Битва під Берестечком

Да­та і місце

28 чер­вня – 10 лип­ня (18–30 чер­вня за ста­рим сти­лем) 1651 р., рай­он міста Бе­рес­течко (Го­рохівсь­кий рай­он Во­линсь­кої об­ласті), сіл Пля­шева та Острів Ра­дивилівсь­ко­го рай­ону Рівненсь­кої об­ласті, не­подалік місця впадіння річки Пляшівка в річку Стир.

Дій­ові осо­би

Вер­ховним го­лов­но­коман­ду­вачем вій­ська Речі Пос­по­литої був ко­роль Ян II Ка­зимир, се­ред ко­ман­ду­вачів відзна­чимо ве­лико­го ко­рон­но­го геть­ма­на Ми­колая По­тоць­ко­го, поль­но­го геть­ма­на Мар­ти­на Ка­линовсь­ко­го, Станісла­ва «Ре­веру» По­тоць­ко­го, Єремію Виш­не­вець­ко­го, досвідче­ного ар­ти­лерис­та Сигізмун­да Пшиємсь­ко­го (бл. 1610–1652; ве­теран Трид­ця­тирічної вій­ни, во­ював у складі фран­цузь­кої та шведсь­кої армій, з 1649 р. поль­ний пи­сар ко­рон­ний, з 1650 р. ге­нерал ар­ти­лерії ко­рон­ної, один із го­лов­них поль­ських ге­роїв Бе­рес­течка, за­гинув у різа­нині по­лоне­них після бит­ви під Ба­тогом).

Ко­заць­ким вій­ськом ке­рував Бог­дан Хмель­ниць­кий, як і раніше, го­лов­ну роль у й­ого штабі відігра­вав Іван Ви­говсь­кий, на чолі полків сто­яли досвідчені пол­ковни­ки Матвій Глад­кий (?–1652; учас­ник битв 1648 р., на­каз­ний геть­ман у ході бит­ви під Бе­рес­течком, їздив з по­соль­ством до Вар­ша­ви, не по­годив­ся з ук­ла­ден­ням Біло­церківсь­ко­го ми­ру 1651 р. і був стра­чений Хмель­ниць­ким); Філон Джа­лалій (Джед­жалій,? – після 1658; мож­ли­во, та­тарин, сот­ник реєстровців пе­ред Хмель­нич­чи­ною, ініціатор пе­рехо­ду реєстро­вої фло­тилії на бік Хмель­ниць­ко­го пе­ред бит­вою на Жов­тих Во­дах, зго­дом пол­ковник кро­пивенсь­кий, чер­кась­кий, зас­лу­жений ко­заць­кий воєна­чаль­ник і дип­ло­мат); Мар­тин Пуш­кар (бл. 1600–1658; досвідче­ний за­поро­жець, у 1648–1658 рр. пол­ковник пол­тавсь­кий, учас­ник боїв під Вінни­цею 1651 р., бит­ви під Ох­ма­товом 1655 р., пре­тен­ду­вав на бу­лаву після смерті Б. Хмель­ниць­ко­го, 1658 р. підняв за­колот про­ти І. Ви­говсь­ко­го, вби­тий у бою); Ан­тон Жда­нович (? – після 1660; шлях­тич гер­ба «Яст­ржем­бець», у 1650-х рр. пол­ковник київсь­кий, учас­ник битв 1653–1655 рр., 1657 р. на­каз­ний геть­ман над вій­ськом, що діяло спіль­но з трансіль­вансь­ким кня­зем Юрієм II Ра­коці. Учас­ник Ко­нотопсь­кої бит­ви, 1660 р. пот­ра­пив до мос­ковсь­ко­го по­лону); Іван Бо­гун (Фе­дорен­ко, бл. 1618–1664; зі шля­хетсь­кої ро­дини, ко­заку­вав на Сло­божан­щині, після 1649 р. пол­ковник каль­ниць­кий і па­волоць­кий, відзна­чив­ся в бо­ях під Вінни­цею на по­чат­ку 1651 р., учас­ник битв під Ба­тогом, під Фінтою, Жва­нець­кої кам­панії, бит­ви під Ох­ма­товом 1655 р., мож­ли­во, най­та­лано­витіший воєна­чаль­ник Хмель­ниць­ко­го); Ми­хай­ло Гро­мика (?–1651; зі шлях­ти, з 1649 р. пол­ковник біло­церківсь­кий, учас­ник битв під Кор­су­нем, Збо­ровом, один із при­хиль­ників Біло­церківсь­кої уго­ди 1651 р., уби­тий під час пов­стан­ня нев­до­воле­них ви­пищиків з реєстру); Й­осип Глух (?–1655; у 1648–1655 рр. пол­ковник умансь­кий, ра­зом із Бо­гуном роз­бив Ка­линовсь­ко­го в бо­ях під Вінни­цею на­весні 1651 р., брав участь у битві під Ба­тогом 1652 р. та в мол­давсь­ко­му по­ході 1653 р., 1655 р. обо­роняв Умань від по­ляків). Та­тара­ми, со­юз­ни­ками Бог­да­на, ко­ман­ду­вали хан Іслам-Гірей III, кал­га (помічник ха­на і пер­ший прес­то­лонас­тупник у Кримсь­ко­му ханстві) Крим-Гірей (?–1651), Му­рад (?–1651; брат Іслам-Гірея), ну­радін-сул­тан Аділь-Гірей (1617–1672), Ту­гай-бей.

