Чорнобильська катастрофа

Да­та і місце

26 квітня 1986 р., 4-й енер­гоблок Чор­но­биль­ської А­ЕС імені В. І. Леніна (110 км на північ від міста Київ), радіо­ак­тивна хма­ра прой­шла над євро­пей­ською час­ти­ною СРСР, біль­шою час­ти­ною Євро­пи, східною час­ти­ною США.

Дій­ові осо­би

Во­лоди­мир Ва­силь­ович Щер­биць­кий (1918–1990; у 1957–1961 рр. сек­ре­тар ЦК КПУ, у 1961–1963, 1965–1972 рр. го­лова Ра­ди міністрів УРСР, у 1972–1989 1-й сек­ре­тар ЦК КПУ, у 1971–1989 рр. член Політбю­ро ЦК КПРС); Ми­кола Ан­то­нович Дол­ле­жаль (1899–2000; інже­нер-теп­ло­технік, у 1952–1986 рр. ке­рував НДІ-8, що конс­тру­ював усі ра­дянські ре­ак­то­ри, го­лов­ний конс­трук­тор ре­ак­торів ти­пу РБМК-1000, двічі Ге­рой Соціалістич­ної Праці, ка­валер 6 ор­денів Леніна, ла­уре­ат Ленінсь­кої і 3 Сталінсь­ких премій, не­офіцій­но – го­лов­ний ви­нува­тець аварії, зму­шений піти на пенсію 1986 р.); на­уко­вий кон­суль­тант про­ек­ту Ана­толій Пет­ро­вич Олек­сан­дров (1903–1994; за­моло­ду – учас­ник Біло­го ру­ху, зго­дом ви­дат­ний ра­дянсь­кий фізик-ядер­ник, зас­тупник І. Кур­ча­това, один із роз­робників ра­дянсь­кої атом­ної зброї, атом­них кри­голамів, у 1975–1986 рр. пре­зидент АН СРСР, тричі Ге­рой Соціалістич­ної Праці, ка­валер 9 ор­денів Леніна і 5 Сталінсь­ких премій, після Чор­но­биля був на пенсії); ди­рек­тор ЧА­ЕС Віктор Пет­ро­вич Брю­ханов (нар. 1935; з квітня 1970 до лип­ня 1986 р. ди­рек­тор ЧА­ЕС, 1986 р. вик­лю­чений з партії, 1987 р. за­суд­же­ний на 10 років ув’яз­нення, інвалід II гру­пи); го­лов­ний інже­нер ЧА­ЕС Ми­кола Мак­си­мович Фомін (у 1973–1986 рр. го­лов­ний інже­нер ЧА­ЕС, 1987 р. за­суд­же­ний на 10 років поз­бавлен­ня волі); Ана­толій Сте­пано­вич Дят­лов (1931–1995; зас­тупник го­лов­но­го інже­нера з екс­плу­атації, приз­на­чений су­дом «го­лов­ним ви­нуват­цем аварії», 1987 р. за­суд­же­ний на 10 років поз­бавлен­ня волі, ви­пуще­ний дос­тро­ково за ста­ном здо­ров’я); Ми­кола Ти­мофій­ович Ан­тошкін (нар. 1942; 1985 р. ге­нерал-май­ор, на­чаль­ник шта­бу ВВС Київсь­ко­го вій­сько­вого ок­ру­гу, ке­рував ліквідацією наслідків ка­тас­тро­фи, от­ри­мав зван­ня Ге­роя СРСР і ве­лику до­зу оп­ромінен­ня, у 1988–1998 рр. на ко­ман­дних по­садах ВВС СРСР та Росії); Бо­рис Євдо­кимо­вич Щер­би­на (1919–1990; один із творців ра­дянсь­ко­го наф­то­газо­вого ком­плек­су в Західно­му Сибіру, у 1984–1989 рр. зас­тупник го­лови Ра­ди міністрів СРСР, го­лова уря­дової комісії з ліквідації наслідків аварії на ЧА­ЕС, подібної ж комісії з ліквідації наслідків зем­летру­су у Вірменії 1988 р., член ЦК КПРС у 1976–1990 рр.); Ва­лерій Олексій­ович Ле­гасов (1936–1988; ви­дат­ний ра­дянсь­кий хімік, ака­демік АН СРСР, з 1983 р. 1-й зас­тупник ди­рек­то­ра інсти­туту атом­ної енергії імені І. Кур­ча­това, один із го­лов­них ор­ганіза­торів ліквідації наслідків ка­тас­тро­фи, після до­повіді в МА­ГАТЕ 1986 р. що­до при­чин тра­гедії підда­вав­ся ць­ку­ван­ням з бо­ку час­ти­ни ко­лег-уче­них і вла­ди, за­гинув за нез’ясо­ваних об­ста­вин); ко­ман­ди­ри по­жеж­них час­тин Ва­силь Іва­нович Ігна­тен­ко (1961–1986), Віктор Ми­колай­ович Кібе­нок (1963–1986), Во­лоди­мир Пав­ло­вич Пра­вик (1962–1986), Ле­онід Пет­ро­вич Те­лят­ни­ков (1951–2004; 1986 р. май­ор внутрішньої служ­би) та ін.

