Дмитро Байда–Вишневецький

Дмит­ро Бай­да–Виш­не­вець­кий 

(р. н. невід, – 1564)

З–поміж ба­гать­ох ко­заць­ких ва­тажків раннь­ого періоду ко­заць­кої історії чи не найбіль­шою сла­вою вкрив се­бе князь Дмит­ро Виш­не­вець­кий, що по­ходив з ро­ду князів Ге­диміно­вичів і який на по­чат­ку 1550–х років зас­ну­вав за­мок на ос­трові Ма­ла Хор­ти­ця, згур­ту­вав нав­ко­ло нь­ого ко­заків і цим пок­лав по­чаток За­порозь­кої Січі. Са­ме то­му й­ого вва­жа­ють пер­шим ко­заць­ким геть­ма­ном.

Ім’я Дмит­ра Виш­не­вець­ко­го, кня­зя із ли­товсь­кої ро­дини, на­щад­ка Ге­диміна, ва­сала ли­товсь­ко–поль­сько­го ко­роля, хо­ча й пра­вос­лавно­го за своїм вірос­повідан­ням, во­лода­ря ве­личез­них маєтків на Кре­менеч­чині, — впер­ше зга­дуєть­ся в до­кумен­тах 1545 ро­ку під час ревізії Кре­менець­ко­го зам­ку. У цей час ко­ролівсь­кий комісар Лев Патій про­водив люс­трацію (ревізію) Во­линсь­ко­го воєводс­тва. До­кумен­ти свідчать про те, що князь Дмит­ро Іва­нович Виш­не­вець­кий осо­бис­то при­був до міста Кре­менець, де пе­ребу­вав ко­ролівсь­кий комісар, і по­казав, що у Кре­менець­ко­му повіті він во­лодіє помістя­ми Куш­нин, Підгайці, Ок­нин, Га­раж, Ка­марин, Крутнів і Ло­пуш­не. Князь був од­ним з чо­тирь­ох синів Іва­на Ми­хай­ло­вича Виш­не­вець­ко­го від й­ого пер­шої дру­жини Анас­тасії Се­менівни з ро­дини Олізарів.

Як засвідчує «Ро­дос­ловна кни­га», бать­ко Д. Виш­не­вець­ко­го — князь Іван Ми­хай­ло­вич з 1533 ро­ку був ста­рос­тою єй­шись­ким і во­ронянсь­ким, з 1536–го — про­пой­ським і чи­черсь­ким, аз 1541 ро­ку — канівсь­ким та чер­кась­ким. По­мер він у 1543 році. Ма­ти — Анас­тасія Се­менівна, доч­ка Се­мена Оліза­рови­ча і кня­гині Ос­трозь­кої, сес­три кня­зя Кос­тянти­на, рев­ни­теля пра­вос­лав’я в Ук­раїні, на­роди­ла чо­тирь­ох синів — Сигізмун­да, Дмит­ра, Андрія, Кос­тянти­на — і донь­ку Ка­тери­ну.

Істо­рик М. Мар­ке­вич на­водить факт про об­рання кня­зя Д. Виш­не­вець­ко­го на нет­ри­валий час геть­ма­ном ще у 1513 році. Але відо­мо, що в цей час з та­тара­ми ак­тивно бо­ров­ся дід май­бутнь­ого геть­ма­на — князь Ми­хай­ло Ва­силь­ович Виш­не­вець­кий (1475—1517). У 1512 році він із своїми си­нами Іва­ном та Олек­сан­дром роз­бив ор­ду під Ло­пуш­ною. До­кумен­ти на­зива­ють кіль­ка сіл, що бу­ли в й­ого влас­ності: Куш­нин, Підгайці, Ок­нин, Га­раж, Ка­марин і Ло­пуш­не. Од­нак, як свідчать ма­теріали роз­ме­жуван­ня між Лит­вою і Ко­роною Поль­ською, розміри й­ого во­лодінь бу­ли біль­ши­ми. З опи­су 28 ве­рес­ня 1546 ро­ку дізнаємо­ся про маєтності «Олек­синцы влас­тная от­чизна и ди­дыз­на кня­зей Виш­не­вец­ких, име­ние Крут­не­во, Ло­пуш­ное, Боб­ровцы».

Тоді ж, 1546 ро­ку, Дмит­ро Виш­не­вець­кий у су­дово­му по­ряд­ку вирішу­вав спра­ву з Чар­то­рий­ським за який­сь бу­динок у Віль­но, а че­рез рік от­ри­мав ста­рос­тинсь­кий уряд у Вор­ня­чині.

У 1548 році князь при­тягав­ся до су­ду за «за­подіян­ня крив­ди підда­ним ко­роле­ви Бо­ни». І вже після цих «ли­царсь­ких» при­год у 1550 році Дмит­ро при­був до Чер­кас. З 1551 ро­ку він — ста­рос­та канівсь­кий та чер­кась­кий.

У цей час по­силю­ють­ся та­тарські на­вали в Ук­раїну, що і за­важа­ло ос­воєнню її те­риторії поль­ським маг­натс­твом.

Аналіз істо­рич­них свідоцтв то­го ча­су по­казує, що Дмит­ро Виш­не­вець­кий був не пер­шим, хто праг­нув відби­вати на­пади сте­пової ор­ди. До нь­ого це вже ро­били Ос­тафій Даш­ко­вич, Пред­слав Лян­цко­ронсь­кий та інші ста­рос­ти на півден­но­му пог­ра­ниччі.

Нап­рикінці 30–х — на по­чат­ку 40–х років XVI століття особ­ли­во відзна­чив­ся в бо­ротьбі про­ти на­шес­тя сте­пової ор­ди ста­рос­та барсь­кий Бер­нард Прет­вич. Роз­повіда­ючи на сеймі 1550 ро­ку про свої по­ходи, він відзна­чив, що бу­вав у них ра­зом з «воєво­дою Київсь­ким Пронсь­ким, кня­зем Ко­рець­ким, кня­зем Виш­не­вець­ким і кня­зем Во­лоди­мирець­ким». Прет­вич — ор­ганіза­тор по­ходів про­ти та­тар — 1550 ро­ку повідом­ляв ве­лико­му кня­зеві ли­товсь­ко­му Сигізмун­ду–Ав­густу про Дмит­ра Виш­не­вець­ко­го «як од­но­го з виз­начніших реп­ре­зен­тантів бо­роть­би з та­тара­ми».

Кон­кретні дані про участь Дмит­ра Іва­нови­ча Виш­не­вець­ко­го у відсічі чу­жозем­ної аг­ресії на­водять­ся в ос­мансь­ких «Реєстрах кривд», які над­си­лали­ся до поль­ської сто­лиці. В них і відна­ходи­мо пер­шу згад­ку про бо­роть­бу кня­зя Дмит­ра Виш­не­вець­ко­го з тур­ка­ми: в період з 8 чер­вня 1548 ро­ку по 6 груд­ня 1549 ро­ку він без­пе­рер­вно не­покоїв за­логу Очаківсь­ко­го зам­ку, який на­лежав тоді Порті. В одній з та­ких ек­спе­дицій Виш­не­вець­кий пе­ребу­вав із «ста­рос­тою брац­лавсь­ким кня­зем Бо­гушем Ко­рець­ким, ста­рос­тою барсь­ким Бер­нардом Прет­ви­чем, си­нами геть­ма­на Ми­коли Се­нявсь­ко­го Яро­шем і Ми­колою». Ці нові фак­ти да­ють підста­ви зро­бити при­пущен­ня, що Дмит­ро Виш­не­вець­кий по­чав бо­роть­бу з ор­динсь­ки­ми на­пад­ни­ками ще 1538 ро­ку, ко­ли й­ого бать­ко ор­ганізу­вав своїх підда­них про­ти та­тар і турків. І це цілком імовірно, оскіль­ки на Во­лині, як за­яв­ля­ли пред­став­ни­ки місце­вої шлях­ти в 1540 році, «будь єсть або не єсть пе­ремир’є з та­тары, тог­ды пред­ся з ко­ня ма­ло зсе­даєм».

От­же, князь Д. Виш­не­вець­кий ви­явив се­бе не­пересічною на­турою, го­лов­ни­ми ри­сами якої бу­ли ли­царс­тво і мо­лодец­тво. Мо­же, са­ме то­му, зіткнув­шись із ко­заць­кою воль­ни­цею, він, як ніде, відчув се­бе у своєму се­редо­вищі. Вод­но­час осо­бис­та хо­робрість кня­зя, й­ого аван­тю­рис­тична на­тура при­пали до душі ко­закам, во­ни ладні бу­ли й­ти з ним і про­ти та­тар, і про­ти ко­го іншо­го, як­що б він їх пок­ли­кав.

