Валуєвський циркуляр

Да­та і місце

30 лип­ня 1863 р., Пе­тер­бург.

Дій­ові осо­би

Пет­ро Олек­сан­дро­вич Ва­луєв (1815–1890; помірко­ваний лібе­рал і май­стер політич­но­го лавіру­ван­ня, здібний публіцист, ав­тор про­ек­ту кон­сти­туції, в 1861–1868 рр. міністр внутрішніх справ, провів земсь­ку і цен­зурну ре­фор­ми, в 1879–1881 рр. го­лова коміте­ту міністрів, ав­тор ве­личез­но­го що­ден­ни­ка – цінно­го істо­рич­но­го дже­рела); князь Ва­силь Андрій­ович Дол­го­руков (1804–1868; у 1852–1856 рр. вій­сько­вий міністр, у 1856–1866 рр. го­лова 3-го відділен­ня Влас­ної Й­ого Імпе­раторсь­кої ве­лич­ності кан­це­лярії і шеф жан­дармів); Дмит­ро Олексій­ович Мілютін (1816–1912; у 1861–1881 рр. вій­сько­вий міністр, ініціатор про­веден­ня вій­сько­вої ре­фор­ми в Росій­ській імперії, з 1898 р. ге­нерал-фель­дмар­шал, вій­сько­вий істо­рик, близь­кий друг ца­ря і ав­тор цінних спо­гадів і що­ден­ників); київсь­кий ге­нерал-гу­бер­на­тор Ми­кола Ми­колай­ович Ан­ненков (1799–1865; бой­овий ге­нерал, у 1849–1855 рр. го­лова Цен­зурно­го коміте­ту, дер­жавний кон­тро­лер імперії в 1855–1862 рр., ге­нерал-гу­бер­на­тор Півден­но-Західно­го краю в 1862–1865 рр., по­ет-ама­тор); зна­ний кон­серва­тив­ний публіцист, ви­давець Ми­хай­ло Ни­кифо­рович Кат­ков (1818–1887; ре­дак­тор жур­на­лу «Росій­ський вісник» та впли­вової га­зети «Мос­ковські відо­мості», спо­чат­ку помірко­ваний лібе­рал, потім кон­серва­тор).

