Іван Мартинович Брюховецький

Іван Мар­ти­нович Брю­ховець­кий 

(бл. 1623 – 1668)

«…відзна­чав­ся най­ви­щою мірою якос­тя­ми лю­дини улес­ли­вої, хит­рої і про­ноз­ли­вої»

Ліво­береж­ний геть­ман (1663—1668). Прой­шов шлях від «стар­шо­го слу­ги» дво­ру геть­ма­на Б. Хмель­ниць­ко­го до ко­шово­го ота­мана (зго­дом прий­няв ти­тул ко­шово­го геть­ма­на) За­порозь­кої Січі.

У зовнішній політиці дот­ри­мував­ся про­мос­ковсь­кої орієнтації. Ук­лав Мос­ковсь­кий до­говір 1665 ро­ку, яким фак­тично

Геть­ман­щи­на втра­чала свій дер­жавний су­веренітет. Пер­шим з ко­шових ота­манів мав а­удієнцію в росій­сько­го ца­ря, а як геть­ман — пер­шим осо­бис­то при­сягав ца­рю на вірність.

Спро­би ре­алізу­вати про­мос­ковсь­ку політи­ку вик­ли­кали про­тидію на­селен­ня. В умо­вах ан­ти­мос­ковсь­ко­го пов­стан­ня, ба­жа­ючи збе­режен­ня своєї вла­ди, пор­вав з Мос­квою та здій­снив спро­бу об’єдна­тися з пра­вобе­реж­ним геть­ма­ном П. До­рошен­ком.

Трагічно за­гинув від рук ліво­береж­них ко­заків.

Кар’єра геть­ма­на Іва­на Брю­ховець­ко­го здаєть­ся чи не най­ди­вовижнішою з–поміж кар’єр усіх геть­манів та ко­шових ота­манів Ук­раїни. На відміну від інших дер­жавників то­го ча­су, він не був ні січо­виком, ні реєстро­вим ко­заком. Не вкрив він се­бе сла­вою й у Національ­но–виз­вольній війні. Не став ге­роєм на­род­них пісень і дум. До са­мої смерті Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го був ли­ше вірним й­ого джу­рою (служ­ни­ком).

На­родив­ся Іван Брю­ховець­кий, й­мовірно, у шля­хетській ро­дині. Він не був при­род­ним ко­заком. Де­що про й­ого по­ход­ження го­ворив на­каз­ний геть­ман Я. Сом­ко: «Брю­ховець­ко­му й­ма­ти віри не мож­на, то­му що він напівлях, лях, що прий­няв пра­вос­лав’я, у вій­ську ж не слу­жив і ко­заком не був».

Упер­ше ім’я й­ого зга­дано в «Реєстрі Вій­ська За­порозь­ко­го» 1649 ро­ку се­ред ко­заків геть­мансь­кої Чи­гиринсь­кої сотні під іме­нем «Мар­ти­нец Хмель­ниць­ко­го». Ос­новним обов’яз­ком стар­шо­го слу­ги І. Брю­ховець­ко­го на той час бу­ло ви­хован­ня геть­ма­нича Юрія Хмель­ниць­ко­го, а та­кож ви­конан­ня дип­ло­матич­них зав­дань: на­весні 1656 ро­ку він здій­снив місію до Трансіль­ванії (істо­рич­на об­ласть на північно­му за­ході Ру­мунії) з ме­тою ук­ла­дан­ня вій­сько­во–політич­но­го со­юзу з кня­зем Ра­коці (цей со­юз мав над­зви­чай­но важ­ли­ве зна­чен­ня для Ук­раїнсь­кої дер­жа­ви в умо­вах збли­жен­ня Мос­ковії та Речі Пос­по­литої й не­обхідності по­шуку со­юз­ни­ка для про­дов­ження вій­ни з Поль­щею). Став­ля­чи пе­ред пос­лом важ­ливі зав­дання, Бог­дан Хмель­ниць­кий вод­но­час на­давав й­ому ши­рокі пов­но­важен­ня, за­пев­ня­ючи трансіль­вансь­ко­го во­лода­ря в то­му, що Брю­ховець­ко­му «мож­на довіря­ти, як пос­лу на­шому, вповні». Відпра­ва на чолі по­соль­ства до од­но­го з євро­пей­ських дворів пе­ред­ба­чала, як мінімум, хоч би по­вер­хо­ве знан­ня ла­тини — то­гочас­ної офіцій­ної мо­ви дип­ло­матії та знай­омс­тво з ка­нона­ми світсь­ко­го ети­кету. Як пер­ше, так і дру­ге нав­ряд чи бу­ло б мож­ли­вим у се­редині XVII століття за умо­ви «низь­ко­го», неш­ля­хетсь­ко­го по­ход­ження Брю­ховець­ко­го. Нав­па­ки, це дає підста­ви вис­ло­вити при­пущен­ня, що май­бутній геть­ман за­моло­ду прой­шов пев­ну на­уку при маг­натсь­ких дво­рах Речі Пос­по­литої і здо­був не­пога­ну освіту. Про зв’яз­ки Брю­ховець­ко­го з Поль­щею свідчи­ли в пізніші ча­си і й­ого опо­нен­ти.

Існу­ють та­кож до­кумен­тальні згад­ки про візит Брю­ховець­ко­го в геть­манс­тво Іва­на Ви­говсь­ко­го до дво­ру поль­сько­го ко­роля Яна–Ка­зими­ра. Про­те го­лов­ною для нь­ого нап­рикінці 40–х — у першій по­ловині 50–х років усе ж за­лиша­лася служ­ба при дворі геть­ма­на Хмель­ниць­ко­го. Тут він ви­кону­вав пев­ний час функції уп­ра­вите­ля геть­мансь­ки­ми ма­ет­ностя­ми, а зго­дом зай­мав­ся ви­хован­ням геть­ма­нича Юрія.

Служ­ба Брю­ховець­ко­го на відповідаль­них по­садах при геть­мансь­ко­му дворі, який Бог­дан Хмель­ниць­кий пле­кав надії в май­бутнь­ому пе­рет­во­рити на один з кня­жих дворів Євро­пи, свідчи­ла про не­аби­які адміністра­тивні здібності май­бутнь­ого геть­ма­на, значні по­тенційні мож­ли­вості і пев­не ста­нови­ще в то­гочас­но­му ук­раїнсь­ко­му істеблішменті. Що­до ць­ого до­сить по­казо­вим є й той факт, що по­сол трансіль­вансь­ко­го кня­зя Фе­ренц Ще­беті, при­був­ши в се­редині літа 1656 ро­ку з офіцій­ною місією до Чи­гири­на, 22 лип­ня був на прий­омі в геть­ма­на, нас­тупно­го дня відвідав ге­нераль­но­го пи­саря, а ще че­рез день, 25 лип­ня, зро­бив візит Брю­ховець­ко­му.

Після смерті Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го Іван Брю­ховець­кий суп­ро­вод­жу­вав Юрія в поїздці на нав­чання до Києво–Мо­гилянсь­ко­го ко­легіуму. Юрій Хмель­ниць­кий найбіль­ше довіряв са­ме своєму слузі — Іва­ну Мар­ти­нови­чу. Пе­ребу­ва­ючи в Києві зі своїм ви­хован­цем, І. Брю­ховець­кий та­кож відвідує лекції київсь­ких про­фесорів. Про це опо­серед­ко­вано свідчить як й­ого доб­ра обізнаність з пра­вила­ми ри­тори­ки (яка зго­дом про­яви­лася під час й­ого пе­ребу­ван­ня на Січі та в бо­ротьбі за елек­то­рат на­пере­додні Ніжинсь­кої ра­ди 1663 ро­ку), так і гра­мотність й об­разність й­ого офіцій­но­го та при­ват­но­го лис­ту­ван­ня.

