Павло Іванович Моржковський-Тетеря

Пав­ло Іва­нович Мор­жковсь­кий-Те­теря 

(1620(1622)–1671)

«вірним, зич­ли­вим і слух­ня­ним бу­ду…»

Геть­ман Пра­вобе­реж­ної Ук­раїни (1663-1665). Один з най­ближ­чих со­рат­ників Б. Хмель­ниць­ко­го. Один з ав­торів ук­раїнсь­ко–росій­сько­го до­гово­ру 1654–го та Га­дяць­ко­го трак­та­ту 1658 ро­ку. Виз­начний дип­ло­мат, ми­тець подвій­ної політич­ної гри та та­лано­витий вій­сько­вий кер­ма­нич. Під час сво­го геть­ма­нуван­ня на Пра­вобе­режній Ук­раїні П. Те­теря рев­но дот­ри­мував­ся од­но­го ра­зу да­ної мо­нар­хові при­сяги й, та­ким чи­ном, на­магав­ся збе­рег­ти ус­та­лену до се­реди­ни XVII століття ге­ополітич­ну рівно­вагу міжна­род­них сил у Цен­траль­но–Східній Європі.

У своїй політиці опи­рав­ся на поль­сько­го ко­роля, повністю довірив­ши й­ому вирішу­вати до­лю ко­заць­кої дер­жа­ви. За це він і поп­ла­тив­ся не тіль­ки дер­жавною кар'єрою, але й влас­ним жит­тям…

Пав­ло Іва­нович Мор­жковсь­кий–Те­теря на­родив­ся десь у 1620—1622 ро­ках. Дех­то з істо­риків схиль­ний вва­жати, що хре­щеним бать­ком й­ого був Бог­дан Хмель­ниць­кий. Це цілком мож­ли­во, але до­кумен­таль­но не до­веде­но.

Про жит­тя Те­тері до 1648 ро­ку відо­мо ма­ло. 1649 ро­ку у ко­заць­ко­му реєстрі П. Те­терю за­писа­но Мос­ковсь­ким. Тре­ба за­ува­жити, що спра­ва первісно­го прізви­ща — не прос­та фор­мальність. За­леж­но від нь­ого мож­на по–різно­му підхо­дити до пи­тан­ня й­ого по­ход­ження. Як­що вва­жати первісним прізви­ще Мор­жковсь­кий, то й­ого носій на­родив­ся, мож­ли­во, в шля­хетській сім’ї, що ма­ла герб Слєпов­рон (поль­ська наз­ва пта­ха, для яко­го є ук­раїнсь­ке виз­на­чен­ня «квак»), а Те­теря — це вже ко­заць­ке прізвись­ко часів Хмель­ниць­ко­го. (Зна­чен­ня прізвись­ка та­кож не ду­же зро­зуміле, бо «те­теря» — це не ли­ше птах, для яко­го сь­огодні маємо літе­ратур­ну наз­ву «те­терук», а й рід улюб­ле­ної ко­зака­ми рідкої затірки з житньої му­ки). Та ко­рис­ту­вав­ся 'Те­теря іншим гер­бом — Рад­ван, який бу­ло зоб­ра­жено на й­ого пе­чат­ках. Як­що ж первісне прізви­ще Те­теря, то це мог­ло б свідчи­ти, що й­ого бать­ко ко­заку­вав, а на­буте на шля­хетсь­кий кшталт прізвись­ко Мор­жковсь­кий свідчи­ло б про маєток, від наз­ви яко­го во­но ви­ник­ло. У на­род­них ду­мах Пав­ла зва­ли Те­терен­ком, тоб­то прізви­ще бать­ка бу­ло Те­теря.

Відповідно до цих, а та­кож інших мірку­вань вис­ловлю­ють­ся різні дум­ки про місце й­ого на­род­ження: Пе­ре­яс­лавщи­на (бо там був млин Те­тері, до то­го ж він дов­го був са­ме пе­ре­яс­лавсь­ким пол­ковни­ком), Ов­руч і й­ого око­лиця (бо там жив рід бо­яр Мош­ковсь­ких), Київщи­на (бо там у 1630 році зга­дував­ся Іван Те­теря, мож­ли­во, й­ого бать­ко), Підляш­шя (бо са­ме там він от­ри­мував маєтки від поль­сько­го ко­роля). Шлях­ти­чем був уже з ро­ду — це не пе­реш­коджа­ло то­му, що бать­ко міг ко­заку­вати; лед­ве чи не був з пе­ре­яс­лавсь­ких міщан — бо вже в мо­лодості опи­нив­ся в поль­сько­му маг­натсь­ко­му се­редо­вищі.

Освіту Пав­ло здо­був у Мінській уніатській школі (в якій доб­ре опа­нував ла­тину і знан­ня ора­торсь­ко­го мис­тец­тва) та Києво–Мо­гилянсь­ко­му ко­легіумі. Після чо­го він про­тягом пев­но­го ча­су по­доро­жував країна­ми Західної Євро­пи, зок­ре­ма пе­ребу­вав в Італії.

Нап­рикінці 40–х років XVII століття Пав­ло Те­теря роз­по­чав кан­це­лярсь­ку кар’єру, став­ши підпис­ком у Луць­ко­му гродсь­ко­му суді. Й­ого на­чаль­ни­ком — пи­сарем су­ду — був тоді Станіслав–Ка­зимир Бенєвсь­кий, у май­бутнь­ому поль­ський дип­ло­мат, спеціаліст з ук­раїнсь­ких справ. У Луць­ку ж Пав­ло поз­най­омив­ся ще з однією лю­диною, яка зго­дом відігра­вала знач­ну роль в ук­раїнській політиці, — Іва­ном Ви­говсь­ким.

П. Те­теря мав двох братів: рідно­го Юр­ка і зве­дено­го (ма­буть, по­заш­любно­го бать­ко­вого си­на) Шур­ла, а та­кож двох сес­тер, які по­вихо­дили заміж за ук­раїнсь­ких шлях­тичів (Ми­хай­ла Іскриць­ко­го й Ата­наса Піроць­ко­го). Сам Пав­ло од­ру­жував­ся з жінка­ми шля­хетсь­ких впли­вових родів. Пер­ша дру­жина — сес­тра Іва­на Ви­говсь­ко­го; дру­га — доч­ка Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го Оле­на. Це бу­ло те арис­токра­тич­не ото­чен­ня, яке нак­ла­ло відби­ток на спосіб жит­тя та життєві іде­али Пав­ла.

От­же, Пав­ло Те­теря був лю­диною з доб­рою освітою, ко­рис­ни­ми зв’яз­ка­ми у впли­вових поль­ських ко­лах та з кон­такта­ми в ук­раїнській уніатській верхівці. Був він своєю лю­диною і се­ред тієї ук­раїнсь­кої шлях­ти, яка хи­тала­ся між поль­ською служ­бою та ук­раїнсь­ким ав­то­номізмом (Ви­говські та Хмель­ниць­кий).

1648 рік при­мусив Те­терю зро­бити ос­та­точ­ний вибір. Що б не пи­сали, мо­вили, ду­мали про Те­терю на підставі й­ого даль­шо­го життєво­го шля­ху, але виб­рав він пов­ста­лий ук­раїнсь­кий на­род. Ко­ли в серпні 1648 ро­ку ко­заки й «чернь» бра­ли Луцьк, Пав­ло Те­теря був на їхнь­ому боці. Те, що він у вирішаль­ний мо­мент опи­нив­ся на ук­раїнсь­ко­му краю ба­рикад, а не (як київсь­кий воєво­да Адам Кисіль чи яв­ний ре­негат Яре­ма Виш­не­вець­кий) на поль­сько­му, пе­рекон­ли­во свідчить, де са­ме бу­ли й­ого справжні сим­патії. Доб­рий про­мовець, мо­лодий, енергій­ний, освіче­ний, з євро­пей­ськи­ми ма­нера­ми, хо­ча й без вій­сько­вого досвіду, Те­теря був справжнім здо­бут­ком для пов­станців. Жит­тя в маг­натсь­ко­му ото­ченні при­щепи­ло Пав­лові праг­нення до зба­гачен­ня (ць­ого він нав­чився в Польщі: зна­чен­ня лю­дини там виз­на­чало­ся її по­ход­женням, але ще біль­ше ба­гатс­твом). Та під час Хмель­нич­чи­ни він був не єди­ним, хто праг­нув до зба­гачен­ня.

