Богдан–Зиновій Михайлович Хмельницький

Бог­дан–Зи­новій Ми­хай­ло­вич Хмель­ниць­кий 

(1595–1657)

«…й­ого сла­ва та ім’я лу­на­ють по світу»

Ви­дат­ний ук­раїнсь­кий політик, пол­ко­водець і дип­ло­мат, очіль­ник національ­но–виз­воль­ної бо­роть­би 1648–1657років, тво­рець дер­жа­ви та її пер­ший геть­ман. Ство­рив армію, фор­му­вав дер­жавні інсти­туції, зміцню­вав геть­мансь­ку вла­ду. Він сфор­му­лював дер­жавну ідею, що пе­ред­ба­чала ство­рен­ня не­залеж­ної со­бор­ної Ук­раїнсь­кої дер­жа­ви в етнічних ме­жах про­живан­ня ук­раїнсь­ко­го на­роду. Про­водя­чи ви­важе­ну соціаль­но–еко­номічну політи­ку, за­побіг спа­лаху гро­мадянсь­кої вій­ни. Вод­но­раз зап­ро­вадив но­вий адміністра­тив­но–те­риторіаль­ний устрій, ре­фор­му­вав Січ, зміцнив дер­жавні інсти­туції, вдос­ко­налю­вав функціону­ван­ня ор­ганів вла­ди, вів дип­ло­матич­ну бо­роть­бу за міжна­род­не виз­нання мо­лодої дер­жа­ви. Вра­хову­ючи враз­ливість її ге­ополітич­но­го ста­нови­ща, на­магав­ся зігра­ти на су­переч­ностях між Річчю Пос­по­литою, Мос­ковією й Пор­тою (обіця­ючи прий­ня­ти про­текцію відповідно ца­ря і сул­та­на), вклю­чити у сфе­ру впли­ву ук­раїнсь­ких інте­ресів Мол­до­ву і Ва­лахію. Після ук­ла­дан­ня ук­раїнсь­ко–мос­ковсь­ко­го со­юзу 1654 ро­ку рішу­че про­тидіяв намірам Мос­кви об­ме­жити су­веренітет ко­заць­кої Ук­раїни. Не­запе­реч­ною зас­лу­гою геть­ма­на Б. Хмель­ниць­ко­го бу­ло те, що все ук­раїнство, нез­ва­жа­ючи на ста­нові інте­реси, вис­ту­пило єди­ною як ніко­ли си­лою в бо­ротьбі за національ­не виз­во­лен­ня. Діяльність цієї не­пересічної пос­таті ук­раїнсь­кої історії не тіль­ки виз­на­чила до­лю са­мої Ук­раїни, а й відчут­но впли­нула на євро­пей­ське політич­не жит­тя.

Жод­ний з істо­рич­них діячів на­шого на­роду не мо­же зрівня­тися з Бог­да­ном Хмель­ниць­ким за кількістю ство­рених праць про нь­ого. Важ­ко навіть пе­релічи­ти ви­ди на­уко­вих розвідок і творів ху­дожньої літе­рату­ри й мис­тец­тва, в яких опи­суєть­ся, досліджуєть­ся, змаль­овуєть­ся, зга­дуєть­ся пос­тать Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го. На­укові мо­ног­рафії, статті, розвідки і до­кумен­тальні публікації, за­пис­ки, ме­му­ари і спо­гади… На­род у своїй твор­чості — істо­рич­них піснях, ду­мах, ле­ген­дах, пе­река­зах, прик­ладно­му мис­тецтві — приділяє особ­ли­ву ува­гу сла­вет­но­му ко­заць­ко­му геть­ма­нові. Про нь­ого на­писа­но ро­мани, повісті, оповідан­ня, по­еми, дра­ми, ство­рено кінострічки, кар­ти­ни і скуль­пту­ри. Ко­ли б хто–не­будь спро­бував зро­бити кар­ту місць, де ви­ника­ли всі ці на­укові, літе­ратурні та мис­тецькі тво­ри про Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го, то до­вело­ся б вклю­чити до неї ба­гато країн світу.

Як це не див­но, але Бог­да­нові Хмель­ниць­ко­му не ду­же та­лани­ло в ук­раїнській історіог­рафії (біль­ше щас­ти­ло в за­кор­донній, нап­риклад поль­ській). Фігу­ра, без сумніву, ду­же склад­на — бо він і виз­во­литель з–під Польщі, і той, що віддав Ук­раїну Росії, і об­ра­ний на­родом де­мок­ра­тич­ний вождь, і пред­став­ник ав­то­ритар­ної, де­коли ду­же жор­сто­кої вла­ди, і за­хис­ник на­роду та од­но­час­но згуб­ця, який роз­пла­чував­ся яси­ром за та­тарсь­ку до­помо­гу, носій па­ралель­но рес­публікансь­ких і мо­нархічних прин­ципів і т. д., і т. п.

Історія підня­ла на своїх хви­лях ук­раїнсь­ко­го геть­ма­на то­му, що він втілив істо­ричні сподіван­ня сво­го на­роду на влас­не дер­жавне жит­тя. Бог­дан Хмель­ниць­кий на­лежав до тих ти­пових пос­та­тей до­би, що да­ла світові в різних країнах ви­дат­них діячів політи­ки, на­уки, куль­ту­ри, наділе­них найрізно­манітніши­ми та­лан­та­ми. Лю­ди ве­ликих прис­трас­тей і мо­гутнь­ого інте­лек­ту, во­ни підня­лися до най­ви­щих щаблів тодішньої освіче­ності і ви­яв­ля­ли се­бе вод­но­час в кіль­кох га­лузях і сфе­рах людсь­кої діяль­ності. Це і Ян Гус, і То­мас Мюн­цер, і Олівер Кром­вель, і, без­пе­реч­но, Бог­дан Хмель­ниць­кий.

В Ук­раїні та­ка лю­дина ви­яв­ля­ла се­бе пе­редусім у національ­но–виз­вольній бо­ротьбі. Ця бо­роть­ба в XVI–XVII століттях на­була зна­чен­ня най­важ­ливішої проб­ле­ми, від вирішен­ня якої за­лежа­ла до­ля усь­ого на­роду. Бо пос­та­ло пи­тан­ня: бу­ти чи не бу­ти ук­раїнсь­ко­му на­родові? Ту­рець­ко–та­тарські за­гар­бни­ки заг­ро­жува­ли й­ому фізич­ним ви­нищен­ням. Па­нуван­ня шля­хетсь­кої Польщі заг­ро­жува­ло зни­щен­ням ду­хов­ним. За­хоп­ле­на жа­добою на­живи, поль­ська шлях­та праг­ну­ла прив­ласни­ти ве­личезні прос­то­ри ук­раїнсь­кої землі та закріпа­чити її лю­дей. У ко­лонізації Ук­раїни, ока­толи­ченні ук­раїнців ба­чила во­на свій шлях до ць­ого. То­му ка­толиць­ка цер­ква й осо­бис­то Па­па іме­нем Хрис­та бла­гос­ловля­ли будь–які бу­зувірства і роз­пра­ви над не­покірни­ми «хло­пами–схиз­ма­тами». Зло­чини шлях­ти про­ти ук­раїнсь­ко­го на­роду, як свідчи­ла «Історія Русів», бу­ли страш­ни­ми. Чи­нили різні грабіжниц­тва, «пе­ред очи­ма батьків спа­люва­ли лю­дей на жа­ру і ва­рили в ка­занах, а потім і ма­терів відда­вали на му­ки і смерть». До то­го ж усе це поєдну­вало­ся з об­ра­зою національ­ної гідності і віри.

Та­ким бу­ло жит­тя в Ук­раїні. І не міг на­род весь час терпіти на­руги, піднімав­ся на бо­роть­бу. В Ук­раїні постій­но ви­буха­ли пов­стан­ня, які пе­рерос­та­ли у національ­но–виз­вольні вій­ни. Провідни­ком цієї бо­роть­би з кінця XVI та в першій по­ловині XVII століття бу­ло ко­зац­тво.

І то­му стає зро­зумілим, чо­му са­ме на Бог­да­нові, не­мов у фо­кусі, зій­шли­ся праг­нення, зу­сил­ля, інте­реси всь­ого ук­раїнсь­ко­го суспіль­ства XVII століття. Од­но­час­но він сам був по­род­женням цієї до­би. Епо­ха ви­хова­ла й­ого са­ме та­ким, яким він став.

Досі до­кумен­таль­но не вста­нов­ле­но, де са­ме на­родив­ся Бог­дан Хмель­ниць­кий. Існує кіль­ка при­пущень. Але відо­мо, де ми­нув пер­ший період й­ого жит­тя, ми знаємо, в яких умо­вах фор­му­вала­ся й­ого не­пересічна індивіду­альність.

На­родив­ся май­бутній геть­ман 27 груд­ня 1595 ро­ку в ро­дині пра­вос­лавно­го шлях­ти­ча Ми­хай­ла Хмель­ниць­ко­го. 27 груд­ня — це день свя­того Те­одо­ра На­чер­та­ного, і хлоп­чи­ки, на­род­жені у цей день, одер­жу­вали ім’я Бог­дан (на­род­на фор­ма імені Те­одор). Й­мовірно, місцем на­род­ження був Су­ботів.

На жаль, до нас дій­шло об­маль відо­мос­тей про бать­ка Бог­да­на — дрібно­го ук­раїнсь­ко­го шлях­ти­ча Ми­хай­ла Хмель­ниць­ко­го. Й досі не по­тала­нило з’ясу­вати, з яко­го на­селе­ного пун­кту — Хмель­ни­ка, Хме­лева, Хмеліва, Хмель­но­го, Хмелівки — по­ходив й­ого рід. Відо­мо, що бать­ко мав доб­ру на той час освіту, де­який час пе­ребу­вав при дворі поль­но­го геть­ма­на Станісла­ва Жол­кевсь­ко­го. Тут на нь­ого звер­нув ува­гу влас­ник міста Одесь­ко Іван Да­нило­вич, який

і зап­ро­сив М. Хмель­ниць­ко­го до се­бе на служ­бу. Але потім бать­ко май­бутнь­ого геть­ма­на був зму­шений по­кину­ти об­лашто­вані землі че­рез по­каран­ня су­дом на «баніцію» чи «інфамію» (по­каран­ня за якесь свавіль­ство, бор­ги, відмо­ву ко­ритись су­довим ух­ва­лам, яке по­ляга­ло в об­ме­женні гро­мадянсь­ких прав та виг­нанні за межі ко­ролівства). Так Ми­хай­ло Хмель­ниць­кий, ря­ту­ючись від по­каран­ня, опи­нив­ся на Чи­гирин­щині.

Ми­хай­ло Хмель­ниць­кий при­був у Чи­гирин як пред­став­ник поль­сько­го маг­на­та Іва­на Да­нило­вича, який до­поміг й­ому втек­ти в ук­раїнські сте­пи. Він зай­мав­ся осад­ниц­твом, тоб­то зас­но­вував нові по­селен­ня в рай­оні Чи­гири­на. Се­ред за­селенців бу­ло не­мало й ко­заків — ко­лишніх пов­станців, з яки­ми в нь­ого скла­лися добрі сто­сун­ки. В са­мому Чи­гирині меш­ка­ло не­мало ко­заків–реєстровців, які нес­ли сто­рожо­ву служ­бу від набігів та­тар. Не ухи­ляв­ся від цієї служ­би й Ми­хай­ло Хмель­ниць­кий. Пев­не, й­ого ста­ранність у ви­конанні своїх обов’язків, доб­ро­порядність і доб­ро­зич­ливість до лю­дей і спри­яли то­му, що ско­ро він дос­лу­жив­ся до підста­рос­ти і став Чи­гиринсь­ким сот­ни­ком.

І хо­ча Ми­хай­ло був шлях­ти­чем, він, нез­ва­жа­ючи на ста­нові пе­реш­ко­ди, од­ру­жив­ся з ко­зач­кою. І це в по­даль­шо­му виз­на­чило не­пев­ний шля­хетсь­кий ста­тус їхнь­ого си­на Бог­да­на (який не­од­но­разо­во при на­годі підкрес­лю­вав своє шля­хетсь­ке по­ход­ження, але при ць­ому не за­бував і про свою ко­заць­ку кров).

Кіль­ка слів про шля­хетс­тво Б. Хмель­ниць­ко­го. Без­за­переч­но, що він от­ри­мав поль­ське шля­хетс­тво спад­ко­во, во­но, мож­ли­во, пе­рей­шло до нь­ого від предків, зок­ре­ма від бать­ка Ми­хай­ла. Як­що по­годи­тися з дум­кою, що чи­гиринсь­кий підста­рос­та Ми­хай­ло Хме­левсь­кий, який 1627 ро­ку пе­ребу­вав у ту­рецькій не­волі (згідно з про­тес­тацією русь­ко­го воєво­ди Іва­на Да­нило­вича, впи­сано­го до бусь­кої гродсь­кої кни­ги) та Ми­хай­ло Хмель­ниць­кий, осад­чий, ко­заць­кий сот­ник з Чи­гири­на й чи­гиринсь­кий підста­рос­та — це од­на і та ж осо­ба, то шля­хетс­тво Ми­хай­ла, а відтак й­ого си­на Бог­да­на не підля­гає сумніву. Ад­же підста­рос­тою міг бу­ти ли­ше шлях­тич і, крім то­го, ба­гатий шлях­тич (по­лоне­ного Ми­хай­ла Хмель­ниць­ко­го оціни­ли в ду­же ве­лику су­му — 500 чер­во­них зо­лотих ви­купу, або ма­ли обміня­ти на знат­но­го тур­ка Аб­драх­ма­на, що на ста­новищі по­лоне­ного пе­ребу­вав у зам­ку І. Да­нило­вича в Одесь­ку).

Місто Чи­гирин сто­яло на тор­го­вель­но­му шля­ху з Києва до Кри­му. І са­ме цим шля­хом та­тари най­частіше про­бира­лися в Ук­раїну. Цим же шля­хом відвіду­вали Ук­раїну й за­порожці. Ад­же Чи­гирин сто­яв не­подалік від За­порозь­кої Січі. І не мог­ли не бу­вати тут у ті ча­си і Гри­горій Ло­бода, і Федір По­ло­ус, і Ти­хон Бай­бу­за, і Пет­ро Са­гай­дач­ний, а зна­чить, і не поспілку­вати­ся з та­кою відо­мою і по­важ­ною лю­диною, як чи­гиринсь­кий підста­рос­та й ко­заць­кий сот­ник Ми­хай­ло Хмель­ниць­кий. Це, не­запе­реч­но, спри­яло то­му, що від самісінь­ко­го ди­тинс­тва Бог­да­на за­хопи­ли ко­зацькі по­ходи і мрія про За­порозь­ку Січ. Уже змал­ку він на­бирав­ся ко­заць­ко­го ду­ху, ріс в обож­ненні ко­заць­ко­го ли­царс­тва. Ма­лень­кий Бог­дан зрос­тав се­ред дітей ко­заків та се­лян, доб­ре знав жи­ву ук­раїнсь­ку мо­ву, на­родні пісні, ду­ми, при­каз­ки, ле­ген­ди (не ви­пад­ко­во навіть й­ого офіційні вис­ту­пи, привітан­ня, лис­ти бу­ли пе­реси­пані фоль­клор­ни­ми вкрап­лення­ми).

Літо­писи повідом­ля­ють про хо­лерич­ний тем­пе­рамент Бог­да­на Ми­хай­ло­вича. Й­мовірно, він ус­падку­вав й­ого від ма­тері. В ди­тинстві Бог­дан був за­паль­ним, не­покірним, гор­дим і вод­но­час ураз­ли­вим хлоп­чи­ком. Від бать­ка ж він пе­рей­няв рідкісний дар хо­лод­но­го ро­зуму, здатність за будь–яких об­ста­вин тве­резо зва­жува­ти си­ту­ацію й зна­ходи­ти най­оп­ти­мальніші рішен­ня. Все це блис­ку­че ви­яви­лося зго­дом, ко­ли він став геть­ма­ном.

Помітив­ши в си­на ве­ликі здібності до нав­чання, Ми­хай­ло Хмель­ниць­кий вирішив да­ти й­ому освіту. Дос­те­мен­но невідо­мо, в якій ук­раїнській школі нав­чався Бог­дан. Де­які вчені вка­зува­ли, що май­бутній геть­ман всту­пив до Київсь­кої братсь­кої шко­ли. Але цей факт виг­ля­дає ду­же сумнівно, бо в 1617 році, ко­ли і відкри­лася Київсь­ка братсь­ка шко­ла, Бог­да­ну бу­ло вже 22 ро­ки. Але ж аналіз на­писа­них Хмель­ниць­ким листів та універ­салів ука­зує на по­черк, ха­рак­терний са­ме для Київсь­кої шко­ли. Мож­на вва­жати, що хло­пець нав­чався в яко­мусь із нав­чаль­них зак­ладів Києва з й­ого ба­гати­ми тра­диціями крас­но­го пись­менс­тва. На дум­ку Б. Зам­линсь­ко­го, Бог­дан спо­чат­ку нав­чався вдо­ма, а зго­дом в одній із при­ходсь­ких шкіл у Києві. Справді, пер­шим учи­телем си­на міг бу­ти сам бать­ко або ж кот­рий­сь із пра­вос­лавних свя­щеників Чи­гири­на. Десь у 1605–1607 ро­ках Бог­дан, оче­вид­но, про­дов­жив нав­чання, найімовірніше, у школі при яко­мусь із київсь­ких мо­нас­тирів, де опа­нував літе­ратур­ну ук­раїнсь­ку мо­ву, здо­був відо­мості з істо­рич­но­го ми­нуло­го ук­раїнсь­ких (русь­ких) зе­мель, довідав­ся про гоніння пра­вос­лавної віри з бо­ку ка­толиць­кої та уніатсь­кої цер­ков, поль­ських та опо­ляче­них ук­раїнсь­ких панів.

