Створення УПА

Да­та і місце

Офіцій­но прий­ня­та да­та – 14 жов­тня 1942 р. (ко­заць­ке свя­то Пок­ро­ви Прес­вя­тої Бо­горо­диці), Бе­рес­тей­щи­на і Полісся.

Дій­ові осо­би

Дмит­ро Клячківсь­кий (псев­донім Клим Са­вур, 1911–1945; 1941 р. провідник О­УН у Ль­вові, за­суд­же­ний 1941 р. за «про­цесом 59», втік із в’яз­ниці, у травні – лис­то­паді 1943 р. пер­ший ко­ман­дир УПА, в 1943–1945 рр. ко­ман­дир «УПА-Північ», відповідаль­ний за зни­щен­ня мель­никівців і бульбівців, те­рор про­ти поль­сько­го на­селен­ня Во­лині 1943 р., за­гинув у бою з НКВС); Сергій Ка­чинсь­кий (псев­донім Ос­тап, 1917–1943; ко­ман­дир підпіль­ної офіцерсь­кої шко­ли, ор­ганіза­тор і ко­ман­дир сотні УПА в Ди­винсь­ко­му лісі на Бе­рес­тей­щині, вби­тий у бою з німця­ми); Гри­горій Пе­регіняк (псев­донім Дов­бешка, 1908–1943; ко­ман­дир Дру­гої сотні УПА, провів пер­ший бій УПА з німця­ми в лю­тому 1943 р., за­гинув у бою з німця­ми); Ва­силь Івахів (псев­доніми Со­нар, Сом, 1908–1943; вій­сько­вий ре­ферент Край­ово­го про­воду О­УН на Північно-Західних ук­раїнсь­ких зем­лях, тво­рець од­но­го з пер­ших за­гонів УПА во­сени 1942 р., за­гинув у бою з німця­ми ра­зом зі своїм шта­бом); пол­ковник армії УНР Ле­онід Ступ­ниць­кий (псев­донім Гон­ча­рен­ко, 1891–1944; діяч УНР, ге­рой Дру­гого Зи­мово­го по­ходу, в 1941–1942 рр. член «Полісь­кої Січі», 1943 р. на­чаль­ник шта­бу «УПА-Північ», за­гинув у бою з НКВС, ге­нерал-хо­рун­жий УПА, пос­мер­тно); Рос­тислав Во­лошин (псев­доніми Бо­рисен­ко, Лев­ченко, 1911–1944; один із провідних діячів О­УН(Б), офіцій­ний зас­тупник Д. Клячківсь­ко­го з мо­мен­ту ство­рен­ня УПА, 1943 р. го­лову­вав на III Ве­лико­му зборі О­УН, очо­лював 1-шу Кон­фе­ренцію по­нево­лених на­родів Схо­ду Ев­ро­пи й Азії, 1944 р. ге­нераль­ний сек­ре­тар внутрішніх справ УГВР, за­гинув у бою з НКВС).

Пе­реду­мови події

Місцем на­род­ження Ук­раїнсь­кої пов­стансь­кої армії ста­ли північно-західні ук­раїнські землі (Полісся). Ще в 1936–1937 рр. тут з ініціати­ви вій­сько­вої рефeрeнту­ри О­УН під керівниц­твом Ва­силя Си­дора бу­ли ство­рені пов­станські бой­ові відділи під наз­вою «Вов­ки», які на­мага­лися вес­ти пар­ти­зансь­ку вій­ну про­ти поль­ської вла­ди. На­селен­ня Во­лині ма­ло певні на­вич­ки пар­ти­зансь­кої бо­роть­би, котрій вель­ми спри­яв лісис­тий і бо­лотис­тий лан­дшафт. Перші збройні фор­му­ван­ня ви­ник­ли стихій­но у во­линсь­ких і полісь­ких лісах ще 1941 р. під наз­вою УПА «Полісь­ка січ», якою ко­ман­ду­вав М. Бо­ровець (псев­донім Та­рас Буль­ба, виз­на­вав уряд УНР, зго­дом, аби відме­жува­тися від О­УН(б), пе­рей­ме­нував свою армію на Ук­раїнсь­ку національ­ну ре­волюцій­ну армію – УН­РА).

Нап­рикінці ве­рес­ня – на по­чат­ку жов­тня 1941 р. поб­ли­зу Ль­во­ва відбу­лася І Кон­фе­ренція керівно­го скла­ду О­УН(Б). Кон­фе­ренція виріши­ла пе­ревес­ти біль­шу час­ти­ну кадрів у підпілля, відкри­то не конфлікту­вати з німця­ми для збе­режен­ня сил та по­даль­шої політич­ної бо­роть­би за са­мостій­ну Ук­раїнсь­ку дер­жа­ву, ство­рюва­ти ле­галь­ну ме­режу в адміністра­тив­них, гро­мадсь­ких та куль­тур­но-освітніх ус­та­новах, роз­горта­ти ан­тинімець­ку та ан­ти­радянсь­ку про­паган­ду, го­тува­ти вій­ськові кад­ри та вес­ти збір зброї. Си­ту­ація зміни­лася нас­тупно­го ро­ку. У квітні 1942 р. під Ль­во­вом відбу­вала­ся ІІ Кон­фе­ренція О­УН(Б), що вис­ло­вила­ся за тво­рен­ня влас­них «вій­сько­вих сил». За вказівкою про­воду О­УН(Б) фор­му­ють­ся «гру­пи са­мо­обо­рони» (боївки) за схе­мою: «кущ» (3 се­ла, 15–45 учас­ників) – повіто­ва сот­ня – курінь (3–4 сотні). До се­реди­ни літа на Во­лині боївки налічу­вали до 600 оз­броєних учас­ників.