Обій­няв­ши по­саду ста­рос­ти чер­кась­ко­го і канівсь­ко­го, Дмит­ро Виш­не­вець­кий за свій го­лов­ний обов’язок вва­жав за­хист півден­них кор­донів дер­жа­ви. Крім то­го, у Дмит­ра Виш­не­вець­ко­го був особ­ли­вий ра­хунок до сте­пових на­пад­ників. У 1549 році у по­лон пот­ра­пило все сімей­ство й­ого дво­юрідно­го бра­та Фе­дора Виш­не­вець­ко­го. Цей факт, до речі, зафіксо­ваний і в «Кроніці Марціна Бєль­сько­го»: «То­го ро­ку та­тари в кінці ве­рес­ня в русь­ких зем­лях ве­ликі шко­ди вчи­нили. За­мок у Пе­ремир­ку об­лягли, в яко­му князь Виш­не­вець­кий ут­ри­мати­ся не зміг, піддав­ся з дру­жиною та­тарам. А ко­ли він із зам­ку вий­шов, за­лишок лю­дей й­ого ще мужньо бо­ронив­ся пе­ред та­тара­ми, але та­тари, прис­туп учи­нив­ши, за­мочок спа­лили і всіх у не­волю заб­ра­ли». Про це ж повідом­ляв у своїй відписці Мос­ковсь­кий по­сол до Лит­ви Федір Бе­зоб­ра­зов.

За дум­кою де­яких дослідників, улітку 1553 ро­ку Дмит­ро Виш­не­вець­кий, мож­ли­во, чи­мось об­ра­жений на ко­роля, пе­рей­шов на служ­бу до ту­рець­ко­го сул­та­на Су­лей­ма­на II (Чу­дово­го) і ра­зом зі своїм вій­ськом пе­ребу­вав у Стам­булі.

Ціка­во, що пе­ред цим ко­роль Сигізмунд–Ав­густ вис­ловлю­вав Рад­зивіллу по­бо­юван­ня що­до Виш­не­вець­ко­го, аби той не пе­ребіг до турків, «по­лишив­ши їм пог­ра­ничні землі, до­ручені й­ого охо­роні». По­бо­юван­ня ко­роля ви­яви­лися не мар­ни­ми. Нев­довзі Рад­зивілл пи­ше ко­ролю, що Виш­не­вець­кий «з усією своєю ро­тою, себ­то з усім ко­зац­твом і хлопс­твом, яке три­мав біля се­бе, з’їхав до турків, вис­лавши на­перед ко­заць­ку ро­ту, а потім і сам зі своїми ко­зака­ми по­тяг­нувся до Ту­реч­чи­ни».

Тре­ба заз­на­чити, що архівні до­кумен­ти нічо­го не повідом­ля­ють про пе­ребу­ван­ня кня­зя Виш­не­вець­ко­го у турків. Але це при­пущен­ня до­кумен­таль­но не підтвер­джуєть­ся.

То­му се­ред істо­риків до сь­огодні не­має єди­ної дум­ки що­до то­го, що са­ме ро­бив Дмит­ро Виш­не­вець­кий у Ту­реч­чині, чо­му він там опи­нив­ся і як зміг по­вер­ну­тися. Але хай там як, у Польщі не віри­ли в щас­ли­ве по­вер­нення Виш­не­вець­ко­го з Ту­реч­чи­ни. І справді, тре­ба бу­ти над­зви­чай­но мужнь­ою і сміли­вою лю­диною, аби зва­жити­ся на та­ку поїздку до Осяй­ної Пор­ти — ту­ди, звідки з 1548 по 1553 рік не раз у грізних лис­тах до поль­сько­го ко­роля сул­тан ви­магав по­кара­ти ук­раїнсь­ко­го кня­зя за роз­пра­ви з ор­динсь­ки­ми грабіжни­ками.

Вчи­нок Виш­не­вець­ко­го вик­ли­кав не­аби­яку три­вогу — по­бо­юючись, що він на­веде в Ук­раїну турків, Сигізмунд–Ав­густ зно­ву звер­таєть­ся до Рад­зивілла: «Як би то­го кня­зя до се­бе ма­ти і яким спо­собом?»

Оче­вид­но, спосіб бу­ло знай­де­но, і до­сить ра­дикаль­ний. Бо на по­чат­ку 1544 ро­ку Виш­не­вець­кий по­вер­таєть­ся з Ту­реч­чи­ни і 4 бе­рез­ня в Ка­менні (не­подалік Любліна) освідчуєть­ся ко­ролю у то­варистві дру­га і со­рат­ни­ка воєво­ди Ми­коли Се­нявсь­ко­го. Чим по­яс­ню­вав Виш­не­вець­кий свій пе­рехід до ту­рець­ко­го сул­та­на, не відо­мо, од­нак той зно­ву до­ручив й­ому охо­роня­ти при­кор­доння «про­ти та­тар і влаш­ту­вати на ос­трові Хор­ти­ця за­хис­не укріплен­ня про­ти крим­чаків». Виш­не­вець­кий зно­ву от­ри­мав для уп­равління канівсь­ке й чер­кась­ке ста­рос­тва.

Як заз­на­чає істо­рик Бан­тиш–Ка­менсь­кий, «муж ро­зуму пал­ко­го, відваж­ний, вправ­ний во­яка» Дмит­ро Виш­не­вець­кий нев­довзі став виз­на­ним ва­таж­ком ко­заків. Він ви­рушає на Дніпровсь­ке по­низ­зя і «на ос­трові Хор­ти­ця, про­ти Консь­ких вод, ко­ло кримсь­ких ко­човищ», за свідчен­ням М. Гру­шевсь­ко­го, «ста­вить за­мок і гро­мадить нав­ко­ло се­бе ко­зач­чи­ну».

Дмит­ро Явор­ниць­кий пи­сав з ць­ого при­воду: «У 1556 році зна­мени­тий ва­тажок ни­зових ко­заків князь Дмит­ро Виш­не­вець­кий, ви­руша­ючи на вій­ну з та­тара­ми, вий­шов за межі Київсь­ко­го воєводс­тва і, спус­тившись ниж­че по­рогів, роз­та­шував­ся на ос­трові Хор­ти­ця. Роз­ра­хову­ючи роз­по­чати звідси постійні набіги на ба­сур­манів, Виш­не­вець­кий влаш­ту­вав на ос­трові зем­ля­не містеч­ко».

Про Хор­ти­цю пи­сав у своєму що­ден­ни­ку і австрій­ський дип­ло­мат Еріх Ля­сота, кот­рий за до­ручен­ням імпе­рато­ра Ру­доль­фа II приїхав на За­порозь­ку Січ, щоб зап­ро­сити ко­заків для участі у війні про­ти турків: «Прис­та­ли до бе­рега ниж­че ос­тро­ва Ма­ла Хор­ти­ця, не­подалік пер­шо­го; тут зна­ходить­ся за­мок, збу­дова­ний Виш­не­вець­ким років 30 на­зад і зго­дом зруй­но­ваний».

Втім, ка­жучи про будівниц­тво у цей час укріплен­ня на Хор­тиці, не слід вва­жати, що це вже був той са­мий за­мок, який пізніше увій­шов в історію як фор­пост бо­роть­би про­ти крим­чаків. Це, пев­но, бу­ло не­велич­ке укріплен­ня, що слу­гува­ло, на­сам­пе­ред, за більш–менш надій­ну схо­ван­ку. Для будівниц­тва справжнь­ого зам­ку–фор­теці прос­то не вис­та­чило б ча­су.

Бу­ду­ючи за­мок, Виш­не­вець­кий на­магав­ся укріпи­ти й­ого, як фор­те­цю, і то­му про­сив у ко­роля гар­мат, об­слу­гу то­що. Але Сигізмунд–Ав­густ, який праг­нув ли­ше зміцнен­ня кор­до­ну про­ти кримсь­ко­го ха­на Дав­лет–Гірея і сто­яв за друж­бу з ним, відмо­вив Виш­не­вець­ко­му. Сигізмун­да–Ав­густа не на жарт стур­бу­вала ак­тивність кня­зя, кот­рий вирішив звіль­ни­ти від та­тар Ди­ке По­ле і навіть усе При­чор­но­мор’я. Але ж це не вхо­дило до інте­ресів ко­роля, і він спро­бував яки­мось чи­ном відкли­кати Виш­не­вець­ко­го з Ни­зу. Вод­но­час, доб­ре ро­зуміючи, що на­силь­но відірва­ти кня­зя від ко­заків не­мож­ли­во, ко­роль вдав­ся до хит­рощів і зап­ро­пону­вав «пос­ла­ти й­ому якісь да­рун­ки і на­писа­ти, аби до нас приїхав на який­сь ко­рот­кий час…». «А на й­ого місце ка­зали їха­ти з ро­тою, — пи­сав він далі, — й­ого стриєчно­му бра­тові і за­лиши­тися на то­му місці, аж по­ки той вер­неть­ся. Здаєть­ся, та­ким чи­ном доб­ре бу­де й­ого звес­ти».