Як ко­заць­кий стар­ши­на і ак­тивний учас­ник подій 1648—1657 років Те­теря не відзна­чав­ся ні ди­кою хо­робрістю, ні різа­ниною. Й­ого ім’я не про­меніло на по­лях битв. Частіше й­ого мож­на бу­ло зустріти в сутінках кан­це­лярій або на дов­гих шля­хах, що ве­ли з геть­мансь­кої сто­лиці Чи­гири­на в різні сто­рони світу. У 1649 році він, цілком пев­но, обій­мав по­саду пи­саря Пе­ре­яс­лавсь­ко­го пол­ку; був він ним не­дов­го, бо то­го ж ро­ку очо­лив ко­заць­ке по­соль­ство до трансіль­вансь­ко­го кня­зя Юрія (Дьєрдя) II Ра­коці. Вибір упав на нь­ого, оче­вид­но, че­рез освіту та ве­ликосвітсь­ку по­ведінку. Те­терю мож­на за­раху­вати до тих лю­дей, що зак­ла­ли підва­лини ко­заць­ко–трансіль­вансь­ких дип­ло­матич­них зв’язків, спер­шу не­пев­них (че­рез спро­би Бог­да­на підко­рити собі Мол­давію, втри­мати яку в ме­жах сво­го впли­ву на­магав­ся Ра­коці), але в 1654—1657 ро­ках зміцне­них ре­аль­ним вій­сько­вим со­юзом. Ха­рак­терно, що зовні Те­теря на­магав­ся зберіга­ти добрі сто­сун­ки з се­миго­род- сь­ким кня­зем навіть тоді, ко­ли ук­раїнсь­ко–трансіль­ванські відно­сини роз­ладна­лися. Оче­вид­но, вже на по­чат­ку дип­ло­матич­ної кар’єри для Те­тері був ха­рак­терний на­хил до подвій­ної па­ралель­ної гри, що зумів оціни­ти, а мо­же, й підси­лити, геть­ман Хмель­ниць­кий. Бал­кансь­кий нап­рям став пер­шим у дип­ло­матичній спеціалізації Те­тері — не­дар­ма він суп­ро­водив Ти­моша Хмель­ниць­ко­го в по­дорожі до Ясс для од­ру­жен­ня (1 ве­рес­ня 1652 ро­ку) з Ро­зан­дою, доч­кою мол­давсь­ко­го гос­по­даря Ва­силя Лу­пула.

Вій­сько­ва діяльність Те­тері про­ходи­ла під зна­ком півден­но–західної орієнтації: вес­ною 1652 ро­ку він ра­зом з оса­вулом Пе­ре­яс­лавсь­ко­го пол­ку Дем­ком, ко­зака­ми й та­тара­ми взяв в об­ло­гу Кам’янець–Поділь­ський, щоб у нап­ру­жений час бо­роть­би за впли­ви над Мол­давією бло­кува­ти мол­давсь­ко–поль­ські кон­такти.

Особ­ли­вих вій­сько­вих та­лантів Те­теря не ви­явив, але й­ого дип­ло­матич­ну зручність Бог­дан Хмель­ниць­кий ви­соко ціну­вав зав­жди. Хо­ча міжна­род­ни­ми зв’яз­ка­ми Ук­раїни зай­мав­ся без­по­середньо сам геть­ман, а керівни­ком ук­раїнсь­кої дип­ло­матії вва­жав­ся ге­нераль­ний пи­сар Іван Ви­говсь­кий, Те­теря брав участь прак­тично в усіх ос­новних дип­ло­матич­них пе­рего­ворах, які відбу­вали­ся в Чи­гирині. Влітку 1653 ро­ку Те­теря став пе­ре­яс­лавсь­ким пол­ковни­ком, але це не оз­на­чало й­ого усу­нен­ня з геть­мансь­ко­го дво­ру. Са­ме він 31 груд­ня 1653 ро­ку зустрічав царсь­ко­го пос­ла Ва­силя Бу­турліна, віта­ючи то­го дов­гою квітчас­тою про­мовою. Од­нак Те­теря зустрічав Бу­турліна не ли­ше ніжни­ми сло­вами: в Пе­ре­яс­лавській церкві він твер­до ви­магав від мос­ковсь­ко­го пос­ла, щоб той при­сяг­нув геть­ма­ нові від імені ца­ря. Відо­мо, що з цих ви­мог нічо­го не скла­лося, 8 січня 1654 ро­ку сам Те­теря при­сягав мос­ковсь­ко­му ца­рю, а вже в бе­резні, ра­зом з ге­нераль­ним суд­дею Самій­лом Бог­да­нови­чем–За­руд­ним, він вів пе­рего­вори у Москві. Від Олексія Ми­хай­ло­вича П. Те­теря от­ри­мав привілей на місто Смілу. Про­те, по­бо­юючись зви­нува­чень з бо­ку ко­заць­ко­го вій­ська, він за­копав гра­моту. Во­на зотліла, і в 1657 році, вже після смерті Бог­да­на, Те­теря про­сив ца­ря відно­вити привілей.

П. Те­теря скла­дав до­говірні статті з Росією ра­зом з Бог­да­нови­чем–За­руд­ним. Але са­ме пе­ре­яс­лавсь­ко­го пол­ковни­ка тре­ба вва­жати чи не ос­новним їх твор­цем. Не підля­гає сумніву, що, фор­му­лю­ючи статті, він ви­кону­вав во­лю Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го і ре­алізо­вував й­ого політич­ну кон­цепцію, од­нак потім де­що міняв під тис­ком ца­ря. Але не мож­на ду­мати, що в 1653—1654 ро­ках Те­теря був не­досвідче­ним дип­ло­матом і не знав, як у той час скла­дали міжна­родні до­гово­ри. Те, що до­говірні статті ма­ли ду­же не­дос­ко­налий, роз­ми­тий, де­коли не­яс­ний ха­рак­тер, що во­ни не охо­пили цілий спектр росій­сько–ук­раїнсь­ких відно­син, а це нак­ла­ло на до­говір відби­ток тим­ча­совості (та­кою бу­ла, ма­буть, ос­новна кон­цепція геть­ма­на), є зас­лу­гою, в пер­шу чер­гу, лу­каво­го ко­заць­ко­го дип­ло­мата. Порівнян­ня двох ук­раїнсь­ких міжна­род­них до­говорів — Бе­рез­не­вих (Пе­ре­яс­лавсь­ких) ста­тей 1654 ро­ку і Га­дяць­ко­го до­гово­ру 1658 ро­ку, до ство­рен­ня яких прик­лав свою ру­ку Те­теря, до­водить, що він умів скла­дати до­гово­ри та­кого ро­ду.

