Іван Остапович Виговський

Іван Ос­та­пович Ви­говсь­кий 

(р. н. невід. – 26.03.1664)

«…свій край шаб­лею здо­був і з яр­ма виз­во­лив»

Спод­вижник Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го, який во­лодів геть­мансь­кою бу­лавою ли­ше два ро­ки (1657–1659), але зумів ут­верди­ти дер­жавний су­веренітет Ук­раїни.

Щи­рий патріот, який, за оцінка­ми істо­риків, був од­ним з най­виз­начніших ук­раїнсь­ких діячів се­реди­ни XVII століття, політик, дип­ло­мат, про­фесій­ний ви­сокок­валіфіко­ваний дер­жавний кер­ма­нич, воєна­чаль­ник.

Він пов­став про­ти ли­цемірства Мос­ковії й відсто­ював дер­жавну не­залежність Ук­раїнсь­кої дер­жа­ви.

Діючи вже як геть­ман, у над­зви­чай­но тяж­ких умо­вах, він за всієї своєї енергії, досвіду й та­лан­ту не зміг, як Бог­дан Хмель­ниць­кий, за­без­пе­чити підтрим­ку об­ра­ного кур­су ши­роки­ми ма­сами і не втри­мав дер­жавно­го кер­ма у своїх ру­ках. До­пущені ним про­рахун­ки та по­мил­ки і виз­на­чили трагічність й­ого за­гибелі та не зав­жди спра­вед­ливі оцінки су­час­ників і на­щадків.

У неділю, 24 сер­пня 1657 ро­ку, вда­рили дов­биші в Чи­гирині, скли­ка­ючи ра­ду. Ра­да бу­ла у дворі Хмель­ни­чен­ка. Як наб­рався по­вен двір, во­рота бу­ло зам­кне­но, а ве­лика юр­ба ко­зац­тва і поспіль­ства по­лиши­лась по­за дво­ром.

З до­му вий­шов Юрась Хмель­ни­чен­ко з бу­лавою у руці й ска­зав, що й­ому не під си­лу уп­равля­ти Ук­раїною і за во­лею бать­ка Бог­да­на він хо­че про­дов­жи­ти своє нав­чання у Києві. Вис­ту­пив Іван Ви­говсь­кий і по­дяку­вав за пи­сарсь­кий уряд, обоз­ний Ти­мофій Но­сач по­ложив свій пер­нач, дя­ку­ючи за обоз­ниц­тво, ге­нераль­ний суд­дя — свою пе­чать. І всі пішли за Юра­сем у бу­динок. Мов­чки сто­яла ра­да, а се­ред ра­ди, на столі, ле­жала геть­мансь­ка бу­лава. Ба­гато бу­ло охо­чих ухо­питись за ту бу­лаву, та не бу­ло доз­во­лу ра­ди. Оса­вули по­чали пи­тати при­сут­ню стар­ши­ну, ко­го во­на хо­че за геть­ма­на. При­сут­ня стар­ши­на не виз­на­ла мож­ли­вим усу­нен­ня Юрія з геть­манс­тва. Во­ни сто­яли на то­му, що мо­лодий Хмель­ниць­кий має за­лиши­ти за со­бою Бог­да­нову спад­щи­ну. «Хоч він і мо­лодий, та не­хай на­ша сла­ва бу­де та­ка, що бу­ла в нас за геть­ма­на Хмель­ниць­ко­го», — ніби го­вори­ли тоді. Але ра­зом з тим, не ла­ма­ючи ви­бору Юрія Хмель­ни­чен­ка, ви­бору, що був за­повітом ста­рого геть­ма­на, стар­шинські збо­ри ба­чили пот­ре­бу до­ручи­ти на той час геть­манс­тво лю­дині досвідченій, сильній во­лею й дозрілій ро­зумом. Та­кою лю­диною вва­жав­ся ге­нераль­ний пи­сар Іван Ви­говсь­кий, най­довіреніша осо­ба геть­ма­на Бог­да­на. До нь­ого і звер­ну­лися про­позиції при­сутніх: «Не­хай бу­лава й бун­чук бу­дуть при Юрії Хмель­ниць­ко­му, а до­ки він дій­де літ, вій­ськом про­вади­тиме Ви­говсь­кий, і бу­лаву й бун­чук бра­тиме, ко­ли тре­ба, в Хмель­ниць­ко­го, а по­вер­та­ючись, зно­ву й­ому до рук відда­вати­ме». Так ніби зву­чала та єди­на про­позиція, що да­вала вихід із тодішнь­ого ста­нови­ща у зв’яз­ку з ви­бором не­пов­нолітнь­ого геть­ма­на.

Ви­говсь­кий відра­зу по­дяку­вав за ви­соку честь ре­гентства та поп­ро­хав собі ча­су роз­мисли­ти над цією про­позицією. Збо­ри да­ли й­ому для ць­ого три дні…

На новій раді 26 сер­пня 1657 ро­ку пов­то­рено все, що бу­ло пе­ред трь­ома дня­ми. І. Ви­говсь­кий, як і пер­ше, дов­го відмов­лявся й ус­ту­пив ли­ше тоді, ко­ли на­поля­ган­ня дій­шли вже до най­ви­щого сту­пеня. Прий­няв­ши геть­мансь­ку бу­лаву, він звер­нувся до при­сутніх з та­кими сло­вами: «Ся бу­лава доб­ро­му на лас­ку, а зло­му на карність. Ко­ли ме­не геть­ма­ном об­ра­ли, то по­тура­ти я в вій­ську ніко­му не бу­ду»…

Іван Ви­говсь­кий по­ходив із ста­ровин­но­го ро­ду ук­раїнсь­кої пра­вос­лавної шлях­ти, яка осе­лила­ся у Ви­гові Ов­руць­ко­го повіту Київсь­ко­го воєводс­тва. Історія ро­ду дослідже­на яв­но не­дос­татньо. Вва­жаєть­ся, що то бу­ло відга­лужен­ня ро­ду Лу­чичів, і то­му цей рід час­то на­зива­ли — Лу­чичі–Ви­говські. В ко­ролівсь­ко­му універ­салі Ви­говсь­ко­му на Барсь­ке ста­рос­тво поль­ський ко­роль Ян–Ка­зимир пов’язує й­ого ро­довід із зна­мени­тими кня­зями Глинсь­ки­ми. Най­виз­начніший пред­став­ник ос­таннь­ого був Ми­хай­ло Глинсь­кий (по­мер 1534 ро­ку) — ви­дат­ний дер­жавний діяч Ве­лико­го князівства Ли­товсь­ко­го, який пе­ребу­вав на службі німець­ко­го імпе­рато­ра Мак­симіліана, Аль­брех­та Сак­сонсь­ко­го та ін., був пра­вою ру­кою ве­лико­го кня­зя ли­товсь­ко­го Олек­сан­дра, а по смерті то­го підняв ос­таннє, знач­не пов­стан­ня ук­раїнсь­кої та біло­русь­кої пра­вос­лавної шлях­ти про­ти поль­сько–ли­товсь­кої ка­толиць­кої ре­акції. Заз­навши по­раз­ки, Ми­хай­ло Глинсь­кий емігру­вав до Мос­ковії, де та­кож вів ак­тивну політич­ну діяльність. Й­ого племінни­ця Оле­на ста­ла дру­жиною ве­лико­го кня­зя мос­ковсь­ко­го Ва­силя III і матір’ю пер­шо­го мос­ковсь­ко­го ца­ря Іва­на IV.

Од­нак у світлі ос­танніх ге­не­алогічних досліджень пов’язан­ня Ви­говсь­ких з Глинсь­ки­ми, на дум­ку де­яких дослідників, нав­ряд чи має під со­бою ре­аль­ний ґрунт. Оче­вид­но, Ви­говські бе­руть по­чаток від Бол­су­на (Чор­но­губа) або Кор­кошка — вихідців з ор­ди, що пот­ра­пили в Ук­раїну в ча­си князів Во­лоди­мира Оль­гер­до­вича або ве­лико­го кня­зя ли­товсь­ко­го Вітов­та (кінець XIV — пер­ша тре­тина XV століття) і за­почат­ку­вали гілки Бол­су­новсь­ких, Да­нило­вичів–Ви­говсь­ких, Лу­чичів–Ви­говсь­ких та ін.

Бать­ко май­бутнь­ого геть­ма­на Ос­тап (Ос­тафій) Ви­говсь­кий, син Іва­на (за інши­ми да­ними — Гна­та) Ви­говсь­ко­го, слу­жив у Київсь­ко­го мит­ро­поли­та, мол­давсь­ко­го воєво­дича Пет­ра Мо­гили — ви­дат­но­го цер­ковно­го і куль­тур­но­го діяча Ук­раїни. Дже­рела вка­зу­ють, що Ос­тап во­лодів містеч­ком Го­голів на те­риторії су­час­ної Пол­тавщи­ни, де, мож­ли­во, й на­родив­ся май­бутній геть­ман. Ос­тап Ви­говсь­кий мав тісні зв’яз­ки з Ада­мом Ки­селем, ак­тивним бор­цем про­ти дис­кримінації пра­вос­лавної цер­кви. Пізніше, в ро­ки Національ­но–виз­воль­ної вій­ни, Ос­тап Ви­говсь­кий осів у Києві, де став намісни­ком Київсь­ко­го зам­ку. Він мав чет­ве­ро до­рос­лих синів — Іва­на, Да­нила, Кос­тянти­на, Фе­дора і, при­най­мні, од­ну доч­ку. У ро­ки Національ­но–виз­воль­ної вій­ни Да­нило Ви­говсь­кий здо­був зван­ня пол­ковни­ка бихівсь­ко­го, під час росій­сько–ук­раїнсь­ко­го по­ходу 1655 ро­ку про­ти Речі Пос­по­литої і в ро­ки геть­ма­нату сво­го стар­шо­го бра­та став на­каз­ним геть­ма­ном. На по­чат­ку 50–х років XVII століття він од­ру­жив­ся з доч­кою Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го Ка­тери­ною. Кос­тянтин Ви­говсь­кий слу­жив спо­чат­ку Поль­ській Ко­роні, а потім пе­рей­шов на бік пов­станців, обій­мав по­сади пол­ковни­ка пінсь­ко­го й ту­ровсь­ко­го, ге­нераль­но­го обоз­но­го. По за­гибелі Іва­на Ви­говсь­ко­го, оче­вид­но, по­дав­ся в мо­нас­тир. Федір Ви­говсь­кий відзна­чив­ся в ро­ки Виз­воль­ної вій­ни як дип­ло­мат, зок­ре­ма й­ого по­сила­ли до Мос­кви; се­ред інших зустрічав по­соль­ства росій­сько­го ца­ря Олексія Ми­хай­ло­вича. Сес­тра май­бутнь­ого геть­ма­на, яка, як при­пус­каєть­ся, ма­ла ім’я Те­тяна, вий­шла заміж за шлях­ти­ча Іва­на Бог­левсь­ко­го (Бок­левсь­ко­го), влас­ни­ка Глинсь­ко­го та Кня­жої Лу­ки. Во­на, оче­вид­но, по­мер­ла до 1658 ро­ку. Її чо­ловіка ра­зом із но­вою дру­жиною то­го ж ро­ку, в бе­резні, за­били пов­сталі се­ляни в й­ого ж маєтку.

Про мо­лоді ро­ки май­бутнь­ого геть­ма­на май­же нічо­го не відо­мо. Він здо­був доб­ру освіту, й­мовірно у Києво–Братсь­ко­му ко­легіумі, чу­дово во­лодів, окрім рідної ук­раїнсь­кої мо­ви, ще й цер­ковнос­лов’янсь­кою, поль­ською, ла­тинсь­кою, не­пога­но знав росій­ську, був прек­расним калігра­фом. Самій­ло Ве­лич­ко свідчить, що Ви­говсь­кий був «вив­че­ний віль­ним на­укам, сла­вив­ся за до­теп­но­го і вправ­но­го в пи­сарсь­ких спра­вах». Не ви­пад­ко­во пізніше вис­ту­пав як пок­ро­витель Києво–Братсь­ко­го ко­легіуму, підкрес­лю­вав своє знай­омс­тво з Фе­одосієм Со­фоно­вичем — ви­дат­ним ук­раїнсь­ким цер­ковним і куль­тур­ним діячем, рек­то­ром Києво–Братсь­ко­го ко­легіуму, ігу­меном київсь­ко­го Зо­лото­вер­хо­го Ми­хайлівсь­ко­го мо­нас­ти­ря, пись­мен­ни­ком, те­оло­гом та істо­риком. Не ви­пад­ковість і те, що в ході роз­витку росій­сько–ук­раїнсь­ких зв’язків са­ме Ви­говсь­ко­му на й­ого про­хан­ня патріарх Ни­кон над­си­лав кни­ги, а та­кож свя­щенні чаші й ри­зи. Май­бутній геть­ман був чле­ном пра­вос­лавно­го Луць­ко­го братс­тва, яке в бо­ротьбі про­ти Речі Пос­по­литої об­сто­юва­ло пра­ва ук­раїнсь­кої мо­ви й пра­вос­лавної релігії. Свою вій­сько­ву кар’єру Ви­говсь­кий роз­по­чав у квар­ця­ному вій­ську «то­вари­шем», тоб­то ря­довим шлях­ти­чем — про­фесій­ним во­яком (такі, заз­на­чимо, скла­дали кістяк армії Речі Пос­по­литої). В ро­ки па­нуван­ня ко­роля Вла­дис­ла­ва IV (1632–1648) Ви­говсь­кий відзна­чив­ся у бо­ротьбі про­ти «неп­ри­яте­ля свя­того Хрес­та Гос­подня», тоб­то у бо­ротьбі про­ти ту­рець­ко–та­тарсь­ко–но­гай­сьої аг­ресії. У 30–х ро­ках XVII століття він слу­жив у Луць­ко­му гродсь­ко­му суді, 1635 ро­ку став намісни­ком Луць­ко­го ста­рос­тва, ще трь­ома ро­ками пізніше — пи­сарем при Яце­ку Шем­берку, коміса­рові Речі Пос­по­литої над Вій­ськом За­порозь­ким, пос­тавле­ному уря­дом над ко­зака­ми після по­раз­ки пов­стан­ня 1637–1638 років. Оче­вид­но, тоді ж Ви­говсь­кий поз­най­омив­ся чи увій­шов у тісніші кон­такти з Бог­да­ном Хмель­ниць­ким — тодішнім ге­нераль­ним пи­сарем Вій­ська За­порозь­ко­го, при­най­мні, во­ли зустріча­лися під час пе­рего­ворів на Мас­ло­вому Ста­ву. Приб­лизно нап­рикінці 20–х — на по­чат­ку 30–х років XVII століття Ви­говсь­кий бе­ре свій пер­ший шлюб, про який, на жаль, май­же нічо­го не знаємо. Дже­рела свідчать, що в се­редині XVII століття й­ого доч­ка Мар’яна бу­ла од­ру­жена з Ми­хай­лом Гу­нашевсь­ким, ав­то­ром відо­мого Львівсь­ко­го літо­пису, який слу­жив у ге­неральній кан­це­лярії в ро­ки Виз­воль­ної вій­ни, ви­кону­вав дип­ло­матичні до­ручен­ня, зго­дом став київсь­ким про­топо­пом, а потім пе­ремись­ким ка­фед­раль­ним пресвіте­ром. Дру­гий шлюб Ви­говсь­кий взяв у 1656 році з Оле­ною Стет­ке­вич, доч­кою ук­раїнсь­ко–біло­русь­ко­го пра­вос­лавно­го шлях­ти­ча, но­вог­рудсь­ко­го каш­те­ляна Бог­да­на Стет­ке­вича — од­но­го з пок­ро­вителів Києво–Мо­гилянсь­ко­го ко­легіуму, фун­да­тора Ку­теїнсь­ко­го пра­вос­лавно­го мо­нас­ти­ря. Че­рез тес­тя Ви­говсь­кий увій­шов у ро­динні зв’яз­ки з ба­гать­ма відо­мими ук­раїнсь­ки­ми та біло­русь­ки­ми шля­хетсь­ки­ми ро­дами, скажімо, з ти­ми ж кня­зями Со­ломи­рець­ки­ми.

Ко­ли по­чала­ся Національ­но–виз­воль­на вій­на, Іван опи­нив­ся у квар­ця­ному вій­ську ве­лико­го геть­ма­на ко­рон­но­го Ми­коли По­тоць­ко­го. Бу­дучи в аван­гарді, який очо­лював Сте­фан По­тоць­кий — син го­лов­но­коман­ду­вача, ротмістр Ви­говсь­кий брав участь у битві під Жов­ти­ми Во­дами й у вирішаль­ний мо­мент (бій побіля Кня­жого Бай­ра­ка 16 трав­ня 1648 ро­ку) до ос­таннь­ого сто­яв суп­ро­ти пов­станців. Ко­ли під верхівцем за­гинув кінь, Ви­говсь­кий бив­ся пішо й при­пинив опір ли­ше тоді, як ут­ра­тив свідомість. Й­ого бу­ло тяж­ко по­ране­но. Який­сь за­поро­жець, що підібрав знеп­ри­томніло­го, про­дав й­ого та­тари­ну. Од­на­че з по­лону Ви­говсь­кий утік. Але й­ого зно­ву спій­мав інший за­поро­жець і проміняв та­тарам за по­ганень­ко­го ко­ня. Ви­говсь­кий і ць­ого ра­зу з не­волі втік, та зно­ву був спій­ма­ний і пе­реда­ний са­мому ха­нові, оче­вид­но, вже після Кор­сунсь­кої бит­ви (26 трав­ня 1648 ро­ку). Кримсь­кий хан Іслам–Гірей III на­казав при­кува­ти в’яз­ня до гар­ма­ти, і тоді бран­ця вря­тував Бог­дан Хмель­ниць­кий, який що­до нь­ого по­розумівся з ха­ном. Ви­говсь­кий дав геть­ма­ну при­сягу вірно слу­жити.

