Проголошення незалежності України

Да­та і місце

24 сер­пня 1991 р., місто Київ.

Дій­ові осо­би

Го­лова Вер­ховної Ра­ди УРСР Ле­онід Крав­чук (нар. 1934; у 1970–1980-х рр. заввідділу агітації та про­паган­ди ЦК КПУ, вів бо­роть­бу з ди­сидентством та УГКЦ, го­лова Вер­ховної Ра­ди УРСР у 1990–1991 рр., у 1991–1994 рр. пер­ший пре­зидент Ук­раїни, нар­деп у 1990–1991 та 1994–2006 рр., у 2002–2006 рр. го­лова пар­ла­ментсь­кої фракції СДПУ(о)); го­лова Ра­ди міністрів УРСР Вітольд Фокін (нар. 1932; 1987 р. го­лова Держ­пла­ну УРСР, го­лова Ра­ди міністрів Ук­раїни в 1990–1992 рр.); зас­тупник го­лови кабміну Кос­тянтин Ма­сик (нар. 1936; ком­со­моль­ський і партій­ний функціонер, у 1986–1987 рр. інспек­тор ЦК КПРС, у 1981–1986, 1989–1991 рр. зас­тупник го­лови Ра­ди міністрів УРСР, 1992 р. віце-прем’єр Ук­раїни, в 1992–1997 рр. по­сол Ук­раїни у Фінляндії, нар­деп); пер­ший сек­ре­тар ЦК КПУ Станіслав Гу­рен­ко (нар. 1936; з 1976 р. сек­ре­тар До­нець­ко­го об­ко­му КПУ, в 1990–1991 рр. пер­ший сек­ре­тар ЦК КПУ, нар­деп Ук­раїни в 1990–2000-х рр.). Слід відзна­чити та­кож діяльність го­лови На­род­ної ра­ди (пар­ла­ментсь­кої фракції з 125 націонал-де­мок­ратів) Іго­ря Юх­новсь­ко­го (нар. 1925; фізик-те­оре­тик, ака­демік, з 1990 р. нар­деп, у 1992–1993 рр. пер­ший віце-прем’єр), й­ого зас­тупників Лев­ка Лук’янен­ка (нар. 1928) та Дмит­ра Пав­личка (нар. 1929; ви­дат­ний по­ет, пе­рек­ла­дач, кри­тик, гро­мадсь­кий і політич­ний діяч, співор­ганіза­тор На­род­но­го Ру­ху Ук­раїни, Де­мок­ра­тич­ної партії Ук­раїни, го­лова То­варис­тва ук­раїнсь­кої мо­ви ім. Т. Шев­ченка, по­сол до Сло­вач­чи­ни і Польщі), чле­на Ве­ликої ра­ди Ру­ху В’ячес­ла­ва Чор­но­вола (1937–1999).

Пе­рего­вори з ук­раїнсь­ки­ми діяча­ми що­до виз­нання Дер­жавно­го коміте­ту з над­зви­чай­но­го ста­ну (ДКНС) вів зас­тупник міністра обо­рони СРСР ге­нерал Ва­лен­тин Ва­рен­ни­ков (1923–2009; учас­ник Дру­гої світо­вої вій­ни і низ­ки ло­каль­них воєн, у 1984–1989 рр. пер­ший зас­тупник на­чаль­ни­ка ген­шта­бу зброй­них сил СРСР, у 1989–1991 рр. глав­ком су­хопут­них сил СРСР, зас­тупник міністра обо­рони, при­душив вис­туп у Віль­нюсі 1991 р., підтри­мав ДКНС, 1994 р. вип­равда­ний су­дом, у відставці, у 2000-х рр. гро­мадсь­кий діяч ко­муністич­ної орієнтації, нар­деп Росії від бло­ку «Ро­дина»).

Пе­реду­мови події

19 сер­пня 1991 р. з ме­тою по­вер­нення суспіль­ства до по­передніх по­рядків бу­ло здій­сне­но спро­бу дер­жавно­го за­коло­ту. Й­ого ініціато­ри (пред­став­ни­ки ви­щого дер­жавно­го керівниц­тва СРСР) ство­рили Дер­жавний комітет з над­зви­чай­но­го ста­ну (ДКНС), який узяв до рук вла­ду в країні замість на­чеб­то хво­рого пре­зиден­та СРСР М. Гор­ба­чова. ДКНС ого­лосив про зап­ро­вад­ження на півро­ку в ок­ре­мих рай­онах СРСР над­зви­чай­но­го ста­ну. При­зупи­няла­ся діяльність всіх політич­них партій, окрім КПРС, гро­мадсь­ких ор­ганізацій і рухів де­мок­ра­тич­но­го спря­муван­ня, за­боро­няли­ся мітин­ги, де­монс­трації, страй­ки, зап­ро­вад­жу­вала­ся жорс­тка цен­зу­ра над за­соба­ми ма­сової інфор­мації, при­зупи­няв­ся вихід час­ти­ни га­зет. У Москві, де відбу­вали­ся го­ловні події, бу­ло зап­ро­вад­же­но ко­мен­дантсь­кий час, на ву­лиці ви­веде­но вій­ська.

