Коліївщина

Да­та і місце

Чер­вень – ли­пень 1768 р., Пра­вобе­реж­на Ук­раїна, здебіль­шо­го рай­он Чи­гирин – Пе­ре­яс­лав – Жи­томир – Умань, ок­ремі спа­лахи – до літа 1769 р.

Дій­ові осо­би

Ота­ман Мак­сим Залізняк (бл. 1740 – після 1768; за­поро­жець Ти­мошівсь­ко­го ку­реня, най­ми­тував, 1767 р. став пос­лушни­ком Мот­ро­нинсь­ко­го мо­нас­ти­ря, в ході пов­стан­ня про­голо­шений геть­ма­ном і кня­зем Смілянсь­ким, зас­ла­ний на ка­тор­гу до Нер­чинсь­ка); сот­ник Іван Гон­та (?–1768; сот­ник надвірно­го вій­ська По­тоць­ко­го, кти­тор і цер­ковний ста­рос­та міста Во­лодар­ка, пе­рей­шов на бік гай­да­маків, ого­лоше­ний пол­ковни­ком і кня­зем умансь­ким, стра­чений К. Бра­ниць­ким); за­гона­ми ке­рува­ли Ми­кита Швач­ка (1728 – після 1768; ко­ман­ду­вав знач­ним за­гоном, діяв у рай­оні Білої Цер­кви, Ва­силь­ко­ва, Бо­гус­ла­ва, взя­тий у по­лон росій­ськи­ми вій­ська­ми, зас­ла­ний до Сибіру); Андрій Жур­ба (?–1768; помічник Швач­ки, за­поро­жець, за­гинув у бою); Се­мен Не­живий (1748 – після 1768; за­поро­жець, ке­рував ок­ре­мим за­гоном, зас­ла­ний до Сибіру); Іван Бон­да­рен­ко (?–1768; за­поро­жець, ос­танній пол­ковник Коліївщи­ни, діяв до сер­пня 1768 р., стра­чений); Мельхісе­дек (у ми­ру Матвій) Знач­ко-Яворсь­кий (1716–1809; пал­кий бо­рець з унією, з 1753 р. ігу­мен Мот­ро­нинсь­ко­го мо­нас­ти­ря, з 1761 р. уп­ра­витель пра­вос­лавних мо­нас­тирів і цер­ков Пра­вобе­реж­жя, їздив до Ка­тери­ни II, за­ареш­то­вував­ся поль­ською вла­дою, й­мовірний зв’язок з ліде­рами гай­да­маків, після 1768 р. усу­нутий із по­сади росій­ською вла­дою). Київсь­ким воєво­дою був Францішек Са­лезій По­тоць­кий (1700–1772; з 1755 р. воєво­да во­линсь­кий, у 1756–1772 рр. київсь­кий, пре­тен­ду­вав на поль­ську ко­рону, вів не­залеж­ну політи­ку, вис­ту­пив про­ти Барсь­кої кон­фе­дерації); гу­бер­на­тором Умані був Ра­фал Мла­дано­вич (?–1768; слу­жив київсь­ко­му воєводі Франціше­ку По­тоць­ко­му, про­те став на бік кон­фе­дератів, що, й­мовірно, спри­чини­ло пе­рехід на бік пов­станців ко­заків Гон­ти); вій­ська­ми Речі Пос­по­литої, що діяли про­ти пов­станців, ке­рував ге­нерал-лей­те­нант ко­рон­них вій­ськ Францішек Кса­верій Бра­ниць­кий (1731–1819; нев­да­ло на­магав­ся при­души­ти Барсь­ку кон­фе­дерацію, з 1773 р. ве­ликий геть­ман ко­рон­ний, лідер Тар­го­виць­кої кон­фе­дерації і один із го­лов­них ви­нуватців поділів Речі Пос­по­литої, дот­ри­мував­ся про­росій­ської орієнтації, зас­ну­вав ден­дро­парк «Олек­сандрія»); росій­ськи­ми вій­ська­ми ко­ман­ду­вав пол­ковник Ми­хай­ло Ми­кито­вич Кре­чет­ни­ков (1729–1793; дос­лу­жив­ся до ге­нерал-ан­ше­фа, ус­ла­вив­ся в росій­сько-ту­рець­ких вій­нах, ак­тивний учас­ник поділів Польщі та воєн із поль­ськи­ми кон­фе­дера­тами, в 1790–1793 рр. ге­нерал-гу­бер­на­тор Ма­лоросії, 1793 р. – Пра­вобе­реж­ної Ук­раїни).