Хід події

У жовтні 1942 р. на Во­лині по­чинаєть­ся фор­му­ван­ня пер­ших бой­ових за­гонів під ко­ман­дою Сергія Ка­чинсь­ко­го. З ог­ля­ду на це пос­та­новою Ук­раїнсь­кої го­лов­ної виз­воль­ної ра­ди (УГВР) від 30 трав­ня та свя­точ­ним на­казом го­лов­но­го ко­ман­ди­ра УПА Ро­мана Шу­хеви­ча від 14 жов­тня 1947 р. днем зас­ну­ван­ня УПА вста­нов­ле­но 14 жов­тня 1942 р. Успішний на­пад сотні Г. Пе­регіня­ка (Дов­бешки) 7 лю­того 1943 р. на німецькі ка­зар­ми у місті Во­лоди­мирець (місто взя­те, зни­щена ко­мен­да­тура, ро­та поль­ської поліції на німецькій службі) зна­мену­вав по­чаток ан­тинімець­кої бо­роть­би пов­станців, підкон­троль­них О­УН(б). Курс на ан­тинімець­ку бо­роть­бу підтвер­ди­ла ІІІ Кон­фе­ренція О­УН(б) 17–21 лю­того 1943 р.

Д. Клячківсь­кий зап­ро­вадив у но­вос­тво­реній армії су­вору дис­ципліну. Й­ого роз­по­ряд­женням від 15 трав­ня 1943 р. бу­ло вста­нов­ле­но «най­ви­щу ка­ру вій­сько­вого ча­су – смерть» за співробітниц­тво з во­рогом, са­ботаж і ди­версії про­ти УПА, шпи­гунс­тво, вбивс­тво, де­зер­тирс­тво, крадіжки вій­сько­вого та осо­бис­то­го май­на, збройні пог­ра­буван­ня то­що. Край поділяв­ся на чо­тири опе­ратив­но-те­риторіальні фор­му­ван­ня – вій­ськові ок­ру­ги (ВО), де ба­зува­лися відповідні з’єднан­ня УПА з прикріпле­ними до них ти­лови­ми служ­ба­ми («Заг­ра­ва», «Бо­гун», «Турів», «Тю­тюн­ник»). Ок­ру­ги поділя­лися на вій­ськові над­рай­они, рай­они, підрай­они, кущі та ста­ниці (ок­ремі на­селені пун­кти). Ви­щим ор­га­ном вій­сько­во-адміністра­тив­ної вла­ди слу­гува­ла Го­лов­на ко­ман­да УПА під про­водом Са­вура. До неї вхо­дили шеф вій­сько­вого шта­бу (зас­тупник з вій­сько­вих справ), ко­мен­дант запілля (з адміністра­тив­но-гос­по­дарсь­кої ро­боти), шеф політич­но­го шта­бу. Ко­мен­дантові запілля підля­гали ре­ферен­ту­ри: ор­ганізацій­но-мобілізацій­на, суспіль­но-політич­на, служ­ба без­пе­ки, гос­по­дар­ча, зв’яз­ку, Ук­раїнсь­ко­го Чер­во­ного Хрес­та, місце­ве са­мов­ря­дуван­ня. Політич­ний штаб ке­рував політич­но-ви­хов­ни­ми відділа­ми груп УПА. УПА вда­лося ство­рити серй­оз­ну розвіду­валь­ну ме­режу, конт­ррозвідкою зай­ма­лася Служ­ба без­пе­ки О­УН. Серй­оз­ним чин­ни­ком у ста­нов­ленні УПА став пе­рехід до її лав 5 тис. ук­раїнців, що слу­жили в німецькій до­поміжній поліції. У липні 1943 р. в УПА бу­ло до 13 тис. піхо­ти і до 1,5 тис. кінно­ти. Кон­ку­рентів (О­УН(м), бульбівців) бу­ло роз­гром­ле­но або пе­ретяг­ну­то на свій бік уже до ве­рес­ня 1943 р., час­ти­на осо­бово­го скла­ду роз­гром­ле­них бан­дерівця­ми пов­стансь­ких фор­му­вань під «опе­ратив­ним суп­ро­вод­женням» СБ О­УН вли­лася до УПА.

Наслідки події

«Армія без дер­жа­ви», що ут­во­рила­ся 1942 р., існу­вала і ве­ла ак­тивну зброй­ну бо­роть­бу до по­чат­ку 1950-х рр. – дов­ше, ніж будь-яка інша зброй­на гру­па опо­ру ра­дянській сис­темі в Східній Європі. Че­рез її ла­ви прой­шли де­сят­ки ти­сяч лю­дей, а її існу­ван­ня істот­но впли­нуло на ра­дянсь­ку політи­ку в Західній Ук­раїні про­тягом усь­ого ра­дянсь­ко­го періоду, на мен­тальність перш за все західних (але не тіль­ки) ук­раїнців.

Істо­рич­на пам’ять

Вкрай не­од­нознач­на – від май­же пов­но­го неп­рий­нят­тя більшістю росіян, по­ляків, час­ти­ни ук­раїнців до аб­со­лют­ної апо­логії іншою час­ти­ною ук­раїнців. Біль­шості зас­новників УПА в кіль­кох об­ластях Західної Ук­раїни вста­нов­ле­но пам’ят­ни­ки чи пам’ятні хрес­ти. До­дат­ко­во ак­ту­алізу­вали істо­рич­ну пам’ять про УПА су­переч­ки в ук­раїнсь­ко­му суспіль­стві з при­воду указів про прис­воєння зван­ня Ге­роя Ук­раїни С. Бан­дері та Р. Шу­хеви­чу в ча­си пре­зидентства В. Ющен­ка і ска­суван­ня ць­ого рішен­ня нині чин­ною вла­дою Ук­раїни.