Пе­реду­мови події

Кам­панія 1651 р. роз­по­чала­ся взим­ку зі спроб М. Ка­линовсь­ко­го зни­щити ко­зацькі гарнізо­ни на Брац­лавщині. Після пер­ших успіхів (за­гибель пол­ку Д. Не­чая) поль­но­го геть­ма­на зу­пини­ли І. Бо­гун та Й. Глух. Обидві сто­рони ре­тель­но го­тува­лися до літньої кам­панії, яка ма­ла ста­ти вирішаль­ною в ході за­тяж­ної вій­ни ко­заків про­ти Речі Пос­по­литої. Вій­ська ос­танньої під Бе­рес­течком ста­нови­ли близь­ко 20 тис. кінно­ти, до 12 тис. доб­рої піхо­ти, 2 тис. дра­гунів, по­над 30 тис. піших і кінних шлях­тичів пос­по­лито­го ру­шен­ня, до 10 тис. слуг. Ко­рон­не вій­сько ма­ло 95 гар­мат.

Хмель­ниць­кий мобілізу­вав на вій­ну 13 реєстро­вих полків (до 40 тис. доб­ре нав­че­ного ко­зац­тва), зак­ли­кав ве­лику кількість (кіль­ка де­сятків ти­сяч) по­гано нав­че­ної «черні». Хан привів до 30 тис. та­тар. Кількість гар­мат у ко­заць­ко­му вій­ську невідо­ма.

Хід події

Річпос­по­литські воєна­чаль­ни­ки не­пога­но вив­чи­ли особ­ли­вості вій­сько­вого мис­тец­тва ко­заків, про­тис­та­вив­ши й­ому ос­танні до­сяг­нення євро­пей­ської вій­сько­вої на­уки – «шведсь­ке ши­куван­ня». Ар­ти­лерія сто­яла по­пере­ду, гу­сари, пан­цирні й та­тари – на флан­гах вій­ська, кінно­та пос­по­лито­го ру­шен­ня прик­ри­вала тил вій­ська. Ко­заки ви­корис­то­вува­ли свій тра­дицій­ний три­шере­нож­ний стрій піхо­ти, який доз­во­ляв швид­ко пе­реза­ряд­жа­ти муш­ке­ти та са­мопа­ли; їхня кінно­та сто­яла на флан­гах. Склад­ний бо­лотис­тий та лісис­тий рельєф місце­вості ус­клад­ню­вав зав­дання для будь-якої сто­рони, яка роз­по­чала б ата­ку, а над­то для та­тар з їхнь­ою схильністю до ма­неврів і обстрілу во­рога зда­леку з луків.