Пе­реду­мови події

Після пе­реда­ван­ня Пра­вобе­реж­жя Речі Пос­по­литій 1714 р. тут бу­ли відрод­жені ок­ремі ко­зацькі підрозділи в складі надвірних вій­ськ маг­натів (зок­ре­ма, Ф. По­тоць­ко­го). Пам’ять про Хмель­нич­чи­ну і Паліївщи­ну бу­ла ще жи­ва на Київщині та Брац­лавщині, що в умо­вах без­ла­ду і па­ралічу вла­ди, без­прав’я ок­ре­мих соціаль­них і кон­фесій­них груп в ос­танні де­сятиліття існу­ван­ня Речі Пос­по­литої не мог­ло не приз­вести до но­вих соціаль­них ка­таклізмів. Без­по­середнім при­водом до пов­стан­ня ста­ло підпи­сан­ня ко­ролем Станісла­вом По­нятовсь­ким у лю­тому 1768 р. під тис­ком Росії універ­са­лу про урівнян­ня в пра­вах ка­толиків і не­като­ликів, на що час­ти­на маг­натів і шлях­ти миттєво відповіла ство­рен­ням Барсь­кої кон­фе­дерації (існу­вала в 1768–1772 рр.). Роз­пра­ви за­гонів кон­фе­дератів зі «схиз­ма­тами»-ук­раїнця­ми Пра­вобе­реж­жя ста­ли при­чиною по­чат­ку ве­лико­го пов­стан­ня, яке очо­лили за­порожці, а удар­ною си­лою ста­ли ко­заки надвірних вій­ськ пра­вобе­реж­них маг­натів, що не приєдна­лися до кон­фе­дератів, та се­ляни. Підго­тов­кою пов­стан­ня зай­мав­ся штаб із кіль­кох за­порожців (Ше­лест, Залізняк, Не­живий, Швач­ка, Бон­да­рен­ко), й­мовірна участь у підго­товці пов­стан­ня Мельхісе­дека Знач­ка-Яворсь­ко­го, кот­рий обіцяв підтрим­ку з бо­ку Ка­тери­ни II (хо­дила навіть чут­ка про царсь­ку «Зо­лоту гра­моту» із зак­ли­ком би­ти по­ляків та євреїв). Царсь­кий уряд, во­юючи з кон­фе­дера­тами в інте­ресах ло­яль­но­го до Ка­тери­ни ко­роля, був на пев­но­му етапі зацікав­ле­ний у до­помозі з бо­ку ук­раїнців, про­те він аж ніяк не роз­ра­хову­вав на те, що ста­лося в червні 1768 р.

Хід події

6 чер­вня загін Залізня­ка ви­рушив на «свя­щен­ну вій­ну», ос­вя­тив­ши ножі та іншу зброю. По­чав­ши з се­ла Мед­ведівка, пов­стансь­ке вій­сько здо­було Жа­ботин, Смілу, Чер­ка­си, Бо­гус­лав, Канів, Ли­сян­ку. Си­ли пов­станців швид­ко зрос­та­ли. Клю­човим мо­мен­том ста­ло взят­тя гай­да­мака­ми Умані – сот­ник надвірно­го вій­ська По­тоць­ко­го І. Гон­та мав якісь таємні інструкції від сво­го сю­зере­на, і то­му він не пішов за умансь­ким гу­бер­на­тором Мла­дано­вичем, кот­рий підтри­мав Барсь­ку кон­фе­дерацію. Пе­рехід Гон­ти і ще кіль­кох сот­ників до Залізня­ка вирішив до­лю Умані – 21 чер­вня місто бу­ло взя­то, знач­ну час­ти­ну на­селен­ня і біженців з-поміж по­ляків, євреїв, гре­ко-ка­толиків і навіть пра­вос­лавних слуг шлях­ти – виріза­на (кількість жертв спірна, але ве­лика). Ра­да пов­станців об­ра­ла М. Залізня­ка геть­ма­ном і кня­зем Смілянсь­ким, а І. Гон­ту – пол­ковни­ком і кня­зем умансь­ким. По суті, пов­сталі спро­бува­ли відро­дити ко­заць­кий устрій часів Хмель­нич­чи­ни. Гай­да­маць­ке вій­сько поділя­лося на 16 со­тень на чолі з сот­ни­ками. Вій­сько­ва і цивіль­на вла­да зо­серед­жу­валась у кан­це­лярії при пов­стансь­ко­му вій­ську. У червні–липні 1768 р. на Пра­вобе­режжі діяло близь­ко 30 за­гонів. Пов­стан­ня заг­ро­жува­ло пе­реки­нути­ся на влас­не поль­ські землі, Ліво­береж­ну Ук­раїну і на За­порож­жя. За цих умов росій­ський і поль­ський уря­ди виріши­ли спіль­ни­ми зу­сил­ля­ми роз­по­чати бо­роть­бу про­ти пов­станців. У другій по­ловині чер­вня 1768 р. росій­ські вій­ська ра­зом із поль­ською армією роз­по­чали ка­ральні акції про­ти гай­да­маків, котрі вба­чали в росіянах своїх со­юз­ників, і ви­мага­ли ви­дати їм по­ляків і євреїв, що тіка­ли під за­хист росій­ської армії.

