Полтавська битва 1709 року

Да­та і місце

8 лип­ня (27 чер­вня) 1709 р., рай­он сіл Жу­ки – Яківці–Пав­ленки – Се­менівка на північ від Пол­та­ви (нині час­тко­во на те­риторії міста Пол­та­ва, об­ласно­го цен­тру Ук­раїни).

Дій­ові осо­би

Росій­ською армією фак­тично ке­рував цар Пет­ро I. Фор­маль­ним го­лов­но­коман­ду­вачем росіян був обе­реж­ний і досвідче­ний пол­ко­водець фель­дмар­шал граф Бо­рис Пет­ро­вич Ше­реметєв (1652–1719; 1701 та 1702 р. успішно во­ював зі шве­дами в При­бал­тиці, з 1701 р. ге­нерал-фель­дмар­шал). Піхо­тою ко­ман­ду­вали: гвардією – ге­нерал-лей­те­нант князь Ми­хай­ло Ми­хай­ло­вич Голіцин (1675–1730; з 1725 р. ге­нерал-фель­дмар­шал, ко­ман­ду­вав вій­ська­ми в Ук­раїні); ге­нерал князь Анікіта Іва­нович Рєпнін (1668–1726; з 1724 р. ге­нерал-фель­дмар­шал); ге­нерал-лей­те­нант Людвіг-Ніко­ла­ус Ал­ларт (1659–1727; з 1700 р. на росій­ській службі, в 1712–1721 рр. на сак­сонській службі, по­вер­нувся до Росії 1721 р., от­ри­мав чин ге­нерал-ан­ше­фа). Ка­валерією ко­ман­ду­вали: ге­нерал від ка­валерії світлій­ший князь Олек­сандр Да­нило­вич Мен­ши­ков (1673–1729; фа­ворит Пет­ра I, сприт­ний і без­прин­ципний політик, хо­роб­рий і та­лано­витий ко­ман­дир ка­валерії, зни­щив 1708 р. Ба­турин, після Пол­та­ви от­ри­мав чин ге­нерал-фель­дмар­ша­ла, в 1718–1724, 1726–1727 рр. пре­зидент Вій­сько­вої ко­легії, в 1725–1727 рр. фак­тичний пра­витель Росії, ге­нераліси­мус, зас­ла­ний до Бе­резо­ва на Уралі); ге­нерал-лей­те­нант ба­рон Карл Евальд Рен­не (1663–1716), ге­нерал-лей­те­нант Са­му­ель Рен­цель (?–1710), ге­нерал-май­ор Ру­дольф Фелікс Ба­уер (1667–1717). Росій­ською ар­ти­лерією ко­ман­ду­вав Джей­коб Деніел (Яків Вілімо­вич) Брюс (1670–1735). Со­юзні Пет­ру I ук­раїнські ко­заки пе­ребу­вали під ко­ман­ду­ван­ням геть­ма­на Іва­на Ілліча Ско­ропадсь­ко­го (1646–1722; ге­нераль­ний бун­чужний у 1698–1699 рр., ге­нераль­ний оса­вул у 1701–1706 рр., ста­родубсь­кий пол­ковник у 1706–1708 рр., геть­ман Ліво­береж­ної Ук­раїни, вів бо­роть­бу за збе­режен­ня її ав­то­номії).

На чолі шведсь­кої армії сто­яв Карл XII. Тим­ча­совим го­лов­но­коман­ду­вачем (че­рез по­ранен­ня ко­роля в пе­ред­день бит­ви) був фель­дмар­шал Карл Гус­тав Рен­шильд (1651–1722; відзна­чив­ся під Нар­вою 1700 р., фель­дмар­шал з 1705 р., роз­гро­мив сак­сонсь­ко-росій­ську армію під Фра­уш­тадтом 1706 р., був го­лов­ним рад­ни­ком ко­роля з вій­сько­вих пи­тань). Піхо­тою ко­ман­ду­вали: су­ворий і надій­ний ге­нерал від інфан­терії Адам Людвіг Ле­вен­ха­упт (1659–1719), ге­нерал-май­ори Ак­сель Спар­ре (1652–1728; 1721 р. фель­дмар­шал), Карл Гус­тав Ро­ос (1655–1722), Ан­дерс Ла­гер­кру­на (1664–1739), Берндт От­то Шта­кель­берг (1662–1734).

На чолі шведсь­кої кінно­ти бу­ли: досвідче­ний і на­бож­ний ве­теран 16 битв ба­рон Карл Гус­тав Кройц (1660–1728), ба­рон Х’юго Юхан Гаміль­тон (1668–1748), Юхан Ав­густ Мей­ер­фель­дт (1664–1749), Карл Гус­тав Кру­зе (?–1732), Ан­тон Воль­мар фон Шліпен­бах (1658–1739; з 1715 р. вза­галі пе­рей­шов на росій­ську служ­бу). У та­борі Кар­ла XII пе­ребу­вали та­кож геть­ман І. Ма­зепа та ко­шовий За­порозь­кої Січі К. Гордієнко.