Подвій­ну гру Те­тері (як­що мож­на вва­жати її подвій­ною — прос­то це бу­ла та, по суті, не­залеж­ниць­ка лінія геть­ма­на, яку пра­виль­но здій­сню­вав сумлінний ви­кона­вець) мож­на прос­те­жити і на­далі. Під час об­ло­ги Ль­во­ва ук­раїнсь­ки­ми та росій­ськи­ми вій­ська­ми у 1655 році він вів пе­рего­вори з поль­ською сто­роною про ви­куп міста. Для то­го щоб росіяни не ро­зуміли, що са­ме він го­ворить, Те­теря роз­мовляв ла­тиною (мож­на собі у­яви­ти, як дра­тува­ло це росій­ську сто­рону!), підбу­рю­ючи львів’ян про­ти царсь­ких вій­ськ…

Ко­ли по­мирав ве­ликий геть­ман, Те­теря зно­ву був у Москві. Він ще раз ви­явив се­бе як сумлінний ви­кона­вець і блис­ку­чий ора­тор. Пе­ред ца­рем Те­теря вис­ту­пив за геть­манс­тво Юрія Хмель­ниць­ко­го, хо­ча, мож­ли­во, знав, що й сам він був се­ред тих кан­ди­датів на вла­ду, яких наз­вав пе­ред смер­тю Бог­дан. Геть­ман го­ворив ніби­то не ли­ше про сво­го си­на Юра­ся, що зро­зуміло, а й про ге­нераль­но­го пи­саря Іва­на Ви­говсь­ко­го, ге­нераль­но­го суд­цю, ко­лишнь­ого київсь­ко­го пол­ковни­ка Ан­то­на Жда­нови­ча, пол­тавсь­ко­го пол­ковни­ка Мар­ти­на Пуш­ка­ря і про пе­ре­яс­лавсь­ко­го — П. Те­терю.

Уп­ро­довж 1648—1657 років Пав­ло Те­теря зро­бив за­памо­роч­ли­ву кар’єру — від скром­но­го підпис­ка Луць­ко­го гродсь­ко­го су­ду до пе­ре­яс­лавсь­ко­го пол­ковни­ка й од­но­го з най­виз­начніших дип­ло­матів Бог­да­нової до­би, лю­дини ду­же впли­вової у то­гочасній Ук­раїні. Без­сумнівно, цією кар’єрою Те­теря міг зав­дя­чува­ти, в пер­шу чер­гу, са­мому собі. Був він та­лано­витою, од­нак яв­но не од­нознач­ною і не пря­моліній­ною лю­диною. Пізніше ці ри­си й­ого ха­рак­те­ру ок­ресли­лися ще яс­кравіше.

В той час ко­ли Те­теря в Москві до­бивав­ся зат­вер­джен­ня Юрія Хмель­ниць­ко­го на геть­манс­тво і відмов­ляв ца­ря по­сила­ти нові вій­ська в Ук­раїну, події вдо­ма роз­ви­вали­ся стрімко. 24 сер­пня 1657 ро­ку, ко­ли ви­яви­лося, що Юрась ще не мо­же три­мати бу­лаву, геть­ма­ном об­ра­ли Іва­на Ви­говсь­ко­го. По­вер­нувшись в Ук­раїну, Те­теря далі підкрес­лю­вав свою ло­яльність Москві, але прак­тично повністю підтри­мував лінію Ви­говсь­ко­го — від орієнтації на Мос­кву до орієнтації на Вар­ша­ву.

Ко­роль та поль­ський двір вва­жали Те­терю го­лов­ним твор­цем Га­дяць­кої уго­ди, якій, до речі, він не при­сягав. У ць­ому зно­ву про­яви­лася двоїстість Те­тері. 28 жов­тня 1658 ро­ку він от­ри­мав а­удієнцію в поль­сько­го ко­роля Яна–Ка­зими­ра та ко­роле­ви Марії Лю­довіки. «Пос­тавний, гар­них ма­нер, уб­ра­ний у сук­ню з зе­лено­го ок­са­миту з зо­лоти­ми ґуд­зи­ками», — пи­сав про нь­ого, роз­повіда­ючи про а­удієнцію, фран­цузь­кий по­сол П’єр де Ну­айє. Десь приб­лизно від ць­ого ча­су він пе­рес­тав бу­ти пе­ре­яс­лавсь­ким пол­ковни­ком, фак­тично став­ши прид­ворним ек­спер­том з ук­раїнсь­ких справ і по­чав­ши ре­гуляр­но от­ри­мува­ти пенсію з ко­ролівсь­кої ка­си (що бу­ло нор­мою для то­гочас­но­го жит­тя).

Те­теря виїхав з Ук­раїни у 1659—1661 ро­ках, бу­ва­ючи там не­дов­ги­ми наїзда­ми. Меш­кав він пе­реваж­но у Вар­шаві при дворі або у своїх маєтках на Підляшші. Але він не роз­ри­вав чис­ленних ни­ток, що пов’язу­вали й­ого зі Східною Ук­раїною, для якої Те­теря і далі за­лишав­ся ду­же впли­вовою осо­бою. На нь­ого по­лив­ся потік ко­ролівсь­кої лас­ки — і він спро­бував зігра­ти такі ролі, яких ще не грав: маг­на­та й прид­ворно­го, крім ць­ого, ще й не ста­рого вдівця, за сер­цем (і ба­гатс­твом) яко­го по­люва­ли пред­став­ниці най­кра­щих поль­ських арис­токра­тич­них ро­дин.

Зби­рати маєтки Те­теря по­чав ще десь у 1652 році. Тоді у Су­лимів він ку­пив Де­мидів на Київщині, потім до ць­ого маєтку приєднав не­дале­ку Ли­турівку (в інших дже­релах — Лит­винівку), 1654 ро­ку от­ри­мав від ца­ря містеч­ко Смілу, у 1656 році мав млин на Попівцях біля Пе­ре­яс­ла­ва. Тро­хи пізніше Те­теря приб­рав до рук Ко­заро­вичі, Глібівку, Яс­но­горо­ди ра­зом з усіма суміжни­ми зем­ля­ми, що до них при­ляга­ли. У бе­резні 1659 ро­ку Вар­шавсь­кий сейм підтвер­див шля­хетс­тво П. Те­тері та ко­ролівсь­ке на­дан­ня в Бе­рес­тей­ській еко­номії (з ко­ролівсь­ких сто­лових маєтків, при­бут­ки яких над­хо­дили на ут­ри­ман­ня ко­ролівсь­ко­го дво­ру), а са­ме во­лості Київець, Ме­лешичі, містеч­ко Піща­тичі ра­зом з при­належ­ни­ми до них се­лами. Нез­ва­жа­ючи на яв­не праг­нення ста­ти ба­гатим маг­на­том, Те­теря як лег­ко здо­бував маєтки, так лег­ко їх і поз­бу­вав­ся, час­то — да­ру­ючи. Нап­риклад, Де­мидів по­дару­вав сес­трин­кові Ва­силеві Іскриць­ко­му в зв’яз­ку з й­ого од­ру­жен­ням, Ко­заро­вичі, Глібівку, Яс­но­горо­ди — Києво–Ме­жигірсь­ко­му мо­нас­ти­реві.

В Ук­раїні Те­теря з’явив­ся під час за­гос­трен­ня політич­ної си­ту­ації: у жовтні 1660 ро­ку він се­ред інших підпи­сав Сло­боди­щенсь­кий до­говір, за яким Пра­вобе­реж­жя під геть­ма­ном Юрієм Хмель­ниць­ким зно­ву опи­нило­ся під вла­дою Польщі. У ць­ому ж році Те­теря од­ру­жив­ся з доч­кою Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го Оле­ною, вдо­вою Да­нила Ви­говсь­ко­го — і, та­ким чи­ном, увій­шов як свій до «кла­ну Хмельниць­ко­го». І хо­ча дру­га жінка при­нес­ла й­ому ніби­то ве­летенсь­ке при­дане — за поль­ськи­ми дже­рела­ми, один міль­йон зо­лотих, сто­сун­ки між Те­терею та Ви­говсь­ким зно­ву за­гос­три­лися: че­рез спад­щи­ну по Да­нилові для Оле­ни та че­рез ці ж самі скар­би Хмель­ниць­ко­го, з яких ма­ли вдру­ге віну­вати Оле­ну. Від Юрія Хмель­ниць­ко­го Те­теря от­ри­мав як тим­ча­сову ре­зиденцію Су­ботів.

