у пра­вах з інши­ми національ­ни­ми око­лиця­ми Росій­ської імперії. При ць­ому чи не­най­го­ловнішим об’єктом кри­тики бу­ло існу­юче на той час ук­раїнсь­ке («ма­лоросій­ське») пра­во. Ос­таннє кваліфіку­вало­ся ним «яко глав­ный не­поря­док в Ма­лой Рос­сии», оскіль­ки «оно им вли­ва­ет мни­мую воль­ность и от­ли­чес­тво от дру­гих вер­ных под­данных Ее Им­пе­ратор­ско­го Ве­личес­тва…». Звідси вип­ли­вала й те­за (що не­заба­ром ляг­ла в ос­но­ву по­зиції й са­мого царсь­ко­го уря­ду з да­ного пи­тан­ня), у якій, зок­ре­ма, й­шло­ся: «Но пра­ва граж­дан­ские, ка­са­ющи­еся до свой­ства на­рода, уп­равля­емо­го са­модер­жавним го­суда­рем, яко в Ста­туте Ли­тов­ском для рес­публи­кан­ско­го прав­ле­ния уч­режден­ные, весь­ма нес­вой­ствен­ны уже ста­ли и неп­ри­лич­ны ма­лорос­сий­ско­му на­роду, в са­модер­жавном вла­дении пре­быва­юще­му». Пи­тан­ня, як ба­чимо, по­рушу­вало­ся, а зго­дом й вирішу­вало­ся до­сить од­нознач­но — ніякої ав­то­номії Ук­раїни не­має й не мо­же бу­ти.

Од­нак осо­бисті по­зиції й ста­нови­ще са­мого геть­ма­на К. Ро­зумовсь­ко­го на цей час за­лиша­лися до­сить міцни­ми. Як і раніше, він ко­рис­ту­вав­ся ве­ликою при­хильністю імпе­рат­риці Єли­заве­ти. Час­то приїжджа­ючи до Пе­тер­бурга й Мос­кви, він підтри­мував міцні зв’яз­ки з ба­гать­ма най­ви­щими царсь­ки­ми са­нов­ни­ками й вель­мо­жами. Са­ме в цей період К. Ро­зумовсь­кий вста­новив дружні кон­такти з ве­ликою кня­гинею Ка­тери­ною — май­бутнь­ою імпе­рат­ри­цею Росії, а че­рез неї і з май­бутнім поль­ським ко­ролем По­нятовсь­ким. Так, зго­дом і са­ма май­бут­ня імпе­рат­ри­ця Ка­тери­на II у своїх за­пис­ках пи­сала: «Років двад­цять по то­му я якось спи­тала й­ого, що ру­хало ним, ко­ли він, щод­ня до­ла­ючи по 40–50 верст, приїздив до на­шого з це­саре­вичем ти­хого неп­римітно­го дво­ру у Раєві, ко­ли у нь­ого зби­ралось ви­шука­не то­варис­тво. Він відповів із за­палом: “За­коханість у вас!” Я навіть дум­ки не ма­ла про це. Він же на той час був од­ру­жений з най­ба­гат­шою спад­коємни­цею ро­ду На­ришкіних».

На той час знач­но ак­тивізу­вала­ся діяльність К. Ро­зумовсь­ко­го і як пре­зиден­та Росій­ської Ака­демії на­ук. Як відо­мо, Ми­хай­ло Ло­моно­сов, нат­хнен­ний і за­охо­чений й­ого підтрим­кою та до­помо­гою з бо­ку фа­вори­та імпе­рат­риці Іва­на Шу­вало­ва, роз­горнув ро­боту по ство­рен­ню й даль­шо­му роз­витку Мос­ковсь­ко­го універ­си­тету та гімназії при нь­ому. Са­ме з ініціати­ви К. Ро­зумовсь­ко­го кількість учнів цієї гімназії, котрі нав­ча­лися за дер­жавний ра­хунок, збіль­ши­лася ут­ричі. За до­ручен­ням пре­зиден­та ака­демії Ло­моно­сов по­чав скла­дати ве­ликий ат­лас Росій­ської імперії.

