Битва на Чорній річці 1855 року

Да­та і місце

16 сер­пня 1855 р., рай­он річки Чор­на та Фе­дюхіних гір на південній око­лиці Се­вас­то­поля.

Дій­ові осо­би

Після усу­нен­ня від ко­ман­ду­ван­ня О. Мен­ши­кова 15 лю­того 1855 р. росій­ську армію в Кри­му очо­лив осо­бис­то хо­роб­рий, але нерішу­чий як воєна­чаль­ник князь Ми­хай­ло Дмит­ро­вич Гор­ча­ков (1793–1861; відзна­чив­ся під час росій­сько-ту­рець­кої вій­ни 1828–1829 рр., при­душенні поль­сько­го пов­стан­ня 1830–1831 рр., по­ходу в Угор­щи­ну 1849 р., був ба­гато років на­чаль­ни­ком шта­бу при улюб­ле­ному фель­дмар­шалі ца­ря Ми­коли I І. Ф. Пас­ке­вичі, на по­чат­ку Кримсь­кої вій­ни ко­ман­ду­вав Ду­най­ською армією, за­хищав Се­вас­то­поль, з 1856 р. намісник Царс­тва Поль­сько­го, дід П. Сто­липіна); дво­ма го­лов­ни­ми удар­ни­ми кор­пу­сами ко­ман­ду­вали ге­нерал від ка­валерії Ми­кола Андрій­ович Ре­ад (1793–1855; ге­рой низ­ки битв на­поле­онівсь­ких воєн, зок­ре­ма Бо­родіна, Крас­но­го, Дрез­де­на, Лей­пци­га та взят­тя Па­рижа, учас­ник при­душен­ня поль­сько­го пов­стан­ня 1830–1831 рр., по­ходу в Угор­щи­ну 1849 р., Кав­казь­кої вій­ни, 1854 р. ге­нерал від ка­валерії, ге­нерал-ад’ютант ца­ря) та ге­нерал-лей­те­нант П. П. Ліпранді. Клю­чову роль у цій ос­танній трагічній спробі знят­тя об­ло­ги з Се­вас­то­поля відіграв ге­нерал-май­ор ба­рон Пав­ло Олек­сан­дро­вич Вревсь­кий (1809–1855; відзна­чив­ся осо­бис­тою хо­робрістю в росій­сько-ту­рецькій війні 1828–1829 рр., під час при­душен­ня поль­сько­го пов­стан­ня 1830–1831 рр., у Кав­казькій війні, 1854 р. став ге­нерал-ад’ютан­том ца­ря). Кінно­тою ко­ман­ду­вав ге­нерал від ка­валерії Іван Пет­ро­вич Ша­бель­ський (1796–1874; ве­теран на­поле­онівсь­ких воєн 1812–1813 рр., Кав­казь­кої та росій­сько-персь­кої вій­ни, при­душен­ня поль­сько­го пов­стан­ня 1830–1831 рр., во­сени 1854 р. бло­кував взя­ту со­юз­ни­ками Євпа­торію, ке­рував за­хис­том Оде­си).