7 лип­ня 1768 р. росій­ські час­ти­ни ге­нера­ла Кре­чет­ни­кова ото­чили пов­стансь­кий табір і, влаш­ту­вав­ши бен­кет, схо­пили керівників пов­станців М. Залізня­ка, І. Гон­ту та С. Не­живо­го і до 900 гай­да­маків. Реш­ту гай­да­маць­ких за­гонів бу­ло роз­би­то в бо­ях. Ос­та­точ­но пов­стан­ня бу­ло при­душе­но тіль­ки у квітні–травні 1769 р. Ф. К. Бра­ниць­ким.

Наслідки події

У ході пов­стан­ня за­гину­ли ти­сячі меш­канців Пра­вобе­реж­жя, річпос­по­литсь­кий та росій­ський три­буна­ли у свою чер­гу жор­сто­ко роз­пра­вили­ся з пов­ста­лими та підоз­рю­вани­ми в участі – кількість стра­чених три­буна­лом у селі Код­ня та інших місцях, а та­кож уби­тих без су­ду і слідства точ­но не відо­ма, й­деть­ся про ба­гато ти­сяч чи навіть де­сятків ти­сяч осіб, включ­но з ліде­рами, що по­ходи­ли з Пра­вобе­реж­жя (росій­ських підда­них після ка­тувань за роз­по­ряд­женням гу­ман­ної імпе­рат­риці бу­ло зас­ла­но до Сибіру). Коліївщи­на про­демонс­тру­вала си­лу ко­заць­ких тра­дицій на Пра­вобе­режжі, гли­бину про­вал­ля між місце­вою елітою та прос­тим на­селен­ням, слабкість Речі Пос­по­литої, яку не мог­ли по­ряту­вати ніякі люті ка­ри для гай­да­маків.

Істо­рич­на пам’ять

Істо­рич­на пам’ять події вкрай різно­манітна. В Ук­раїні, крім за­галь­новідо­мої по­еми Шев­ченка і й­ого ж вірша про ота­мана Швач­ку, події прис­вя­чено три­логію В. Ку­лаковсь­ко­го та П. Си­чен­ка, ро­мани М. Си­ротю­ка, Ю. Муш­ке­тика, фільм І. Ка­валерідзе «Коліївщи­на» 1933 р., ліде­рам пов­стан­ня вста­нов­ле­но пам’ят­ни­ки, їх зоб­ра­жу­ють в ук­раїнській тра­диції як де­що не­од­нознач­них, але за­галом по­зитив­них ге­роїв – борців за сво­боду. У поль­ській та єврей­ській тра­диції спо­гади про жа­хи умансь­кої різні най­частіше зать­ма­рю­ють будь-що інше. Зва­женіший пог­ляд на болісну те­му – в твор­чості поль­ських пись­мен­ників-ук­раїнофілів С. Го­щинсь­ко­го, М. Гра­бовсь­ко­го, М. Чай­ковсь­ко­го.