Тре­ба заз­на­чити, що подібні просвітянські за­ходи К. Ро­зумовсь­ко­го не об­ме­жува­лися ли­ше Пе­тер­бургом чи Мос­квою. Геть­ман прой­няв­ся ідеєю ство­рен­ня універ­си­тету і в Ук­раїні, зок­ре­ма в своїй ре­зиденції Ба­турині. У 1760 році Г. Теп­лов, узяв­ши за зра­зок ста­тут німець­ких універ­си­тетів, ство­рив про­ект ба­туринсь­ко­го універ­си­тету, фун­да­тором і про­тек­то­ром яко­го мав ста­ти геть­ман. В універ­си­теті пе­ред­ба­чало­ся функціону­ван­ня дев’яти ка­федр («про­фесур»), зок­ре­ма з ла­тинсь­ко­го крас­но­мовс­тва, філо­софії, юрис­пру­денції, історії, ма­тема­тики, те­оре­тич­ної й прак­тичної фізи­ки, ана­томії, хімії, бо­таніки та при­родоз­навс­тва. Про­фесо­ри універ­си­тету, крім публічних лекцій для всіх сту­дентів, мог­ли (за ба­жан­ням сту­дентів) чи­тати ще й при­ватні лекції.

За цим про­ек­том при ба­туринсь­ко­му універ­си­теті пе­ред­ба­чало­ся ут­во­рен­ня підго­тов­чої семінарії на 40 здібних учнів — вихідців із збіднілих шля­хетсь­ких ро­дин і «різних чинів», яким на­дава­лася спеціаль­на сти­пендія.

Та, на жаль, про­ект ство­рен­ня пер­шо­го в Ук­раїні світсь­ко­го ви­щого нав­чаль­но­го зак­ла­ду так і за­лишив­ся на па­пері. Ук­раїнсь­ка фе­одаль­на дер­жавність, що вже сто­яла на по­розі своєї за­гибелі, не змог­ла за­без­пе­чити здій­снен­ня ць­ого за­думу, що об’єктив­но відповідав соціаль­но–еко­номічним і куль­тур­ним пот­ре­бам усь­ого ук­раїнсь­ко­го на­роду.

Ра­зом з тим геть­ман Ро­зумовсь­кий док­ла­дав зу­силь на пос­ту­пове зміцнен­ня цен­траль­них і місце­вих ор­ганів уп­равління, що ста­нови­ли скла­дову час­ти­ну ук­раїнсь­кої дер­жавності. По­вер­нувшись до Глу­хова після чер­го­вої три­валої поїздки до Пе­тер­бурга й Мос­кви, він відвідав усі пол­ки Геть­ман­щи­ни й пе­реко­нав­ся в не­обхідності ра­дикаль­них пе­рет­во­рень у сис­темі уп­равління са­мого геть­мансь­ко­го адміністра­тив­но­го апа­рату. Пе­редусім К. Ро­зумовсь­кий по­чав з ре­фор­ми су­дочинс­тва, що відзна­чало­ся стро­катістю і плу­тани­ною своєї струк­ту­ри. На той час на Ліво­бережній Ук­раїні існу­вало п’ять су­дових інстанцій: со­тен­ний суд, пол­ко­вий, Ге­нераль­ний суд, Ге­нераль­на вій­сько­ва кан­це­лярія і, зреш­тою, геть­ман. Щоб піднес­ти роль Ге­нераль­но­го су­ду, який фор­маль­но вва­жав­ся ви­щою су­довою інстанцією, Ро­зумовсь­кий вод­но­час пиль­но сте­жив за політич­ним жит­тям, яке ви­рува­ло в Пе­тер­бурзі. І не прос­то сте­жив, а бу­дучи до­сить впли­вовою осо­бою при царсь­ко­му дворі, брав у нь­ому без­по­серед­ню участь.