Пе­реду­мови події

Після важ­кої зимівлі в Ук­раїні вій­ська Кар­ла XII та Ма­зепи спро­бува­ли спро­воку­вати Пет­ра I на ге­нераль­ну бит­ву, кот­рої цар уни­кав з по­чат­ку росій­сько­го по­ходу шведів. Для ць­ого (і щоб здо­бути ба­зу для нас­ту­пу на Мос­кву в разі ук­ла­ден­ня со­юзу з Кри­мом та підхо­ду в Ук­раїну своїх поль­ських со­юз­ників) шведсь­кий ко­роль 10 трав­ня (30 квітня за ста­рим сти­лем) об­ло­жив Пол­та­ву. Зва­жа­ючи на кри­тич­ний стан гарнізо­ну міста, цар Пет­ро вирішив да­ти ос­лабле­ним, але все ще грізним шве­дам вирішаль­ний бій. 7 лип­ня (26 чер­вня за ста­рим сти­лем) росій­ські вій­ська спо­руди­ли 10 ре­дутів пе­ред укріпле­ним та­бором і при­готу­вали­ся да­ти бій шве­дам. Карл XII, що по­тер­пав від бо­лючо­го по­ранен­ня в но­гу, зав­да­ного й­ому ко­зака­ми ще 27 (17) чер­вня, на­казав нес­ти се­бе в бій на но­шах; дис­по­зицію склав Рен­шильд. На мо­мент бит­ви шве­ди ма­ли до 15 тис. осіб піхо­ти, до 11 тис. осіб кінно­ти, ірре­гуляр­ний Во­лось­кий полк (до 1 тис. осіб), до 2 тис. ко­заків Ма­зепи і 5–6 тис. за­порожців, а та­кож 41 гар­ма­ту і мор­ти­ру. Про­те час­ти­на цих сил охо­роня­ла табір і сте­рег­ла гарнізон Пол­та­ви в шан­цях під містом, то­му для ата­ки на вій­сько ца­ря бу­ло виділе­но знач­но менші си­ли – до 8,2 тис. піхо­ти, 7,8 тис. кінно­ти, 1 тис. во­лось­ких гу­сарів і 4 гар­ма­ти. Армія Пет­ра I налічу­вала 2 гвардій­ські, 4 гре­надерські та 34 зви­чайні армій­ські пол­ки піхо­ти (до 37 тис. осіб) у складі 3 дивізій й 1 бри­гади, 26 дра­гунсь­ких, 3 кінно-гре­надерсь­ких полків і 3 ок­ре­мих ес­кадронів кінно­ти (до 22 тис. осіб), ар­ти­лерія – 102 гар­ма­ти. Ре­аль­но в битві взя­ли участь до 35 тис. осіб ре­гуляр­но­го росій­сько­го вій­ська, у пе­ресліду­ванні шведів – та­кож 8–10 тис. ук­раїнсь­ких ко­заків Ско­ропадсь­ко­го. За умо­ви па­нуван­ня ліній­ної так­ти­ки і пе­рева­ги шведів у їхніх улюб­ле­них ата­ках хо­лод­ною зброєю Пет­ро зро­бив став­ку на поль­ові укріплен­ня (ре­дути, роз­та­шовані у виг­ляді літе­ри «Т») і вог­не­вий бій – на­валь­ну шведсь­ку ата­ку ма­ли зу­пини­ти во­гонь із муш­кетів, роз­ривні бом­би га­убиць, яд­ра і кар­теч важ­ких поль­ових і лег­ших пол­ко­вих гар­мат. За та­ких об­ста­вин тра­дицій­но ви­сокий бой­овий дух і вишкіл скан­ди­навів нав­ряд чи мог­ли ком­пенсу­вати ма­лу їх чи­сельність. Слід відзна­чити дру­горяд­ну роль у кла­сичній ве­ликій поль­овій битві XVIII ст. ірре­гуляр­них вій­ськ, зок­ре­ма ко­заків.