Виш­не­вець­кий ско­рис­тався су­тич­кою між Мос­ковсь­кою дер­жа­вою і Кри­мом, і й­ого по­ява на істо­ричній арені збігла­ся з тим, що цар Іван IV ви­рядив два вій­ськові за­гони про­ти Кримсь­ко­го ханс­тва: один під ко­ман­ду­ван­ням воєво­ди Чул­ко­ва спус­тився річкою До­ном, а дру­гий під на­чаль­ством дя­ка Ржевсь­ко­го поп­ря­мував у до­лину Дніпра. У цей час князь Виш­не­вець­кий здій­снив свою пер­шу вій­сько­ву опе­рацію про­ти та­тар.

Він ор­ганізу­вав похід на Іслам–Кер­мен, з тим щоб за ра­хунок здо­бутих тро­феїв зміцни­ти Хор­тиць­ке укріплен­ня. Увірвав­шись до зам­ку Іслам–Кер­ме­на, ко­зацькі за­гони до­щен­ту пог­ра­бува­ли й­ого, потім спа­лили, а гар­ма­ти ви­вез­ли у Хор­тиць­ку фор­те­цю.

Розгніва­ний Дав­лет–Гірей шле лист за лис­том Сигізмун­ду–Ав­густу, ви­мага­ючи при­бор­ка­ти ко­заків і Виш­не­вець­ко­го. Ко­роль, од­нак, відповів, що Виш­не­вець­ко­го на Дніпро не по­силав. «Мо­жете мірку­вати з то­го, — пи­сав Сигізмунд, — що і до це­саря ту­рець­ко­го він хо­див про­ти волі на­шої, а як там й­ого прий­ня­то, самі знаєте: по­вер­нувшись до дер­жа­ви на­шої, він роз­повідав, що дістав да­рун­ки і у те­бе, бра­та на­шого, лас­ку мав. Че­рез те ми й до­ручи­ли й­ому сте­пову сто­рожу, бо пе­реко­нані, що він підтри­мува­тиме сто­сун­ки з ва­шими людь­ми, заз­навши від вас лас­ки».

Ко­роль Сигізмунд–Ав­густ не знав, що Виш­не­вець­кий, не сподіва­ючись лас­ки від нь­ого, вже дав­но на­лаш­то­вує зно­сини з Мос­квою.

У бе­резні 1556 ро­ку, ко­ли мос­ковсь­кий уряд ор­ганізу­вав похід на Крим, очо­люва­ний дя­ком Ржевсь­ким, до нь­ого приєдна­лося 300 душ із ко­заків Виш­не­вець­ко­го на чолі або з ним, або з од­ним із й­ого помічників ота­маном Млинсь­ким (він же — Ми­не). Влітку 1656 ро­ку со­юз­ни­ки, прип­ливши вниз за течією Дніпра, пог­ра­бува­ли Іслам–Кер­мен і навіть на­пали на от­то­мансь­ку фор­те­цю Озю 

(Очаків). На зво­рот­но­му шля­ху їх наз­догна­ли та­тари й ото­чили на од­но­му з дніпровсь­ких ос­тровів, од­на­че після шес­ти­ден­ної об­ло­ги Ржевсь­ко­му, Виш­не­вець­ко­му та де­яким іншим ко­закам по­щас­ти­ло вир­ва­тися з ото­чен­ня.

Нез­ва­жа­ючи на май­же цілко­виту нев­да­чу цієї ек­спе­диції, во­на ма­ла над­зви­чай­не зна­чен­ня — це ста­ло нас­правді злам­ним мо­мен­том у зно­синах між Мос­ковією, Кримсь­ким ханс­твом та От­то­мансь­кою імперією.

Приб­лизно у цей час Дмит­ро Виш­не­вець­кий по­чинає лис­ту­ван­ня з мос­ковсь­ким ца­рем. У ве­ресні 1556 ро­ку мос­ковські пос­ли, по­вер­та­ючись з Лит­ви і зустрівшись з Виш­не­вець­ким, до­повіда­ли, що він зби­раєть­ся пе­реб­ра­тися до Мос­кви. Ра­зом з пос­ла­ми Виш­не­вець­кий відря­див до Іва­на Гроз­но­го сво­го ота­мана Ми­хай­ла Єсь­ко­вича із засвідчен­ням, що ба­жає слу­жити ца­реві. Прий­няв­ши завірян­ня Виш­не­вець­ко­го, цар нап­ра­вив до нь­ого дітей бо­ярсь­ких Андрія Ще­потєва і Не­чая Рти­щева з гра­мотою та жа­луван­ням. 16 жов­тня 1556 ро­ку во­ни по­вер­ну­лися до Мос­кви і ого­лоси­ли Гроз­но­му, що Виш­не­вець­кий став на царсь­ку служ­бу і пішов вій­ськом на Іслам–Кер­мен. Після роз­фо­му Іслам–Кер­ме­на Виш­не­вець­кий у листі до ца­ря при­сягаєть­ся, що «до­ки він на Хор­тиці, крим­ча­кам хо­дити бу­де ніку­ди».

Огов­тавшись від та­кої зух­ва­лості, Дав­лет–Гірей спішно зібрав вій­сько і на­весні 1557 ро­ку ру­шив по­ходом на Виш­не­вець­ко­го. Він ото­чив Хор­тиць­ку фор­те­цю і об­ля­гав її 24 дні. «Але ім’ям го­суда­ревим і ве­лико­го кня­зя він, Виш­не­вець­кий, за­хис­тився від ха­на, по­бив­ши у нь­ого чи­мало кра­щих лю­дей, так що хан пішов од Виш­не­вець­ко­го з ве­ликим со­ромом».

Нап­рикінці літа 1557 ро­ку Дав­лет–Гірей, зібрав­ши не ли­ше кримсь­ке, а й ту­рець­ке та во­лось­ке вій­ська, зно­ву підій­шов до хор­тиць­ких укріплень. Сул­танські га­лери зу­пини­лися біля са­мого ос­тро­ва. Виш­не­вець­ко­му і ко­закам до­вело­ся три­мати жор­сто­ку об­ло­гу. Од­нак си­ли бу­ли нерівні, до то­го ж ви­чер­па­лися при­паси. Ко­заки по­чали розбіга­тися, то­му до­вело­ся відсту­пити. Князь повідом­ляв Іва­ну Гроз­но­му, що «з Дніпра, з Хор­тиць­ко­го ос­тро­ва пішов то­му, що харчів не ста­ло і ко­заки розій­шли­ся». Відсту­пив­ши з Хор­тиці, Виш­не­вець­кий закріпив­ся в Ка­неві і Чер­ка­сах. З Чер­кас у ве­ресні 1557 ро­ку він од­ра­зу ж сповістив про це ца­ря та офіцій­но звер­нувся до нь­ого з про­хан­ням про зас­тупниц­тво. Іван IV відповів на це зго­дою і вик­ли­кав Виш­не­вець­ко­го до Мос­кви. Ли­товські во­лодіння (Канів і Чер­ка­си), звісно, відій­шли до поль­сько­го ко­роля, але на­томість Виш­не­вець­кий от­ри­мав росій­ське місто Бєль­ов. У росій­сько­му літо­писі за Ни­коно­вим спис­ком заз­на­чено: «То­го ж міся­ця (ве­рес­ня. — Авт.) приїхав до ца­ря й ве­лико­го кня­зя Іва­на Ва­силь­ови­ча всієї Русі від Виш­не­вець­ко­го кня­зя Дмит­ра Іва­нови­ча би­ти чо­лом Ми­хай­ло Єсь­ко­го, що й­ого го­судар по­жалу­вав, а велів собі слу­жити…»

Одер­жавши від Гроз­но­го «го­род Бе­лёв» з ве­лики­ми зе­мель­ни­ми наділа­ми, ук­раїнсь­кий князь зовсім не зби­рав­ся зай­ня­тися влаш­ту­ван­ням сво­го гос­по­дарс­тва. На­томість, у грудні 1557 ро­ку, він, очо­лив­ши оз­броєний загін, вис­ту­пив на за­хист ок­раїни Мос­ковсь­кої дер­жа­ви від та­тар.

Це був час, ко­ли в історії зно­син між Мос­ковсь­кою дер­жа­вою, Поль­щею, От­то­мансь­кою імперією та Кримсь­ким ханс­твом нас­тав но­вий період.

У січні 1558 ро­ку ви­бухає Лівонсь­ка вій­на, яка вик­ли­кала за­тяж­ний конфлікт між Поль­щею та її со­юз­ни­ком Кримсь­ким ханс­твом, з од­но­го бо­ку, й Росією Іва­на Гроз­но­го, з дру­гого. Тоді ж ко­роль Сигізмунд II Ав­густ підпи­сав із Дав­лет–Гіреєм до­говір про друж­бу, зап­ла­тив ха­нові да­нину й по­обіцяв, що не доз­во­лить своїм підлег­лим (тоб­то ко­закам) тур­бу­вати нас­ко­ками та­тарські землі.

Ко­ли росій­ська армія в січні пе­рес­ту­пила кор­дон Лівонії, син ха­на Маг­мед–Гірей із ве­личез­ним вій­ськом, у суп­ро­воді но­гай­ських мірз Ве­ликої ор­ди ру­шив на Мос­ковію. Але ко­ли він довідав­ся, що ве­лике росій­ське вій­сько зо­серед­же­не на Оці, то, до­сяг­нувши річки Мечі, по­вер­нув на­зад.