Зок­ре­ма, при­був­ши нап­рикінці 1761 ро­ку до сто­лиці (в зв’яз­ку зі смер­тю імпе­рат­риці Єли­заве­ти), геть­ман Ук­раїни не­заба­ром опи­нив­ся в най­ближ­чо­му ото­ченні но­вого імпе­рато­ра Пет­ра III. Щоп­равда, ць­ого ра­зу й­ого ста­нови­ще при дворі знач­но погірша­ло. Як­що раніше він по­чував­ся не­залеж­ним і гор­до­витим вель­мо­жею, який більшість сво­го ча­су в сто­лиці про­водив у роз­ва­гах і бен­ке­тах, то за­раз він постій­но пе­ребу­вав при особі імпе­рато­ра і не мав доз­во­лу виїжджа­ти з сто­лиці. Як зга­дував князь Ва­силь­чи­ков, геть­ман «сде­лал­ся чем–то вро­де шу­та и не мог при сво­ем свет­лом уме, с пер­вых же дней но­вого царс­тво­вания, не по­нять жал­кой ро­ли, ко­торую ему пре­дос­та­вил но­вый им­пе­ратор». До то­го ж Пет­ро III зму­шував геть­ма­на осо­бис­то (як підпол­ковни­ка гвардій­сько­го пол­ку) зай­ма­тися вій­сько­вим тре­нуван­ням і час­то публічно насміхав­ся з нь­ого за ви­яв­ле­ну нез­грабність. То­му К. Ро­зумовсь­кий, як і ба­гато хто з ото­чен­ня імпе­рато­ра, зму­шений був три­мати при собі досвідче­ного офіце­ра, в кот­ро­го кіль­ка разів на день брав уро­ки пруссь­кої муш­три, яку так по­люб­ляв Пет­ро III.

Та­ким чи­ном, при всь­ому зовнішнь­ому блис­ку сво­го ста­нови­ща й, пев­ною мірою, осо­бистій при­хиль­ності до нь­ого імпе­рато­ра, К. Ро­зумовсь­кий фак­тично пе­ребу­вав у при­низ­ли­вому ста­новищі.

Зрос­та­юче се­ред дво­рянс­тва нев­до­волен­ня політи­кою Пет­ра III (особ­ли­во зовнішнь­ою) спо­нука­ло К. Ро­зумовсь­ко­го при­лучи­тися до змов­ників, очо­люва­них дру­жиною імпе­рато­ра Ка­тери­ною, і взя­ти ак­тивну участь у двірце­вому пе­рево­роті, що став­ся в червні 1762 ро­ку. Ізмайлівсь­кий гвардій­ський полк, очо­люва­ний геть­ма­ном Ук­раїни, відіграв най­вирішальнішу роль у ски­ненні з прес­то­лу Пет­ра III і про­голо­шенні імпе­рат­ри­цею Ка­тери­ни II. Усіх ак­тивних учас­ників пе­рево­роту но­ва імпе­рат­ри­ця щед­ро на­горо­дила. К. Ро­зумовсь­кий, зок­ре­ма, до­лучив тоді до своїх при­бутків ще й по­життєвий ок­лад у п’ять ти­сяч кар­бо­ванців на рік. Окрім ць­ого, й­ого по­жалу­вали в се­натор–ге­нерал–ад’ютан­ти імпе­рат­риці. Про­тягом ро­ку він іще за­лишав­ся при царсь­ко­му дворі, ко­рис­ту­ючись пов­ним виїжджа­ти з сто­лиці. Як зга­дував князь Ва­силь­чи­ков, геть­ман «сде­лал­ся чем–то вро­де шу­та и не мог при сво­ем свет­лом уме, с пер­вых же дней но­вого царс­тво­вания, не по­нять жал­кой ро­ли, ко­торую ему пре­дос­та­вил но­вый им­пе­ратор». До то­го ж Пет­ро III зму­шував геть­ма­на осо­бис­то (як підпол­ковни­ка гвардій­сько­го пол­ку) зай­ма­тися вій­сько­вим тре­нуван­ням і час­то публічно насміхав­ся з нь­ого за ви­яв­ле­ну нез­грабність. То­му К. Ро­зумовсь­кий, як і ба­гато хто з ото­чен­ня імпе­рато­ра, зму­шений був три­мати при собі досвідче­ного офіце­ра, в кот­ро­го кіль­ка разів на день брав уро­ки пруссь­кої муш­три, яку так по­люб­ляв Пет­ро III.

Та­ким чи­ном, при всь­ому зовнішнь­ому блис­ку сво­го ста­нови­ща й, пев­ною мірою, осо­бистій при­хиль­ності до нь­ого імпе­рато­ра, К. Ро­зумовсь­кий фак­тично пе­ребу­вав у при­низ­ли­вому ста­новищі.