Во­сени 1660 ро­ку за підтрим­ки поль­сько­го пред­став­ни­ка С. Бенєвсь­ко­го П. Те­теря був об­ра­ний в уряді Ю. Хмель­ниць­ко­го на по­саду ге­нераль­но­го пи­саря. Вже під час Кор­сунсь­кої ра­ди (лис­то­пад 1660 ро­ку) зав­дя­ки своїм ора­торсь­ким здібнос­тям та ав­то­рите­ту, здо­буто­му в по­передні ро­ки, но­во­об­ра­ний ге­нераль­ний пи­сар зумів пе­реко­нати при­сутніх у доціль­ності відмо­ви від царсь­кої про­текції й об­рання кур­су на підпо­ряд­ку­ван­ня Ук­раїнсь­ко­го геть­ма­нату ко­ролеві. «Не дай нам, Бо­же, ду­мати про ца­ря…» — го­вори­ли ко­заки після вда­лого вис­ту­пу на цій раді ко­лишнь­ого спод­вижни­ка Б. Хмель­ниць­ко­го. Вод­но­час Те­теря про­мов­ляв, що ко­зац­тво вже й так не­од­но­разо­во зміню­вало про­текцію, і як­що це тра­пить­ся ще раз, то «він не ли­ше пе­чаті пи­сарсь­кої не бу­де зна­ти, а й усієї Ук­раїни».

У цей період ге­нераль­но­му пи­сарю Те­тері не ли­ше з бо­ку поль­сько­го уря­ду, а й від імені ко­зац­тва, де­лего­вано­го на Ге­нераль­ну ра­ду, фак­тично до­ручав­ся кон­троль над усіма діями геть­ма­на. Ко­заки на­казу­вали й­ому «ке­рува­ти мо­лодістю Хмель­ниць­ко­го». Але вже в лис­то­паді геть­мансь­кий «ре­гент» по­вер­нувся до Вар­ша­ви. Оче­вид­но, й­ого неп­ри­хова­на про­поль­ська орієнтація й ко­лабо­раційні вис­ту­пи бу­ли не до впо­доби Ю. Хмель­ниць­ко­му (який хо­ча й не був досвідче­ним політи­ком, але ви­хову­вав­ся своїм бать­ком у дусі «ко­заць­ко­го патріотиз­му») та іншій стар­шині. У Польщі на од­но­го з пер­ших ви­соко­пос­тавле­них ко­заць­ких «ко­лабо­рантів» че­кали ве­ликі ви­наго­роди.

З ко­ролівсь­кої лас­ки на нь­ого си­пали­ся ти­тули: ко­ролівсь­ко­го сек­ре­таря, мель­ниць­ко­го підча­шого (це на Підляшші), потім по­лоць­ко­го столь­ни­ка (тоді ге­нераль­ним пи­сарем він уже не був). 1661 рік ми­нув між Підляш­шям та Вар­ша­вою, де Те­теря про­дов­жу­вав гра­ти роль ко­ролівсь­ко­го дво­ряни­на. Чер­го­вий Вар­шавсь­кий сейм у травні підтвер­див во­лодіння на Київщині — се­ла Де­мидів, Ли­турівку, Аб­ра­гамівку, Раківку, дві Во­ронівки.

У 1658—1661 ро­ках Те­теря зміцнив — при­най­мні у Вар­шаві — дум­ку про се­бе як про знав­ця відно­син в Ук­раїні. Од­ру­жен­ня на дочці Ве­лико­го геть­ма­на, без сумніву, збіль­ши­ло й­ого прес­тиж в Ук­раїні та за її ме­жами, тим біль­ше, як­що він справді приб­рав до рук хо­ча б час­ти­ну тих скарбів, які й­ому при­пису­вали.

У 1661 році Ян II Ка­зимир зап­ла­нував про­вес­ти ве­ликий спіль­ний з’їзд–на­раду, де бу­ли б при­сутні най­вищі по­садові осо­би Речі Пос­по­литої та Ук­раїнсь­ко­го геть­ма­нату. На ній пла­нува­лося об­го­вори­ти умо­ви май­бутнь­ого поль­сько–ук­раїнсь­ко­го до­гово­ру — по­ляки ду­же бо­яли­ся чер­го­вої «зра­ди» ко­заків на ко­ристь ца­ря. Але геть­ман Ю. Хмель­ниць­кий під різни­ми при­вода­ми відмо­вив­ся від та­кої не­пев­ної, на й­ого дум­ку, «кон­во­кації»1. Тоді ко­ролівсь­кий уряд вирішив «пер­со­наль­но» при­хили­ти до се­бе ок­ре­мих стар­шин підку­пом. Пос­лам (а та­кож іншій стар­шині в Ук­раїні), які при­бува­ли до Вар­ша­ви, ви­дава­лися значні су­ми фо­шей з ко­ролівсь­кої скар­бниці. Во­ни одер­жу­вали у власність землі, маєтки, ху­тори, мли­ни та ін. Та­кож бу­ло підтвер­дже­но їхні пра­ва на ті маєтності, яки­ми во­ни во­лоділи пе­ред тим, їм на­дава­лося шля­хетс­тво то­що. Са­мому Хмель­ни­чен­ку бу­ло ви­дано привілей на Га­дяч ра­зом з усіма при­лег­ли­ми се­лами і ху­тора­ми, а та­кож Су­ботів, Мед­ведівку, Но­восілку. Як геть­ма­ну, й­ому та­кож доз­во­лили зби­рати ми­то з іно­зем­них купців, що проїжджа­ли те­риторією ко­заць­кої Ук­раїни. Од­но­час­но до поль­ських воєвод і шлях­ти в Ук­раїні бу­ло вис­ла­но з де­сяток ко­ролівсь­ких універ­салів з на­казом ви­ганя­ти ко­заків з «добр земсь­ких». Усе це ро­било­ся зад­ля то­го, щоб пе­ретяг­ну­ти геть­ма­нат на свій бік у війні з Росією, а та­кож не да­ти мож­ли­вості ук­раїнцям ук­ласти со­юз з Кримсь­ким ханс­твом.

На по­чат­ку 1662 ро­ку до Ук­раїни вже у ста­тусі ко­ролівсь­ко­го сек­ре­таря П. Те­теря по­вер­нувся в Ук­раїну. Ме­тою й­ого по­вер­нення бу­ло от­ри­мане від Яна П. Ка­зими­ра до­ручен­ня зібра­ти яко­мога біль­ше інфор­мації про внутрішню та зовнішню політи­ку уря­ду Ю. Хмель­ниць­ко­го. Після при­бут­тя до Чи­гири­на, де й­ого ще сприй­ма­ли як впли­вово­го стар­ши­ну, Те­теря відра­зу ж по­чав на­сад­жу­вати тут вигідні для ко­ролівсь­ко­го дво­ру нас­трої. Він пе­реко­нував геть­ма­на відміни­ти ви­даний не­задов­го до то­го універ­сал що­до усу­нен­ня поль­ських ста­рост з ко­ролівсь­ких і шля­хетсь­ких маєтнос­тей із Ук­раїни. Згідно з от­ри­маним на­казом, Те­теря постій­но звітує до Вар­ша­ви про політичні кро­ки геть­мансь­ко­го уря­ду. У своїх лис­тах до ко­роля він не­од­но­разо­во вис­ловлю­вав дум­ку про нес­про­можність во­лода­рюван­ня Ю. Хмель­ниць­ко­го, а в од­но­му з них відзна­чав, що як­що «цей же­реб па­де на мою го­лову і як­що во­ля Й­ого ко­ролівсь­кої ми­лості і Речі Пос­по­литої бу­дуть пот­ре­бува­ти моїх пос­луг, то я прий­му й­ого зі всією доб­ро­зич­ливістю». Пос­ту­пово Те­теря з ко­ролівсь­ко­го сек­ре­таря й номіналь­но­го ге­нераль­но­го пи­саря пе­рет­во­рюєть­ся на та­кого собі «тінь­ово­го» геть­ма­на. Ць­ому спри­яло й те, що влітку 1662 ро­ку поль­ський мо­нарх на­дав й­ому пра­во на «ви­биран­ня індук­ти й евек­ти у воєводс­твах ок­раїнних, тоб­то Брац­лавськім, Київськім і Чернігівськім на па­шах і ко­морах від то­варів, що вво­зять­ся і ви­возять­ся…». Вдяч­ний підда­ний у ве­ресні повідом­ляє до Вар­ша­ви, що єди­ним спо­собом ут­ри­ман­ня ко­заць­кої Ук­раїни (а от­же, зе­мель, з яких він зби­рав евек­ту й індук­ту) під вла­дою ко­роля є як­най­швид­ше над­си­лан­ня сю­ди ко­рон­них вій­ськ.