Пе­рей­шов­ши на бік пов­станців, Ви­говсь­кий став слу­жити осо­бис­тим пи­сарем геть­ма­на. Дже­рела спо­чат­ку не вирізня­ють Ви­говсь­ко­го се­ред ото­чен­ня геть­ма­на. А де­що пізніше Ви­говсь­кий ро­бить блис­ка­вич­ну кар’єру. З квітня 1647 ро­ку ба­чимо фак­тично двох пи­сарів Вій­ська За­порозь­ко­го: ге­нераль­но­го пи­саря Іва­на Кре­ховець­ко­го та Іва­на Ви­говсь­ко­го, кот­ро­го ще на­зива­ють «по­коєвим», тоб­то осо­бис­тим пи­сарем геть­ма­на. Але вже нап­рикінці 1649 ро­ку Іван Ви­говсь­кий стає од­но­осібним ге­нераль­ним пи­сарем та най­довіренішим по­рад­ни­ком геть­ма­на Бог­да­на. Іван Ви­говсь­кий вис­ту­пає як співав­тор де­яких універ­салів і листів Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го. Нерідко Ви­говсь­кий пи­сав лис­та чи універ­сал від імені геть­ма­на, Хмель­ниць­кий ли­ше ста­вив свій підпис. Відо­мий ук­раїнсь­кий істо­рик Іван Крип’яке­вич знай­шов низ­ку та­ких до­кументів, підпи­саних Бог­да­ном Хмель­ниць­ким, а ство­рених Іва­ном Ви­говсь­ким. Ха­рак­терно, що геть­ман час­то навіть не дик­ту­вав універ­сал чи лист, а об­ме­жував­ся стис­ли­ми роз­по­ряд­ження­ми до Ви­говсь­ко­го.

От­же, за до­сить ко­рот­кий час Ви­говсь­кий ство­рив по­туж­ну і ви­соко­ефек­тивну Ге­нераль­ну кан­це­лярію — важ­ли­ву скла­дову час­ти­ну Ук­раїнсь­кої дер­жа­ви. Ця ус­та­нова відігра­вала роль Міністерс­тва за­кор­донних і, пев­ною мірою, внутрішніх справ. Во­на ста­ла тим ге­нера­тором, який згідно з во­лею геть­ма­на та ра­ди Вій­ська За­порозь­ко­го при­водив у рух чис­ленні при­водні ре­мені дер­жавної ма­шини. Сю­ди стіка­лася вій­сько­во–політич­на інфор­мація з усіх кінців Ук­раїни й за­рубіжжя, тут прий­ма­лися й відправ­ля­лися чис­ленні по­соль­ства, тут на­род­жу­вали­ся важ­ливі рішен­ня, котрі по­руч з вій­сько­вими пе­ремо­гами виз­на­чали до­лю Виз­воль­ної вій­ни ук­раїнсь­ко­го на­роду. Як слуш­но заз­на­чав Іван Крип’яке­вич, Ви­говсь­кий «ор­ганізу­вав дер­жавну кан­це­лярію, яка прий­ня­ла все діло­водс­тво як у внутрішнь­ому правлінні, так і в за­кор­донних спра­вах…» За Бог­да­ном Хмель­ниць­ким зберігав­ся ли­ше кон­троль ос­новних дер­жавних справ. Та­кож існу­ють серй­озні підста­ви вва­жати, що са­ме Ви­говсь­кий відіграв од­ну з провідних ро­лей у фор­му­ванні розвідки та конт­ррозвідки при уряді Ук­раїни.

І хо­ча вій­сько­во–дип­ло­матич­на діяльність Ви­говсь­ко­го в ро­ки Виз­воль­ної вій­ни ре­конс­труюєть­ся із знач­ни­ми про­гали­нами, ми твер­до мо­жемо го­вори­ти про те, що ге­нераль­ний пи­сар був по­руч з геть­ма­ном у вирішальні її мо­мен­ти. Так, він відіграв важ­ли­ву роль під час Бе­рес­тець­кої бит­ви. У вирішаль­ний мо­мент за­тяж­ної бит­ви (30 чер­вня 1651 ро­ку) хан Іслам–Гірей III, заз­навши відчут­них ут­рат, зра­див ук­раїнсь­ких пов­станців і втік з по­ля бит­ви з усією ор­дою. Бог­дан Хмель­ниць­кий на­магав­ся зу­пини­ти ор­ду, але і й­ого са­мого зат­ри­мав хан. Зу­пини­ти втікачів спро­бував Ви­говсь­кий, але і й­ому це не вда­лося. Тоді ге­нераль­ний пи­сар прим­чав до ко­заць­ко­го та­бору і пе­редав стар­шині на­каз геть­ма­на на­сипа­ти ва­ли й го­тува­тися до обо­рони, а сам ки­нув­ся нав­здогін за ха­ном, щоб умо­вити то­го виз­во­лити геть­ма­на і по­вер­ну­ти ор­ду на по­ле бит­ви. Іслам–Гірей спо­чат­ку по­годив­ся і навіть зап­ро­сив Хмель­ниць­ко­го й Ви­говсь­ко­го до сво­го на­мету, але в цей час й­ому при­нес­ли повідом­лення (як пізніше ви­яви­лося, не­дос­товірне) про наб­ли­жен­ня ко­ролівсь­ко­го вій­ська. Це вик­ли­кало пе­репо­лох в орді, й хан з усім вій­ськом про­дов­жив уте­чу про­тягом усієї ночі. На світан­ку Ви­говсь­кий умо­вив ха­на да­ти й­ому хо­ча б де­сять ти­сяч вій­ська. Хан по­годив­ся да­ти навіть удвічі біль­ше, під ко­ман­дою чо­тирь­ох мурз, але після по­чат­ку зво­рот­но­го мар­шу (Хмель­ниць­кий за­лишив­ся у ха­на під ареш­том як за­руч­ник), ор­динці зміни­ли свій намір і по­вер­ну­ли на­зад. З Ви­говсь­ким за­лиши­лися ли­ше троє ко­заків та двоє та­тар. Ге­нераль­ний пи­сар був зму­шений відмо­вити­ся від спро­би про­бити­ся до об­ло­жено­го вій­ська, од­нак не втра­тив си­ли ду­ху й ру­шив до Па­волочі. Приб­лизно в цей час об­ло­жені під Бе­рес­течком пов­станці мужньо бо­рони­лися, че­ка­ючи на по­вер­нення геть­ма­на з підмо­гою. Од­но­час­но во­ни зав’яза­ли пе­рего­вори, щоб виг­ра­ти час. Ха­рак­терно, що ко­роль та уряд Речі Пос­по­литої до­мага­лися не­одмінної ви­дачі Хмель­ниць­ко­го та Ви­говсь­ко­го, як го­лов­них керівників пов­станців (ко­роль не знав про відсутність у та­борі геть­ма­на й ге­нераль­но­го пи­саря).

У Па­волочі Ви­говсь­кий зібрав но­ве вій­сько і роз­гро­мив де­сяти­тисяч­ну ор­ду, яка, об­тя­жена яси­ром, по­вер­та­лася з Ук­раїни до Кри­му. Внаслідок трь­ох битв (під Па­волоч­чю, Чуд­но­вом та на Умансь­ко­му шля­ху) ко­заки Ви­говсь­ко­го зни­щили по­над вісім ти­сяч ор­динців і відби­ли весь ясир. З по­лоне­ними та­тара­ми і но­гай­ця­ми Ви­говсь­кий пос­лав вість до ха­на про свій успіх, ви­мага­ючи звіль­нен­ня геть­ма­на. У разі відмо­ви Ви­говсь­кий пог­ро­жував пог­ро­мом ор­динців на пе­реп­ра­вах. Ця пог­ро­за вик­ли­кала сподіва­ний ефект. Мур­зи по­чали наріка­ти на по­рушен­ня ха­ном уго­ди з Хмель­ниць­ким, тис­ну­ти на Іслам–Гірея Ш, після чо­го він був зму­шений ще раз зміни­ти зовнішнь­ополітич­ний курс. Геть­ма­на бу­ло відпу­щено і з по­чес­тя­ми про­веде­но до Па­волочі. Тут же він ра­зом із ге­нераль­ним пи­сарем, пол­ковни­ком І. Бо­гуном та інши­ми за­ходив­ся фор­му­вати но­ве вій­сько для відсічі ка­рате­лям, які після пе­ремо­ги під Бе­рес­течком су­нули в Наддніпрянсь­ку Ук­раїну. У цей склад­ний і тяж­кий час Ви­говсь­кий ви­явив се­бе енергій­ним, мужнім і досвідче­ним пол­ко­вод­цем та ор­ганіза­тором.

Іван Ви­говсь­кий відігра­вав ак­тивну роль у по­даль­ших подіях Хмель­нич­чи­ни: під час підпи­сан­ня Біло­церківсь­ко­го до­гово­ру, у битві під Жван­цем, під час ук­раїно–росій­ських пе­рего­ворів у Пе­ре­яс­лаві, у по­ході під Львів, у Дро­жопіль­ській битві, битві під Озер­ною.

Та смерть геть­ма­на Бог­да­на, яко­го навіть во­роги порівню­вали з Одо­ак­ром, Спар­та­ком і Скан­дербе­гом, ста­ла над­зви­чай­но тяж­кою втра­тою для Ук­раїнсь­кої дер­жа­ви.

Після Чи­гиринсь­кої ра­ди І. Ви­говсь­кий надіслав кримсь­ко­му ха­нові, поль­сько­му і шведсь­ко­му ко­ролям повідом­лення про своє об­рання геть­ма­ном з про­позицією дот­ри­мува­тись доб­ро­сусідсь­ких відно­син.

Об­рання Ви­говсь­ко­го геть­ма­ном відбу­лося за склад­них і важ­ких, су­переч­ли­вих об­ста­вин, в умо­вах зіткнен­ня різних про­тидіючих сил. Так, як тіль­ки дій­шла до Мос­кви звістка про кон­чи­ну Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го, звідти пок­ва­пили­ся пос­ла­ти в Ук­раїну аген­та Ва­силя Кікіна. Й­ому до­руча­лося ви­корис­та­ти ви­бухо­небез­печну си­ту­ацію, що скла­лася в Ук­раїні, ви­яви­ти су­переч­ності й підго­тува­ти ґрунт для кон­крет­них за­собів об­ме­жен­ня ук­раїнсь­кої дер­жавності. Тим біль­ше, що царсь­кий уряд вже роз­по­чав здій­сню­вати кро­ки по на­рощу­ван­ню своєї при­сут­ності в Ук­раїні. Мос­ковсь­ке ко­ман­ду­ван­ня си­ломіць ви­ганя­ло ук­раїнські ко­зацькі за­гони з біло­русь­ких повітів (виз­во­лені у ча­си Хмель­нич­чи­ни біло­руські землі бу­ли приєднані до Геть­ман­щи­ни і на них зять геть­ма­на Бог­да­на — на­каз­ний геть­ман І. Не­чай зап­ро­вадив ко­заць­кий устрій) та зби­рало по­дат­ки з по­коза­чено­го на­селен­ня, різа­ло й­ому осе­ледці, по­води­лось, за сло­вами І. Не­чая, як «з во­рогом». В уль­ти­мативній формі геть­ма­ну І. Ви­говсь­ко­му (яко­го офіцій­но й­ме­нува­ли «пи­сарем», а не геть­ма­ном) на­казу­валось пос­та­вити пе­ред шведсь­ким ко­ролем ви­могу не пре­тен­ду­вати на при­кор­донні росій­ські землі під заг­ро­зою всту­пу у вій­ну ко­заків про­ти нь­ого.

Про­те місія столь­ни­ка Кікіна по дис­кре­дитації дій геть­мансь­ко­го уря­ду (зок­ре­ма, він зви­нува­чував покій­но­го геть­ма­на у не­вип­латі ко­закам жа­луван­ня суп­ро­ти волі ца­ря та по­ширю­вав дум­ку, що вве­ден­ня росій­ських вій­ськ убез­пе­чить на­селен­ня від стар­шинсь­ко­го свавілля) не ма­ла ве­лико­го успіху. Стар­шинсь­кий уряд опа­нував си­ту­ацію.

Оскіль­ки Чи­гиринсь­ка ра­да відбу­лася за за­чине­ними две­рима, з об­ме­женою кількістю учас­ників, це вик­ли­кало нарікан­ня се­ред ко­заків. Ви­говсь­кий, ба­жа­ючи до­дер­жа­ти ко­заць­ко­го пра­ва, приз­на­чив но­ву ра­ду. Че­рез два місяці, на по­чат­ку жов­тня 1657 ро­ку, у Кор­суні скли­кали за­галь­новій­сько­ву ге­нераль­ну ра­ду за учас­тю ге­нераль­ної, пол­ко­вої й со­тен­ної стар­ши­ни, де­легатів од ря­дово­го ко­зац­тва (по два з кож­ної сотні), а та­кож ду­ховенс­тва. На Кор­сунсь­ку ра­ду при­були пос­ли від Швеції, Польщі, Австрії, Ту­реч­чи­ни, Кри­му, Се­миго­роду, Мол­давії, Во­лощи­ни.

Ра­да бу­ла ду­же бур­хли­ва. Ви­говсь­кий за ста­рим ко­заць­ким зви­чаєм пок­лав бу­лаву на стіл і за­явив: «Не хо­чу бу­ти у вас геть­ма­ном: цар давні віль­ності у нас віднімає, і я в не­волі бу­ти не хо­чу». Й­ого за­яву про­ти Мос­ковії підтри­мали вінниць­кий пол­ковник Іван Бо­гун, брац­лавсь­кий — Ми­хай­ло Зе­ленсь­кий і ще один, ім’я яко­го не відо­ме. Більшість учас­ників ра­ди вис­ло­вили­ся за те, щоб Ви­говсь­кий за­лишав­ся геть­ма­ном, і вод­но­час за­яви­ли про го­товність за давні віль­ності твер­до сто­яти «всім ра­зом». Збадь­оре­ний та­кою підтрим­кою, Ви­говсь­кий спро­бував відме­жува­тись від при­сяги 1654 ро­ку і за­явив, що при­сягав Хмель­ниць­кий, а не він. У разі підтрим­ки цієї за­яви Ви­говсь­кий дістав би пра­во на ве­ден­ня влас­ної, су­дячи з усь­ого, не­залеж­ної політи­ки що­до Мос­ковсь­кої дер­жа­ви. Але про­ти ць­ого рішу­че вис­ту­пив до­сить впли­вовий у стар­шинсь­ких ко­лах пол­тавсь­кий пол­ковник Мар­тин Пуш­кар, гос­тро за­явив­ши, що при­сяга­ло все Вій­сько За­порозь­ке, а от­же, й він.

Кор­сунсь­ка ра­да підтвер­ди­ла геть­манс­тво І. Ви­говсь­ко­го та виріши­ла низ­ку ду­же важ­ли­вих справ. Уза­галі, во­на відігра­ла знач­ну роль у зміцненні міжна­род­но­го ста­нови­ща Ук­раїни. Так, з Поль­щею, від якої Ук­раїну відділя­ла ней­траль­на сму­га між Случ­чю і Го­рин­ню, на Кор­сунській раді бу­ло ук­ла­дено пе­ремир’я. Од­но­час­но геть­ман по­новив со­юз із Кримсь­ким ханс­твом і Ту­реч­чи­ною, про­дов­жу­ючи політи­ку сво­го по­перед­ни­ка що­до Кримсь­ко­го ханс­тва. Ра­зом з тим, на Кор­сунській раді 1657 ро­ку впер­ше ви­яви­лася різни­ця у політичній орієнтації ук­раїнсь­кої ко­заць­кої стар­ши­ни. Де­які пол­ковни­ки, нап­риклад Пуш­кар, рішу­че вис­ту­пали на підтрим­ку мос­ковсь­ко­го про­тек­то­рату в Ук­раїні. Й навіть пол­ковни­ки Те­теря, Гу­ляниць­кий, До­рошен­ко, які зго­дом зай­ня­ли ан­ти­царистсь­ку по­зицію, на Кор­сунській раді вис­ло­вили­ся за орієнтацію на Мос­кву. Вод­но­час во­ни відсто­юва­ли збе­режен­ня ав­то­номії Ук­раїни в складі Мос­ковсь­кої дер­жа­ви.