Зрос­та­юче се­ред дво­рянс­тва нев­до­волен­ня політи­кою Пет­ра III (особ­ли­во зовнішнь­ою) спо­нука­ло К. Ро­зумовсь­ко­го при­лучи­тися до змов­ників, очо­люва­них дру­жиною імпе­рато­ра Ка­тери­ною, і взя­ти ак­тивну участь у двірце­вому пе­рево­роті, що став­ся в червні 1762 ро­ку. Ізмайлівсь­кий гвардій­ський полк, очо­люва­ний геть­ма­ном Ук­раїни, відіграв най­вирішальнішу роль у ски­ненні з прес­то­лу Пет­ра III і про­голо­шенні імпе­рат­ри­цею Ка­тери­ни II. Усіх ак­тивних учас­ників пе­рево­роту но­ва імпе­рат­ри­ця щед­ро на­горо­дила. К. Ро­зумовсь­кий, зок­ре­ма, до­лучив тоді до своїх при­бутків ще й по­життєвий ок­лад у п’ять ти­сяч кар­бо­ванців на рік. Окрім ць­ого, й­ого по­жалу­вали в се­натор–ге­нерал–ад’ютан­ти імпе­рат­риці. Про­тягом ро­ку він іще за­лишав­ся при царсь­ко­му дворі, ко­рис­ту­ючись пов­ним довір’ям і при­хильністю Ка­тери­ни II. І ли­ше в червні 1763 ро­ку, ос­та­точ­но зіпсу­вав­ши сто­сун­ки з фа­вори­том ца­риці Гри­горієм Ор­ло­вим, геть­ман виїхав в Ук­раїну. Як до­повідав тоді з Мос­кви пруссь­кий пос­ланник в Росії граф Соль­мс ко­ролю Фрідріху Ве­лико­му, «гет­ма­ну не нра­вилось, что че­ловек (Гри­горій Ор­лов. — Авт.), ко­торый нес­коль­ко вре­мени на­зад сто­ял так зна­читель­но ни­же его, сде­лал­ся рав­ным ему по чи­ну».

На той час успішно за­вер­шу­вали­ся пе­рет­во­рен­ня в суспіль­но­му й еко­номічно­му житті, що їх роз­по­чав Ро­зумовсь­кий в Ук­раїні ще в другій по­ловині 50–х років XVIII століття. Сам геть­ман пе­ребу­вав в оре­олі сла­ви й по­шани як один з тих, ко­му Ка­тери­на II зав­дя­чува­ла своєю вла­дою.

Од­нак ць­ого геть­ма­ну–гра­фу бу­ло вже за­мало. Три­вале пе­ребу­ван­ня при царсь­ко­му дворі на пер­ших ро­лях спри­яло зрос­танню не тіль­ки й­ого еко­номічної мо­гут­ності, але й політич­них амбіцій. Пе­редусім й­деть­ся про спро­бу К. Ро­зумовсь­ко­го вста­нови­ти спад­коємне геть­манс­тво. Впер­ше це пи­тан­ня бу­ло пос­тавле­но на стар­шинській раді, скли­каній геть­ма­ном нап­рикінці 1763 ро­ку. На цій раді бу­ло ви­роб­ле­но 23 спеціальні пун­кти, що ляг­ли в ос­но­ву зго­дом скла­деної на ім’я імпе­рат­риці чо­лобит­ної з про­хан­ням да­ти дозвіл на вста­нов­лення спад­коємно­го геть­манс­тва в роді Ро­зумовсь­ких.

На­мага­ючись за­ручи­тися підтрим­кою ви­щого ду­ховенс­тва, К. Ро­зумовсь­кий відпра­вив до Києва довіре­ну осо­бу — стар­шо­го кан­це­лярис­та Ге­нераль­ної вій­сько­вої кан­це­лярії Ту­мансь­ко­го — на таємні пе­рего­вори з Київсь­ким мит­ро­поли­том Лрсенієм Мо­гилянсь­ким й архіман­дри­том Києво–Пе­черсь­кої лав­ри Зо­симою Валь­ке­вичем. Про­те ос­танні відмо­вили­ся підтри­мати геть­ма­на в за­думаній ним політичній акції. Біль­ше то­го, архіман­дрит Валь­ке­вич, зняв­ши копію з чо­лобит­ної, поспішив відпра­вити її ра­зом з відповідною до­повідною київсь­ко­му обер–ко­мен­данту Чи­чери­ну. Ана­логічні відо­мості дій­шли до київсь­ко­го ге­нерал–гу­бер­на­тора Воєй­ко­ва від глухівсь­ко­го ко­мен­данта. От­же, текст чо­лобит­ної ще до її підпи­сан­ня стар­ши­ною став відо­мий у Пе­тер­бурзі.