Пе­реду­мови події

Роз­ви­ток ук­раїнсь­кої національ­ної свідо­мості в се­редині XIX ст. призвів до по­яви де­далі біль­шої кіль­кості спо­чат­ку на­уко­вої, а зго­дом і по­пуляр­ної літе­рату­ри ук­раїнсь­кою мо­вою та ук­раїнсь­кої те­мати­ки. Спо­чат­ку це не вик­ли­кало особ­ли­вого за­непо­коєння з бо­ку вла­ди та росій­ських пра­вих, котрі знач­но біль­шу не­без­пе­ку вба­чали в національ­них ру­хах зрілих націй (нап­риклад, по­ляків). Про­те в 1860-х рр. на хвилі «ве­ликих ре­форм» Олек­сан­дра II і но­вого підне­сен­ня ук­раїнофіль­сько­го ру­ху (зас­ну­ван­ня гро­мад, жур­на­лу «Ос­но­ва») час­ти­на ста­рого по­коління ук­раїнців і росій­ських діячів ста­ли по­бо­юва­тися по­ширен­ня в Ук­раїні се­пара­тистсь­ких нас­троїв за поль­ським зраз­ком. Важ­ли­ве зна­чен­ня ма­ло зас­воєння керівниц­твом імперії «фран­цузь­ко­го» зраз­ка асиміля­торсь­кої політи­ки що­до не­росій­сько­го на­селен­ня і у­яв­лення керівних кіл імперії про існу­ван­ня в ній «ве­ликої росій­ської нації», час­ти­ною якої бу­ли ук­раїнці. На дум­ку росій­сько­го дослідни­ка О. Мілле­ра, ініціато­рами цир­ку­ляру ста­ли якісь ук­раїнські і росій­ські діячі з Києва, котрі знай­шли ви­ходи на вій­сько­вого міністра Мілютіна. Ос­танній у червні 1862 р. повідо­мив Дол­го­руко­ва, що в Києві існує не­без­печне таємне політич­не то­варис­тво ук­раїнофілів. Найгірше бу­ло те, що інфор­мація про це дій­шла до ца­ря, і той на­казав розібра­тися в си­ту­ації. У січні 1863 р. спа­лах­ну­ло поль­ське пов­стан­ня, що ско­лих­ну­ло по­бо­юван­ня імперців що­до «ук­раїнсь­ко­го се­пара­тиз­му», до­дат­ко­вої «олії в во­гонь» підли­ла спро­ба ук­раїнсь­ко­го діяча П. Мо­рачевсь­ко­го ви­дати свій ук­раїнсь­кий пе­рек­лад Єван­гелій (3-тє відділен­ня пе­рек­лад не про­пус­ти­ло). Дол­го­руков по­чав ви­мага­ти від ге­нерал-гу­бер­на­тора Ан­ненко­ва розібра­тися, що яв­ля­ють со­бою ук­раїнофіли і наскіль­ки во­ни не­без­печні. У листі, надісла­ному в бе­резні 1863 р. до Санкт-Пе­тер­бурга, Ан­ненков чітко за­яв­ляв, що у ви­пад­ку виз­нання ук­раїнсь­кої мо­ви ок­ремішнь­ою (що ма­ло ста­тися, як­би бу­ло ви­дано ук­раїно­мовні Єван­гелія) ук­раїнофіли не­мину­че по­чали б ста­вити політичні ви­моги. Са­ме та­ка по­зиція київсь­ко­го ге­нерал-гу­бер­на­тора ста­ла вирішаль­ною для Дол­го­руко­ва, який поінфор­му­вав Ва­луєва про си­ту­ацію, що скла­лася. Тим ча­сом з Київсь­ко­го цен­зурно­го коміте­ту надій­шла за­пис­ка й­ого го­лови Но­виць­ко­го, в якій заз­на­чало­ся, що більшість ма­лоросіян про­ти зап­ро­вад­ження ук­раїнсь­кої мо­ви в шко­лах, не поділя­ють іде­алів ук­раїнофілів і по­бо­юють­ся се­пара­тиз­му і «поль­ської інтри­ги». Для ви­веден­ня ук­раїнофілів «на чис­ту во­ду» Ан­ненков і Дол­го­руков по­дали сиг­нал відо­мому пра­вому публіцис­тові М. Кат­ко­ву роз­по­чати ан­ти­ук­раїнофіль­ську кам­панію в га­зеті «Мос­ковські відо­мості» в червні 1863 р. М. Кат­ков опубліку­вав різку стат­тю, у якій чи не впер­ше пов’язав ук­раїнофіль­ський рух зі спро­бами по­ляків роз­ко­лоти росій­ський на­род. Відповіддю на за­пис­ку Но­виць­ко­го ста­ла про­позиція Ва­луєва тим­ча­сово за­боро­нити про­пуск цен­зу­рою перш за все ук­раїнсь­ких релігій­них і нав­чаль­них кни­жок для на­роду «з політич­них мірку­вань». Про­позицію по­дали на роз­гляд ца­ря, який 12 лип­ня схва­лив її. Ре­зуль­та­том став влас­не «Ва­луєвсь­кий цир­ку­ляр».