За до­ручен­ням геть­ма­на І. Ви­говсь­ко­го, відвідав­ши з місією Вар­ша­ву, Брю­ховець­кий прий­ня­тий ко­ролем і «ко­ролівсь­ке жа­лова­ния імал». Місія Брю­ховець­ко­го до Вар­ша­ви ма­ла місце десь нап­рикінці 1657—1658 років, то­му що вже на­весні 1659 ро­ку ми ба­чимо й­ого в та­борі неп­ри­мири­мих опо­нентів Ви­говсь­ко­го.

У той час ко­ли Ю. Хмель­ниць­кий праг­нув ви­корис­та­ти нев­до­волен­ня ко­заків політи­кою І. Ви­говсь­ко­го та по­вер­ну­ти собі геть­мансь­ку бу­лаву, Брю­ховець­кий, на ви­конан­ня до­ручен­ня геть­ма­нича, ви­рушив на Січ. На Січі, де й­ого зустріли не як слу­гу Б. Хмель­ниць­ко­го, а як пред­став­ни­ка геть­ма­на Ю. Хмель­ниць­ко­го, І. Брю­ховець­кий шу­кав підтрим­ки у за­порожців. Й­ому вда­лося успішно ви­кона­ти до­ручен­ня сво­го пат­ро­на. Але до геть­ма­на він вже не по­вер­нувся, а за­лишив­ся на Січі. Ро­зуміючи, що при мо­лодо­му і не­досвідче­ному геть­ма­нові Юра­сю Хмель­ни­чен­ку й­ому не зро­бити кар’єри, для ць­ого не­обхідна підтрим­ка Січі, Іван Мар­ти­нович вирішив здо­бува­ти ав­то­рите­ту се­ред за­порожців. З вес­ни 1659–го по 1662 рік він жив на Січі, вда­ючи із се­бе щи­рого при­хиль­ни­ка прос­тих ко­заків, відчу­ва­ючи, що на Січі до нь­ого став­лять­ся з по­вагою — як до лю­дини, свою ча­су наб­ли­женої до Б. Хмель­ниць­ко­го. До то­го ж, він справді знав чи­мало таємниць сла­вет­но­го геть­ма­на і вмів яс­кра­во пе­реповісти різні історії з жит­тя «бать­ка Бог­да­на», та й був та­ки «своїм» — не з панів. Од­не сло­во, зос­тавшись на Січі, Брю­ховець­кий нев­довзі здо­був по­зицію душі то­варис­тва, і й­ому навіть довіри­ли, на пев­ний час, бу­лаву ко­шово­го ота­мана.

Тим ча­сом Ю. Хмель­ниць­кий ви­явив­ся нед­ба­лим геть­ма­ном. Зра­зу ж після ви­борів на геть­манс­тво ав­то­ритет Юрія Хмель­ниць­ко­го в Ук­раїні по­чав стрімко па­дати. При­чиною пос­лу­жила й­ого нес­про­можність за­хис­ти­ти ук­раїнські інте­реси під час пе­рего­ворів з царсь­ким пос­лом кня­зем Ми­китою Тру­бець­ким у жовтні 1659 ро­ку в Пе­ре­яс­лаві. їх ре­зуль­та­том став но­вий ук­раїнсь­ко–росій­ський до­говір, що знач­но об­ме­жував су­веренітет Ук­раїнсь­кої дер­жа­ви на ко­ристь Мос­кви. За ви­яв­ле­ну в Пе­ре­яс­лаві слабкість і відсутність політич­ної волі Юрій «от стар­ши­ни и пол­ковни­ков был по­носи­мый и сту­жа­емый». Усвідом­лю­ючи слабкість своїх по­зицій, Хмель­ниць­кий уже в лю­тому 1660 ро­ку вис­ловлю­вав­ся що­до намірів зрек­ти­ся геть­манс­тва.

У склад­них об­ста­винах він втра­тив кон­троль над си­ту­ацією. Юрій пор­вав з Мос­квою і зно­ву ук­лав ук­раїно–поль­ський со­юз. Такі дії вик­ли­кали нев­до­волен­ня ліво­береж­них полків, які об’єдна­лися в ан­ти­геть­мансь­ку опо­зицію.

У той же са­мий час ав­то­ритет Брю­ховець­ко­го, який провів на Січі нас­тупні три ро­ки сво­го жит­тя, стрімко зрос­тав. Аналіз політич­ної си­ту­ації в країні, де все оче­виднішим ста­вало на­рос­тання соціаль­них і політич­них про­тиріч, а та­кож відсутність впли­вових зв’язків у се­редо­вищі ко­заць­кої стар­ши­ни штов­хну­ли амбітно­го політи­ка в стан опо­нентів ос­танньої — де­мок­ра­тич­не, а по­деко­ли й ох­локра­тич­не, се­редо­вище ни­зової воль­ниці. Блис­кучі ора­торські здібності, май­стерність по­пулістсь­ких прий­омів, тон­ке ро­зуміння пси­хології та вміння гра­ти на людсь­ких сла­бин­ках — усе це доз­во­лило Іва­ну Мар­ти­нови­чу ду­же швид­ко за­во­юва­ти ав­то­ритет на За­порожжі, де він жив, за сло­вами літо­пису, «в доб­ром за­хова­ню і в ласці все­го вой­ска Ни­зово­го».

На аван­сце­ну політич­но­го жит­тя в Ук­раїні Брю­ховець­кий вий­шов во­сени 1660 ро­ку після відо­мої бит­ви царсь­ко­го та ко­ролівсь­ко­го вій­ськ під Чуд­но­вом. Вар­то відда­ти на­леж­не політич­но­му відчут­тю Брю­ховець­ко­го — мо­мент для за­яв­ки про свої пре­тензії на чіль­не місце на ук­раїнсь­ко­му олімпі бу­ло виб­ра­но ду­же вда­ло. Так са­мо вда­лим ви­яви­лось і місце й­ого по­яви. Про­аналізу­вав­ши си­ту­ацію в Ук­раїні та за її ме­жами після роз­гром­ної по­раз­ки царсь­ких вій­ськ  під Чуд­но­вом, ко­шовий вис­ту­пив про­ти ук­ла­дено­го Ю. Хмель­ниць­ким Сло­боди­щенсь­ко­го трак­та­ту з по­ляка­ми і в жовтні 1660 ро­ку здій­снив свою пер­шу поїздку до Мос­кви. Царсь­ка сто­лиця пе­режи­вала в ці дні кри­тич­ний мо­мент. Інфор­мація про по­раз­ку царсь­ко­го вій­ська в Ук­раїні спри­чини­ла справ­жню паніку в ото­ченні Олексія Ми­хай­ло­вича. Навіть за­гибель росій­ських вій­ськ під Ко­ното­пом улітку 1659 ро­ку ма­ла тут знач­но слаб­ший ре­зонанс. Ад­же під Ко­ното­пом за­гину­ла ли­ше час­ти­на вій­ська, іншій вда­лося про­бити­ся до росій­ських кор­донів, крім то­го, на чолі царсь­ких рат­ників тоді сто­яли мо­лоді не­досвідчені пол­ко­водці. Під Чуд­но­вом же при­пини­ла своє існу­ван­ня ціла росій­ська армія, що бу­ла опо­рою царсь­кої вла­ди не ли­ше в Ук­раїні, а й на всь­ому півден­но–західно­му по­рубіжжі Мос­ковії. До то­го ж її очо­лював досвідче­ний воєна­чаль­ник бо­ярин В. Ше­реме­тев, кот­ро­го цар Олексій Ми­хай­ло­вич не так дав­но наз­вав «вірним і справжнім пос­лужни­ком своїм, хо­роб­рим і мужнім архістра­тигом». Після Чуднівсь­кої епо­пеї вій­ська не за­лиши­лося, «мужній архістра­тиг» пог­ра­нив до га­неб­ної та­тарсь­кої не­волі, Ук­раїна пе­рей­шла під вла­ду поль­сько­го ко­роля, шлях суп­ро­тив­ни­ку на Мос­кву був відкри­тий. То­му царсь­кий двір пок­ва­пом го­тував­ся до пе­реїзду в гли­бину дер­жа­ви — в Ярос­лавль чи Нижній Нов­го­род.

