Дем'ян Гнатович Многогрішний

Дем'ян Гна­тович Мно­гогрішний 

(бл. 1630 — бл. 1707)

«…ро­дом се­лянин, твер­дої вдачі, аб­со­лютист, не­пос­тупли­вий і за­дирис­тий»

Геть­ман Ліво­береж­ної Ук­раїни (1669—1672). На­магав­ся про­води­ти політи­ку, спря­мова­ну на за­хист дер­жавних інте­ресів Ук­раїни. Опи­ра­ючись на пол­ки ком­панійців, праг­нув зміцни­ти геть­мансь­ку вла­ду, пос­ту­пово пос­лаблю­ючи політич­ну роль ко­заць­кої стар­ши­ни.

Праг­ну­чи об’єдна­ти «Ук­раїну обох сторін Дніпра», вів таємні пе­рего­вори з П. До­рошен­ком про мож­ливість пе­рехо­ду Ліво­береж­жя під про­тек­то­рат Ту­реч­чи­ни. Та­ка політи­ка вик­ли­кала нев­до­волен­ня як час­ти­ни стар­шинсь­кої верхівки, так і мос­ковсь­ко­го уря­ду.

В ре­зуль­таті стар­шинсь­кої змо­ви усу­нутий від вла­ди та відправ­ле­ний до Мос­кви. За­суд­же­ний до стра­ти за дер­жавну зра­ду. Зго­дом стра­ту заміне­но на довічне ув’яз­нення. Після ув’яз­нення пе­ребу­вав на росій­ській вій­ськовій службі. Не­задов­го до кон­чи­ни пос­триг­ся у ченці.

Ук­раїнські істо­рики пов’язу­ють час геть­ма­нуван­ня Мно­гогрішно­го із закінчен­ням Руїни.

Ук­раїнські істо­рики до­сить не­од­нознач­но оціню­вали та оціню­ють діяльність геть­ма­на Д. Г. Мно­гогрішно­го.

«Дем­ко Мно­гогрішний, — пи­сав ук­раїнсь­кий істо­рик по­чат­ку XX століття М. Ар­кас, — був ро­дом се­лянин і не виз­на­чав­ся ні ро­зумом, ані політич­ною вда­чею. Че­рез те–то П. До­рошен­ко, не надіючись од нь­ого нічо­го ли­хого, без­печно нас­та­новив й­ого на який час на­каз­ним геть­ма­ном. Але як тіль­ки він поїхав до Чи­гири­на, Ро­мода­новсь­кий із вій­ськом зно­ву всту­пив в Ук­раїну. Мно­гогрішний став підле­щува­тися до й­ого і до ко­заць­кої стар­ши­ни. 6 бе­рез­ня 1669 ро­ку він зібрав ра­ду в Глу­хові, і на ній бу­ло так зроб­ле­но, що й­ого виб­ра­но геть­ма­ном лівобічної Ук­раїни».

Але є й інша дум­ка. Ук­раїнсь­кий істо­рик І. Крип’яке­вич так ха­рак­те­ризує Д. Мно­гогрішно­го: «Це бу­ла лю­дина твер­дої вдачі, аб­со­лютист, не­пос­тупли­вий і за­дирис­тий, — сам собі зав­дя­чував кар’єрою і не ду­мав ні пе­ред ким пос­ту­пати­ся».

А те­пер за­будь­мо про чиїсь оцінки і спро­буй­мо спокій­но склас­ти свою. Пог­ля­немо пе­редусім на те, що вчи­нив, на що ва­жив і чо­го до­магав­ся цей «аб­со­лютист».

Про по­ход­ження, ди­тячі та юнацькі ро­ки жит­тя Д. Г. Мно­гогрішно­го відо­мо до­сить ма­ло. Відо­мо, що по­ходив він із се­лянсь­кої ро­дини з–під містеч­ка Ко­ропа на Чернігівщині й, навіть осяг­нувши вла­ду геть­ма­на, «зос­тався прос­тим і не­пись­мен­ним» і як «му­жиць­ко­го си­на й­ого не по­важа­ли су­час­ни­ки». Але Мно­гогрішний справді пи­шав­ся тим, що, не ма­ючи за со­бою ні давнь­ого ко­заць­ко­го ро­дово­ду, ні освіти, спромігся до­сяг­ти вер­ши­ни політич­но­го олімпу Геть­ман­щи­ни — здо­бути геть­мансь­ку бу­лаву.

Як ти­сячі інших се­лян під час Національ­но–виз­воль­ної вій­ни, Дем­ко по­коза­чив­ся і ду­же швид­ко здо­був гуч­ної сла­ви. Чут­ки про не­аби­яке вміння мо­лодо­го ко­зака за день зібра­ти ти­сяч­ний загін, а за тиж­день пе­рет­во­рити й­ого в страш­ну для шлях­ти си­лу дій­шли до са­мого Б. Хмель­ниць­ко­го, і той приз­на­чив Мно­гогрішно­го вій­сько­вим оса­вулом. Са­ме під цим чи­ном ім’я Д. Мно­гогрішно­го впер­ше зга­дуєть­ся у ко­заць­ко­му Зборівсь­ко­му реєстрі 1649 ро­ку.

Під час вій­ни Мно­гогрішний зай­мав­ся ор­ганізацією ко­заць­ких за­гонів, за­без­пе­чен­ням їх зброєю, боєпри­паса­ми, нав­чанням мо­лодиків вій­ськовій справі то­що. Крім то­го, він ви­кону­вав різні до­ручен­ня Хмель­ниць­ко­го та й­ого най­ближ­чих со­рат­ників, брав участь у вре­гулю­ванні нап­ру­жено­го ста­нови­ща, що скла­лося між на­селен­ням Київщи­ни та поль­ською вла­дою. Влітку 1650 ро­ку до Києва ви­руши­ло п’ят­надця­тити­сяч­не вій­сько ко­заків, не­задо­воле­них свавіллям поль­ської шлях­ти. Дем’ян Мно­гогрішний і Да­нило Не­чай до­били­ся від поль­сько­го ко­роля Яна–Ка­зими­ра гра­моти, яка підтвер­джу­вала умо­ви Зборівсь­ко­го трак­та­ту між Ук­раїною та Поль­щею й яку бу­ло по­дано до Київсь­кої го­родсь­кої кни­ги. Це пос­ла­било нап­ру­гу і за­доволь­ни­ло як Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го, так і поль­сько­го ко­роля.

Дем’ян Мно­гогрішний ко­ман­ду­вав за­гона­ми ко­заків у різних бит­вах. Так, 1651 ро­ку, пе­ред Бе­рес­тець­кою бит­вою пол­ковник Іван Бо­гун пос­лав нав­здогін по­лякам, які відсту­пали з Кам’ян­ця, загін ко­заків під ору­дою Мно­гогрішно­го, але під Куп­чинця­ми він заз­нав по­раз­ки.

Втім, тре­ба за­ува­жити, що три­валий час після Національ­но–виз­воль­ної вій­ни Мно­гогрішний пе­ребу­вав у безвісті. Як відо­мо, де­який час він очо­лював Чи­гиринсь­кий полк, що свідчи­ло про зміцнен­ня й­ого ста­нови­ща в умо­вах кри­вавої кру­говерті Руїни.