Тим ча­сом Ми­хай­ло Хмель­ниць­кий, ви­кону­ючи різно­манітні до­ручен­ня Іва­на Да­нило­вича, ви­явив се­бе здібним ор­ганіза­тором й адміністра­тором. Й­ого ав­то­ритет се­ред меш­канців Чи­гири­на та нав­ко­лишніх місте­чок і сіл помітно зріс. Поліпши­лося й ма­теріаль­не ста­нови­ще сім’ї (за повідом­ленням анонімно­го ав­то­ра кінця XVII століття, Ми­хай­ло, пе­ребу­ва­ючи на службі в кор­сунсь­ко–чи­гиринсь­ко­го ста­рос­ти, «не за­бував» і про се­бе). Й­ого ділові якості та вміння до­ходи­ти зго­ди з ко­зака­ми не за­лиши­лися по­за ува­гою Да­нило­вича, і Хмель­ниць­кий не­заба­ром стає чи­гиринсь­ким підста­рос­тою. Це бу­ла на той час ви­сока по­сада, осо­ба, що обій­ма­ла її, бу­ла фак­тичним уп­ра­вите­лем ста­рос­тинсь­ко­го зам­ку й усь­ого ста­рос­тва, бо сам ста­рос­та (як пра­вило, маг­нат або за­мож­ний шлях­тич) рідко ко­ли постій­но меш­кав у своїй дер­жавній ре­зиденції. За відсут­ності ста­рос­ти підста­рос­та чи­нив та­кож суд, ко­ман­ду­вав вій­сько­вим за­гоном. Значні при­бут­ки, за­без­пе­чувані но­вою по­садою, да­ли Хмель­ниць­ко­му змо­гу кіль­ко­ма ро­ками пізніше зас­ну­вати на су­ботівсь­ких зем­лях сло­боду — Но­восельці.

За­дово­лений шкіль­ни­ми успіха­ми си­на чи­гиринсь­кий підста­рос­та вирішив нав­чи­ти Бог­да­на Поль­ської й ла­тинсь­кої мов, без знан­ня яких у Речі Пос­по­литій годі бу­ло й сподіва­тися на успішну кар’єру. Для ць­ого бать­ко об­рав єзуїтсь­ку ко­легію, зас­но­вану 1608 ро­ку у Ль­вові Станісла­вом Жол­кевсь­ким (мож­ли­во, з ць­ого пи­тан­ня він по­радив­ся із са­мим поль­ним геть­ма­ном). Бог­дан нав­чався в цій ко­легії десь із 1609 по 1615 рік, успішно прой­шов­ши кла­си гра­мати­ки, по­ети­ки та ри­тори­ки, опа­нував­ши поль­ську й ла­тинсь­ку мо­ви. У ко­легії він здо­був знан­ня інших на­ук, пізнав усі тон­кощі ка­толи­циз­му, що в май­бутнь­ому не раз ста­вало й­ому в при­годі.

Са­ме тоді у Львівській братській школі нав­чався й май­бутній Київсь­кий мит­ро­полит, виз­начний цер­ковний та куль­тур­ний діяч Пет­ро Мо­гила. І, оче­вид­но ж, Хмель­ниць­кий та Мо­гила не мог­ли не зна­ти один од­но­го. Про це свідчить, зок­ре­ма, їхнє пізніше теп­ле став­лення один до од­но­го.

Що ха­рак­терно, єзуїти не спро­мог­ли­ся на­кину­ти юна­кові відра­зу до пра­вос­лавної віри, підко­рити й­ого ду­шу та ро­зум, на­вер­ну­ти до ка­толи­циз­му, при­муси­ти зрек­ти­ся сво­го на­роду. Нав­па­ки, мож­на при­пус­ти­ти, що са­ме в стінах ко­легії він спо­чат­ку інтуїтив­но, а потім і свідо­мо відчув і за­гос­трив у собі во­рожість до єзуїтів. Став­ши геть­ма­ном, він, як відо­мо, домігся від поль­сько­го уря­ду за­боро­ни діяль­ності єзуїтів на те­риторії Ук­раїнсь­кої дер­жа­ви.

Після закінчен­ня нав­чання Бог­дан по­вер­нувся в Чи­гирин. Мо­лодий, освіче­ний, кмітли­вий у вій­сько­вих вип­ра­вах юнак не міг бу­ти ос­то­ронь подій, які го­моніли нав­ко­ло. А події ці бу­ли справді істо­рич­ни­ми. Після при­душен­ня в 1596 році пов­стан­ня Се­вери­на На­ливай­ка на­родні ма­си та ко­зацькі не­тяги не вти­хоми­рились, а по­чали нові вис­ту­пи, ос­но­вою яких ста­ло по­коза­чен­ня на­род­них верств, відмо­ва від ви­конан­ня по­вин­ностей, то­руван­ня сте­жок на За­порож­жя. Це все відби­вало­ся в душі юна­ка, за­род­жу­ючи зер­на спра­вед­ли­вості й жа­лю до сво­го у­яр­мле­ного на­роду.

Не да­вала й­ому спо­кою і сла­ва за­порожців, які вис­ту­пали на та­тар та турків, хо­дили по­хода­ми по Чор­но­му мо­рю, по­вер­та­ючись звідтіля спов­не­ними ба­гатств та вдячністю лю­дей, яких во­ни виз­во­ляли з не­волі. І то­му в час бур­хли­вого ста­нов­лення ко­заць­ко­го ста­ну мо­лодий Бог­дан не без до­помо­ги бать­ка всту­пає до Чи­гиринсь­кої сотні. Ко­ли це ста­лося? Ми­хай­ло Хмель­ниць­кий брав й­ого із со­бою в не­без­печний похід поль­сько­го вій­ська у Мол­давію в 1620 році. З ць­ого мож­на зро­бити вис­но­вок, що на той час Бог­дан уже мав чи­малий воєнний досвід, бо ж роз­судли­вий підста­рос­та ні в яко­му разі не на­важив­ся б ри­зику­вати жит­тям «не­обстріля­ного» си­на. От­же, ви­хова­нець єзуїтсь­кої ко­легії пот­ра­пив на ко­заць­ку служ­бу не­заба­ром після по­вер­нення зі Ль­во­ва, приб­лизно в 1617—1618 ро­ках, і з ць­ого ча­су на­зав­жди поєднав свою до­лю з ко­зац­твом. У цей період слав­ним й­ого про­води­рем був Пет­ро Ко­наше­вич–Са­гай­дач­ний. Не раз бу­вав він у Чи­гирині, знав і по­важав Ми­хай­ла Хмель­ниць­ко­го, відзна­чав й­ого освіче­ного, став­но­го си­на. І, мо­же, то­му, ко­ли в 1618 році Са­гай­дач­но­му на про­хан­ня поль­сько­го ко­роля Сигізмун­да III до­вело­ся й­ти на Мос­кву, то взяв він з со­бою і Бог­да­на. Є згад­ки, що Бог­дан ви­явив се­бе в ць­ому по­ході сміли­вим і вправ­ним воїном. Він у скрут­ну хви­лину навіть уря­тував ко­роле­вича Вла­дис­ла­ва. З то­го ча­су і за­пам’ятав ко­роле­вич ко­заць­ко­го си­на і при­яз­но ста­вив­ся до нь­ого аж до своєї смерті.

Цілком слуш­но пи­сав з ць­ого при­воду відо­мий ук­раїнсь­кий істо­рик і фоль­кло­рист Ми­хай­ло Мак­си­мович: «Зо­ря Хмель­ниць­ко­го зій­шла на Чор­но­му морі, у той час, як на Хо­тинсь­ко­му полі за­пада­ла зо­ря ста­рого Са­гай­дач­но­го. Жит­тя ць­ого дос­то­пам’ят­но­го геть­ма­на, який, слу­жачи з сла­вою Поль­ській Ко­роні і всій Речі Пос­по­литій, зро­бив для бла­га Ук­раїни все, що тіль­ки міг він зро­бити тоді, не підій­ма­ючи зброї на по­ляків, — те жит­тя слу­жило прик­ла­дом для Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го; й­ого шля­хом про­ходив він поп­ри­ще своє до геть­манс­тва, мужньо і дов­го–тер­пля­че, як хо­роб­рий воїн і чес­ний гро­мадя­нин рес­публіки Поль­ської, як доб­рий і надій­ний син своєї ко­заць­кої ма­тері, Ук­раїни. Але й­ому суд­же­но бу­ло прой­ти ще своїм шля­хом — поп­ри­ще геть­мансь­ко­го жит­тя і без­прик­ладно звер­ши­ти ту спра­ву, на яку бе­зуспішно по­рива­лися інші ук­раїнці впро­довж піввіку».

Після по­вер­нення в Ук­раїну Бог­дан слу­жив у кінній сотні сво­го бать­ка і ра­зом з ним у 1620 році взяв участь у битві під Це­цорою про­ти ту­рець­ких вій­ськ. У цій битві ге­роїчною смер­тю поліг Ми­хай­ло Хмель­ниць­кий, а й­ого син пот­ра­пив у ту­рець­кий по­лон.

До­ля за­кину­ла Бог­да­на до Кон­стан­ти­нопо­ля, де, за повідом­ленням ту­рець­ко­го літо­пис­ця Наїма Че­лебі, він пе­ребу­вав у не­волі в од­но­го із стар­шин сул­тансь­ко­го фло­ту (цей стар­ши­на про­живав у квар­талі Ка­сим–паші). Як зга­дував потім Бог­дан, він «терпів два ро­ки су­воро­го ув’яз­нення». Є підста­ви твер­ди­ти, що про­тягом ць­ого ча­су він опа­нував ос­но­ви ту­рець­кої мо­ви, знан­ня якої пізніше не раз ста­вало й­ому в при­годі. По­за вся­ким сумнівом, су­ворі вип­ро­буван­ня за­гар­ту­вали во­лю мо­лодо­го ко­зака, нав­чи­ли во­лодіти со­бою, мужньо зно­сити уда­ри долі. Яким чи­ном й­ому по­тала­нило вир­ва­тися на во­лю, ска­зати на­пев­не не мож­на. За од­ни­ми да­ними, він був ви­куп­ле­ний матір’ю, за інши­ми — ко­заки обміня­ли Бог­да­на на ту­рець­ких бранців. Є та­кож дум­ка, що він утік із ту­рець­ко­го по­лону.

По­вер­нувшись до рідної домівки, Бог­дан, во­чевидь, у пер­шу чер­гу зай­няв­ся гос­по­дарс­твом. Тим ча­сом й­ого ов­довіла ма­ти поз­най­оми­лась із дрібним біло­русь­ким шлях­ти­чем Пот­ре­кеївсь­ко­го повіту Ва­силем Ста­вець­ким, не­заба­ром вий­шла за нь­ого заміж і по­кину­ла Су­ботів. Че­рез де­який час у неї на­родив­ся син, яко­го наз­ва­ли Гри­горієм. Став­ши до­рос­лим, він з невідо­мих при­чин узяв собі прізви­ще не бать­ка, а Хмель­ниць­ких.

Бог­дан же по­новив свою служ­бу як реєстро­вий ко­зак Чи­гиринсь­ко­го пол­ку, хо­ча він, бу­дучи си­ном за­гиб­ло­го в бою чи­гиринсь­ко­го підста­рос­ти, мав мож­ливість обій­ня­ти якусь із по­сад в адміністрації Чи­гиринсь­ко­го ста­рос­тва. Зно­ву став­ши ко­заком, Бог­дан не міг не відчу­вати на­рос­тання нев­до­волен­ня ко­заць­ких мас політи­кою прав­ля­чих кіл Речі Пос­по­литої, на­маган­ня маг­натів і шлях­ти звес­ти нанівець ко­зацькі пра­ва та віль­ності. Не міг він та­кож не поміти­ти зрос­тання са­мо­усвідом­лення ко­зац­твом своїх сил, своєї ролі в житті Польщі.

Од­ру­жив­ся він пізно — десь у 30–річно­му віці. При­чин та­кого три­вало­го па­руб­ку­ван­ня ми не знаємо. Це тим па­че вик­ли­кає по­див, оскіль­ки відо­мо, що Бог­дан ніко­ли не був бай­ду­жим до жіно­чої вро­ди, скоріше нав­па­ки. А мо­же, він до то­го од­ру­жував­ся та по­ривав шлюб, але до­кумен­ти про цей факт не збе­рег­ли­ся. Га­дати не бу­демо. З істо­рич­них дже­рел дос­те­мен­но відо­мо ли­ше про й­ого под­ружнє жит­тя з Ган­ною Сомківною, яка по­ходи­ла з ро­дини за­мож­но­го пе­ре­яс­лавсь­ко­го ко­зака. Во­ни поб­ра­лися, й­мовірно, близь­ко 1625 ро­ку.

Ра­зом з тим про ці ча­си жит­тя Бог­да­на ми знаємо ду­же ма­ло. Хо­ча ще за жит­тя Хмель­ниць­ко­го по­чали ви­ходи­ти різно­манітні праці, які з тих чи інших по­зицій висвітлю­вали діяльність цієї ви­дат­ної істо­рич­ної осо­би. Відтоді ми­нуло по­над три століття, уп­ро­довж яких істо­рики різних дер­жав ак­тивно пра­цюва­ли для всебічно­го висвітлен­ня ти­танічної пос­таті ве­лико­го Бог­да­на. Од­нак більшість уче­них пе­реваж­но звер­та­ла свою пиль­ну ува­гу на зоб­ра­жен­ня ук­раїнсь­ко­го геть­ма­на як дер­жавно­го, політич­но­го та вій­сько­вого діяча. При ць­ому з по­ля зо­ру дослідників ви­пада­ло ба­гато «де­талей», що скла­да­ють пов­ноцінний об­раз лю­дини. Яки­ми бу­ли ха­рак­тер та зовнішність Хмель­ниць­ко­го, чи мав він якісь за­хоп­лення та як по­водив се­бе в пов­сякден­но­му житті, який одяг но­сив, яким на­по­ям і стра­вам відда­вав пе­рева­гу, чи пот­рапляв він у «цікаві історії» — ці пи­тан­ня і до сь­огодні за­лиша­ють­ся ма­ло вив­че­ними, а от­же, та­кими, що хви­лю­ють усіх, ко­му не­бай­ду­же ми­нуле на­шої країни. Отож спро­буємо висвітли­ти ок­ремі ас­пекти, що ха­рак­те­ризу­ють Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го са­ме як лю­дину.

Зва­жа­ючи на те, що до сь­огодні збе­рег­ло­ся по­над півсотні пор­третів Хмель­ниць­ко­го, інко­ли важ­ко зро­зуміти, якою ж нас­правді бу­ла зовнішність геть­ма­на. Од­нак мож­на ствер­джу­вати, що най­точніше її відтво­рив на своїй гра­вюрі гдансь­кий май­стер Гондіус, ад­же ство­рив він її за жит­тя Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го. Та­ким чи­ном, мо­жемо у­яви­ти собі зовнішній виг­ляд на­шого ви­дат­но­го співвітчиз­ни­ка. Тонкі бро­ви на втом­ле­ному об­личчі підкрес­лю­ють відкри­тий і вод­но­час влад­ний пог­ляд тем­них очей. Ви­соке чо­ло, тро­хи за­дов­гий ніс, зак­ру­чені до­низу ву­са, міцно сту­лені тонкі гу­би, не­важ­ке, але кру­то зріза­не підборіддя. До ць­ого мож­на до­дати свідчен­ня су­час­ників, які відзна­чали, що Хмель­ниць­кий був ви­ще се­реднь­ого зрос­ту, мав міцну бу­дову тіла — був «ши­рокий у кістках».