Мос­ковсь­кий літо­писець заз­на­чив, що кримсь­кий хан, підій­шов­ши із сто­тисяч­ним вій­ськом до річки Мечі, до­питу­вав­ся в за­хоп­ле­них у по­лон ри­балок «о Виш­не­вец­ком кня­зе Дмит­рее, да о Й­ва­не Ше­реме­теве, в нем­цах ли?» І ко­ли ті відповіли, що «Й­ва­на на Ря­зане, а Виш­не­вец­ко­го на Ту­ле, а кня­зя Ми­хай­ла Во­ротын­ско­го в Ка­луге — при­де на них страх и тре­пет, вско­ре во­ротят­ся на­зад, на бегс­тво ус­тре­мяся».

На­веде­ний ури­вок пе­рекон­ли­во засвідчує не­аби­який вій­сько­вий та­лант Виш­не­вець­ко­го. Після ць­ого на по­чат­ку 1558 ро­ку Іван Гроз­ний на чолі п’яти ти­сяч стрільців і ко­заків «от­пустил Виш­не­вец­ко­го на Крым­ские улу­си… во Псле ве­лел су­да на­дела­ти и из за­паси й­ти на Днепр. И ве­лел го­сударь кня­зю Дмит­рею сто­яти на Днеп­ре и бе­реги сво­его де­ла над Крым­ским ца­рем, сколь­ко ему Бог по­может». 3 при­воду ць­ого царсь­ко­му пос­лові у Вар­шаві до­руча­лося го­вори­ти, що «го­сударь пос­лал на Днепр кня­зя Дмит­рия Виш­не­вец­ко­го со мно­гими людь­ми, чтоб над Ца­реви­чем (крым­ским ха­ном) по­ис­ка­ти и плен­ных бы лю­дей ос­во­боди­ти, зак­же на Во­лыни жи­вет все хрис­ти­янс­тво и го­сударь о их нев­зго­дах вел­ми скор­бит».

Про ви­конан­ня ць­ого на­казу в червні 1558 ро­ку Виш­не­вець­кий че­рез Іва­на Мяг­ко­ва до­повів ца­рю: «при­ходил к Пе­реко­пу и сто­рожей по­бил за шесть верст от Пе­реко­пи, а лю­ди ему встре­чю крым­ские не бы­вал ни один че­ловек, а сто­ял и на­чевал и на­зав­трее до по­лови­ни дни за де­сять верст от Пе­реко­пи, и по­шел ко Днеп­ру на То­вань­ской пе­ревоз, ни­же Ис­лам–Кир­ме­ни поль­треть­ят­цать верст и на пе­рево­зе сто­ял три дни, а крым­цы к не­му не бы­вали и не яв­ля­лися».

Потім Виш­не­вець­кий по­вер­нувся на Хор­ти­цю, де че­кав підхо­ду за­гону Ржевсь­ко­го. За­лишив­ши на Мо­нас­тирсь­ко­му ос­трові ви­ще по­рогів при­паси, «по­шел ле­това­ти в Ис­лам–Кир­мен», пла­ну­ючи звідти ро­бити по­ходи «на крым­ско­во улу­сы за Пе­рекоп и под Коз­лец».

Шко­ди ор­динцям Виш­не­вець­кий, ма­буть, зав­дав біль­ше, ніж про це зга­дуєть­ся в мос­ковсь­ких до­кумен­тах, бо нап­рикінці трав­ня 1558 ро­ку сул­тан Су­лей­ман зно­ву ви­магав од Сигізмун­да–Ав­густа «для за­пев­нення спо­кою на пог­ра­ниччі усу­нути звідти Дмит­ра, кот­рий зно­ву роз­по­чав там свій розбій».

Пізніше Виш­не­вець­кий прис­лав до Мос­кви з кня­зем Андрієм Вя­земсь­ким «крым­ско­го по­лоне­ника го­родец­ко­го та­тари­на Ко­че­улая Сен­гиль­де­ева сы­на Бас­та­нов­ца», який повідо­мив, що «царь крым­ской со все­ми людь­ми го­тов в Пе­реко­пи, а к тур­ско­му про­сить лю­дей пос­лал же; а как тур­ской царь лю­дей ему на по­мочь приш­лет, и тог­ды де царь крым­ский хо­чет быть на ве­лико­го кня­зя Ук­ра­ины…»

Ця інфор­мація бу­ла над­зви­чай­но важ­ли­вою для своєчас­ної підго­тов­ки обо­рони півден­них кор­донів Мос­ковсь­кої дер­жа­ви. Вис­лавши пе­редові пол­ки на­зустріч імовірно­му втор­гнен­ню та­тар, Іван Гроз­ний відря­див до за­гону Виш­не­вець­ко­го Ми­киту Кар­по­ва «со сво­им жа­лова­ни­ем з зо­лоты­ми; а кня­зю Дмит­рею, а с ним Иг­на­тию За­болоц­ко­му ве­лел к се­бе еха­ти». Оче­вид­но, мос­ковсь­кий цар, ціну­ючи ук­раїнсь­ко­го кня­зя як уміло­го воєна­чаль­ни­ка, хотів ма­ти й­ого під ру­кою в разі на­паду та­тар. Цю дум­ку підтвер­джу­ють фак­ти, на­ведені в де­яких мос­ковсь­ких до­кумен­тах.

«Ме­сяца фев­ра­ля, — заз­на­чаєть­ся в од­но­му з них, — от­пустил царь и ве­ликий князь воєво­ду сво­его кня­зя Дмит­рия Ива­нови­ча Виш­не­вец­ко­го на До­нець, а ве­лел ему при­ходить на Крым­ские улу­сы, су­да по­делав, от Азо­ва под Керчь и под иные улу­сы», а Да­нила Фе­доро­вича Ада­мова відпра­вив на Дніпро. На Дон пішов тоді во­ево­да Веш­ня­ков, яко­му «ве­лено… схо­дити­ся… со кня­зем Дмит­ре­ем Виш­не­вец­ким».

Тим ча­сом князь відпра­вив до Мос­кви чо­тир­надцять по­лоне­них, повідом­ля­ючи лис­том, що «по­бил крым­цов на Яй­да­ре близ­ко Азо­ва; бы­ло их пол­треть­яс­та че­ловек, а хо­тели й­ти под Ка­зан­ские мес­та вой­ною… Да шел Миш­ка Чер­ка­шенин ко кня­зю Дмит­рею же и по­бил крым­цев вверх Дон­ца Се­вер­ско­го и че­тырех язы­ков крым­ских ко го­суда­рю прис­лал». Ось яку інфор­мацію містять до­кумен­ти Осяй­ної Пор­ти.

Вес­ною 1559 ро­ку, як­раз тоді, ко­ли царські вій­ська бра­ли Нар­ву й Дерпт у Лівонії, Виш­не­вець­кий прий­шов зі своїми ко­зака­ми до Кри­му. Оче­вид­но, він проп­лив униз за течією Вол­ги й че­рез Ас­тра­хань при­був до чер­кесь­ких во­лодінь, де на­вер­бу­вав собі до­поміжних сил.

На­весні 1559 ро­ку Виш­не­вець­кий на­пав на ту­рець­ку фор­те­цю Азов. На­пад бу­ло відби­то ли­ше зав­дя­ки до­помозі, яку по­дали гарнізо­ну но­гай­ські пле­мена, та підтримці от­то­мансь­кої ес­кадри з шес­ти ве­ликих і нез­начної кіль­кості ма­лих га­лер.

Об­ло­га фор­теці та бой­ові дії за­гону Виш­не­вець­ко­го в по­низзі До­ну вик­ли­кали го­лод не тіль­ки в Азові, а й у ко­чови­щах Ве­ликої Но­гай­ської ор­ди, що зна­ходи­лася між До­ном і Вол­гою. Час­ти­на їх у зв’яз­ку з цим навіть пе­ресе­лила­ся в ту­рецькі во­лодіння в Буд­жа­ки.

Про бой­ові дії за­гону Виш­не­вець­ко­го в по­низзі До­ну мос­ковські до­кумен­ти мов­чать, зга­дуєть­ся в них ли­ше про й­ого при­бут­тя у ве­ресні 1559 ро­ку до Мос­кви «из До­ну, а с ним прис­ла­ли Чер­ка­си (чер­ке­си) Ичю­рука–мур­зу Чер­каско­го: все чер­ка­си бь­ют че­лом, что­бы их го­сударь по­жало­вал, дал бы им во­ево­ду сво­его в Чер­ка­си и ве­лел бы их крес­ти­ти».