За часів геть­ма­на І. Брю­ховець­ко­го Д. Мно­гогрішний очо­лював Чернігівсь­кий полк. Геть­ман ба­гато в чо­му пок­ла­дав­ся на ць­ого во­яка й адміністра­тора й біль­ше, ніж іншим, довіряв й­ому. Мо­же то­му, що ба­чив у нь­ому щось ду­же близь­ке собі (зга­дай­мо, що І. Брю­ховець­кий теж дій­шов до геть­мансь­кої бу­лави, по­чина­ючи зі «стар­шо­го служ­ки» Б. Хмель­ниць­ко­го). І Мно­гогрішний не об­ма­нув надій сво­го пат­ро­на. Ко­ли ви­бух­ну­ло ан­ти­мос­ковсь­ке пов­стан­ня, чернігівсь­кий пол­ковник ра­зом з інши­ми ліво­береж­ни­ми стар­ши­нами, що бра­ли участь на ко­зацькій раді в Глу­хові 1668 ро­ку, бу­дучи нев­до­воле­ними умо­вами Ан­друсівсь­ко­го пе­ремир’я, приєднав­ся до нь­ого.

Після то­го як у 1668 році І. Брю­ховець­ко­го бу­ло ски­нуто з геть­манс­тва, Д. Мно­гогрішний пе­рей­шов на бік Пет­ра До­рошен­ка, з яким був близь­ко знай­омий ще з років Хмель­нич­чи­ни. Після сво­го від’їзду на Пра­вобе­реж­жя До­рошен­ко за­лишив Мно­гогрішно­го на Ліво­бережній Ук­раїні на­каз­ним геть­ма­ном, до­ручив­ши й­ому виг­на­ти воєвод з Пе­ре­яс­ла­ва, Ніжи­на, Черніго­ва.

Але тіль­ки–но геть­ман П. До­рошен­ко по­лишив Ліво­береж­жя, на Сівер­щи­ну (Ніжин і Чернігів) ру­шила мос­ковсь­ка армія на чолі з воєво­дою Ро­мода­новсь­ким. Цей нас­туп, відсутність воєнної до­помо­ги від геть­ма­на, мос­ковські за­логи у містах, тиск про­мос­ковсь­ки на­лаш­то­ваної час­ти­ни стар­ши­ни і пра­вос­лавно­го ду­ховенс­тва (особ­ли­во архієпис­ко­па чернігівсь­ко­го Ла­заря Ба­рано­вича) пос­та­вили на­каз­но­го геть­ма­на у до­сить склад­ну си­ту­ацію.

При­булі в Седнів брат Д. Мно­гогрішно­го Ва­силь, ста­родубсь­кий пол­ковник П. Рос­ла­вець і ко­лишній ніжинсь­кий пол­ковник М. Гвинтівка по­чали умов­ля­ти Мно­гогрішно­го по­вер­ну­тися під вла­ду росій­сько­го ца­ря. Ці умов­ляння впа­ли на бла­годат­ний ґрунт, і Дем’ян Мно­гогрішний відпра­вив їх на пе­рего­вори з кня­зем Ро­мода­новсь­ким. Між ним і Мно­гогрішним зав’яза­лися жваві сто­сун­ки. Во­ни закінчи­лись тим, що Мно­гогрішний і Рос­ла­вець при­сяг­ли на вірність росій­сько­му ца­реві. Геть­ман і воєво­да зустріли­ся в Сал­ти­ковій Дівиці, де об­го­вори­ли де­талі віднов­лення росій­ських за­лог в ук­раїнсь­ких містах.

Тим ча­сом відправ­лені до Мос­кви М. Гвинтівка і Ва­силь Мно­гогрішний до­повіда­ли в Ма­лоросій­сько­му при­казі, ніби Дем’ян Мно­гогрішний і Пет­ро Рос­ла­вець хо­чуть, щоб на Ук­раїні був росій­ський геть­ман з вій­ськом. При­чому, мов­ляв, ут­ри­ман­ня вій­ська брав на се­бе ук­раїнсь­кий на­род. Як ви­яви­лося пізніше, М. Гвинтівка і Ва­силь Мно­гогрішний ви­дава­ли ба­жане за ре­аль­не. Дем’ян Мно­гогрішний так не ду­мав, бо він на­лежав до тієї гру­пи ко­заць­кої стар­ши­ни, яка об­сто­юва­ла ши­року ав­то­номію Ук­раїни в складі Росій­ської дер­жа­ви.

Ав­то­номістич­но на­лаш­то­ваний стар­шині та ду­ховенс­тву про­тис­то­яла ос­новна ма­са міщан, се­лян і біло­го ду­ховенс­тва. Са­ме в царсь­ко­му уряді во­на шу­кала за­хис­ту від ви­зис­ку з бо­ку тих місце­вих мож­новладців, що пе­ребу­вали при владі. Наївна віра ок­ре­мих груп на­селен­ня в «доб­ро­го» ца­ря роз­ко­лола ук­раїнсь­ке суспіль­ство і зав­да­ла шко­ди національ­ним інте­ресам Ук­раїни.

По­зиція Мно­гогрішно­го що­до со­юзу Ук­раїни з Мос­ковією чітко вик­ла­дена в листі до вже зга­дува­ного Ла­заря Ба­рано­вича. В нь­ому, зок­ре­ма, він пи­сав: «По­радив­шись з пол­ка­ми ліво­береж­но­го бо­ку Дніпра, при яких віль­нос­тях хо­чемо бу­ти, відо­мо чи­ню, як­що го­судар нас, своїх підда­них, за­хоче при ко­лишніх віль­нос­тях покій­но­го слав­ної пам’яті Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го, в Пе­ре­яс­лаві зат­вер­дже­них, збе­рег­ти і нинішніх рат­них лю­дей своїх з міст на­ших усіх — Пе­ре­яс­ла­ва, Ніжи­на, Черніго­ва — ви­вес­ти, тоді «из­воль», ва­ше пре­ос­вя­щенс­тво, на­писа­ти царській ве­лич­ності: як­що нас по ми­лості своїй прий­ме, віль­ності наші збе­реже і, що зро­било­ся з ви­ни Брю­ховець­ко­го, прос­тить (а то зро­било­ся від на­сил­ля воєвод і віднят­тя віль­нос­тей Вій­ська За­порозь­ко­го), то я го­товий з пол­ка­ми ць­ого бо­ку Дніпра царській ве­лич­ності пок­ло­нити­ся і си­ли наші ту­ди нап­ра­вити, ку­ди бу­де царсь­кий указ. Як­що царсь­ка ве­личність на­шою служ­бою «воз­гну­шаєть­ся», то ми за воль­ності свої вмер­ти го­тові; як­що воєво­ди за­лишать­ся, то хоч один за од­ним по­мер­ти до­ведеть­ся, а їх не хо­чемо». Як вид­но з ць­ого лис­та, Дем’ян Мно­гогрішний не вис­ту­пав про­ти пов­но­го роз­ри­ву Ук­раїни з Мос­ковією, а до­магав­ся, і при­тому рішу­че, віднов­лення умов Пе­ре­яс­лавсь­кої уго­ди 1654 ро­ку.

Про­те ца­ризм уже не ба­жав іти на пос­тупки ук­раїнсь­ким ав­то­номістам і зда­вати за­вой­овані з ве­ликою бідою по­зиції. У лис­то­паді 1668 ро­ку цар нап­ра­вив Дем’яну Мно­гогрішно­му та Ла­зарю Ба­рано­вичу гра­моти, в яких «про­щав» ук­раїнсь­ко­му на­родові й­ого «гріхи» пе­ред Мос­ковією і за­яв­ляв про свою милість до нь­ого. Але ніяких кон­крет­них обіця­нок що­до по­вер­нення Ук­раїні ко­лишніх прав і привілеїв цар не да­вав. Він, ма­ючи опо­ру се­ред час­ти­ни місце­вого на­селен­ня, відчув свою вла­ду над Ук­раїною і був упев­не­ний у мож­ли­вості при­бор­ка­ти місце­вих ав­то­номістів.