По­ведінка геть­ма­на засвідчу­вала, як ми вже відміча­ли, хо­лерич­ний тем­пе­рамент, який до­сить час­то ви­яв­лявся в ри­сах й­ого ха­рак­те­ру, так чи інак­ше впли­вав на й­ого вчин­ки та дії. Ті, ко­му по­щас­ти­ло спілку­вати­ся з ним, звер­та­ли ува­гу на тон­кий ро­зум, еру­дицію, вміння пе­ред­ба­чати роз­ви­ток подій, ста­леву во­лю геть­ма­на. Су­часні істо­рики заз­на­ча­ють, що Бог­да­нова різкість у суд­женнях і за­пальність у роз­мові поєдну­вали­ся з м’якістю і привітністю, до­тепність — із мов­чазністю, прос­то­та і щирість — з лу­кавс­твом і мстивістю, доб­ро­та — з су­ворою ви­мог­ливістю і навіть жор­стокістю. В й­ого ха­рак­тері ди­вовиж­но спле­лися воєди­но відчай­душ­на сміливість і хо­лод­нокров­на обачність, прин­ци­повість, що ме­жува­ла з упертістю, й го­товність до ком­промісу. Мож­на ска­зати, що це бу­ла ціль­на, але вод­но­час су­переч­ли­ва на­тура.

Про тем­пе­рамен­тний, але ра­зом з тим і пос­тупли­вий ха­рак­тер геть­ма­на свідчить та­кий факт. Ко­ли в серпні

1648 ро­ку до нь­ого при­були поль­ські пос­ли, то спо­чат­ку він пог­ро­жував їм смер­тною ка­рою за те, що во­ни пе­ред тим пи­сали до нь­ого «не­уч­тиві» лис­ти. Од­нак уже нас­тупно­го дня він ви­бачив­ся за свої дії і спокій­но роз­по­чав пе­рего­вори. Хо­леричність Бог­да­на та­кож засвідчу­вали росій­ські пос­ли Ф. Бу­турлін і В. Ми­хай­лов. У 1657 році во­ни повідом­ля­ли ца­рю, що геть­ман ду­же нев­до­воле­ний міжна­род­ною політи­кою Росії: «А геть­ман Бог­дан Хмель­ниць­кий як ша­лений, який з ро­зуму зій­шов, за­волав і мо­вив: “…уже діти, про те не пе­чаль­те­ся! Я то відаю по то­му учи­нити — тре­ба відсту­пити­ся від ру­ки царсь­кої ве­лич­ності!” І за­палив­ся так, як не го­дить­ся пра­вос­лавним хрис­ти­янам пос­ту­пати».

Дже­рела засвідчу­ють, що в жовтні 1653 ро­ку у Чи­гирині Хмель­ниць­кий влас­но­руч­но «вий­няв шаб­лю і по­рубав чер­кась­ко­го пол­ковни­ка Єсь­ка» за не­пова­гу, ви­яв­ле­ну до геть­ма­на. Ціка­во, що відра­зу після прик­ро­го ви­пад­ку «геть­ман до ко­заків пок­ло­нив­ся тричі до землі і велів їм да­ти боч­ку ме­ду». От­же, як ба­чимо, жор­стокість (хо­ча і не­обхідна) ме­жува­ла у да­ному разі з де­якою м’якістю ха­рак­те­ру во­лода­ря Ук­раїни.

Силь­ний і воль­овий ха­рак­тер геть­ма­на про­яв­лявся у ба­гать­ох життєвих си­ту­аціях. Ко­ли в червні 1657 ро­ку до Чи­гири­на приїха­ли пос­ли від Шведсь­ко­го ко­ролівства, то вже тяж­ко хво­рий Б. Хмель­ниць­кий, як свідчить сам по­сол, «нез­ва­жа­ючи на свою слабість, велів пе­ренес­ти се­бе ту­ди (до кімна­ти пе­рего­ворів), щоб ма­ти зі мною (шведсь­ким пос­лом) роз­мо­ву». Далі пред­став­ник Швеції ди­вував­ся то­му, що Хмель­ниць­кий у та­кому важ­ко­му стані «привітав ме­не ду­же люб’яз­но і ви­пив бо­кал за здо­ров’я Ва­шої Ко­ролівсь­кої Ми­лості (Кар­ла X Гус­та­ва. — Авт.)».

Не­вибаг­ливість у по­буті та скромність в ети­кеті Б. Хмель­ниць­ко­го підкрес­лю­вали ба­гато су­час­ників, зок­ре­ма ве­неціансь­кий по­сол Аль­бер­то Віміна, який зустрічав­ся з геть­ма­ном у 1650 та 1656 ро­ках. Підсу­мову­ючи свої вра­жен­ня від зустрічей, він пи­сав: «Усім, хто вхо­дить до й­ого (Хмель­ниць­ко­го. — Авт.) кімна­ти, він тис­не ру­ку і всіх зап­ро­шує сіда­ти, ко­ли во­ни ко­заки. У цій кімнаті не­має ніякої роз­коші, стіни поз­бавлені вся­ких прик­рас, за ви­нят­ком місць для сидіння. У кімнаті зна­ходять­ся тіль­ки грубі де­рев’яні ла­ви, вкриті шкіря­ними по­душ­ка­ми… Да­мась­кий ки­лим прос­тя­гаєть­ся пе­ред не­вели­ким ліжком геть­ма­на, в го­ловах й­ого ви­сить лук і шаб­ля, єди­на зброя, яку він зви­чай­но но­сить… Геть­ман пе­ред­бачли­во прик­ра­сив так своє жит­ло, щоб пам’ята­ти про своє ста­нови­ще і не впас­ти в надмірну гордість. Мо­же, в ць­ому він наслідує Ага­фок­ла,  який, був­ши си­ном гон­ча­ря і до­сяг­ши царсь­кої вла­ди, звелів зро­бити собі стіл і пос­та­вець з гли­няним по­судом».

У пов­сякден­но­му житті геть­ман був ду­же скром­ною лю­диною. Він но­сив прос­тий ко­заць­кий одяг і ли­ше під час уро­чис­тостей чи дип­ло­матич­них прий­омів одя­гав кош­товне вбран­ня. Геть­мансь­кий па­лац у Чи­гирині не відзна­чав­ся яко­юсь особ­ли­вою пишністю. Хмель­ниць­кий вжи­вав ту са­му їжу, що й інші ко­заки, не відмов­лявся від міцних на­поїв. Й­ого за­хоп­ленням бу­ли го­луби, у різно­видах яких він роз­би­рав­ся дос­ко­нало. Після смач­но­го обіду чи ве­чері геть­ман ку­рив ту­рець­ку люль­ку, міг заг­ра­ти на бан­дурі. Як більшість лю­дей то­го ча­су, Хмель­ниць­кий не мис­лив сво­го жит­тя по­за Бо­гом. «Усе на світі, і доб­ре і ли­хе, дієть­ся з волі Бо­жої», — го­ворив геть­ман.

Важ­ли­ве місце у житті Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го посіда­ла сім’я.

Як відо­мо, він од­ру­жував­ся тричі. Дослідни­ки вва­жа­ють, що у геть­ма­на бу­ло троє синів і чо­тири донь­ки. Мож­ли­во, од­нак, що донь­ок бу­ло біль­ше; у до­кумен­тах зга­ду­ють­ся ли­ше ма­лолітні донь­ки, а на 1651 рік вже при­най­мні дві (як­що не три) донь­ки бу­ли заміжні.

Діти, про яких бу­ло зга­дано, усі бу­ли від пер­шої дру­жини — Ган­ни (мо­же, Гафії) Сомківни, сес­три май­бутнь­ого на­каз­но­го геть­ма­на Яки­ма. По­мер­ла Ган­на десь у 1645–1647 ро­ках. Дру­га дру­жина — Мот­ро­на (інко­ли на­зива­ють її Оле­ною, але це неп­ра­виль­но; Оле­на — ме­тафо­рич­на ана­логія до тро­янсь­кої Оле­ни, вик­ра­ден­ня якої вик­ли­кало де­сятирічну вій­ну), ко­лиш­ня Чап­линсь­ка.

На­весні 1644 ро­ку в око­лицях Чи­гири­на невідо­мо звідкіля з’яви­лась мо­лода і вель­ми врод­ли­ва жінка, якій во­лею долі ви­пало посісти виз­начне місце в історії як Ук­раїни, так і Польщі. Влас­не са­ме поль­ські істо­рики впер­ше наз­ва­ли її «кре­совою», або «сте­повою», «Ге­леною Прек­расною», на­тяка­ючи тим са­мим не стіль­ки на її врод­ливість, скіль­ки на спорідненість долі ук­раїнки з до­лею ан­тичної ге­роїні епо­су Го­мера. Ад­же відповідно до жан­ро­вих особ­ли­вос­тей ро­ман­тично­го сприй­нят­тя історії го­лов­ну при­чину ба­гатолітньої ук­раїнсь­ко–поль­ської вій­ни се­реди­ни XVII століття во­ни по­бачи­ли са­ме в су­пер­ництві ко­заць­ко­го сот­ни­ка Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го та поль­сько­го по­садов­ця, чи­гиринсь­ко­го підста­рос­ти Даніеля Чап­линсь­ко­го за лю­бов сте­пової кра­суні, порівню­ючи тим са­мим їх із спар­тансь­ким ца­рем Ме­нелаєм і си­ном тро­янсь­ко­го ца­ря Парісом, го­лов­ни­ми ви­нуват­ця­ми Тро­янсь­кої вій­ни. Так хто ж во­на, ця сте­пова кра­суня, котрій істо­рики–ро­ман­ти­ки при­пису­вали та­ку ви­нят­ко­ву роль в історії Цен­траль­но–Східної Євро­пи, і як на­далі скла­лася її до­ля?

Звідкіля бу­ла ро­дом пані Мот­ро­на (а са­ме так зва­ли на­шу ге­роїню), хто бу­ли її бать­ки і з якою ме­тою во­на пе­реб­ра­лася до нес­покій­но­го Чи­гиринсь­ко­го краю — че­рез відсутність дос­товірних відо­мос­тей, во­чевидь, нам так уже і не по­щас­тить відповісти на ці за­питан­ня. Збе­рег­ли­ся ли­ше вказівки, які да­ють змо­гу ствер­джу­вати, що, швид­ше за все, во­на на­роди­лася в збіднілій шля­хетській ро­дині. Ще дос­товірнішим є той факт, що з дру­гої по­лови­ни 1640–х років Мот­ро­на по­сели­лась на ху­торі Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го в Су­ботові, де до­пома­гала дру­жині ко­заць­ко­го сот­ни­ка Ганні Сомківній дог­ля­дати за гос­по­дарс­твом і ви­хову­вати дітей.

Нев­довзі Ган­на по­мер­ла, за­лишив­ши на ру­ках удівця шес­те­ро не­пов­нолітніх дітей. За влас­ним виз­нанням Хмель­ниць­ко­го, в цей час він опи­нив­ся «в сирітстві й важкій біді». Во­чевидь, са­ме тоді мо­лода врод­ли­ва шлях­тянка не ли­ше до­помог­ла й­ому впо­рати­ся з гос­по­дарс­твом і ви­хован­ням дітей, а й роз­ра­дила й­ого ду­шев­ну ту­гу.

Су­часні подіям дже­рела го­ворять про над­зви­чай­ну вро­ду сте­пової «Єле­ни Прек­расної». Про­те за­ради спра­вед­ли­вості не зай­ве бу­де на­гада­ти, шо в пов­но­му не­без­пе­ки житті на сте­пово­му кор­доні, по­руч з нес­покій­ним Ди­ким По­лем, не так уже й ба­гато бу­ло ви­тон­че­них па­нянок, аби бу­ло з ким порівню­вати Мот­ро­ну. Мож­ли­во, са­ме че­рез цей дефіцит на­рече­них у Бог­да­на, як пре­тен­дента на сер­це шля­хет­ної пані, з’явив­ся серй­оз­ний су­пер­ник — та­кож не­моло­дий вдівець, ли­товсь­кий шлях­тич Даніель Чап­линсь­кий, досвідче­ний воїн, чи­гиринсь­кий підста­рос­та і довіре­на осо­ба поль­сько­го маг­на­та ко­рон­но­го хо­рун­жо­го Олек­сан­дра Конєцполь­сько­го.

Нині важ­ко з упев­неністю відповісти на пи­тан­ня, що най­пер­ше вик­ли­кало заздрість Чап­линсь­ко­го — чи то мо­лода і врод­ли­ва под­ру­га ко­заць­ко­го стар­ши­ни, чи то й­ого охай­ний і гар­но впо­ряд­ко­ваний маєток у Су­ботові. Про­те єди­не, що не вик­ли­кає сумнівів, так це те, що впли­вовий уря­довець Речі Пос­по­литої твер­до вирішив, ко­рис­ту­ючись своєю вла­дою і пок­ро­витель­ством О. Конєцполь­сько­го, відібра­ти у Хмель­ниць­ко­го як од­не, так і дру­ге.

На­весні 1647 ро­ку Даніель Чап­линсь­кий на чолі надвірних вій­ськ ко­рон­но­го хо­рун­жо­го на­пав на Су­ботів, виг­нав звідтіль сім’ю чи­гиринсь­ко­го сот­ни­ка, а «Прек­расну Єле­ну» чи то зму­сив си­ломіць, чи то пе­реко­нав по­любов­но вий­ти за нь­ого заміж, змінив­ши при ць­ому своє вірос­повідан­ня з пра­вос­лавно­го на ка­толиць­ке.

Да­рем­но Бог­дан Хмель­ниць­кий апе­лював з при­воду та­кої нес­пра­вед­ли­вості до ко­ролівсь­кої вла­ди, праг­ну­чи по­вер­ну­ти собі май­но, ко­хану жінку та, врешті–решт, за­доволь­ни­ти при­ниже­ну гідність. Є та­кож згад­ки про те, що ко­заць­кий сот­ник відповідно до норм шля­хетсь­кої ети­ки вик­ли­кав сво­го крив­дни­ка на чес­ний герць. Од­нак той і ць­ого ра­зу повівся вель­ми підступ­но і неш­ля­хет­но — влаш­ту­вав засідку, до якої лед­ве не пот­ра­пив ко­заць­кий стар­ши­на. Апе­люван­ня ж до се­наторсь­ко­го су­ду у Вар­шаві, крім глу­зуван­ня суддів з при­воду не­щас­ли­вого ко­хан­ня ко­зака, та­кож нічо­го не при­нес­ло. На­мага­ючись знай­ти бо­дай якусь спра­вед­ливість, Бог­дан звер­нувся до ве­лико­го ко­рон­но­го геть­ма­на Ми­коли По­тоць­ко­го, відо­мого в Речі Пос­по­литій як лю­дина ли­царсь­ка і шля­хет­на. «Не зна­ти, — пи­сав Хмель­ниць­кий у листі до По­тоць­ко­го, — звідки взяв­ся сей по­руш­ник мо­го спокій­но­го жит­тя, Чап­линсь­кий — ли­товсь­кий за­воло­ка, поль­ський п’яни­ця, злодій і грабіжник ук­раїнсь­кий, підста­рос­та чи­гиринсь­кий, кот­рий, гос­по­дарю­ючи вісім літ на Чи­гирин­щині й прик­ри­ва­ючись ім’ям сво­го на­чаль­ни­ка па­на Конєцполь­сько­го, ко­рон­но­го хо­рун­жо­го, зни­щив нак­ле­пами та до­носа­ми ба­гать­ох на­ших братів і прив­ласнив їхні маєтки. Зви­чай­но ж, те­пер Чи­гирин­щи­ною во­лодіє не пан ко­рон­ний хо­рун­жий, а й­ого слу­га, бре­хун, зрад­ник і п’яни­ця Чап­линсь­кий».

Та­ка надмірна ак­тивність чи­гиринсь­ко­го сот­ни­ка не за­лиши­лась по­за ува­гою місце­вої адміністрації. На сот­ни­ка впа­ла тінь бунтівни­ка. Так, О. Конєцполь­ський, який з підоз­рою ста­вив­ся до Б. Хмель­ниць­ко­го, го­ворив про нь­ого як «лю­дину з бунтівним ду­хом і з ро­зумом, схиль­ним до всь­ого ли­хого», та вис­ловлю­вав по­бо­юван­ня, щоб «Річ Пос­по­лита не заз­на­ла від нь­ого ба­гато ли­ха, бо ніко­ли не бу­ло між ко­зака­ми лю­дини та­ких здібнос­тей і ро­зуму». Вра­хову­ючи це, Чап­линсь­кий вирішив роз­пра­вити­ся з не­покірним сот­ни­ком. Пер­шу спро­бу бу­ло зроб­ле­но нап­рикінці 1646 ро­ку, ко­ли під час су­тич­ки з та­тара­ми в око­лицях Чи­гири­на який­сь жовнір Да­шевсь­кий, за сло­вами са­мого Бог­да­на, «заїхав­ши зза­ду, нав­мисно ру­бонув ме­не шаб­лею по шиї, і тіль­ки то­му го­лова моя не злетіла, що я був у ми­шурці, яку він роз­тяв на ши­рину до­лоні, так що тіль­ки два кіль­ця зат­ри­мали шаб­лю. Він вип­равдо­вував­ся: “Я, ка­же, ду­мав, що це та­тарин”. А я ж їхав із вій­ськом, по­руч з па­нами. Хіба це не чи­ясь нав­мисна на­мова?»

