Іван Самійлович Самойлович

Іван Самій­ло­вич Са­мой­ло­вич 

(р. н. невід. — 1690)

«…бу­ду слу­жити ве­лико­му го­суда­рю відда­но, без будь–яких хи­тань і зра­ди»

Геть­ман Ліво­береж­ної Ук­раїни (1672—1687). Ро­ки й­ого геть­ма­нуван­ня поз­на­чені праг­ненням об'єдна­ти під вла­дою мос­ковсь­ко­го ца­ря Ліво­береж­ну Ук­раїну з Пра­вобе­реж­ною, у зв’яз­ку з чим й­ому до­вело­ся вес­ти бо­роть­бу з П До­рошен­ком та М. Ха­нен­ком.

При нь­ому ав­то­номія Ук­раїни ще біль­ше об­ме­жува­лась, Ук­раїнсь­ка цер­ква підпо­ряд­ко­вува­лась Мос­ковсь­ко­му патріар­хові. 

Але відбу­валось гос­по­дарсь­ке підне­сен­ня, відрод­ження за­непа­лого в умо­вах Руїни куль­тур­но­го жит­тя.

Про­те не­об­ме­жене влас­то­любс­тво, свавілля, ко­рис­то­любс­тво та праг­нення пе­рет­во­рити геть­манс­тво на спад­ко­ву мо­нархію ста­ли при­чина­ми падіння геть­ма­на І. Са­мой­ло­вича.

Дер­жавна та вій­сько­ва діяльність геть­ма­на Іва­на Самій­ло­вича Са­мой­ло­вича (1672—1687) на Ліво­бережній Ук­раїні вив­че­на ма­ло і зас­лу­говує на су­час­не об’єктив­не висвітлен­ня. В ба­гать­ох пра­цях з історії Ук­раїни І. Са­мой­ло­вич зга­дуєть­ся пе­реваж­но в плані не­гатив­но­му, як дес­пот і ко­рис­то­любець. Але як­що гли­боко та без­сто­ронньо вник­ну­ти в дже­рела тих часів, то мож­на вивіда­ти чи­мало фактів, що ха­рак­те­ризу­ють діяльність цієї не­ор­ди­нар­ної осо­бис­тості з по­зитив­но­го бо­ку.

Іван Са­мой­ло­вич, рік на­род­ження яко­го за­лишив­ся невідо­мим, на­лежав до ду­хов­но­го ста­ну: син свя­щени­ка з містеч­ка Хо­дорів (те­пер се­ло Попіль­нянсь­ко­го рай­ону на Жи­томир­щині) на Во­лині. Він мав братів — Ва­силя, Мар­ти­на і Ти­мофія, які зго­дом ста­ли свя­щени­ками. Після Національ­но–виз­воль­ної вій­ни ро­дина Са­мой­ло­вича пе­ресе­лила­ся на Ліво­береж­ну Ук­раїну, де бать­ко ог­ри­мав па­рафію в містеч­ку Крас­ний Ко­лядин (за 24 вер­сти від Ко­ното­па) на Чернігівщині. Там і ми­нула юність Іва­на. Він здо­був ви­соку на той час освіту в Київсь­ко­му ко­легіумі, ви­явив при­родні здібності до на­ук, мав яс­ний і прак­тичний ро­зум, відзна­чав­ся тя­мущістю і кмітливістю.

Але ду­хов­на кар’єра не при­ваб­лю­вала Іва­на Са­мой­ло­вича, і він всту­пив на служ­бу в ко­заць­ке вій­сько Ліво­береж­ної Ук­раїни. Мо­лодий і освіче­ний ко­зак відра­зу ж став пи­сарем Крас­но­коля­динсь­кої сотні Чернігівсь­ко­го пол­ку. Там він і од­ру­жив­ся з Марією Іванівною Го­луб — доч­кою за­мож­но­го меш­канця Крас­но­го Ко­ляди­на. Под­ружжя ма­ло трь­ох синів (Се­мена, Гри­горія і Яко­ва) і двох до­чок (Па­рас­ку й Анас­тасію).