Річпос­по­литсь­ке вій­сько ота­бори­лося спи­ною до річки Стир, у й­ого ти­лу роз­та­шову­вались пе­реп­ра­ви. Ко­заки і та­тари зай­ня­ли панівні ви­соти поб­ли­зу Бе­рес­течка, їхня по­зиція бу­ла прик­ри­та зліва ве­ликим лісо­вим ма­сивом, зпра­ва – річкою Пля­шева (при­тока річки Стир), при­чому та­тари ста­ли зліва, на до­волі вузькій ділянці, що зму­шува­ла їх діяти в лоб, на­ража­ючись на не­без­пе­ку знач­них втрат. 28 чер­вня відбу­лися перші су­тич­ки, успішні для по­ляків, відзна­чили­ся пол­ки Лю­бомирсь­ко­го та Ко­нец­поль­сько­го. Нас­тупно­го дня по­чали­ся серй­озні бої між кінни­ми пол­ка­ми з обох боків – й­мовірно, ко­заки зуміли за­мани­ти суп­ро­тив­ни­ка в засідку, річпос­по­литсь­ке вій­сько втра­тило кіль­ка хо­ругов кінно­ти, кіль­кох ротмістрів, се­ред яких А. Ка­зановсь­ко­го, племінни­ка кан­цле­ра Є. Ос­солінсь­ко­го – Юрія. Важкі бу­ли і втра­ти та­тар: у них за­гину­ло декіль­ка мурз, зок­ре­ма зна­мени­тий Ту­гай-бей. Про­те мо­раль­ний дух ко­рон­но­го вій­ська вкрай піду­пав, і вночі ко­роль ледь стри­мував своїх во­яків від відсту­пу.

Вирішаль­ний бій відбув­ся вранці–вдень 30 чер­вня, в п’ят­ни­цю. На вкри­те ту­маном бе­рес­тець­ке по­ле вий­шли обид­ва вій­ська, по­ляки впер­ше зас­то­сува­ли зга­дане ви­ще «шведсь­ке ши­куван­ня», при­чому в центрі сто­яли най­боєздатніші час­ти­ни – німець­ка і поль­ська піхо­та, рей­та­ри, ар­ти­лерія (тут ко­ман­ду­вав ко­роль Ян-Ка­зимир), флан­га­ми ке­рува­ли геть­ма­ни М. По­тоць­кий (пра­ве кри­ло) та М. Ка­линовсь­кий (ліве). Ко­заки і та­тари вит­ри­мали на­валь­ну ата­ку жовнірів кня­зя Є. Виш­не­вець­ко­го, про­те успішний обстріл з гар­мат ге­нера­лом Пшиємсь­ким хансь­кої став­ки мав трагічні для со­юз­ників наслідки – бу­ло вби­то ко­гось із хансь­кої рідні, і та­тари по­чали відступ, що швид­ко пе­рет­во­рив­ся на вте­чу (при­чини ць­ого вкрай спірні, спектр оцінок варіюєть­ся від су­то вій­сько­вих чин­ників – неп­ризви­чаєність та­тар до сто­ян­ня під ка­нона­дою, му­суль­мансь­ке свя­то і т. ін. до су­то політич­них – не­бажан­ня ха­на по­силю­вати по­зиції Хмель­ниць­ко­го). Біль­ше то­го – Іслам-Гірей при­хопив із со­бою ко­заць­ко­го геть­ма­на, який бе­зуспішно на­магав­ся умо­вити та­тар за­лиши­тися. Ко­заки тим ча­сом відсту­пили у свій ве­ликий 10-ряд­ний табір, пе­ренісши й­ого ближ­че до Пля­шевої і по­чав­ши зміцню­вати, – шансів на пе­ремо­гу прак­тично не за­лиши­лося, слід бу­ло по­дума­ти про те, як вий­ти зі склад­ної си­ту­ації. Керівниц­тво вій­ськом по черзі бра­ли на се­бе Ф. Джа­лалій та М. Глад­кий, з 1 до 9 лип­ня три­вала об­ло­га та­бору ко­рон­ним вій­ськом, кот­ре підвез­ло важкі гар­ма­ти зі Ль­во­ва і Бродів. Ко­заки впер­то за­хища­лися, ро­били ви­лаз­ки, а на пе­рего­ворах, що ве­ли пол­ковни­ки Глад­кий і Кри­са, на­поля­гали на умо­вах Зборівсь­ко­го ми­ру. Вирішаль­ним мо­мен­том став брак у ко­заків провіан­ту і пе­реп­ра­ва че­рез Пля­шеву полків С. Лян­цко­ронсь­ко­го, що заг­ро­жува­ло пов­ною бло­кадою ко­заць­ко­го та­бору. Вночі 10 лип­ня но­вий на­каз­ний геть­ман Іван Бо­гун спро­бував ви­бити Лян­цко­ронсь­ко­го з й­ого по­зицій (мож­ли­во, за цим мав іти про­рив із та­бору), про­те нев­довзі по­коза­чені по­чали не­ор­ганізо­ваний про­рив, зля­кав­шись, що реєстровці їх ки­да­ють. По суті, від суціль­ної різа­нини ко­заків вря­тува­ли два чин­ни­ки: повільні дії річпос­по­литсь­ко­го ко­ман­ду­ван­ня, кот­ре не од­ра­зу зро­зуміло, що коїть­ся у во­рожо­му та­борі, і мужність кіль­кох не­чис­ленних ко­заць­ких ар’єргардів, що нап­ро­чуд дов­го стри­мува­ли во­рога, ко­ли той на­решті увірвав­ся до та­бору і по­чав пе­ресліду­ван­ня. Найвідоміший, звісно, под­виг 200 чи 300 ко­заків, що би­лися до кінця на ос­трові Гай­ок на річці Пля­шева (про нь­ого є згад­ки у П. Ше­вальє). Із за­гибел­лю ар’єргардів і роз­гра­буван­ням ко­заць­ко­го та­бору бит­ва скінчи­лася.