Те, що уряд Яна II Ка­зими­ра го­тував об­рання П. Те­тері на геть­мансь­ку по­саду, засвідчує ко­рес­понденція між ос­таннім і ко­ролівсь­кою кан­це­лярією. Це все ро­било­ся за­ради то­го, аби взя­ти під кон­троль си­ту­ацію на ук­раїнсь­ких зем­лях та ма­ти час на підго­тов­ку до но­вих вій­сько­вих дій про­ти Мос­ковїї.

Ко­ли П. Те­терю бу­ло об­ра­но геть­ма­ном, дос­те­мен­но не відо­мо. Дех­то, відштов­ху­ючись від то­го, що 6 січня 1663 ро­ку Юрій Хмель­ниць­кий всту­пив до мо­нас­ти­ря в Києві, при­пус­кає, що Те­терю бу­ло об­ра­но геть­ма­ном Вій­ська За­порозь­ко­го на Ге­неральній раді, яка відбу­лася 1–2 січня 1663 ро­ку. Поль­ський хроніст Вес­пасіан Ко­ховсь­кий так опи­сав цю подію: «Після об­рання пол­ковни­ки го­лос­ни­ми ви­гука­ми поз­до­ров­ля­ли Те­терю, гор­до­го від от­ри­маної вла­ди. Й­ого ви­нес­ли з кімна­ти на кріслі і, підняв­ши вго­ру, по­каза­ли то­варис­тву. На­род, ствер­джу­ючи вибір геть­ма­на, ки­дав шап­ка­ми. Щоб усім спо­доба­тися, він пос­та­вив ба­гато горілки «як по­час­ту­нок ко­закам»».

Сам Те­теря не повідо­мив ко­роля, ко­ли й­ого об­ра­ли. Між жов­тнем і січнем на Пра­вобе­режжі не бу­ло жод­но­го тим­ча­сово­го (на­каз­но­го хо­ча б, як Сом­ко на Ліво­бережжі) геть­ма­на. В та­кий га­рячий час, в цю важ­ли­ву для нь­ого хви­лину повністю ви­яви­лася двоїстість по­ведінки Те­тері. Жов­тень, лис­то­пад, гру­день 1662–го, січень 1663 ро­ку — дже­рела ду­же ску­по до­носять відгомін подій цих чо­тирь­ох місяців в Ук­раїні. Не­мов якась не­види­ма ру­ка (Те­тери­на?) бло­кує всю інфор­мацію і на Захід, і на Північ. Ян–Ка­зимир пе­реко­наний, що на Пра­вобе­режжі і далі геть­ма­нує Хмель­ниць­кий та за­сипає Те­терю лис­та­ми. Але Те­теря мов­чить, не відповідає ко­ролю. Папсь­кий нунцій у Вар­шаві, зви­чай­но, доб­ре інфор­мо­ваний, але і він не знає нічо­го, він ля­кає Рим, що ко­заки зби­ра­ють­ся до­пома­гати Ту­реч­чині в по­ходах на Західну Євро­пу. Мос­ква та­кож не знає нічо­го пев­но­го.

Ли­ше у бе­резні 1663 ро­ку до Чи­гири­на з Вар­ша­ви був відправ­ле­ний ко­ролівсь­кий прид­ворний І. Ма­зепа, який мав вру­чити Тетері мо­нарші клей­но­ди — привілеї на геть­манс­тво, бу­лаву, хо­руг­ву, буб­ни, пе­чат­ку, та­кож до­мови­тися про час і місце прий­нят­тя від нь­ого при­сяги з умо­вою, «щоб той акт в церкві відправ­лявся, при службі Божій, яку б отець Мит­ро­полит відправ­ляв… ані під жод­ною про­текцією бу­ти не­мож­ли­во на­родові слов’янсь­ко­му, як під Па­ном при­роднім». Од­нак Те­теря, з ог­ля­ду на низь­кий ста­тус Ма­зепи (той був усь­ого–на–всь­ого ко­ролівсь­ким по­кой­овим), відмо­вив­ся от­ри­мува­ти з й­ого рук клей­но­ди.

Перші кро­ки П. Те­тері на геть­манській по­саді засвідчи­ли певні зміни у й­ого став­ленні до зовнішньої політи­ки ук­раїнсь­ко­го уря­ду. Спо­чат­ку він на­магав­ся про­води­ти політи­ку лавіру­ван­ня між дер­жа­вами, які ото­чува­ли геть­ма­нат. Зок­ре­ма, він вис­лав по­соль­ства до Бах­чи­сарая та Мос­кви з про­позиціями підпи­сан­ня міждер­жавних угод, які б га­ран­ту­вали нев­тру­чан­ня у внутрішні спра­ви Ук­раїни та виз­на­вали й­ого вла­ду. Кримсь­кий хан не по­годив­ся ви­води­ти свої вій­ська з те­риторії ко­заць­кої дер­жа­ви й зап­ро­пону­вав Те­тері звер­та­тися до нь­ого ли­ше че­рез поль­сько­го ко­роля. У свою чер­гу, мос­ковсь­кий цар пос­та­вив пе­ред пра­вите­лем Пра­вобе­реж­ної Ук­раїни жорс­тку ви­могу прий­ня­ти й­ого про­текцію. З ог­ля­ду на це но­во­об­ра­ний геть­ман вирішив усе ж та­ки ви­корис­то­вува­ти пе­ревіре­ний шлях пов­но­го виз­нання сю­зереніте­ту Речі Пос­по­литої.

Але нев­довзі, у липні 1663 ро­ку, Те­теря за­явив, що вза­галі хо­че склас­ти з се­бе геть­манські пов­но­важен­ня, та ар­гу­мен­ту­вав це відсутністю вій­сько­вої до­помо­ги з бо­ку Польщі, а та­кож «че­рез роз­ладнан­ня мо­го здо­ров’я та з ба­гать­ох інших при­чин». Як­би польський ко­роль надіслав вій­ська, а та­кож «прис­лав» но­вого ко­заць­ко­го звер­хни­ка, то, пи­сав Те­теря до Вар­ша­ви, він із за­дово­лен­ням за­лишить Ук­раїну. У відповідь на повідом­лення про відправ­лення не­обхідної до­помо­ги геть­ман вис­лав до Польщі послів, які ма­ли про­сити Яна II Ка­зими­ра осо­бис­то при­бути до Чи­гири­на: «Ми, ук­раїнські жи­телі князівства Русь­ко­го і Вій­сько За­порозь­ке, вва­жаємо для се­бе особ­ли­вим не­щас­тям, що поз­бавлені мож­ли­вості по­бачи­ти Й­ого Ко­ролівсь­ку Милість в на­ших зем­лях». При­бут­тя в Ук­раїну поль­сько­го ко­роля ма­ло засвідчи­ти ви­сокий ав­то­ритет геть­ма­на, а та­кож убез­пе­чити й­ого від вис­тупів опо­зиції, які вже назріва­ли. Окрім то­го, П. Те­теря вис­ловлю­вав надію, що при­сутність ко­роля змо­же швид­ше об’єдна­ти розрізнені час­ти­ни Ук­раїнсь­ко­го геть­ма­нату.

