Заснування першої партії в Західній Україні – РУРП

Да­та і місце

4 жов­тня 1890 р., Львів.

Дій­ові осо­би

Партію ство­рили три уг­ру­пован­ня: 1) «Стар­ше по­коління га­лиць­ких ра­дикалів» – Іван Фран­ко (1856–1916; один із найвідоміших ук­раїнсь­ких пись­мен­ників, по­етів, публіцистів усіх часів, гро­мадсь­кий діяч, політик, філо­соф, ет­нограф, істо­рик, чиї політичні пог­ля­ди прой­шли склад­ну ево­люцію від край­нього ра­дикалізму до помірко­вано­го націонал-де­мок­ра­тиз­му, з 1899 р. в Ук­раїнській націонал-де­мок­ра­тичній партії); Ми­хай­ло Пав­лик (1853–1915; пись­мен­ник, публіцист, гро­мадсь­кий і політич­ний діяч, ви­давець, учень М. Дра­гома­нова, один із лідерів «лівих на­родовців», ра­зом із І. Фран­ком ре­дагу­вав відо­мий літе­ратур­ний ча­сопис «Друг»); 2) чле­ни «Ко­ломий­сько­го гур­тка»: Се­верин Да­нило­вич (1860–1939 або 1942; юрист, політик, публіцист, куль­тур­ний діяч, ви­давець, у 1920-х рр. пе­рей­шов на про­поль­ські по­зиції); Те­офіл Оку­невсь­кий (1858–1937; юрист, гро­мадсь­кий і політич­ний діяч, де­путат австрій­сько­го пар­ла­мен­ту, 1919 р. член пре­зидії Національ­ної ра­ди ЗУНР); 3) сту­дентсь­ка мо­лодь: не­щодав­но відра­хова­ний із Львівсь­ко­го універ­си­тету за неб­ла­гонадійність В’ячес­лав Буд­зи­новсь­кий (1868–1935; зна­ний публіцист, пись­мен­ник, ви­давець, де­путат австрій­сько­го пар­ла­мен­ту, 1899 р. зас­ну­вав Ук­раїнсь­ку націонал-де­мок­ра­тич­ну партію, у 1927–1930 рр. ке­рував лівою Ук­раїнсь­кою партією праці); Во­лоди­мир Ох­ри­мович (1870–1931; гро­мадсь­ко-політич­ний діяч, жур­наліст, юрист, ет­нограф, лінгвіст, де­путат австрій­сько­го пар­ла­мен­ту, в 1923–1930 рр. го­лова На­род­ної тру­дової партії); один із лідерів га­лиць­ко­го сту­дентсь­ко­го ру­ху Євген Ле­виць­кий (1870–1925; ад­во­кат, публіцист і політик, з 1899 р. в УНДП, де­путат австрій­сько­го пар­ла­мен­ту, під час Пер­шої світо­вої вій­ни член Со­юзу виз­во­лен­ня Ук­раїни, в 1919–1920 рр. по­сол ЗУНР у Берліні та Празі); Юліан Ба­чинсь­кий (1870–1940; політик, гро­мадсь­кий діяч, публіцист лівих ра­дикаль­них пог­лядів, ав­тор відо­мої бро­шури «Ук­раїна по­нево­лена» 1895 р., у якій упер­ше сфор­му­лював ідею не­залеж­ної со­бор­ної Ук­раїни, з 1899 р. один із лідерів Ук­раїнсь­кої соціал-де­мок­ра­тич­ної партії, член політич­ної ра­ди ЗУНР у 1918–1919 рр., 1932 р. пе­реїхав до УРСР, 1934 р. за­ареш­то­ваний, по­мер у та­борах); Ми­кола Ган­ке­вич (1869–1931; жур­наліст, політик, провідний га­лиць­кий мар­ксист, іде­олог «авс­тро­мар­ксиз­му», в 1899–1914 рр. зас­новник і пер­ший го­лова УСДП, співпра­цював з австрій­ською і поль­ською соціал-де­мок­ратією, в роз­бу­дові ЗУНР участі не брав, на по­чат­ку 1920-х рр. вик­лю­чений з рідної УСДП че­рез не­бажан­ня пе­рехо­дити на ко­муністичні по­зиції); май­бутній бать­ко січо­вого стрілец­тва Ки­рило Триль­овсь­кий (1864–1941; ад­во­кат, публіцист, де­путат австрій­сько­го пар­ла­мен­ту, 1900 р. зас­ну­вав пер­шу в Га­личині «Січ», 1912 р. очо­лив Січо­вий комітет, нас­тупно­го ро­ку – ор­ганізацію УСС, го­лова Бой­ової уп­ра­ви УСС, член національ­ної ра­ди ЗУНР).