Знач­на час­ти­на стар­ши­ни, зок­ре­ма ге­нераль­ної, а та­кож пол­ковни­ки Зе­ленсь­кий, Бо­гун та інші пря­мо й нед­вознач­но до­води­ли на раді, що царсь­кий уряд не до­дер­жуєть­ся до­гово­ру про воль­ності Ук­раїни, а то­му не­обхідно под­ба­ти про за­без­пе­чен­ня своїх прав за до­помо­гою інших дер­жав. За рішен­ням Кор­сунсь­кої ра­ди до Мос­кви бу­ло пос­ла­но по­соль­ство у складі кор­сунсь­ко­го пол­ко­вого оса­вула Юрія Міневсь­ко­го, й­ого бра­та Ва­силя, сот­ни­ка Юхи­ма Ко­роб­ки та чо­тирь­ох ко­заків.

Зреш­тою, на Кор­сунській раді бу­ло схва­лено курс на по­даль­ший со­юз із Мос­квою при дот­ри­манні нею взя­тих на се­бе раніше зо­бов’язань. Учас­ни­ки ра­ди виріши­ли пос­ла­ти до ца­ря по­соль­ство з повідом­ленням про об­рання Ви­говсь­ко­го геть­ма­ном і про­хан­ням, щоб «усе бу­ло по–ста­рому», тоб­то за Бе­рез­не­вими стат­тя­ми 1654 ро­ку, які вик­лю­чали втру­чан­ня ца­рату у внутрішні спра­ви Ук­раїни.

На Кор­сунській раді був і царсь­кий по­сол Ар­та­мон Мат­ве­ев, кот­рий привіз царсь­ку гра­моту, в якій Ви­говсь­кий так і на­зивав­ся не геть­ма­ном, а ли­ше пи­сарем. От­же, цар не виз­нав об­рання Ви­говсь­ко­го, мо­тиву­ючи це поп­равкою до до­гово­ру 1654 ро­ку, яку од­нобічно ви­суну­ла Мос­ква. Те­пер ви­мага­лося повідом­ля­ти ца­ря не після об­рання геть­ма­на, як зу­мов­лю­валось у ць­ому до­говорі, а пе­ред об­ранням, та одер­жу­вати спеціаль­ний дозвіл. Са­ма про­цеду­ра на раді му­сила про­ходи­ти обов’яз­ко­во в при­сут­ності царсь­ко­го пред­став­ни­ка.

У своїй за­кор­донній політиці Ви­говсь­кий праг­нув ут­ри­мува­ти при­язні відно­сини з усіма сусідніми дер­жа­вами, не відда­ючи жодній з них особ­ли­вої пе­рева­ги. Він вва­жав, що сис­те­ма міжна­род­ної рівно­ваги за­без­пе­чить Ук­раїні не­залежність.

У жовтні 1657 ро­ку Ви­говсь­кий з ге­нераль­ною стар­ши­ною і пол­ковни­ками відбув до Києва для ос­вя­чен­ня цер­квою сво­го об­рання. 27 жов­тня у Братсь­ко­му мо­нас­тирі в при­сут­ності київсь­ко­го воєво­ди Бу­турліна чернігівсь­кий єпис­коп Ла­зар Ба­рано­вич вру­чив Ви­говсь­ко­му жа­лувані ще Бог­да­ну Хмель­ниць­ко­му ца­рем бу­лаву, шаб­лю та бун­чук. Од­нак уро­чистість події не зня­ла нап­ру­ги між од­но­дум­ця­ми Ви­говсь­ко­го та царсь­ким уря­дом. На свят­ко­вому обіді в па­латах єпис­ко­па ге­нераль­ний суд­дя Самій­ло За­руд­ний за­явив київсь­ко­му воєводі, що за поль­сько­го ко­роля воль­нос­тей у Вій­ська За­порозь­ко­го ніхто не віднімав, а цар, хоч раніше й та­кож це обіцяв, але прис­лав «пун­кти, за яки­ми нам до­водить­ся їх втра­тити». На це Бу­турлін нічо­го не відповів, тіль­ки за­пев­нив геть­ма­на у царській ми­лості. На зап­ро­шен­ня при­бути в Софій­ський со­бор воєво­да відповів відмо­вою і тіль­ки пов­то­рив во­лю ца­ря, щоб Ук­раїнсь­кий мит­ро­полит підпо­ряд­ко­вував­ся Мос­ковсь­ко­му патріар­хові й приз­на­чав­ся ним. Цим са­мим царсь­кий уряд укот­ре вже про­демонс­тру­вав свій давній намір ліквіду­вати са­мостійність ук­раїнсь­кої цер­кви і тим са­мим по­рушив од­не з най­го­ловніших прав не­залеж­ної Ук­раїни. Ма­са патріотич­но нас­троєно­го духівниц­тва, стар­ши­ни ря­дово­го ко­зац­тва, міщанс­тва і се­лянс­тва з цим не мог­ли по­годи­тись і при­мири­тись. Ви­бори мит­ро­поли­та відкла­ли до дня свя­того Ми­коли.

За­лишив­ши Юрія Хмель­ниць­ко­го у Києво–Мо­гилянсь­ко­му ко­легіумі, Ви­говсь­кий зі своїм поч­том виїхав у Пе­ре­яс­лав і 3 лис­то­пада 1657 ро­ку мав зустріч із мос­ковсь­ким воєво­дою Гри­горієм Ро­мода­новсь­ким. У роз­мові з ним геть­ман на­магав­ся не до­пус­ти­ти втру­чан­ня мос­ковсь­ких вій­ськ у конфлікт із За­порозь­кою Січчю. Він за­явив, що Січ хо­че підда­тись кримсь­ко­му ха­нові, на За­порожжі по­чались бун­ти, але він сам при­душить ці вис­ту­пи, а воєво­да не­хай ви­веде свої вій­ська за Дніпро. Од­нак до­мог­ти­ся ць­ого й­ому не вда­лось і мос­ковські вій­ська за­лиши­лись на Ліво­бережжі, своєю при­сутністю дес­табілізу­ючи і так гос­тру си­ту­ацію в Геть­ман­щині. Після ць­ого Ви­говсь­кий по­дав­ся до Га­дяча, де ви­копав приб­лизно один міль­йон зо­лотих зі скар­бу Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го. Цим са­мим він все жит­тя нак­ли­кав на се­бе гнів Юрія Хмель­ниць­ко­го, який вва­жав ці гроші своїми. І ніякі по­яс­нення, що во­ни на­лежа­ли і бра­тові Ви­говсь­ко­го Да­нилові, оскіль­ки той три­мав за со­бою доч­ку Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го Ка­тери­ну, не до­пома­гали. Зро­зуміло, що для І. Ви­говсь­ко­го це був ви­муше­ний крок.

Геть­ман ук­рай пот­ре­бував коштів для зміцнен­ня сво­го ста­нови­ща. Час­ти­ну з них він пус­тив на підтрим­ку ста­рих і вер­бу­ван­ня но­вих при­хиль­ників. По­чались за­тяжні і пишні бен­ке­ти, де стар­ши­на, шлях­та і місь­ка еліта вих­ва­ляли Ви­говсь­ко­го й обіця­ли всіля­ку підтрим­ку. Де­шо пе­репа­дало і ря­довим ко­закам та «черні». Бу­дучи за на­турою тве­резою лю­диною, Ви­говсь­кий час­то при­кидав­ся п’яним і спря­мову­вав роз­мо­ви у потрібне й­ому рус­ло. Своїми бен­ке­тами геть­ман до­бив­ся при­хиль­ності час­ти­ни ней­траль­но на­лаш­то­ваної верхівки, за­жив сла­ви щи­рої і не­гор­дої ко­заць­кої душі, але не зміг до­мог­ти­ся го­лов­но­го — за­лучи­ти на свій бік увесь на­род.

По­зиції уря­ду і на­роду роз­хо­дили­ся, що ви­яви­лося фа­таль­ним для дер­жа­ви. На відміну від стар­шинсь­кої еліти, на­род у своїй масі пе­ребу­вав у по­лоні тра­дицій­них у­яв­лень про друзів та во­рогів, не ба­чив і не ро­зумів не­без­пе­ки втру­чан­ня Мос­кви у внутрішні спра­ви Ук­раїни. В й­ого у­яв­ленні од­новірна Мос­ковія за­лиша­лась надій­ним со­юз­ни­ком, цар — най­ви­щим обо­рон­цем, чо­му не­аби­як спри­яла і відповідна агітація агентів Мос­кви, а Кримсь­ке ханс­тво — чу­жовірним во­рогом. На Ліво­бережжі по­чались за­вору­шен­ня, які кож­ної миті мог­ли пе­рерос­ти у збройні вис­ту­пи про­ти вла­ди, а то й у гро­мадянсь­ку вій­ну. У серпні–ве­ресні 1657 ро­ку од­но­думці Ви­говсь­ко­го зро­били спро­бу за­лучи­ти на свій бік ши­рокі на­родні ма­си. Як­що на Пра­вобе­режній Ук­раїні їхні дії не вик­ли­кали яко­гось спро­тиву, то на Ліво­бережжі ста­лось інак­ше. Ко­ли в серпні 1657 ро­ку ко­закам Лу­бенсь­ко­го пол­ку повідо­мили про намір геть­ма­на розірва­ти со­юз із Мос­квою і ук­ласти мир з Кримсь­ким ханс­твом, то во­ни відмо­вились й­ого підтри­мува­ти. І навіть зас­то­суван­ня си­ли не по­хит­ну­ло їхнь­ого ви­бору.

Ве­лику ак­тивність на Ліво­бережжі ви­явив пол­ковник Лісниць­кий. У своєму дворі в Мир­го­роді він зібрав сот­ників та ота­манів пол­ку і роз­крив їм пла­ни но­вого геть­ма­на. Од­нак при­сутні за­яви­ли про свій твер­дий намір дот­ри­мува­тись со­юзу з Мос­квою і не за­хотіли «бу­сур­ма­ну підда­ватись». Відверті пог­ро­зи пол­ковни­ка нічо­го не да­ли. Не за­хотіли підтри­мати геть­ма­на й бур­мис­три та вій­ти1. Су­дячи з усь­ого, нев­да­чею закінчи­лась агітація прибічників геть­ма­на і в інших ліво­береж­них пол­ках. Тим ча­сом по­голос про наміри Ви­говсь­ко­го по­ширив­ся по Ліво­береж­жю, вик­ли­кав­ши рішу­чу про­тидію в ши­роких на­род­них ма­сах.

Ук­раїна підій­шла не­гото­вою до кар­ди­наль­ної зміни своєї зовнішнь­ополітич­ної пе­ре­орієнтації з Мос­ковїї на Кримсь­ке ханс­тво. Осо­ба Ви­говсь­ко­го ви­яви­лась неп­ри­дат­ною для ролі за­галь­но­народ­но­го ліде­ра у кри­тич­ний період історії. Ба­гато хто з ко­заць­кої стар­ши­ни вва­жав й­ого геть­ма­ном ли­ше до то­го, ко­ли Юрій Хмель­ниць­кий до­сяг­не пов­ноліття. В очах ба­гать­ох лю­дей Ви­говсь­кий і далі за­лишав­ся поль­ським шлях­ти­чем, тіль­ки си­лою об­ста­вин зму­шеним прис­та­ти до пов­ста­лого на­роду. Ря­дові ко­заки, се­ляни та міща­ни не мог­ли зми­рити­ся з прив­ласнен­ням кла­ном Ви­говсь­ких ве­личез­них зе­мель­них ба­гатств і сіл.

Ан­ти­геть­манські нас­трої пе­реки­нулись і на За­порож­жя, тра­дицій­но тісно пов’яза­не з жи­теля­ми Пол­тавсь­ко­го, Мир­го­родсь­ко­го та Лу­бенсь­ко­го полків. З се­реди­ни літа 1657 ро­ку на Січі пе­ребу­вало що­най­мен­ше 5 ти­сяч се­лян та міщан із цих полків. Січо­вики ро­били кіль­ка по­ходів на Крим і Очаків, чим вик­ли­кали гос­тре не­ задо­волен­ня Ви­говсь­ко­го, який у цей час шу­кав шляхів політич­но­го збли­жен­ня з ханс­твом. З кож­ним днем ан­ти­геть­манські нас­трої на Січі по­силю­вались. По­ширю­вались чут­ки про не­законність ух­ва­ли Чи­гиринсь­кої ра­ди, оскіль­ки геть­манів зав­жди оби­рали на Січі. Лу­нали най­ра­дикальніші зак­ли­ки, навіть до вій­сько­вого по­ходу на Чи­гирин про­ти геть­ма­на. Не­задо­воле­них очо­люва­ли січо­вики Якій Кли­шен­ко і Дмит­ро Січе­на–Що­ка, з яки­ми Кіш за­порозь­кий який­сь час нічо­го не міг удіяти.

Щоб зня­ти нап­ру­гу в суспіль­стві і при­вер­ну­ти За­порож­жя на свій бік, 24 ве­рес­ня 1657 ро­ку Ви­говсь­кий пи­ше на Січ лис­та з про­хан­ням зат­верди­ти й­ого «на уряді». Кіш за­порозь­кий і ота­ман Пав­ло Го­мон пос­та­вили­ся до ць­ого про­хан­ня до­сить роз­важли­во. Геть­ма­ну ви­дали Кпи­шен­ка і Січе­ну–Що­ку й де­що вга­мува­ли інших призвідців за­вору­шень. У своїй відповіді від 4 жов­тня Го­мон кар­тав Ви­говсь­ко­го за по­рушен­ня ста­рих ко­заць­ких зви­чаїв при об­ранні, але «за­ради доб­ра на­шої Вітчиз­ни ма­лоросій­ської» виз­на­вав за­конність й­ого геть­ма­нуван­ня.

Та приб­лизно в той са­мий час об­ста­нов­ка на Січі різко зміни­лась у не­вигідний для геть­ма­на бік. На ко­зацькій раді бу­ли за­читані пе­рехоп­лені лис­ти Ви­говсь­ко­го до кримсь­ко­го ха­на про мир та наміри розірва­ти уго­ду з Мос­квою.

Од­но­час­но то­варис­тву ста­ло відо­мо і про звер­нення геть­ма­на до поль­ської ко­роле­ви, яке бу­ло оціне­не як спро­ба за­мири­тися з Річчю Пос­по­литою. То­му Січ за­виру­вала, за­луна­ли го­лоси про зрад­ниц­тво Ви­говсь­ко­го га не­обхідність й­ого усу­нен­ня з геть­манс­тва. Навіть за­боро­ну геть­ма­на на­пада­ти на та­тарські во­лодіння січо­вики зоб­ра­жува­ли як зра­ду в тра­диційній бо­ротьбі з Кримсь­ким ханс­твом. Бур­хливі су­переч­ки закінчи­лись ра­дою, на якій «ко­шовим геть­ма­ном» бу­ло об­ра­но од­но­го з лідерів не­задо­воле­них Яко­ва Ба­раба­ша. Після ць­ого За­порозь­ка Січ ста­ла в неп­ри­мирен­ну опо­зицію до політи­ки уря­ду геть­ма­на Ви­говсь­ко­го.

Дізнав­шись про по­соль­ство За­порозь­кої Січі до ца­ря, Ви­говсь­кий 9 лис­то­пада над­си­лає бо­яри­нові Бо­рису Мо­розо­ву лис­та з повідом­ленням про бун­ти на За­порожжі і намір за­порожців пе­рей­ти на бік кримсь­ко­го ха­на. Геть­ман про­сив бо­яри­на пе­реко­нати ца­ря у невірності за­порожців і по­кара­ти їхніх пос­ланців.

Нап­рикінці осені 1657 ро­ку ста­нови­ще в Ук­раїні стає пред­ме­том роз­гля­ду царсь­ко­го уря­ду в Москві. 18 лис­то­пада 1657 ро­ку до сто­лиці Мос­ковії при­були пос­ли Ви­говсь­ко­го — Міневсь­кий і Ко­роб­ка. Во­ни при­вез­ли про­хан­ня зат­верди­ти Ви­говсь­ко­го на геть­манстві й вод­но­час повідом­ля­ли про ос­новні події в Ук­раїні. Від імені Ви­говсь­ко­го всю про­вину за роз­рух у на­роді пос­ли зва­люва­ли на Лісниць­ко­го, який ніби­то з ко­рис­ли­вими ціля­ми по­ширю­вав чут­ки про намір ца­ря відібра­ти у ко­заків їхні пра­ва та привілеї. Та­кож во­ни повідо­мили поль­ських дяків про пе­рего­вори по­ляків з та­тара­ми, про про­позиції поль­сько­го ко­роля і кримсь­ко­го ха­на геть­ма­нові про мир і, на­решті, про го­товність Ви­говсь­ко­го бу­ти вірним ца­рю до кінця.