Після ць­ого нев­да­лого за­маху, який не міг не вик­ли­кати обу­рен­ня з бо­ку ку­ма Бог­да­на — чи­гиринсь­ко­го пол­ковни­ка Станісла­ва Міха­ля Кри­чевсь­ко­го та ко­заків пол­ку, Чап­линсь­кий зму­шений був відклас­ти до спри­ят­ливішо­го ча­су ре­алізацію сво­го підступ­но­го за­думу вби­ти Хмель­ниць­ко­го й зо­сере­дити­ся по­ки що на ць­ку­ванні влас­ни­ка Су­бото­ва і на спро­бах відня­ти й­ого маєтності. Не­заба­ром після зга­дува­ного інци­ден­ту шлях­тич Доль­герт, кот­рий не­щодав­но став чи­гиринсь­ким уряд­ни­ком, ско­рис­тався з від’їзду Хмель­ниць­ко­го до Ми­коли По­тоць­ко­го й у ра­хунок по­волов­щи­ни заб­рав ко­ня сот­ни­ка. Ко­ня ви­купи­ла за 12,5 зло­тих Бог­да­нова дру­жина. Та це бу­ло ще не найбіль­ше ли­хо. За на­казом Чап­линсь­ко­го й­ого слу­ги лю­то по­били ма­лолітнь­ого си­на Хмель­ниць­ких, так що «хло­пець лед­ве жи­вий ли­шив­ся». На­решті, десь у бе­резні–квітні 1647 ро­ку чи­гиринсь­кий підста­рос­та ор­ганізу­вав на­пад на Су­ботів, під час яко­го, за сло­вами Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го, «го­лод­ний люд сно­пами розніс зібра­не про­тягом кіль­кох років збіжжя, яко­го бу­ло на гумні 400 кіп. Висіяне на по­ля зер­но все про­пало, бо посіви ви­толо­чено ху­добою, кінь­ми, вівця­ми». На­решті, прив­ласнив­ши собі хутір, Чап­линсь­кий виг­нав звідтіля сім’ю ко­лишнь­ого влас­ни­ка. Щоб яко­мога дош­кульніше вра­зити гідність пе­ремо­жено­го во­рога, підста­рос­та роз­по­рядив­ся вип­ла­тити й­ому, «не­мов стар­цеві», 150 фло­ринів, тоді як за­хоп­ле­на зем­ля кош­ту­вала 1000 фло­ринів. На це розгніва­ний до краю Бог­дан, стис­нувши зу­би, зло ки­нув: «Як­що маю шаб­лю в руці, то не все заб­рав у ме­не Чап­линсь­кий, жиє Бог і ко­заць­ка ще не вмер­ла ма­ти».

Знай­шов­ши на де­який час при­тулок у знай­омих у Чи­гирині, Хмель­ниць­кий роз­по­чав енергій­ну бо­роть­бу за по­вер­нення Су­бото­ва. Звер­нення до ко­рон­но­го геть­ма­на Ми­коли По­тоць­ко­го (пок­ро­вите­ля О. Конєцполь­сько­го) та­кож не дає по­зитив­них ре­зуль­татів, і Бог­дан урешті вдаєть­ся до ра­дикальніших спо­собів по­шуку прав­ди…

Але ж зно­ву по­вер­не­мося до за­гад­ко­вої «Єле­ни Прек­расної». Вдру­ге у геть­манській оселі Мот­ро­на (те­пер Чап­линсь­ка) з’яви­лась уже в роз­палі ко­заць­кої вій­ни. І як са­ме бу­ло розв’яза­но спра­ву офор­млен­ня її шлю­бу з геть­ма­ном Бог­да­ном з цер­ковної точ­ки зо­ру, не ду­же знаємо. Де­які істо­рики вва­жа­ють, що впер­ше Бог­дан обвінчав­ся з Мот­ро­ною у липні 1648 ро­ку в Чи­гирині, а вдру­ге — у лю­тому 1649 ро­ку в Києві. Київсь­кий мит­ро­полит Силь­вестр Ко­сов, по­бо­юючись за свою ре­путацію (жи­вим ще був чо­ловік Мот­ро­ни Д. Чап­линсь­кий), відмо­вив­ся на­дати дозвіл на фор­маль­не розірван­ня шлю­бу і її пов­торне од­ру­жен­ня з геть­ма­ном. Б. Хмель­ниць­кий звер­нувся до єру­салимсь­ко­го патріар­ха Паїсія, ос­та­точ­но зат­вердив од­ру­жен­ня, пов­то­рив­ши об­ряд шлю­бу. Од­нак відчу­ти вповні щас­тя под­ружнь­ого жит­тя Бог­да­нові не ви­пало — Ук­раїна бу­ла охоп­ле­на по­лум’ям жор­сто­кої вій­ни. Та й са­ме од­ру­жен­ня скінчи­лося трагічно — у кри­тичні дні вій­ни, ко­ли геть­ман з вій­ська­ми підій­шов до Бе­рес­тець­ко­го по­ля, з Чи­гири­на до­нес­ла­ся звістка, кот­ра ос­та­точ­но мог­ла зла­мати Бог­да­на: й­ого ко­хана «Прек­расна Єле­на» зра­дила й­ого!

Різні дже­рела по–різно­му роз­кри­ва­ють об­ста­вини цієї зап­лу­таної спра­ви. Так, поль­ський ме­му­арист Станіслав Освєнцім пе­реповідав цю, за й­ого сло­вами, «смішну історію» так, як він по­чув її з вуст Яна II Ка­зими­ра під час ве­чері на­пере­додні Бе­рес­тець­кої бит­ви. Ко­роль же втішав­ся з то­го, що геть­ман­ша за­коха­лась в яко­гось го­дин­ни­каря, ког­рий слу­жив у Хмель­ниць­ко­го уп­ра­вите­лем дво­ру, «ключ­ни­ком». Таємний ро­ман Мот­ро­ни з цим го­дин­ни­карем на­чеб­то три­вав уже до­сить дов­го, аж по­ки геть­ман не ви­явив про­пажі ба­рил­ка з чер­во­ними зо­лоти­ми. Спо­чат­ку по­думав на стар­шо­го си­на Ти­моша, що той, ви­руша­ючи в похід на Лит­ву, при­хопив й­ого з со­бою на на­гальні вій­ськові пот­ре­би. Од­нак, от­ри­мав­ши від геть­ма­нича за­пев­нення що­до влас­ної неп­ри­чет­ності, віддав на­каз про таємне розсліду­ван­ня цієї спра­ви. У ході розсліду­ван­ня й вип­ливла інфор­мація не ли­ше про при­четність уп­ра­вите­ля до вик­ра­ден­ня, а й про й­ого адюль­тер (под­ружню невірність) з пані геть­ман­шею. Розгніва­ний Бог­дан, довідав­шись про цю бруд­ну спра­ву, звелів обох ви­нуватців роз­дягти до­гола і, прив’язав­ши од­не до од­но­го, повіси­ти. Так, при­най­мні, з неп­ри­хова­ною втіхою і го­мерич­ним сміхом роз­повідав своїм наб­ли­женим ко­роль. Оче­вид­но, що роз­повідь Яна II Ка­зими­ра, на­сиче­на де­таля­ми сто­сов­но спо­собу по­каран­ня таємних ко­ханців, бу­ла стилізо­вана са­ме «для сміху» і нав­ряд чи цілком відповіда­ла ре­аліям.

То­гочас­ний ви­сокий ли­товсь­кий по­садо­вець Аль­брехт Рад­зивілл у своєму описі був знач­но стри­манішим і менш емоцій­ним. Крім то­го, згідно з й­ого версією, про­пажу зо­лота ви­явив Тиміш Хмель­ниць­кий. Він же і вислідив злодія, довідав­ся про й­ого амо­ральні зв’яз­ки зі своєю ма­чухою, кот­ру, за на­казом бать­ка, і повісив ра­зом із ключ­ни­ком на одній ши­бениці.

Інфор­мація ж, яка ви­ходи­ла з ко­заць­ко­го та­бору, вка­зува­ла на те, що при­чиною стра­ти Мот­ро­ни став пе­рехоп­ле­ний лист Даніеля Чап­линсь­ко­го до своєї ко­лишньої дру­жини, в яко­му місти­лась інструкція, як мож­на при­хова­ти вик­ра­дені у Хме­ля скар­би, а й­ого са­мого от­руїти. За до­ручен­ням геть­ма­на спра­ву дій­сно розсліду­вав Тиміш. І са­ме й­ому на­чеб­то вда­лося знай­ти вик­ра­дене зо­лото та вик­ри­ти спіль­ників геть­манші, після чо­го Мот­ро­ну, а та­кож її матір і ще п’ять­ох чо­ловік бу­ло стра­чено. От­же, за та­кої інфор­мації, при­чина тра­гедії по­ляга­ла не стіль­ки у факті под­ружньої невірності Мот­ро­ни (як­що во­на й бу­ла нас­правді), скіль­ки у на­яв­ності роз­га­луже­ної шпи­гунсь­кої ме­режі в ото­ченні геть­ма­на, до якої яки­мось чи­ном бу­ла за­луче­на і геть­ман­ша. Про­те аб­со­лют­но оче­вид­но, що осо­бис­та об­ра­за спра­вила вплив на дії Бог­да­на, од­нак не во­на ста­ла вирішаль­ним фак­то­ром, що виз­на­чила по­даль­ший вибір Хме­ля — підня­ти пов­стан­ня про­ти поль­ської шлях­ти. Де­які дослідни­ки ствер­джу­ють, що ще у 1645 році Б. Хмель­ниць­кий із де­яки­ми стар­ши­нами (Фе­дором Виш­ня­ком, Кіндра­том Бур­ляєм, Іва­ном Ган­жею, Філо­ном Джалієм, Іва­ном Ги­рею, Яци­ною Лю­терен­ком) го­тував пов­стан­ня, кот­ре по­чало­ся в 1648 році.

Тре­тя дру­жина геть­ма­на — Ган­на — сес­тра ніжинсь­ких пол­ковників Іва­на та Ва­силя Зо­лота­ренків, удо­ва ко­заць­ко­го пол­ковни­ка Пи­липа (то­му в на­роді її на­зива­ли Пи­липи­хою). Бог­дан вінчав­ся з нею в Кор­суні на по­чат­ку сер­пня 1651 ро­ку. По­мер­ла во­на 1667 ро­ку чер­ни­цею жіно­чого мо­нас­ти­ря.

Су­час­ни­ки зна­ли Бог­да­на як тур­ботли­вого бать­ка, що пес­тив своїх дітей і гос­тро пе­режи­вав їхні нев­дачі, пе­рей­мав­ся проб­ле­мами їхньої освіти та осо­бис­то­го жит­тя. З трь­ох ви­щез­га­даних синів історія ре­аль­но знає двох — за­над­то іде­алізо­вано­го Ти­моша (народив­ся 1632 або 1635 ро­ку в Су­ботові) і, пе­реваж­но за­суд­же­ного істо­рика­ми, Юрія (1640–1642 ро­ку на­род­ження).

Тиміш, іде­алізо­ваний ли­цар ба­гать­ох ук­раїнсь­ких істо­риків, нас­правді був лю­диною з ду­же неврівно­важе­ною психікою. Нез­ва­жа­ючи на те, що Бог­дан ду­же лю­бив сво­го стар­шо­го си­на і ба­чив у нь­ому сво­го нас­тупни­ка на геть­манській по­саді, він ви­хову­вав й­ого в спар­тансь­ко­му дусі. Оче­видці відзна­чали, що, праг­ну­чи нас­та­вити сво­го мо­лод­шо­го на­щад­ка на «путь істи­ни», стар­ший Хмель­ниць­кий «на­казав прив’яза­ти й­ого до гар­ма­ти і міцно би­ти, по­ки той не пок­лявся й­ому, що бу­де доб­рим, ста­теч­ним, і тіль­ки потім на­казав відку­вати й­ого. Час­то Хмель­ниць­кий за шаб­лю ха­пав­ся, так що [Тиміш] не хо­че пот­рапля­ти й­ому на очі».

Те, що Бог­дан пов’язу­вав зі стар­шим си­ном ди­нас­тичні про­ек­ти, не підля­гає сумніву. Шлюб Ти­моша з Ро­зан­дою (Рок­сандою), доч­кою мол­давсь­ко­го гос­по­даря Ва­силє Лу­пула, зор­ганізо­ваний під тис­ком зброй­ної си­ли в Яс­сах 1652 ро­ку, до­водить ці ди­нас­тичні пла­ни цілком пе­рекон­ли­во. Да­леког­лядна політич­на комбінація ць­ого шлю­бу по­ляга­ла не ли­ше у пре­тен­ду­ванні Ти­моша на мол­давсь­кий трон, а й у спробі поєднан­ня — шля­хом пос­во­ячен­ня — з фак­тичним пра­вите­лем Лит­ви, ве­ликим ли­товсь­ким геть­ма­ном Яну­шем Радвілою (Ра­дивілом), що у 1645 році од­ру­жив­ся зі стар­шою сес­трою Ро­зан­ди Оле­ною.

Між Ти­мошем і Ро­зан­дою не існу­вало та й, влас­не, не мог­ло існу­вати пал­кої прис­трасті. Впер­ше ук­раїнсь­кий геть­ман за­явив мол­давсь­ко­му гос­по­дарю про свій намір од­ру­жити Ти­моша з Ро­зан­дою во­сени 1650 ро­ку. Од­нак вже приз­на­чений шлюб Ти­моша і Ро­зан­ди так і не відбув­ся: мол­давсь­кий гос­по­дар, кот­рий не ду­же–то й праг­нув ви­кону­вати свою обіцян­ку, відіслав Ро­зан­ду до своєї стар­шої донь­ки, під за­хист ли­товсь­ко­го геть­ма­на Яну­ша Рад­зивілла; зго­дом донь­ку бу­ло прип­ро­вад­же­но до Стам­бу­ла, після чо­го Ро­зан­да два нас­тупних ро­ки сво­го жит­тя про­вела у вже звич­но­му для неї сул­тансь­ко­му па­лаці. Здо­бути во­лю їй по­тала­нило ли­ше в 1652 році, після чер­го­вого па­лацо­вого пе­рево­роту. Ось тоді зно­ву й ви­рину­ла спра­ва її од­ру­жен­ня з Ти­мошем Хмель­ниць­ким.

Ціка­во, що ць­ого ра­зу пе­рей­ти до­рогу геть­ма­ничу ви­явив ба­жан­ня поль­ний геть­ман і чернігівсь­кий воєво­да Мар­тин Ка­линовсь­кий. Геть­ман Ка­линовсь­кий за­яв­ляв про свої наміри будь–шо не до­пус­ти­ти од­ру­жен­ня «хло­па» з мол­давсь­кою княж­ною. Про свою го­товність взя­ти участь у «ро­ман­тично­му по­ході», що про­ходив під гас­лом «бо­рони­ти прек­расну князівну і не до­пус­ти­ти, аби во­на, об­ми­нув­ши По­тоць­ких, Виш­не­вець­ких і Ка­линовсь­ких, пот­ра­пила в ру­ки ди­кого, не­оте­сано­го ко­зака», з юнаць­ким за­палом за­яви­ла ма­ло не вся шля­хетсь­ка мо­лодь Ко­рони Поль­ської та Ве­лико­го князівства Ли­товсь­ко­го. Після страш­но­го пог­ро­му ко­заків ми­нуло­го ро­ку під Бе­рес­течком при­лучи­тися до по­ходу ви­яви­ли ба­жан­ня й чи­мало досвідче­них воїнів. Як­би ж во­ни зна­ли, чим закінчить­ся цей похід…

Си­ву го­лову нев­да­хи–за­лицяль­ни­ка до на­мету ук­раїнсь­ко­го геть­ма­на при­нес­ли нат­кну­ту на на­конеч­ник спи­са. Ра­зом з Мар­ти­ном Ка­линовсь­ким під Ба­тогом без­слав­но закінчи­ла своє жит­тя й пе­реваж­на більшість учас­ників ць­ого «ро­ман­тично­го по­ходу». Шлях до Мол­давії пе­ред Ти­мошем бу­ло відкри­то.

Весілля дом­ни Ро­зан­ди та геть­ма­нича Ти­моша в Яс­сах відсвят­ку­вали нап­рикінці літа 1652 ро­ку. І хо­ча во­но бу­ло об­став­ле­не з мен­шою пишністю, ніж уро­чис­тості з на­годи од­ру­жен­ня дом­ни Оле­ни і кня­зя Яну­ша, все ж й­ого роз­мах спра­вив не­аби­яке вра­жен­ня на су­час­ників. На­зустріч геть­ма­ничу Ва­силє Лу­пул виїхав в ото­ченні най­ти­туло­ваніших мол­давсь­ких бо­яр і в суп­ро­воді вось­ми ти­сяч вій­ська. При ць­ому сам гос­по­дар, за сло­вами оче­видців, «їхав як мо­нарх, ве­лич яко­го не мож­на пе­реда­ти сло­вами».