Пе­реду­мови події

Нап­рикінці 1880-х рр. у Га­личині де­далі біль­шу роль ста­ло відігра­вати ра­дикаль­но на­лаш­то­ване світсь­ке сту­денс­тво, ви­хова­не та­кими пред­став­ни­ками стар­шо­го по­коління га­лиць­ких ра­дикалів, як І. Фран­ко та М. Пав­лик. Вод­но­час мо­лодь чим­раз біль­ше за­хоп­лю­вала­ся іде­ями не стіль­ки «на­род­ниць­ко­го соціалізму» в дусі М. Дра­гома­нова, скіль­ки мо­дерніши­ми різно­вида­ми мар­ксистсь­ко­го і націоналістич­но­го вчен­ня (які прек­расно поєдну­вали­ся в пог­ля­дах сту­дентства). У бо­ротьбі з впли­вом поміщиц­тва та аполітич­ної і кон­серва­тив­ної Ук­раїнсь­кої гре­ко-ка­толиць­кої цер­кви мо­лоді ра­дика­ли ви­корис­то­вува­ли усі мож­ли­вості, зок­ре­ма пре­су. По­чина­ючи із січня 1890 р., після по­передніх пе­рего­ворів між пред­став­ни­ком «Ко­ломий­сько­го гур­тка» С. Да­нило­вичем та І. Фран­ком і М. Пав­ли­ком, зга­дані діячі по­чали ви­дава­ти жур­нал «На­род». Од­ра­зу ж до співпраці з ним бу­ли за­лучені пред­став­ни­ки сту­дентсь­кої мо­лоді: В. Ох­ри­мович, Є. Ле­виць­кий та М. Ган­ке­вич. Існу­ван­ня періодич­но­го ор­га­ну, який об’єдну­вав пред­став­ників кіль­кох розрізне­них груп, що прак­тично ста­нови­ли ос­но­ву ра­дикаль­ної течії (її гас­ло мож­на сха­рак­те­ризу­вати як «Ук­раїна без по­па і па­на»). Для біль­шої ефек­тивності бо­роть­би за пра­ва ук­раїнців Га­личи­ни бу­ло виріше­но піти пе­ревіре­ним євро­пей­ським шля­хом – зас­ну­вати політич­ну партію, вза­галі пер­шу в Ук­раїні. Її по­яві пе­реду­вали сту­дентські збо­ри у липні 1890 р., на яких В. Буд­зи­новсь­кий ви­сунув про­позицію роз­по­чати ор­ганізацій­ну ро­боту що­до зас­ну­ван­ня партії. Збо­ри відбу­лися на львівській квар­тирі І. Фран­ка, який підтри­мав ідею ство­рен­ня партії. Вод­но­час М. Дра­гома­нов у своїх лис­тах до Фран­ка вис­ту­пив про­ти ідеї прий­ма­ти до партії сту­дентів. Фран­ко ж, за­пере­чу­ючи, що інак­ше партію тво­рити бу­де ні з ко­го, вірив у свою спро­можність стри­мати за­пал мо­лоді.

Хід події

4–6 жов­тня у Ль­вові відбув­ся Пер­ший з’їзд партії, який ого­лосив про ство­рен­ня Русь­ко-ук­раїнсь­кої ра­дикаль­ної партії (РУРП) та ух­ва­лив дві прог­ра­ми (мак­си­мум і мінімум), що відоб­ра­жало су­переч­ки між мо­лод­шим і стар­шим по­колінням у партії. Юні націонал-мар­ксис­ти вис­ту­пали з націоналістич­них по­зицій, ви­мага­ючи пос­та­вити за ме­ту ідею ук­раїнсь­кої не­залеж­ності, І. Фран­ко, М. Пав­лик, С. Да­нило­вич вис­ту­пали з по­зицій «дра­гома­новсь­ко­го соціалізму», який пе­ред­ба­чав рад­ше ідею де­мок­ра­тич­ної фе­дерації на­родів Авс­тро-Угор­щи­ни і ши­роке за­лучен­ня до співпраці робітників і се­лян інших націй. Прог­ра­ма-мак­си­мум пев­ною мірою відоб­ра­жала пог­ля­ди сту­дентів, прог­ра­ма-мінімум – стар­ших членів партії. Ця прог­ра­ма ма­ла ґрун­ту­вати­ся на прин­ци­пах «на­уко­вого соціалізму». У прог­рамі-мінімум РУРП бу­ло ок­ресле­но її най­ближчі зав­дання: до­сяг­нення ма­теріаль­но­го доб­ро­буту тру­дящих; усу­нен­ня будь-якої екс­плу­атації; про­веден­ня ре­форм, спря­мова­них на еко­номічне підне­сен­ня краю. У прог­рамі-мак­си­мум дек­ла­рува­лося праг­нення ра­дикалів до вста­нов­лення ко­лек­тивної ор­ганізації праці й ко­лек­тивної влас­ності на за­соби ви­роб­ниц­тва.