Во­сени, 22 жов­тня 1663 ро­ку, Те­теря осо­бис­то зустрівся зі своїм давнім пат­ро­ном, ко­ролем Яном II Ка­зими­ром, але вже в ста­тусі пра­вите­ля пра­вобе­реж­ної час­ти­ни геть­ма­нату. Зустріч відбу­лася в «на­меті ве­ликім» поб­ли­зу Білої Цер­кви. Геть­ман ви­голо­сив віталь­ну про­мову ук­раїнсь­кою мо­вою («аби спо­доба­тися своєму лю­ду») та ра­зом зі своїм ото­чен­ням склав при­сягу на вірність поль­сько­му мо­нар­ху. Її текст був та­ким: «Я, Пав­ло Те­теря, при­сягаю Па­ну Бо­гу Все­могутнь­ому у Тройці Святій Єди­ному, що на то­му уряді геть­манс­тва вій­ськ Й­ого Ко­ролівсь­кої Ми­лості за­порозь­ких мені підлег­лим Най­яснішо­му Янові Ка­зими­рові, ко­ролеві поль­сько­му і шведсь­ко­му, кня­зю ли­товсь­ко­му, русь­ко­му і всієї Речі Пос­по­литої, Ко­рони Поль­ської і Ве­лико­го Князівства Ли­товсь­ко­го, вірним, зич­ли­вим і слух­ня­ним бу­ду, всіля­ких сто­ронніх про­текцій і панів зріка­юся і жод­ної не маю оби­рати іншої, окрім ко­роля Й­ого Ми­лості і Речі Пос­по­литої Поль­ської…»

Ко­заки вру­чили своєму сю­зере­нові ту­рець­ко­го оги­ря з кош­товною збруєю й ти­сячу та­лярів зо­лотом. Після ць­ого відбу­лася спіль­на ук­раїнсь­ко–поль­ська вій­сько­ва на­рада, на якій, згідно з про­позиціями ко­заць­кої верхівки, бу­ло виріше­но, що го­ловні си­ли ру­хати­муть­ся в нап­рямку Ржи- ще­ва і там пе­реп­равля­тимуть­ся че­рез Дніпро для нас­ту­пу на Ліво­береж­ну Ук­раїну. Інші ж іти­муть на Бо­риспіль, а потім уз­довж Дес­ни до Ос­тра. За сло­вами са­мого Яна II Ка­зими­ра, цей похід відбу­вав­ся за­ради «виз­во­лен­ня підда­них на­ших з рук во­рога і для ут­ри­ман­ня цілої Ук­раїни» та «для впро­вад­ження прав, воль­нос­тей і сво­бод на­роду Русь­ко­го, а особ­ли­во ко­заків реєстро­вих, що здав­на слу­гу­ють нам».

Відра­зу ж після прий­нят­тя геть­ма­ном при­сяги ко­роль на­дав й­ому та й­ого дру­жині Олені Хмель­ницькій привілеї на місто Оль­хо­вець і Брац­лавсь­ке ста­рос­тво. Ко­ли в липні

1663 ро­ку Ян ІІ Ка­зимир на чолі поль­сько–та­тарсь­кої армії пе­ребу­вав на Ліво­бережжі («май­же поб­ли­зу кор­до­ну Мос­ковсь­ко­го») й от­ри­мав звістку про пов­стан­ня на Пра­вобе­режжі про­ти геть­ма­на, то відра­зу ж дав на­каз, «щоб будь–яким спо­собом Те­теря за­лишив­ся» та відпра­вив на до­помо­гу своєму став­ле­никові значні вій­ськові си­ли. Ко­рон­ний кан­цлер Праж­мовсь­кий, да­ючи оцінку то­гочас­ної діяль­ності сво­го ко­роля, пи­сав, що той зумів «ут­ри­мати при Бу­лаві За­порозькій вірну Речі Пос­по­литій лю­дину».

Пра­вобе­реж­ний геть­ман П. Те­теря роз­по­чав про­води­ти об’єднав­чу політи­ку, насліду­ючи у ць­ому тра­диційні ме­тоди Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го. 22 січня 1663 ро­ку він відпра­вив до Вар­ша­ви по­соль­ство пол­ковни­ка Г. Гу­ляниць­ко­го, од­ним з го­лов­них зав­дань яко­го бу­ло про­сити Яна ІІ Ка­зими­ра на­дати Те­тері до­помо­гу у відво­юванні Ліво­береж­ної Ук­раїни. Од­но­час­но ук­раїнсь­кий уряд ви­сував низ­ку політич­них ви­мог, а са­ме: зберіга­ти за ко­зац­твом усі ста­ровинні «пра­ва і воль­ності» і не чи­нити й­ому ніяких кривд з бо­ку поль­ських уря­довців та шлях­ти; на­дати пра­во на са­мостійні зовнішні відно­сини з Мол­давією та Во­лощи­ною; за­без­пе­чити об’єднан­ня Ук­раїни; про­вес­ти мирні пе­рего­вори між Поль­щею і Мос­квою що­до звіль­нен­ня з росій­сько­го по­лону ба­гать­ох ко­заць­ких стар­шин, се­ред яких І. Не­чай, Г. До­рошен­ко, В. Кро­пив­ниць­кий, А. Бу­тен­ко та ін.; га­ран­ту­вати постій­ну до­помо­гу з бо­ку Кримсь­ко­го ханс­тва.

Як не див­но, але Те­теря до­бив­ся здій­снен­ня май­же всіх цих ви­мог, що свідчи­ло, бе­зумов­но, про й­ого вплив у Вар­шаві та про й­ого політичні здібності. Але за­лиши­лося незмінним ан­ти­толе­ран­тне став­лення ка­толиць­ко­го поль­сько­го уря­ду до пра­вос­лавних ук­раїнців. Це, а та­кож маг­натсь­кий ха­рак­тер вла­ди Те­тері, який вис­ту­пав як пред­став­ник «кла­ну Хмель­ниць­ко­го», що с кон­це тру кав у своїх ру­ках справді ве­ликі ба­гатс­тва, відвер­ну­ло від нь­ого час­ти­ну ря­дово­го ко­зац­тва та «чернь». Істо­рич­на пам’ять підка­зува­ла на­родові, що від со­юзу з Поль­щею не бу­де доб­ра.

У квітні 1663 ро­ку спа­лах­ну­ли перші за­вору­шен­ня. Найбіль­ший і най­жор­стокіший (по­чав­ся з різа­нини по­ляків і євреїв у Па­волочі) бунт ви­бух­нув на те­риторії Па­волоць­ко­го пол­ку під керівниц­твом на­каз­но­го пол­ковни­ка Іва­на По­пови­ча–Хо­дор­ковсь­ко­го не­заба­ром після об­рання геть­ма­ном на Ліво­бережжі Іва­на Брю­ховець­ко­го, який зра­зу ж усу­нув двох інших пре­тен­дентів на бу­лаву — Сом­ка і Зо­лота­рен­ка (пізніше, 18 ве­рес­ня, у Борзні їх стра­тили). Бунт швид­ко при­душив ге­нераль­ний оса­вул Пет­ро До­рошен­ко (май­бутній геть­ман). По­пови­ча ви­дали міща­ни, і 15 лип­ня й­ого стра­тили. Те­теря ду­мав па­нува­ти залізною ру­кою, але ме­тоди часів Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го не підхо­дили для й­ого геть­ма­нуван­ня. Що мог­ли да­рува­ти по­пуляр­но­му ве­лико­му геть­ма­нові, то­го не про­щали ма­лопо­пуляр­но­му Те­тері. Жор­стокість не зля­кала, а оз­ло­била.