А у ве­ресні Бог­дан ор­ганізу­вав уро­чис­ту зустріч мо­лодя­там у Чи­гирині. Тут, у пиш­но приб­раній ре­зиденції геть­ма­на, у свят­ку­ванні цієї події, згідно з по­переднь­ою до­мов­леністю, по­винен був узя­ти участь і со­юз­ник Хмель­ниць­ко­го — кримсь­кий хан Іслам–Гірей. Про­те з невідо­мих при­чин кримсь­кий «цар» до Чи­гири­на не при­був. Та як­би ли­ше од­не це за­важа­ло домні Ро­занді на­солод­жу­вати­ся щас­тям под­ружнь­ого жит­тя…

То­гочас­ний най­по­пулярніший у Європі ча­сопис «Gazette de France» у ви­пус­ку від 15 лис­то­пада 1652 ро­ку інфор­му­вав своїх чи­тачів, що «відра­зу після весілля син ге­нера­ла Хмель­ниць­ко­го, Тиміш, двічі бив свою мо­лоду дру­жину, доч­ку мол­давсь­ко­го кня­зя, доріка­ючи їй за теплі сто­сун­ки з ве­ликим візи­ром, ко­ли во­на бу­ла за­руч­ни­цею в га­ремі й з лас­ки візи­ра сподіва­лася діста­ти во­лю». Як­що віри­ти чут­кам, які по­ширю­вали­ся тоді в Ук­раїні й за її ме­жами, роз­ча­руван­ня Ти­моша вик­ли­кали та­кож і весільні по­дарун­ки й­ого тес­тя, про фан­тастичні ба­гатс­тва кот­ро­го в Європі скла­дали цілі ле­ген­ди. Та де ж ті хва­лені східні щед­ро­ти Лу­пула? Нев­же оті дві ти­сячі та­лярів і стіль­ки ж чер­во­них зо­лотих, вру­чених зя­тю?

Ста­рий ук­раїнсь­кий геть­ман, на відміну від сво­го хоч і хо­роб­ро­го, але не­досвідче­ного в політич­них спра­вах си­на, ди­вив­ся на світ знач­но шир­ше і знач­но глиб­ше. Зга­даний вже фран­цузь­кий ча­сопис повідом­ляв, що «ге­нерал» Хмель­ниць­кий, «для яко­го од­ру­жен­ня си­на з донь­кою мол­давсь­ко­го гос­по­даря ду­же ба­гато ва­жило, різни­ми спо­соба­ми на­магав­ся зму­сити Ти­моша ліпше ста­витись до своєї дру­жини».

Скупі на інфор­мацію істо­ричні дже­рела, на жаль, не да­ють нам змо­ги вста­нови­ти на­пев­не, чи зумів Бог­дан пе­реко­нати сво­го си­на лагідніше ста­вити­ся до дом­ни Ро­зан­ди. Дос­те­мен­но ж мож­на го­вори­ти про те, що Ро­зан­да на­роди­ла двох хлоп­чиків–близ­нюків, по­даль­ша до­ля яких невідо­ма.

Та не­дов­гим бу­ло под­ружнє жит­тя. Тиміш трагічно за­гинув під Су­чавою у ве­ресні 1653 ро­ку. Й­ого смерть тяж­ко поз­на­чила­ся на здо­ров’ї геть­ма­на Бог­да­на і вик­ли­кала три­валу деп­ресію.

Після смерті сво­го чо­ловіка й­ого вдо­ва де­який час про­жива­ла у Су­ботові, зго­дом у Зіньківсь­ко­му Ключі на Пол­тавщині (маєтку, по­даро­вано­му Б. Хмель­ниць­ким). У 1660 році Ю. Хмель­ниць­кий (тодішній геть­ман) ви­дав свою бра­тову за фран­цузь­ко­го шлях­ти­ча Анрі де Боа, який, всту­пив­ши до Вій­ська За­порозь­ко­го, дістав прізви­ще Андрія Ан­то­новсь­ко­го. Але по­даль­ша до­ля геть­манші та­кож трагічна: за однією версією, во­на за­гину­ла від ру­ки вбивці, що праг­нув за­володіти її скар­ба­ми, за іншою — во­на бу­ла за­хоп­ле­на у по­лон поль­ськи­ми во­яка­ми і ска­рана на смерть як невістка не­навис­но­го їм ук­раїнсь­ко­го геть­ма­на. Це ста­лося близь­ко 1685 ро­ку…

Трагічною ви­яви­лась і до­ля си­на Юрія, який хоч фор­маль­но вис­ту­пив про­дов­жу­вачем геть­мансь­кої ідеї в клані Хмель­ниць­ких, мав, нез­ва­жа­ючи на свою освіченість, ма­ло об’єктив­них да­них для то­го, що­би бу­ти ви­дат­ним політич­ним чи вій­сько­вим діячем. Да­лася взна­ки фізич­на не­пов­ноцінність Юрія — він не міг од­ру­жува­тися, ма­ти дітей. Рід Хмель­ниць­ких по лінії Юрія не міг ма­ти про­дов­ження.

Са­ме й­ого Бог­дан не­задов­го до своєї смерті виз­нав за сво­го нас­тупни­ка на геть­манс­тво. Тричі (1659–1662, 1677–1681, 1685 рр.) Юрій три­мав у ру­ках геть­мансь­ку бу­лаву, зреш­тою, без особ­ли­вого успіху. Як­що довіря­ти по­шире­ним в історіог­рафії відо­мос­тям, то 1685 ро­ку він за­гинув од ту­рець­ких рук за про­яви не­людсь­кої жор­сто­кості.

Про треть­ого си­на нічо­го не відо­мо. Тре­ба ду­мати, він по­мер ма­лолітнім.

У Бог­да­на був ще й чет­вертий син, який не до­жив до 1651 ро­ку. Дех­то з істо­риків при­пус­кає, що зва­ли й­ого Ос­тап. Він та­кож по­мер не­пов­нолітнім, ду­же по­битий посіпа­ками Чап­линсь­ко­го під час на­паду на су­ботівсь­кий хутір у 1647 році.

Здаєть­ся, мен­ше бу­ло тур­бот із донь­ка­ми. Най­енергійнішою з–поміж них і не поз­бавле­ною політич­них амбіцій бу­ла, ма­буть, най­стар­ша (або од­на зі стар­ших) — Оле­на. Во­на вий­шла заміж за полковни­ка і на­каз­но­го геть­ма­на Да­нила Ви­говсь­ко­го (бра­та май­бутнь­ого геть­ма­на Іва­на). Весілля відбу­лося в Чи­гирині у січні 1656 ро­ку. Вдру­ге Оле­на бу­ла повінча­на в Су­ботові 1660 ро­ку з ко­лишнім пе­ре­яс­лавсь­ким пол­ковни­ком, зго­дом ге­нераль­ним пи­сарем та геть­ма­ном Пав­лом Те­терею. Оле­на і Да­нило Ви­говські ма­ли двох синів — Юрія та Ва­силя. Політич­не чес­то­любс­тво до­вело Оле­ну до конфлікту з чо­ловіком та її ув’яз­нення. Після роз­лу­чен­ня з П. Те­терею Оле­на ста­ла чер­ни­цею й у Віль­нюсі пе­рей­шла в уніатс­тво.

З дру­гою донь­кою Бог­да­на, Сте­пани­дою, 1650 ро­ку од­ру­жив­ся біло­русь­кий (мо­гиль­овсь­кий) пол­ковник Іван Не­чай. Про до­лю третьої донь­ки — Ка­тери­ни відо­мо ду­же ма­ло; во­на хо­дила за бать­ком під час хво­роби, й­мовірно, що серія ди­нас­тичних про­ектів 1654 ро­ку бу­ла пов’яза­на з осо­бою Ка­тери­ни (але це мог­ли бу­ти й інші донь­ки). Тоді Бог­дан ніби­то сва­тав свою донь­ку за си­на бра­та росій­ської ца­риці Марії Ми­лос­лавсь­кої. У червні—жовтні 1654 ро­ку ши­рили­ся чут­ки, що Б. Хмель­ниць­кий сва­тає доч­ку за Мігая, си­на Ніко­ля Пет­рашку (і вну­ка во­лось­ко­го гос­по­даря Мігая Хо­роб­ро­го), який міг пре­тен­ду­вати на мол­давсь­кий прес­тол. Ко­ли ця комбінація ре­алізо­вана не бу­ла, геть­ман ви­сунув но­вий про­ект: відда­ти донь­ку за племінни­ка трансіль­вансь­ко­го кня­зя Дьєрдя (Юрія) II Ра­коці. Але з ди­нас­тично–шлюб­ної ли­хоман­ки нічо­го не вий­шло.

Од­на з до­чок Бог­да­на (зі стар­ших) бу­ла дру­жиною Лук’яна Мов­ча­на. їхній син Федір зро­бив блис­ку­чу вій­сько­ву кар’єру — в 1675—1678 ро­ках був ста­родубсь­ким, при­луць­ким пол­ковни­ком, ко­ман­ду­вав піши­ми ко­заць­ки­ми пол­ка­ми, ма­буть, са­ме то­му, що був ону­ком Бог­да­на. Інша донь­ка бу­ла дру­жиною кор­сунсь­ко­го сот­ни­ка Блись­ка. У 1649 році в Чи­гирині біля геть­ма­на був й­ого зять Пав­ло, оче­вид­но, чо­ловік однієї з до­чок Бог­да­на, ім’я кот­рої невідо­ме. Про Пав­ла го­вори­ли як про до­рад­ни­ка геть­ма­на.

Кіль­ка слів ска­жемо і про ближніх та дальніх ро­дичів Бог­да­на. Більшість із них на­лежа­ла до стар­шинсь­кої верхівки, ма­ла ва­гу у вій­сько­во–цивільній адміністрації та дип­ло­матичній сфері. Брат Бог­да­на Гри­горій був сос­ниць­ким пол­ковни­ком. Рідний брат й­ого по ма­тері — Гри­горій Ста­вець­кий (від дру­гого чо­ловіка ма­тері Бог­да­на — Ва­силя Ста­вець­ко­го, що був на поль­ській ко­ролівській службі у Пот­ре­кеївсь­ко­му повіті), який узяв прізви­ще Хмель­ниць­кий (1648 ро­ку во­но вже бу­ло прес­тижним), був у 1648–1649 ро­ках ко­заком на росій­ській службі в Білго­роді. Там він од­ру­жив­ся з ук­раїнкою, вдо­вою Якуш­ки Ага­поно­ва. Сес­тра Бог­да­на, ім’я кот­рої невідо­ме, бу­ла дру­жиною Пав­ла (прізви­ще невідо­ме), на яко­го 1649 ро­ку та­кож вка­зува­ли як на до­рад­ни­ка геть­ма­на.

Навіть як­що в до­кумен­тах і є якась по­мил­ка, ми все од­но пос­ту­пово по­чинаємо усвідом­лю­вати, що ро­дина Б. Хмель­ниць­ко­го бу­ла на­бага­то чис­леннішою, ніж вва­жало­ся досі, і вій­на, роз­по­чата бать­ком Хме­лем, у долі її членів ста­ла не­аби­яким чин­ни­ком.

Як ми заз­на­чали ви­ще, осо­бис­те го­ре Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го зли­лося з го­рем на­роду. «Так во­ни відно­сять­ся не тіль­ки до ме­не, — го­ворив він од­но­дум­цям, — так ля­хи відно­сять­ся до всь­ого на­роду ук­раїнсь­ко­го, який вва­жа­ють бид­лом і схиз­ма­тика­ми… Чо­го ми тіль­ки не терпіли! Воль­ності наші зни­щені, землі відібрані, біль­ша час­ти­на віль­них ли­царів пе­рет­во­рена у хо­лопів…»

Це був зойк на­род­ний. І ко­ли Бог­дан Хмель­ниць­кий ки­нув зак­лик: «З’єднай­мо­ся, брат­тя, пов­ста­немо за віру пра­вос­лавну, відно­вимо во­лю на­роду на­шого і бу­демо єдині…» — й­ого підтри­мали. Ко­ли про дії Хмель­ниць­ко­го взна­ла шлях­та й на­мага­лась й­ого за­хопи­ти, він із си­ном Ти­мошем і ближніми ко­зака­ми в грудні 1647 ро­ку по­дав­ся на За­порож­жя. І са­ме звідси, із спо­конвічної ко­заць­кої пра­матері, по­чав ор­ганізо­вува­ти пов­стан­ня. Тут 19 квітня 1648 ро­ку ко­заць­ка ра­да об­ра­ла й­ого геть­ма­ном, звідси він звер­нувся до всіх ук­раїнців вис­ту­пити на бо­роть­бу за во­лю.

Іскра, за­пале­на Хме­лем на Січі, умить роз­повсю­дилась по Ук­раїні й за­пали­ла по­лум’я Хмель­нич­чи­ни — Національ­но–виз­воль­ної вій­ни ук­раїнсь­ко­го на­роду.

Блис­кучі перші пе­ремо­ги під Жов­ти­ми Во­дами (19 квітня — 6 трав­ня 1648 ро­ку) і Кор­су­нем (16 трав­ня 1648 ро­ку), по­ширен­ня пов­стан­ня на ліво­бережні та пра­вобе­режні рай­они Ук­раїни, на­решті роз­гром поль­сько–шля­хетсь­ких вій­ськ під Пи­ляв­ця­ми (ве­ресень 1648 ро­ку) і виз­воль­ний похід на західно­ук­раїнські землі нав­ряд чи мож­на по­яс­ни­ти ли­ше пол­ко­вод­ниць­ким хис­том Б. Хмель­ниць­ко­го та й­ого най­ближ­чих спод­вижників. Й­шло­ся про пра­вед­ну спра­ву всь­ого на­роду, всіх й­ого верств і про­шарків. Ба­гато­тисячні ма­си ру­хала ідея виз­во­лен­ня рідної землі від поль­сько­го по­нево­лен­ня і ство­рен­ня влас­ної дер­жавності.

Тре­ба заз­на­чити, що події 1648–1657 років — це не тріум­фаль­ний похід ко­заць­ких армій по те­риторії Ук­раїни. В по­даль­шо­му Б. Хмель­ниць­кий пе­режив нев­да­чу під Збо­ровом (5–6 сер­пня 1649 ро­ку) і гірко­ту подій під Бе­рес­течком (18–20 чер­вня 1651 ро­ку), був свідком за­хоп­лення Києва ли­товсь­ки­ми вій­ська­ми і по­вер­нення під шля­хетсь­ке яр­мо час­ти­ни ук­раїнсь­ких зе­мель. Од­на­че, був­ши лю­диною ве­ликої си­ли волі і не­похит­но­го ха­рак­те­ру, він про­тягом кіль­кох років кро­воп­ро­лит­ної вій­ни впев­не­но вів ук­раїнсь­кий на­род до пе­ремо­ги.

Зас­лу­га Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го, як заз­на­чає ака­демік В. Смолій, по­ляга­ла в то­му, що він, ви­корис­то­ву­ючи істо­рич­ний досвід пов­стань по­передніх літ, зумів ство­рити боєздат­ну, оз­броєну і нав­че­ну ук­раїнсь­ку армію, спро­мож­ну про­тис­то­яти відбірним вій­ськам Речі Пос­по­литої. За­гони Хмель­ниць­ко­го, в яких у квітні 1648 ро­ку на­рахо­вува­лося 4–5 ти­сяч чо­ловік, за рік зрос­ли до 300 ти­сяч чо­ловік (звісно, слід вра­хову­вати, що по–справжнь­ому боєздат­но­го вій­ська бу­ло десь 40–60 ти­сяч чо­ловік). Це бу­ла знач­на вій­сько­ва си­ла, яка май­же не пос­ту­пала­ся пе­ред арміями інших євро­пей­ських країн то­го ча­су (відо­мо, що у XVII столітті во­ни скла­дали, як пра­вило, 40–50 ти­сяч чо­ловік).

Але зібра­ти юр­ми­ща не­нав­че­них і не­оз­броєних лю­дей оз­на­чало не що інше, як свідо­мо при­рек­ти їх на не­мину­чу смерть. Геть­ман вив­чив і вда­ло ви­корис­тав як ба­гаторічний досвід за­порожців, так і досвід армій інших країн, зок­ре­ма німець­кої піхо­ти. Яд­ро пов­стансь­ких за­гонів скла­дали ко­заки, які нав­ча­ли се­лян стрільбі, строй­овій справі, так­тиці ве­ден­ня бою. Пав­ло Алеппсь­кий у своїх за­пис­ках відзна­чає, що «ці воїни раніше бу­ли прос­ти­ми се­ляна­ми без воєнно­го досвіду, але з ча­сом нав­чи­лись». Стрілець­ка май­стерність ок­ре­мих пов­станців бу­ла ра­зючою. А. Віміна, нап­риклад, зга­дує: «Мені до­води­лося ба­чити, як во­ни ку­лею га­сили свічку, відсіка­ли на­гар так, не­мов це зроб­ле­но з до­помо­гою щипців».