Вик­ла­дена Брю­ховець­ким інфор­мація сто­сов­но то­го, що Ю. Хмель­ниць­кий підпи­сав уго­ду з по­ляка­ми за на­мовою нез­начної гру­пи ко­заць­кої стар­ши­ни, дії геть­ма­на не зустріча­ють підтрим­ки се­ред ко­зац­тва, а то­му зовсім не­має підстав хви­люва­тися віднос­но мож­ли­вого по­ходу поль­сько–ук­раїнсь­ких вій­ськ на Мос­кву чи на царські по­рубіжні з Ук­раїною міста, бу­ла уваж­но вис­лу­хана при дворі, а ім’я пос­лужли­вого ко­шово­го з ць­ого ча­су на­дов­го за­пам’ята­лося царсь­ким са­нов­ни­кам. По­казо­вим що­до ць­ого є той факт, що навіть цар Олексій Ми­хай­ло­вич че­рез два з по­лови­ною ро­ки по то­му у влас­но­руч­но­му листі до воєво­ди кня­зя Г. Ро­мода­новсь­ко­го да­вав над­зви­чай­но ви­соку оцінку діям ко­шово­го ота­мана у жовтні 1660 ро­ку.

На Низ Брю­ховець­кий по­вер­нувся із зна­ками царсь­кої ми­лості до своєї осо­би, а та­кож з «го­суда­ревым жа­ловань­ем» та боєпри­паса­ми. Після ць­ого й­ого ста­нови­ще на Січі ще біль­ше зміцни­лося, і нев­довзі Брю­ховець­кий гуч­но за­явив про свої ще більш да­леко­сяжні пла­ни, про­голо­сив­ши се­бе, на про­тива­гу геть­ма­ну Ліво­береж­ної Ук­раїни Яки­му Сом­ку, ко­шовим геть­ма­ном. З ць­ого ча­су й роз­по­чала­ся бо­роть­ба Брю­ховець­ко­го за бу­лаву во­лода­ря Ук­раїни.

Влітку 1662 ро­ку він з ве­ликим за­гоном ко­заків при­був до став­ки ко­ман­ду­вача росій­ських вій­ськ Ро­мода­новсь­ко- го, де за­явив, що не виз­нає ні Сом­ка, ні Зо­лота­рен­ка, й зап­ро­пону­вав мос­ковсь­ко­му воєводі спіль­но вис­ту­пити про­ти Хмель­ни­чен­ка. Пе­ребу­ва­ючи кіль­ка тижнів у та­борі ра­зом із Ро­мода­новсь­ким, І. Брю­ховець­кий здо­був у нь­ого пов­не довір’я та зумів ском­про­мету­вати своїх суп­ро­тив­ників на геть­манс­тво. У та­борі Ро­мода­новсь­ко­го Іван Мар­ти­нович поз­най­омив­ся та схи­лив на свій бік над­зви­чай­но впли­вово­го місцеб­люсти­теля прес­то­лу Київсь­кої мит­ро­полії єпис­ко­па Ме­фодія (Мак­си­ма Фи­лимо­вича). Са­ме єпис­коп Ме­фодій у май­бутнь­ому до­поміг І. Брю­ховець­ко­му у бо­ротьбі за геть­манс­тво.

Після підпи­сан­ня Хмель­ниць­ким Сло­боди­щенсь­ко­го трак­та­ту ліво­бережні пол­ки, спо­чат­ку Пе­ре­яс­лавсь­кий, Ніжинсь­кий, Чернігівсь­кий, а на­весні 1661 ро­ку й Лу­бенсь­кий, При­луць­кий та Мир­го­родсь­кий, відмо­вили­ся виз­на­ти вла­ду геть­ма­на і скла­ли при­сягу ца­реві. На­каз­ний геть­ман Ліво­береж­жя Яким Сом­ко, відбив­ши нас­туп по­ляків і ко­заків Юрія Хмель­ниць­ко­го, у квітні 1661 ро­ку скли­кав ра­ду, яка про­голо­сила й­ого геть­ма­ном. Од­нак інший пре­тен­дент на геть­манс­тво — ніжинсь­кий пол­ковник Ва­силь Зо­лота­рен­ко — відмо­вив­ся виз­на­вати пра­вомочність ви­борів й апе­лював до Мос­кви з при­воду пе­рег­ля­ду рішен­ня ра­ди. В бо­ротьбі за вла­ду Сом­ко та Зо­лота­рен­ко, на­мага­ючись ском­про­мету­вати су­пер­ни­ка в очах Мос­кви, ви­лили один на од­но­го чи­мало бру­ду, зви­нува­чу­ючи в усіх смер­тних гріхах. Це ще біль­ше за­гос­три­ло політич­не про­тис­то­ян­ня в Ук­раїні. За­пек­ле про­тиборс­тво пре­тен­дентів доз­во­лило Москві зай­ня­ти ду­же вигідне ста­нови­ще тре­тей­сько­го судді, а це, в свою чер­гу, обіця­ло по­даль­ше про­суван­ня по шля­ху об­ме­жен­ня ук­раїнсь­ко­го су­вереніте­ту на ко­ристь ца­ря. Крім то­го, та­ка си­ту­ація да­ла змо­гу Іва­ну Брю­ховець­ко­му рішу­че втру­тити­ся в бо­роть­бу за геть­мансь­ку бу­лаву і ду­же швид­ко ста­ти її оче­вид­ним фа­вори­том. Політич­не ре­номе ко­шово­го геть­ма­на в очах Мос­кви як вірно­го слу­ги тро­ну, сфор­мо­ване ще во­сени

1660 ро­ку, й­ого ло­яльні за­яви й звер­нення до росій­ських влад­них кіл у нас­тупні ро­ки в поєднанні з оче­вид­ни­ми про­рахун­ка­ми Сом­ка в сто­сун­ках з сю­зере­ном доз­во­лили Брю­ховець­ко­му за­ручи­тися мо­гутнь­ою підтрим­кою царсь­ко­го уря­ду.