Хід події

Близь­ко 1-ї го­дини ночі шве­ди вис­ту­пили з та­бору, до­рогою ви­ник­ла плу­тани­на, і ли­ше о 4-й ран­ку шведсь­ка кінно­та роз­по­чала бій пе­ред ре­дута­ми, в яко­му їй вда­лося потісни­ти росій­ських дра­гунів Мен­ши­кова і прой­ти крізь лінію ре­дутів та в обхід в уло­гови­ну пе­ред росій­ським та­бором. Тим ча­сом шведсь­ка піхо­та замість швид­ко­го про­риву ув’яза­лася у важ­кий бій за ре­дути, два пер­ших шве­ди взя­ли, але реш­та силь­но по­шар­па­ла скан­ди­навів вог­нем, у ре­зуль­таті чо­го 6 ба­таль­йонів Ро­оса (до 1/3 шведсь­кої піхо­ти, пос­ла­ної в нас­туп) відхи­лили­ся від нап­рямку про­риву і заб­лу­кали в лісі, де бу­ли ото­чені росій­ськи­ми дра­гуна­ми Рен­це­ля і роз­гром­лені, їх реш­тки зда­лися близь­ко 10-ї ран­ку. Тим ча­сом ос­новні шведські си­ли ви­шику­вали­ся в дов­гу тон­ку лінію за прой­де­ними ни­ми з боєм ре­дута­ми – в центрі піхо­та, на флан­гах дво­ма лініями ка­валерія, про­ти них з та­бору ви­ходи­ли царські вій­ська, ви­шику­вані в дві по­тужні лінії на всь­ому про­тязі фрон­ту. Під ша­леним ар­тобстрілом і під аком­па­немент муш­кетних залпів ка­ролінці близь­ко 9 го­дини ран­ку ки­нули­ся в ата­ку, їхній пра­вий фланг навіть де­що потіснив росій­ську 1-шу лінію піхо­ти, але на біль­ше шведів не вис­та­чило: не підтри­мані вчас­но своєю кінно­тою, за півто­ри го­дини бою во­ни зовсім вис­на­жили­ся, в лінії ут­во­рили­ся роз­ри­ви. На­ос­та­нок росій­ське яд­ро роз­би­ло ноші ко­роля. І воїни виріши­ли, що їхній «за­чаро­ваний від куль і ядер» і ха­риз­ма­тич­ний мо­лодий мо­нарх уби­тий. Пер­шим по­чало тіка­ти ліве кри­ло ка­ролінців, зго­дом по­чав­ся за­галь­ний відступ. На 11-ту го­дину ран­ку все бу­ло скінче­но, шведів пе­ресліду­вали ко­заки Ско­ропадсь­ко­го і росій­ські дра­гуни.

Наслідки події

Втра­ти шведів, за росій­ськи­ми да­ними, ста­нови­ли 9234 осіб уби­тими, кіль­ка ти­сяч по­ране­ними, 2874 по­лоне­ними (оче­вид­но, циф­ри вклю­ча­ють і нес­трой­ових). Шведські роз­ра­хун­ки да­ють до 7 тис. за­гиб­лих, до 3 тис. по­лоне­них під Пол­та­вою. Росій­ські втра­ти, за офіцій­ни­ми да­ними, ста­нови­ли 1345 уби­тих, 3290 по­ране­них. Бит­ва бу­ла пе­релом­ною в ході Північної вій­ни – 11 (1) лип­ня Ле­вен­ха­упт здав­ся із за­лиш­ка­ми армії біля се­лища Пе­рево­лоч­на на Дніпрі (вря­тува­лися ли­ше біль­ша час­ти­на ко­заків Ма­зепи і за­порожців та близь­ко 1,5 тис. шведів на чолі з Кар­лом, які втек­ли до Бен­дер, що ство­рило пе­реду­мови для кінця шведсь­ко­го ве­лико­дер­жав’я, по­чат­ку прис­ко­рено­го пе­рет­во­рен­ня Росії на по­туж­ну імперію. Для ко­заць­кої Ук­раїни це був по­чаток кінця її ав­то­номії.

Істо­рич­на пам’ять

Про­тягом ось уже 300 років Пол­тавсь­ка бит­ва бу­ла і є однією з найвідоміших битв вітчиз­ня­ної історії. У Росій­ській імперії з по­чат­ку її існу­ван­ня, у СРСР з 1940-х рр., а та­кож у су­часній Росії во­на од­нознач­но сприй­ма­лася і сприй­маєть­ся як вкрай важ­ли­вий сим­вол росій­ської вій­сько­вої зви­тяги (на­яв­ний по­туж­ний об­раз, ство­рений ху­дожнь­ою літе­рату­рою, кіно, пре­сою, публіцис­ти­кою, на­уков­ця­ми), на честь бит­ви в Росії та Ук­раїні пи­сали кла­сичні по­еми й опе­ри, на­зива­ли ко­раблі і спо­руд­жу­вали хра­ми та фон­та­ни. У Пол­таві є кіль­ка пам’ят­ників, пов’яза­них із бит­вою, та її му­зей. В Ук­раїні XIX–XXI ст. зав­дя­ки подібним же за фор­мою за­собам фор­му­ван­ня «ко­лек­тивної пам’яті» бит­ву нерідко сприй­ма­ли і сприй­ма­ють як національ­ну тра­гедію, що пе­рек­ресли­ла мож­ливість ево­люції ко­заць­кої дер­жа­ви в нап­рямку са­мостій­ності (або, нав­па­ки, як тріумф «вітчиз­ня­ної» зброї). Уже вкот­ре відзна­ча­ють річниці події із за­луче­ням шведсь­ких та росій­ських ре­конс­трук­торів і гос­тей. 300-річний ювілей бит­ви вий­шов до­волі політи­зова­ним росій­ською та ук­раїнсь­кою вла­дою і гро­мадськістю.