Ос­но­вою полків за­лиша­лася піхо­та — най­боєздатніша і прос­лавле­на час­ти­на вій­ська (при­гадай­мо, нап­риклад, її дії під Хо­тином у 1621 році). Од­на­че в ро­ки Виз­воль­ної вій­ни з ініціати­ви геть­ма­на бу­ла ство­рена ко­заць­ка кінно­та, яка вже у 1649–му, 1651–му і нас­тупні ро­ки успішно зма­гала­ся з шля­хетсь­кою кінно­тою. У складі пов­стансь­кої армії бу­ла та­кож ар­ти­лерія. Так, відо­мо, що уже в 1648 році ли­ше в Чи­гирині на­рахо­вува­лося 74 гар­ма­ти різних калібрів — од не­велич­ких до об­ло­гових. Очо­лював ко­заць­ку ар­ти­лерію ге­нераль­ний обоз­ний. Тре­ба та­кож на­голо­сити, що до скла­ду діючої армії вхо­дили підрозділи розвідки, фор­тифікацій­ної, при­кор­донної та сто­рожо­вої служб У ко­заць­ко­му вій­ську існу­вала струн­ка сис­те­ма поділу на пол­ки, сотні й де­сят­ки. У ході вій­ни зас­во­ював­ся по­передній досвід і ви­роб­ля­лись нові еле­мен­ти ве­ден­ня бою з про­тив­ни­ком. Доб­ре за­реко­мен­ду­вало се­бе спо­руд­ження так зва­ного та­бору. Су­час­ни­ки заз­на­чали, нап­риклад, що у «ко­заків та­кий зви­чай на війні, що кож­ний, їду­чи вер­хи, має зап­ря­жений ма­лий віз із хар­ча­ми, і в по­ході ці во­зи їдуть з двох боків, а по­сере­дині піше вій­сько, і в разі не­обхідності ці во­зи слу­жать їм за шанці; зав­дя­ки цим во­зам во­ни ду­же сильні, і про них ка­жуть, що не­ма на світі вій­ська, яке вміло б кра­ще спо­руд­жу­вати шанці, ніж ко­заки». Зок­ре­ма, доцільність ви­корис­тання та­бору по­каза­ли бої під Ста­рокос­тянти­новом у липні 1648 ро­ку, Білою Цер­квою у 1651 році та ін.

З ча­сом Б. Хмель­ниць­кий відмо­вив­ся від зас­тарілих так­тичних прий­омів (нап­риклад, воєнних дій ли­ше влітку) і ви­корис­то­вував нові еле­мен­ти при підго­товці, а го­лов­не — при здій­сненні своїх стра­тегічних за­думів. Геть­ман рішу­че відмо­вив­ся від обо­рон­ної так­ти­ки бою, яка ши­роко зас­то­сову­вала­ся в ча­си ко­заць­ких пов­стань 30–х років XVII століття. Перші ж бої до­вели, що най- пильнішу ува­гу тре­ба приділя­ти роз­робці й ре­алізації нас­ту­паль­них опе­рацій, а го­лов­ний удар спря­мову­вати на зни­щен­ня ос­новних сил про­тив­ни­ка. Керівник Виз­воль­ної вій­ни вва­жав не­доціль­ним відво­дити значні си­ли на об­ло­гу фор­тець, а зо­серед­жу­вав­ся на розв’язанні го­лов­них зав­дань. Як по­каза­ли події вій­ни, ця так­ти­ка повністю вип­равда­ла се­бе. Зга­дай­мо, скажімо, бит­ву під Пи­ляв­ця­ми чи бої під Збо­ровом, ко­ли, не відволіка­ючись на дру­горядні спра­ви, геть­ман роз­гро­мив ос­новні си­ли про­тив­ни­ка. Ціка­во, що й на­далі Б. Хмель­ниць­кий про­дов­жу­вав дот­ри­мува­тися цієї так­тичної лінії.

Ра­зом з тим Б. Хмель­ниць­кий і й­ого со­рат­ни­ки ши­роко ви­корис­то­вува­ли звичні їм уже пар­ти­занські ме­тоди бо­роть­би. Відо­мо, що Мак­сим Кри­воніс, ба­гато разів зас­то­сову­ючи їх, до­сяг блис­ку­чих ре­зуль­татів у справі виз­во­лен­ня ук­раїнсь­ких зе­мель і зни­щенні жи­вої си­ли во­рога.

Бе­зумов­но, вер­ши­ною пол­ко­вод­ниць­кої май­стер­ності геть­ма­на спра­вед­ли­во вва­жаєть­ся бит­ва під Ба­тогом на бе­резі Півден­но­го БуБу­гу. У дво­денній битві (22–23 трав­ня 1651 ро­ку), ви­кону­ючи стра­тегічний за­дум геть­ма­на, ук­раїнсь­ка армія, підтри­мана та­тарсь­кою кінно­тою, вщент роз­гро­мила 30–ти­сяч­не вій­сько про­тив­ни­ка. Су­час­ни­ки ма­ли всі підста­ви порівню­вати цей бій з бит­вою кар­фа­геня­нина Ганніба­ла й римсь­ких легіонів під Кан­на­ми у 216 році до н. е. Крім воєнних, не менш важ­ли­вими бу­ли політичні наслідки подій під Ба­тогом. По суті, тоді втра­тили своє зна­чен­ня умо­ви Біло­церківсь­ко­го до­гово­ру 1651 ро­ку і біль­ша час­ти­на Ук­раїни зно­ву бу­ла виз­во­лена від поль­сько­го па­нуван­ня. Тре­ба підкрес­ли­ти ще один бік діяль­ності Хмель­ниць­ко­го–пол­ко­вод­ця. Без особ­ли­вого пе­ребіль­шен­ня мож­на ствер­джу­вати, що він зібрав блис­ку­чу ко­гор­ту пол­ковників–од­но­думців, які зба­гати­ли на­род­не воєнне мис­тец­тво. В пер­шу чер­гу — це вже зга­дувані чи­гиринсь­кий пол­ковник Федір Виш­няк, кро­пив­нянсь­кий пол­ковник Філон Джалій, вій­сько­вий обоз­ний Іван Чер­ня­та. Уже в перші місяці Виз­воль­ної вій­ни ви­суну­лась но­ва пле­яда та­лано­витих пол­ко­водців — Мак­сим Кри­воніс, Да­нило Не­чай, Мар­тин Не­баба, Іван Бо­гун, Іван Зо­лота­рен­ко та ба­гато інших. Кож­ний із них зок­ре­ма зба­гатив прак­ти­ку ве­ден­ня воєнних дій. Ра­зом же во­ни скла­дали чу­дову пле­яду на­род­них пол­ко­водців, що вій­сько­вим та­лан­том пе­рева­жали воєна­чаль­ників Речі Пос­по­литої.

На кінець 1648 ро­ку, внаслідок вирішаль­них пе­ремог ко­заць­ких вій­ськ під Жов­ти­ми Во­дами, Кор­су­нем і Пи­ляв­ця­ми, ве­личез­на те­риторія Ук­раїни від За­порозь­кої Січі на півдні до Ста­роду­ба і Нов­го­рода–Сіверсь­ко­го на півночі бу­ла звіль­не­на від поль­сько­го па­нуван­ня. Ко­ролівсь­ка адміністрація бу­ла ліквідо­вана та­кож на Пра­вобе­режній Ук­раїні та в Га­личині. В цих умо­вах на пер­ше місце ви­суну­лося пи­тан­ня про ство­рен­ня но­вих ор­ганів вла­ди. В той час це бу­ло важ­ке і неп­росте зав­дання. Але са­ме жит­тя підка­зало шля­хи й­ого розв’язан­ня. В ос­но­ву пе­рет­во­рень, що здій­сню­вали­ся в Ук­раїні, бу­ло пок­ла­дено тра­диції За­порозь­кої Січі. Вся те­риторія звіль­не­них ук­раїнсь­ких зе­мель розділя­лася на пол­ки й сотні, які вод­но­час ста­вали й адміністра­тив­ни­ми, і вій­сько­вими оди­ниця­ми. Фор­маль­но вся пов­но­та вла­ди на­лежа­ла за­галь­новій­ськовій раді. Але з ча­сом, зі зміцнен­ням вла­ди ко­заць­кої стар­ши­ни, всі го­ловні пи­тан­ня жит­тя Вій­ська За­порозь­ко­го, як пра­вило, по­чала розв’язу­вати більш вузь­ка стар­шинсь­ка ра­да. До її ком­пе­тенції вхо­дили вій­сько­во–політичні пи­тан­ня, здій­снен­ня адміністра­тив­них пе­рет­во­рень, ве­ден­ня гос­по­дарсь­ких справ, зовнішнь­ополітичні відно­сини.

В Ук­раїні пос­ту­пово ут­во­рила­ся своєрідна ієрархія вій­сько­во–адміністра­тив­ної вла­ди у складі ге­нераль­но­го обоз­но­го, судді, оса­вула, пи­саря, бун­чужно­го і хо­рун­жо­го. На місцях пре­рога­тива вирішен­ня тих чи інших пи­тань на­лежа­ла пол­ковни­кам. Увінчу­вала цю піраміду по­сада геть­ма­на.

Вар­то підкрес­ли­ти, що геть­ман зо­серед­жу­вав у своїх ру­ках не­об­ме­жену вла­ду. Про це збе­рег­ло­ся не­мало свідчень. Аль­бер­то Віміна, нап­риклад, на­зиває Хмель­ниць­ко­го «справжнім го­суда­рем». Усвідом­лю­вав своє особ­ли­ве ста­нови­ще і сам геть­ман. У 1649 році росій­ським пос­лам він го­ворив: «По­велінням Бо­жим ос­таннь­ому се­ред лю­дей мені ве­лено над Вій­ськом За­порозь­ким і над Білою Рус­сю у війні сій на­чаль­ни­ком бу­ти і над ля­хами і над Лит­вою пе­ремо­гу ма­ти». Пос­лам Речі Пос­по­литої Ки­селю і Смя­ровсь­ко­му він пря­мо за­явив у січні 1649 ро­ку, що є «єди­нов­ласти­телем і са­модер­жцем» Русі. Ціка­во, що ці нові тен­денції у функціону­ванні дер­жавно­го апа­рату доб­ре ба­чили і ма­си ря­дово­го ко­зац­тва: «Хмель­ниць­кий ні зі стар­ши­ною, ні з чер­ню ніде не ра­дить­ся. Сам і уп­равляє з Ви­говсь­ким».

Тре­ба заз­на­чити ще од­ну де­таль, ха­рак­терну для Хмель­ниць­ко­го як політи­ка. Геть­ман доб­ре орієнту­вав­ся в етнічній си­ту­ації, яка існу­вала тоді в Ук­раїні, де жи­ли пред­став­ни­ки різних на­род­ностей і вірос­повідань. Й­ого політич­на лінія в ць­ому неп­росто­му пи­танні відрізня­лася ве­ликим так­том і тер­пимістю. Так, що­до ка­толиків, які при­хиль­но ста­вили­ся до пов­станців, не чи­нилось ніяких реп­ресій. Відо­мо та­кож, що у звер­ненні до поль­сько­го се­лянс­тва геть­ман обіцяв «звіль­ни­ти всіх від по­вин­ностей і робіт». У по­даль­шо­му він за­яв­ляв, що «неп­ристой­на і тяж­ка спра­ва, ко­ли хто си­лує не­охо­чих до своєї віри».

От­же, Бог­дан Хмель­ниць­кий сто­яв біля дже­рел ство­рен­ня Ук­раїнсь­кої дер­жа­ви, якій бу­ли влас­тиві свої етнічні ри­си. Бе­зумов­но, геть­ма­ну слід бу­ло по­дола­ти значні труд­нощі, перш ніж він відій­шов від тра­дицій­них пог­лядів «ко­заць­ко­го ав­то­номізму» до ідеї ство­рен­ня не­залеж­ної влас­ної дер­жа­ви. Ре­алізо­вана у виг­ляді струн­кої сис­те­ми ор­ганів вла­ди, гос­по­дарсь­ких, фінан­со­вих, політич­них і су­дових ат­ри­бутів, во­на по­каза­ла життєздатність і ве­ликі пер­спек­ти­ви для сво­го роз­витку.

На спільній плат­формі бо­роть­би про­ти па­нуван­ня Речі Пос­по­литої і національ­но–релігій­но­го гноб­лення об’єдна­лися різні соціальні верс­тви — ко­заць­ка стар­ши­на, ук­раїнсь­ка шлях­та, пра­вос­лавне ду­ховенс­тво, міща­ни, се­лянс­тво і ря­дове ко­зац­тво. Але це був соціаль­но не­од­норідний табір, усе­редині яко­го існу­вали гострі су­переч­ності, котрі час­то–гус­то ви­лива­лися у прямі конфлікти. Зас­лу­га Хмель­ниць­ко­го по­ляга­ла в то­му, що за най­складніших внутрішньо- і зовнішнь­ополітич­них об­ста­вин він зумів підтри­мува­ти віднос­ну стабільність і в інте­ресах за­галь­но­народ­ної спра­ви не до­пус­тив роз­ко­лу пов­стансь­кої армії на про­тидіючі уг­ру­пован­ня.

Існу­вали та­кож су­переч­ності й усе­редині ко­заць­кої стар­ши­ни — панівно­го на той час ста­ну. Час­ти­на пред­став­ників геть­мансь­кої адміністрації, в пер­шу чер­гу вихідці із шлях­ти (І. Ви­говсь­кий, П. Те­теря та ін.), праг­ну­ли до швид­ко­го зба­гачен­ня, прид­бання землі й за­леж­них се­лян. Інша гру­па об­сто­юва­ла в цих пи­тан­нях ра­дикальнішу по­зицію і не ба­жала до­пус­ти­ти фе­одалізації ко­заць­кої стар­ши­ни, пе­рет­во­рен­ня її у поміщиків та по­нов­лення фе­одаль­но­го зем­ле­володіння у ве­ликих розмірах. Спи­ра­ючись на зброй­ну си­лу на­роду, М. Кри­воніс, Д. Не­чай та ряд інших пол­ковників час­то в розв’язанні соціаль­них пи­тань ішли далі са­мого Хмель­ниць­ко­го.

На різних ета­пах Виз­воль­ної вій­ни геть­ман про­водив гнуч­ку й ди­ференцій­ова­ну соціаль­ну політи­ку. У го­лов­но­му й виз­на­чаль­но­му пи­танні про зем­лю він вва­жав, що не­обхідно збе­рег­ти дрібне цер­ковне зем­ле­володіння і не до­пус­ти­ти відрод­ження ве­ликих поміщиць­ких ла­тифундій. Не ви­пад­ко­во про­тягом 1648–1653 років кан­це­лярія Б. Хмель­ниць­ко­го ви­дала всь­ого 17 універ­салів, що підтвер­джу­вали пра­во шлях­ти на маєтки, і ли­ше чо­тири універ­са­ли, згідно з яки­ми во­на наділя­лась но­вими зем­ля­ми. Ко­заць­ка стар­ши­на за цей час не одер­жа­ла жод­но­го з та­ких універ­салів. Ре­зуль­та­тивність бо­роть­би ко­заць­ких мас бу­ла та­кою, що навіть у перші після­воєнні ро­ки пред­став­ни­ки геть­мансь­кої адміністрації не мог­ли ско­рис­та­тися на­дани­ми їм царсь­ким уря­дом гра­мота­ми на зе­мельні во­лодіння. Пе­ре­яс­лавсь­кий пол­ковник П. Те­теря про­сив чи­нов­ників По­соль­сько­го при­казу не роз­го­лошу­вати змісту цих гра­мот. «А тол­ко де в вой­ске про то све­да­ют, — ка­зав він, — что они пи­сарь (І. Ви­говсь­кий. — Авт.) с то­вары­щи уп­ро­сили се­бе у цар­ско­го ве­личес­тва та­кие ве­ликие ма­ет­ности, и их де всех тот­час побь­ют, а уч­нут го­ворить: они де всем вой­ском цар­ско­му ве­личес­тву слу­жили и за не­го го­суда­ря по­мира­ли, а ма­ет­ности вь­про­сили се­бе од­ни они пи­сарь с то­вары­щи».

Не менш да­леког­лядну політи­ку про­водив геть­ман що­до се­лянс­тва і по­коза­чено­го на­селен­ня. Він доб­ре ро­зумів, що в умо­вах без­пе­рер­вних воєнних дій з відбірни­ми арміями Речі Пос­по­литої єди­но пра­виль­ним бу­де шлях со­юзу ко­зац­тва з се­лянс­твом. То­му не ви­пад­ко­вими, а доб­ре про­дума­ними бу­ли й­ого сло­ва, ска­зані поль­ським пос­лам під час пе­рего­ворів у Пе­ре­яс­лаві в лю­тому 1649 ро­ку: «Выбью с ляд­ской не­воли на­род весь рус­ский… и по­может ми то чернь вся по Люб­лин и Кра­ков, ко­торой я не от­ступ­люсь, бо то пра­ва ру­ка на­шая». Прак­тична діяльність геть­ма­на свідчи­ла, що це бу­ли не ли­ше за­гальні дек­ла­рації і ма­лоз­начні за­яви.

Ти­сячі се­лян у ро­ки вій­ни при­пини­ли ви­кону­вати фе­одальні по­вин­ності і пе­рей­шли в ко­заць­кий стан. «Усе, що жи­во, — заз­на­чає «Літо­пис Са­мовид­ця», — под­ня­лося в ко­зац­тво… На­вет где в го­родах бы­ли и пра­ва Маг­де­бур­ские, при­сяг­лые бур­мис­тро­ве, и рай­цы свои уря­ди по­кида­ли, и бо­роды го­лили, и до то­го вой­ска й­шли».