Вій­сько­ва служ­ба Іва­на Са­мой­ло­вича, зав­дя­ки освіті й та­лан­ту, ви­яви­лася до­сить вда­лою. За про­текцією ге­нераль­но­го пи­саря Яко­ва Гре­чано­го Ге­нераль­на кан­це­лярія на­дала й­ому стар­шинсь­ке зван­ня вій­сько­вого (знач­ко­вого) то­вари­ша. Не­заба­ром ко­заки Веп­риць­кої сотні Га­дяць­ко­го пол­ку об­ра­ли Іва­на Са­мой­ло­вича на по­саду сот­ни­ка. Потім він схо­див по стар­шинсь­ких служ­бо­вих щаб­лях у ліво­береж­но­му ко­заць­ко­му вій­ську: зай­мав по­сади на­каз­но­го пол­ковни­ка При­луць­ко­го пол­ку, сот­ни­ка Крас­но­коля­динсь­кої сотні Чернігівсь­ко­го пол­ку, пол­ковни­ка охот- ниць­ко­го кінно­го пол­ку (1665), пол­ко­вого оса­вула, судді й на­каз­но­го пол­ковни­ка Чернігівсь­ко­го пол­ку (1668).

Ко­ли у 1668 році геть­ман Іван Брю­ховець­кий зак­ли­кав ко­заків до пов­стан­ня про­ти за­сил­ля росій­ських воєвод на Ліво­бережній Ук­раїні, Іван Са­мой­ло­вич узяв ак­тивну участь у цій акції. Після за­гибелі Іва­на Брю­ховець­ко­го й відсту­пу ко­заць­ко­го вій­ська Пет­ра До­рошен­ка на Пра­вобе­реж­жя Са­мой­ло­вич приєднав­ся до на­каз­но­го геть­ма­на Дем’яна Мно­гогрішно­го й дістав царсь­ке про­щен­ня за участь у пов­станні. Од­нак й­ого по­дума­ми міцно ово­лоділа ідея здій­сни­ти со­бор­не об’єднан­ня ук­раїнсь­ких зе­мель у силь­ну й не­залеж­ну ко­заць­ку дер­жа­ву під геть­мансь­кою вла­дою.

6 бе­рез­ня 1669 ро­ку в Глу­хові відбу­лася елекцій­на ко­заць­ка ра­да, на якій у при­сут­ності мос­ковсь­ко­го по­соль­ства на чолі з кня­зем Гри­горієм Ро­мода­новсь­ким геть­ма­ном Ліво­береж­ної Ук­раїни бу­ло об­ра­но чернігівсь­ко­го пол­ковни­ка Дем’яна Мно­гогрішно­го (1669—1672). На цій же раді но­вий геть­ман зап­ро­пону­вав об­ра­ти Іва­на Са­мой­ло­вича ге­нераль­ним суд­дею ліво­береж­но­го ко­заць­ко­го вій­ська: ко­заки й стар­ши­ни про­голо­сува­ли за нь­ого. Це був знак ви­соко­го довір’я і виз­нання зас­луг се­ред ко­зац­тва.

В кінці квітня 1669 ро­ку Мно­гогрішний відря­див до Мос­кви ге­нераль­но­го суд­цю Іва­на Са­мой­ло­вича для зат­вер­джен­ня уря­дом стар­шинсь­кої чо­лобит­ної, скла­деної у виг­ляді Глухівсь­ких ста­тей і прий­ня­тої на ко­зацькій раді 6 бе­рез­ня 1669 ро­ку в Глу­хові. Вод­но­час ук­раїнсь­кий по­сол привіз три­вож­не повідом­лення про те, що геть­ман Пра­вобе­реж­ної Ук­раїни Пет­ро До­рошен­ко ук­лав до­говір з пред­став­ни­ками Ту­реч­чи­ни про підданс­тво ко­заків сул­та­нові. Во­но вик­ли­кало гос­тру ре­акцію Мос­кви.

Геть­манс­тво Дем’яна Мно­гогрішно­го три­вало не­дов­го — три ро­ки. Ви­ник­ла стар­шинсь­ка змо­ва, яку підтри­мали царські уря­довці. Як заз­на­чалось ви­ще, се­ред змов­ників був і ге­нераль­ний суд­дя Іван Са­мой­ло­вич, який ко­рис­ту­вав­ся довірою геть­ма­на. Мож­ли­во, змов­ни­ки до­мови­лися, що са­ме й­ого во­ни ви­сунуть на по­саду геть­ма­на, бо під час ви­борів на й­ого особі особ­ли­во на­поля­гав ва­тажок змов­ників Пет­ро Забіла. Хай там як, а для ге­нераль­но­го судді відкрив­ся шлях до най­ви­щого ста­нови­ща в ко­заць­ко­му вій­ську і в адміністрації Ліво­береж­ної Ук­раїни.