А тим ча­сом геть­ман розіслав у всі пол­ки ор­де­ри, скли­ка­ючи до Глу­хова всіх стар­шин, включ­но до сот­ни­ка, на но­ву ра­ду. Відмо­ва ду­ховенс­тва в підтримці не збен­те­жила й не зу­пини­ла й­ого. Після три­валих і за­паль­них де­батів чо­лобит­ну схва­лила й підпи­сала більшість при­сутньої стар­ши­ни. Під нею, зок­ре­ма, підпи­сала­ся час­ти­на ге­нераль­ної стар­ши­ни — суд­дя Олек­сандр Дуб­лянсь­кий, підскарбій Ва­силь Гу­дович, пи­сар Ва­силь Ту­мансь­кий, усі пол­ковни­ки (за ви­нят­ком чернігівсь­ко­го — Пет­ра Ми­лора­дови­ча), усі бун­чу­кові то­вариші (за ви­нят­ком Гри­горія Іва­нен­ка), пол­кові стар­ши­ни й сот­ни­ки. В чо­лобитній, скла­деній у тра­дицій­но­му при звер­ненні підда­них до сво­го мо­нар­ха стилі, ук­раїнсь­ка стар­ши­на, на­водя­чи істо­рич­ну ана­логію з си­ном Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го Юрієм, про­сила «явить мо­нар­ше бла­гово­ление и ут­вердить ука­зами доз­во­ление из­брать пос­ле ны­неш­не­го гет­ма­на дос­той­ней­ше­го из сы­новей его, на тех же ос­но­вани­ях, как и сам гет­ман… к ум­но­жению сла­вы и поль­зы всей им­пе­рии и не­поко­леби­мой вер­ности ма­лорос­сий­ско­го на­рода, при ут­вер­жден­ных пра­вах, воль­нос­тях и при­виле­ги­ях».

Та­ким чи­ном, К. Ро­зумовсь­кий, про­пону­ючи вста­нови­ти спад­ко­ве геть­манс­тво, на­магав­ся на­сам­пе­ред збе­рег­ти як за­почат­ко­вані ним пе­рет­во­рен­ня, так і в ціло­му той політич­ний курс, що був спря­мова­ний на збе­режен­ня дер­жавно–політич­ної ав­то­номії Ук­раїни. Ра­зом з тим у цій спробі зміцни­ти політич­ну вла­ду геть­ма­на прог­ля­даєть­ся й праг­нення ук­раїнсь­кої стар­ши­ни ство­рити дер­жа­ву мо­нархічно­го ти­пу. У свою чер­гу, це логічно пе­ред­ба­чало пов­ний вихід Ук­раїни–Геть­ман­щи­ни зі скла­ду Росій­ської імперії й ут­во­рен­ня са­мостій­ної Ук­раїнсь­кої дер­жа­ви.

Про­те, як засвідчи­ли по­дальші події, ць­ого бу­ло до­сить, аби вик­ли­кати різке нев­до­волен­ня царсь­ко­го уря­ду й, пе­редусім, са­мої Ка­тери­ни II. Імпе­рат­ри­ця по­бачи­ла в ць­ому (особ­ли­во в про­ханні про по­вер­нення «ут­вер­жден­ных прав, воль­нос­тей и при­виле­гий») не­без­пе­ку для се­бе, бо ж О. Ро­зумовсь­кий був таємно од­ру­жений на імпе­рат­риці Єли­за веті Петрівні і мав спіль­ну ди­тину.