Фран­цузь­кою армією в Кри­му з 16 трав­ня 1655 р. ко­ман­ду­вав бру­таль­ний, хо­роб­рий та ініціатив­ний дивізій­ний ге­нерал Жан-Жак Пелісьє (1794–1864; учас­ник воєн з Іспанією, ко­лоніаль­ної вій­ни в Ал­жирі, у ході якої «прос­ла­вив­ся» роз­пра­вами з арабсь­ки­ми пле­мена­ми, за взят­тя Се­вас­то­поля от­ри­мав ти­тул «гер­цо­га Ма­лаховсь­ко­го» і зван­ня мар­ша­ла Франції, з 1860 р. ге­нерал-гу­бер­на­тор Ал­жи­ру); дивізіями ко­ман­ду­вали Еміль Ербіль­йон (1794–1866; учас­ник бит­ви біля Ва­тер­лоо, ко­ман­ду­вав вій­ська­ми в Ал­жирі в 1830–1840-х рр., з 1846 р. бри­гад­ний ге­нерал, з 1851 р. дивізій­ний ге­нерал, з 1863 р. се­натор), д’Алонвіль, Фо­ше та ін. Сар­динсь­ким кор­пу­сом ко­ман­ду­вав Аль­фон­со Фер­ре­ро Ла Мар­мо­ра (1804–1878; бру­таль­но при­душив на­род­не пов­стан­ня в Ге­нуї 1849 р., за що от­ри­мав зван­ня ге­нерал-лей­те­нан­та, з 1849 до 1859 р. вій­сько­вий міністр П’ємон­ту, в 1864–1866 рр. прем’єр-міністр, італій­ський ко­ман­ду­вач у вій­нах з Австрією). Тур­ки пе­ребу­вали під керівниц­твом Оме­ра-паші (1806–1871; сербсь­ко­го по­ход­ження, відзна­чив­ся у війні про­ти Єгип­ту 1839 р., при­душу­вав пов­стан­ня в Боснії 1851 р., нас­тупно­го ро­ку бе­зуспішно во­ював про­ти чор­но­горців, ко­ман­ду­вав ос­мансь­кою армією на Ду­наї на по­чат­ку Кримсь­кої вій­ни, з по­чат­ку 1855 р. й­ого кор­пус во­ював у Кри­му, во­сени був відправ­ле­ний на Кав­казь­кий те­атр бой­ових дій).

Пе­реду­мови події

Східна (Кримсь­ка) вій­на по­чала­ся 1853 р. як конфлікт Росій­ської та Ос­мансь­кої імперій, зго­дом пе­рерісши у ве­лику вій­ну провідних євро­пей­ських дер­жав. 2 ве­рес­ня 1654 р. ан­гло-фран­ко-ту­рецькі вій­ська ви­сади­лися в Євпа­торії і по­чали нас­туп на Се­вас­то­поль, 20 ве­рес­ня росій­ські вій­ська прог­ра­ли бит­ву на Альмі, 28 ве­рес­ня по­чала­ся об­ло­га Се­вас­то­поля (5 жов­тня місто бу­ло впер­ше підда­но ма­сова­ному бом­барду­ван­ню). Після успішної для росіян бит­ви під Ба­лак­ла­вою 25 жов­тня і по­раз­ки царсь­кої армії під Інкер­ма­ном 5 лис­то­пада 1854 р. об­ло­га Се­вас­то­поля со­юз­ни­ками три­вала. Спро­би росіян ата­кува­ти ти­лові ба­зи ан­гло-фран­ко-ту­рець­ко­го вій­ська (штурм Євпа­торії 17 лю­того 1855 р.) про­вали­лися, а со­юз­ни­ки де­далі глиб­ше вгри­зали­ся в се­вас­то­поль­ські укріплені лінії, хо­ча всі спро­би штурмів міста відби­вали­ся гарнізо­ном з не­баче­ним ге­роїзмом. До скла­ду со­юзу про­ти Росії приєдна­лося Сар­динсь­ке ко­ролівство (П’ємонт), кот­ре ба­жало за­ручи­тися підтрим­кою Франції у своїй бо­ротьбі за об’єднан­ня Італії. Поп­ри не­пов­ну бло­каду міста со­юз­ни­ками і мож­ливість зміню­вати час­ти­ну гарнізо­ну та по­пов­ню­вати за­паси ста­вало де­далі важ­че обо­роня­ти Се­вас­то­поль. У такій си­ту­ації ба­рон Вревсь­кий, ко­рис­ту­ючись впли­вом на но­вого ца­ря Олек­сан­дра I, по­чав ак­тивно про­сува­ти ідею вирішаль­ної спро­би знят­тя об­ло­ги чи при­най­мні ус­клад­нення її ве­ден­ня ан­гло-фран­цу­зами шля­хом вирішаль­ної бит­ви. Но­вий ко­ман­ду­вач росій­ських вій­ськ у Кри­му, ге­нерал Гор­ча­ков, і більшість ге­нераліте­ту не віри­ли в мож­ливість успіху, але Вревсь­кий пе­реко­нав ца­ря і Гор­ча­ков був зму­шений ри­зик­ну­ти. Для на­паду на во­рожі по­зиції бу­ло виділе­но 47 622 во­яків піхо­ти, 10 263 во­яків ка­валерії, 224 зви­чай­них та 48 лег­ких кінних гар­мат, з яких бу­ло сфор­мо­вано два кор­пу­си (пра­вого і ліво­го кри­ла), а та­кож го­лов­ний піхот­ний, ар­ти­лерій­ський та ка­валерій­ський ре­зер­ви. Ме­тою опе­рації бу­ло зай­ман­ня Фе­дюхіних і так зва­них Гас­форто­вих гір, що пос­та­вило б фран­цузів та сар­динців, що прик­ри­вали об­ло­гові тран­шеї під Се­вас­то­полем, у до­волі скрут­ну так­тичну си­ту­ацію. Фран­цу­зи ма­ли на по­чат­ку бит­ви в рай­оні Фе­дюхіних та Гас­форто­вих гір до 18 тис. во­яків (здебіль­шо­го піхо­ти), до 9 тис. бу­ло у сар­динсь­ко­го ге­нера­ла Ла Мар­мо­ри, до 10 тис. – у кіль­кох ту­рець­ких пашів. Нап­рикінці бит­ви суп­ро­тив­ни­ки Гор­ча­кова зо­сере­дили про­ти росіян від 40 до 60 тис. во­яків, здебіль­шо­го піхо­ти, кіль­ка зви­чай­них та не менш ніж 5 кінних ар­тба­тарей (до 120 гар­мат).