На­каз­но­го геть­ма­на штов­ха­ли в не­бажані обій­ми царсь­ко­го уря­ду зовнішні об­ста­вини. У цей час геть­ма­ном бу­ло об­ра­но Су­ховія, який дот­ри­мував­ся прок­римсь­кої орієнтації. Ра­зом з час­ти­ною за­порожців і за­гона­ми та­тар він всту­пив на Ліво­береж­ну Ук­раїну й по­чав ви­ганя­ти звідти росій­ські та вірні ца­рю ко­зацькі за­логи. Для бо­роть­би про­ти та­тар Мно­гогрішний об’єднав ко­зацькі пол­ки з вій­ська­ми бо­яри­на Ро­мода­новсь­ко­го. Од­но­час­но й Пет­ро До­рошен­ко нап­ра­вив свої пол­ки під ко­ман­ду­ван­ням бра­та Гри­горія на Ліво­береж­жя. Цей факт київсь­кий воєво­да Ше­реметєв розцінив як пе­рехід й­ого на бік Мос­ковії й відря­див пос­ланців, щоб прий­ня­ли при­сягу на­каз­но­го геть­ма­на на вірність ца­рю. Але Гри­горій До­рошен­ко з гідністю відповів, що він не зби­раєть­ся при­сяга­ти, а воєнні дії по­чав за віднов­лення ко­заць­ких воль­нос­тей. Як­що цар, про­дов­жу­вав До­рошен­ко, на­каже ви­вес­ти з ма­лоросій­ських міст воєвод і рат­них лю­дей, тоді ми всі з радістю бу­демо й­ому слу­жити.

Та­кої ж дум­ки про до­лю Ук­раїни дот­ри­мував­ся й Дем’ян Мно­гогрішний. Він про­сить ца­ря підтвер­ди­ти Ук­раїні ті пра­ва, що бу­ли зат­вер­джені Бе­рез­не­вими стат­тя­ми 1654 ро­ку. У разі відмо­ви геть­ман навіть пог­ро­жував «підда­тися по­гани­ну», тоб­то та­тарам.

У відповідь на та­ку по­зицію геть­ма­на київсь­кий воєво­да, який ко­ор­ди­нував діяльність усіх росій­ських воєвод в Ук­раїні, нап­ра­вив й­ому лис­та, де, зок­ре­ма, пи­сав, що він ніко­ли не ду­мав, щоб той був невірним слу­гою царсь­кої ве­лич­ності. «Я зав­жди зга­дую твій прав­ди­вий ро­зум, постій­ну пос­лужливість, як ти ве­лико­му ца­рю вірно слу­жив і чи­нив над во­рогом різний про­мисел». При ць­ому воєво­да об­лудли­во пи­сав, що в містах воєво­ди все ро­били за до­говірни­ми стат­тя­ми 1654 ро­ку, пра­ва і воль­ності ко­зацькі не по­рушу­вали­ся, а як­що якісь неп­риємності і бу­ли, так з ви­ни «во­ра» Брю­ховець­ко­го, а не ца­ря.

По­ки три­вало та­ке лис­ту­ван­ня, ко­заки спіль­но з мос­ковсь­ки­ми рат­ни­ками зав­да­ли по­раз­ки вій­ськам Пет­ра Су­ховія й зму­сили їх відсту­пити в Крим. Після ць­ого Мно­гогрішний прис­ту­пив до зміцнен­ня своїх по­зицій, на­сам­пе­ред до об­рання се­бе геть­ма­ном Ліво­береж­ної Ук­раїни. З цією ме­тою він зібрав у грудні 1668 ро­ку в Нов­го­роді- Сіверсь­ко­му на стар­шинсь­ку ра­ду ніжинсь­ко­го, чернігівсь­ко­го і ста­родубсь­ко­го пол­ковників. Крім них, у ній бра­ли участь де­які з пол­ко­вих стар­шин, а та­кож пред­став­ни­ки кіль­кох ліво­береж­них міст, які підтри­мува­ли пре­тен­дента на геть­мансь­ку бу­лаву. Не довіря­ючи їм повністю, Мно­гогрішний на­казав наг­лу­хо за­чини­ти об­го­род­же­ний де­рев’яним час­то­колом двір, а обабіч нь­ого пос­та­вити оз­броєну вар­ту з най­надійніших ко­заків. Після три­валої, тяж­кої тиші пе­ред при­сутніми вис­ту­пив архієпис­коп Ла­зар Ба­рано­вич. Він зра­зу ж зап­ро­пону­вав об­ра­ти геть­ма­ном Дем’яна Мно­гогрішно­го. Об­ста­нов­ка роз­ря­дила­ся, всі враз за­гово­рили й по­чали умов­ля­ти пре­тен­дента взя­ти бу­лаву на знак своєї зго­ди ста­ти геть­ма­ном. Дем’ян Мно­гогрішний дов­го відмов­лявся від бу­лави. Врешті–решт він зми­лос­тився над при­сутніми й узяв бу­лаву. Так відбу­лося об­рання но­вого геть­ма­на Ук­раїни, су­переч­ли­вого за ха­рак­те­ром і не­щас­ли­вого за до­лею.

На цій раді стар­ши­на ви­роби­ла свою лінію що­до відно­син Ук­раїни з Мос­ковією. Но­во­об­ра­ний геть­ман ви­конав на­каз ца­ря про надіслан­ня до Мос­кви пред­став­ників від се­бе, «від ду­хов­но­го і мирсь­ко­го, слу­жило­го і міщансь­ко­го чи­ну і від по­селян з про­хан­ням про прий­нят­тя під на­шу дер­жавну ру­ку». В січні 1669 ро­ку до Мос­кви при­було по­соль­ство від Ук­раїни. Вій­сько За­порозь­ке і осо­бис­то геть­ма­на пред­став­ля­ли обоз­ний Пет­ро Забіла, оса­вул М. Гвинтівка, суд­дя Іван До­мон­то­вич, шість сот­ників, два ота­мани, вій­сько­вий підпи­сар і со­рок шість ря­дових ко­заків. Від ду­ховенс­тва — ігу­мен Мак­саківсь­ко­го мо­нас­ти­ря Є. ІПир­ке­вич. По­соль­ство від імені геть­ма­на про­сило ца­ря підтвер­ди­ти пра­ва й воль­ності Вій­ська За­порозь­ко­го: «Вій­сько За­порозь­ке час­то роз­ко­ли ро­било то­му, що після смерті Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го геть­ма­ни, за­ради ма­ет­ностей, Вій­ську змен­шу­вали віль­ності. Хоч за стат­тя­ми Бог- да­нови­ми і по­винні бу­ти воєво­ди в Пе­ре­яс­лаві, Ніжині й Чернігові для обо­рони від во­рога, од­нак во­ни замість обо­рони ве­лику шко­ду нам за­подіяли; ратні лю­ди в на­ших містах кра­жами час­ти­ми, по­жара­ми, вбивс­тва­ми і різни­ми му­ками лю­дям дош­ку­ляли; по­над те на­ших зви­чаїв не вив­чи­ли; ко­ли ко­го–не­будь з них на зло­му ділі спій­ма­ють і воєво­дам чо­лобит­ну по­дадуть про по­каран­ня, то воєво­ди спра­ву за­тягу­вали. Нинішня вій­на і по­чала­ся з ць­ого. Щоб на­казав ве­ликий цар своїх лю­дей з на­ших міст ви­вес­ти, а в каз­ну по­даток ми самі бу­демо да­вати че­рез своїх лю­дей, яких вій­сько ви­бере, і то не з ць­ого ча­су… Ті ж воєво­ди, нез­ва­жа­ючи на прий­няті статті, в ко­зацькі пра­ва і воль- ності всту­пали­ся і ко­заків су­дили, чо­го ніко­ли в Вій­ську За­порозь­ко­му не бу­вало. А ко­ли Вій­сько За­порозь­ке бу­де свої ма­ти, то ніко­ли зра­ди не бу­де. В не­малій смуті геть­ман і все Вій­сько За­порозь­ке пе­ребу­ває то­му, що ва­ша царсь­ка ве­личність місто царс­тву­юче Київ ко­ролівській ве­лич­ності відда­вати доз­во­лив…».