У квітні 1672 ро­ку з Мос­кви по­вер­нувся ге­нераль­ний пи­сар Кар­по Мокрієвич. Відра­зу ж у Ба­турині зібра­лася по­перед­ня ра­да із знач­них ко­заків: ге­нераль­них стар­шин, пол­ковників, пол­ко­вих стар­шин, вій­сько­вих (знач­ко­вих) то­варишів і ота­манів. На раді виріше­но звер­ну­тися до Мос­кви з про­хан­ням влаш­ту­вати ви­бори геть­ма­на без участі прос­тих ко­заків і поспіль­ства (се­лян і міщан). Та­кий крок стар­ши­на здій­сни­ла че­рез по­бо­юван­ня пов­стан­ня. Тут же схва­лили статті (умо­ви), на яких учас­ни­ки ра­ди ба­жали об­ра­ти но­вого геть­ма­на. Все це вик­ла­дало­ся в стар­шинській чо­лобитній на ім’я ца­ря Олексія Ми­хай­ло­вича. Стар­ши­ни на­мага­лися об­ме­жити са­мов­ладдя геть­ма­на: пра­витель ко­заків Ліво­береж­ної Ук­раїни в усіх пи­тан­нях зовнішньої і внутрішньої політи­ки по­винен був ра­дити­ся з ни­ми, по­важа­ти ко­зацькі зви­чаї та вій­сько­вий суд. Крім то­го, стар­ши­ни праг­ну­ли вжи­ти за­ходів, щоб не до­пус­ка­ти вис­тупів ря­дових ко­заків і поспіль­ства, нев­до­воле­них стар­шинсь­ки­ми утис­ка­ми. В Мос­кву стар­шинсь­ку чо­лобит­ну повіз чернігівсь­кий пол­ковник Іван Ли­сен­ко.

Тіль­ки–но усу­нули від геть­манс­тва Дем’яна Мно­гогрішно­го, як бу­лавою за­жадав за­володіти відваж­ний воїн, ко­шовий ота­ман За­порозь­кої Січі Іван Сірко. Ко­ли про це ста­ло відо­мо Москві, царські уря­довці, зна­ючи про вій­ськові здібності та вплив на ко­заків ко­шово­го ота­мана, відра­зу ж ужи­ли за­ходів, щоб ць­ого не до­пус­ти­ти. До то­го ж ліво­береж­на стар­ши­на не ба­жала, щоб нею пра­вив гетьман, який ко­рис­ту­вав­ся по­пулярністю се­ред ко­зац­тва і поспіль­ства. Тут інте­реси мос­ковсь­ких бо­яр і ліво­береж­них стар­шин співпа­ли.

Ко­ли 19 квітня 1672 ро­ку Іван Сірко з своїм зя­тем Іва­ном Сер­би­ним пря­мував до Курсь­ка для пе­рего­ворів з кня­зем Ро­мода­новсь­ким з при­воду геть­манс­тва, на нь­ого поб­ли­зу містеч­ка Нові Сан­жа­ри на­пав загін ко­заків пол­тавсь­ко­го пол­ковни­ка Фе­дора Жу­чен­ка, давнь­ого нед­ру­га ко­шово­го ота­мана. Іва­на Сірка за­кува­ли в кай­да­ни й при­вез­ли до Ба­тури­на. Князь Ро­мода­новсь­кий не ли­ше не за­хис­тив Іва­на Сірка, яко­го зап­ро­сив до Курсь­ка, а й роз­по­рядив­ся відпра­вити й­ого в Мос­кву, звідки то­го зас­ла­ли до Сибіру, в То­боль­ськ.

Про при­чини ареш­ту 22 квітня 1672 ро­ку стар­ши­ни Іван Са­мой­ло­вич, Пет­ро Забіла та Іван До­мон­то­вич, які пра­вили Ліво­береж­ною Ук­раїною до об­рання но­вого геть­ма­на, повідо­мили в Мос­кву, ніби­то Іван Сірко з’явив­ся на лівий бік Дніпра «для підбу­рюван­ня (чи­таємо у Дмит­ра Явор­ниць­ко­го) на­роду до бун­ту, а та­кож для то­го, щоб схи­лити Пол­тавсь­кий та Га­дяць­кий пол­ки на бік Ха­нен­ка», який ко­рис­ту­вав­ся підтрим­кою Речі Пос­по­литої. З ним Іван Сірко підтри­мував дружні сто­сун­ки й ра­зом во­ював про­ти турків і та­тар. У та­кий спосіб стар­ши­на поз­бу­лася не­без­печно­го пре­тен­дента на геть­манс­тво в Ліво­бережній Ук­раїні.