1663 ро­ку цар ви­дав указ про ви­бори но­вого геть­ма­на. Ке­рува­ти ви­бора­ми при­був до Ніжи­на князь Ве­лико–Гагін. За на­поля­ган­ням Брю­ховець­ко­го й за­порожців зібра­лася не ко­заць­ка ра­да, а так зва­на «чор­на» ра­да, участь у якій взя­ли не тіль­ки ко­заки, але й усі інші ста­ни Ук­раїни.

«…Ось уда­рили го­лос­но в буб­ни, за­сур­ми­ли в сур­ми. Ви­ходить із царсь­ко­го на­мету бо­ярин, князь Гагін, з дум­ни­ми дя­ками. У ру­ках царсь­ка гра­мота. Підняв гра­моту ви­соко — два дя­ки й­ому ру­ки піддер­жу­вали — і по­чав ви­читу­вати царсь­ке ім’я.

Як ось по­зад брю­ховців сіль­ська го­лота, не чу­ючи нічо­го, що чи­та­ють, по­чала гу­кати:

— Іва­на Мар­ти­нови­ча во­лимо! Брю­ховець­ко­го, Брю­ховець­ко­го во­лимо!

А Сом­ко­ве ко­зац­тво заднє собі, чу­ючи, що ог­ла­ша­ють геть­ма­ном Брю­ховець­ко­го, по­чало гу­кати:

— Сом­ка, Сом­ка геть­ма­ном!

І по всь­ому по­лю зчи­нивсь га­лас нес­ка­зан­ний.

І за­чепи­лись. Хто шаб­лею, хто києм, хто но­жакою…» — так П. Куліш, на ос­нові літо­пис­них пе­реказів, відтво­рив ті події у своєму ро­мані «Чор­на ра­да».

От­же, ви­бори геть­ма­на про­ходи­ли у ве­ликій ме­тушні, се­ред су­пере­чок і кри­вавих су­тичок. На­товп за­порожців і се­лян, розігнав­ши си­лою своїх суп­ро­тив­ників, виніс на ру­ках Брю­ховець­ко­го, яко­му  вру­чили геть­манські відзна­ки й про­голо­сили й­ого геть­ма­ном. Потім на­товп ки­нув­ся гра­бува­ти май­но Сом­ка і Зо­лота­рен­ка та їхніх прибічників. Нас­тупно­го дня Ве­лико–Гагін зат­вердив ра­ду й на­казав ув’яз­ни­ти знач­них ко­заць­ких стар­шин і ра­зом із пре­тен­дента­ми відда­ти їх до рук Брю­ховець­ко­го. Че­рез кіль­ка місяців за на­казом геть­ма­на в Борзні бу­ли стра­чені на гор­ло Сом­ко, Зо­лота­рен­ко, Оникій Си­лич. Ба­гать­ох їхніх прибічників відпра­вили до Сибіру.

Перші три ро­ки геть­ма­нуван­ня Брю­ховець­ко­го про­ходи­ли в без­пе­рер­вних вій­нах із пра­вобічним геть­ма­ном Пав­лом Те­терею та по­ляка­ми. В 1663—1664 ро­ках ко­заки відби­ли ос­танню спро­бу по­ляків за­хопи­ти Ліво­береж­жя. Ко­роль Ян–Ка­зимир із ве­лики­ми си­лами ото­чив Глухів, але заз­нав по­раз­ки від ко­заків і росій­ських вій­ськ. Спро­би Брю­ховець­ко­го ско­рити собі Пра­вобе­реж­жя заз­на­ли нев­дачі, хо­ча він на який­сь час за­хопив Канів, Чер­ка­си й Білу Цер­кву. Брю­ховець­кий спус­то­шив й інші міста, але взя­ти Чи­гирин й­ому не вда­лося, і під на­тис­ком ко­заків Те­тері та по­ляків він відсту­пив за Дніпро.

Однією з пер­ших акцій Брю­ховець­ко­го, спря­мова­них на піднят­тя ав­то­рите­ту геть­мансь­кої вла­ди, ста­ли за­ходи що­до ут­вер­джен­ня пра­ва ук­раїнсь­ко­го пра­вите­ля на про­веден­ня зовнішнь­ополітич­них зно­син. Так, він до­бив­ся доз­во­лу Мос­кви на про­веден­ня пе­рего­ворів з австрій­ським ціса­рем і кримсь­ким ха­ном.

Помітною в цей час стає і зміна то­наль­ності геть­мансь­кої політи­ки що­до сто­сунків з Мос­квою. Щоп­равда, тут він діяв більш обе­реж­но й ви­тон­че­но, вміло мас­ку­ючи свої справжні цілі. Зок­ре­ма, відра­зу після Ніжинсь­кої ра­ди Ме­фодій за­пев­нив Ве­лико–Гагіна, що но­во­об­ра­ний геть­ман го­товий за­без­пе­чити царсь­ких рат­ників про­доволь­ством і фу­ражем, який бу­де зби­рати­ся з місце­вого на­селен­ня. Геть­ман ць­ого та­кож в прин­ципі не за­пере­чував, про­те на­полег­ли­во ухи­ляв­ся від кон­сти­ту­юван­ня да­ного по­ложен­ня в до­говірних стат­тях, за­ува­жу­ючи, що з ог­ля­ду на вій­сько­ву заг­ро­зу з бо­ку поль­сько­го ко­роля не­доціль­но вит­ра­чати на це час. Че­рез декіль­ка місяців у Москві виріши­ли, що слуш­ний час для підпи­сан­ня до­гово­ру вже нас­тав, і в се­редині ве­рес­ня в Ук­раїну при­був спеціаль­ний царсь­кий по­сол дяк Д. Баш­ма­ков. Од­нак Брю­ховець­кий, не відчу­ва­ючи се­бе дос­татньо впев­не­ним у влас­них си­лах, вся­кими спо­соба­ми ухи­ляв­ся від зустрічі з ним. Зустріч між ни­ми відбу­лася ли­ше в се­редині лис­то­пада у Ба­турині. Під час пе­рего­ворів геть­ман дов­го не по­год­жу­вав­ся підпи­сува­ти статті, які пе­ред­ба­чали б над­ходжен­ня по­датків з міщан до царсь­кої каз­ни, ут­ри­ман­ня мос­ковсь­ких рат­ників кош­том місце­вого на­селен­ня то­що. Врешті–решт усі по­ложен­ня все–та­ки бу­ло вве­дено до Ба­туринсь­ких ста­тей, про­те з пев­ни­ми за­ува­жен­ня­ми ук­раїнсь­кої сто­рони. Вод­но­час геть­ман за­лишив за со­бою пра­во їх ос­каржен­ня пе­ред ца­рем. То­му, нез­ва­жа­ючи на ви­моги царсь­ких воєвод, ні в 1663, ні в 1664 році ці по­ложен­ня до­гово­ру так і не бу­ло втіле­но на прак­тиці.