15 лип­ня 1663 ро­ку у Ль­вові поль­ський ко­роль Ян II Ка­зимир вирішив іти по­ходом — кіль­ко­ма ко­лона­ми — в Ук­раїну. Ро­зуміючи, що влас­ни­ми си­лами об’єдна­ти Ук­раїну бу­де склад­но, Те­теря зак­ли­кав на до­помо­гу кримсь­ких та­тар. Пра­вобе­реж­ний геть­ман ра­зом з вій­ська­ми сво­го про­тек­то­ра про­тягом осені 1663–го — зи­ми 1664 ро­ку здій­снив ве­ликий похід на Ліво­береж­ну Ук­раїну. Об’єдна­на ук­раїнсь­ко–поль­сько–та­тарсь­ка армія, очо­люва­на са­мим Яном II Ка­зими­ром, ма­ла близь­ко 100 ти­сяч осіб. Але ця грандіоз­на, як на той час, кам­панія не при­нес­ла ба­жаних ре­зуль­татів її керівни­кам (у зраді бу­ло зви­нува­чено І. Бо­гуна і розстріля­но). Нав­па­ки, над­зви­чай­на жор­стокість її учас­ників з поль­ської і та­тарсь­кої сторін до місце­вого на­селен­ня спри­яла кон­солідації ук­раїнців Ліво­береж­жя, а та­кож ма­совим вис­ту­пам пра­вобе­режців про­ти геть­ма­на, який до­пус­тив ви­нищен­ня ук­раїнсь­ких зе­мель вій­ська­ми Речі Пос­по­литої та Кримсь­ко­го ханс­тва.

Пош­товх до пов­стань на Пра­вобе­режжі дав за­порозь­кий ко­шовий Іван Сірко. В січні 1664 ро­ку він пішов на буд­жаць­ких та­тар, а по­вер­та­ючись на­зад, на­магав­ся про­бити­ся до Чи­гири­на — геть­мансь­кої сто­лиці. В цей час Брац­лав, Каль­ник, Мо­гилів, Рашків, Умань, Сміла підда­лися Брю­ховець­ко­му. Про­ти Те­тері ви­ник­ла змо­ва, що роз­ко­лола «клан Хмель­ниць­ко­го». Її ініціато­ри не ду­же відомі. Мож­ли­во, ос­новним був архіман­дрит Ге­де­он (Юрій Хмель­ниць­кий, який тоді по­кинув мо­нас­тир і пе­ребу­вав під впли­вом не­дав­но об­ра­ного Київсь­ко­го мит­ро­поли­та Й­оси­па Ту­каль­сько­го). До них приєдна­лися Іван Ви­говсь­кий та Оле­на (дру­жина Те­тері). На Пра­вому Бе­резі з’яви­лися пол­ковни­ки Брю­ховець­ко­го Се­мен Ви­сочан, Сте­пан Су­лимен­ко та Ва­силь Ва­рени­ця. Во­ни об’єдна­ли в за­гони близь­ко 30 ти­сяч пов­станців та ко­заків. Біля Білої Цер­кви Те­теря й поль­ський пол­ковник Се­бастіян Ма­ховсь­кий роз­би­ли Су­лимен­ка. До­пит Су­лимен­ка, який пот­ра­пив до по­лону, та інші ма­теріали (лис­ти до Ви­говсь­ко­го) до­вели існу­ван­ня роз­га­луже­ної змо­ви про­ти по­ляків і Те­тері, нит­ки якої схо­дили­ся в ру­ках Ви­говсь­ко­го.

Юрія Хмель­ниць­ко­го, мит­ро­поли­та Ту­каль­сько­го та Г. Гу­ляниць­ко­го в першій по­ловині 1664 ро­ку за­ареш­ту­вали, при­вез­ли до Вар­ша­ви й по­сади­ли до в’яз­ниці в Маль­борзі. 16 бе­рез­ня в Кор­суні відбув­ся суд над Ви­говсь­ким. Й­ого зви­нува­тили в ор­ганізації пов­стан­ня і од­ра­зу ж розстріля­ли. Ко­ли об’єктив­но підхо­дити до спра­ви, то стає оче­вид­ним, що Те­теря був во­рогом Ви­говсь­ко­го (і нав­па­ки), але зво­дити смерть Ви­говсь­ко­го до інтриг Те­тері наївно. Не піддя­гає сумніву, що Ви­говсь­кий го­тував про­типоль­ське пов­стан­ня й, вірогідно, мав намір й­ого очо­лити. По­рушен­ня ж за­кон­ності ля­гає повністю на Ма­ховсь­ко­го. До речі, в скла­деній пе­ред смер­тю духівниці Ви­говсь­кий не зви­нува­чував Те­терю.

Стра­та Ви­говсь­ко­го пог­ли­била прірву між ко­зака­ми та поль­ськи­ми вій­ська­ми. Са­дистські жор­сто­кості Чар­нець­ко­го, те, що він віддав на­селен­ня Ук­раїни та­тарам як пла­ту за до­помо­гу, не мог­ли вря­тува­ти ста­нови­ща. Пов­стан­ня по­шири­лося аж до Вар­ша­ви. Те­теря три­мав­ся, ос­новним чи­ном, на та­тарській до­помозі. До нь­ого при­були близь­ко 50 ти­сяч во­яків з Бес­са­рабії та Кри­му. Та вже в другій по­ловині бе­рез­ня та­тари по­чали пос­ту­пово роз­кри­вати свої наміри: відірва­ти Ук­раїну по Го­ринь від Польщі й підпо­ряд­ку­вати її кримсь­ко­му ха­нові Му­хам­мед–Гіреєві IV.

Пра­вобе­реж­жя пог­ли­нав ха­ос. Стихій­не пов­стан­ня, пош­товхом до яко­го ста­ла та­кож по­ява ва­таг дей­неків (у XVIII столітті їх на­зива­ли гай­да­мака­ми) та за­гонів Сірка між Дністром і Бу­гом у лю­тому 1664 ро­ку, зміцне­не ор­ганізацій­но за­хода­ми Ви­говсь­ко­го на по­чат­ку бе­рез­ня, з’єдна­лося з інтер­венцією Брю­ховець­ко­го. Він ра­зом з росій­ськи­ми вій­ська­ми пе­рей­шов Дніпро і взяв в об­ло­гу Чи­гирин, в яко­му за­чинив­ся До­рошен­ко. Вій­сько­ве щас­тя нес­подіва­но схи­лило­ся на бік Те­тері, кот­рий зав­зя­то і впер­то бо­ров­ся за свій прес­тол. Об­ло­гу Чи­гири­на зня­ли, але Брю­ховець­кий утік до Ка­нева. Сірка лед­ве не схо­пили в Бу­жині, з яко­го він про­бив­ся з ве­лики­ми втра­тами. Після бит­ви під Ка­невом, ос­та­точ­но не виріше­ної, Сірко відій­шов до Бу­гу, Брю­ховець­кий — на Ліво­береж­жя. Чар­нець­кий без­межно лю­тував — у Су­ботові, за свідчен­ням ко­заць­ко­го літо­пис­ця, він ви­кинув із скле­пу до­мови­ну Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го та віддав місто на пог­ра­буван­ня та­тарам. Пра­вобе­реж­жя зно­ву підня­лося про­ти Те­тері й по­ляків.