Вод­но­час ту­рецькі архіви відкри­ли нам но­ве і про пов­торну об­ло­гу Виш­не­вець­ким Азо­ва во­сени 1559 ро­ку. Так, адмірал ту­рець­ко­го чор­но­морсь­ко­го фло­ту Алі Реїс повідом­ляв сул­тансь­ко­му ди­вану, що після й­ого при­бут­тя в Азов «Дмит­рашка», кот­рий ата­кував тоді цю фор­те­цю, відсту­пив на північ. При­сутність у гирлі До­ну ту­рець­ких га­лер пе­реш­ко­дила іншо­му мос­ковсь­ко­му воєна­чаль­ни­ку, оче­вид­но, Да­нилу Ада­шеву, прий­ти на до­помо­гу Виш- не­вець­ко­му з чо­тири­тисяч­ною армією. Од­но­час­но бей Ка­фи пи­сав до сто­лиці Пор­ти, що от­то­мансь­ка ес­кадра відби­ла на­пад за­гону мос­ко­витів на Керч.

На­решті, фран­цузь­кий уче­ний Ле­мерсьє–Кель­ке­же на­водить ще один до­кумент, що сто­суєть­ся по­ходів Виш­не­вець­ко­го на ту­рецькі во­лодіння в Кри­му і на бе­регах Азовсь­ко­го та Чор­но­го морів, й­деть­ся в нь­ому про нас­туп чер­кесів на Та­мансь­ко­му півос­трові і на Ка­фу. Ця ата­ка бу­ла та­кож відби­та, го­лови чер­кесь­ких на­чаль­ників, а та­кож кіль­кох мос­ковсь­ких про­водирів бу­ли відправ­лені до сул­та­на.

Чи не після цієї по­раз­ки чер­ке­си звер­ну­лися до Іва­на Гроз­но­го про прий­нят­тя їх у підданс­тво? Й те, що во­ни приїха­ли до Мос­кви ра­зом з Виш­не­вець­ким, засвідчує ак­тивну й­ого участь в їхнь­ому пов­станні про­ти турків. Але після ць­ого ук­раїнсь­кий князь пос­ва­рив­ся з мос­ковсь­ким ца­рем. І то­му росій­ські дже­рела зовсім за­мов­чу­ють дії Виш­не­вець­ко­го. Во­ни тіль­ки заз­на­ча­ють, що 1560 ро­ку він пос­ва­рив­ся із ца­рем і за­лишив й­ого, щоб по­вер­ну­тися в Лит­ву, де ко­роль Сигізмунд II Ав­густ по­обіцяв од­да­ти й­ому на­зад усі пра­ва й маєтки.

От­то­манські архіви, нав­па­ки, на­бага­то ве­лемовніші що­до висвітлен­ня діяль­ності Виш­не­вець­ко­го в 1560 році й опо­серед­ко­вано з’ясо­ву­ють при­чину й­ого роз­ри­ву з Мос­квою. З цих архівів стає відо­мим, що вес­ною 1560 ро­ку Дмит­ро Виш­не­вець­кий при­був із по­низ­зя До­ну, щоб підго­тува­тися до но­вого вис­ту­пу про­ти кримсь­ко­го ха­на й во­лодіння От­то­мансь­кої імперії, яке ма­ло ста­ти од­ним із най­виз­начніших у й­ого житті. Мож­ли­во, в цей час Виш­не­вець­кий діяв не стіль­ки на ру­ку ца­реві, скіль­ки в своїх осо­бис­тих інте­ресах, та і й­ого вій­ська скла­дали­ся нині не з мос­ковсь­ких стрільців, а пе­реваж­но з донсь­ких і ук­раїнсь­ких ко­заків та з чер­кесів, до яких при­лучи­лися чис­ленні аван­тю­рис­ти — по­ляки, ли­товці, навіть но­гайці й та­тари.

У бе­резні й квітні 1560 ро­ку Осяй­на Пор­та із трь­ох різних дже­рел от­ри­мала по­перед­ження про цей за­дума­ний ве­ликий нас­туп.

Перші відо­мості, пе­редані воєво­дою Мол­давії, сто­сува­лися скуп­чення «злодіїв» на кор­до­нах Мос­ковії (вислів «злодії» з цілко­витою оче­видністю тут вка­зує на за­порожців). За який­сь час каді Азо­ва повідом­ляв сул­тансь­ко­му ди­вану, що но­гайці, прий­шов­ши із волзь­ких степів, сто­яли в рай­оні Нижнь­ого До­ну, ко­ли ту­ди при­був аван­гард у кіль­кості трь­ох ти­сяч «росій­ських ко­заків», котрі вхо­дили до скла­ду армії, що налічу­вала 80 ти­сяч чо­ловік (циф­ра, на­пев­не, за­над­то пе­ребіль­ше­на), які роз­та­шову­вали­ся десь між до­линою Ак­су (Півден­ний Буг) та річкою Озю (Дніпро). Каді вва­жав, що во­роже вій­сько ма­ло намір за­хопи­ти Крим і пе­ребу­вало під ко­ман­ду­ван­ням «Дмит­рашки».

Вод­но­час те ж са­ме повідом­ляв Осяйній Порті й Си­нан, бей Ка­фи, який на підставі свідчень, надісла­них но­гай­ця- ми, пи­сав, що північніше Азо­ва зо­серед­же­на росій­ська армія та вій­сько «Дмит­рашки», яке на­рахо­вує май­же 70 ти­сяч. На­решті, хан Дев­лет–Гірей сповіщав сул­та­нові про підго­тов­ку во­рогів, се­ред яких він зга­дував росіян, чер­кесів і но­гайців. їм, заз­на­чає ав­тор, до­пома­гали й та­тарські «зрад­ни­ки».

Без сумніву, ці відо­мості про Виш­не­вець­ко­го не відповіда­ли дій­сності, а оцінка сил во­рога бу­ла вкрай пе­ребіль­ше­на. Й­мовірно, от­то­манські власті в Кафі та Азові, так, як і кримсь­кий хан, не ма­ли ще до­волі ефек­тивної інфор­мацій­ної служ­би. Але зав­дя­ки доб­ре на­лагод­же­ному спра­воз­данню От­то­мансь­кої імперії мож­на прос­те­жити май­же день за днем мобілізацію по­туж­ної вій­сько­вої ма­шини для відсічі заг­ро­зи з північно­го бо­ку. Роз­мах цієї мобілізації про­мовис­то засвідчує серй­озність не­без­пе­ки. Із Стам­бу­ла до Азо­ва ви­руши­ла ес­кадра з сімох вій­сько­вих ко­раблів; у фор­те­цю, чию фор­тифікацію бу­ло хут­ко віднов­ле­но, при­був загін яни­чарів для підси­лен­ня гарнізонів, а та­кож підве­зені їстівні при­паси. На­решті, в травні 1560 ро­ку сул­тансь­кий ди­ван приз­на­чив Си­нан а–па­шу, бея Сил Істрії, воєна­чаль­ни­ком над от­то­мансь­ки­ми арміями, які ма­ли за­хища­ти Азов і Крим од «Дмит­рашки». До скла­ду ць­ого вій­ська, крім сол­датів, за­вер­бо­ваних на місці, в бей­ли­ку1 Силістрії, на­лежа­ли приз­вані до армії си­пахи й доб­ро­вольці з інших вось­ми бей­ликів, до яких по­винні бу­ли вли­тися за­гони на чолі з воєво­дами Мол­давії та Ва­лахії, а та­кож армія кримсь­ко­го ха­на. Сул­тансь­кий ди­ван про­сив Дав­лет–Гірея ма­ти на­пого­тові свої збройні си­ли, щоб підтри­мува­ти бея Силістрії, а зад­ля за­без­пе­чен­ня по­низ­зя Дністра й­ому пе­реда­ли підрозділ ар­ти­лерії.

Вій­ськові при­готу­ван­ня імперії, й­мовірно, не відповіда­ли справді існу­ючій не­без­пеці з бо­ку Дмит­ра Виш­не­вець­ко­го, по суті, до­волі нез­начній. Про­те мобілізація от­го­мансь­ких вій­ськ са­ма со­бою мог­ла бе­зумов­но зміни­ти політич­ну си­ту­ацію в рай­оні. Поль­ський ко­роль пок­ва­пив­ся при­нес­ти да­нину кримсь­ко­му ха­нові і зно­ву пов­то­рив свою обіцян­ку: не доз­во­ляти своїм підлег­лим (ма­ючи на увазі го­родо­вих ко­заків) ро­бити нас­ко­ки на от­то­ман ські й та­тарські во­лодіння. Між тим, зо­серед­ження от­го­мансь­ких зброй­них сил бу­ло спря­мова­не не стіль­ки про­ти со­юз­ної Польщі, скіль­ки про­ти Мос­кви, що сто­яла за спи­ною Виш­не­вець­ко­го. На по­чат­ку трав­ня 1560 ро­ку Дев­лет–Гірей пи­сав сул­тансь­ко­му ди­вану, що внаслідок ду­же лю­тої зи­ми, а слідом за нею по­суш­ли­вої вес­ни, в Росії ви­ник го­лод, який пос­ла­бив її спро­могу чи­нити опір і на­пад. Час здав­ся й­ому як­раз слуш­ним для то­го, щоб здій­сни­ти ве­ликий похід на Мос­ковію; він на­полег­ли­во до­биваєть­ся доз­во­лу на це й про­сить ди­ван надісла­ти й­ому підкріплен­ня у виг­ляді ар­ти­лерії та за­гону яни­чар. Хан та­кож повідом­ляє От­го­манській Порті про нас­ко­ки ко­заків «Дмит­рашки», які спус­ка­ють­ся за течією До­ну, але кількість во­рожих вій­ськ, заз­на­чених тут, біль­ше відповіда­ла ве­личині здо­рово­го глуз­ду — аван­гардом у 400 воїнів на­зива­лися го­ловні си­ли армії, що налічу­вали 5 ти­сяч чо­ловік.