До то­го ж не­гатив­не став­лення імпе­рат­риці до ре­форм К. Ро­зумовсь­ко­го підігріва­лося й Гри­горієм Теп­ло­вим, який став од­ним із її статс–сек­ре­тарів. Ос­танній у чис­ленних своїх до­повідних за­пис­ках висвітлю­вав більшість пе­рет­во­рень в Ук­раїні як такі, що ма­ли се­пара­тистсь­ку спря­мованість. Ка­тери­на II вик­ли­кала Ро­зумовсь­ко­го до Пе­тер­бурга. При­був­ши ту­ди в січні 1764 ро­ку, він од­ра­зу ж по­дав­ся до царсь­ко­го па­лацу, де й­ого з обій­ма­ми зустрів Г. Теп­лов. Граф Г. Ор­лов, який був свідком цієї зустрічі, не втри­мав­ся тоді й ви­гук­нув: «И лоб­за его же пре­даде». Слідом за тим при­голом­ше­ному й гли­боко об­ра­жено­му над­зви­чай­но хо­лод­ним прий­омом з бо­ку імпе­раг­риці К. Ро­зумовсь­ко­му бу­ло за­боро­нено вза­галі з’яв­ля­тися до дво­ру, до­ки він не по­дасть про­хан­ня про звіль­нен­ня від геть­манс­тва.

Од­нак Ро­зумовсь­кий ще три­валий час не підда­вав­ся цій ви­мозі. Се­ред прид­ворних кіл, до яких вхо­дило чи­мало й­ого друзів, навіть лу­нали го­лоси, що за­суд­жу­вали дії уря­ду. Вод­но­час у Європі на­полег­ли­во по­ширю­вали­ся чут­ки що­до змо­ви в Пе­тер­бурзі про­ти Ка­тери­ни II. Діло дій­шло до то­го, що в Ук­раїну сек­ретно бу­ли нап­равлені три армій­ські пол­ки.

Пруссь­кий пос­ланник Соль­мс у де­пеші своєму уря­дові від 17 квітня 1764 ро­ку, пи­сав: «Что ка­са­ет­ся до гет­ма­на, то мне ка­жет­ся, что он не та­кой че­ловек, ка­кой ну­жен для по­доб­ных сме­лых пред­при­ятий, он ле­нив и без­пе­чен, лю­бит толь­ко ком­форт и хо­роший стиль и чис­то­сер­дечно не­нави­дит труд и за­нятие. Тем не ме­нее он при­над­ле­жит к чис­лу не­доволь­ных, по­тому что в нас­то­ящее вре­мя у не­го хо­тят от­нять прис­во­ен­ную его зва­нию власть и низ­вести его по­ложе­ние близ­ко сход­ное с по­ложе­ни­ем час­тно­го че­лове­ка…»

Од­на­че Ка­тери­на II бу­ла не­похит­ною, й у жовтні 1764 ро­ку Ки­рило Ро­зумовсь­кий, пе­реко­нав­шись у без­надій­ності сво­го ста­нови­ща, по­винив­ся пе­ред імпе­рат­ри­цею.

Та­ким чи­ном, закінчи­лася нев­да­чею й дру­га (після Б. Хмель­ниць­ко­го) спро­ба в історії Ук­раїнсь­кої дер­жа­ви зро­бити геть­мансь­ку вла­ду спад­ко­вою, що, в свою чер­гу, су­пере­чило де­мок­ра­тич­ним за­садам і тра­диціям ук­раїнсь­ко­го ко­зац­тва, За­порозь­кої Січі зок­ре­ма, звідки, влас­не, й­дуть ви­токи са­мої Ук­раїнсь­кої фе­одаль­ної дер­жа­ви. По­над те, ца­ризм ви­корис­тав це як вда­лий привід для рішу­чого нас­ту­пу з ме­тою ос­та­точ­ної ліквідації ав­то­ном­но­го дер­жавно–політич­но­го ла­ду Ук­раїни–Геть­ман­щи­ни.

Ка­тери­на II ма­ла три­валу роз­мо­ву з Ро­зумовсь­ким, після якої той по­дав «про­шение» на звіль­нен­ня від «столь тя­желой и опас­ной дол­жнос­ти», як він вис­ло­вив­ся. Ць­ому спри­яло і те, що під час слідства офіцер В. Ми­рович, який здій­снив спро­бу звіль­нен­ня з ув’яз­нення ца­реви­ча Іо­ан­на IV, своїми свідчен­ня­ми ском­про­мету­вав гра­фа.

Чо­лобит­ну Ро­зумовсь­ко­го пе­реда­ли для вис­новків Ко­легії за­кор­донних справ, яка не за­бари­лася зро­бити вис­но­вок, що за­ява Ро­зумовсь­ко­го — ду­же важ­ли­ва подія, з якої потрібно обов’яз­ко­во ско­рис­та­тися, оскіль­ки все, до чо­го праг­ну­ла ук­раїнсь­ка стар­ши­на, зовсім не відповіда­ло інте­ресам дво­ру.

