Битва під Ольшаницею

Да­та і місце

Між 27 січня та пер­ши­ми чис­ла­ми лю­того 1527 р., око­лиці давнь­ого го­роди­ща (давнь­ого міста часів Київсь­кої Русі, що зва­лося Тор­чеськ) і бе­реги річки Оль­ша­ниця (нині місцевість поб­ли­зу се­ла Оль­ша­ниця Ро­кит­нянсь­ко­го рай­ону Київсь­кої об­ласті).

Дій­ові осо­би

Ли­товсь­ко-русь­ким вій­ськом ке­рува­ли ве­ликий геть­ман ли­товсь­кий князь Кос­тянтин Іва­нович Ос­трозь­кий (1460–1530; був ве­ликим геть­ма­ном ли­товсь­ким у 1497–1500, 1507–1530 рр., один із най­кра­щих пол­ко­водців Ве­лико­го князівства Ли­товсь­ко­го за весь час існу­ван­ня дер­жа­ви, не­од­но­разо­вий пе­ремо­жець та­тар і мос­ковсь­ко­го вій­ська, щед­рий пок­ро­витель пра­вос­лав’я), ве­ликий кан­цлер ли­товсь­кий Аль­брехт Гаш­тольд (1470–1539; най­впли­вовіший і най­ба­гат­ший маг­нат Ве­лико­го князівства Ли­товсь­ко­го, на мо­мент бит­ви воєво­да по­лоць­кий, троць­кий, но­вог­рудсь­кий, граф Свя­щен­ної Римсь­кої імперії); геть­ман поль­ний ли­товсь­кий і київсь­кий воєво­да Андрій Не­миро­вич (Не­мирич, 1462–1541); грізний для та­тар чер­кась­кий і канівсь­кий ста­рос­та Ос­тафій Даш­ко­вич (Даш­ке­вич, бл. 1455–1535; герб «Леліва», ге­рой де­сятків ве­ликих і ма­лих по­ходів про­ти та­тар і турків, а іноді і з та­тара­ми про­ти Мос­кви, ви­дат­ний ор­ганіза­тор обо­рони при­кор­доння Ве­лико­го князівства Ли­товсь­ко­го, вва­жав­ся давніми ук­раїнсь­ки­ми хроніста­ми «пер­шим геть­ма­ном ук­раїнсь­ко­го ко­зац­тва»); Юрій (Єжі) «Гер­ку­лес» Рад­зивілл (1480–1541; герб «Тром­би», каш­те­лян віленсь­кий і троць­кий, ви­дат­ний воїн і учас­ник ба­гать­ох битв про­ти вій­ськ Мос­ковії, Тев­тонсь­ко­го ор­де­ну, та­тар). У битві та­кож взя­ли участь при­ватні вій­ська русь­ких князів.

Та­тара­ми ко­ман­ду­вали якісь невідомі пред­став­ни­ки ро­ду Гіреїв, пол­ко­водці ха­на Са­аде­та I Гірея (пра­вив у 1524–1532 рр.), є згад­ка про те, що в по­лон після бит­ви пот­ра­пив і був уби­тий який­сь «ца­ревич» (кал­га?) Ма­лай.

Пе­реду­мови події

Хан Са­адет I Гірей вів курс на збли­жен­ня з Ос­мансь­кою імперією і Мос­квою, що спри­чини­ло ус­клад­нення у відно­синах із Поль­щею та Лит­вою. Хо­дили чут­ки, що хан про­сив у сул­та­на Су­лей­ма­на I яни­чарів і гар­ма­ти для взят­тя Києва. Су­лей­ман го­тував­ся до чер­го­вого по­ходу в Угор­щи­ну, і й­ому бу­ло вигідно ней­тралізу­вати на який­сь час по­тенцій­них со­юз­ників угорців – по­ляків і ли­товців. Мож­ли­во, ха­ну бу­ло на­дано який­сь не­вели­кий ту­рець­кий загін (про турків на Оль­ша­ниці зга­ду­ють де­які руські дже­рела). На по­чат­ку січня 1527 р. ве­ликий загін та­тар (дже­рела зга­ду­ють від 20 до 40 тис. на­пад­ників) прой­шов­ся по Белзь­ко­му та Люблінсь­ко­му воєводс­твах Польщі, взяв ве­ликий ясир і по­вер­тався до­дому че­рез Київщи­ну. Але тут на них че­кав неп­риємний сюр­приз. Нав­здогін та­тарам уже ви­руши­ло не­вели­ке вій­сько К. Ос­трозь­ко­го, що скла­дало­ся здебіль­шо­го з русь­ких та ли­товсь­ких кня­жих дру­жин (до 5 тис. кінно­ти). Після дов­гої й вис­нажли­вої серії маршів Ос­трозь­кий наз­догнав во­рога на бе­резі Оль­ша­ниці десь в ос­танні дні січня чи в перші дні лю­того.