Про­хан­ня кримсь­ко­го ха­на про участь Ту­реч­чи­ни у вій­ськовій кам­панії бу­ло відки­нуте. Пок­ли­ка­ючись на про­тяжність відста­ней, які ма­ло по­дола­ти от­то­мансь­ке вій­сько та про­довольчі вал­ки, а та­кож на труд­нощі, пов’язані із оз­броєнням потрібної кіль­кості ко­раблів, ди­ван вва­жав нес­воєчас­ним роз­по­чина­ти вій­ськові дії та­кого роз­ма­ху про­ти Росії й на­дав ха­нові пра­во ви­руша­ти в похід із влас­ни­ми си­лами. Але справ­жня при­чина відмо­ви Пор­ти від участі в та­кому вис­тупі про­ти Росії по­ляга­ла, на­пев­не, в іншо­му — в то­му, що до Ка­фи при­були мос­ковські гінці, які, за свідчен­ням тек­сту лис­та бея до сул­тансь­кої ра­ди, хотіли по­пере­дити от­то­мансь­ку вла­ду про наміри «Дмит­рашки» здій­сни­ти на­пад на Азов. Цим мос­ковсь­кий уряд праг­нув ви­каза­ти пе­ред мо­гутнім півден­ним сусідом свою доб­ру во­лю. Цар, от­же, відмов­лявся від «Дмит­рашки», за яко­го «не ба­жав відповіда­ти».

Мож­ли­во, са­ме в ць­ому криєть­ся справ­жня при­чина роз­ри­ву між Виш­не­вець­ким та Іва­ном Гроз­ним, а са­ме — відмо­ва ца­ря підтри­мати ли­товсь­ко­го кня­зя пе­ред ли­цем не­без­пе­ки серй­оз­но­го конфлікту із грізною от­то­мансь­кою дер­жа­вою.

По­чина­ючи з літа 1560 ро­ку під ко­ман­ду­ван­ням Виш­не­вець­ко­го пе­ребу­вала ли­ше й­ого осо­бис­та армія, на­вер­бо­вана з ук­раїнсь­ких ко­заків, до яких, ма­буть, приєдна­лися донці й чер­ке­си. Са­ме з та­ким вій­ськом він здій­снив свою серй­оз­ну опе­рацію про­ти Кри­му, з при­воду якої росій­ські дже­рела ли­ше ску­по по­да­ють де­талі. Ми знаємо, що у 1560 році Виш­не­вець­кий на­пав на Азов, але, у зв’яз­ку з при­бут­тям ту­рець­кої ес­кадри на чолі з беєм Ка­фи, заз­нав нев­дачі; тоді він із чер­ке­сами спро­бував пе­реп­ливти Та- мансь­ку про­току, щоб про­ник­ну­ти до Кри­му й ата­кува­ти Ка­фу, про­те тур­ки бу­ли по­перед­жені про цей намір або мос­ковсь­ки­ми гінця­ми, або шпи­гуна­ми, яких пос­лав кримсь­кий хан у чер­кеські землі. Дру­га от­то­мансь­ка ес­кадра спос­теріга­ла за пе­реп­ра­вою й відби­ла на­пад.

Це бу­ла од­на з ос­танніх спроб Виш­не­вець­ко­го за­хопи­ти ту­рецькі во­лодіння.

Після 1560 ро­ку в от­то­мансь­ких архівах не відкла­лося жод­них де­таль­них свідчень про нь­ого. Але з по­чат­ком 1560 ро­ку в Ту­реч­чині про­дов­жу­вали го­тува­тися до но­вих су­тичок з Виш­не­вець­ким. У до­несен­нях фран­цузь­ко­го пос­ла із сто­лиці Пор­ти заз­на­чало­ся, що двад­цять га­лер че­ка­ють ви­ходу в Чор­не мо­ре для за­хис­ту та­тар, Ка­фи та Азо­ва. Пе­ред­ба­чали­ся бой­ові опе­рації «Дмит­рашки» у нап­рямку Мег­релії. Щоп­равда, в серпні сул­тансь­кий флот по­вер­нувся на­зад, оскіль­ки при спробі ви­сади­тися в нез­най­омій місце­вості тур­ки заз­на­ли втрат.

Са­мостійні дії Виш­не­вець­ко­го не імпо­нува­ли Іва­ну Гроз­но­му, і він відкли­кав ук­раїнсь­ко­го кня­зя з Північно­го Кав­ка­зу за те, що «учел жи­ти в Чер­ка­сах не по на­казу». Виш­не­вець­кий зі своїм за­гоном пе­реб­рався спо­чат­ку на За­порож­жя. Тут, зу­пинив­шись на Мо­нас­тирсь­ко­му ос­трові, він одер­жав дозвіл ко­роля Сигізмун­да–Ав­густа по­вер­ну­тися до Польщі.

Про­те Виш­не­вець­кий не відра­зу вирішив, й­ти й­ому на роз­рив з Іва­ном Гроз­ним чи ні (мож­ли­во, він сподівав­ся схи­лити то­го на бо­роть­бу з Кри­мом). А по­ки що князь вирішив по­вер­ну­тися до Мос­кви. Про це повідом­ляє Ни­конівсь­кий літо­пис: «Но­яб­ря к ца­рю з Днеп­ра во­ево­да князь Дмит­рей Ива­нович Виш­не­вет­цкой, а был го­судар­скою по­сил­кою на Днеп­ре и Крым­ские улу­сы во­евал, ко­торые ко­чева­ли близ­ко Днеп­ра».

Ць­ого ра­зу ук­раїнсь­кий князь про­був у Москві до квітня 1562 ро­ку, після чо­го цар відпра­вив й­ого зно­ву в по­низ­зя Дніпра, «а с ним Ка­нев­ские Чер­ка­си, а ве­лел им нед­ружбу де­лати ца­рю крым­ско­му и ко­ролю ли­тов­ско­му».

Про осо­бис­ту участь у цій кам­панії Виш­не­вець­ко­го відомі нам до­кумен­ти не зга­ду­ють, але, бе­зумов­но, лю­ди кня­зя «пер­вей се­го в зам­ку Хор­ту­са най­мя Ми­колай з ин­ши­ми то­вари­шами сво­ими и теж з Чер­кас пой­мя Ка­бели, з стрель­ца­ми з петь­мас­та­ми че­лове­ков з оди­ночив­ши­ся, при­шед­чи под Оча­ков, под­да­ному его, це­саря мно­гие шко­ды по­чини­ли».

31 лип­ня 1562 ро­ку до ца­ря в Мо­жай­ськ прий­шла звістка, що князь Дмит­ро Виш­не­вець­кий «отъ­ехал с По­ля с Днеп­ра в Лит­ву, к Поль­ско­му ко­ролю со все­ми сво­ими людь­ми, ко­торые с ним бы­ли на По­ле».

Зви­чай­но, Виш­не­вець­кий поїхав до ко­роля не ли­ше то­му, що в зв’яз­ку з падінням Виб­ра­ної ра­ди ца­ря і по­чат­ком вій­ни з Лит­вою це бу­ло «ему вы­год­нее». Не тре­ба за­бува­ти, які зміни ста­лися в ха­рак­тері Іва­на Гроз­но­го в цей час, яких пе­ресліду­вань по­чали заз­на­вати ті, хто ще вчо­ра ко­рис­ту­вав­ся й­ого довір’ям. 1560 ро­ку пот­ра­пив у не­лас­ку го­лова уря­ду Олексій Ада­шев, нас­тупно­го ро­ку ареш­ту­вали дво­юрідно­го дядь­ка ца­ря кня­зя Глинсь­ко­го, потім го­лову Бо­ярсь­кої ду­ми Бєль­сько­го. Цілком мож­ли­во, що та­ка до­ля че­кала й Дмит­ра Виш­не­вець­ко­го, кот­рий, як і «Иван Ше­реме­тев, Алек­сей Ада­шев, Иван Ми­хай­лов и иные», на­лежав до тих рад­ників ца­ря, котрі, за й­ого сло­вами, «чи­нили ссо­ру с Кри­мом». Це відчут­тя не підве­ло ук­раїнсь­ко­го кня­зя: «А ко­торые на­ши лю­ди ближ­ние про­меж нас, — пи­сав Гроз­ний кримсь­ко­му ха­ну, — з бра­том на­шим з Дев­лет Ки­ре­ем ца­рем ссо­рили, мы то ссыс­ка­ли, да на них опа­лу свою на­ложи­ли ес­мя — иные по­мер­ли, а иных ра­зос­ла­ли ес­мя, а иные ни в тех, ни в сех хо­дят».