Ра­зом з тим бу­ло зроб­ле­но но­вий крок у ліквідації ав­то­номії Ук­раїни — ос­та­точ­но ска­сова­но геть­манс­тво. Царсь­ким маніфес­том від 10 лис­то­пада й се­натсь­ким ука­зом від 17 лис­то­пада 1764 ро­ку К. Ро­зумовсь­ко­го бу­ло звіль­не­но від геть­манс­тва. Для уп­равління Ук­раїною, згідно з ци­ми ж ука­зами, ство­рюва­лася Ма­лоросій­ська ко­легія на чолі з гра­фом П. Ру­мян­це­вим. За­порозь­ка Січ та­кож підпо­ряд­ко­вува­лася владі ко­легії. Пре­зиден­ту ко­легії П. Ру­мян­це­ву бу­ло вру­чено скла­дену за ак­тивною учас­тю са­мої імпе­рат­риці док­ладну інструкцію що­до по­даль­шої ре­ор­ганізації уп­равління Ук­раїною. Ка­тери­на II, до речі, ра­дила Ру­мян­це­ву особ­ли­во вра­хову­вати в своїй діяль­ності ту об­ста­вину, що в Ук­раїні відчу­вала­ся, за її ви­разом, «внут­ренняя про­тив ве­лико­рос­сий­ско­го не­нависть», «сок­ро­вен­ная не­нависть та­мош­не­го на­рода про­тив здеш­не­го, ко­торый опять, с сво­ей сто­роны, при­вык ока­зывать не неп­ри­мет­ное к ма­лорос­си­янам през­ре­ние». Са­ме з ог­ля­ду на це та за інших об­ста­вин Ка­тери­на II настій­но ре­комен­ду­вала своєму намісни­ку що­до про­веден­ня цен­тралізо­ваної політи­ки в Ук­раїні «иметь и волчьи зу­бы и ли­сий хвост». З ви­чер­пною ясністю ос­но­ва цієї політи­ки сфор­муль­ова­на та­кож і в інструкції імпе­рат­риці ге­нерал–про­куро­ру Вя­земсь­ко­му, що з’яви­лася ще на­пере­додні ска­суван­ня геть­манс­тва. «Ма­лая Рос­сия, Лиф­ляндия и Фин­ляндия суть про­вин­ции, ко­торые пра­вят­ся кон­фирмо­ван­ны­ми им при­виле­ги­ями, на­рушить оные от­ре­шени­ем вдруг неп­ристой­но б бы­ло, од­на­ко ж и на­зывать их чу­жес­тран­ны­ми и об­хо­дить­ся с ни­ми на та­ком же ос­но­вании єсть боль­ше, не­жели ошиб­ка, а мож­но наз­вать с дос­то­вер­ностью глу­постью. Сии про­вин­ции, так­же Смо­лен­скую, над­ле­жит лег­чай­ши­ми спо­соба­ми при­вес­ти к то­му, чтоб они об­ру­сели и пе­рес­та­ли б гля­деть, как вол­ки к ле­су. Ког­да же в Ма­лорос­сии гет­ма­на не бу­дет, то дол­жно ста­рать­ся, чтоб век и имя гет­ма­нов ис­чезло, не толь­ко пер­со­на, ка­кая бы­ла про­из­ве­дена в оное дос­то­инс­тво». Цілком слуш­ним є вис­но­вок, що ця інструкція пе­рекон­ли­во свідчить: ска­суван­ня геть­манс­тва в Ук­раїні бу­ло заз­да­легідь спла­нова­ною акцією росій­сько­го уря­ду, що логічно вип­ли­вала з й­ого імперсь­ких по­зицій.