Вар­то за­ува­жити, що в сто­сун­ках з ца­рем Брю­ховець­кий об­рав до­сить своєрідну лінію по­ведінки. Доб­ре ро­зуміючи пси­хологію вла­ди вза­галі та особ­ли­вості її мос­ковсь­ко­го варіан­та, геть­ман у сто­сун­ках з ца­рем нерідко вда­вав­ся до до­сить де­шевих трюків, які пев­ний час успішно пра­цюва­ли на й­ого ко­ристь. Так, бу­дучи лю­диною «ціка­вою в річех», Брю­ховець­кий при звер­ненні до Олексія Ми­хай­ло­вича не ску­пив­ся на вірнопіддан­ницькі за­яви, а нерідко й відверті лес­тощі на й­ого ад­ре­су. Для підпи­су ко­рес­понденції він виб­рав та­ку фор­му­лу: «вірний хо­лоп і ніжай­ша підніжка прес­то­ла й­ого царсь­кої ве­лич­ності Іваш­ка Брю­ховець­кий». При­низ­ли­вий для геть­мансь­кої гідності фор­маль­ний бік (про­те за­ува­жимо, що та­ка фор­ма бу­ла аб­со­лют­но нор­маль­ним яви­щем для політич­ної куль­ту­ри Росій­ської дер­жа­ви, де навіть найбільш ро­довиті бо­яри, на­щад­ки древніх кня­жих родів при звер­ненні до мо­нар­ха вжи­вали змен­шу­вальні іме­на) вод­но­час доз­во­ляв Іва­ну Мар­ти­нови­чу відсто­юва­ти влас­ну по­зицію, яка мог­ла навіть й­ти врозріз з офіцій­ною точ­кою зо­ру Мос­кви. Так, нап­риклад, по­сила­ючись на те, що він кра­ще знає ре­акцію ук­раїнців, Брю­ховець­кий відмо­вив­ся від оп­ри­люд­нення в Ук­раїні царсь­ко­го ука­зу про зби­ран­ня з ук­раїнсь­ко­го на­селен­ня одя­гу та про­доволь­ства на ко­ристь царсь­ко­го вій­ська. Про­те в ціло­му, відчу­ва­ючи свою за­лежність від до­помо­ги Мос­кви, геть­ма­ну до­вело­ся хит­ру­вати, лавіру­вати, під тис­ком об­ста­вин й­ти на пос­тупки. Як то бу­ло, нап­риклад, на по­чат­ку 1665 ро­ку під час пе­рего­ворів з дум­ним дя­ком Я. Хит­ро­во. На­мага­ючись зму­сити ук­раїнсь­ку сто­рону виділя­ти про­доволь­ство та ко­жухи для царсь­ких стрільців, пос­ла­нець на­гадав при­сутнім на пе­рего­ворах ук­раїнсь­ким дос­той­ни­кам, що са­ме царські вій­ська за­хища­ють ук­раїнські міста від ро­зорен­ня. На що стар­ши­на цілком ре­зон­но за­ува­жила: «На­шим ро­зорен­ням ваші міста за­лиша­ють­ся ціли­ми». Тоді геть­ман підтри­мав цю дум­ку й твер­до до­дав, що «про це й го­вори­ти біль­ше не вар­то». Од­нак за­лишив­шись на­одинці з Хит­ро­во, Брю­ховець­кий знач­но пом’як­шив свою по­зицію, по­обіцяв­ши в май­бутнь­ому виріши­ти це пи­тан­ня.

За­ува­жимо, що для заг­ра­ван­ня з царсь­ким уря­дом у той час у Брю­ховець­ко­го бу­ли ва­гомі при­чини. Пла­ни зміцнен­ня геть­мансь­кої вла­ди зустріли ак­тивну про­тидію з бо­ку час­ти­ни стар­ши­ни, міщанс­тва та їх ліде­ра, довіре­ної осо­би ца­ря — єпис­ко­па Ме­фодія. У не­певні, смутні ча­си по­чат­ку 60–х років XVII століття єпис­коп пе­рет­во­рив­ся на вель­ми впли­вову фігу­ру політич­но­го жит­тя Ліво­береж­ної Ук­раїни, став­ши го­лов­ним по­серед­ни­ком у сто­сун­ках Мос­кви з Ук­раїною. Відчув­ши при­наду вла­ди, Ме­фодій аж ніяк не зби­рав­ся зда­вати своїх по­зицій після ви­борів на геть­манс­тво й­ого про­теже Іва­на Брю­ховець­ко­го. Нав­па­ки, після Ніжи­на єпис­коп на­магав­ся зміцни­ти свої по­зиції, постій­но втру­чав­ся у світські спра­ви, ви­магав від Брю­ховець­ко­го ре­алізації на прак­тиці за­дек­ла­рова­них під час пе­ред­ви­бор­ної бо­роть­би обіця­нок.

Іван Мар­ти­нович ду­же швид­ко зро­зумів, що са­ме Ме­фодій стає й­ого го­лов­ною пе­репо­ною на шля­ху зміцнен­ня геть­мансь­кої вла­ди. Пе­репо­ною, яку са­мотуж­ки, без до­помо­ги Мос­кви, здо­лати й­ому не під си­лу. То­му вже в се­редині сер­пня 1663 ро­ку, тоб­то ли­ше че­рез два місяці після сво­го об­рання, геть­ман Брю­ховець­кий повідом­ляв воєводі К. Хло­пову сен­сацій­ну но­вину — про наміри місцеб­люсти­теля зра­дити ца­ря. На­далі конфлікт між геть­ма­ном і єпис­ко­пом роз­гортав­ся все біль­ше. Брю­ховець­кий ра­див Москві надісла­ти в Київ на мит­ро­поли­чу ка­фед­ру ко­го–не­будь з мос­ковсь­ких ієрархів. У свою чер­гу, й­ого опо­нент вис­ло­вив свій скеп­сис що­до мож­ли­вості на­дан­ня й­ого ко­лишнь­ому про­теже пра­ва зовнішнь­одип­ло­матич­них зно­син і вза­галі ста­вив під сумнів доцільність по­даль­шо­го пе­ребу­ван­ня Брю­ховець­ко­го при владі.

Конфлікт Брю­ховець­ко­го та Ме­фодія став цен­траль­ною сю­жет­ною лінією політич­ної бо­роть­би в Ліво­бережній Ук­раїні. При­чому ду­же швид­ко стає оче­вид­ним, що він не втри­муєть­ся в рам­ках при­ват­ної су­переч­ки двох вель­ми чес­то­люб­них і вод­но­час рівноз­начно не­розбірли­вих у за­собах до­сяг­нення своєї ме­ти ти­пових діячів Руїни. Ме­фодій у конфлікті з геть­ма­ном вис­ту­пав не як осо­бис­тий й­ого нед­руг, а як лідер пев­них політич­них сил, опо­зицій­них геть­мансь­ким пла­нам. То­му до­сить ба­наль­на за своєю сут­тю бо­роть­ба за вла­ду втяг­ну­ла у свій вир чи­малі си­ли суспіль­ства та приз­ве­ла до тяж­ких наслідків для долі ук­раїнсь­кої дер­жавності.

Як Брю­ховець­кий, так і Ме­фодій для до­сяг­нення пе­ремо­ги над суп­ро­тив­ни­ком на­мага­лися опер­ти­ся на Мос­кву. Вже з осені 1663 ро­ку геть­ман не­од­но­разо­во дек­ла­рував про своє ба­жан­ня їха­ти до царсь­кої сто­лиці, «ба­чити пресвітлі царські очі», пле­ка­ючи при ць­ому по­таємні надії «на Москві влас­ти при­бавлівать». Од­нак че­рез складність си­ту­ації в Ук­раїні, заг­ро­зи ши­роко­мас­штаб­но­го воєнно­го конфлікту з по­ляка­ми та вій­ська­ми пра­вобе­реж­но­го геть­ма­на ні в ць­ому, ні в нас­тупно­му році зро­бити й­ому це так і не вда­лося. На­томість на по­чат­ку 1665 ро­ку до Мос­кви ви­рушив й­ого опо­нент єпис­коп Ме­фодій.