Цар прос­тив ук­раїнцям по­передні прос­тупки, по­обіцяв ко­закам ми­лос­ти­во ста­вити­ся до них. Ра­зом з тим царсь­кий уряд відвер­то пог­ро­жував ка­рати тих, хто ро­бив якісь «ша- тості й міжу­собиці». До то­го ж, ніяких га­рантій по­вер­нення всіх прав і воль­нос­тей ко­заць­ких по­соль­ство не от­ри­мало.

Це суттєво ус­клад­ни­ло ста­нови­ще ліво­береж­но­го геть­ма­на, яко­му до­води­лося пе­ребо­рюва­ти опір опо­зиції. Стар­ши­на й ко­заки тих полків, що не бра­ли участі в раді, три­валий час не виз­на­вали об­рання но­вого геть­ма­на. І це по­тяг­ло за со­бою кро­воп­ро­лит­тя, роз­ру­ху, го­ре і не­щас­тя ук­раїнсь­ко­го на­роду…

Се­ред інших не­задо­воле­ним кан­ди­дату­рою но­вого геть­ма­на був і ніжинсь­кий про­топіп С. Ада­мович, вірний прис­лужник царсь­ко­го уря­ду. В січні 1669 ро­ку він до­повідав ца­реві про намір геть­ма­на зро­бити так, щоб «у нас у Малій Росії й но­га Мос­ковсь­ка не сто­яла». На­мага­ючись при­низи­ти но­во­об­ра­ного геть­ма­на, Ада­мович зви­нува­чував то­го в прив­ласненні по­датків, злов­жи­ванні вла­дою, чес­то­любстві й гру­бості. Це був пер­ший до­нос на геть­ма­на, яких потім бу­де чи­мало. Крім то­го, ніжинсь­кий про­топіп скар­жився на те, що Дем’ян Мно­гогрішний три­валий час три­мав й­ого у в’яз­ниці, заб­рав собі по­дат­ки з пасік і горілча­них котлів, і вза­галі він — «ве­ликий во­рог, а не доб­ро­хот пресвітлій царській ве­лич­ності». Нап­рикінці лис­та Ада­мович умов­ляв ца­ря не тіль­ки не ви­води­ти з ук­раїнсь­ких міст росій­ські за­логи, а навіть по­сили­ти їх. Зви­чай­но, не все в ць­ому до­носі відповіда­ло дій­сності. Але без­пе­реч­но, що Мно­гогрішний на пер­ших по­рах вис­ту­пав за по­вер­нення Ук­раїні ши­роких ав­то­ном­них прав.

Про це свідчить і царсь­кий воєво­да Уша­ков, який за роз­по­ряд­женням київсь­ко­го воєво­ди Ше­реме­тева мав зустріч і три­валу бесіду з геть­ма­ном. На ви­могу Уша­кова спри­яти по­вер­ненню росій­ських вій­ськ у Бо­риспіль, Ко­зелець і Ос­тер Мно­гофішний відповів, що ко­ли цар зми­лос­ти­вить­ся над Ук­раїною, тоді ці міста виз­на­ють й­ого вла­ду над со­бою. До­сить твер­ду по­зицію зай­няв геть­ман і сто­сов­но наміру Мос­ковії відда­ти по­лякам Київ. Як­що так тра­пить­ся, заз­на­чав він, то й ліво­бережні міста ніко­ли не за­лишать­ся під вла­дою ца­ря.

На по­чат­ку бе­рез­ня 1669 ро­ку в Глу­хові відбу­лася ра­да за учас­тю Гри­горія Ро­мода­новсь­ко­го, стар­ши­ни, пред­став­ників ко­зац­тва та міщанс­тва. На ній зно­ву роз­горіли­ся су­переч­ки що­до росій­ських за­лог в ук­раїнсь­ких містах. Дем’ян Мно­гофішний зі своїми прибічни­ками на­поля­гали на їх ви­веденні. Своє ба­жан­ня геть­ман по­яс­ню­вав тим, що воєво­ди втру­чали­ся в місцеві спра­ви, без­чести­ли ко­заків, на­зива­ли їх му­жика­ми, зай­ма­лися крадіжка­ми та підпа­лами. Од­нак, спи­ра­ючись на дум­ку ліво­береж­но­го міщанс­тва й час­ти­ни стар­ши­ни, царсь­кий уряд не ба­жав іти на пос­тупки геть­ма­ну та й­ого ото­чен­ню.

На раді між стар­ши­ною й царсь­ким уря­дом бу­ло підпи­сано так звані Глухівські до­говірні статті. Після ць­ого ра­да підтвер­ди­ла геть­манс­тво Дем’яна Мно­гогрішно­го, який при­сяг­нув «слу­жити ве­лико­му ца­рю вірно». За умо­вами Глухівсь­ких ста­тей воєво­ди за­лиша­лися в Києві, Пе­ре­яс­лаві, Ніжині, Острі та Чернігові. При­чому їм за­боро­няло­ся втру­чати­ся в місцеві спра­ви. Фак­тично функції воєвод об­ме­жува­лися тіль­ки ор­ганізацією сто­рожо­вої та за­лого­вої служб. Че­рез пов­стан­ня 1668 ро­ку і не­пос­тупливість Дем’яна Мно­гогрішно­го царсь­кий уряд му­сив відмо­вити­ся від вве­ден­ня в Ук­раїні влас­ної по­дат­ко­вої та адміністра­тив­ної сис­тем. За­те він підфи­мав ідею ство­рен­ня за­гону най­манців з однієї ти­сячі ко­заків, який мав при­душу­вати на­родні за­вору­шен­ня. Кількість реєстро­вих ко­заків змен­шу­валась до трид­ця­ти ти­сяч, їм за­боро­няло­ся без доз­во­лу ца­ря пе­ре­оби­рати геть­ма­на. Ук­раїнсь­ким пред­став­ни­кам не доз­во­лялась участь у дип­ло­матич­них пе­рего­ворах росій­ських дип­ло­матів з при­воду справ, що сто­сува­лися Ук­раїни.

Об­ме­жу­ючи ав­то­номні пра­ва Ук­раїни, Глухівські статті од­но­час­но зміцню­вали по­зиції ліво­береж­но­го геть­ма­на як став­ле­ника Мос­ковії. Відчув­ши це. Мно­гогрішний відмо­вив­ся від про­позиції До­рошен­ка спіль­но вис­ту­пити про­ти во­рогів Ук­раїни, у то­му числі й Мос­ковії. І це при то­му, що на бік пра­вобе­реж­но­го геть­ма­на пе­рей­шл и три ліво­бережні пол­ки — Лу­бенсь­кий, Мир­го­родсь­кий і Пол­тавсь­кий. Зро­зумівши не­без­пе­ку для влас­но­го існу­ван­ня, Дем’ян Мно­гогрішний по­чав бо­роть­бу про­ти сво­го ко­лишнь­ого бла­годій­ни­ка. На літо 1669 ро­ку ліво­береж­ний геть­ман став відвер­то про­тидіяти спро­бам Пет­ра До­рошен­ка виг­на­ти росій­ські за­логи з ліво­береж­них міст і по­шири­ти свою вла­ду на все Ліво­береж­жя. 10 лип­ня він пи­сав ца­рю: «Ма­ючи точні дані з тієї сто­рони Дніпра від ко­рони поль­ської і ве­лико­го кня­зя ли­товсь­ко­го геть­ма­на До­рошен­ка, який, нез­ва­жа­ючи на прий­няті до­гово­ри з ва­шою царсь­кою пресвітлою ве­личністю, які з її ко­ролівсь­кою ве­личністю і Річчю Пос­по­литою в Ан­дру­сові прий­ня­ли, і не за­доволь­ня­ючись над тією сто­роною своїм стар­шинс­твом геть­мансь­ким, але і на цю сто­рону Дніпра вій­ська свої кінні з Іва­ном Канівцем і Но­сом, і з Пе­ребий­но­сом біль­ше ти­сячі з тієї сто­рони Дніпра і Сірко­вого вій­ська час­ти­ну ж пе­рес­лав, щоб кро­воп­ро­лит­тям привід до вій­ни да­вали нам, і в міста Луб­ни, в Лох­ви­цю і в Ром­ни піхо­ту сер­де­няць­ку і ко­заків по­силав і на­казав їм, щоб «за­дор» до вій­ни ро­били». Далі Мно­гогрішний про­сив у ца­ря вій­ська для відсічі нас­ту­пу До­рошен­ка. Царсь­кий уряд за­доволь­нив про­хан­ня ліво­береж­но­го геть­ма­на. Він вва­жав ук­раїнсь­ке пи­тан­ня виріше­ним й не зби­рав­ся по­вер­та­тися до нь­ого зно­ву. Цар рішу­че вис­ту­пив про­ти спроб Пет­ра До­рошен­ка та інших ук­раїнсь­ких ав­то­номістів за­хис­ти­ти єдність Ук­раїни.