Що­до по­даль­шої долі са­мого К. Ро­зумовсь­ко­го, то 1764 ро­ку він ви­рушив у по­дорож за кор­дон, склав­ши пе­ред тим і функції пре­зиден­та Ака­демії на­ук. Нез­ва­жа­ючи на те, що ко­лишній геть­ман про­дов­жу­вав зай­ма­ти ви­соке ста­нови­ще при царсь­ко­му дворі та в уряді (як се­натор і ге­нерал–фель­дмар­шал), Ка­тери­на II по­над 11 років не доз­во­ляла й­ому навіть з’яв­ля­тися в Ук­раїні. І ли­ше на по­чат­ку 1776 ро­ку, при спри­янні фа­вори­та імпе­рат­риці Г. Поть­омкіна, з яким Ки­рило Гри­горо­вич пе­ребу­вав у дружніх сто­сун­ках, він зміг упер­ше після три­валої відсут­ності приїха­ти на батьківщи­ну. На цей час К. Ро­зумовсь­кий став ще за­можнішим, одер­жавши в спад­щи­ну ве­личезні маєтки покій­них бра­та Олексія Гри­горо­вича і дру­жини Ка­тери­ни Іванівни. Своє ба­гатс­тво він розділив між діть­ми — шість­ома си­нами й п’ять­ма доч­ка­ми.

На­весні 1787 ро­ку Ро­зумовсь­кий за­лишив Пе­тер­бург, відій­шов­ши від усіх дер­жавних справ, і пе­реїхав до Мос­кви. В 1794 році в зв’яз­ку з погіршен­ням ста­ну здо­ров’я він по­вер­нувся в Ук­раїну й по­селив­ся в Ба­турині. Ос­танні ро­ки жит­тя Ки­рило Гри­горо­вич прис­вя­тив будівниц­тву цер­ков і кам’яних бу­динків у своїх во­лодіннях: Ба­турині, Бак­лані, По­чепі, Яго­тині та ін., а та­кож ак­тивній гос­по­дарській діяль­ності. Він був од­ним із пер­ших в Ук­раїні поміщиків, котрі по­чали зас­то­сову­вати прог­ре­сивні для то­го ча­су ме­тоди ви­роб­ниц­тва. Зок­ре­ма, він зас­ну­вав у Яго­тині шов­ко­ве ви­роб­ниц­тво, ви­корис­то­вував у своєму гос­по­дарстві ма­шини, вдос­ко­налю­вав свічко­ву й сук­ня­ну фаб­ри­ки в Ба­турині то­що.

По­мер К. Г. Ро­зумовсь­кий 3 січня 1803 ро­ку на 75–му році жит­тя. По­хова­ли й­ого в тра­пезній церкві Вос­кресіння Хрис­то­вого в Ба­турині, яку геть­ман відбу­дував на руїнах ма­зепинсь­кої цер­кви.

Так мир­но й ти­хо, на відміну від ба­гать­ох своїх по­перед­ників, скінчив жит­тя ос­танній геть­ман Ук­раїни. Та й про­жив він, влас­не, не по–геть­мансь­ки, а як граф і вель­мо­жа царсь­ко­го дво­ру. Вже з юних років пот­ра­пив­ши «з грязі в князі», він цілком і на­зав­жди відірвав­ся від прос­то­го лю­ду, з яко­го вий­шов. Ніко­ли не відав він по­чут­тя ра­дості про­води­ря з при­воду пе­ремо­ги над во­рогом чи то гірко­ти по­раз­ки, не знав пе­кель­них труд­нощів ко­заць­ких по­ходів, не три­мав справжньої бой­ової ко­заць­кої шаблі в ру­ках, не па­лив ко­заць­кої люль­ки. Посівши геть­манс­тво з царсь­кої лас­ки, він так і не про­явив хис­ту дер­жавно­го діяча, ви­раз­ни­ка інте­ресів Ук­раїни, не підняв­ся до ролі ліде­ра сво­го на­роду.

Та, поп­ри все, К. Ро­зумовсь­кий за­лишив­ся в історії Ук­раїни, і не стіль­ки своєю сум­ною рол­лю ос­таннь­ого геть­ма­на й най­ти­туло­ванішо­го ук­раїнця, а при­четністю до три­валої й трагічної бо­роть­би ук­раїнсь­ко­го на­роду, й­ого кра­щих пред­став­ників за свою дер­жавність. І в то­му, що ідея ук­раїнсь­кої дер­жавності пе­режи­ла століття, на­диха­ла на бо­роть­бу нас­тупні по­коління ук­раїнців й, зреш­тою, ма­теріалізу­вала­ся в ство­ренні су­час­ної Ук­раїни, пев­на роль на­лежить і Ки­рилові Ро­зумовсь­ко­му.