Брестський мир УНР із державами Четверного союзу

Да­та і місце

9 лю­того 1918 р., місто Брест (нині об­ласний центр Біло­русі).

Дій­ові осо­би

Спер­шу де­легацію УНР очо­лював Все­волод Го­лубо­вич (1885–1939; інже­нер, ук­раїнсь­кий есер, з 17 січня 1918 р. на чолі уря­ду УНР, вод­но­час і міністр за­кор­донних справ, вів пе­рего­вори з Цен­траль­ни­ми дер­жа­вами в Бресті, у липні 1918 р. за­суд­же­ний до 2 років тю­рем­но­го ув’яз­нення німець­ким су­дом, з 1921 р. здебіль­шо­го пе­ребу­вав у ра­дянсь­ких тюр­мах, де й по­мер); потім й­ого змінив Олек­сандр Сев­рюк (1893–1941; ук­раїнсь­кий есер, очо­лив де­легацію в Бресті з 15 січня, 1918 р. по­сол УНР у Німеч­чині, зго­дом у Ру­мунії, Італії, брав участь у Па­ризькій мирній кон­фе­ренції); помітною пос­таттю був Ми­кола Лю­бинсь­кий (1891–1938; філо­лог, з бе­рез­ня до квітня 1918 р. міністр за­кор­донних справ УНР, у 1920-х член ВУ­АН, реп­ре­сова­ний). Ра­дянсь­ку де­легацію в Бресті очо­лював Лев Троць­кий (Брон­штейн, 1879–1940; ви­дат­ний біль­шо­виць­кий діяч та іде­олог, 1917 р. го­лова Пет­роградсь­кої ра­ди, один із го­лов­них ор­ганіза­торів Жов­тне­вого пе­рево­роту, тво­рець Чер­во­ної армії, ініціатор чер­во­ного те­рору, в 1917–1918 рр. нар­ком іно­зем­них справ, у 1918–1924 рр. го­лова Реввій­ськра­ди і нар­ком вій­сько­вих і морсь­ких справ, ор­ганіза­тор «тру­дових армій», після смерті Леніна го­лов­ний пре­тен­дент на вла­ду, прог­рав бо­роть­бу Сталіну, емігру­вав, уби­тий ра­дянсь­ким аген­том). Ліде­рами «ра­дянсь­кої ук­раїнсь­кої де­легації» бу­ли Юхим Мед­ведєв (1886–1938; член ліво­го кри­ла УСДРП, один із го­лов­них ор­ганіза­торів I з’їзду Рад у Хар­кові, з 15 груд­ня 1917 р. пер­ший го­лова Ве­ук­раїнсь­ко­го ЦВК Рад, 1919 р. член УКП, потім КП(б)У, в 1920-х опи­нив­ся по­за політи­кою, 1938 р. реп­ре­сова­ний) та Ва­силь Шах­рай (1888–1919; член РСДРП, з 1917 р. член Все­ук­раїнсь­ко­го ЦВК Рад, у 1917–1918 рр. комісар вій­сько­вих і зе­мель­них справ у На­род­но­му сек­ре­таріаті в Хар­кові, вис­ту­пав за не­залеж­ну ко­муністич­ну Ук­раїну на чолі з влас­ною ком­партією, вик­лю­чений 1919 р. з партії, розстріля­ний біли­ми).

Німеч­чи­ну пред­став­ляв досвідче­ний дип­ло­мат, міністр іно­зем­них справ Ріхард фон Кюль­ман (1873–1948; у 1908–1914 рр. рад­ник по­соль­ства в Лон­доні, у 1916–1917 рр. по­сол в Ос­манській імперії, міністр іно­зем­них справ у 1917–1918 рр.); Авс­тро-Угор­щи­ну – міністр за­кор­донних справ граф От­то­кар Чернін (1872–1932; з 1912 р. де­путат пар­ла­мен­ту, рад­ник ер­цгер­цо­га Фран­ца-Фер­ди­нан­да, по­сол у Ру­мунії, міністр за­кор­до­них справ у 1916–1918 рр., вів се­паратні таємні пе­рего­вори з Ан­тантою, вик­ри­тий і відправ­ле­ний у відстав­ку); Ос­мансь­ку імперію – один із лідерів «мла­дотурків» ве­ликий візир Мех­мед Та­ла­ат-па­ша (1874–1921; міністр внутрішніх справ у 1913–1917 рр., один з ор­ганіза­торів ге­ноци­ду вірменів 1915 р., уби­тий вірменсь­ки­ми даш­на­ками); Бол­гарію – прем’єр-міністр Ва­сил Ра­дос­ла­вов (1854–1929; го­лова Лібе­раль­ної партії, прем’єр у 1886–1887 та 1913–1917 рр., орієнту­вав­ся на Авс­тро-Угор­щи­ну, 1923 р. за­суд­же­ний за ка­тас­тро­фу країни в Першій світовій війні).