Влітку 1669 ро­ку пе­ред Мно­гогрішним відкри­лася мож­ливість покінчи­ти з ліво­береж­ним пре­тен­дентом на бу­лаву. В липні–серпні він одер­жав кіль­ка листів від Ми­хай­ла Ха­нен­ка з про­позицією по­чати спіль­ну бо­роть­бу про­ти й­ого су­пер­ни­ка Пет­ра До­рошен­ка. Став­ле­ник Польщі хотів об’єдна­ти свої си­ли з си­лами Дем’яна Мно­гогрішно­го на ос­нові спіль­ної не­нависті на­роду до сул­тансь­кої Ту­реч­чи­ни. Але він не вра­хував то­го, що на­род так са­мо во­роже нас­ троєний і про­ти шля­хетсь­кої Польщі, на яку ро­бив став­ку май­бутній геть­ман Пра­вобе­реж­ної Ук­раїни. Крім то­го, Дем’ян Мно­гогрішний обу­рював­ся тим, що Ми­хай­ло Ха­нен­ко не виз­нав й­ого «пов­ним», а тіль­ки «сіверсь­ким» геть­ма­ном. То­му про про­позицію Ха­нен­ка ліво­береж­ний геть­ман не­гай­но сповістив ца­ря й до­дав, що без й­ого зго­ди він не по­дасть ніякої до­помо­ги став­ле­нику шля­хетсь­кої Польщі на Пра­вобе­режжі. Пок­ла­да­ючись тіль­ки на власні си­ли в бо­ротьбі за не­залежність Ліво­береж­ної Ук­раїни, Дем’ян Мно­гогрішний прирік се­бе на пов­ну ізо­ляцію від тих здо­рових сил Пра­вобе­реж­жя, які праг­ну­ли єдності й не­залеж­ності всієї Ук­раїни.

У серпні 1669 ро­ку вій­ська ліво­береж­но­го геть­ма­на по­чали воєнні дії про­ти пол­тавсь­ко­го, мир­го­родсь­ко­го і лу­бенсь­ко­го пол­ковників. Всту­пив­ши на те­риторію Лу­бенсь­ко­го пол­ку, во­ни під Ро­гин­ця­ми зав­да­ли по­раз­ки за­гонам пол­ковни­ка Г. Га­малії і пе­ресліду­вали їх за­лиш­ки до Лох­виці. У по­лон бу­ло взя­то чи­мало ко­заків, у то­му числі, як пи­сав су­час­ник, яко­гось Кар­пенка з ро­ду Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го. Геть­ма­на зустріли хлібом і сіллю жи­телі Чор­нух, Ку­ренків і Го­родищ, яким наб­ридли стар­шинські чва­ри та постійні вій­ськові дії.

Пе­рехід час­ти­ни ліво­береж­ною на­селен­ня на бік Дем’яна Мно­гогрішно­го зму­сив патріотич­но на­лаш­то­вану стар­ши­ну вда­тися до ши­роких агітацій­них ме­тодів. Я. Ли­зогуб та інші пол­ковни­ки по­шири­ли на Ліво­бережжі універ­са­ли з зак­ли­ком до ко­заків та поспіль­ства не підко­ряти­ся Мно­гогрішно­му, а підтри­мати До­рошен­ка. Що­до са­мого ліво­береж­но­го геть­ма­на та й­ого прибічників, в універ­са­лах пи­сало­ся так: «Не тре­ба на те упо­вати ніко­му, що чу­жоземні на­роди знай­шли «ла­сих» до урядів лю­дей, які про май­бутнє не ду­ма­ють, за­доволь­ня­ють їх стар­шинс­тва­ми вій­сько­вими і обіцян­ка­ми всіля­ких ми­лос­тей до се­бе при­хиля­ють». Спра­вед­ливі й своєчасні по­перед­ження ро­била ко­заць­ка стар­ши­на. Але пізніше на ці «лу­кавс­тва» зна­дили­ся і Я. Ли­зогуб та інші ав­то­ри зак­ликів, які пе­рей­шли на служ­бу до росій­сько­го ца­ря.

Звер­тання ав­то­номістич­но нас­троєної стар­ши­ни не знай­шло підтрим­ки се­ред ліво­береж­но­го ко­зац­тва та міщанс­тва. Це доз­во­лило Мно­гогрішно­му зав­да­ти кіль­ка по­разок розрізне­ним за­гонам До­рошен­ка і Су­ховія. До зи­ми 1669 ро­ку май­же вся Ліво­береж­на Ук­раїна підко­рила­ся владі Дем’яна Мно­гогрішно­го. На по­чат­ку 1670 ро­ку До­рошен­ко лис­товно за­явив ліво­береж­но­му геть­ма­нові про своє ба­жан­ня бу­ти з ним у мирі й зла­годі. Од­но­час­но й за­порозькі ко­заки виз­на­ли вла­ду ліво­береж­но­го геть­ма­на і про­хали, щоб цар зно­ву прий­няв їх у підданс­тво.

Про­те відно­сини між Дем’яном Мно­гогрішним і За­порозь­ким Ко­шем так і не вла­годи­лися. Особ­ли­ве не­задо­волен­ня за­порожців вик­ли­кали дії геть­ма­на, спря­мовані на ізо­ляцію За­порож­жя від Ліво­береж­ної Ук­раїни. З цією ме­тою геть­манські зас­та­ви не про­пус­ка­ли на За­порож­жя ліво­береж­не на­селен­ня, а по­руш­ників навіть ки­дали в мир­го­родсь­ку тюр­му. Силь­не не­задо­волен­ня місце­вих жи­телів вик­ли­кали конфіскації геть­ма­ном май­на в прибічників ко­лишнь­ого геть­ма­на Іва­на Брю­ховець­ко­го, приз­на­чен­ня на стар­шинські по­сади вірних собі лю­дей. Так, ко­лишній ге­нераль­ний підскарбій Р. Ра­куш­ка–Ро­мановсь­кий скар­жився ца­реві на те, що в нь­ого заб­ра­ли бу­динок, чо­тирис­та ось­ма­чок хліба, шість горілча­них ка­занів, чет­ве­ро ко­ней, півто­ри сотні сви­ней, півти­сячі зо­лотих і ще ба­гато чо­го. Пе­рероз­поділ май­на і пе­рес­та­нов­ка стар­ши­ни нас­троїли знач­ну час­ти­ну за­мож­но­го ко­зац­тва і стар­ши­ни про­ти геть­ма­на. Кру­тим ха­рак­те­ром Мно­гогрішно­го бу­ли ду­же нев­до­волені й ок­ремі й­ого прибічни­ки, навіть ті, хто звів й­ого на геть­мансь­кий прес­тол.