26 лис­то­пада 1657 ро­ку до Мос­кви, ви­перед­жа­ючи за­порозь­ку де­путацію, приїхав спеціаль­ний пос­ла­нець геть­ма­на Самій­ло Ко­чановсь­кий і привіз скар­гу Ви­говсь­ко­го на бун­ти за­порожців та про­хан­ня яко­мога швид­ше зат­верди­ти й­ого геть­манс­тво. У Москві вже зна­ли про за­гос­трен­ня об­ста­нов­ки в Ук­раїні, чо­му не­мало спри­яла й ан­ти­геть­мансь­ка діяльність царсь­ких воєвод і служ­бовців По­соль­сько­го при­казу в Ук­раїні. Пос­ланцям влаш­ту­вали кіль­ка пе­рех­ресних до­питів, під час яких на них чи­нили мо­раль­ний тиск. Во­ни відмо­вились від про­позиції царсь­ких чи­нов­ників за­лучи­ти до за­лагод­ження конфлікту воєво­ду Ро­мода­новсь­ко­го, за­явив­ши, що в геть­ма­на вис­та­чить для ць­ого влас­них сил, тре­ба тіль­ки не­гай­но зат­верди­ти й­ого на геть­манстві. Од­нак ук­раїнські пос­ланці не змог­ли відки­нути нав’яза­ну їм дум­ку про не­обхідність про­веден­ня третьої ра­ди для об­рання геть­ма­на. Зроб­ле­но це бу­ло без відо­ма і навіть усу­переч волі Ви­говсь­ко­го. До­дат­ко­ве опи­туван­ня пос­ланців виг­ля­дало цілком при­род­ним ба­жан­ням мос­ковсь­ко­го уря­ду зна­ти біль­ше про події в Ук­раїні. Але в ць­ому кри­лась і ве­лика не­без­пе­ка. Річ у тім, що мос­ковські служ­бовці, як це бу­ло в них за­веде­но, мог­ли по­дава­ти ца­рю не оригіна­ли до­кументів, а спис­ки з них, і та­ким чи­ном ма­ли змо­гу впи­сува­ти в них те, що бу­ло потрібне, чим уміло й ко­рис­ту­вались. Ук­раїнсь­ка де­путація по­вез­ла Ви­говсь­ко­му царсь­ку гра­моту про про­веден­ня но­вої ра­ди в Пе­ре­яс­лаві для об­рання геть­ма­на. Її мав про­вес­ти околь­ни­чий Бог­дан Хит­ро­во.

Тож із Мос­кви вис­ла­ли Хит­ро­во, який мав скли­кати но­ву ко­заць­ку ра­ду для санкціону­ван­ня вла­ди геть­ма­на. Ви­говсь­кий спо­чат­ку не ба­жав роз­ри­вати со­юзу з Мос­квою, але до­магав­ся, щоб во­на ста­вила­ся до Ук­раїни як до рівноп­равної дер­жа­ви. «Не­хай Ве­лико­росія бу­де Ве­лико­росією, Ук­раїна Ук­раїною. Ми є вій­сько не­пере­мож­не», — так відповів він мос­ковсь­ко­му пос­лові на за­яву то­го, що ніби­то Ук­раїна — це «гілля, відла­мане від при­род­но­го ко­реня Ве­лико­росії». Ви­говсь­кий праг­нув, щоб Мос­ква не втру­чалась у внутрішні спра­ви Ук­раїни, яка са­ма спро­мож­на по­ряд­ку­вати вій­ськом, фінан­са­ми, соціаль­ни­ми відно­сина­ми. Він та­кож гос­тро вис­ту­пав про­ти зап­ро­вад­ження царсь­ких воєвод в ук­раїнсь­ких містах. Ви­говсь­кий до­магав­ся, щоб царсь­кий уряд тіль­ки геть­ма­на виз­на­вав реп­ре­зен­тантом най­ви­щої вла­ди в Ук­раїнській дер­жаві. По­сол Хит­ро­во му­сив за­пев­ни­ти Ви­говсь­ко­го, що ме­тою цієї місії є ніби­то зміцнен­ня й­ого геть­мансь­кої вла­ди, щоб «Вій­сько За­порозь­ке бу­ло у нь­ого в по­корі». Але нас­правді, як свідчить текст царсь­ко­го на­казу, Хит­ро­во мав зав­дання до­мог­ти­ся зго­ди геть­ма­на на приз­на­чен­ня воєвод у Чернігів, Ніжин, Пе­ре­яс­лав, Білу Цер­кву, Кор­сунь, Пол­та­ву, Мир­го­род. По­рушу­вало­ся пи­тан­ня про ут­ри­ман­ня цих воєвод із «рат­ни­ми людь­ми» за ра­хунок місце­вих коштів.

Но­ва ра­да відбу­лася 7 лю­того 1658 ро­ку в Пе­ре­яс­лаві. Во­на од­но­голос­но підтвер­ди­ла об­рання Ви­говсь­ко­го; ко­заки ви­соко ціну­вали й­ого діяльність під час вій­ни («го­лову свою сма­жив, нас із лядсь­кої не­волі виз­во­ля­ючи»).

Крім пи­тан­ня про воєвод в Ук­раїні та їх ут­ри­ман­ня, царські пос­ли від імені ца­ря пос­та­вили ви­могу про ска­суван­ня ко­зац­тва в Біло­русії, а та­кож за­жада­ли, щоб геть­мансь­кий уряд надіслав Швеції уль­ти­матум про при­мирен­ня з Мос­квою. З ви­мога­ми Мос­кви Ви­говсь­кий та стар­ши­на на раді ви­мушені бу­ли по­годи­тися. Прий­няв­ ши при­сягу Ви­говсь­ко­го, Хит­ро­во вру­чив й­ому геть­мансь­ку бу­лаву та бун­чук.

Своїми діями пізньої осені й зи­ми 1657 ро­ку мос­ковсь­кий уряд про­демонс­тру­вав не­виз­нання Ви­говсь­ко­го геть­ма­ном. Він дав дозвіл на й­ого пе­ре­об­рання в різних містах, крім то­го, за­ручив­ся зго­дою офіцій­них пос­ланців від ук­раїнсь­ко­го уря­ду і За­порож­жя (до речі, без їхнь­ого відо­ма) на вве­ден­ня в Ук­раїну мос­ковсь­ких гарнізонів та їхнє ут­ри­ман­ня за ра­хунок місце­вих коштів. Мос­ковсь­кий уряд про­дума­ними так­тични­ми хо­дами зак­лав міну, яка мог­ла дес­табілізу­вати ту слаб­ку соціаль­ну рівно­вагу, що по­чала скла­датись в Ук­раїні на по­чаток зи­ми 1657 ро­ку.

Ба­чачи зволікан­ня ца­ря з зат­вер­джен­ням Ви­говсь­ко­го геть­ма­ном, опо­зиція ак­тивізу­вала свої дії. По­сили­лось нев­до­волен­ня се­лян та міщан політи­кою геть­ма­на та й­ого од­но­думців. Пла­ни Лісниць­ко­го про­вали­лись, і хоч він ут­ри­мав­ся в пол­ковниць­ко­му уряді, але нас­лу­хав­ся від своїх од­но­пол­чан та­кого, чо­го й­ому вис­та­чило на все жит­тя. В опо­зицію до геть­ма­на став пол­тавсь­кий пол­ковник Мар­тин Пуш­кар, який раніше підтри­мував геть­ма­на.

Пуш­кар вигідно відрізняв­ся від Ви­говсь­ко­го і повніше відповідав ви­могам на­род­но­го ліде­ра. Він по­ходив з ук­раїнців, що в умо­вах за­гос­тре­ного сприй­нят­тя етнічної на­леж­ності ма­ло не­аби­яке зна­чен­ня. З по­чат­ком ре­волюції 1648 ро­ку він був у пер­ших ла­вах пов­станців як най­надійніший при­хиль­ник Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го, один з най­та­лано­витіших пол­ко­водців Виз­воль­ної вій­ни. За­жив не­аби­якої сла­ви, ав­то­рите­ту се­ред стар­ши­ни та ря­дових ко­заків, став їхнім улюб­ленцем. Пуш­кар був да­леко не бідною лю­диною, за­люб­ки жер­тву­вав кош­ти на мо­нас­тирі й цер­кви, до­пома­гав бідним. Але ба­гатс­тво на­жив не ви­зис­ком се­лян, як Ви­говсь­кий та інша шлях­та, оскіль­ки не мав та­ких ма­ет­ностей, як во­ни. Відо­мий тіль­ки один й­ого хутір Пуш­карі під Пол­та­вою. Він був од­ним із тих не­багать­ох ко­заць­ких стар­шин, які не праг­ну­ли ста­ти подібни­ми до ко­лишніх поль­ських панів і яких об­хо­дили своєю лас­кою і Бог­дан Хмель­ниць­кий, і мос­ковсь­кий цар. Свої стат­ки Пуш­кар здо­був у бою, а потім прим­но­жив підприємниц­твом. Мав трь­ох синів — Андрія, Ки­рила і Мар­ка, які поділя­ли пог­ля­ди бать­ка і всіля­ко й­ому до­пома­гали.

Пе­ред­ба­ча­ючи соціаль­ний ви­бух, Пуш­кар вирішив спря­мува­ти й­ого на усу­нен­ня Ви­говсь­ко­го з геть­манс­тва. В літе­ратурі й­ого дії ха­рак­те­ризу­вались як бо­роть­ба за вла­ду і за про­мос­ковсь­кий курс Ук­раїни. Справді, відки­дати й­ого пре­тензії на геть­мансь­ку бу­лаву не мож­на. Про­те не маємо про це жод­них да­них, навіть на­тяків на них. Ре­альнішою виг­ля­дає версія про на­маган­ня пол­тавсь­ко­го пол­ковни­ка звес­ти на геть­мансь­кий прес­тол Юрія Хмель­ниць­ко­го, про що тоді в Ук­раїні ба­гато го­вори­лося. Сумнівним ви­яв­ляєть­ся і твер­джен­ня про на­лежність Пуш­ка­ря до «про- мос­ковсь­ко­го уг­ру­пован­ня стар­ши­ни». То­му що він, на відміну від ба­гать­ох лідерів, не звер­тався до ца­ря з про­хан­ням вво­дити в ук­раїнські міста мос­ковські гарнізо­ни.

Пуш­кар став керівни­ком на­род­но­го пов­стан­ня про­ти пе­ре­орієнтації зовнішнь­ополітич­но­го кур­су геть­ма­на І. Ви­говсь­ко­го, його соціаль­но–еко­номічної політи­ки, яка в пер­шу чер­гу бу­ли спря­мова­на на за­дово­лен­ня інте­ресів ко­заць­кої стар­ши­ни і шлях­ти. Зви­нува­чен­ня Ви­говсь­ко­го у зраді, апе­ляції до мос­ковсь­ко­го ца­ря бу­ли тіль­ки так­тични­ми хо­дами у до­сяг­ненні стра­тегічної ме­ти. Пуш­кар не був зацікав­ле­ний у зміцненні вла­ди Мос­ковії над Ук­раїною і за це не вис­ту­пав. Він об­сто­ював дер­жавну не­залежність Ук­раїни, прав­да, в со­юзі з Мос­ковією. Нас­тупні події роз­ви­вались уже по­за й­ого во­лею. Зви­чай­но, Мар­тин Пуш­кар та­кож не­се свою час­тку відповідаль­ності, перш за все, за ство­рен­ня пе­реду­мов, що пізніше приз­ве­ли до Руїни, все глиб­шо­го втру­чан­ня в ук­раїнські спра­ви мос­ковсь­ко­го уря­ду і за­непад Ук­раїнсь­кої дер­жа­ви.

У грудні 1657 ро­ку Пуш­кар зібрав пол­ко­ву ра­ду й ого­лосив, шо Ви­говсь­кий зно­сить­ся з по­ляка­ми, кримсь­ким ха­ном, наз­вав геть­ма­на зрад­ни­ком і повідо­мив про намір бо­роти­ся з ним. Пуш­кар зак­ли­кав не­маєтне на­селен­ня по­коза­чува­тися і й­ти до нь­ого на служ­бу за відповідну пла­ту. Оскіль­ки ко­зац­тво тоді бу­ло привілей­ова­ним кла­сом, то на зак­лик пол­ковни­ка відгук­ну­лась ма­са лю­дей. На­сам­пе­ред — робітні лю­ди, які не ма­ли інших за­собів до існу­ван­ня, крім най­ми­туван­ня, а са­ме вин­ни­ки, бро­вар­ни­ки, пас­ту­хи, най­ми­ти та дек­ла­совані еле­мен­ти з Пол­тавсь­ко­го, Мир­го­родсь­ко­го, Лу­бенсь­ко­го й інших ліво­береж­них полків. Не­заба­ром у Пол­тавсь­ко­му пол­ку зібра­лось десь 20 ти­сяч чо­ловік, поділе­них за ко­заць­ким зви­чаєм на пол­ки та сотні. Оз­броєння їхнє скла­дало­ся пе­реваж­но з де­рев’яних київ, звідки во­ни й діста­ли наз­ву дей­не­ки1. На місцях, зок­ре­ма в око­лицях Мир­го­рода, Ромнів, Га­дяча, Зінь­ко­ва, по­чалось не тіль­ки ма­сове по­коза­чен­ня на­селен­ня, а й вис­ту­пи про­ти прибічників Ви­говсь­ко­го. У Пол­та­ву при­був ко­шовий ота­ман Яків Ба­рабаш на чолі за­гону з 700 за­порожців.

Стур­бо­ваний та­ким роз­витком подій, Ви­говсь­кий приб­лизно з се­реди­ни груд­ня пе­рехо­дить у нас­туп про­ти опо­зиції. За й­ого на­казом бу­ли про­ведені ареш­ти де­яких при­хиль­ників Пуш­ка­ря і призвідців бунтів на місцях. Але пос­лані про­ти пов­станців ко­заки Ніжинсь­ко­го і Ста­родубсь­ко­го (точніше — Чернігівсь­ко­го) полків відмо­вились ви­кону­вати на­кази і по­вер­ну­лись до­дому. На по­чат­ку 1657 ро­ку геть­ман на­казав стра­тити у Га­дячі кіль­кох Пуш­ка­ревих од­но­думців і пос­лав у Пол­та­ву га­лиць­ко­го намісни­ка Ти­мофія Про­копо­вича з ви­могою не роз­па­люва­ти міжу­соби­цю й закінчи­ти спра­ву ми­ром. Од­нак Пуш­кар відки­нув про­позицію, ареш­ту­вав пос­ланця і спро­вадив й­ого до царсь­ко­го воєво­ди Ко­лон­таєва у Камінне.

Че­рез який­сь час пол­тавсь­кий пол­ковник от­ри­мав лис­та від Стринджі з Пу­тив­ля, де той повідом­ляв, що ве­зе з со­бою царсь­ку гра­моту на об­рання но­вого геть­ма­на і жа­луван­ня для вій­ська. Крім то­го, Стрин­джа про­сив охо­рони для за­хис­ту від уряд­ників Ви­говсь­ко­го.

Даль­шо­му роз­витку цих подій пе­реш­ко­див нас­туп на Пол­та­ву ка­раль­но­го за­гону, сфор­мо­вано­го з 700 най­ня­тих сербів, во­лохів, по­ляків, німців та 800 го­родо­вих ко­заків під ко­ман­дою пол­ковників Іва­на Сер­би­на та Іва­на Бо­гуна. Загін мав геть­мансь­кий на­каз нес­подіва­но увірва­тись до Пол­та­ви й за­ареш­ту­вати Пуш­ка­ря. Але загін збив­ся з сан­ної до­роги, вий­шов до містеч­ка Ве­ликі Бу­дища, за кіль­ка кіло­метрів на північ від Пол­та­ви, і му­сив там за­ночу­вати.

Дізнав­шись про це і ма­ючи на ру­ках царсь­ку гра­моту про нові ви­бори геть­ма­на, Пуш­кар по­чав діяти у влас­ти­вому для нь­ого стилі — рішу­че і енергій­но. Він ки­нув про­ти суп­ро­тив­ни­ка 700 за­гар­то­ваних у бо­ях за­порожців Ба­раба- ша, які 5 лю­того 1658 ро­ку поб­ли­зу уро­чища Жуків Бай­рак до­щен­ту роз­гро­мили ка­рателів під час їхнь­ого обіду. Так царсь­ка гра­мота про но­ве об­рання геть­ма­на відкри­ла по­чаток зброй­ної міжу­собиці в Ук­раїні, яка й ста­ла пре­людією трагічної Руїни.

Нап­рикінці січня 1658 ро­ку подібну гра­моту при­вез­ли геть­ма­ну і Міневсь­кий та Ко­роб­ка. Підбадь­оре­ний нею, Ви­говсь­кий по­чав го­тува­ти ге­нераль­ний нас­туп на Пуш­ка­ря. Від й­ого імені Лісниць­кий на­казав ніжинсь­ко­му пол­ковни­кові Гри­горію Гу­ляниць­ко­му, лу­бенсь­ко­му — Пав­лові Шве­цю, чернігівсь­ко­му — Оникію Си­личу та при­луць­ко­му — Пет­рові До­рошен­ку при­вес­ти вій­ська у Мир­го­род. Але об­ста­нов­ка на цей час уже різко зміни­лась. На­селен­ня ба­гать­ох міст і сіл уже дізна­лося про май­бутні ви­бори геть­ма­на і пе­рес­та­ло слу­хатись Ви­говсь­ко­го. То­му на зак­лик Лісниць­ко­го ма­ло хто відгук­нувся. А ко­ли вій­сько Пуш­ка­ря ру­шило з Пол­тавсь­ко­го пол­ку на май­бут­ню ра­ду, місце якої у царській гра­моті за­порож­цям виз­на­чалось у Луб­нах, то й­ому ніхто не чи­нив ніяко­го опо­ру.