Це не єди­на згад­ка та­кого ро­ду. Ба­гато дже­рел засвідчу­ють ма­сове по­коза­чен­ня ук­раїнсь­ких се­лян. Звісно, се­лянин, здо­був­ши зем­лю і во­лю, не хотів по­вер­та­тися у кріпац­тво, за­хищав своє пра­во на сво­боду зі зброєю в ру­ках. Так тра­пило­ся після ук­ла­ден­ня Збо­ровсь­ко­го до­гово­ру 1649 ро­ку, згідно з яким пе­ред­ба­чало­ся не ли­ше ско­рочен­ня ко­заць­ко­го реєстру до 40 ти­сяч чо­ловік та по­ширен­ня геть­мансь­кої вла­ди на те­риторії Брац­лавсь­ко­го, Київсь­ко­го і Чернігівсь­ко­го воєводств, а й по­вер­нення до своїх маєтків поль­ської шлях­ти. До­говір вик­ли­кав хви­лю обу­рен­ня се­ред се­лянс­тва і ко­зац­тва, у лю­тому 1650 ро­ку навіть спа­лах­ну­ло зброй­не пов­стан­ня на чолі з Ху­долієм на За­порожжі.

У цій си­ту­ації Б. Хмель­ниць­кий вніс у соціаль­ну політи­ку ко­заць­кої адміністрації певні ко­рек­ти­ви.

З од­но­го бо­ку, він рішу­че при­душив вис­ту­пи, що спа­лах­ну­ли, су­воро по­пере­див брац­лавсь­ко­го пол­ковни­ка Д. Не­чая й усу­нув ніжинсь­ко­го пол­ковни­ка П. Шу­мей­ка. З дру­гого — до­кумен­ти не відзна­ча­ють ма­сових реп­ресій, які б чи­нили геть­манські вій­ська. Відо­мо та­кож, що з лис­то­пада 1650 ро­ку геть­ман вже не ста­вив за обов’язок се­лянам ви­кону­вати по­вин­ності на ко­ристь фе­одалів, які по­вер­та­лися. Це да­ло мож­ливість де­що зга­сити по­лум’я на­род­них вис­тупів.

Пи­тан­ня соціаль­ної політи­ки пе­ребу­вали в центрі ува­ги геть­ма­на й на­далі. Особ­ли­во важкі вип­ро­буван­ня ук­раїнсь­ко­му на­родові приніс 1651 рік. Се­ляни і ко­заць­ка го­лота відмо­вили­ся виз­на­вати умо­ви Біло­церківсь­ко­го до­гово­ру, який пе­ред­ба­чав об­ме­жен­ня ко­заць­ко­го реєстру до 20 ти­сяч чо­ловік і, по суті, віднов­лення поль­сько­го па­нуван­ня на всій те­риторії Ук­раїни (крім Київсь­ко­го воєводс­тва). Збройні пов­стан­ня спа­лах­ну­ли у Кор­сунсь­ко­му, Чернігівсь­ко­му, Ніжинсь­ко­му і При­луць­ко­му пол­ках. Нес­покій­но бу­ло в інших рай­онах. У лис­то­паді 1651 ро­ку пу­тивль­ські воєво­ди повідом­ля­ли в Мос­кву, що «у чер­кась­ких пол­ковників…, у чернігівсь­ко­го, у ніжинсь­ко­го, у при­луць­ко­го і їх полків у чер­кас на геть­ма­на Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го підніма­ють­ся нарікан­ня». Че­рез де­який час ті ж воєво­ди повідом­ля­ли, що один із купців «був, мов­ляв… у Києві і чув від чер­кас, від ба­гать­ох лю­дей, що пол­ковни­ки, мов­ляв, і чер­ка­си геть­ма­ном Бог­да­ном Хмель­ниць­ким не- вдо­волені». Геть­ман і ць­ого ра­зу ви­явив рішучість. На­сам­пе­ред, спи­ра­ючись на ух­ва­лу Кор­сунсь­кої ра­ди, він стра­тив кіль­кох стар­шин — мир­го­родсь­ко­го пол­ковни­ка М. Глад­ко­го, при­луць­ко­го Се­мена, а та­кож де­яких сот­ників. Од­но­час­но він не­од­но­разо­во звер­тався до пред­став­ників ко­ролівсь­кої адміністрації з про­позицією де­що відсу­нути час по­вер­нення до кріпос­ниць­ких по­рядків.

До кінця своїх днів геть­ман за­лишав­ся ре­алістом. Навіть після успішно­го закінчен­ня вій­ни він ба­чив, що різко роз­ме­жува­ти се­лянс­тво і ко­зац­тво не­мож­ли­во. Біль­ше то­го, у лис­тах і осо­бис­тих бесідах з пред­став­ни­ками геть­мансь­кої адміністрації ви­магав: «И то ус­мотри­те, чтоб на­потом ка­кое без­прав­не пос­полс­тву не де­яло­ся, бо­яти­ся на­доб­но». Це був тве­резий пог­ляд на си­ту­ацію, яка скла­лася. Най­мен­ша спро­ба по­руши­ти існу­ючий по­рядок заг­ро­жува­ла но­вим за­гос­трен­ням соціаль­них су­переч­ностей, а то й пря­мим зброй­ним пов­стан­ням.

Ми звер­ну­ли ува­гу на цей ас­пект пи­тан­ня то­му, що цілком зро­зуміло — без зва­женої й гнуч­кої соціаль­ної політи­ки Бог­да­ну Хмель­ниць­ко­му нав­ряд чи вда­лося б ство­рити національ­ну дер­жа­ву. Виз­воль­на вій­на — ця най­виз­начніша подія се­реди­ни XVII століття — спра­вила істот­ний вплив на всю сис­те­му міжна­род­них відно­син. В од­них країнах во­на вик­ли­кала зацікав­леність, у дру­гих — нас­то­роженість, у третіх — зло­бу і відра­зу. В ото­ченні чис­ленних, да­леко не дружніх дер­жав геть­ма­ну не­обхідно бу­ло об­ра­ти єди­но пра­виль­ну лінію по­ведінки: одні дер­жа­ви ней­тралізу­вати чи за­лучи­ти на свій бік, інші си­лою зброї зму­сити дот­ри­мува­тися й­ого політич­ної лінії.

За цих ду­же склад­них об­ста­вин геть­ман по­казав се­бе ви­дат­ним дип­ло­матом. За­хоп­лення мо­жуть, нап­риклад, вик­ли­кати й­ого дії по за­лучен­ню на свій бік Кримсь­ко­го ханс­тва. Він навіть пішов на те, аби за­лиши­ти за­лож­ни­ком у Кри­му сво­го улюб­ле­ного си­на. Од­на­че геть­ман не спо­кушав­ся до­сяг­ну­тою уго­дою. Він знав її пе­рева­ги, та ра­зом з тим пе­ред­ба­чав і ус­клад­нення, які міг вик­ли­кати со­юз із та­тара­ми. Та все ж тил пов­станців був більш–менш за­без­пе­чений, крім то­го, в роз­по­ряд­ження Б. Хмель­ниць­ко­го на­дана мобіль­на та­тарсь­ка кінно­та.

Доб­ре до­пома­гало й­ому і знан­ня суспіль­но­го ла­ду, прид­ворних зви­чаїв та ус­та­нов От­то­мансь­кої Пор­ти. Ве­ликий дип­ло­матич­ний такт геть­ма­на, й­ого про­ник­ливість і знан­ня міжна­род­ної об­ста­нов­ки за­без­пе­чили про­тягом усієї вій­ни ней­тралітет Ту­реч­чи­ни, що да­ло мож­ливість зо­сере­дити го­ловні зу­сил­ля на розв’язанні най­важ­ливішо­го зав­дання — виз­во­лен­ня Ук­раїни від іно­зем­но­го гніту і ство­рен­ня не­залеж­ної дер­жа­ви.

Де­що інак­ше скла­дали­ся відно­сини Б. Хмель­ниць­ко­го з мол­давсь­ким гос­по­дарем Лу­пулом. Ад­же зра­да Лу­пула, який інтри­гами праг­нув ус­клад­ни­ти відно­сини Польщі й Ук­раїни, вик­ли­кала відвер­те нев­до­волен­ня геть­ма­на. У ве­ресні 1650 ро­ку ко­заць­ке вій­сько здій­сни­ло стрімкий похід у Мол­давію і зму­сило гос­по­даря капіту­люва­ти. Біль­ше то­го, за два ро­ки після дру­гого по­ходу Лу­пул по­годив­ся на шлюб своєї доч­ки Ро­зан­ди із си­ном геть­ма­на Ти­мошем. Так бу­ло вста­нов­ле­но со­юз між Ук­раїною і Мол­давією.

Звісно, цим да­леко не об­ме­жуєть­ся ко­ло країн, з яки­ми Б. Хмель­ниць­кий підтри­мував зв’яз­ки. Спа­ди і підне­сен­ня спос­теріга­лись у й­ого сто­сун­ках із пра­вите­лями Трансіль­ванії та Ва­лахїї. Геть­ман ро­бив кро­ки, щоб ввес­ти Ук­раїну, відо­му ли­ше ге­роїчни­ми по­хода­ми за­порожців, у ко­ло інших євро­пей­ських дер­жав. Нап­риклад, він праг­нув на­лаго­дити зв’яз­ки з Ве­нецій­ською рес­публікою, є та­кож відо­мості про й­ого дип­ло­матичні кон­такти з Бран­денбур­гом. Лис­та до Б. Хмель­ниць­ко­го надіслав керівник англій­ської бур­жу­аз­ної ре­волюції Олівер Кром­вель, який наз­вав геть­ма­на «ге­нераліси­мусом вій­ська і ста­родавньої грець­кої релігії та цер­кви, во­лода­рем усіх за­порозь­ких ко­заків, стра­хом і ви­нищу­вачем поль­ської шлях­ти, за­вой­ов­ни­ком фор­тець, ви­коріню­вачем римсь­ких свя­щеників, пе­ресліду­вачем язич­ників, Ан­тихрис­та й іудеїв».

Дже­рела свідчать, що керівник Виз­воль­ної вій­ни був доб­ре інфор­мо­ваний про всі події у Польщі та інших країнах. При геть­манській кан­це­лярії існу­вала дип­ло­матич­на служ­ба, яка роз­робля­ла інструкції, го­тува­ла по­соль­ства, офор­мля­ла лис­ти і т. п. У ре­зиденції геть­ма­на склав­ся навіть це­ремоніал прий­ому послів, ве­ден­ня з ни­ми пе­рего­ворів, підго­тов­ки про­щаль­них а­удієнцій то­що.

Та го­лов­не по­ляга­ло в то­му, що дип­ло­матич­на служ­ба мо­лодої Ук­раїнсь­кої дер­жа­ви по­каза­ла свою життєздатність і в умо­вах най­складнішо­го хит­рос­плетіння політич­них подій тих літ, по суті, за­без­пе­чила міжна­род­ну ізо­ляцію Речі Пос­по­литої.

У своїй політичній діяль­ності, яка охоп­лю­вала прак­тично всі сфе­ри жит­тя мо­лодої дер­жа­ви, геть­ман з по­чат­ку Виз­воль­ної вій­ни на­магав­ся на­лаго­дити та­кож зв’яз­ки з Росією. Від пер­шо­го лис­та Б. Хмель­ниць­ко­го від 8 чер­вня 1647 ро­ку росій­сько­му ца­реві Олексію Ми­хай­ло­вичу і нап­равлен­ня сво­го пер­шо­го пос­ланни­ка київсь­ко­го пол­ковни­ка Си­лу­яна Му­жиловсь­ко­го в Мос­кву у січні 1649 ро­ку до Пе­ре­яс­лавсь­кої ра­ди 1654 ро­ку сплив­ло не­мало ча­су. До­пит­ли­вий чи­тач мо­же поціка­вити­ся: чо­му так дов­го розв’язу­вало­ся це пи­тан­ня? Спра­ва тут да­леко не в особі Хмель­ниць­ко­го чи й­ого най­ближчих спод­вижників. Тре­ба вра­хову­вати ба­гато фак­торів, які так чи інак­ше впли­вали на хід вій­ни: по–пер­ше, гос­трий соціаль­ний ха­рак­тер подій в Ук­раїні (зни­щен­ня се­ляна­ми пред­став­ників панівних станів, ліквідації кріпос­ниц­тва і най­пот­ворніших форм екс­плу­атації, які бу­ли су­голосні ан­ти­фе­одаль­ним нас­тро­ям се­лян і го­родян са­мої Росії); по–дру­ге, со­юз Хмель­ниць­ко­го з кримсь­ким ха­ном, одвічним во­рогом Росії, і, по–третє, склад­ну міжна­род­ну об­ста­нов­ку, яка заг­ро­жува­ла воєнни­ми конфлікта­ми Росії з Річчю Пос­по­литою. То­му Мос­ква три­валий час зволіка­ла що­до вирішен­ня ць­ого пи­тан­ня, про­пону­вала ком­промісні варіан­ти, вис­ту­пала за пе­рего­вори між Ук­раїною і Поль­щею то­що.

Політич­на си­ту­ація істот­но зміни­лася на осінь 1653 ро­ку. Після ба­гать­ох років ва­гань Росія на­решті по­годи­лася прий­ня­ти Вій­сько За­порозь­ке до сво­го скла­ду. 1 жов­тня 1651 ро­ку відповідну ух­ва­лу прий­няв Земсь­кий со­бор — най­ви­щий ста­ново–пред­став­ниць­кий ор­ган Росії. У ній го­вори­лося про пе­ресліду­ван­ня пра­вос­лавних у Речі Пос­по­литій, по­рушен­ня нею по­передніх угод то­що. Вже 9 жов­тня царські пос­ли виїха­ли в Ук­раїну. Не­заба­ром при­готу­ван­ня бу­ли закінчені. Мо­роз­но­го со­няч­но­го ран­ку 8 січня 1652 ро­ку на цен­тральній площі міста Пе­ре­яс­ла­ва зібра­лася ко­заць­ка ра­да.

На пло­щу вий­шов Бог­дан Хмель­ниць­кий з ко­заць­кою стар­ши­ною. Він звер­нувся до учас­ників ра­ди з про­мовою. Оха­рак­те­ризу­вав­ши ста­нови­ще ук­раїнсь­ких зе­мель після шес­тирічної кро­воп­ро­лит­ної вій­ни, геть­ман ого­лосив, що Земсь­кий со­бор по­годив­ся прий­ня­ти Ук­раїну до скла­ду Росій­ської дер­жа­ви. «А бу­де хто з на­ми не згод­ний, — ска­зав Б. Хмель­ниць­кий, — те­пер ку­ди хо­че віль­на до­рога». Що­ден­ник, який ве­ли росій­ські пос­ли, пе­редає ат­мосфе­ру, яка па­нува­ла на раді. У відповідь на ці сло­ва геть­ма­на при­сутні за­яви­ли: «Во­лимо під ца­ря східно­го, пра­вос­лавно­го». Потім ніби­то ко­заць­ка стар­ши­на зно­ву за­питу­вала: «Чи всі так га­даєте?» І зно­ву відповідь бу­ла по­переднь­ою: «Усі од­ностай­но». Так учас­ни­ки Пе­ре­яс­лавсь­кої ра­ди прий­ня­ли рішен­ня про підданс­тво Вій­ська За­порозь­ко­го росій­сько­му ца­реві. Щоп­равда, у ро­боті цієї ра­ди бра­ли участь ко­заки не з усіх ук­раїнсь­ких полків. Крім то­го, на ній бу­ли відсутні де­які пол­ковни­ки, пред­став­ни­ки За­порож­жя, ви­ще пра­вос­лавне ду­ховенс­тво.

Пе­ре­яс­лавсь­кий акт і підданс­тво Росії — зовсім не ви­пад­ко­вий крок, а вис­траж­да­не після три­валих роз­думів рішен­ня геть­ма­на. Він ро­зумів, що пе­репо­чинок, відве­дений для мо­лодої Ук­раїнсь­кої дер­жа­ви, не міг бу­ти трив­ким, усвідом­лю­вав тим­ча­совість со­юз­но­го до­гово­ру з кримсь­ким ха­ном і не­надійність сул­тансь­кої Ту­реч­чи­ни, ба­чив усе ще дос­татню міць Речі Пос­по­литої. Об’єднан­ня цих сил (а нас­тупні події по­каза­ли, що во­но ре­аль­не) не­мину­че при­вело б до ліквідації за­во­ювань ук­раїнсь­ко­го на­роду, знек­ровле­ного у шес­тирічній бо­ротьбі. Ра­зом з тим Ук­раїну з Росією об’єдну­вали давні істо­ричні зв’яз­ки, етнічна близькість обох на­родів, пра­вос­лавне вірос­повідан­ня то­що. То­му орієнтація на Росій­ську дер­жа­ву мог­ла за­без­пе­чити, на дум­ку геть­ма­на, збе­режен­ня тих змін, що відбу­лися в цей час в Ук­раїні, — звіль­нен­ня її з–під вла­ди Польщі та існу­ван­ня не­залеж­ної Ук­раїнсь­кої дер­жа­ви, возз’єднан­ня у май­бутньому всіх ук­раїнсь­ких зе­мель під геть­мансь­кою бу­лавою. Слід вра­хову­вати, що ук­ла­ден­ня до­гово­ру з Росією, по суті, оз­на­чало б пра­вове виз­нання Ук­раїнсь­кої дер­жа­ви та особ­ли­вос­тей її суспіль­но–політич­но­го ус­трою.