Нас­трої стар­ши­ни і ко­заків доб­ре ро­зумів і сам Дем’ян Мно­гогрішний. На свят­ко­вому обіді 17 квітня 1670 ро­ку, на яко­му бу­ли при­сутні май­же всі ліво­бережні пол­ковни­ки, геть­ман ска­зав: «Чую я, що ко­заки всіх міст ме­не не люб­лять; як­що і вправ­ду так, то ви б би­ли чо­лом ве­лико­му ца­рю про об­рання дру­гого геть­ма­на, я клей­но­ди вій­ськові ус­туплю то­му, ко­го ви обе­рете. А по­ки я бу­ду геть­ма­ном, свавіль­ників бу­ду при­бор­ку­вати, скіль­ки в ме­не бу­де сил, на тім я при­сягав ве­лико­му ца­рю; не так, як Іваш­ко Брю­ховець­кий… Скіль­ки свавіль­ни­кам не кру­тити­ся, крім ве­лико­го ца­ря діти­ся ніку­ди». При­сутній на обіді піддя­чий М. Савін зро­бив вис­но­вок, що більшість ліво­береж­них пол­ковників став­лять­ся до ца­ря «так собі». Мос­ковсь­ко­му пред­став­ни­кові не відмо­виш у спос­те­реж­ли­вості й про­ник­ли­вості. Час­ти­на ук­раїнсь­ко­го суспіль­ства справді з про­холо­дою ста­вила­ся до росій­сько­го ца­риз­му і про­дов­жу­вала дот­ри­мува­тися політич­но­го кур­су на віднов­лення ав­то­номії Ук­раїни. Це вно­сило серй­оз­ну нап­ру­гу між геть­ман- сь­ко–стар­шинсь­кою адміністрацією і царсь­ким уря­дом.

Та дії й са­мого геть­ма­на нас­то­рожу­вали ца­ря. Над­то нес­подівані хо­ди ро­бив він у своїй діяль­ності. Так, зок­ре­ма, по­чав на­поля­гати на по­вер­ненні з сибірсь­ко­го зас­лання ук­раїнсь­ких патріотів. Та­ка ви­мога бу­ла пос­тавле­на Дем’яном Мно­гогрішним ще на по­чат­ку сво­го геть­ма­нуван­ня.

11 лип­ня 1670 ро­ку наз­вав цих лю­дей поімен­но — ко­лишніх ов­руць­ко­го пол­ковни­ка Де­цика, київсь­ко­го пол­ковни­ка М. Поп­ке­вича, ба­ришівсь­ко­го сот­ни­ка Пе­ре­яс­лавсь­ко­го пол­ку Іва­на Во­робея, оса­вула Ніжинсь­ко­го пол­ку JI. Бу­та, пи­саря Пе­ре­яс­лавсь­ко­го пол­ку Ф. Триз­ну, ігу­мена Мгарсь­ко­го мо­нас­ти­ря В. За­горовсь­ко­го і двох братів Куль­женків з Пе­ре­яс­ла­ва. З ана­логічним про­хан­ням звер­нувся Мно­гогрішний до ца­ря і у ве­ресні то­го ж ро­ку. Як­що спо­чат­ку царсь­кий уряд ста­вив­ся до та­ких звер­нень бай­ду­же, хоч і не ро­бив нічо­го для їх за­дово­лен­ня, то пізніше во­ни вик­ли­кали роз­дра­туван­ня й навіть гнів.

Од­но­час­но Дем’ян Мно­гогрішний не справ­див сподівань во­лелюб­но­го ко­зац­тва ско­рис­та­тися вис­ту­пом Сте­пана Разіна й здо­бути Ук­раїні не­залежність. Вста­новив­ши відно­сини з за­порож­ця­ми, Разін пок­ла­дав ве­лику надію й на Ук­раїну та її геть­ма­на. Й­ого вій­сько по­пов­ни­лося кіль­ко­ма ти­сяча­ми ко­заків, час­ти­на й­ого ру­шила на Сло­божан­щи­ну, яка в той час пе­ребу­вала у складі Мос­ковії. Тут їх ра­до зустріли ко­лишні пе­ресе­ленці з Ліво­береж­ної та Пра­вобе­реж­ної Ук­раїни на чолі з пол­ковни­ком І. Дзи­ковсь­ким. Звідси пов­станці ма­ли намір іти на Ліво­береж­жя, сподіва­ючись при ць­ому на підтрим­ку місце­вого геть­ма­на. При­най­мні, в ць­ому їх пе­реко­нува­ли за­порожці. У серпні 1670 ро­ку во­ни пи­сали росій­сько­му ва­таж­ку про те, що Дем’ян Мно­гогрішний не є підда­ним мос­ковсь­ко­го ца­ря і віль­ний у своїх діях. То­му, мов­ляв, на Ліво­бережжі їм не бу­де спро­тиву, а нав­па­ки — всіля­ка підтрим­ка. Од­нак Мно­гогрішний так не вва­жав. Він не тіль­ки не за­бажав збли­жен­ня з бунтівним ота­маном, а звер­нувся до ца­ря по до­помо­гу, яку й от­ри­мав. Крім то­го, геть­ман зібрав ко­заків і нап­ра­вив їх у вій­сько воєво­ди Ро­мода­новсь­ко­го. Про­ти пов­станців бу­ли пос­лані й ліво­бережні ко­зацькі пол­ки.

Дем’ян Мно­гогрішний на­лежав до ду­же не­задо­воле­ної ко­заць­кої стар­ши­ни, яку обу­рюва­ли відда­ван­ня росій­ським уря­дом ук­раїнсь­ких зе­мель Польщі. «Як­що царсь­ка ве­личність, — ка­зав геть­ман піддя­чому М. Сазіну нап­рикінці 1671 ро­ку, — доз­во­лив наші землі пот­ро­ху відда­вати ко­ролю, то не­хай би віддав уже нас усіх, ко­роль нам бу­де ра­дий. Але в нас є на ць­ому боці Дніпра вій­ська ти­сяч зі сто, бу­демо бо­рони­тися, а землі своєї не ус­ту­пимо. Че­кав я до се­бе царсь­кої ве­лич­ності ми­лості, а царсь­ка ве­личність доз­во­лив нас у не­волю відда­ти. На­ших купців поль­ські лю­ди гра­бу­ють і в тюр­мах три­ма­ють, се­ла нав­ко­ло Києва плюн­дру­ють, а ве­ликий цар нічо­го їм не ро­бить і нас не обо­роняє. Ко­ли б ми самі се­бе не обо­роня­ли, то дав­но б по­ляки нас у не­волю взя­ли, а на за­хист від мос­ковсь­ких лю­дей сподіва­тися нічо­го».

Зро­зуміло, що такі дум­ки геть­ма­на не мог­ли спо­доба­тися царсь­ко­му уря­дові, й він нап­ра­вив до нь­ого стрілець­ко­го напівго­лову А. Танєєва. Дем’ян Мно­гогрішний з влас­ти­вою й­ому пря­мотою підтвер­див свої сло­ва і до­дав, щоб цар не доз­во­ляв по­лякам зай­ма­ти ук­раїнські землі за рікою Сож. Геть­ман ви­магав чітко виз­на­чених кор­донів із Поль­щею, і щоб Го­мель одій­шов до Ук­раїни. Ко­ли ж бо­ярсь­ка ду­ма не да­ла на це своєї зго­ди, то геть­ман на влас­ний ри­зик узяв місто під свій за­хист, як то­го ба­жали самі го­мельці. Такі дії ліво­береж­но­го геть­ма­на зно­ву вик­ли­кали силь­не нев­до­волен­ня царсь­ко­го уря­ду, який взяв курс на збли­жен­ня з Поль­щею і не ба­жав ус­клад­нень з нею. При­мири­тись з цим Мно­гогрішний не міг і тим став не­бажа­ним для царсь­ко­го уря­ду.