До царсь­кої сто­лиці єпис­коп при­був не з по­рожніми ру­ками. По приїзді він по­дав до Ма­лоросій­сько­го при­казу до­сить знач­ну за об­ся­гом за­пис­ку, у якій вик­ла­дав про­ект ре­форм дер­жавно­го ус­трою геть­ма­нату. Він про­пону­вав ви­вес­ти з–під підпо­ряд­ку­ван­ня геть­ма­на та стар­ши­ни жи­телів ук­раїнсь­ких міст, у конфліктах геть­мансь­кої адміністрації з міща­нами росій­сько­му уря­дові підтри­мува­ти ос­танніх, а кош­ти, що зби­рає геть­ман з них, не­гай­но і в пов­но­му об­сязі за­лучи­ти до царсь­кої каз­ни. Крім то­го, єпис­коп ра­див на­лаго­дити ефек­тивний кон­троль за фінан­со­вою діяльністю геть­ма­нату, зад­ля то­го щоб зібрані кош­ти й­шли на вип­ла­ту ут­ри­ман­ня ко­закам, царсь­ким рат­ни­кам, а не на зба­гачен­ня геть­ма­на та стар­ши­ни. Про­ект Ме­фодія пе­ред­ба­чав та­кож істот­не по­силен­ня вій­сько­вої при­сут­ності Росії на те­рені Ліво­береж­жя. До ре­алізації своїх планів єпис­коп ра­див прис­ту­пити не­гай­но, для чо­го про­сив виділи­ти й­ому близь­ко півто­ри ти­сячі стрільців на чолі зі знат­ним бо­яри­ном і дя­ком, щоб, при­був­ши до Ук­раїни, й­ому бу­ло «надій­но го­вори­ти з геть­ма­ном».

Як ба­чимо, своєю ра­дикальністю про­ект Ме­фодія ви­ходить навіть за рам­ки су­час­них й­ому мос­ковсь­ких ба­жань що­до підпо­ряд­ку­ван­ня своїй владі Ліво­береж­ної Ук­раїни. Та­ким чи­ном, цей про­ект відкри­вав нові пер­спек­ти­ви для росій­ської політи­ки в цій сфері та вод­но­час ста­вив під сумнів пла­ни ук­раїнсь­ких політиків що­до зміцнен­ня геть­мансь­кої вла­ди. Са­ме то­му про­позиції Ме­фодія ста­ли відправ­ни­ми пун­кта­ми при ви­роб­ленні сум­нозвісних Мос­ковсь­ких ста­тей 1665 ро­ку.

Але царсь­кий уряд не на­важив­ся си­лою впро­вад­жу­вати про­ект, як це ра­див єпис­коп. На­весні 1665 ро­ку Брю­ховець­кий повідо­мив про свій твер­дий намір при­бути до Мос­кви, і уряд Олексія Ми­хай­ло­вича пос­та­новив за ліпше виріши­ти проб­ле­му в рам­ках да­ного візи­ту. Дій­сно, 11 ве­рес­ня 1665 ро­ку Іван Брю­ховець­кий пер­шим з ук­раїнсь­ких геть­манів при­був до Мос­кви на чолі ве­личез­но­го по­соль­ства, як бу­ло вже ска­зано ви­ще, сподіва­ючись у та­кий спосіб «власті собі при­бавлівать». Про­те зовсім інши­ми бу­ли наміри царсь­ко­го уря­ду. Після уро­чис­то­го прий­ому та а­удієнції у ца­ря, 15 ве­рес­ня роз­по­чали­ся пе­рего­вори геть­ма­на з гла­вою Ма­лоросій­сько­го при­казу бо­яри­ном П. Сал­ти­ковим. Од­ра­зу ж пред­став­ник царсь­ко­го уря­ду хотів за­писа­ти в до­говір ті по­ложен­ня, які місти­лись у про­екті Ме­фодія, зок­ре­ма що­до підпо­ряд­ку­ван­ня ук­раїнсь­ких фінансів царській казні. Геть­ман, як раніше, так і те­пер, будь–шо на­магав­ся не до­пус­ти­ти ць­ого. Зав’яза­лися три­валі дис­кусії. До­кумен­ти фіксу­ють, що ще 20 ве­рес­ня Брю­ховець­кий пе­реко­нував бо­яр, що «де­неж­но­го сбо­ру с ма­лорос­сий­ских жи­телей в каз­ну ве­лико­го го­суда­ря оби­рать от­нюдь не моч­но, да и за­водить то­го ны­не не на­доб­но, по­тому вре­мя во­ин­ское и шат­кое, пос­та­вят се­бе в ос­кор­бле­ние, и ча­ят от то­го ша­тос­ти». Од­нак про­ект Ме­фодія міцно засів у го­ловах росій­ських політиків. До то­го ж і сам епис­коп був нез­ри­мо при­сутнім на пе­рего­ворах у Ма­лоросій­сько­му при­казі. До скла­ду геть­мансь­кої де­легації вхо­дили й­ого од­но­думці — київсь­кий пол­ковник В. Дво­рець­кий та ге­нераль­ний пи­сар С. Гре­чаний, які, при­був­ши до Мос­кви, відвер­то пе­рей­шли в опо­зицію до геть­ма­на.

Ро­зуміючи прог­рашність своєї по­зиції і на­мага­ючись не втра­тити довіру царсь­ко­го уря­ду, 11 жов­тня Брю­ховець­кий був зму­шений по­годи­тися на те, щоб по­дат­ки, зібрані з ук­раїнсь­ких міщан і се­лян геть­мансь­кою адміністрацією, відте­пер над­хо­дили до царсь­кої каз­ни. Про­те й та­ка пос­тупка геть­ма­на не в повній мірі влаш­то­вува­ла мос­ковсь­ких політиків. То­му до ос­та­точ­ної ре­дакції ста­тей во­ни внес­ли істот­ну поп­равку: зби­ран­ня й прий­ом по­датків пок­ла­дали­ся не на геть­мансь­ку адміністрацію, а на царсь­ких воєвод, кількість яких в Ук­раїні ма­ла зрос­ти більш як у два ра­зи. Крім то­го, відте­пер усе не­козаць­ке на­селен­ня ук­раїнсь­ких міст і сіл підпо­ряд­ко­вува­лося царсь­ким воєво­дам. На­мага­ючись ком­пенсу­вати мо­ральні збит­ки за втра­ту влад­них пов­но­важень, Олексій Ми­хай­ло­вич на­горо­див Брю­ховець­ко­го бо­ярсь­ким ти­тулом, а стар­шин, які й­ого суп­ро­вод­жу­вали, по­жалу­вав дво­рянс­твом. Після то­го як геть­ман по­годив­ся підпи­сати Мос­ковські статті, цар од­ру­жив й­ого з донь­кою кня­зя Д. Дол­го­руко­ва, оскіль­ки Іван Мар­ти­нович ще в 1663 році вис­ловлю­вав по­бажан­ня «по­нята же­ну мос­ковсь­ко­го на­роду».