Вранці то­го ж дня у Києві В. Ва­рен­ни­ков на чолі де­легації вій­сько­вих від імені ДКНС уль­ти­матив­но за­жадав підтрим­ки ДКНС з бо­ку Вер­ховної Ра­ди та уря­ду рес­публіки. Керівниц­тво Ком­партії Ук­раїни надісла­ло на місця шиф­ро­телег­ра­му із зав­данням партій­ним коміте­там всіля­ко спри­яти діям ДКНС. Ло­яльність що­до нь­ого ви­яви­ла більшість об­лви­кон­комів рес­публіки та керівниц­тво Кримсь­кої АРСР. Го­лова Вер­ховної Ра­ди УРСР Л. Крав­чук, не вис­ло­вив­шись од­нознач­но на пе­рего­ворах із Ва­рен­ни­ковим, у своєму вис­тупі по рес­публікансь­ко­му радіо зак­ли­кав гро­мадян до спо­кою і вит­римки, зап­ро­пону­вав зо­сере­дити­ся на розв’язанні най­важ­ливіших проб­лем пов­сякден­но­го жит­тя. Ло­ляль­но до ДКНС пос­та­вила­ся пе­реваж­на більшість ком­партій­них осе­редків, пре­са, те­леба­чен­ня. Але вве­чері 20 сер­пня Пре­зидія Вер­ховної Ра­ди УРСР прий­ня­ла за­яву, в якій заз­на­чало­ся, що пос­та­нови ДКНС, по­ки це пи­тан­ня не вирішить Вер­ховна Ра­ди Ук­раїни, не ма­ють юри­дич­ної чин­ності на те­риторії УРСР. Зроб­ле­но це бу­ло під тис­ком но­вин з Мос­кви та ре­акції опо­зицій­них сил (На­род­ної ра­ди), котрі з са­мого по­чат­ку зай­ня­ли прин­ци­пову по­зицію. 19 сер­пня 1991 р. На­род­ний Рух Ук­раїни зак­ли­кав співвітчиз­ників не підко­ряти­ся волі за­колот­ників, ство­рюва­ти струк­ту­ри ак­тивно­го опо­ру, вда­тися до все­ук­раїнсь­ко­го страй­ку. 20 сер­пня На­род­на ра­да за­суди­ла дер­жавний за­колот і зак­ли­кала підтри­мати керівниц­тво Росії на чолі з Б. Єль­ци­ним. 19–22 сер­пня 1991 р. ма­сові мітин­ги-про­тес­ти про­ти ДКНС відбу­лися у Києві, Ль­вові, Хар­кові, До­нець­ку, інших містах Ук­раїни. Рішу­чий опір за­колот­ни­кам з бо­ку де­сятків ти­сяч гро­мадян, що за­поло­нили центр Мос­кви, дії керівниц­тва РРФСР на чолі з Б. Єль­ци­ним, ва­ган­ня вій­ськ, нерішучість не­моло­дих ва­тажків ДКНС спри­чини­ли про­вал за­коло­ту 22 сер­пня 1991 р.

Од­ра­зу бу­ло за­боро­нено діяльність КПРС, 30 сер­пня Пре­зидія Вер­ховної Ра­ди Ук­раїни за­боро­нила діяльність Ком­партії Ук­раїни. По­чав­ся стрімкий роз­пад ра­дянсь­кої сис­те­ми керівниц­тва, який призвів до то­го, що місцеві ра­дянські еліти відчу­ли мож­ливість са­мим узя­ти вла­ду в ру­ки.

Хід події

24 сер­пня 1991 р. Вер­ховна Ра­да УРСР 346 го­лоса­ми ух­ва­лила Акт про­голо­шен­ня не­залеж­ності Ук­раїни, а та­кож пос­та­нову Вер­ховної Ра­ди УРСР про те, що відте­пер єди­ними за­кона­ми на те­риторії ко­лишньої рес­публіки є її Кон­сти­туція, на 1 груд­ня бу­ло приз­на­чено ре­ферен­дум що­до пи­тан­ня не­залеж­ності. Третім до­кумен­том, ух­ва­леним то­го істо­рич­но­го дня, ста­ла «Пос­та­нова про вій­ськові фор­му­ван­ня на Ук­раїні» (пе­ред­ба­чала підпо­ряд­ку­ван­ня всіх вій­сько­вих фор­му­вань, дис­ло­кова­них на те­риторії рес­публіки, Вер­ховній Раді Ук­раїни, ство­рити Міністерс­тва обо­рони Ук­раїни, Зброй­них Сил Ук­раїни, рес­публікансь­кої гвардії та підрозділу охо­рони Вер­ховної Ра­ди, Кабіне­ту Міністрів і Національ­но­го бан­ку Ук­раїни. До за­лу засідань Вер­ховної Ра­ди під співи «Ще не вмер­ла Ук­раїна…» та «Чер­во­на ка­лина» бу­ло вне­сено ще не­дав­но за­боро­нений синьо-жов­тий пра­пор, який не­заба­ром змінив ра­дянсь­кий на флаг­штоці.

Наслідки події

На карті світу ви­ник­ла ще од­на не­залеж­на дер­жа­ва, нев­довзі виз­на­на міжна­род­ним співто­варис­твом. Для гро­мадян Ук­раїни по­чала­ся но­ва істо­рич­на до­ба.

Істо­рич­на пам’ять

Подія, що відзна­чаєть­ся на дер­жавно­му рівні (го­лов­не дер­жавне свя­то Ук­раїни – День не­залеж­ності Ук­раїни), про­те мас­шта­би свят­ку­вань рік від ро­ку варію­ють­ся. Ак­тивно відзна­чаєть­ся й ук­раїнця­ми за ме­жами Батьківщи­ни.