Пе­реду­мови події

Пер­ша світо­ва вій­на ви­яви­лася над­то важ­ким тя­гарем для ук­раїнсь­ко­го суспіль­ства поп­ри пев­ний пе­релом на ко­ристь Ан­танти, який намітив­ся 1917 р. Цен­траль­на Ра­да, не ма­ючи змо­ги далі ігно­рува­ти факт роз­ва­лу фрон­ту та праг­нення біль­шості на­селен­ня Ук­раїни, пішла на ви­мушені се­паратні пе­рего­вори з дер­жа­вами Чет­верно­го со­юзу тоді, ко­ли її вла­да бу­ла пос­тавле­на під пи­тан­ня внаслідок аг­ресії біль­шо­виків і по­чат­ку гро­мадянсь­кої вій­ни в Ук­раїні. До пе­рего­ворів УНР підштов­ху­вала й по­зиція біль­шо­виків, які ініціюва­ли пе­рего­вор­ний про­цес у Бресті 3 груд­ня 1917 р. 15 груд­ня Рад­нарком ук­лав з Німе­чиною й Авс­тро-Угор­щи­ною пе­ремир’я, а 22 груд­ня по­чав пе­рего­вори про мир.

Хід події

1 січня до Брес­та при­була де­легація Цен­траль­ної Ра­ди, яку Л. Троць­кий і ко­ор­ди­натор пе­рего­ворів з бо­ку Чет­верно­го со­юзу граф О. Чернін бу­ли зму­шені виз­на­ти 10–12 січня як ок­ре­му тре­тю си­лу. Про­те відсутність підтвер­джень не­залеж­ності їхньої дер­жа­ви у де­легації УНР уне­мож­ливлю­вала ве­ден­ня пов­ноцінно­го пе­рего­вор­но­го про­цесу, біль­ше то­го – Л. Троць­кий по­чав на­поля­гати на то­му, що де­легація УНР не пред­став­ляє ук­раїнсь­кий на­род, який має свою дер­жа­ву з цен­тром у Хар­кові. От­ри­мав­ши німецькі й австрій­ські ви­моги, Троць­кий на­поліг на пе­рерві у пе­рего­ворах до кінця січня 1918 р. Рад­нарком мав виз­на­чити, як пос­та­вити­ся до важ­ких умов ми­ру, вклю­ча­ючи ве­ликі те­риторіальні втра­ти, які ви­сунув Чет­верний со­юз. Крім то­го, за­тягу­ючи пе­рего­вори, Рад­нарком хотів виг­ра­ти час, щоб за­вер­ши­ти за­хоп­лення біль­шої час­ти­ни те­риторії Ук­раїни, вклю­ча­ючи її сто­лицю Київ, що да­вало мож­ливість заміни­ти де­легацію УЦР де­легацією про­голо­шеної нап­рикінці груд­ня 1917 р. Ра­дянсь­кої Ук­раїни. Ко­ли де­легація УНР, те­пер уже на чолі з О. Сев­рю­ком, по­вер­ну­лася на пе­рего­вори, во­на при­вез­ла з со­бою текст IV універ­са­лу, що про­голо­шував не­залежність Ук­раїни. Ко­зирем Троць­ко­го бу­ла де­легація Ра­дянсь­кої Ук­раїни на чолі з Ю. Мед­ведєвим та В. Шах­раєм, яких бу­ло пред­став­ле­но пред­став­ни­кам Чет­верно­го со­юзу 1 лю­того. Кіль­ка днів ми­нуло в гос­трих де­батах, а 9 лю­того надій­шла звістка про взят­тя біль­шо­вика­ми Києва. Про­те після низ­ки кон­суль­тацій зі своїми уря­дами та вій­сько­вим ко­ман­ду­ван­ням О. Чернін і Р. фон Кюль­ман 9 лю­того ук­ла­ли-та­ки з УНР «хлібний мир», який мав уря­тува­ти Авс­тро-Угор­щи­ну й Німеч­чи­ну від гос­трої про­доволь­чої кри­зи. Чет­верний со­юз виз­на­вав УНР (пи­тан­ня про кор­до­ни ма­ла виріши­ти спеціаль­на комісія), сто­рони вста­нов­лю­вав­ли постійні дипвідно­сини, по­вер­та­ли од­на одній по­лоне­них, віднов­лю­вали еко­номічні відно­сини. УНР зо­бов’язу­вала­ся пос­та­чити країнам Чет­верно­го со­юзу 60 млн пудів хліба, 2,7 млн пудів м’яса, 600 млн яєць, знач­ну кількість са­ла, цук­ру, ру­ди та іншої си­рови­ни й сіль­сько­гос­по­дарсь­кої про­дукції, на­томість от­ри­му­ючи пев­ну кількість про­мис­ло­вих то­варів. До­говір мав сек­ретний пункт: Авс­тро-Угор­щи­на по­год­жу­вала­ся об’єдна­ти до 31 лип­ня 1918 р. ук­раїнські землі Га­личи­ни й Бу­кови­ни в ок­ре­мий ко­рон­ний край з ши­рокою ав­то­номією. Чет­верний со­юз на­давав УНР вій­сько­ву підтрим­ку в разі не­обхідності й мав впли­нути на Рад­нарком, аби той вивів свої вій­ська з те­риторії УНР.