Не ма­ючи змо­ги про­тидіяти мос­ковсь­ко­му тис­кові в за­хисті геть­мансь­ких пре­рога­тив, Брю­ховець­кий праг­нув хоч би як «віддя­чити» Ме­фодію і то­му про­пону­вав ввес­ти до Мос­ковсь­ких ста­тей по­ложен­ня, згідно з яким на Київсь­ку мит­ро­полію мав би приз­на­чати­ся мос­ковсь­кий ієрарх. Ось так політич­на не­дале­ког­лядність і пре­валю­ван­ня при­ват­них інте­ресів над суспіль­ни­ми приз­ве­ли до по­даль­шо­го про­суван­ня росій­ської мо­нархії на шля­ху ліквідації ук­раїнсь­кої дер­жавності.

З тяж­ким сер­цем по­кидав Брю­ховець­кий Мос­кву, усвідом­лю­ючи, що ні бо­ярсь­кий чин, ні пос­во­ячен­ня з мос­ковсь­кою арис­тократією не спро­можні підня­ти й­ого ав­то­ритет в очах ук­раїнсь­ко­го суспіль­ства після підпи­сан­ня Мос­ковсь­ких ста­тей. То­му, за­лиша­ючи царсь­ку сто­лицю, геть­ман на­полег­ли­во кло­потав­ся про виділен­ня й­ому там ок­ре­мого дво­ру, оскіль­ки «не­ров­но вре­мя зай­мет и са­мого его лю­ба там (тоб­то — в Ук­раїні) мес­та не бу­дет, чтоб ему бы­ло ку­ды и са­мому при­ехать».

Політич­не пе­ред­чуття не об­ма­нуло Брю­ховець­ко­го. Довідав­шись про но­вий ук­раїнсь­ко–росій­ський до­говір і нові геть­манські ти­тули, ко­лишні со­юз­ни­ки Брю­ховець­ко­го в бо­ротьбі за геть­мансь­ку бу­лаву — ря­дові ко­заки — в один го­лос за­яви­ли, що «у нас в пред­ках бо­яр не бу­вало, а он за­водит нові по­ряд­ки, а воль­ності наші всі от­хо­дят».

Ще біль­ше ав­то­ритет геть­ма­на впав після то­го, як із се­реди­ни 1666 ро­ку в Ук­раїну при­були царські воєво­ди для втілен­ня до­гово­ру на прак­тиці. їх бру­таль­на по­ведінка що­до на­селен­ня Ук­раїни (де на відміну від Росії кріпац­тва в цей час не бу­ло), чис­ленні здирс­тва та на­дужит­тя при про­веденні пе­репи­су ук­раїнсь­ко­го на­селен­ня та об­кла­денні й­ого по­дат­ка­ми — все це по­роди­ло зрос­тання в регіоні ан­ти­мос­ковсь­ких й ан­ти­геть­мансь­ких нас­троїв.

Праг­ну­чи яки­мось чи­ном пом’як­ши­ти си­ту­ацію та зня­ти нап­ру­гу в суспіль­стві, Брю­ховець­кий віддав таємні роз­по­ряд­ження стар­шині не пе­реш­коджа­ти міща­нам і се­лянам при їх всту­пові до ко­заць­ко­го ста­ну, який і на­далі за­лишав­ся під зверхністю геть­ма­на й не підля­гав опо­дат­ку­ван­ню на ко­ристь ца­ря. Про­те такі за­ходи, при­род­но, вже не мог­ли вип­ра­вити ста­нови­ща та зу­пини­ти зрос­тання суспіль­но­го нев­до­волен­ня в Ук­раїні, яке з кож­ним днем по­ширю­вало­ся і в липні 1666 ро­ку ви­лилось у збройні вис­ту­пи на Пе­ре­яс­лавщині. За до­помо­гою росій­ської зброї пов­стан­ня вда­лося при­души­ти. Але та­ке вирішен­ня проб­ле­ми приз­ве­ло до ще біль­шо­го падіння ав­то­рите­ту Брю- хо­вець­ко­го. Царські воєво­ди в цей час до­носять з Ук­раїни, що «ко­заки де бо­яри­на и гет­ма­на все не лю­бят».

Крім усіх цих не­гараздів, у другій по­ловині 60–х років на геть­манські плечі ви­пала ще од­на вель­ми важ­ка но­ша, ви­нес­ти яку він так і не зумів. Маєть­ся на увазі фа­таль­ний для Ук­раїнсь­кої дер­жа­ви се­реди­ни XVII століття зовнішнь­ополітич­ний фак­тор. В цей час у росій­сько­му керівництві пе­ремог­ло уг­ру­пован­ня, яке вис­ту­пало за на­лагод­ження мир­них відно­син з поль­ським ко­ролем, навіть за ра­хунок пос­ту­пок при вирішенні «ук­раїнсь­кої проб­ле­ми». 13 січня 1667 ро­ку в се­лищі Ан­дру­сово між Росією та Річчю Пос­по­литою бу­ло ук­ла­дено пе­ремир’я, яке пе­ред­ба­чало роз­поділ ук­раїнсь­ких зе­мель між дво­ма сусідніми дер­жа­вами: Ліво­береж­жя закріплю­вало­ся за Росією, а Пра­вобе­реж­жя відхо­дило до Польщі. «Ан­друсівсь­кий торг» (як влуч­но наз­вав ці події С. Ве­лич­ко) вик­ли­кав в Ук­раїні бу­рю нев­до­волен­ня. Про­ти уго­ди рішу­че вис­ту­пав пра­вобе­реж­ний геть­ман П. До­рошен­ко. Й­ого зак­ли­ки до бо­роть­би за не­залежність Вітчиз­ни знай­шли ши­року підтрим­ку не тіль­ки на Пра­вобе­режжі, а й на За­порожжі та Ліво­бережжі.

За та­ких умов і до то­го не­чис­ленні ла­ви прибічників Брю­ховець­ко­го та­нули з кож­ним днем. Об­ста­вини заг­на­ли ліво­береж­но­го геть­ма­на у ще глухіший кут. І са­ме від ць­ого він став па­тологічно підозрілим і жор­сто­ким. За най­мен­шою підоз­рою в ан­ти­геть­мансь­ких намірах стар­шин за­ареш­то­вува­ли і відправ­ля­ли до Мос­кви. Звідти ж до­рога здебіль­шо­го пря­мува­ла до Сибіру. До Сибіру, який у свідо­мості ук­раїнців асоціював­ся з ко­лами пек­ла. А то­му відправ­ка до Мос­кви, за свідчен­ням єпис­ко­па Ме­фодія, в Ук­раїні вва­жала­ся ка­рою, страшнішою навіть за смерть. І са­ме так Брю­ховець­кий по­карав ге­нераль­но­го суд­дю Ю. Не­замая, ли­сянсь­ко­го пол­ковни­ка Ви­соча­на, інших стар­шин, запідоз­ре­них у змові.