Стар­шинсь­ка ра­да для об­рання геть­ма­на відбу­лася 17 чер­вня 1672 ро­ку в Ко­зачій Діброві, містеч­ку, роз­та­шова­ному над річкою Кра­сень не­подалік Ко­ното­па. Царсь­кий уряд пред­став­ляв бо­ярин, князь і воєво­да Гри­горій Ро­мода­новсь­кий. На ра­ду при­були ду­ховні осо­би — архієпис­коп чернігівсь­кий Ла­зар Ба­рано­вич і архіман­дрит Нов­го­род- Сіверсь­ко­го мо­нас­ти­ря Ми­хай­ло Ле­жай­ський. Для по­ряд­ку й охо­рони з Ба­тури­на вик­ли­кано загін стрільців під керівниц­твом Гри­горія Неєло­ва. Ліво­береж­не ко­зац­тво пред­став­ля­ли ге­неральні стар­ши­ни, пол­ковни­ки, пол­кові стар­ши­ни, вій­ськові (знач­кові) то­вариші, ота­мани міст і сіл. Ря­дове ко­зац­тво й поспіль­ство про ра­ду оповіще­не не бу­ло.

На по­чат­ку ра­ди Ро­мода­новсь­кий за­читав царсь­ку гра­моту, яка доз­во­ляла ви­бори геть­ма­на на умо­вах Глухівсь­ких ста­тей 1669 ро­ку. Архієпис­коп Ла­зар Ба­рано­вич про­читав мо­лит­ву й ос­вя­тив ве­ликі збо­ри. При­сутні ви­суну­ли й підтри­мали од­но­го кан­ди­дата на геть­манс­тво — ге­нераль­но­го суд­дю Іва­на Са­мой­ло­вича. Пе­ре­яс­лавсь­кий пол­ковник Дмит­рашко Рай­ча і київсь­кий пол­ковник Кос­тянтин Со­лони­на підхо­пили й­ого під ру­ки й пос­та­вили на стіл. Ге­нераль­ний обоз­ний Пет­ро Забіла підніс Са­мой­ло­вичу бу­лаву, інші пол­ковни­ки пок­ри­ли й­ого пра­пором та огор­ну­ли бун­чу­ком.

Роз­чу­лений ви­соким довір’ям стар­шин, Іван Са­мой­ло­вич вис­ту­пив з ко­рот­кою про­мовою: «Я геть­мансь­ко­го уря­ду не ба­жаю, але ви за царсь­ким ука­зом і за на­шим вій­сько­вим пра­вом і воль­нос­тя­ми ме­не об­ра­ли, і мені вже не­мож­ли­во відмов­ля­тися і не прий­ма­ти… бу­лави й пра­пора. Тіль­ки я вам ось що ого­лошую: бу­ти нам у підданстві ве­лико­го го­суда­ря з усім Вій­ськом За­порозь­ким. Я бу­ду слу­жити… відда­но, без будь–яких хи­тань і зра­ди й ніко­ли не по­бажаю вчи­нити те, що вчи­няли по­передні геть­ма­ни. І ви, бу­дучи зі мною, служіть відда­но без будь–яко­го сумніву, ніяким свар­ли­вим сло­вам і спо­кусам не вірте, а три­май­те все за до­говірни­ми стат­тя­ми міцно і постій­но». Іва­ну Са­мой­ло­вичу на цю про­мову за се­бе і за всіх учас­ників ра­ди відповів ге­нераль­ний обоз­ний Пет­ро Забіла: «Усі ми го­тові слу­жити ве­лико­му го­суда­рю у вічно­му підданстві: на то­му прий­ми від нас пра­пор, бу­лаву і бун­чук і стань над на­ми геть­ма­ном».

Тут же на раді в Ко­зачій Діброві об­ра­но кіль­кох ге­нераль­них стар­шин. Но­вий геть­ман на уря­ди ви­сував відда­них й­ому лю­дей з ко­заць­кої стар­ши­ни.