У ході цих подій Пуш­кар от­ри­мав пос­лання від но­вого київсь­ко­го мит­ро­поли­та Діонісія Ба­лаба­на, який підтри­мував Ви­говсь­ко­го. Мит­ро­полит пог­ро­жував пол­ковни­кові прок­ляттям за роз­па­лену міжу­соби­цю і зак­ли­кав то­го по­ка­ятись. Пев­ний своєї пра­воти і дієвості царсь­кої гра­моти, Пуш­кар відповів, що «чернь» не хо­че ба­чити Ви­говсь­ко­го геть­ма­ном, а сам він зми­рить­ся з й­ого вла­дою тіль­ки тоді, ко­ли за учас­тю всієї ук­раїнсь­кої «черні» та «черні» Вій­ська За­порозь­ко­го й­ого зно­ву обе­руть геть­ма­ном. Свої дії пол­ковник по­яс­ню­вав тим, що згідно з царсь­кою гра­мотою за­порожці «виг­реблись» із За­порож­жя й об’єдна­лися з «го­родо­вим Вій­ськом За­порозь­ким», щоб про­вес­ти ге­нераль­ну ра­ду для об­рання геть­ма­на.

На по­чат­ку лю­того 1658 ро­ку до Пе­ре­яс­ла­ва при­був Хит­ро­во. Ту­ди ж приїха­ли ло­яль­но на­лаш­то­вані що­до Ви­говсь­ко­го стар­ши­ни, мит­ро­полит Ба­лабан з ієрар­ха­ми, пред­став­ни­ки ко­зац­тва і міщанс­тва. Де­що пізніше до них приєднав­ся і Ви­говсь­кий зі своїми чис­ленни­ми ро­дича­ми. На по­передній на­раді з май­бутніми учас­ни­ками ра­ди Ви­говсь­кий ска­зав, що «мос­каль» не ра­хуєть­ся з ви­бора­ми геть­ма­на за давнім ко­заць­ким зви­чаєм і хо­че нав’яза­ти «нам сво­го бо­рода­ня». «Як­що ви те­пер, — го­ворив геть­ман, — піддас­тесь, то навіки втра­тите свої пра­ва і привілеї, то­му ви­бирай­те самі, своїми віль­ни­ми го­лоса­ми».

Ра­да у Пе­ре­яс­лаві відбу­лась приб­лизно у се­редині лю­того 1658 ро­ку. При­сутні од­ностай­но об­ра­ли Ви­говсь­ко­го геть­ма­ном, а Хит­ро­во зат­вердив їх вибір. Після ць­ого околь­ни­чий об­на­роду­вав царські ви­моги до геть­ма­на. Цар велів прий­ня­ти воєво­ду у Чернігів, Ніжин, Пе­ре­яс­лав та інші міста. Во­ни ма­ли віда­ти спра­вами «осад­них лю­дей», зби­рати по­дим­не і по­дат­ки з оренд на жа­луван­ня Вій­ську За­порозь­ко­му та ут­ри­ман­ня мос­ковсь­ких гарнізонів. Крім то­го, цар на­казу­вав ви­вес­ти ук­раїнські вій­ська з Но­вого Ви­хова і Ча­усіа у Біло­русії, а та­кож по­вер­ну­ти влас­ни­кам утікачів з Брянсь­ко­го, Ко­рачевсь­ко­го, Пу­тивль­сько­го та інших мос­ковсь­ких повітів.

Дізнав­шись про ра­ду, Пуш­кар стра­шен­но роз­лю­тив­ся. Ма­ючи на ру­ках царсь­ку гра­моту про її про­веден­ня в Луб­нах, він розцінив дії околь­ни­чого й Ви­говсь­ко­го як ігно­руван­ня За­порозь­кої Січі та го­родо­вої «черні» і че­рез спеціаль­но­го пос­ланця зви­нува­тив Хит­ро­во у по­рушенні царсь­кої волі й за­жадав пов­торної ра­ди у Луб­нах. Ве­дучи за­лаш­тунко­ву гру, Хит­ро­во по­дав­ся до Лу­бен на зустріч із Пуш­ка­рем, під час якої за­пев­нив то­го у царській ми­лості та об­да­рував со­боля­ми.

Тон­ки­ми політич­ни­ми хо­дами мос­ковсь­кий уряд на­решті про­тис­та­вив од­на одній дві ос­новні си­ли Ук­раїни і спро­воку­вав їх в міжу­соб­ну бо­роть­бу не на жит­тя, а на смерть.

Геть­ман Ви­говсь­кий, праг­ну­чи при­души­ти за­колот, мобілізу­вав пол­ки, в яких бу­ло 20 ти­сяч ко­заків, приєднав­ши до них своїх но­вих со­юз­ників — та­тар (40–ти­сяч­ну ор­ду на чолі з Ка­рач–беєм). В об­ло­гу бу­ла взя­та Пол­та­ва, біля якої два тижні ве­лися бої. 15 трав­ня 1658 ро­ку бунтівників роз­би­ли. З їхнь­ого бо­ку по­ляг­ло 15 ти­сяч во­яків, се­ред них і Мар­тин Пуш­кар. Яко­ва Ба­раба­ша повіси­ли. Пол­та­ва бу­ла спа­лена. Та­тари за­хопи­ли ба­гато лю­дей у не­волю. Ви­говсь­кий велів ко­закам відби­ти бранців. За­порожці втек­ли під за­хист мос­ковсь­ко­го вій­ська, яке при­було ра­зом із воєво­дами, щоб ста­ти за­лога­ми в Києві, Чернігові та Ніжині.

Воєво­ди зля­кали­ся й відсту­пили зі своїми рат­ни­ми людь­ми в межі Мос­ковсь­кої дер­жа­ви.

Так роз­по­чала­ся в Ук­раїні кри­вава бра­тов­бивча вій­на. На цей раз гро­мадянсь­ка вій­на кош­ту­вала Ук­раїні 50 ти­сяч людсь­ких жертв.

Си­ту­ація, що скла­лася в Ук­раїні, пев­но­го мірою бу­ла наслідком підступ­ної, двоєдуш­ної політи­ки Мос­кви, яка й роз­па­люва­ла, й ви­корис­то­вува­ла гро­мадянсь­ку вій­ну в Ук­раїні.

Ви­говсь­кий на гірко­му досвіді пе­реко­нав­ся, що за най­ло­яльнішо­го й­ого став­лення до Мос­ковсь­кої дер­жа­ви царсь­ка політи­ка не­се згу­бу і й­ому осо­бис­то, і, го­лов­не, Ук­раїні. Геть­ман прий­має рішен­ня розірва­ти со­юз із Мос­квою. Ви­говсь­ко­го підтри­мала більшість ко­заць­ких пол­ковників зі своїми пол­ка­ми, а та­кож ге­нераль­на стар­ши­на, яка доб­ре ро­зуміла ан­ти­ук­раїнсь­ку політи­ку Мос­кви. Це бу­ли най­освіченіші се­ред ко­зац­тва лю­ди, які най­кра­ще ви­яви­ли се­бе в ми­нулій бо­ротьбі ук­раїнсь­ко­го на­роду з по­ляка­ми: ге­нераль­ний суд­дя Бог­да­нович–За­руд­ний, ге­нераль­ний оса­вул Ко­валевсь­кий, ге­нераль­ний пи­сар Іван Гру­ша, обоз­ний Тиміш Но­сач, пол­ковни­ки — Гри­горій Лісниць­кий, Пав­ло Те­теря, Пет­ро До­рошен­ко, Іван Бо­гун, Оникій Си­лич, Ос­тап Го­голь, Ми­хай­ло Зе­ленсь­кий, Ми­хай­ло Ха­нен­ко, Станіслав Мо­розен­ко; бра­ти Ви­говсь­ко­го — Да­нило, Кос­тянтин і Федір, їхній дядь­ко, ов­руць­кий пол­ковник Ва­силь та небіж Ілля Ви­говські.

Пог­ля­ди цієї стар­ши­ни поділя­ло й ду­ховенс­тво, яке чи­нило опір до­маган­ням Мос­кви ска­сува­ти давній зви­чай оби­рати но­вого мит­ро­поли­та для ук­раїнсь­кої цер­кви віль­ни­ми го­лоса­ми всіх архієреїв, а та­кож спро­бам підко­рити ук­раїнсь­ку цер­кву Мос­ковсь­ко­му патріар­ху. За­можні міща­ни та­кож сто­яли за не­залежність Ук­раїни, оскіль­ки во­ни вже по­чали відчу­вати нас­туп Мос­кви на їхні пра­ва.

Про­те час­ти­на стар­ши­ни три­мала­ся Мос­кви. Ви­говсь­кий вис­ту­пив з міжна­род­ним маніфес­том, по­яс­ню­ючи при­чини, що при­вели й­ого до пов­но­го роз­ри­ву і вій­ни з Мос­квою. «Ми, все вій­сько За­порозь­ке, за­яв­ляємо й свідчи­мо пе­ред Бо­гом і цілим світом цією на­шою не­вин­ною й чис­тою маніфес­тацією, що ве­ликі вій­ни, ве­дені з Поль­щею, не ма­ли ніякої іншої ме­ти, як тіль­ки обо­рону свя­тої Східної Цер­кви й прадідівсь­кої сво­боди, якої лю­бов’ю ми дер­жи­мося. Її про­вадив вічної пам’яті наш геть­ман Бог­дан Хмель­ниць­кий і кан­цлер наш Іван Ви­говсь­кий. Свої при­ватні спра­ви відсу­нули ми да­леко пе­ред сла­вою Бо­жою й спра­вами гро­мадсь­ки­ми. Зад­ля то­го ввій­шли ми в со­юз із та­тара­ми, з пресвітлою ко­роле­вою шведсь­кою Хрис­ти­ною, а зго­дом і з най­яснішим ко­ролем Кар­лом Гус­та­вом, і всім ми завсігда дот­ри­мува­ли, за­хову­вали їх не­поруш­ни­ми і до­дер­жу­вали вірність. Навіть і Польщі не да­ли ми ніко­ли при­чини на­руши­ти пак­ти, але всім до­дер­жа­ли свя­то на­шу вірність, умо­ви й со­юзи. І не з іншої при­чини прий­ня­ли ми про­тек­то­рат ве­лико­го кня­зя мос­ковсь­ко­го, як тіль­ки щоб на­шу сво­боду, здо­буту за Бо­жою до­помо­гою і ос­вя­чену кров’ю, мог­ли збе­рег­ти, а після смерті пе­реда­ти по­том­кам на­шим».

Далі в маніфесті го­вори­лося, що цар мос­ковсь­кий не справ­див надій Ук­раїни, не ви­конав своїх обіця­нок, не на­давав до­помо­ги про­ти во­рогів, роз­по­чав трак­та­ти з Поль­щею кош­том Ук­раїни, на­казав ста­вити в Києві фор­те­цю, щоб дер­жа­ти на­род в ярмі, на­решті за­думав зовсім зни­щити Білу Русь і Ук­раїну з усім Вій­ськом За­порозь­ким, по­чав сіяти усо­бицю, піддер­жу­вати бун­ти про­ти геть­ма­на. «Мос­ква го­тує нам яр­мо не­волі на­сам­пе­ред внутрішнь­ою гро­мадянсь­кою вій­ною, а далі відкри­то своєю влас­но­го зброєю, без уся­кого при­воду з на­шого бо­ку». Нап­рикінці в маніфесті заз­на­чало­ся, що не на ук­раїнців спа­дає відповідальність за но­ву вій­ну, що вже роз­па­лила­ся, й що во­ни «при­мушені підня­ти за­кон­ну обо­рону та звер­ну­тися до сусідів із про­хан­ням про до­помо­гу для своєї бо­роть­би».

Оскіль­ки Швеція на той час при­пини­ла вій­ни й пізніше фор­маль­но за­мири­лася з Мос­квою і Поль­щею, Ви­говсь­кий зі стар­ши­ною та ви­ще пра­вос­лавне ду­ховенс­тво з Київсь­ким мит­ро­поли­том Діонісієм Ба­лаба­ном прий­ня­ли про­позицію про со­юз із Поль­щею, яка, бу­дучи ос­лабле­на май­же без­пе­рер­вни­ми вій­на­ми, праг­ну­ла зно­ву приєдна­ти ко­заків, обіця­ючи Ук­раїні са­мостійність у ме­жах Речі Пос­по­литої. 16 ве­рес­ня 1658 ро­ку в місті Га­дячі ук­ла­дено трак тат про унію Ук­раїни з Поль­щею, за яким Ук­раїна на рівних пра­вах вхо­дила до фе­дерації Польщі та Лит­ви як «Ве­лике князівство Русь­ке».

Од­нак Га­дяць­кий до­говір, навіть ра­тифіко­ваний сей­мом Речі Пос­по­литої, прак­тично не наб­рав жит­тя. Ук­раїнсь­кий уряд на чолі з геть­ма­ном Ви­говсь­ким при­пус­тився серй­оз­но­го про­рахун­ку, не зва­жив­ши на по­тужні ан­ти­поль­ські нас­трої в ук­раїнсь­ко­му суспіль­стві. На пам’яті на­роду бу­ли і тяж­ке й­ого ста­нови­ще під час па­нуван­ня Речі Пос­по­литої, і кро­воп­ро­литні пов­стан­ня та вій­ни, які жор­сто­ко при­душу­вали­ся ка­рате­лями, нерідко поп­ри щедрі обіцян­ки, і гоніння на пра­вос­лавну віру. Тяж­ким був би і вій­сько­вий со­юз з Кримсь­ким ханс­твом, що й­ого ще раніше відно­вив Ви­говсь­кий. Усе це, замість то­го щоб зня­ти гос­тро­ту соціаль­них су­переч­ностей, ще біль­ше їх по­сили­ло. Цим ско­рис­та­лася опо­зиція, до якої по­чали пос­ту­пово при­хиля­тися й де­які спод­вижни­ки Ви­говсь­ко­го, се­ред яких був і Іван Бо­гун. Особ­ли­во не­гатив­но сприй­ня­ли ря­дові ко­заки пункт Га­дяць­ко­го трак­та­ту про нобілітацію1 стар­ши­ни. Сам Ви­говсь­кий от­ри­мав тоді міста Ли­сян­ку, Лю­бомль, Смілу (че­рез ос­танню різко за­гос­три­лися відно­сини з Ю. Хмель­ниць­ким), а й­ого бра­ти — Стеблів, В’язівок та ін.

Царсь­кий уряд був ду­же стур­бо­ваний Га­дяць­ким трак­та­том і пішов навіть на серй­озні пос­тупки геть­ма­ну, але до росій­сько–ук­раїнсь­ких пе­рего­ворів з ць­ого при­воду не дій­шло. Гро­мадянсь­ка вій­на пе­рерос­ла у вій­ну з Мос­ковією, яка відкри­то ста­ла на бік опо­зиції. Після нев­да­лої спро­би Да­нила Ви­говсь­ко­го та Іва­на Бо­гуна ви­бити царські вій­ська з Києва пи­тан­ня про пос­тупки бу­ло зня­то з по­ряд­ку ден­но­го.

Зібрав­ши ра­ду, Ви­говсь­кий уз­го­див з нею план кам­панії по роз­гро­му опо­зиції та царсь­ких вій­ськ на при­кор­донні. Го­лов­ний удар му­сили зав­да­ти об’єднані си­ли ко­заць­ких і та­тарсь­ких вій­ськ під ко­ман­ду­ван­ням мурз Кан­ма­мета, Ура­ка та Бу­лата. Ці вій­ська ма­ли взя­ти Пу­тивль, Сівськ, Су­ми, Нед­ри­гайлів, Ца­рево­борисів, Кам’янсь­ке та інші «по­рубіжні міста». Ви­говсь­кий швид­ко пе­рет­нув тодішні кор­до­ни, але на­дов­го заг­руз, уп­ро­довж ціло­го міся­ця об­ля­га­ючи Кам’янсь­ке. Ор­динці вчи­нили на­пади на Нед­ри­гайлів та Ца­рево­борисів, але після ць­ого їхні го­ловні си­ли по­вер­ну­ли до Кри­му. Іван Не­чай роз­бив царські вій­ська на Ста­родуб­щині (Мглин), а глухівсь­кий сот­ник Пи­лип Ума­нець узяв в об­ло­гу загін царсь­ких вій­ськ під Нов­го­родом–Сіверсь­ким. Але про­тив­на сто­рона не сиділа склав­ши ру­ки. На кор­до­нах по­чало зби­рати­ся ве­лике царсь­ке вій­сько, яке здій­сню­вало рей­ди в глиб Ук­раїни. Опо­зиція, по­силе­на до­помо­гою з Росії, розв’яза­ла ак­тивні дії на Ліво­бережній Ук­раїні. Так, І. До­нець і ко­тель­вянсь­кий сот­ник Сте­панен­ко роз­горну­ли нас­туп на Пол­та­ву, де роз­та­шува­лася за­лога пол­ковни­ка Ф. Гар­куші. Од­но­час­но ру­шили в нас­туп І. Іскра, який ого­лосив се­бе на­каз­ним ота­маном, С. Дов­галь, який наз­вався мир­го­родсь­ким пол­ковни­ком, і сот­ник Ос­тап Во­ропай. Місце стра­чено­го Я. Ба­раба­ша посів но­во­об­ра­ний ко­шовий ота­ман Іван Без­па­лий, який ота­борив­ся в Ром­нах. 12 груд­ня 1658 ро­ку на до­помо­гу ос­таннь­ому прий­шов з вій­ська­ми князь Г. Ро­мода­новсь­кий, а пізніше, уже в січні 1659 ро­ку — вій­сько під ко­ман­ду­ван­ням князів С. По­жарсь­ко­го, С. Ль­во­ва, Ф. Ку­ракіна. Та­ким чи­ном, в ти­лу у Ви­говсь­ко­го скон­цен­тру­вала­ся ве­личез­на армія, і геть­ман му­сив відсту­пити. Са­ме тоді до Ро­мен з Га­дяча підоспів І. Іскра. На шля­ху до Лох­виці в селі Піски й­ого зустрів загін геть­мансь­ких вій­ськ під ко­ман­ду­ван­ням І. Ско­робо­гать­ка. 22 січня Іскра три­мав обо­рону, а 23 січня 1659 ро­ку й­ого загін бу­ло ви­нище­но, сам Іскра з стар­ши­ною Обо­дом за­гину­ли.