Наслідки події

Пи­тан­ня про втра­ти спірне. Пи­семні дже­рела, пе­ребіль­шу­ючи за­галь­ну кількість воїнів під Бе­рес­течком, зга­ду­ють про 10–30 тис. за­гиб­лих із ко­заць­ко­го бо­ку. Й­мовірно, ко­заки і особ­ли­во се­ляни-пов­станці втра­тили кіль­ка ти­сяч за­гиб­ли­ми, чи­мало по­лоне­ними (час­ти­ну їх бу­ло відпу­щено), прак­тично всю ар­ти­лерію, час­ти­ну клей­нодів, обоз, знач­ни­ми бу­ли втра­ти та­тар. Річпос­по­литські втра­ти бу­ли істот­но мен­ши­ми, од­нак дані дже­рел про 700 за­гиб­лих яв­но при­мен­шені. Во­чевидь, найбіль­ша бит­ва Хмель­нич­чи­ни ста­ла так­тичною пе­ремо­гою ко­рон­но­го вій­ська, яке не зуміло як слід закріпи­ти успіх у важкій кам­панії 1651 р. Не­вигідний для ко­заць­кої сто­рони Біло­церківсь­кий мир 28 ве­рес­ня 1651 р. (шляхті по­вер­та­лися маєтки у Київсь­ко­му, Брац­лавсь­ко­му і Чернігівсь­ко­му воєводс­твах; те­риторія, підвлад­на Хмель­ниць­ко­му, об­ме­жува­лася ли­ше Київсь­ким воєводс­твом; реєстро­ве ко­заць­ке вій­сько ско­рочу­вало­ся з 40 до 20 тис. во­яків; геть­ман був поз­бавле­ний пра­ва всту­пати у відно­сини з іно­зем­ни­ми дер­жа­вами і по­винен був розірва­ти со­юз із Кримсь­ким ханс­твом) та спро­воко­вану ним кри­зу дер­жа­ви Хмель­ниць­ко­го важ­ко наз­ва­ти успіхом геть­ма­на, про­те ці вип­ро­буван­ня ко­заць­ка дер­жа­ва все ж вит­ри­мала – Хмель­ниць­кий при­душив пов­стан­ня ко­заків та нев­довзі відно­вив свій ав­то­ритет.

Істо­рич­на пам’ять

Доб­ре зна­на в Ук­раїні, Росії та Польщі бит­ва. У Речі Пос­по­литій та Західній Європі од­ра­зу ж ста­ла те­мою кіль­кох по­етич­них творів, що прос­лавля­ли мужність ко­рон­но­го вій­ська. В Ук­раїні най­частіше сприй­маєть­ся як прик­лад ук­раїнсь­ко­го ге­роїзму та зра­ди со­юз­ників-та­тар (кот­рої, цілком імовірно, мог­ло й не бу­ти). Ши­роко відоб­ра­жена в ху­дожній літе­ратурі (від віршів Т. Шев­ченка та ро­ману у віршах Л. Кос­тенко «Бе­рес­течко» до відо­мої три­логії Г. Сен­ке­вича), на­родній твор­чості (анонімна «Ду­ма ко­заць­ка про вій­ну з ко­зака­ми під Бе­рес­течком» XVII ст.), су­часній ук­раїнській му­зиці то­що. На місці бит­ви діє му­зей-за­повідник «Ко­зацькі мо­гили», з XIX ст. існу­ють цер­кви, кап­лиці, пам’ят­ни­ки, спо­руд­жені на честь події, у не­залежній Ук­раїні відзна­ча­ють­ся її річниці, про­водять­ся ре­конс­трукції.