Ве­личез­ну роль у битві відіграв ге­ог­рафічний чин­ник (росіяни в строю враз­ли­вих для кар­течі та стрілець­ко­го вог­ню рот­них та ба­таль­йон­них ко­лон ма­ли прак­тично в лоб штур­му­вати доб­ре укріплені, ча­сом до­волі круті па­гор­би, уси­пані фран­цузь­ки­ми стріль­ця­ми-єге­рями з гвинтівка­ми).

Хід події

Під прик­риттям вранішнь­ого ту­ману о 4-й го­дині ночі росій­ські пол­ки не­помітно ви­суну­лися в нап­рямку во­рожих по­зицій. О 5.30 кри­ло ге­нера­ла Ре­ада, не ви­шику­вав­шись як слід, по­чало ата­ку внаслідок неп­ра­виль­но пе­реда­ного на­казу Гор­ча­кова «по­чина­ти спра­ву» (князь мав на увазі обстріл, Ре­ад же роз­по­чав нас­туп). Пол­ки Ре­ада пе­рей­шли Чор­ну річку і зай­ня­ли час­ти­ну ви­сот, потіснив­ши сар­динсь­ких бер­сальєрів, про­те бу­ли зу­пинені фран­цу­зами. Росій­ські пол­ки ки­дали­ся в бій по­одинці, заз­на­ючи ве­ликих втрат від гвинтівко­вого вог­ню та ар­тобстрілу фран­цузів і сар­динців. Спро­би Ре­ада та Гор­ча­кова ви­корис­та­ти ре­зер­ви, зок­ре­ма пе­реки­нути 8 ба­таль­йонів зі скла­ду кор­пу­су Ліпранді для роз­гортан­ня нас­ту­пу пра­вого кри­ла, бу­ли бе­зуспішні – фран­цузькі єгері та зу­ави і сар­динці сто­яли на смерть на міцних по­зиціях, по­лива­ючи росій­ські ко­лони свин­цем. Ста­ном на 7-му го­дину росіяни міцно три­мали пра­вий бе­рег Чор­ної річки, со­юз­ни­ки – лівий. Кор­пус Ліпранді зай­няв Те­лег­рафну го­ру, але спро­би ата­ки Фе­дюхіних гір про­вали­лися. За­гину­ли ко­ман­дир Одесь­ко­го пол­ку Скю­дері, ге­нерал-май­ор Вей­марн. Близь­ко 8-ї ран­ку пол­ки Ре­ада по­чали повіль­ний відступ під обстрілом во­рога, сам Ре­ад був уби­тий пострілом з гар­ма­ти. Й­ого кор­пус очо­лив сам М. Гор­ча­ков, який більш ніж го­дину під силь­ним ар­ти­лерій­ським вог­нем во­рога про­дов­жу­вав вес­ти вже при­рече­ний нас­туп. На­решті фран­цузь­ким яд­ром бу­ло вби­то го­лов­но­го ініціато­ра бит­ви – ба­рона Вревсь­ко­го, і Гор­ча­ков, й­мовірно, з по­лег­шенням о 10-й ран­ку на­казав сур­ми­ти відступ. Чор­на річка і нав­ко­лишні ви­соти бу­ли гус­то всте­лені тіла­ми в сірих ши­нелях.