Після ви­борів геть­ма­на і стар­шин чернігівсь­кий архієпис­коп Ла­зар Ба­рано­вич ра­зом з архіман­дри­том Нов­го­род–Сіверсь­ко­го мо­нас­ти­ря Ми­хай­лом Ле­жай­ським і ніжинсь­ким про­топо­пом Си­ме­оном Ада­мови­чем відслу­жили мо­лебень, а потім на чи­новній книзі пе­ред хрес­том і Єван­гелієм при­вели до при­сяги геть­ма­на та но­во­об­ра­них стар­шин.

На ви­могу царсь­ко­го пред­став­ни­ка Ро­мода­новсь­ко­го геть­ман і стар­ши­ни підпи­сали статті–умо­ви, на підставі яких об­ра­но геть­ма­на. Геть­ма­ну на бу­лаву царсь­кою гра­мотою виз­на­чала­ся маєтність — місто Га­дяч, а на ут­ри­ман­ня ар­ти­лерії — містеч­ко Ко­роп і Во­ронеж. Крім то­го, геть­ма­ну, ге­нераль­ним стар­ши­нам і пол­ковни­кам Ро­мода­новсь­кий вру­чив парські по­дарун­ки — со­болі, ат­ла­си і кар­ма­зинні кам­ки на одяг. На­горо­ди со­боля­ми от­ри­мали та­кож нижчі стар­ши­ни — пол­кові оса­вули й пи­сарі, кан­це­лярис­ти та ду­ховні осо­би. На той час пол­ковни­ками в де­сяти пол­ках Ліво­береж­ної Ук­раїни ста­ли лю­ди Іва­на Са­мой­ло­вича.

Нас­тупно­го 1673 ро­ку на про­хан­ня ко­зац­тва За­порозь­кої Січі й ко­роля Речі Пос­по­литої царсь­кий уряд по­вер­нув із зас­лання Іва­на Сірка. Час був три­вож­ний і склад­ний: ве­лике ту­рець­ке вій­сько втор­гло­ся в Пра­вобе­реж­ну Ук­раїну і за­хопи­ло Поділля з містом–фор­те­цею Кам’янець–Поділь­ський і заг­ро­жува­ло даль­шим нас­ту­пом на Ук­раїну і Річ Пос­по­литу. Ко­шовий ота­ман Іван Сірко зно­ву ак­тивізу­вав бо­роть­бу за­порожців про­ти ту­рець­ких і та­тарсь­ких за­вой­ов­ників.

Відра­зу ж після об­рання геть­ма­ном Іван Са­мой­ло­вич зіткнув­ся із склад­ни­ми проб­ле­мами внутрішнь­ого й міжна­род­но­го жит­тя Ук­раїни. У той час най­складніший ву­зол дер­жавно–політич­них су­переч­ностей зав’язав­ся на Пра­вобе­режній Ук­раїні, на во­лодіння якою відвер­то пре­тен­ду­вали три сусідні дер­жа­ви: Річ Пос­по­лита, Ту­реч­чи­на і Росія. За умо­вами Ан­друсівсь­ко­го до­гово­ру про пе­ремир’я з Росією (1667) Річ Пос­по­лита за­володіла Київщи­ною, Поділлям і Во­лин­ню. Ту­реч­чи­на відво­юва­ла в Речі Пос­по­литої Поділля з фор­те­цею Кам’ян­цем–Поділь­ським і закріпи­ла там своє па­нуван­ня Бу­чаць­ким мир­ним до­гово­ром, Поділля увій­шло до скла­ду регімен­ту Пет­ра До­рошен­ка. Й­ого ще в 1665 році (після зре­чен­ня Пав­ла Те­тері) про­голо­сила геть­ма­ном стар­ши­на пра­вобе­реж­них ко­заць­ких полків. Ви­ношу­ючи пла­ни по­нево­лен­ня всієї Ук­раїни, Ту­реч­чи­на, ви­корис­то­ву­ючи для цієї ме­ти ав­то­ритет і амбіції Пет­ра До­рошен­ка, ук­ла­ла з ним до­говір. То­му уряд Росій­ської дер­жа­ви і геть­ман Ліво­береж­ної Ук­раїни Іван Са­мой­ло­вич вжи­вали за­побіжних за­ходів про­ти ту­рець­кої аг­ресії.