В 1671 році по­чало­ся збли­жен­ня Мно­гогрішно­го і пра­вобе­реж­но­го геть­ма­на До­рошен­ка. Ос­но­вою ць­ого збли­жен­ня бу­ло спіль­не не­задо­волен­ня пе­ремир’ям Росії з Поль­щею за ра­хунок ук­раїнсь­ких зе­мель. По­чала­ся навіть ко­ор­ди­нація дій, спря­мова­них про­ти поль­сько–шля­хетсь­ких вій­ськ. Ко­ли поль­ський пол­ковник Пи­во зі своїм за­гоном на­пав на око­лиці Києва, то геть­ман доз­во­лив ліво­береж­ним ко­закам діяти про­ти на­пад­ників спіль­но з пра­вобе­реж­ни­ми. Об’єдна­ними си­лами ко­заки за­хис­ти­ли Київ, місто, яке бу­ло од­на­ково до­роге і ліво­береж­но­му, і пра­вобе­реж­но­му ко­зац­тву. З при­воду нас­тупних планів росій­сько­го уря­ду відда­ти Київ по­лякам між геть­ма­нами зав’яза­лося жва­ве лис­ту­ван­ня. При­чому і Мно­гогрішний, і До­рошен­ко бу­ли го­тові вис­ту­пити про­ти во­рога. Про все це ста­ло відо­мо ца­рю від й­ого спог­ля­дачів. Та й сам геть­ман не ду­же при­хову­вав своїх планів. Біль­ше то­го — Мно­гогрішний сам сповістив Ма­лоросій­ський при­каз про своє за­мирен­ня з До­рошен­ком, що вкот­ре нас­то­рожи­ло царсь­кий уряд.

Нап­рикінці 1671 ро­ку геть­ман дізнав­ся, що на й­ого місце Ма­лоросій­ський при­каз го­тує київсь­ко­го пол­ковни­ка К. Со­лони­ну. При­чому ініціати­ва та­кої заміни ви­ходи­ла від са­мого ца­ря, який хотів ма­ти слух­ня­ного геть­ма­на. Чут­ки ши­рили­ся, і прибічни­ки геть­ма­на за­гово­рили про те, що більшість з них втра­тить свої пос­ти. Це так схви­люва­ло місце­ву гро­мадськість, що під її тис­ком росій­ські уря­довці му­сили звер­ну­тися до Ма­лоросій­сько­го при­казу за роз’яс­ненням. По­ки Мос­ква мов­ча­ла, геть­ман відмо­вив­ся прий­ма­ти в се­бе царсь­ко­го пред­став­ни­ка Гри­горія Неєло­ва, по­ранив пе­ре­яс­лавсь­ко­го пол­ковни­ка Дмит­рашку Рай­чу і по­бив суд­дю Іва­на До­мон­то­вича, які вис­ту­пали за по­дальші пос­тупки Росії. Щоб ней­тралізу­вати про­росій­ськи на­лаш­то­вану стар­ши­ну, геть­ман замінив не­надій­них пол­ковників на своїх ро­дичів та вірних лю­дей. Дій­шло до то­го, що Пет­ро Забіла й Дмит­рашко Рай­ча та інші стар­ши­ни му­сили таємно спілку­вати­ся із царсь­ким ре­зиден­том у Ба­турині. Про що бу­ли ті до­мов­ле­ності, мож­на тіль­ки здо­гаду­вати­ся.

У ніч з 7 на 8 бе­рез­ня 1672 ро­ку відбу­лася таємна зустріч Та­не­ева, Неєло­ва, Забіли, До­мон­то­вича, Са­мой­ло­вича і Райчі. Стар­ши­на зви­нува­чува­ла Дем’яна Мно­гогрішно­го в різних гріхах. До раніших про­вин до­дали­ся нові, які вик­ли­кали особ­ли­ве за­непо­коєння росій­ських уряд­ників. Особ­ли­во ж те, що ліво­береж­ний геть­ман пе­редав Пет­рові До­рошен­ку 24 ти­сячі єфимків для вип­ла­ти жа­луван­ня вій­ську, а най­ма­ний полк Во­роши­ла пос­лав у Луб­ни про­ти росій­ських вій­ськ. Де­які із стар­шин за­яви­ли, що Мно­гогрішний зму­сив їх при­сяг­ти на вірність у бо­ротьбі за виз­во­лен­ня Ук­раїни від «мос­калів». Са­ме на цій зустрічі стар­ши­ни–змов­ни­ки зі зго­ди при­сутніх Л. Та­не­ева і Г. Неєло­ва виріши­ли в най­ближ­чий час за­ареш­ту­вати геть­ма­на й пе­реда­ти й­ого росій­ським влас­тям.

Вночі 13 бе­рез­ня стрільці ба­туринсь­кої за­логи не­помітно ото­чили двір Дем’яна Мно­гогрішно­го. Ко­лишній пол­ковник Д. Рай­ча, П. Забіла, ге­нераль­ний пи­сар Кар­по Мокрієвич та інші про­ник­ли в спаль­ню геть­ма­на. В тем­ряві Дмит­рашко Рай­ча за­питав: «Де тут Дем­ко?» Той прос­нувся, зіско­чив з пос­телі й ки­нув­ся до зброї. Про­те на нь­ого на­вали­лося кіль­ка чо­ловік, зв’яза­ли і відтяг­ли на подвір’я Неєло­ва. Тут Мно­гогрішний зро­бив спро­бу ви­дер­ти­ся, рво­нув­ся до муш­ке­та, але, по­ране­ний в пле­че Кар­пом Мокрієви­чем, опус­тився на коліна. Після ць­ого й­ого за­били в кай­да­ни й відве­ли в ма­ле місто. Як свідчи­ли учас­ни­ки змо­ви, по­ране­ний ка­зав, що збе­ре ти­сяч шість вій­ська і ра­зом з та­тара­ми піде во­юва­ти росій­ські міста. Мос­ква, ка­зав далі Мно­гогрішний, нес­пра­вед­ли­ва до Ук­раїни, хо­че всіх ма­лоросіян посікти, а міста їхні спус­то­шити. То­му він і не хо­че бу­ти «під ца­рем».

Ка­рету з опаль­ним геть­ма­ном доп­ра­вили спо­чат­ку в Ко­нотоп, а потім у Пу­тивль. Її суп­ро­вод­жу­вали Мокрієвич, Рай­ча та Рос­ла­вець, які сте­жили за тим, щоб не бу­ло ніякої зат­римки на до­рогах і ніхто не дізнав­ся про ареш­танта. 28 бе­рез­ня за­ареш­то­ваний геть­ман опи­нив­ся в Москві.

Тим ча­сом в Ук­раїні по­чала­ся роз­пра­ва з прибічни­ками Мно­гогрішно­го. Про­топо­па С. Ада­мови­ча і П. Гри­бови­ча зат­ри­мали в Севсь­ку, ко­ли ті по­вер­ну­лися з Мос­кви, під при­водом відсут­ності ко­ней і підвід. Ко­ли ж ця хитрість не вда­лася, то севсь­кий воєво­да зму­шений був ска­зати прав­ду про геть­ма­на і по­чав тис­ну­ти на них. Гри­бович не піддав­ся, й за це й­ого за­ареш­ту­вали. Ада­мович же хут­ко зорієнту­вав­ся і при осо­бистій зустрічі з стрілець­ким го­ловою М. Ко­лупаєвим за­явив, що, на й­ого дум­ку, геть­ман в ос­танній час змінив своє став­лення до со­юзу з Мос­ковією. Го­лов­ну при­чину та­кої зміни про­топіп уба­чав у по­бо­юван­нях Дем’яна Мно­гогрішно­го, що цар віддасть Ук­раїну з Києвом по­лякам. Крім то­го, він повідо­мив співбесідни­ку про намір геть­ма­на по­чати воєнні дії про­ти росій­ських вій­ськ на Ліво­бережжі.