Наслідки події

Мир у Бресті вря­тував УНР тієї миті, ко­ли во­на прак­тично прог­ра­ла вій­ну з біль­шо­вика­ми в Ук­раїні. Май­же 600 тис. со­юз­них авс­тро-угорсь­ких та німець­ких вій­ськ лег­ко витісни­ли біль­шо­вицькі «армії» з те­риторії УНР, взяв­ши Цен­траль­ну Ра­ду під свою опіку (мир­на уго­да Рад­нарко­му з Чет­верним со­юзом від 3 бе­рез­ня зму­сила біль­шо­виків тим­ча­сово фор­маль­но по­годи­тися із втра­тою Ук­раїни). Міну­сами бу­ли не­попу­лярні в на­роді (особ­ли­во се­ред се­лянс­тва) зо­бов’язан­ня що­до пос­та­чан­ня про­доволь­ства, а та­кож той факт, що по­ляки, дізнав­шись (че­рез не­обачність О. Сев­рю­ка) про сек­ретний пункт Брестсь­ко­го ми­ру, роз­по­чали ша­лену агітацію про­ти ство­рен­ня ко­рон­но­го краю на зем­лях, котрі вва­жали своїми. У ре­зуль­таті 4 лип­ня 1918 р. Авс­тро-Угор­щи­на відмо­вила­ся від ць­ого пун­кту. Після по­раз­ки Чет­верно­го со­юзу у війні пам’ять про се­парат­ний мир Ук­раїни з во­рога­ми Ан­танти зігра­ла злий жарт з ук­раїнсь­ки­ми уря­дами. Мир ануль­ова­ний Німеч­чи­ною та Ту­реч­чи­ною 1922 р., Авс­тро-Угор­щи­ною – за фак­том роз­па­ду 1918 р., Бол­гарія фор­маль­но не ану­люва­ла ніко­ли.

Істо­рич­на пам’ять

По­чат­ко­ва ра­дянсь­ка по­зиція що­до «по­хаб­но­го» (за сло­вами В. Леніна), ви­муше­ного, але не­обхідно­го на той мо­мент ми­ру і виз­нання УНР не над­то зміни­лася в пізніші ра­дянські ча­си (про що свідчить ра­дянсь­ка істо­рич­на на­ука, публіцис­ти­ка, кіне­матог­раф). У су­часній Ук­раїні – доб­ре відо­ма подія зав­дя­ки підруч­ни­кам, публіцис­тиці, ма­теріалам пре­си.