Росій­ська дер­жа­ва та­кож пре­тен­ду­вала на во­лодіння Пра­вобе­реж­ною Ук­раїною: бо­яри­ну, воєводі і намісни­кові білго­родсь­ко­му, кня­зю Гри­горію Ро­мода­новсь­ко­му і ліво­береж­но­му геть­ма­нові Іва­ну Са­мой­ло­вичу з Мос­кви надій­шло до­ручен­ня схи­ляти пра­вобе­реж­но­го геть­ма­на Пет­ра До­рошен­ка під царсь­ку про­текцію. Про це ж уже ве­лися пе­рего­вори з дру­гим геть­ма­ном Ми­хай­лом Ха­нен­ком. Окрім то­го, пе­рего­вори ве­лися з пра­вобе­реж­ни­ми пол­ковни­ками і без відо­ма геть­манів. Для вирішен­ня цієї вель­ми важ­ли­вої спра­ви бу­ло виріше­но влаш­ту­вати вій­сько­вий похід ко­заць­ких полків і росій­ських стрільців на пра­вий бік Дніпра, щоб си­лою зброї при­муси­ти стар­ши­ну і ко­заків до по­кори Росій­ській дер­жаві та геть­ма­ну Са­мой­ло­вичу.

За по­радою архіман­дри­та Пе­черсь­ко­го мо­нас­ти­ря Іно­кентія Гізе­ля київсь­кий воєво­да нап­ра­вив у Чи­гирин для пе­рего­ворів з геть­ма­ном Пет­ром До­рошен­ком ієро­мона­ха Се­рапіона Пал­човсь­ко­го. Пе­рего­вори відбу­лися 4 ве­рес­ня 1673 ро­ку. На про­позицію ієро­мона­ха пе­рей­ти під мос­ковсь­ку про­текцію і регімент геть­ма­на Іва­на Са­мой­ло­вича До­рошен­ко (чи­таємо в Ми­коли Кос­то­маро­ва) відповів: «Хай Са­мой­ло­вич не хва­лить­ся, що він був та­ким ко­заком, як я — від прадідів ко­зак! Хіба він ба­чив за­порозькі річки і мо­ре? Де він бу­вав? До чо­го при­дивив­ся? З яки­ми го­суда­рями про вій­ну і мир доб­рим зви­чаєм пе­ремов­ляв? Чи зуміє він що тре­ба для царсь­кої ве­лич­ності по­чати? Хай по­каже: ко­ли все знає і мо­же доб­ре діло вес­ти, я й­ому ус­туплю і низь­ко вкло­нюся за те, що зніме з ме­не тя­гар геть­мансь­ко­го чи­ну. Але знає Бог і лю­ди: не давній він ко­зак. Хіба про­ходив він усі вій­ськові чи­ни, від ма­лого до ве­лико­го? Я так ба­гато разів був пол­ковни­ком і всі стар­шинські чи­ни прой­шов! Хай царсь­ка ве­личність сам роз­су­дить, що це бу­де, ко­ли під царсь­кою ру­кою зна­ходи­тимуть­ся ра­зом два геть­ма­ни! Я й­ого не люб­лю, а він ме­не не лю­бить, — і поч­неть­ся у нас в Ук­раїні діяти­ся та­ке ж, як дієть­ся в Польщі, де два геть­ма­ни вічно між со­бою сва­рять­ся».

У Чи­гирині Се­рапіон Пал­човсь­кий відвідав мит­ро­поли­та Київсь­ко­го і Га­лиць­ко­го Й­оси­па Ту­каль­сько­го, який підтри­мував До­рошен­ка. Ту­ди ж з’явив­ся і геть­ман: він вис­ло­вив дум­ку, що нас­тав спри­ят­ли­вий час Росій­ській дер­жаві во­юва­ти про­ти Ту­реч­чи­ни, по­ки во­на не підко­рила Річ Пос­по­литу й не роз­по­чала нас­туп ве­лики­ми си­лами на Ук­раїну. Пос­ла­нець київсь­ко­го воєво­ди не одер­жав від До­рошен­ка яки­хось пись­мо­вих зо­бов’язань, а склав док­ладний звіт, який відправ­ле­но до Мос­кви.

З Мос­кви надій­шла царсь­ка гра­мота геть­ма­ну Пет­ру До­рошен­ку з но­вою про­позицією відсту­пити від со­юзу з Ту­реч­чи­ною й пе­рей­ти під про­текцію Росій­ської дер­жа­ви. До­рошен­ку бу­ло обіця­но, що Київ і Пра­вобе­реж­на Ук­раїна не бу­дуть віддані Речі Пос­по­литій; він за­лишить­ся геть­ма­ном на пра­вому боці Дніпра, а Ліво­береж­жя — під уп­равлінням Іва­на Са­мой­ло­вича. З ци­ми про­позиціями Пал­човсь­кий вдру­ге з’явив­ся в Чи­гирині. Геть­ман дав зго­ду.