Хід події

Цир­ку­ляр містив за­боро­ну кни­жок релігій­но­го і нав­чаль­но­го ха­рак­те­ру для на­роду під пре­тек­стом нез­ро­зумілості і не­потрібності са­мим же ук­раїнцям (ма­лоросіянам) «ви­гада­ної ук­раїнофіла­ми мо­ви», кот­ра яв­ляє со­бою зіпсо­вану по­ляка­ми чис­ту росій­ську мо­ву. Вка­зува­лося на тим­ча­совість за­боро­ни, про­дик­то­ваної су­то політич­ни­ми об­ста­вина­ми (у тексті чітко бу­ло вка­зано на збіг ме­ти ук­раїнофілів і поль­ських пов­станців). Су­то на­уко­ва літе­рату­ра для інте­лек­ту­аль­ної еліти і літе­рату­ра ху­дож­ня не за­боро­няли­ся (як такі, що все од­но не чи­тали­ся на­род­ни­ми ма­сами). 18 лип­ня 1863 р. цир­ку­ляр розісла­ли в 3 цен­зурні коміте­ти (Київсь­кий, Мос­ковсь­кий і Пе­тер­бурзь­кий), лис­ти з про­позицією й­ого об­го­ворен­ня бу­ли надіслані міністру на­род­ної освіти О. Го­ловніну, обер-про­куро­ру Си­ноду О. Ах­ма­тову та ше­фу жан­дармів В. Дол­го­руко­ву з про­позицією об­го­вори­ти пос­та­нову. Єди­ний, хто не схва­лив, навіть різко про­тес­ту­вав про­ти цир­ку­ляра, – міністр на­род­ної освіти Го­ловнін, кот­рий на­магав­ся до­бити­ся ска­суван­ня дії цир­ку­ляра як не­вип­равда­но жорс­тко­го, діючи ра­зом з відо­мими діяча­ми ук­раїнофіль­сько­го ру­ху – В. Ан­то­нови­чем, М. Кос­то­маро­вим та ін.

Наслідки події

Усі спро­би М. Кос­то­маро­ва, О. Го­ловніна, І. Ак­са­кова та інших лібе­раль­них діячів до­мог­ти­ся від Ва­луєва ска­суван­ня чи пом’як­шення за­боро­ни успіху не ма­ли. На бік за­хис­ників ук­раїнсь­ких книг для на­роду ста­ла більшість прог­ре­сив­них ви­дань імперії, зок­ре­ма май­же вся пе­тер­бурзь­ка пре­са, мос­ковсь­ка ж і київсь­ка зай­ня­ли про­тилеж­ну по­зицію; особ­ли­во жорс­тко на підтрим­ку за­боро­ни вис­ту­пав М. Кат­ков. З ча­сом за­боро­на по­шири­лася на всі ос­новні цен­зурні коміте­ти імперії, і в 1864–1869 pp. кількість кни­жок, що бу­ли над­ру­ковані ук­раїнсь­кою мо­вою, змен­ши­лася до 24 най­ме­нувань. Пе­рес­та­ли діяти недільні шко­ли, пос­ла­билась пра­ця в гро­мадах, час­ти­на членів яких бу­ла за­ареш­то­вана й зас­ла­на, як, нап­риклад, О. Ко­нись­кий та П. Чу­бинсь­кий, час­ти­на під впли­вом публічних зви­нува­чень ук­раїнофілів у се­пара­тизмі відій­шла від гро­мадсь­кої ро­боти. Ва­луєвсь­кий цир­ку­ляр, який зберіг свою си­лу про­тягом дов­го­го ча­су (як мінімум до кінця 1860-х рр.), мав не­гативні наслідки і для росій­сько-ук­раїнсь­ких відно­син. Він спри­яв відто­ку ук­раїнсь­ких ак­тивістів із Росій­ської імперії в Га­личи­ну, що впли­нуло на підсу­мок бо­роть­би про­росій­ської й ан­ти­росій­ської орієнтації у се­редо­вищі га­лиць­ких ру­синів і нев­довзі пе­рет­во­рило Га­личи­ну на ук­раїнсь­кий «куль­тур­ний П’ємонт». На­решті, вла­да на свій лад підтри­мала зу­сил­ля не­чис­ленних ук­раїнсь­ких націоналістів у справі пе­реве­ден­ня мов­но­го пи­тан­ня зі сфе­ри праг­ма­тики в сфе­ру сим­волічних ціннос­тей – го­лов­ний жах Ва­луєва і Кат­ко­ва зреш­тою став ре­альністю, чо­му во­ни самі не­аби­як пос­при­яли.

Істо­рич­на пам’ять

В Ук­раїні (зав­дя­ки час­тим згад­кам у пресі, підруч­ни­ках, публіцис­тиці) – доб­ре зна­ний сим­вол утисків Росій­ською імперією ук­раїнства.