Вій­на ста­вала все мас­штабнішою, обидві сто­рони ки­дали в бої нові й нові ре­зер­ви. Але в той час як Річ Пос­по­лита на­дава­ла Ви­говсь­ко­му скоріше сим­волічну до­помо­гу, а Кримсь­ке ханс­тво об­ме­жува­лося ко­рот­ко­час­ни­ми по­хода­ми, царсь­ка Мос­ковія пос­ту­пово наг­ро­мади­ла на кор­до­нах мо­гутнє вій­сько, яке все ак­тивніше про­води­ло опе­рації в Ук­раїні, не спи­ня­ючись пе­ред тяж­ки­ми реп­ресіями. Особ­ли­во «відзна­чив­ся» князь Ю. Бо­рятинсь­кий. Після нев­да­лої спро­би Д. Ви­говсь­ко­го взя­ти Київ він, хо­дячи на ло­ви за «из­менни­ками», сплюн­дру­вав і ви­палив око­лиці міста, ви­рубав і повісив чи­мало мир­них жи­телів. Не­безпідстав­но Гу­ляниць­кий гос­тро дорікав царсь­ко­му пос­лу за те, що «без­прес­танние вой­ска свои на нас с сво­еволь­ни­ками на­сила­ет и мно­гие мес­та выж­гли и вы­сек­ли, взяв за при­сягою и по­руга­тель­ство над хрис­ти­яны чи­нит, пу­ще бу­сур­ма­нов тур­ков и жи­дов; лут­чи да быть у тур­ка, а не­жели у мос­ка­лей». По­ели Ви­говсь­ко­го, які ви­мага­ли в ца­ря не втру­чати­ся в ук­раїнські спра­ви і по­вер­ну­ти на­зад свої вій­ська, бу­ли за­ареш­то­вані. Опо­зиція, відби­ва­ючи в уря­дових вій­ськ міста й се­ла, жор­сто­ко мсти­лася за реп­ресії, не спи­ня­ючись пе­ред умов­ляння­ми та за­боро­нами де­яких царсь­ких воєна­чаль­ників. Зі сво­го бо­ку Ви­говсь­кий все жор­стокіше на­магав­ся при­души­ти опо­зицію.

На по­чат­ку лю­того 1659 ро­ку він роз­бив во­рожі вій­ська під Пе­ре­яс­ла­вом, про що сповісти­ли Євро­пу де­які дру­ковані «ле­тючі лис­тки» (га­зети). 14 лю­того Ви­говсь­кий підій­шов до Мир­го­рода, де засів один із лідерів опо­зиції С. Дов­галь, і зап­ро­пону­вав й­ого жи­телям зда­тися. Лис­ти геть­ма­на та агітація мир­го­родсь­ко­го про­топо­па Пи­липа схи­лили мир­го­родців до зго­ди. Дов­галь му­сив капіту­люва­ти ра­зом зі своїми вій­ська­ми. Мос­ковсь­кий загін, що був при нь­ому, розз­броїли, пог­ра­бува­ли і відпус­ти­ли на всі чо­тири сто­рони. Геть­ман ру­шив після ць­ого на Га­дяч, Хо­рол, Со­рочинці й Грунь, роз­би­ва­ючи на шля­ху за­гони опо­зиції. Юрій Не­мирич вів бо­роть­бу за Лох­ви­цю. Тоді ж тяжкі бої роз­горну­лися під Мстис­ла­вом, де в нас­туп пе­рей­шли вій­ська Іва­на Не­чая та Самій­ла Ви­говсь­ко­го. Геть­ман у цей час наш­тов­хнув­ся під Грун­ню на знач­ний опір опо­зиції, після чо­го взяв в об­ло­гу Зіньків, де ук­рився з дво­ма ти­сяча­ми за­порожців та царсь­ки­ми вій­ська­ми Іван Сил­ка, що про­голо­сив се­бе на­каз­ним геть­ма­ном. Об­ло­га міста за­тяг­ла­ся. Не до­поміг і прихід з–під Лох­виці Юрія Не­мири­ча. Після кіль­кох нев­да­лих штурмів Ви­говсь­кий відсту­пив і ру­шив на захід, узяв­ши на шля­ху Веп­рик, Ра- шівку, Мо­шен­ки, а потім по­вер­нув до Чи­гири­на. Ко­ман­ду­ван­ня над геть­мансь­ки­ми вій­ська­ми на Ліво­бережній Ук­раїні бу­ло пок­ла­денона Г. Гу­ляниць­ко­го. Тим ча­сом зі схо­ду на Київ по­суну­ла по­туж­на ла­вина царсь­ких вій­ськ, яка налічу­вала по­над 100 ти­сяч во­яків.

Ци­ми вій­ська­ми ко­ман­ду­вали князі О. Тру­бець­кой, С. По­жарсь­кий, Г. Ро­мода­новсь­кий, С. Ль­вов, Ф. Ку­ракін. До них приєднав­ся із за­гона­ми сил опо­зиції І. Без­па­лий. На шля­ху царсь­ких вій­ськ сто­яли геть­манці ніжинсь­ко­го пол­ковни­ка Г. Гу­ляниць­ко­го, на яко­го бу­ло пок­ла­дено ко­ман­ду­ван­ня на Ліво­бережній Ук­раїні, а та­кож при­луць­ко­го пол­ковни­ка Пет­ра До­рошен­ка. Геть­манці сто­яли відповідно під Ко­ното­пом та Срібним. Ро­мода­новсь­кий і Без­па­лий узя­ли Лох­ви­цю, потім Срібне, при­чому ос­таннє місто ви­руба­ли упень і спа­лили. Май­же од­но­час­но об­ло­жили в Ко­нотопі Гу­ляниць­ко­го. Нев­довзі сю­ди стяг­ну­лися всі царські вій­ська, які вий­шли із Сло­божан­щи­ни. Гу­ляниць­ко­му вже не впер­ше бу­ло прий­ма­ти обо­рону фор­тець, то й ць­ого ра­зу він зі своїми ніжинсь­ки­ми та чернігівсь­ки­ми ко­зака­ми хо­роб­ро про­тис­то­яв во­рожим вій­ськам, зав­да­ючи їм ве­ликих ут­рат. Не до­пома­гали ані штур­ми, ані підко­пи з міна­ми, ані постій­не бом­барду­ван­ня ар­ти­лерією. Навіть Са­мови­дець, який не­гатив­но ста­вив­ся до Ви­говсь­ко­го та й­ого спод­вижників, і той відзна­чив хо­робрість і вправність об­ло­жених. Ко­ли царські вій­ська по­чали ро­бити пе­ред со­бою зем­ля­ний вал, щоб за­сипа­ти рів пе­ред містом, то зем­лю ту об­ло­женці під час ви­лазок тя­гали в Ко­нотоп і збіль­шу­вали свій вал. Царські вій­ська за­доволь­ня­лися тим, що чи­нили рей­ди, внаслідок чо­го бу­ли спа­лені Бор­зна й пе­редмістя Ніжи­на.

Успішна обо­рона Ко­ното­па да­ла змо­гу геть­ма­ну Ви- говсь­ко­му виг­ра­ти час і зібра­ти чи­мале вій­сько, яке ра­зом з не­вели­кими за­гона­ми сербів, німців, по­ляків та мол­да­ван на­рахо­вува­ло близь­ко шістде­сяти ти­сяч. Окрім іншо­го, він до­бив­ся і то­го, що сам хан Му­хам­мед–Гірей IV ра­зом із со­рока­тисяч­ною ор­дою ру­шив й­ому на підмо­гу. Ук­раїнські й кримські вій­ська з’єдна­лися на Кру­пич–полі. Підій­шов­ши до Ко­ното­па, Ви­говсь­кий за­лишив ор­ду, яка за річкою Соснівкою поділи­лася на дві час­ти­ни. Сам же геть­ман на чолі реш­ти вій­ська вда­рив на царські си­ли і зав­дав їм знач­ної шко­ди. По­бачив­ши не­чис­ленне вій­сько геть­ма­на, князь По­жарсь­кий ру­шив за ним, а ко­ли во­но ста­ло тіка­ти (як ви­яви­лося потім, умис­не), ки­нув­ся нав­здогін. Ко­ли По­жарсь­кий пе­рет­нув за втіка­чами річку, то опи­нив­ся в пастці біля се­ла Соснівка. Із засідки з двох боків на й­ого вій­сько вда­рили ре­зервні ко­заки Ви­говсь­ко­го та ор­да. Од­но­час­но ши­роко роз­ли­лася річка, яку встиг­ли за­гати­ти лю­ди Ви­говсь­ко­го, котрі на до­дачу зруй­ну­вали міст, що уне­мож­ли­вило відступ ста­рим шля­хом. Та­ким чи­ном, Ко­нотопсь­ка бит­ва відбу­лася за сце­нарієм, подібним до Ба­тозь­кої бит­ви, але мас­шта­би втрат ви­яви­лися знач­но біль­ши­ми. Внаслідок Ко­нотопсь­кої ка­тас­тро­фи на полі бою по­ляг­ло близь­ко со­рока ти­сяч царсь­ко­го вій­ська, а п’ят­надцять ти­сяч, у то­му числі з півсотні воєвод, бу­ли взяті в по­лон.

До по­лону пот­ра­пив і сам По­жарсь­кий. Та­кож хо­дили чут­ки, що воєво­да Ро­мода­новсь­кий був по­ране­ний і навіть уби­тий. Нас­правді ж Ро­мода­новсь­ко­му вда­лося втек­ти до своїх. У Ко­нотопській битві Ви­говсь­кий втра­тив чо­тири ти­сячі ко­заків, а хан — шість ти­сяч ординців. Самій­ло Ве­лич­ко за­писав з ць­ого при­воду: «Отак ви­наго­род­же­но бу­ло, Бог так зво­лив, ро­зором і кров’ю вій­ська і й­ого (По­жарсь­ко­го. — Авт.) влас­но­го, не­вин­не про­лит­тя крові сріблянсь­ких меш­канців і ро­зор міста, що їх учи­нив По­жарсь­кий, бо з тої по­раз­ки міг утек­ти до сво­го обо­зу під Ко­нотоп хіба той, хто мав кри­латі коні». 9 лип­ня 1659 ро­ку со­юз­ни­ки вда­рили на царсь­ке вій­сько, яке ще сто­яло під стіна­ми Ко­ното­па, й во­но му­сило відсту­пати до Пу­тив­ля «обо­рон­ною ру­кою», тоб­то та­бором, відби­ва­ючись від насіда­ючих ко­заків і та­тар. Ко­нотопсь­ка бит­ва ма­ла над­зви­чай­но ши­рокий ре­зонанс у Європі. В Москві звістка вик­ли­кала ве­лику три­вогу, ад­же після «смут­них часів» ще ніхто так не заг­ро­жував їй. С. Со­ловй­ов так опи­сав події: «Цвіт мос­ковсь­кої кінно­ти, що відбув щас­ливі по­ходи 1654 і 1655 років, за­гинув у один день, і ніко­ли вже після то­го цар мос­ковсь­кий не був у силі ви­вес­ти в по­ле та­кого блис­ку­чого вій­ська. В жалібній одежі вий­шов цар Олексій Ми­хай­ло­вич до на­роду, й жах на­пав на Мос­кву». Цар звелів го­тува­тися до обо­рони і навіть сам наг­ля­дав над зем­ля­ними ро­бота­ми. До Мос­кви по­чали при­бува­ти біженці, по­шири­лися чут­ки, що цар виїде за Вол­гу, в Ярос­лавль. Ви­говсь­кий і справді го­тував нас­туп на Мос­кву, але нев­довзі, ко­ли та­тари по­чали чи­нити нас­ко­ки за кор­дон, був зму­шений відмо­вити­ся від сво­го наміру. По­чало­ся з то­го, що Сірко вда­рив на Крим і но­гай­ські улу­си і зав­дав там ве­ликої шко­ди. Це ста­ло при­водом для по­вер­нення ха­на на батьківщи­ну. Він за­лишив Ви­говсь­ко­му ли­ше не­вели­ку час­ти­ну сво­го вій­ська. З ти­лу Ше­реме­тев та Бо­рятинсь­кий по­сили­ли свої рей­ди з Києва, і Ви­говсь­кий му­сив пос­ла­ти сво­го бра­та Да­нила, щоб той узяв Київ, але й ць­ого ра­зу то­го спітка­ла нев­да­ча. Сам геть­ман по­вер­нув свої си­ли про­ти опо­зиції і знов узяв Мир­го­род, Веп­рик, ру­шив на Га­дяч, де засів пол­ковник Апос­тол. Але опо­зиція не при­пиня­ла бо­роть­бу. Ко­ли князь Тру­бець­кой — згідно з во­лею ца­ря — вже хотів зап­ро­пону­вати Ви­говсь­ко­му мир на умо­вах до­гово­ру 1654 ро­ку, до нь­ого при­був пред­став­ник опо­зиції ніжинсь­кий про­топіп Ме­фодій Фи­лимо­нович і за­явив про підго­тов­ку пов­стан­ня в ти­лу Ви­говсь­ко­го. На чолі доб­ре за­конспіро­ваної змо­ви сто­яла гру­па ко­заць­кої стар­ши­ни, яка ви­суну­ла своїм ліде­ром Бог­да­ново­го си­на (фак­тично ке­рував усім Яким Сом­ко, дядь­ко Юрія Хмель­ниць­ко­го). До змов­ників на­лежа­ли на­каз­ний ніжинсь­кий пол­ковник Ва­силь Зо­лота­рен­ко (брат сла­вет­но­го Іва­на Зо­лота­рен­ка, що поліг у 1655 році, та третьої дру­жини Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го — Ган­ни), пе­ре­яс­лавсь­кий пол­ковник Тиміш Ци­цюра, Іван Бо­гун, Іван Сірко та інші. На Січ бу­ло пос­ла­но від імені Юрія Хмель­ниць­ко­го Іва­на Брю­ховець­ко­го. Ці ліде­ри бу­ли знач­но сильніші й ав­то­ритетніші, ніж ті, що діяли в 1658 — першій по­ловині 1659 ро­ку. їхній вис­туп як­раз після Ко­нотопсь­кої бит­ви по­яс­нюєть­ся ос­тра­хом пе­ред фак­тичним зап­ро­вад­женням у жит­тя Га­дяць­ко­го трак­та­ту, пос­лаблен­ням Росії як імовірно­го со­юз­ни­ка в бо­ротьбі про­ти Польщі і, зви­чай­но, мож­ли­вою вій­ною з Мос­ковією, що протіка­ла б пе­реваж­но на Ліво­бережжі (ос­но­ву опо­зиції зно­ву скла­дала стар­ши­на ліво­береж­них по­ляків).

Пов­стан­ня про­ти Ви­говсь­ко­го по­чало­ся в Пе­ре­яс­лаві, де діяв Т. Ци­цюра та сот­ник Ва­силь Ли­хий. За свідчен­ням Са­мовид­ця, Ци­цюра вик­ли­кав до се­бе по­одинці при­хиль­ників Ви­говсь­ко­го, а там на­казу­вав їх в’яза­ти, а потім стра­чува­ти. Ово­лодівши Пе­ре­яс­ла­вом, Ци­цюра пос­лав гінців по до­помо­гу до царсь­ких воєвод у Київ і от­ри­мав її. Після ць­ого за­колот­ни­ки взя­ли Ніжин. Ско­рис­тавшись тим, що Гу­ляниць­кий від’їхав до Кор­су­ня, во­ни ти­хо увій­шли до міста й по­дали сиг­нал для вис­ту­пу. За од­ну го­дину за­хоп­лені зне­наць­ка при­хиль­ни­ки Ви­говсь­ко­го та п’ять поль­ських хо­ругов бу­ли ви­нищені. Третім знач­ним містом, яке вис­ту­пило про­ти Ви­говсь­ко­го, став Чернігів. Потім пов­стан­ня охо­пило знач­ну час­ти­ну Ліво­береж­ної та Сіверсь­кої Ук­раїни. Са­ме тоді вби­то Юрія Не­мири­ча, ко­ли він їхав до Чи­гири­на. Про по­чаток пов­стан­ня да­но зна­ти царсь­ким вій­ськам, і нев­довзі Ро­мода­новсь­кий вис­ту­пив у похід на Пол­та­ву й Пи­рятин, а Тру­бець­кой — на Ніжин. У Пе­ре­яс­лаві на Тру­бець­ко­го че­кав уже Без­па­лий, а на півдні діяв Сірко. Геть­ма­ном бу­ло про­голо­шено Юрія Хмель­ниць­ко­го, хоч об­ра­ли й­ого пізніше, а на­каз­ним геть­ма­ном став Я. Сом­ко. Пов­стан­ня пе­реки­нуло­ся й на Пра­вобе­реж­ну Ук­раїну, де й­ого очо­лив Іван Бо­гун.