Брат геть­ма­на Ва­силь, тоді чернігівсь­кий пол­ковник, дізнав­ся від од­но­го мо­наха з Мос­кви, що царсь­кий уряд го­туєть­ся за­ареш­ту­вати геть­ма­на й відпра­вити до Мос­кви. І ко­ли дру­гого дня до нь­ого з’явив­ся напівго­лова місце­вих стрільців з на­казом не­гай­но й­ти до воєво­ди, він удав свою го­товність ви­кона­ти роз­по­ряд­ження, а потім, осідлав­ши ко­ня, хут­ко доб­рався до Єлець­ко­го мо­нас­ти­ря. Од­на­че місце­вий архіман­дрит І. Га­лятовсь­кий відмо­вив­ся да­ти й­ому за­хис­ток. Після ць­ого Ва­силь Мно­гогрішний, пе­рев­дягнув­шись у ря­су мо­наха, на човні спус­тився Дес­ною та Дніпром до Києва, тут відкрив­ся ігу­мену Братсь­ко­го мо­нас­ти­ря В. Ясинсь­ко­му й про­сив то­го да­ти й­ому при­тулок. Ігу­мен од­ра­зу ж повідо­мив про втіка­ча київсь­ко­му воєводі Г. Коз­ловсь­ко­му. За на­казом воєво­ди Ва­силя Мно­гогрішно­го за­ареш­ту­вали, вчи­нили до­пит і відпра­вили до Мос­кви. Та­ка ж до­ля спітка­ла й ніжинсь­ко­го пол­ковни­ка М. Гвинтівку1. І це при то­му, що, дізнав­шись про арешт сво­го бла­годій­ни­ка, він поспішав до Мос­кви з до­носом на нь­ого.

Про­тив­ни­ки Мно­гогрішно­го пе­рес­ла­ли у Ма­лоросій­ський при­каз бу­магу з пе­рера­хуван­ням усіх ан­ти­мос­ковсь­ких вис­ловів за­ареш­то­вано­го. Се­ред них про те, що цар віддав по­лякам май­же всю Ук­раїну, що потрібно шу­кати іншо­го пок­ро­вите­ля, про гро­шову підтрим­ку царсь­ким уря­дом про­тив­ни­ка Ук­раїни шля­хетсь­кої Польщі, влас­ну го­товність шаб­лею заг­на­ти мос­ко­витів «за сто­лицю», що сул­тан ту­рець­кий спра­вед­ли­во го­ворив зне­важ­ли­во про мос­ковсь­ко­го ца­ря і т. п. До цих зви­нува­чень до­дано й свідчен­ня ко­лишніх при­хиль­ників геть­ма­на — ба­туринсь­ких сот­ни­ка Г. Кар­по­вича й ота­мана Я. Ан­дреєва. «Як­би ми, — повідом­ля­ли ца­ря, — за­писа­ли всі до­кази Дем­ко­вої зра­ди, то не помісти­ли б усь­ого не тіль­ки на ар­куші па­перу, але й на во­ловій шкірі».

14 квітня у По­соль­сько­му при­казі по­чав­ся до­пит «з прис­трас­тям» Дем’яна Мно­гогрішно­го. В’язень не виз­нав зви­нува­чень у зраді росій­сько­го ца­ря, а за­хоп­лення Го­меля ко­зака­ми по­яс­нив не праг­ненням до роз­ши­рен­ня те­риторії Ук­раїни, а тіль­ки вій­сько­вою не­обхідністю. Особ­ли­во ті, хто до­питу­вав Мно­гогрішно­го, хотіли зна­ти про відно­сини між ліво­береж­ним і пра­вобе­реж­ним геть­ма­нами. Все по­дава­лося як зра­да що­до ца­ря. Од­нак, нез­ва­жа­ючи на всілякі тор­ту­ри, Мно­гофішний твер­до сто­яв на своєму — ніякої змо­ви, ніякої зра­ди з Пет­ром До­рошен­ком про­ти ца­ря в нь­ого не бу­ло. Ка­ту­ючи ук­раїнсь­ко­го геть­ма­на, царсь­кий уряд впер­ше вчи­нив із за­галь­но­козаць­ким об­ранцем як із своїм підда­ним. Після тор­тур царські чи­нов­ни­ки ви­нес­ли най­су­воріший ви­рок Дем’яну Мно­гогрішно­му та й­ого бра­ту Ва­силеві. 28 трав­ня братів ви­вез­ли з тюр­ми на бо­лото, де вже сто­яла пла­ха. Дяк Ма­лоросій­сько­го при­казу по­чав чи­тати зви­нува­чен­ня й виніс ви­рок — відру­бати го­лови обом. Кат пок­лав Ва­силя і Дем’яна на пла­ху, аж тут прим­чався го­нець ца­ря з кри­ком: «Сті–ій!» Не зіско­чив­ши з ко­ня, він пе­редав дя­ку гра­моту, в якій цар заміняв стра­ту ви­сил­кою на зас­лання. Та­кого ж по­каран­ня заз­на­ли й прибічни­ки ко­лишнь­ого геть­ма­на. Ра­зом із Мно­гогрішним по­кари зас­лання заз­на­ли дру­жина Нас­тя, си­ни Пет­ро та Іван, доч­ка Оле­на й племінник Ми­хай­ло Зіновіїв. Згідно з царсь­кою милістю геть­ма­ну да­ли 15 крб., Ва­силю — 10 крб., решті — по 5 крб. на до­рогу, доз­во­лили взя­ти тіль­ки най­не­обхідніші речі. Май­но геть­ма­на на­каза­но вит­ра­тити на не­довер­шені бу­дови цер­ков. З Гвинтівкою в да­леку до­рогу ви­руши­ла дру­жина Іри­на, си­ни Юхим та Федір. Після втечі із зас­лання П. Гри­бови­ча власті де­який час три­мали Дем’яна Мно­гогрішно­го в То­боль­сько­му ос­трозі. Після звіль­нен­ня з в’яз­ниці він пе­ребу­вав на службі в Се­ленгінсь­ку на За­бай­каллі, де й­ого за­писа­ли до «бо­ярсь­ких дітей». Жив він на зас­ланні до­сить дов­го. 1688 ро­ку ко­лишній геть­ман ра­зом із си­ном Пет­ром при­бор­ку­вав пов­стан­ня бу­рятів, найбільш вой­ов­ни­чих сибірсь­ких пле­мен. За вірну батьківсь­ку служ­бу си­на Сергія, що на­родив­ся у Сибіру, за­раху­вали та­кож до «дітей бо­ярсь­ких».

1696 ро­ку Дем’ян Мно­гогрішний пос­триг­ся в ченці. Й­ого си­ни три­валий час пе­ребу­вали на службі в Сибіру й на Да­леко­му Сході. Донь­ка поб­ра­лася з сибірсь­ким дво­яни­ном Бей­та­ном, а ону­ка вийшла заміж за свя­щени­ка цер­кви Спа­са в Се­ленгінсь­ку Гна­та Бор­шевсь­ко­го.

По­мер Дем’ян Мно­гогрішний в Іркутсь­ку десь між 1701—1708 ро­ками.