Зі сво­го бо­ку, ліво­береж­ний геть­ман Са­мой­ло­вич не ба­жав, щоб До­рошен­ко за­лишав­ся геть­ма­ном Пра­вобе­реж­ної Ук­раїни, і на­поля­гав на вій­сько­вому по­ході на пра­вий бе­рег Дніпра, щоб при­муси­ти і До­рошен­ка, і Ха­нен­ка зрек­ти­ся геть­манс­тва, а їхні ко­зацькі пол­ки взя­ти під свій регімент. Зреш­тою в кінці лис­то­пада 1673 ро­ку з Мос­кви надій­шов царсь­кий указ воєводі Ро­мода­новсь­ко­му і геть­ма­ну Са­мой­ло­вичу з пол­ка­ми стрільців і ко­заків ру­шати в похід на Пра­вобе­реж­жя.

Похід роз­по­чав­ся в кінці січня 1674 ро­ку. Пра­вобе­режні ко­зацькі пол­ки май­же не чи­нили опо­ру: зда­лися гарнізо­ни Ка­нева, Чер­кас, Кор­су­ня, Бо­гус­ла­ва, Ли­син­ки, Мо­шен та інших міст. Во­ни при­сяг­ну­ли Росій­ській дер­жаві. Не вда­лася ли­ше спро­ба за­володіти Чи­гири­ном, де бу­ли зо­серед­жені значні вій­ськові си­ли геть­ма­на Пет­ра До­рошен­ка. Май­же всі й­ого пол­ки пе­рей­шли на бік Іва­на Са­мой­ло­вича й скла­ли при­сягу. Пет­ро До­рошен­ко не здав­ся і при­сяга­ти відмо­вив­ся. Тоді ж Ми­хай­ло Ха­нен­ко дав зго­ду зрек­ти­ся геть­манс­тва й відда­ти бу­лаву. До се­реди­ни бе­рез­ня 1674 ро­ку похід закінчив­ся, пол­ки стрільців і ліво­береж­них ко­заків по­вер­ну­лися до Пе­ре­яс­ла­ва на лівий бе­рег Дніпра. Ту­ди ж на ра­ду бу­ли зап­ро­шені пред­став­ни­ки стар­ши­ни і ко­заків полків Пра­вобе­реж­ної Ук­раїни для об­рання геть­ма­на замість Ми­хай­ла Ха­нен­ка і Пет­ра До­рошен­ка.

Ви­бор­ча ра­да відбу­лася 17 бе­рез­ня 1674 ро­ку на го­ловній площі Пе­ре­яс­ла­ва. На ній бу­ли при­сутні чо­тири задніпровські стар­ши­ни та пол­ковни­ки сімох пра­вобе­реж­них полків.

На зап­ро­шен­ня воєво­ди Гри­горія Ро­мода­новсь­ко­го і геть­ма­на Іва­на Са­мой­ло­вича на Пе­ре­яс­лавсь­ку ра­ду з’явив­ся геть­ман Ми­хай­ло Ха­нен­ко і пе­ред нею пок­лав клей­но­ди — бу­лаву і бун­чук, на­дані й­ому ко­ролем Речі Пос­по­литої. Воєво­да ого­лосив царсь­кий указ про ви­бори но­вого геть­ма­на над пра­вобе­реж­ни­ми пол­ка­ми. У ви­борах взя­ла участь ли­ше стар­ши­на цих се­ми полків.

Учас­ни­ки ра­ди од­ностай­но підтри­мали про­позицію ге­нераль­но­го обоз­но­го й звер­ну­лися до Іва­на Са­мой­ло­вича, щоб той став геть­ма­ном і на Пра­вобе­режній Ук­раїні. Во­ни мо­тиву­вали це тим, що на­селен­ня там че­рез правління ба­гать­ох геть­манів зу­божіло, а край за Дніпром став аре­ною міжу­соб­ної кри­вавої бо­роть­би, во­рожих на­шесть з Кри­му, Ту­реч­чи­ни й Польщі. Спо­чат­ку Са­мой­ло­вич відмов­лявся від геть­манс­тва, але й­ого взя­ли стар­ши­ни і пол­ковни­ки під ру­ки й пос­та­вили на ла­ву, нак­ри­ли бун­чу­ком і да­ли в ру­ки бу­лаву, що ко­лись на­лежа­ла Ми­хай­лові Ха­нен­ку. Так Іван Са­мой­ло­вич став геть­ма­ном Ліво­береж­ної і Пра­вобе­реж­ної Ук­раїни, які об’єдну­вали­ся під й­ого вла­дою в один дер­жавний со­юз.