Пе­реду­мови події

Про­ек­тне зав­дання на будівниц­тво Чор­но­биль­ської А­ЕС по­тужністю 2000 МВт бу­ло ви­кона­но Ураль­ським відділен­ням інсти­туту «Теп­ло­елек­троп­ро­ект». Зат­вер­дже­не 29 ве­рес­ня 1967 р. Міне­нер­го СРСР зав­дання бу­ло роз­робле­не для трь­ох видів ре­ак­торів, з яких бу­ло об­ра­но най­де­шев­ший і най­ефек­тивніший на той час (але й по­тенцій­но най­не­без­печніший) варіант – бе­зобо­лон­ко­вий графіто-вод­ний ре­ак­тор ти­пу РБМК-1000. На­казом Міне­нер­го СРСР від 30 бе­рез­ня 1970 р. по­даль­ше про­ек­ту­ван­ня Чор­но­биль­ської А­ЕС бу­ло до­руче­но інсти­туту «Гідроп­ро­ект». Чор­но­биль­ська А­ЕС ста­ла треть­ою станцією з ре­ак­то­рами ти­пу РБМК-1000 після Ленінградсь­кої і Курсь­кої А­ЕС, прий­ня­тих в екс­плу­атацію відповідно в 1973 і 1976 рр. Спо­руд­ження ЧА­ЕС роз­по­чало­ся 1970 р., керівниц­тво СРСР та УРСР кіль­ка разів фор­су­вало тем­пи будівниц­тва, що не мог­ло не відби­тися на якості ви­кона­них робіт. 1977 р. за­пуще­но 1-й енер­гоблок станції, нас­тупно­го ро­ку – 2-й, 1981 р. – 3-й, на­решті, 1983 р. – 4-й (будівниц­тво ще двох енер­гоблоків бу­ло зу­пине­но 1988 р.). У ве­ресні 1982 р. на ЧА­ЕС ста­лася пер­ша помітна аварія, кот­ру вда­лося швид­ко ло­калізу­вати, інфор­мацію про неї не роз­го­лошу­вали. З проб­ле­мами про­сува­лося будівниц­тво 5-го енер­гобло­ку, ди­рек­тор ЧА­ЕС скар­жився на постійні протікан­ня радіо­ак­тивної во­ди з сис­те­ми охо­лод­ження діючих ре­ак­торів.