Хід події

Відпра­вив­ши півто­рати­сяч­ний загін О. Даш­ко­вича та Ю. Слуць­ко­го відріза­ти во­рогу шлях до відсту­пу, князь Ос­трозь­кий ата­кував во­рожий табір на світан­ку після ночі, ко­ли та­тари, по­чува­ючись у без­пеці, бен­ке­тува­ли за­хоп­ле­ною ху­добою. У ре­зуль­таті та­тарсь­ке вій­сько бу­ло (рідкісний ви­падок) зас­ко­чене зне­наць­ка, втра­тило ко­ней, яких за­хопи­ли руські во­яки, і зму­шене бу­ло би­тися в снігу спіше­ним. Здебіль­шо­го лег­ко­оз­броєні та­тари не ма­ли особ­ли­вих шансів про­ти русь­кої кінно­ти; єдині, хто бив­ся дов­го і всерй­оз (май­же увесь світло­вий день), – важ­че оз­броєна охо­рона «юно­го ха­на». Втікачів пе­рехоп­лю­вав загін Даш­ко­вича і Слуць­ко­го.

Наслідки події

Та­тарсь­ке вій­сько бу­ло не прос­то роз­би­те, а прак­тично зни­щене – дже­рела го­ворять про 20–26 тис. за­гиб­лих у бою і від хо­лоду та­тар (мож­ли­во, тут є пев­не пе­ребіль­шен­ня). Після та­кої бит­ви ма­ли бу­ти ти­сячі по­лоне­них, але в люті мо­рози й сніг їх бу­ло б важ­ко при­вез­ти до кня­жих маєтків, і Ос­трозь­кий на­казує їх уби­ти за ви­нят­ком 700 осіб (оче­вид­но, знат­них). Втра­ти русь­ко­го вій­ська невідомі. Го­лов­ним ре­зуль­та­том бит­ви ста­ло те, що не­без­пе­ка для Ве­лико­го князівства Ли­товсь­ко­го з бо­ку Кри­му на який­сь час змен­ши­лася, хан відно­вив до­волі дружні відно­сини з ко­ролем. З та­тарсь­ко­го по­лону бу­ло вря­това­но ба­гато ти­сяч ук­раїнців, біло­русів, по­ляків.

Істо­рич­на пам’ять

Ос­тання грандіоз­на пе­ремо­га кня­зя Ос­трозь­ко­го (по­мер 1530 р.) прог­риміла на всю Східну Євро­пу. Во­на бу­ла оспіва­на у віршах (по­емі Т. Жеб­равсь­ко­го, па­негіри­ку Д. Сеп­теннія на честь Гаш­толь­да, де, щоп­равда, про Ос­трозь­ко­го вза­галі не бу­ло зга­дано) та прозі. Ос­трозь­ко­го ве­лича­ли «най­ви­щим імпе­рато­ром, що ве­де вій­ни про­ти та­тар», влаш­ту­вав­ши й­ому справжній «давнь­оримсь­кий» тріумф у Кра­кові – з тро­фе­ями, по­лоне­ними і привітан­ня­ми від ко­роля. Су­часні ук­раїнці зна­ють про цю бит­ву знач­но мен­ше, здебіль­шо­го зі сторінок де­яких підруч­ників та праць краєзнав­чо­го змісту.