Геть­ман на­магав­ся стабілізу­вати ста­нови­ще політич­ни­ми за­соба­ми. Від ко­роля він твер­до ви­магав пе­рего­ворів з Мос­квою — їх зат­римка, на й­ого дум­ку, зміцню­вала по­зиції та­тар, що на­мага­лися за­хопи­ти Ук­раїну. Кан­цле­ра Праж­мовсь­ко­го Те­теря про­сив усу­нути кіль­кох поль­ських ста­рост і підста­рост, щоб та­ким чи­ном звіль­ни­ти час­ти­ну те­риторії від утисків поль­ської адміністрації.

Так ми­нули тра­вень і чер­вень 1664 ро­ку. Те­теря усвідом­лю­вав, що однією з при­чин пов­стан­ня є й­ого осо­ба, і хотів пок­ласти бу­лаву, але ко­роль не по­год­жу­вав­ся на це, вва­жа­ючи й­ого ос­таннь­ою ре­аль­ною опо­рою на Пра­вобе­режжі. В кінці лип­ня — на по­чат­ку сер­пня зно­ву з’яви­лися Сірко й Ко­сагов, во­ни зай­ня­ли Мед­жибіж, Бра­щав, Мо­тилів. Під Кор­су­нем Ко­саго­ва роз­би­ли, але міста пов­ста­вали од­не за од­ним — об­ло­га Ста­виша вій­ська­ми Чар­не- ць­ко­го три­вала по­над чо­тири місяці. Місто взя­ли ли­ше 20 жов­тня. Вірни­ми Те­тері за­лиша­лися Чи­гирин, Кор­сунь, Чер­ка­си, Біла Цер­ква, не зра­дили й­ого й при­хиль­ни­ки Ос­тап Го­голь та на­каз­ний геть­ман Ми­хай­ло Ха­нен­ко. Ціле По­буж­жя і Подністров’я зно­ву бу­ло в ру­ках Те­тері. Сірко відсту­пив у сте­пи. Брго­ховець­кий ки­дав­ся від од­но­го міста до іншо­го

Десь на по­чат­ку чер­вня 1665 ро­ку ко­заки (як при­пус­ка­ють, це бу­ли пов­станці Дроз­денка) роз­гро­мили Те­терю і й­ого загін, при ць­ому за­хопив­ши чи­малі скар­би й зни­щив­ши геть­мансь­кий архів. Те­теря зберіг клей­но­ди і най­важ­ливіші ко­зацькі та геть­манські привілеї. Тікав він з не­вели­ким поч­том (усіх інших вірних собі ко­заків він відпус­тив од се­бе) на захід і в липні опи­нив­ся в Польщі. Тре­ба за­ува­жити, що всу­переч по­шире­ним в істо­ричній літе­ратурі ле­ген­дам, геть­манс­тва він ніко­ли не зрікав­ся і бу­лави не пок­лав.

Після втечі Те­тері спокій в Ук­раїні не нас­тав. Про­дов­жу­вала­ся бо­роть­ба між Мос­квою і Вар­ша­вою за ук­раїнські землі, які пос­ту­пово вхо­дили та­кож в орбіту та­тарсь­кої і ту­рець­кої політи­ки. І ці три сто­рони шу­кали і приз­на­чали слух­ня­них собі маріонет­ко­вих геть­манів. Ук­раїна ж при ць­ому кри­вави­ла і тліла по­жари­щами. Руй­ну­вали її чу­жинці, але до­пома­гали свої ж ва­таж­ки, ота­мани, пол­ковни­ки, ко­шові й геть­ма­ни.

З 1665 ро­ку П. Те­теря зно­ву про­живав у Вар­шаві, але не за­бував про свою батьківщи­ну. Він став чле­ном Львівсь­ко­го Став­ропігій­сько­го пра­вос­лавно­го братс­тва, яко­му по­дару­вав мощі свя­того Мер­курія. До­кумен­ти свідчать, що у 1669 році ко­лишній геть­ман ви­яв­ляв ба­жан­ня ста­ти чен­цем Києво–Пе­черсь­ко­го лаврсь­ко­го мо­нас­ти­ря. Після ого­лоше­ної інфамії1 та баніції2 у червні 1670 ро­ку, за яки­ми й­ого міг будь–хто без­карно вби­ти як на те­риторії дер­жа­ви, так і по­за її ме­жами, Те­тері до­вело­ся втек­ти з Польщі до Мол­давії, а зго­дом — до Ос­мансь­кої імперії. Оче­вид­но, що там він роз­гля­дав­ся ту­рець­ким сул­та­ном Мег­ме­дом IV як один з пре­тен­дентів на геть­мансь­ку по­саду в Ук­раїні. Сул­тан приз­на­чив Те­тері що­ден­ну пенсію (200 аспрів, або 40 фло­ренів) та вру­чив сул­тансь­кий пра­пор — сан­джак. Інфор­мація, на­дана ту­рець­ко­му уря­ду П. Те­терею, до­сить за­непо­коїла поль­ські уря­дові ко­ла. До Польщі над­хо­дили чим­раз три­вожніші вісті. Ма­буть, са­ме то­му в квітні 1671 ро­ку Те­теря був от­руєний поль­ським аген­том у Стам­булі. Найімовірніше, й­ого по­хова­ли в одній з пра­вос­лавних цер­ков Адріано­поля (за­раз місто Едірне, Ту­реч­чи­на).

Оче­вид­но, що Пав­ло Те­теря, який був од­ним з ав­торів ук­раїнсь­ко–росій­ських до­мов­ле­нос­тей 1654 ро­ку та Га­дя- ць­кої уго­ди 1658 ро­ку (у пер­шо­му до­кументі був ок­ресле­ний ста­тус геть­ма­на як ва­саль­но­го во­лода­ря Ук­раїни, а в дру­гому — як пра­вите­ля Ук­раїнсь­ко­го князівства у складі Речі Пос­по­литої), поп­ла­тив­ся за те, що відій­шов від по­передніх за­во­ювань ко­зац­тва й на­магав­ся відно­вити до­рево­люцій­ний стан відно­син між во­лода­рями бу­лави і поль­ськи­ми ко­роля­ми.

Слід заз­на­чити, що діяльність П. Те­тері на по­саді геть­ма­на й до сь­огодні не од­нознач­но оцінюєть­ся як вітчиз­ня­ними, так і за­рубіжни­ми істо­рика­ми різних по­колінь. Відправ­на точ­ка для ба­гаторічної дис­кусії пред­став­ників ба­гать­ох істо­рич­них шкіл і нап­рямів ле­жить у та­ких, на­чеб­то кон­тра­версій­них, проб­лемних пло­щинах: з од­но­го бо­ку, Те­теря був «вірним ва­салом поль­сько­го ко­роля, про­поль­ський геть­ман і т. д.», з дру­гого — «виз­начним дер­жавним діячем Ук­раїни, хит­ро­муд­рим політи­ком» то­що. Але на наш пог­ляд, нав­ряд чи мож­на без­за­переч­но прий­ма­ти ту чи іншу дум­ку. Хо­ча на по­чат­ку сво­го геть­ма­нуван­ня Те­теря й ро­бив спро­би відно­вити тра­дицій­ну зовнішню політи­ку поліва­салітет­ної підлег­лості Ук­раїни, нев­довзі з різних при­чин він був зму­шений відмо­вити­ся від неї на ко­ристь ли­ше про­поль­ської орієнтації. І то­му, за влуч­ним вис­ло­вом кримсь­ко­го ха­на, стає «ко­ролівсь­ким геть­ма­ном, а не ко­заць­ким».

При всіх своїх здібнос­тях і та­лан­тах, інте­лек­ту­аль­но­му рівні геть­ман Пав­ло Те­теря в інших істо­рич­них об­ста­винах був би ви­дат­ною дер­жа­вот­ворчою осо­бистістю. А так за­лишив­ся в історії трагічною пос­таттю до­би Руїни…