Ви­говсь­кий вря­тував­ся ви­пад­ко­во. Один із змов­ників роз­повів про підго­тов­ку вис­ту­пу про­ти нь­ого на сповіді. Свя­щеник відмо­вив­ся відпус­ти­ти й­ому гріхи, і тоді змов­ник роз­повів про наміри опо­зиції Ви­говсь­ко­му, і той встиг утек­ти. Геть­ман тоді віддав рішучі на­кази про стра­ту Бо­гуна й Сірка, але ос­танні ви­пере­дили й­ого і встиг­ли вже пе­реби­ти кіль­ка де­сятків виз­начних при­хиль­ників Ви­говсь­ко­го. Іван Гру­ша, яко­го геть­ман пос­лав до ко­роля, із сль­оза­ми на очах роз­повідав у Ль­вові про те, що ли­ше з й­ого пол­ку змов­ни­ки ви­нищи­ли два­над­цять хо­ругов ра­зом з їх дру­жина­ми та діть­ми. Да­нило Ви­говсь­кий у цей час бла­гав По­тоць­ко­го, ко­ман­ду­вача поль­ськи­ми вій­ська­ми, щоб той по­дав до­помо­гу для по­ходу на Чи­гирин та Смілу. В сто­лиці три­мала обо­рону не­вели­ка за­лога С. Гу­ляниць­ко­го. У Смілі пе­ребу­вала Ка­тери­на Хмель­ниць­ка — дру­жина Д. Ви­говсь­ко­го.

За ко­рот­кий час Ви­говсь­кий опи­нив­ся в над­зви­чай­но тяж­ко­му ста­новищі. Й­ого вій­сько та­нуло на очах, пе­рехо­дило до Юрія Хмель­ниць­ко­го. Слід відда­ти на­леж­не геть­ма­ну, він, ба­чачи свою по­раз­ку, відмо­вив­ся шу­кати до­помо­ги у турків і та­тар, як й­ому дех­то про­пону­вав. Бу­ла та­кож дум­ка й­ти у Біло­русію до І. Не­чая, аби ра­зом про­дов­жу­вати бо­роть­бу. Але Ви­говсь­кий був ре­алістом і ро­зумів, що такі дії приз­ве­дуть ли­ше до по­даль­шо­го спус­то­шен­ня Ук­раїни. Він вирішив ви­корис­та­ти ос­танній шанс: апе­люва­ти до ко­заць­кої ра­ди, тим біль­ше, що чи­мало ко­заків пра­вобе­реж­них полків відда­вали й­ому пе­рева­гу пе­ред на­бага­то слаб­ши­ми від нь­ого політи­ками в особі Юрія Хмель­ниць­ко­го, Я. Сом­ка, В. Зо­лота­рен­ка. У се­редині ве­рес­ня 1659 ро­ку в Гер­манівці на Київщині зібра­лася ра­да. Але це бу­ла «чор­на» ра­да, де го­лов­ну роль відігра­вали ко­зацькі ни­зи. При­хиль­ників Ви­говсь­ко­го не хотіли слу­хати і навіть уби­ли де­кого з них. Знач­на час­ти­на вій­ська Ви­говсь­ко­го пе­ремет­ну­лася тоді на бік Юрія Хмель­ниць­ко­го, а сам геть­ман му­сив ря­тува­тися вте­чею. Ціка­во, що після то­го, на по­чат­ку жов­тня 1659 ро­ку, Ви­говсь­кий зустрівся з пред­став­ни­ком Яна–Ка­зими­ра, й­ого «по­коєвим» (Іва­ном Ма­зепою), і пе­редав ко­ролю та ко­рон­но­му канцле­ру лис­ти, в яких про­хав до­помог­ти виз­во­лити з Чи­гири­на свою дру­жину і за­опіку­вати­ся в разі пот­ре­би своїм ма­лолітнім си­ном Ос­та­пом, який пе­ребу­вав у батьків геть­ма­на. Але й тут й­ому не вда­лося до­сяг­ти ме­ти. Підмо­ги він не от­ри­мав, а Чи­гиринсь­кий за­мок капіту­лював. Оле­на Стет­ке­вич і все май­но Ви­говсь­ко­го бу­ли пе­редані Юрію Хмель­ниць­ко­му, який став геть­ма­ном після ра­ди в Білій Церкві.

Ви­говсь­кий ос­та­точ­но пе­реко­нав­ся, що й­ого спра­ва прог­ра­на. У своєму листі до Яна–Ка­зими­ра від 29 груд­ня 1659 ро­ку він, між іншим, заз­на­чив: «У ми­нулі ро­ки си­ла ко­заків ос­лабіла, хви­лю­ючи­ся в бу­рях міжу­собиці. Найбільші пол­ки по­гину­ли: со­рока­тисяч­ний пол­тавсь­кий, трид­ця­тити­сяч­ний мир­го­родсь­кий, а при­луць­кий, іркліївсь­кий — зни­щені зовсім. Міста і се­ла по­рос­ли кро­пивою… Одні з ко­заків по­ляг­ли на місці в нищівних кри­вавих бит­вах, а інші — пот­ра­пили в ор­ду ра­зом із жінка­ми. От­же, все ко­заць­ке вій­сько, з’єдна­не ра­зом, на­силу скла­ло 40 000…» Ко­ли до Ви­говсь­ко­го при­були пос­ли Ю. Хмель­ниць­ко­го, канівсь­кий пол­ковник Ли­зогуб і мир­го­родсь­кий пол­ковник Лісниць­кий, з про­хан­ням відда­ти бу­лаву й бун­чук но­вому геть­ма­ну, він не за­пере­чував, ска­зав­ши: «Я не для се­бе її (бу­лаву) три­мав». Потім він пе­редав клей­но­ди з гінця­ми Хмель­ниць­ко­го, пос­лавши у зво­рот­ну путь і бра­та Да­нила. Але Да­нило, пот­ра­пив­ши у вир подій, був по­ране­ний, потім й­ого узя­ли в по­лон під Ли­сян­кою й ви­дали царсь­ким вій­ськам. 10 лис­то­пада 1659 ро­ку біля Ка­луги Да­нило по­мер. По­хова­ли й­ого в селі Горнь­ому. Пізніше тіло геть­ма­ново­го бра­та пе­ревез­ли в Чи­гирин. За де­яки­ми да­ними (в це вірив і сам Ви­говсь­кий), Да­нила бу­ло по–звіря­чому за­като­вано. Але біль­ше підстав є вва­жати, що брат ко­лишнь­ого геть­ма­на по­мер у до­розі від ран. При­най­мні, Юрій Хмель­ниць­кий по­силав потім до І. Ви­говсь­ко­го слу­гу бра­та Да­нила, який був при­сутній при ос­танніх хви­линах й­ого жит­тя. Слу­га мав за­пев­ни­ти ко­лишнь­ого геть­ма­на, що смерть й­ого бра­та бу­ла при­род­ною.

17 жов­тня 1659 ро­ку в Пе­ре­яс­лаві Юрій Хмель­ниць­кий під тис­ком кня­зя Тру­бець­ко­го (в ото­ченні й­ого чис­ленних вій­ськ) підпи­сав но­вий до­говір з Росією (Пе­ре­яс­лавські статті, або «14 ста­тей»). Се­ред умов но­вого до­гово­ру бу­ли й такі, що зо­бов’язу­вали Ю. Хмель­ниць­ко­го до ви­дачі ца­реві всіх Ви­говсь­ких. Після Да­нила вда­лося ареш­ту­вати ще трь­ох ро­дичів ко­лишнь­ого геть­ма­на — тро­юрідно­го бра­та, ов­руць­ко­го пол­ковни­ка Ва­силя, дво­юрідно­го бра­та Юрія та племінни­ка Іллю, які по­чали слу­жити Іва­ну Ви­говсь­ко­му ли­ше після Га­дяць­ко­го трак­та­ту. 22 ве­рес­ня 1659 ро­ку в тяж­ких кай­да­нах їх вис­ла­ли з Києва до Мос­кви, а звідти у То­боль­ськ. Там за дозвіл звіль­ни­ти їх від кай­данів бу­ло би­то ба­тога­ми і зня­то з по­сади місце­вого жи­теля, ук­раїнсь­ко­го шлях­ти­ча Г. Кос­те­лець­ко­го. Юрій та Ілля Ви­говські бу­ли зас­лані потім до Якутсь­ка, де во­ни, оче­вид­но, й закінчи­ли своє жит­тя.

Ко­лишній геть­ман че­рез Хміль­ник і По­лон­не відсту­пив у кінці 1659 ро­ку до Сте­пані й Дубію. Звідти він 15 січня 1659 ро­ку повідо­мив ко­роля про те, що Бо­гун, Сірко, Зе­ленсь­кий, Го­голь і Баг­но зі своїми пол­ка­ми на­пали на Бар, де зна­ходи­лася за­лога при­хиль­ни­ка Ви­говсь­ко­го — Прос­ку­ри. Місто бу­ло взя­то, але за­мок вис­то­яв, хоч Прос­ку­ра при ць­ому за­гинув. Ут­ра­тив­ши близь­ко чо­тирь­ох ти­сяч вій­ська, Бо­гун і Сірко відсту­пили. У лю­тому 1660 ро­ку Ви­говсь­кий спро­бував узя­ти ре­ванш і ви­бити поділь­сько­го пол­ковни­ка О. Го­голя з Мо­гиле­ва–Поділь­сько­го, але, оче­вид­но, без успіху. Врешті він осів на ук­раїнсь­ких зем­лях, що тоді пе­ребу­вали під вла­дою Речі Пос­по­литої, бо по­вер­нення на Геть­ман­щи­ну для нь­ого бу­ло рівноз­начне смерті. Щоп­равда, у травні 1662 ро­ку він про­вадить якісь сек­ретні пе­рего­вори з Юрієм Хмель­ниць­ким, мож­ли­во, з при­воду по­вер­нення.

Ян–Ка­зимир, ціну­ючи Ви­говсь­ко­го як впли­вову в Ук­раїні осо­бу та ініціато­ра Га­дяць­ко­го трак­та­ту, на­дав й­ому Барсь­ке ста­рос­тво та Київсь­ке воєводс­тво. Ос­танній ти­тул був ефе­мер­ний, але да­вав зван­ня се­нато­ра Речі Пос­по­литої. Місто Бар на Поділлі ста­ло місцем постій­но­го меш­кання Ви­говсь­ко­го. У 1662 році Ви­говсь­кий по­бував у Ль­вові ра­зом з Ю. Лю­бомирсь­ким, ко­рон­ним мар­ша­лом, відо­мим поль­ським воєна­чаль­ни­ком. Про цю подію свідчить львівсь­кий ме­му­арист М. Го­линсь­кий, який навів та­кож стис­лий опис зовнішності ко­лишнь­ого геть­ма­на: «Лю­дина ви­сока, ніс ве­ликий, бо­рода жов­та». З інших дже­рел відо­мо, що Ви­говсь­кий то­го ж ро­ку за­писав­ся до Львівсь­ко­го пра­вос­лавно­го братс­тва.

Але не­заба­ром віднос­но мир­но­му жит­тю Ви­говсь­ко­го прий­шов край.

На той час геть­мансь­ка Ук­раїна роз­ко­лола­ся на дві час­ти­ни (Пра­вобе­реж­ну та Ліво­береж­ну), кож­на з яких бу­ла відповідно ав­то­ном­ною об­ластю в складі Росії та Речі Пос­по­литої і ма­ла сво­го геть­ма­на. На Пра­вобе­режній Ук­раїні геть­ма­ном у 1662—1665 ро­ках був Пав­ло Те­теря, «шва­гер» Ви­говсь­ко­го, який од­ру­жив­ся з удо­вою й­ого бра­та Да­нила. Нез­ва­жа­ючи на ро­динні зв’яз­ки, на те, що обид­ва бу­ли виз­начни­ми спод­вижни­ками Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го, відно­сини між Ви­говсь­ким і Те­терею в цей період знач­но за­гос­три­лися. Са­ме в цей час відбув­ся нев­да­лий похід Яна–Ка­зими­ра на Ліво­береж­ну Ук­раїну, ко­ли час­ти­на ко­заць­кої стар­ши­ни виріши­ла вис­ту­пити про­ти ко­роля. Після закінчен­ня по­ходу на Пра­вобе­режній Ук­раїні ви­бух­ну­ло по­туж­не пов­стан­ня про­ти Речі Пос­по­литої та геть­ма­на Те­тері, яке очо­лював Дмит­ро Су­лим­ка. В ць­ому пов­станні бра­ли участь С. Ви­сочан, І. Сірко, Ски­дан та ін. Про­ти пов­ста­лих вис­ту­пило поль­ське вій­сько, ке­рова­не пол­ковни­ком Се­бастіяном Ма­ховсь­ким, але пов­сталі зму­сили й­ого відсту­пити і засісти у Білій Церкві. Самі ж пов­сталі на чолі з Су­лим­кою ово­лоділи Ли­син­кою й Ста­вища­ми на Київщині. Од­нак на до­помо­гу Ма­ховсь­ко­му прий­шов Те­теря з підлег­ли­ми й­ому ко­зака­ми. Во­ни розірва­ли кіль­це об­ло­ги, Су­лим­ка відсту­пив, а потім й­ого за­гони бу­ло роз­би­то під Ро­кит­ною, де ота­ман і за­гинув. І хо­ча Ви­говсь­кий не втру­чав­ся у вій­ськові дії, які роз­горну­лися на Пра­вобе­режжі, та ко­ли бу­ло схоп­ле­но вож­дя пов­стан­ня на Пра­вобе­режжі Дмит­ра Су­лим­ку, то пе­ред стра­тою він свідчив, що Ви­говсь­кий був «мо­тором всіх нинішніх бунтів».

П. Те­теря на­писав лис­та ко­ролю, в яко­му підтри­мав зви­нува­чен­ня про­ти Ви­говсь­ко­го, що той ніби­то був ор­ганіза­тором пов­стан­ня на Пра­вобе­режжі про­ти Польщі, таємним прибічни­ком мос­ковсь­ко­го ца­ря, і до­дав, що Ви­говсь­кий, мов­ляв, є спіль­ни­ком Сірка. Ко­роль не повірив Те­тері й на­писав Ви­говсь­ко­му при­хиль­но­го лис­та, в яко­му про­сив й­ого при­души­ти пов­стан­ня. Те­теря сфаль­сифіку­вав до­кумен­ти на підтвер­джен­ня безпідстав­них зви­нува­чень ко­лишнь­ого геть­ма­на Ук­раїни й розіслав пов­сю­ди лис­ти. Крім то­го, він за­ручив­ся підтрим­кою Ма­ховсь­ко­го. Ра­зом во­ни виріши­ли зни­щити Ви­говсь­ко­го. Тре­ба за­ува­жити, що в ми­нуло­му Ви­говсь­кий зро­бив доб­ро пол­ковни­кові Ма­ховсь­ко­му — ви­купив із не­волі двох й­ого не­божів.

На по­чат­ку бе­рез­ня 1664 ро­ку Ви­говсь­кий як київсь­кий воєво­да ви­дав універ­сал, скли­ка­ючи шлях­ту Київсь­ко­го воєводс­тва на сей­мик до Жи­томи­ра. Од­нак розіслані пов­сю­ди лис­ти Те­тері зро­били свою спра­ву. Шлях­та скрізь уже во­лала, що Ви­говсь­кий зрад­ник. Для з’ясу­ван­ня спра­ви Ви­говсь­кий вирішив по­бачи­тися з Те­терею, але не зас­тав й­ого ні в Білій Церкві, ні в Ро­кит­но­му. Са­ме в цей час ко­лишнь­ого геть­ма­на зап­ро­сили в Кор­сунь, де Те­теря, Ма­ховсь­кий та декіль­ка поль­ських воєна­чаль­ників про­води­ли на­раду.

Ко­лись Пав­ло Те­теря був близь­ким при­яте­лем І. Ви­говсь­ко­го. Він же був і ро­дичем й­ому, бо пер­ша й­ого дру­жина до­води­лась сес­трою Ви­говсь­ко­му. Але те­пер він ува­жав І. Ви­говсь­ко­го за найбіль­шо­го сво­го во­рога, бо бо­яв­ся, що той ски­не й­ого з геть­манс­тва. Бу­ла ще од­на при­чина не­нависті Пав­ла Те­тері до Ви­говсь­ко­го. Оже­нив­шись з удо­вою Да­нила Ви­говсь­ко­го, донь­кою Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го, П. Те­теря за­хопив усі Бог­да­нові скар­би й за­гар­бав усе доб­ро бездітно­го Да­нила Ви­говсь­ко­го, яке ма­ло пе­рей­ти бра­там. І. Ви­говсь­кий ви­магав, щоб Те­теря по­вер­нув ро­дин­не доб­ро, але той ць­ого не зро­бив, а ще біль­ше зне­навидів ко­лишнь­ого геть­ма­на.