Ра­зом з тим уже з са­мого по­чат­ку між обо­ма сто­рона­ми ви­яви­лися помітні роз­ходжен­ня. Ко­заць­ка сто­рона на пе­рего­ворах ви­мага­ла від росій­ських пред­став­ників, щоб во­ни при­сяг­ли від імені ца­ря, на що бо­яри відповіда­ли, що це су­пере­чить са­модер­жавним тра­диціям — царі своїм підда­ним не при­сяга­ють. Пе­рего­вори лед­ве не бу­ли зірвані. І тіль­ки тоді, ко­ли пос­ли за­яви­ли, що всі пра­ва і воль­ності Вій­ська За­порозь­ко­го бу­дуть підтвер­джені ок­ре­мими гра­мота­ми, Бог­дан Хмель­ниць­кий і стар­ши­на скла­ли при­сягу.

Ук­раїна увій­шла до скла­ду Росії на пра­вах ши­рокої ав­то­номії. Між обо­ма сто­рона­ми спер­шу у Пе­ре­яс­лаві, а пізніше у Москві відбу­лися пе­рего­вори, внаслідок яких цар зат­вердив так звані Бе­рез­неві статті 1654 ро­ку, у яких виз­на­вало­ся існу­ван­ня са­мостій­ної дер­жа­ви — Геть­ман­щи­ни, яка зай­ма­ла відповідну те­риторію (ко­лишні Київсь­ке, Брац­лавсь­ке і Чернігівсь­ке воєводс­тва, а та­кож час­ти­на Во­линсь­ко­го воєводс­тва) і ма­ла рес­публікансь­ку фор­му правління.

Тре­ба ска­зати, що вже про­тягом більш як 350 років кож­не по­коління ук­раїнсь­ко­го на­роду по–різно­му оцінює цей крок Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го. У біль­шості своїй оцінки ці по­род­жені дер­жавни­ми і політич­ни­ми ре­аліями, що скла­дали­ся у той чи інший період історії Ук­раїни.

Геть­ман­щи­на бу­ла ба­гатос­та­новим соціаль­ним ор­ганізмом. Ос­новну ма­су на­селен­ня Геть­ман­щи­ни скла­дало віль­не се­лянс­тво. Си­лою зброї во­но відво­юва­ло осо­бис­ту сво­боду і в перші по­воєнні ро­ки навіть віль­но роз­по­ряд­жа­лося зем­лею. Про­те усі за­ходи геть­мансь­кої адміністрації, як пра­вило, бу­ли підпо­ряд­ко­вані інте­ресам ко­зац­тва — привілей­ова­ного ста­ну. Во­но одер­жа­ло пра­во во­лодіння зем­лею — го­лов­ним ба­гатс­твом Ук­раїни, віль­но­го за­нят­тя про­мис­ло­вою діяльністю, не­об­ме­женої участі у політич­но­му житті дер­жа­ви. Ра­зом з тим ко­зац­тво бу­ло не­од­норідним. Верхні щаблі ієрархічної дра­бини посіда­ла стар­ши­на, що в май­бутнь­ому по­чала на­копи­чува­ти у своїх ру­ках зе­мельні ба­гатс­тва й ор­ганізо­вува­ти ба­гато­галу­зеві гос­по­дарс­тва, де ви­корис­то­вува­лася пра­ця за­леж­них се­лян. Так за­род­жу­вало­ся но­ве по­коління ук­раїнсь­ких фе­одалів. На ря­дове ко­зац­тво бу­ла пок­ла­дена ос­новна вій­сько­ва по­винність — участь у по­ходах. У ро­ки Виз­воль­ної вій­ни значні пра­ва одер­жа­ло ук­раїнсь­ке міщанс­тво. Про­те з ча­сом че­рез привілеї во­но час­то всту­пало у конфлікти з ко­зац­твом.

Та в складі мо­нархічної Росії Ук­раїнсь­ка дер­жа­ва з її рес­публікансь­кою, де­мок­ра­тич­ною фор­мою правління бу­ла поз­бавле­на мож­ли­вос­тей даль­шо­го роз­витку. Нові дер­жавні ус­та­нови ра­но чи пізно ма­ли роз­чи­нити­ся в за­галь­ноімперсь­ких ор­га­нах уп­равління. Так во­но й тра­пило­ся. В нас­тупні після 1654 ро­ку де­сятиріччя й­шов пос­ту­повий, але нев­бла­ган­ний про­цес ут­ра­ти Ук­раїнсь­кою дер­жа­вою своїх етнічних рис, ліквідації її суспіль­но–політич­них ор­ганів вла­ди.

Після Пе­ре­яс­лавсь­кої ра­ди ста­нови­ще Ук­раїни за­лиша­лося склад­ним. По­пере­ду пе­ред­ба­чала­ся важ­ка вій­на з Поль­щею, бо­роть­ба за возз’єднан­ня всіх ук­раїнсь­ких зе­мель в єдиній дер­жаві. Врешті Росія ого­лоси­ла вій­ну Польщі. Воєнні дії роз­по­чали­ся од­но­час­но у Біло­русії і в Ук­раїні. Про­те во­ни то­чили­ся до­сить мля­во. Спіль­ний похід росій­ських рат­них лю­дей і ко­заць­ких полків під Львів улітку–во­сени 1655 ро­ку закінчив­ся без­ре­зуль­тат­но — во­ни по­вер­ну­ли на­зад. Нев­до­воле­ний політи­кою царсь­ко­го уря­ду та й­ого вій­сько­вими за­дума­ми (ос­новна ува­га Олексія Ми­хай­ло­вича звер­та­лася на біло­русь­кий те­атр вій­ни), Б. Хмель­ниць­кий шу­кав со­юз­ників се­ред інших дер­жав. Він зумів поліпши­ти взаєми­ни з Кри­мом і Ту­реч­чи­ною, на­лаго­дити зв’яз­ки з Трансіль­ванією, ук­ласти важ­ли­вий со­юз із Швецією. Ад­же не­обхідно бу­ло ство­рити ко­аліцію у бо­ротьбі про­ти Польщі.

Тим ча­сом ко­зацькі пол­ки під ко­ман­ду­ван­ням на­каз­но­го геть­ма­на Іва­на Зо­лота­рен­ка здо­були у Біло­русії цілий ряд міст і сіл. Тут зап­ро­вад­жу­вав­ся ко­заць­кий устрій, ти­сячі біло­русь­ких се­лян всту­пали у пол­ки і ве­ли впер­ту бо­роть­бу з во­рогом. Вла­да поль­ських і ли­товсь­ких панів бу­ла ліквідо­вана у рай­оні Мінсь­ка, Мо­гиль­ова, Го­меля, По­лоць­ка. Це бу­ла відчут­на до­помо­га з бо­ку Ук­раїни біло­русь­ко­му на­родові у й­ого виз­вольній бо­ротьбі.

Нап­ру­женість у взаєми­нах між Б. Хмель­ниць­ким і росій­ським ца­рем особ­ли­во по­сили­лась після то­го, як ста­ло відо­мо, що Олексій Ми­хай­ло­вич, охоп­ле­ний жа­добою поль­ської ко­рони, ук­лав у серпні 1656 ро­ку з Річчю Пос­по­литою Віленсь­ке пе­ремир’я і роз­по­чав воєнні дії про­ти Швеції (на пе­рего­вори у Віль­но ук­раїнські пред­став­ни­ки не бу­ли навіть до­пущені). На про­позицію росіян розірва­ти со­юз із шведсь­ким ко­ролем Кар­лом X Хмель­ниць­кий відповів ка­тего­рич­ною відмо­вою. Геть­ман був нев­до­воле­ний ти­ми за­хода­ми царсь­ко­го уря­ду, яких він ужи­вав, щоб об­ме­жити ав­то­номію Ук­раїни (зок­ре­ма, приз­на­чен­ня в де­яких містах росій­ських воєвод), а та­кож зміна­ми у зовнішнь­ополітичній орієнтації Мос­кви.

З ча­сом здо­ров’я геть­ма­на ста­ло погіршу­вати­ся. Хво­роба за­гос­три­лася на­весні 1656 ро­ку. Нез­ва­жа­ючи на всі за­ходи, її пе­ребіг ус­клад­ню­вав­ся. Те­пер важ­ко вста­нови­ти ха­рак­тер зах­во­рюван­ня геть­ма­на. Де­які літо­писи пов’язу­ють хво­робу з мож­ли­вим от­руєнням яки­мось мо­лодим шлях­ти­чем, шо на­чеб­то підси­пав під час ве­чері от­ру­ту у склян­ку Хмель­ниць­ко­го. Про­те, на на­шу дум­ку, тра­пив­ся кро­вови­лив (відо­мо, що геть­ман про­тягом три­вало­го ча­су не­од­но­разо­во скар­жився на го­лов­ний біль, бо ще нап­рикінці 1656 ро­ку він пе­режив пер­ший удар інсуль­ту, який зго­дом при­кував й­ого до ліжка).

Смерть Б. Хмель­ниць­ко­го нас­та­ла вранці (за інши­ми дже­рела­ми — опівдні) 27 лип­ня 1657 ро­ку у Чи­гирині. Згідно з во­лею геть­ма­на, по­хован­ня відбу­лося в й­ого рідно­му ху­торі Су­ботові 25 сер­пня 1657 ро­ку, тоб­то че­рез чо­тири тижні після кон­чи­ни. Це бу­ло зроб­ле­но для то­го, щоб на по­хороні мог­ли бу­ти при­сутніми пред­став­ни­ки всь­ого Вій­ська За­порозь­ко­го. При ве­личез­но­му нап­ливі на­роду відбу­лося офіцій­не по­хован­ня тіла Б. Хмель­ниць­ко­го у місцевій Ільїнській церкві.

По­даль­ша до­ля ць­ого по­хован­ня не зовсім яс­на. Єди­не дже­рело, яке відхи­ляє завісу над ци­ми дав­но­мину­лими подіями, — це так зва­ний Чернігівсь­кий літо­пис XVIII століття, де ска­зано, що у 1664 році поль­ські вій­ська під керівниц­твом Сте­фана Чар­нець­ко­го сплюн­дру­вали ряд міст і сіл Ук­раїни. Тоді ж «Чер­ницкий Бу­жин и Суб­бо­тов спа­лил, и там в Суб­бо­тове те­ло ста­рого Хмель­ниц­ко­го и Ти­моша, сы­на его, за­бито­го под Са­чавою, ка­зал з гро­бов в рин­ки вы­кину­та на по­пели­ще. Суб­бо­тов тог­да был пуст; а псов з Чи­гири­на, з Суб­бо­това и от ин­ших пус­тых мест ук­ра­ин­ских ве­ликое мно­жес­тво бы­ло, ко­торые, че­реда­мя хо­дячи, не толь­ко мер­твых тру­пы ели, але и жи­вым лю­дям шко­дили».

На жаль, по­шук но­вих до­кументів не до­дав нічо­го но­вого. По сь­огодні це літо­пис­не повідом­лення за­лишаєть­ся єди­ним і да­леко не надій­ним дже­релом, яке доз­во­лило б повністю ре­конс­тру­юва­ти ці події. У 1969–1973 ро­ках ек­спе­дицією Інсти­туту ар­хе­ології АН УРСР бу­ло про­веде­но архітек­турно–ар­хе­ологічне об­сте­жен­ня, під час яко­го бу­ло ос­та­точ­но з’ясо­вано, що тру­на з пра­хом геть­ма­на в церкві відсут­ня. У на­роді до ць­ого ча­су хо­дять ле­ген­ди про те, що тру­ну геть­ма­на на­пере­додні на­паду поль­ських вій­ськ у 1664 році бу­ло вря­това­но і пе­репо­хова­но в підзем­них хо­дах Су­ботівсь­ко­го зам­ку.

Так пішов із жит­тя ве­ликий воїн, дип­ло­мат і політик. Бе­зумов­но, Бог­дан Хмель­ниць­кий за­лишав­ся лю­диною су­переч­ли­вою. Трап­ля­лися хви­лини роз­ча­рувань, спа­лахів гніву, сімейні чва­ри, бу­ли лю­бов і зра­да дру­жини, за­гибель улюб­ле­ного си­на. Усе це ли­шало свій слід у душі геть­ма­на, на й­ого ха­рак­тері, виз­на­чало настрій, а ча­сом і прак­тичну діяльність. Бог­дан Хмель­ниць­кий був си­ном своєї епо­хи і пред­став­ни­ком сво­го ста­ну. Не­має пот­ре­би ка­нонізу­вати геть­ма­на. У разі не­обхідності він роз­прав­лявся зі своїми політич­ни­ми про­тив­ни­ками, при­душу­вав пов­стан­ня се­лянсь­кої і ко­заць­кої го­лоти, роз­да­вав універ­са­ли фе­ода­лам. По­ряд з ви­дат­ни­ми пол­ко­вод­ця­ми і дип­ло­мата­ми біля геть­ма­на пе­ребу­вали нікчемні лю­ди, які ще за й­ого жит­тя ве­ли подвій­ну політи­ку, нех­ту­вали національ­ни­ми інте­реса­ми ук­раїнсь­ко­го на­роду. Од­на­че на всіх ета­пах жит­тя і діяль­ності Б. Хмель­ниць­ко­го пе­рева­жала послідов­на лінія на виз­во­лен­ня рідної землі від іно­зем­но­го па­нуван­ня. І весь свій та­лант пол­ко­вод­ця і політич­но­го діяча він спря­мував на розв’язан­ня цієї до­конеч­ної життєвої проб­ле­ми.

Національ­но–виз­воль­на вій­на та ім’я її керівни­ка Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го за­лиши­ли нез­гла­димий слід в істо­ричній пам’яті ук­раїнсь­ко­го на­роду. Тра­диції тієї зви­тяж­ної по­ри ста­ли жи­виль­ним се­редо­вищем для нас­тупно­го роз­витку виз­воль­них зма­гань ук­раїнців — діяль­ності П. До­рошен­ка, І. Ма­зепи, ру­ху ко­заць­ких полків, очо­люва­них Се­меном Палієм, гай­да­маць­ких вис­тупів, Коліївщи­ни 1768 ро­ку. В умо­вах, ко­ли про­дов­жу­вав­ся нас­туп ца­риз­му на ав­то­номні пра­ва Ук­раїни, ко­зац­тво де­далі частіше зга­дува­ло не ду­же три­валу, але яс­кра­ву по­ру «воль­ниці», ча­си без фе­ода­ла і не­навис­ної пан­щи­ни, ко­ли й­ого ж ру­ками тво­рили­ся підва­лини не­залеж­ної Ук­раїнсь­кої дер­жа­ви.

Жит­тя і діяльність Б. Хмель­ниць­ко­го відоб­ра­жені у фоль­клорі ук­раїнсь­ко­го на­роду:

Гей, не ди­вуй­те, добрії лю­ди,
Що на Вкраїні пов­ста­ло:
Там за Да­шевим, під Со­рокою,
Мно­жес­тво ляхів про­пало.
Гей, Пе­ребийніс во­дить нем­но­го —
Сімсот ко­заків з со­бою,
Ру­бає ме­чем го­лови з пле­чей,
А реш­ту то­пить во­дою.
Он та за­вис­ли ляш­ки, за­вис­ли,
Як чор­на хма­ра на Віслі,
Лядсь­кую сла­ву заг­нав під ла­ву,
Сам бра­вий ко­зак гу­ляє.
Ой чи бач, ля­ше, що по Случ на­ше,
По Кос­тя­ную мо­гилу!
Як не схотіли, за­бун­ту­вали
Та й уте­ряли Вкраїну!
Ой чи бач, ля­ше, як пан Хмель­ниць­кий
На Жовтім Піску підбив­ся:
Від нас, ко­заки, від нас, ко­заки,
Ні один ля­шок не скрив­ся.
Гей, ну, ко­заки, гей, та у ско­ки,
Та за­берімо­ся в бо­ки:
Заг­на­ли ляшків геть аж за Віслу,
Що не вер­нуть­ся й в три ро­ки.

Об­раз геть­ма­на Хме­ля став дже­релом нат­хнен­ня для ба­гать­ох пись­мен­ників і ком­по­зиторів, ху­дож­ників і кіне­матог­рафістів.

Бог­дан Хмель­ниць­кий сто­яв біля ви­токів тво­рен­ня ук­раїнсь­ким на­родом не­залеж­ної дер­жа­ви, і в ць­ому по­лягає ве­ликий сенс й­ого бут­тя, це виз­на­чило й­ого місце в історії…