По суті, крім за­галь­них фраз про праг­нення до соціалістич­них пе­рет­во­рень в еко­номіці і соціальній сфері з ме­тою піднят­тя доб­ро­буту на­селен­ня краю, мо­лоді не вда­лося до­мог­ти­ся ух­ва­лен­ня своїх ос­новних по­ложень, та­ких як пункт про не­залежність як ме­ту – на­томість бу­ло вка­зано, що партія праг­не як­най­шир­шої ав­то­номії «віль­них гро­мад» і ши­рокої край­ової ав­то­номії – але в куль­турній сфері. Ідею мо­лоді до­мага­тися поділу Га­личи­ни на поль­ську й ук­раїнсь­ку час­ти­ни роз­кри­тику­вали як та­ку, що пе­реш­коджа­тиме солідар­ності приг­нобле­них тру­дящих Га­личи­ни, і не прий­ня­ли. Важ­ли­вою бу­ла те­за про вибір ево­люцій­но­го шля­ху до­сяг­нення ме­ти. Най­ближ­чою ме­тою партії про­голо­шува­лося про­буд­ження свідо­мості мас, бо­роть­ба з гре­ко-ка­толиць­кою цер­квою за се­куля­ризацію гро­мадсь­ко­го жит­тя Га­личи­ни, бо­роть­ба з при­хиль­ни­ками ком­промісу з поль­ською адміністрацією та австрій­ською вла­дою кош­том ук­раїнців від своїх політич­них ви­мог (так зва­на «Но­ва ера»).

Наслідки події

Як наслідок, прог­ра­ма РУРП слу­гува­ла дже­релом су­переч­ностей між сту­ден­та­ми, які до­мага­лися її ревізії, та «стар­ши­ми», котрі праг­ну­ли не до­пус­ти­ти ць­ого. Прак­тично вся пер­ша по­лови­на 1890-х рр. оз­на­чена цією бо­роть­бою. «Мо­лоді», на­сам­пе­ред чле­ни віденсь­ко­го сту­дентсь­ко­го то­варис­тва «Січ», го­лов­ний на­голос ро­били на національ­но­му чин­ни­кові. Во­ни роз­горну­ли жва­ву діяльність, у ході якої ор­ганізо­вува­ли чис­ленні віча, дру­кува­ли у львівсь­ких ча­сопи­сах ма­теріали, що ма­ли на меті по­пуля­ризацію так зва­ного «дер­жавно­го пра­ва русь­ко­го на­роду» та вне­сен­ня й­ого до прог­ра­ми РУРП. 1895 р. Ба­чинсь­кий ви­дав свою «Ук­раїну по­нево­лену», то­го ж ро­ку по­мер ідей­ний нат­хнен­ник РУРП М. Дра­гома­нов, і 1899 р. з партії вий­шли помірко­вані (Фран­ко, Ох­ри­мович, Буд­зи­новсь­кий, Оку­невсь­кий, Ле­виць­кий), котрі ут­во­рили Ук­раїнсь­ку націонал-де­мок­ра­тич­ну партію, і ліві мар­ксис­ти (Ган­ке­вич, Ба­чинсь­кий, Вітик), які ство­рили Ук­раїнсь­ку соціал-де­мок­ра­тич­ну партію. РУРП (що ста­ла те­пер УРП) пе­рет­во­рила­ся на впли­вову се­лянсь­ку партію, очо­лену М. Пав­ли­ком, зго­дом Л. Ба­чинсь­ким, яка діяла аж до 1945 р. (з 1926 р. під наз­вою УСРП, в еміграції до 1950 р.).

Істо­рич­на пам’ять

Пер­ша ук­раїнсь­ка партія сь­огодні доб­ре зна­на перш за все в Західній Ук­раїні (де вста­нов­ле­но пам’ят­ни­ки або пам’ятні дош­ки всім її го­лов­ним зас­новни­кам), про­те зав­дя­ки за­галь­но­ук­раїнській по­пуляр­ності І. Фран­ка во­на об­ме­жено відо­ма і в Наддніпрян­щині, фігу­рує в усіх су­час­них ук­раїнсь­ких підруч­ни­ках.