Ще однією страш­ною оз­на­кою ча­су ста­ли ба­гат­тя в геть­манській ре­зиденції в Га­дячі, які сповісти­ли про по­вер­нення в Ук­раїну пох­му­рої се­реднь­овічної до­би. За на­казом Брю­ховець­ко­го на май­дані в Га­дячі «пе­ред всім на­родом, за ма­лую ви­ну» спа­лили декіль­кох жінок, зви­нува­чених у чак­лунстві. Нові прис­трасті Іва­на Мар­ти­нови­ча не за­лиши­ли й­ому ча­су для за­нят­тя вій­сько­вими та адміністра­тив­ни­ми спра­вами. І то­му царські воєво­ди до­носи­ли в Мос­кву, що ко­заки ремс­тву­ють: «что то за гет­ман, ко­торый си­дит в го­роде, как в лу­кош­ке, а толь­ко за ним и діла, что відьм жжет».

У цей час Брю­ховець­кий ос­та­точ­но втра­тив підтрим­ку на­селен­ня Ліво­береж­ної Ук­раїни. Ма­ло надій за­лиши­лося й на до­помо­гу Мос­кви, оскіль­ки там до керівниц­тва Ма­лоросій­ським при­казом при­ходить один з творців Ан­друсівсь­кої уго­ди А. Ор­дин–На­щокін, ще з кінця 50–х років відо­мий своїми ук­раїно­фобсь­ки­ми за­ява­ми. То­му відно­сини Брю­ховець­ко­го з но­вим гла­вою росій­сько­го дип­ло­матич­но­го відомс­тва не скла­лися, до то­го ж нев­довзі геть­ман довідав­ся про те, що царсь­кий уряд роз­по­чав таємні пе­рего­вори з й­ого су­пер­ни­ком — пра­вобе­реж­ним геть­ма­ном До­рошен­ком.

Ґрунт ос­та­точ­но вис­ли­зав з–під ніг Іва­на Мар­ти­нови­ча, й він удав­ся до вкрай ри­зико­вано­го, але єди­но мож­ли­вого в тих умо­вах кро­ку — сам роз­по­чав пе­рего­вори з геть­ма­ном П. До­рошен­ком та по­чав го­тува­ти вис­туп про­ти Мос­кви. Став­ши на цей ри­зико­ваний шлях, геть­ман при­мирив­ся зі своїм давнішнім во­рогом Ме­фодієм, а та­кож спро­бував по­розуміти­ся з ви­щим пра­вос­лавним ду­ховенс­твом, на­сам­пе­ред схи­лити на свій бік впли­вовий мо­раль­ний ав­то­ритет Ук­раїни — архіман­дри­та Києво–Пе­черсь­кої лав­ри Іно­кентія Гізе­ля.

На по­чат­ку 1668 ро­ку Брю­ховець­кий скли­кав у Га­дячі стар­шинсь­ку ра­ду, на якій ого­лосив стар­шині сен­сацій­ну но­вину — про свій намір розірва­ти з Мос­квою, виз­на­ти про­тек­то­рат Ту­реч­чи­ни, об’єдна­тися з П. До­рошен­ком і спіль­ни­ми зу­сил­ля­ми до­бива­тися не­залеж­ності Ук­раїни. По закінченні ра­ди до Стам­бу­ла, Бах­чи­сарая та Чи­гири­на відпра­вили­ся пос­ли ліво­береж­но­го геть­ма­на, а по всій Ук­раїні бу­ло розісла­но й­ого універ­са­ли із зак­ли­ком до пов­стан­ня про­ти не­навис­но­го мос­ковсь­ко­го яр­ма. Довідав­шись про ан­ти­уря­дові за­вору­шен­ня на До­ну, Брю­ховець­кий відпра­вив вель­ми крас­но­мов­не пос­лання до керівни­ка пов­ста­лих Сте­пана Разіна, зак­ли­кав­ши то­го спіль­но бо­роти­ся за свої пра­ва й воль­ності.

8 лю­того 1668 ро­ку роз­по­чало­ся виг­нання царсь­ких воєвод з ук­раїнсь­ких міст. Ду­же швид­ко май­же все Ліво­береж­жя (за ви­нят­ком декіль­кох доб­ре за­хище­них міст–фор­тець) бу­ло звіль­не­но від вій­сько­вої при­сут­ності Мос­кви. Але бу­ло доб­ре зро­зуміло, що запізніле «прозріння» Брю­ховець­ко­го нав­ряд чи доз­во­лить й­ому втри­мати ва­желі вла­ди у своїх ру­ках. Час­ти­на пол­ковників, ба­чачи без­силість І. Брю­ховець­ко­го, про­голо­сили стар­шим пол­ковни­ка Д. Мно­гогрішно­го. Нез­ва­жа­ючи на по­передні за­пев­нення П. До­рошен­ка склас­ти з се­бе геть­манські пов­но­важен­ня «толь­ко б де вой­ско со­воку­пить вмес­те», І. Брю­ховець­кий ухи­лив­ся від про­веден­ня об’єдна­ної ра­ди, а ко­ли пра­вобе­реж­ний пра­витель фор­су­вав Дніпро і ввів свої вій­ська про­ти Ро­мода­новсь­ко­го, Іван Мар­ти­нович ки­нув­ся До­рошен­кові на­переріз.

У по­неділок, 7 чер­вня 1668 ро­ку суп­ро­тив­ни­ки зій­шли­ся поб­ли­зу Ди­кань­ки, на зна­мени­тому Сер­би­ному полі. То­му са­мому полі, де де­сять років то­му вже з’ясо­вува­ли сто­сун­ки геть­ман Іван Ви­говсь­кий та Мар­тин Пуш­кар. Але ць­ого ра­зу, на щас­тя, до ма­сово­го по­боїща спра­ва не дій­шла. Ліво­бережні ко­заки зра­зу ж за­яви­ли про свою го­товність виз­на­ти вла­ду До­рошен­ка і си­ломіць при­тяг­ли сво­го пра­вите­ля до на­мету пе­ремож­ця. До­рошен­ко на­казав при­кува­ти пе­ремо­жено­го су­пер­ни­ка до гар­ма­ти. На­товп, що скла­дав­ся го­лов­ним чи­ном з ліво­береж­них ко­заків, мож­ли­во, тих са­мих, які п’ять років то­му зве­ли Брю­ховець­ко­го на вер­ши­ну вла­ди, неп­ра­виль­но зро­зумів зроб­ле­ний пра­вобе­реж­ним геть­ма­ном знак ру­кою, розцінив­ши й­ого як смер­тний ви­рок. Во­ни на­кину­лися на сво­го во­лода­ря, і, нез­ва­жа­ючи на відчай­душні спро­би за­порож­ця Чу­гуя за­хис­ти­ти жит­тя сво­го давнь­ого то­вари­ша, за кіль­ка хви­лин І. Брю­ховець­ко­го бу­ло по–звіря­чому за­като­вано.

За на­казом До­рошен­ка, яко­го тут же на Сер­би­ному полі бу­ло про­голо­шено геть­ма­ном об’єдна­ної Ук­раїни, тіло покій­но­го бу­ло пе­реве­зено до Га­дяча і там з усіма по­чес­тя­ми по­хова­но в Со­борній церкві. На мо­гильній плиті, се­ред іншо­го, бу­ло на­писа­но:

«От зем­но­го краю
Про­шу всіх пос­по­лу,
В зем­ном ле­жа до­лу,
Не став­ся су­рово,
То дай­ми сло­во:
«Вічна ему бу­ди
Па­мять от всіх лю­дей»»…