«…Не підоз­рю­ючи нічо­го, Ви­говсь­кий при­був до Кор­су­ня і став на квар­тирі в од­но­го міща­нина. До й­ого за­раз прий­шов Ма­ховсь­кий і оповістив, що він за­судив й­ого за зра­ду Польщі на смерть. Оповістив­ши Ви­говсь­ко­му свій при­суд, Ма­ховсь­кий вий­шов з ха­ти і пос­та­вив сто­рожу з поль­ських жовнірів ко­ло сінешніх две­рей.

Ви­говсь­кий сто­яв се­ред ха­ти як неп­ри­том­ний. Він по­чував, що по­пав­ся в ру­ки сво­го во­рога, що не­мину­ча смерть жде й­ого за по­рогом. Усе й­ого три­вож­не жит­тя, усі події й­ого віку май­ну­ли пе­ред ним, не­наче ряд узорців на довгій па­перовій смузі — май­ну­ли події все кри­ваві, нес­покійні: і по­лон у та­тар, і бит­ви геть­ма­на Бог­да­на, і й­ого служ­ба в Бог­да­нових по­ходах, і страш­на бит­ва під Ко­ното­пом, де він од­би­вав­ся од Мос­кви, де по­ляг­ли де­сят­ки ти­сяч мос­ковсь­ко­го вій­ська, і Га­дяць­ка умо­ва, і лас­ка ко­роля. Лис­точки кни­ги й­ого жит­тя пе­регор­та­лись швид­ко, не­наче од вітру ше­лестіли… От він сам всту­пає на місце ве­лико­го Бог­да­на, він сам геть­ман і ве­ликий князь Ук­раїни, на­даро­ваний ве­лики­ми маєтнос­тя­ми, ба­гатий і слав­ний на всю Ук­раїну; от він воєво­да і се­натор, а мо­же, й знов геть­ман і ве­ликий князь… і який­сь нікчем­ний пол­ковник Ма­ховсь­кий пе­рет­не нит­ку й­ого жит­тя, по­вер­не в по­рох й­ого мрії, по­топ­че но­гами й­ого палкі ба­жан­ня й й­ого мер­тве тіло.

В ха­тині бу­ло ти­хо, як в до­мовині. Був ра­нок 9 мар­ця (бе­рез­ня). Сон­це пиш­но зій­шло і ося­яло усю ха­тину, піджи­вило мер­тво­ту тиші. Ви­говсь­ко­му ста­ло не­вимов­но важ­ко на серці. Й­ому за­бажалося жи­ти і до­бува­тись сла­ви. Він опам’яту­вав­ся і по­жалів, що не взяв з со­бою ко­заць­кої сто­рожі.

“Піду ска­жу Ма­ховсь­ко­му, щоб доз­во­лив мені пок­ли­кати свя­щени­ка, щоб доз­во­лив вис­повіда­тись і зап­ри­час­ти­тись пе­ред смер­тю, а че­рез свя­щени­ка я дам зна­ти, що ме­не хо­тять за­раз згу­бити з світа… Мо­же, обізвуть­ся міща­ни, ста­нуть за ме­не, зас­туплять­ся за ме­не ко­заки…” — по­думав Ви­говсь­кий і рап­том од­чи­нив двері і вий­шов надвір.

— Дай мені, пол­ковни­ку, свя­щени­ка! Дай мені хоч вис­повіда­тись та зап­ри­ча…

Здичілий і звірю­кува­тий Ма­ховсь­кий ско­ман­ду­вав жовнірам. Жовніри ви­пали­ли з руш­ниць, і Ви­говсь­кий зва­лив­ся і, як сніп, упав на од­во­лог­лу зем­лю.

— Нев­же я впав од поль­ських куль? Нев­же ме­не вби­ли по­ляки, кот­рих я так лю­бив? — про­мовив Ви­говсь­кий і вхо­пив­ся за сер­це. Жмені й­ого бу­ли повні крові. Він мах­нув ру­кою і заб­ризкав кров’ю ли­це й очі Ма­ховсь­ко­му…

— Оле­сю моя до­рога! Си­ну мій! — лед­ве про­мовив Ви­говсь­кий, і й­ого го­лова впа­ла на зем­лю.

Збігли­ся міща­ни та ко­заки, внес­ли в ха­ту мер­тво­го Ви­говсь­ко­го і пок­ла­ли на лаві. Хоч Ви­говсь­ко­го не лю­били за й­ого при­хильність до Польщі, але ли­ходій­ний вчи­нок пол­ковни­ка Ма­ховсь­ко­го, кот­рий без су­ду й по­зовів по­карав смер­тю се­нато­ра і воєво­ду, цей розбій­ниць­кий, са­моп­равний вчи­нок збу­рив увесь Кор­сунь і підняв усіх про­ти Ма­ховсь­ко­го. Ма­ховсь­кий му­сив тіка­ти з Кор­су­ня.

Звістка про убій­ниц­тво Ви­говсь­ко­го швид­ко дій­шла до Ба­ра. В Барі доб­ре зна­ли Ма­ховсь­ко­го, зна­ли звірячі но­рови ць­ого поль­сько­го гай­да­маки. Ви­говсь­ка вся отер­пла й охо­лола, за­чув­ши про та­кий са­моп­равний вчи­нок Ма­ховсь­ко­го. Во­на впа­ла, як сніп, на ру­ки своєї при­ятель­ки Гру­шової та невістки Стет­ке­виче­вої.

В Барсь­ко­му зам­ку все стри­вожи­лось. Усі сподіва­лись, що лю­тий Ма­ховсь­кий, во­рог покій­ни­ка Ви­говсь­ко­го, от–от не­заба­ром з’явить­ся з своїм пол­ком під Ба­ром, на­паде на за­мок, спа­лить, зни­щить і заг­ра­бує усе доб­ро, пов­би­ває усю сім’ю й рідню Ви­говсь­ко­го.

Ко­мен­дант зам­ку, брат Ви­говсь­кої, Юрій Стет­ке­вич за­раз дав при­каз по­лаго­дити ва­ли та час­то­коли кру­гом зам­ку, звелів лаш­ту­вати гаківниці, пос­та­вити їх на ва­лах, на башті уз­броїв двірсь­ких ко­заків, навіть най­митів, по­давав­ши їм руш­ниці. Чут­ка про убій­ниц­тво Ви­говсь­ко­го швид­ко пішла по око­лицях. Дрібна пра­вос­лавна шлях­та, близькі й знай­омі Ви­говсь­ко­го, пра­вос­лавні па­ни спо­лоха­лись: во­ни бо­ялись, що загін Ма­ховсь­ко­го от–от вчи­нить на­пад і виріже впень усіх пра­вос­лавних шлях­тичів, при­хиль­ників Ви­говсь­ко­го. Шлях­та повтіка­ла до Ба­ра, зібрав­ши спох­ва­ту де­які до­рожчі по­жит­ки та скар­би. Увесь зам­ко­вий двір спов­нився втіка­чами. Діти підня­ли плач, жінки по­пере­ляку­вались, по­хова­лись у сад­ках за ва­лами, в ль­охах, у пив­ни­цях. Юрій Стет­ке­вич да­вав усь­ому лад та по­рядок, роз­да­вав харч втіка­чам, роз­да­вав руш­ниці та уся­ку збрую.

Ви­говсь­ка бо­ялась і за своє жит­тя, і за жит­тя сво­го си­на. Юрій Стет­ке­вич звелів їй і всім жінкам лаш­ту­ватись в до­рогу, щоб пе­рехо­ватись в гус­тих лісах, до­ки ми­не не­без­печність. По­зап­ря­гали ка­рети та ша­раба­ни, наб­ра­ли чи­мало харчів. Ви­говсь­ка й Ма­руся Стет­ке­виче­ва з Гру­шовою по­заби­рали скар­би і по­хова­ли їх у во­зах. Заб­равши на во­зи усіх жінок та дітей, Юрій Стет­ке­вич завіз їх в густі барські ліси і схо­вав у страшні гу­щави­ни гра­бово­го лісу в гли­бокій до­лині, ку­ди труд­но бу­ло дос­ту­питись за­гонам Ма­ховсь­ко­го. У вузькій до­лині на ма­ленькій про­галині, зак­ритій ку­щами ліщи­ни та віль­хи, під са­мим гра­бовим лісом пос­та­вили во­зи та ша­раба­ни. Вес­на бу­ла ран­ня, але хо­лод­на й вітря­на. Од­во­лог­ла мер­зла зем­ля пус­ти­ла гус­тий опар, не­наче куріла ди­мом. Усі поз­ла­зили з возів і пос­та­вали мов­чки між гра­бами та столітніми ду­бами: усі бо­ялись навіть го­лос­но го­вори­ти. Зем­ля на про­галинці вкри­лась зе­леною тра­вою. Синій та білий ряст ма­нячів поміж ку­щами. Жов­то­гаря­ча куль­ба­ба вкри­вала про­гали­ну, не­наче хто роз­ки­дав по траві зірки. Ос­тапко й ве­села доч­ка Юрія Стет­ке­вича Хрис­ти­на ки­нулись біга­ти по траві та рва­ти ряст і за­гово­рили го­лос­но. Ма­лий хло­пець по­чав пе­регу­кува­тись з Хрис­ти­ною. Ви­говсь­ка впи­нила їх і за­боро­нила го­вори­ти го­лос­но. Усі при­тих­ли й ущух­ли і го­вори­ли ти­хень­ко, не­наче ко­ло до­мови­ни, в котрій ле­жав покій­ник.

Нас­тав вечір. Вже й над­ворі смер­клось. Ви­говсь­ка не звеліла роз­кла­дати ба­гат­тя, щоб ча­сом жовніри Ма­ховсь­ко­го не вгляділи ди­му та ог­ню і не до­гада­лись, де во­на хо­ваєть­ся. Вітер жалібно гув між го­лим гіллям. Ліс ко­ливав­ся на взгір’ях звер­ху до­низу, не­наче мо­ре на вітрі, а в до­лині в за­тиш­ку бу­ло ти­хо. Чор­на ніч впа­ла на чор­ний ліс і не­наче вкри­ла й­ого тра­уром по Ви­говсь­ко­му. їжа ніко­му не й­шла на дум­ку. Усі по­ляга­ли в ша­раба­нах і пос­ну­ли міцним сном. Спа­ли й по­гоничі на со­ломі на во­зах. Тіль­ки коні, поп­рив’язу­вані ко­ло возів, хроп­ли та прих­ка­ли, те­реб­ля­чи на ввесь рот овес. Од­на Ви­говсь­ка не спа­ла. Сон втік од її очей і не­наче схо­вав­ся в гус­то­му лісі. Во­на сиділа в здо­рово­му ша­рабані ко­ло сон­но­го Ос­тапка, і важкі, сумні ду­ми низь­ко по­хили­ли її го­лову, як важ­кий сніг по­хиляє гілля зе­леної сос­ни. Зій­шов місяць і блис­нув че­рез тонкі хма­ри, що гна­лись од­на за дру­гою, не­наче бігли нав­ви­перед­ки. Блис­нув місяць, і вир­ну­ла з чор­ної тем­ря­ви пос­тать Олесі, вся за­кута­на в сум­ний чор­ний убір, виг­ля­нуло її пов­не зблідле ли­це, смут­не чо­ло та зап­ла­кані очі. Во­на зга­дува­ла свої дівочі літа мо­лоді, зга­дува­ла, як во­ни поб­ра­лись з Ви­говсь­ким, при­гада­ла свої палкі мрії, котрі Ви­говсь­кий справ­див не­наче яки­мись ча­рами, зга­дува­ла і й­ого са­мого, як уг­ляділа й­ого ко­лись на бас­ко­му коні в Києві, всь­ого в ок­са­миті, в кар­ма­зинах, в зо­лоті, пиш­но­го й гар­но­го, як на­маль­ова­ного на кар­тині. І сль­оза за сль­озою по­коти­лась з її очей і впа­ла на її повні білі ру­ки…

— За що ти, Бо­же, нас­лав на ме­не од­ну та­ку ве­лику ка­ру? За які мої про­вини? — ти­хо про­мови­ла Ви­говсь­ка і підве­ла свої смутні очі вго­ру.

А над лісом пиш­но бли­щав місяць і не­наче летів на­зустріч швид­ким хма­рам. Ліс шумів на го­рах, аж гілля гнув, і не дав од­повіді. Ви­говсь­ка при­гада­ла звіря­чий вид Ма­ховсь­ко­го. Ко­ло неї в но­гах сто­яла руш­ни­ця, на­бита на­боєм. Пом­ста за­кипіла в її серці, як окріп на ве­лико­му жа­ру. Во­на вхо­пилась ру­ками за руш­ни­цю і бу­ла б ра­да, як­би Ма­ховсь­кий в той час на­пав на табір, вса­дити й­ому ку­лю в самісінь­ке сер­це.

Три дні й три ночі хо­валась Ви­говсь­ка з при­ятель­ка­ми в лісах. Ви­говсь­ка, Гру­шова і всі жінки дер­жа­ли на­пого­тові на­биті на­бо­ями руш­ниці про всяк час. До Ба­ра дій­шла звістка, що Ма­ховсь­кий по­вер­нув на Чер­ка­си і не має на думці вчи­нити на­пад на жит­ло Ви­говсь­ко­го. Тоді Ви­говсь­ка вер­ну­лась в за­мок і пос­ла­ла вірно­го шлях­ти­ча до Кор­су­ня про­сити в Ма­ховсь­ко­го, щоб він вер­нув їй тіло Ви­говсь­ко­го.

Ви­говсь­ка спос­те­рег­ла, що на Ук­раїні по­чинаєть­ся ве­лика Руїна, що про­бува­ти в Барі нес­покій­но й не­без­печно од уся­кого на­паду і по­ляків, і ко­заків. Во­на пос­та­нови­ла пе­реб­ра­тись на жит­тя в Ру­ду, в да­леку Га­личи­ну, ку­ди не за­ходи­ли ні поль­ські, ні німецькі за­гони. Брат Ви­говсь­кої Юрій за­раз–та­ки, не га­ючи ча­су, пе­ревіз все її доб­ро в Ру­ду.

Ви­говській вда­лося–та­ки вип­ро­сити в по­ляків тіло сво­го чо­ловіка, і во­на по­хова­ла й­ого в скиті ко­ло Гнізди­чевсь­кої Ру­ди в склепі Хрес­то­воз­дви­женсь­кої цер­кви.

Не­дов­го після тієї страш­ної події жи­ла Ви­говсь­ка. Пе­репо­лох в Барі, блу­кан­ня по барсь­ких лісах та пу­щах в не­году, пе­реїзд до Ру­ди раннь­ою вес­ною в сль­оту та хо­лоди по­руши­ли її здо­ров’я. По­чува­ючи близь­ку смерть, во­на на­писа­ла духівни­цю, в котрій од­пи­сала свої скар­би і спад­щи­ну своїм ро­дичам, близь­ким і да­леким, і всім своїм слу­гам, зга­дала навіть про кня­гиню Лю­бець­ку та пані Су­ходоль­ську, котрі ко­лись ста­вали на до­розі до шлю­бу з Ви­говсь­ким. 

Ба­гато скарбів та ма­ет­ностей сво­го му­жа і усі свої маєтності в Мо­гилівщині, ко­ло Орші, во­на за­писа­ла на цер­кви та мо­нас­тирі, а свою фран­цузь­ку ка­рету та рид­ван од­пи­сала єпис­ко­пові львівсь­ко­му на спо­мин душі.

По­мер­ла Оле­ся Ви­говсь­ка в маї (травні) 1664 ро­ку.

«Нес­покій­не бу­ло жит­тя й сум­на й не­чес­на бу­ла смерть геть­ма­на Іва­на Ви­говсь­ко­го, доб­ро­го, щи­рого патріота, тон­ко­го політи­ка, обо­рон­ця прав Ук­раїни, чо­ловіка ве­лико­го ро­зуму та євро­пей­ської просвіти.

Ви­говсь­кий щи­ро лю­бив Ук­раїну, всто­ював за її політичні й національні пра­ва, дбав про на­уку й просвіту на Ук­раїні, був, мо­же, ви­щий за усіх своїх су­час­ників, окрім геть­ма­на Бог­да­на та Не­мири­ча. Й­ого мож­на пос­та­вити врівні з найліпши­ми діяча­ми тих часів, з Бог­да­ном Хмель­ниць­ким, До­рошен­ком, Ма­зепою. Не лю­бив він Мос­кви за її неп­росвіченість і пос­теріг, що Мос­ква не до­дер­жить сво­го сло­ва, одніме привілеї, ко­ли по­чала ще за жи­вот­тя Бог­да­на ла­мати Пе­ре­яс­лавсь­ку умо­ву, піддер­жу­вала Поль­щу на по­гибель Ук­раїні. Але й­ого поль­ська і шля­хетсь­ка політи­ка бу­ла нес­воєчас­на й ан­ти­народ­на. Га­дяцькі пун­кти — це най­ви­щий акт ав­то­номії Ук­раїни за усю її ко­заць­ку історію. Але Ви­говсь­кий не спромігся й­ого здій­сни­ти, і цей акт зос­тався тіль­ки ак­том на па­пері…»