Наслідки події

Чор­на річка ста­ла найбільш пов­ною і гіркою по­раз­кою росій­ської армії в Кримській війні: вій­ська М. Гор­ча­кова, б’ючись із ней­мовірною відва­гою за відвер­то не­вигідних об­ста­вин, втра­тили 3 ге­нералів, 69 офіцерів і 2273 ря­дових уби­тими, 4159 осіб по­ране­ними і 1773 безвісти про­пали­ми (здебіль­шо­го пот­ра­пили в по­лон), особ­ли­во пос­траж­да­ло пра­ве кри­ло Ре­ада. Фран­цу­зи втра­тили 19 офіцерів і 172 сол­да­та вби­тими, 1224 осіб по­ране­ними, 146 про­пало безвісти. За­гальні втра­ти сар­динців ста­нови­ли не більш ніж 250 осіб. Го­лов­ним ре­зуль­та­том без­глуз­до­го по­боїща, що вра­зило всю імперію, ста­ла ос­та­точ­на відмо­ва росій­сько­го ко­ман­ду­ван­ня від ідеї знят­тя об­ло­ги з Се­вас­то­поля і зреш­тою падіння укріплень півден­ної сто­рони міста внаслідок штур­му со­юз­ників 8–9 ве­рес­ня 1855 р., після чо­го Кримсь­ка вій­на пос­ту­пово добігла сво­го кінця, за­вер­шившись не­вигідним для Росії Па­ризь­ким ми­ром 1856 р.

Істо­рич­на пам’ять

Не найвідоміша сь­огодні трагічна подія вітчиз­ня­ної вій­сько­вої історії бу­ла відоб­ра­жена сво­го ча­су в тво­рах оче­вид­ця – Л. Тол­сто­го («Се­вас­то­поль­ские рас­ска­зы» і єди­ний вірш кла­сика, в яко­му бу­ла зна­мени­та фра­за: «Глад­ко бы­ло на бу­маге, да за­были про ов­ра­ги, а по ним хо­дить…»), епо­пеї С. Сергєєва-Ценсь­ко­го «Се­вас­то­поль­ская стра­да», нині во­на змаль­ова­на в ро­мані Г. Чхартішвілі «Бел­ло­на», річни­ця бит­ви періодич­но відзна­чаєть­ся краєзнав­ця­ми, істо­рика­ми-ама­тора­ми та вій­сько­вими ре­конс­трук­то­рами. На місці бит­ви біля се­ла Хмель­ниць­ке 1905 р. бу­ло вста­нов­ле­но пам’ят­ник, про­те цвин­тар, де по­хова­но за­гиб­лих, на сь­огодні знач­ною мірою зруй­но­ваний.