А тим ча­сом, на­пади крим­чаків на Ук­раїну по­сили­лися. Дізнав­шись про по­вер­нення Виш­не­вець­ко­го у по­низ­зя Дніпра, кримсь­кий хан вжив не­гай­них за­ходів: мобілізу­вав усі на­явні си­ли крим­чаків, відря­див до пра­вителів От­го­мансь­кої імперії гінців з пе­рес­то­рогою про не­без­пе­ку і по підмо­гу.

Як­що порівня­ти воєнні при­готу­ван­ня От­го­мансь­кої імперії про­ти «Дмит­рашки» з ти­ми за­хода­ми, які Осяй­на Пор­та здій­сню­вала у той са­мий час про­ти інших своїх євро­пей­ських про­тив­ників — Ве­неції або Свя­щен­ної Римсь­кої імперії, мож­на зро­зуміти всю гли­бину не­без­пе­ки, яку ста­нови­ли для неї по­ходи «ли­товсь­ко­го кон­дотьєра» (вис­ту­пав він од імені ца­ря чи сам по собі), ад­же Виш­не­

вець­кий заг­ро­жував не ли­ше во­лодінням Кримсь­ко­го ханс­тва, але та­кож і влас­не от­го­мансь­ким во­лодінням на північно­му уз­бе­режжі Чор­но­го мо­ря. Ма­сова мобілізація, про­веде­на у вось­ми ту­рець­ких бей­ли­ках, відряд­ження ес­кадри яв­ля­ли со­бою ви­нят­кові за­ходи. До то­го ж — єди­ний ви­падок в історії От­го­мансь­кої імперії! — всі ці дії бу­ли спря­мовані не про­ти дер­жа­ви, а про­ти ок­ре­мої осо­би, яка бу­ла про­голо­шена «найбіль­шим во­рогом Осяй­ної Пор­ти».

Виш­не­вець­кий доб­ре ро­зумів, що сам–один не змо­же про­тис­то­яти си­лам крим­чаків і турків. Потрібен був за­без­пе­чений тил. І він звер­таєть­ся до ко­роля. Як пи­ше М. Мар­ке­вич1, «зна­мени­тий воїн, ко­лишній геть­ман ма­лоросій­ський з’явив­ся до ко­роля і був прий­ня­тий лас­ка­во».

6 ве­рес­ня 1561 ро­ку Сигізмунд II Ав­густ по­вер­нув Виш­не­вець­ко­му всі зван­ня і во­лодіння. Але ж тре­ба бу­ло якось по­яс­ни­ти поль­ській арис­тократії, чо­му це він ко­мусь да­рує зра­ду, хай навіть цей зрад­ник — слав­нозвісний пол­ко­водець Виш­не­вець­кий. І ко­роль — а най­певніше, хтось із й­ого рад­ників — знай­шов геніаль­ний вихід. Сигізмунд–Ав­густ офіцій­но ого­лосив, що князь пе­ребу­вав у Мос­ковії не то­му, що ба­жав слу­жити ца­реві, і не то­му, що зра­див й­ого ве­личність або шу­кав кра­щої платні, а щоб дізна­тися, що там Вишневець­кий заг­ро­жував не ли­ше во­лодінням Кримсь­ко­го ханс­тва, але та­кож і влас­не от­го­мансь­ким во­лодінням на північно­му уз­бе­режжі Чор­но­го мо­ря. Ма­сова мобілізація, про­веде­на у вось­ми ту­рець­ких бей­ли­ках, відряд­ження ес­кадри яв­ля­ли со­бою ви­нят­кові за­ходи. До то­го ж — єди­ний ви­падок в історії От­го­мансь­кої імперії! — всі ці дії бу­ли спря­мовані не про­ти дер­жа­ви, а про­ти ок­ре­мої осо­би, яка бу­ла про­голо­шена «найбіль­шим во­рогом Осяй­ної Пор­ти».

Виш­не­вець­кий доб­ре ро­зумів, що сам–один не змо­же про­тис­то­яти си­лам крим­чаків і турків. Потрібен був за­без­пе­чений тил. І він звер­таєть­ся до ко­роля. Як пи­ше М. Мар­ке­вич1, «зна­мени­тий воїн, ко­лишній геть­ман ма­лоросій­ський з’явив­ся до ко­роля і був прий­ня­тий лас­ка­во».

6 ве­рес­ня 1561 ро­ку Сигізмунд II Ав­густ по­вер­нув Виш­не­вець­ко­му всі зван­ня і во­лодіння. Але ж тре­ба бу­ло якось по­яс­ни­ти поль­ській арис­тократії, чо­му це він ко­мусь да­рує зра­ду, хай навіть цей зрад­ник — слав­нозвісний пол­ко­водець Виш­не­вець­кий. І ко­роль — а най­певніше, хтось із й­ого рад­ників — знай­шов геніаль­ний вихід. Сигізмунд–Ав­густ офіцій­но ого­лосив, що князь пе­ребу­вав у Мос­ковії не то­му, що ба­жав слу­жити ца­реві, і не то­му, що зра­див й­ого ве­личність або шу­кав кра­щої платні, а щоб дізна­тися, що там «дієть­ся у во­рожо­му стані і тим як­най­дуж­че прис­лу­жити­ся Речі Пос­по­литій». Отож ко­ли князь при­був до Кра­кова, він був приємно зди­вова­ний, довідав­шись, — при­чому ос­таннім, — що, ви­яв­ляєть­ся, він ще й сла­вет­ний розвідник! Що, ви­яв­ляєть­ся, він не вірно слу­жив ца­реві- ба­тюшці за жа­луван­ня та місто Бєль­ов, а вивіду­вав на ко­ристь Польщі!

Хроністи засвідчу­ють, що зустріча­ли Виш­не­вець­ко­го в сто­лиці як національ­но­го ге­роя, ціли­ми на­тов­па­ми. Прав­да, не то­му, що повіри­ли, ніби­то він був розвідни­ком (тут усі все доб­ре ро­зуміли), а то­му, що сла­ва про нь­ого як про та­лано­вито­го пол­ко­вод­ця та мужнь­ого охо­рон­ця півден­них кор­донів Польщі ще й досі гу­ляла по всій дер­жаві. Про­бачив ко­роль усі про­вини і ко­закам, за яких кло­пота­ли обид­ва Виш­не­вецькі.

А до то­го ж після вро­чис­тої зустрічі князь Дмит­ро Виш­не­вець­кий тяж­ко за­неду­жав. Існує навіть версія, що й­ого про­бува­ли от­руїти. Чи то хтось по­заз­дрив славі, чи, мо­же, це бу­ла пом­ста з бо­ку сул­та­на або кримсь­ко­го ха­на. Хай там як, Сигізмунд і в ць­ому ви­пад­ку про­демонс­тру­вав по­вагу до Виш­не­вець­ко­го і на­казав своєму осо­бис­то­му ме­дику ліку­вати кня­зя.

У грудні 1562 ро­ку Виш­не­вець­кий ра­зом з хо­тинсь­ким воєво­дою Оль­брех­том Лась­ким при­був на Лю­бель­ський сейм. Лась­кий, відо­мий шу­кач при­год, пре­тен­ду­ючи на гос­по­дарсь­кий прес­тол, нас­тупно­го 1563 ро­ку підбив кня­зя на ко­заць­кий похід у Мол­давію, де в цей час то­чила­ся бо­роть­ба за вла­ду між бо­ярсь­ки­ми уг­ру­пован­ня­ми.

Але нес­подіва­но Виш­не­вець­кий відсту­пив­ся від Лась­ко­го, сподіва­ючись, оче­вид­но, сам обій­ня­ти цю по­саду. Про­те, пот­ра­пив­ши в пас­тку, й­ого загін був роз­би­тий, а сам князь, за­кова­ний в лан­цю­ги, відісла­ний до Ту­реч­чи­ни.