Хід події

Без­по­середнь­ою при­чиною аварії ста­ло про­веден­ня пер­со­налом станції низ­ки санкціоно­ваних «зго­ри» ек­спе­риментів, котрі ста­ли фа­таль­ни­ми для вкрай не­дос­ко­налої конс­трукції ре­ак­то­ра. На 25 квітня 1986 р. бу­ла зап­ла­нова­на зу­пин­ка 4-го енер­гобло­ку Чор­но­биль­ської А­ЕС для чер­го­вого об­слу­гову­ван­ня. Цю мож­ливість виріши­ли ви­корис­та­ти для про­веден­ня низ­ки вип­ро­бувань з ви­микан­ням де­яких сис­тем. По­чат­ко­ве рішен­ня ра­дянсь­кої комісії та МА­ГАТЕ: у то­му, що ста­лося, ви­нен об­слу­гову­валь­ний пер­со­нал станції, що діяв усу­переч техніці без­пе­ки. Су­час­на по­зиція біль­шості ек­спертів: дії пер­со­налу станції бу­ли дру­горяд­ною при­чиною тра­гедії, го­лов­на проб­ле­ма – не­дос­ко­нала конс­трукція ре­ак­то­ра. У ре­зуль­таті кіль­кох ви­бухів уночі о 1.23 бу­ло зруй­но­вано знач­ну час­ти­ну 4-го енер­гобло­ку, по­чала­ся по­жежа, кот­ру вда­лося по­гаси­ти кіль­ком бри­гадам по­жеж­ників близь­ко 5-ї го­дини ран­ку 26 квітня (всі по­жеж­ни­ки, окрім водіїв, от­ри­мали жах­ливі до­зи оп­ромінен­ня і по­мер­ли за кіль­ка днів), по­жежі спа­лаху­вали ще кіль­ка разів у травні 1986 р. Найгіршим бу­ло те, що в ре­зуль­таті ви­бухів став­ся ви­кид радіо­ак­тивних ре­човин, у то­му числі ізо­топів ура­ну, плу­тонію, й­оду-131, цезію-134, цезію-137, стронцію-90. Си­ту­ація погіршу­вала­ся у зв’яз­ку з тим, що в зруй­но­вано­му ре­ак­торі про­дов­жу­вали­ся не­кон­троль­овані ядерні й хімічні (від горіння за­пасів графіту) ре­акції з виділен­ням теп­ла, з ви­вер­женням із роз­ло­му про­тягом ба­гать­ох днів про­дуктів горіння радіо­ак­тивних еле­ментів і за­ражен­ня ни­ми ве­ликих те­риторій (знач­ної час­ти­ни Біло­русії, ук­раїнсь­ко­го Полісся, де­яких рай­онів Росії, менші до­зи радіо­ак­тивно­го пи­лу от­ри­мали май­же вся Євро­па та Північна Аме­рика). Зу­пини­ти ак­тивний ви­кид радіо­ак­тивних ре­човин із зруй­но­вано­го ре­ак­то­ра вда­лося ли­ше до кінця трав­ня 1986 р. мобілізацією ре­сурсів усь­ого СРСР і ціною ма­сово­го оп­ромінен­ня ти­сяч ліквіда­торів (у ліквідації наслідків бра­ли участь до 600 тис. осіб, із них 240 тис. ви­кона­ли ос­новний об­сяг робіт у 1986–1987 рр.). Пер­ша стадія ліквідації за­вер­ши­лася в лис­то­паді 1986 р. із закінчен­ням будівниц­тва об’єкта «Ук­риття» – залізо­бетон­но­го сар­ко­фага над ре­ак­то­ром, що містив (і все ще містить) знач­ну час­ти­ну 180–190 т ядер­но­го па­лива – діок­си­ду ура­ну.

Наслідки події

Заб­руднен­ня ве­ликих те­риторій в Ук­раїні, Біло­русії та Росії, ство­рен­ня 30-кіло­мет­ро­вої зо­ни відчу­жен­ня, зни­щен­ня со­тень дрібних на­селе­них пунктів і міст Чор­но­биль та Прип’ять, ма­сова ева­ку­ація півміль­йона лю­дей, повіль­на смерть де­сятків ти­сяч ліквіда­торів від хво­роб, пов’яза­них із їхнь­ою діяльністю в зоні за­ражен­ня, підрив віри міль­йонів ра­дянсь­ких гро­мадян у все­могутність ра­дянсь­кої на­уки, пра­вильність партій­ної політи­ки (внаслідок нев­да­лих спроб керівниц­тва рес­публіки і СРСР при­хова­ти мас­штаб і ха­рак­тер події, пе­рене­сен­ня термінів ева­ку­ації, дезінфор­мацію на­селен­ня). 2000 р. ЧА­ЕС бу­ло ос­та­точ­но зу­пине­но, сь­огодні три­ває будівниц­тво но­вого сар­ко­фага.

Істо­рич­на пам’ять

Зна­кова трагічна подія не­давнь­ого ук­раїнсь­ко­го ми­нуло­го, пам’ять про яку ак­ту­алізов­на на всіх рівнях ук­раїнсь­ко­го суспіль­ства та країн ко­лишнь­ого СРСР. Ос­мислен­ню Чор­но­биль­ської тра­гедії прис­вя­чені де­сят­ки фільмів, му­зич­них, по­етич­них і про­зових творів, у де­сят­ках міст і сіл ко­лишнь­ого СРСР вста­нов­ле­но пам’ят­ни­ки ліквіда­торам, у Києві діє му­зей Чор­но­биля. Роз­ви­ваєть­ся та­кий вид екс­тре­маль­но­го ту­риз­му, як чор­но­биль­ське стал­керс­тво.