Віднос­но то­го, що діяло­ся далі, існує кіль­ка версій. Дмит­ро Явор­ниць­кий інтер­пре­тує події так: «Й­ого (Виш­не­вець­ко­го) пе­редо­вий загін з’явив­ся тоді, ко­ли Том­ша об­ля­гав Ва­силіда в Су­чавсь­ко­му зам­ку; сам Виш­не­вець­кий че­рез хво­робу їхав ізза­ду, на возі. Й­ого загін спішно прис­ка­кав до па­лацу і став ви­мага­ти мол­давсь­кої бу­лави своєму кня­зеві. Том­ша охо­че по­годив­ся з цією ви­могою і осо­бис­то вий­шов зустріча­ти сла­вет­но­го ге­роя. Виш­не­вець­кий, не підоз­рю­ючи віро­ломс­тва, з не­велич­ким за­гоном ру­шив до Су­чави. Але в до­розі, по­бачив­ши не­чис­ленні си­ли Виш­не­вець­ко­го, Том­ша рап­том змінив наміри, він нес­подіва­но ки­нув­ся на кня­зевих лю­дей, всіх пе­ребив і ма­ло не за­хопив са­мого Виш­не­вець­ко­го, але той встиг утек­ти і схо­вати­ся в ко­пиці сіна. На ли­хо, й­ого помітив який­сь се­лянин, що приїхав по сіно, і ви­дав Томші. Виш­не­вець­ко­го ра­зом з й­ого су­пут­ни­ком Па­сець­ким та де­яки­ми по­ляка­ми схо­пили і відпра­вили в сто­лицю Мол­давії. По­ляків після жор­сто­ких ка­тувань (сам Том­ша об­ти­нав їм но­си і ву­ха) відпус­ти­ли в Поль­щу, а Виш­не­вець­ко­го й Пя­сець­ко­го Том­ша відпра­вив у Цар­го­род до сул­та­на Селіма II».

Зу­пини­мось те­пер на об­ста­винах смерті Дмит­ра Виш­не­вець­ко­го. Су­час­ник ук­раїнсь­ко­го кня­зя поль­ський хроніст Мар­тин Бєль­ський опи­сує її так: «Виш­не­вець­кий і Пя­сець­кий бу­ли ски­нуті з баш­ти на га­ки, вму­ровані в стіни біля морсь­кої за­токи по до­розі з Кон­стан­ти­нопо­ля в Га­лату. Пя­сець­кий по­мер не­гай­но, а Виш­не­вець­кий, за­чепив­шись реб­ром за гак, жив у та­кому по­ложенні три дні, по­ки тур­ки не вби­ли й­ого з луків за те, що ла­яв їхню віру». Ба­гато істо­риків, зок­ре­ма Ми­кола Кос­то­маров та Дмит­ро Явор­ниць­кий, по­год­жу­ють­ся з версією Мар­ти­на Бєль­сько­го і вва­жа­ють, що роз­повідь про за­гибель Виш­не­вець­ко­го ляг­ла в ос­но­ву сла­вет­ної на­род­ної ук­раїнсь­кої пісні про «Бай­ду–ко­зака».

Од­нак цю версію роз­витку подій відки­дали де­які ра­дянські вчені, котрі спро­бува­ли спрос­ту­вати вже ус­та­лену дум­ку май­же всіх істо­риків про то­тожність ле­ген­дарно­го Бай­ди з кня­зем Виш­не­вець­ким. Так, Во­лоди­мир Го­лобуць­кий на підставі до­несен­ня — не зовсім зро­зуміло­го — фран­цузь­ко­го пос­ла в Стам­булі ствер­джу­вав, що Виш­не­вець­ко­го за­души­ли і що пісня про Бай­ду не пов’яза­на з й­ого трагічною смер­тю.

Але істо­ричні дже­рела свідчать про інше. Так, су­час­ник Дмит­ра Виш­не­вець­ко­го — Б. Пап­роць­кий пи­сав: «Во­лохи взя­ли Пя­сець­ко­го зра­дою ра­зом з Виш­не­вець­ким і відпра­вили в Ту­реч­чи­ну, там за­мучи­ли їх страш­ною смер­тю. В Ца­рег­раді над морсь­кою за­токою, що тяг­неть­ся до Га­дати, бу­ли пос­тавлені дві ши­бениці, од­на над дру­гою, на кожній бу­ли закріплені два роз­то­пирені га­ки (схожі на ви­ла), а на верхній тіль­ки гай­ка, до якої бу­ла прив’яза­на вірь­ов­ка. За до­помо­гою вірь­ов­ки підня­ли Пя­сець­ко­го і швид­ко спус­ти­ли з верхньої ши­бениці на ниж­ню, він, па­да­ючи, за­чепив­ся реб­ром за гак, за­лив­ся кров’ю і швид­ко по­мер, то­му що по­вер­нувся го­ловою  вниз. Після нь­ого подібне зро­били з Виш­не­вець­ким, але той за­чепив­ся реб­ром і по­вер­нувся очи­ма вверх, а потім жив ще три дні, по­ки невірний не зас­тре­лив й­ого з лу­ка, оскіль­ки Виш­не­вець­кий прок­ли­нав Ма­гоме­та і й­ого віру».

На ко­ристь са­ме та­ких об­ста­вин смерті Виш­не­вець­ко­го свідчить і пізніше повідом­лення іншо­го поль­сько­го хроніста Ма­цея Стрий­ковсь­ко­го. По­бував­ши 1574 ро­ку в Кон­стан­ти­нополі, він за­писав у своїй хроніці, що «ви­сад­жу­вав­ся під га­ком Виш­не­вець­ко­го» — «ши­бени­цею з шес­ти гаків над морсь­кою за­токою, на яких Виш­не­вець­кий з Пя­сець­ким висіли». В іншо­му своєму творі Стрий­ковсь­кий твер­дить, що в Ту­реч­чині ба­чив місце смерті Дмит­ра Виш­не­вець­ко­го.

На жаль, ту­рецькі архіви не сповіща­ють про й­ого за­гибель. Ос­танній от­то­мансь­кий до­кумент, у яко­му зга­дуєть­ся ім’я «Дмит­рашки», сто­суєть­ся вже періоду після й­ого смерті. Це лист бея Ка­фи, де повідом­ляєть­ся, що «росіяни» (донські ко­заки) й чер­ке­си не пе­рес­та­ють гра­бува­ти око­лиці Азо­ва й, насліду­ючи прик­лад «Дмит­рашки», зібра­ли армію в чо­тири ти­сячі з гар­ма­тами, за­хоп­ле­ними на ту­рець­ких ко­раб­лях, і спро­бува­ли прис­ту­пом узя­ти місто, але бу­ли при­мушені беєм Ка­фи тіка­ти.

Хоч би як по­мер Дмит­ро Виш­не­вець­кий, але смерть, так чи інак­ше, у 1564 році наз­догна­ла сла­вет­но­го ук­раїнсь­ко­го ли­царя.

Ми не ви­пад­ко­во наз­ва­ли й­ого «ли­царем», бо са­ме Виш­не­вець­кий у важ­ку для рідно­го на­роду го­дину став на бо­роть­бу з й­ого во­рога­ми, зро­бив­ши дніпровсь­ку воль­ни­цю нав­ко­ло Січі ав­то­ритет­ ним яд­ром, сво­го ро­ду при­тягаль­ною си­лою для всіх, хто праг­нув бо­рони­ти рідну зем­лю від її по­нево­лювачів.

У 70—80–ті ро­ки XVI століття Осяй­на Пор­та заз­на­ла чис­ленних нас­коків ук­раїнсь­ких ко­заків. Де­які з них, а са­ме по­ходи за­порожців 1574–го та 1577—1578 років про­ти ту­рець­ких став­ле­ників у Мол­давії, цілком імовірно, бу­ли ку­ди не­без­печніші та значніші за кількістю учас­ників, аніж вис­ту­пи Виш­не­вець­ко­го. Та все ж жо­ден із них, як­що віри­ти до­кумен­там от­го­мансь­ких архівів, не вик­ли­кав та­кої ши­рокої мобілізації ту­рець­ких зброй­них сил. То­му іме­на ва­тажків цих по­ходів — Свірговсь­ко­го (1574 рік) чи Іва­на Підко­ви (1577—1578 ро­ки) — прак­тично за­лиши­лися по­за ува­гою от­го­мансь­ких влас­тей, які бо­роли­ся з ни­ми.

Чо­му ж князь Виш­не­вець­кий мав та­кий ди­вовиж­ний привілей бу­ти осо­бис­то зна­ним для во­рогів? Мож­ли­во, це оз­на­чає виз­нання й­ого справжньої не­залеж­ності як що­до сво­го сю­зере­на, ко­роля Польщі, так і що­до ца­ря, яко­му він слу­жив ли­ше до­ти, по­ки Росія підтри­мува­ла й­ого дії.

Мо­же, й то­му, що він зав­да­вав уда­ри в най­ураз­ливіше місце на півночі імперії — у фор­те­цю Азов?

Ма­лино­вий пра­пор ко­зац­тва — це пам’ять ко­зац­тва про геть­ма­на Д. Виш­не­вець­ко­го. Бо той осо­бис­тий штан­дарт кня­зя Виш­не­вець­ко­го — срібний хрест і зо­лоті півмісяць і зірка на ма­лино­вому, га­рячо­му полі, — під яким за­порожці хо­дили ра­зом з ним у перші по­ходи про­ти сте­пової ор­ди, пе­редав­ся в май­бутнь­ому на зна­мена За­порозь­кої воль­ниці.

В особі геть­ма­на кня­зя Дмит­ра Виш­не­вець­ко­го Ук­раїна має виз­начно­го ко­заць­ко­го вож­дя, зас­новни­ка Січі, патріота, пол­ко­вод­ця, яким би пи­шала­ся будь–яка країна світу.