На Пе­ре­яс­лавській раді бу­ли за­читані й схва­лені статті, скла­дені в Москві. Во­ни виз­на­чали дер­жавний ста­тус Пра­вобе­реж­ної Ук­раїни, яка відтоді ого­лошу­валась підвлад­ною Росій­ській дер­жаві. Ос­тання зо­бов’язу­валась за­хища­ти на­селен­ня краю від іно­зем­них за­вой­ов­ників. Реєстр пра­вобе­реж­но­го ко­заць­ко­го вій­ська по­винен був ма­ти 20 ти­сяч ко­заків. На­селен­ня му­сило за ра­хунок по­датків ут­ри­мува­ти це вій­сько й ви­кону­вати по­вин­ності на ко­ристь дер­жа­ви і влас­ників маєтків. Ко­заки зберіга­ли свої давні привілеї. Ге­неральні стар­ши­ни, пол­ковни­ки, сот­ни­ки та інші «чи­новні лю­ди» Вій­ська За­порозь­ко­го з пра­вого бе­рега Дніпра при­сяга­ли й підпи­сува­ли ці статті.

Після Пе­ре­яс­лавсь­кої ра­ди з’явив­ся Іван Ма­зепа — пос­ла­нець геть­ма­на Пет­ра До­рошен­ка з лис­том, у яко­му До­рошен­ко ви­яв­ляв го­товність вес­ти пе­рего­вори з воєво­дою і геть­ма­ном про пе­рехід на царсь­ку служ­бу за умо­ви, що ко­зац­тву не бу­дуть по­рушені ста­родавні пра­ва і воль­ності. Не­довіря­ючи царсь­ким ми­лос­тям, Пет­ро До­рошен­ко ще два ро­ки не зрікав­ся геть­манс­тва й пе­ребу­вав у своїй ре­зиденції — Чи­гирині.

Гри­горій Ро­мода­новсь­кий і геть­ман Іван Са­мой­ло­вич го­тува­ли си­ли для но­вого по­ходу на Пра­вобе­реж­жя, щоб при­муси­ти До­рошен­ка до по­кори.

Пе­ре­яс­лавсь­ка ра­да і об’єднан­ня Пра­вобе­реж­ної Ук­раїни з Ліво­береж­ною під уп­равлінням геть­ма­на Іва­на Са­мой­ло­вича, про­голо­шен­ня про­тек­то­рату і зас­тупниц­тва Росій­ської дер­жа­ви спри­чини­лися до то­го, що на Пра­вобе­реж­жя втор­гли­ся вій­ська Речі Пос­по­литої. Поль­ське вій­сько за­хопи­ло Вінни­цю, чи­мало міст і сіл За­буж­жя і Подністров’я. Про ці події геть­ман Іван Са­мой­ло­вич повідо­мив у Мос­кву, звідки надій­шов царсь­кий указ ви­мага­ти від поль­сько­го ко­ман­ду­ван­ня ви­веден­ня вій­ська з те­риторії, ого­лоше­ної підвлад­ною Росій­ській дер­жаві.

Услід за поль­ськи­ми вій­ська­ми на Пра­вобе­реж­жя по­суну­ли ту­рецькі й та­тарські ор­ди. В Ла­дижині тур­ки взя­ли в об­ло­гу охот­ниць­кий полк на чолі з пол­ковни­ком Андрієм Му­раш­ком, яко­го відря­див ту­ди геть­ман Іван Са­мой­ло­вич. Ко­заки ге­роїчно сто­яли суп­ро­ти знач­них во­рожих сил, яки­ми ко­ман­ду­вав сам візир. Але не вит­ри­мали й зда­лися: тур­ки ска­рали Му­раш­ка на смерть, а ко­заків заб­рали в по­лон і відпра­вили на га­лери. Ту­рецькі за­вой­ов­ни­ки зруй­ну­вали міста–фор­теці Туль­чин, Умань, Трос­тя­нець, Бер­шадь та інші. Пра­вобе­реж­на Ук­раїна підпли­вала ко­заць­кою кров’ю. Геть­ман Пет­ро До­рошен­ко не зміг ні зу­пини­ти во­роже на­шес­тя, ні за­хис­ти­ти пра­вобе­реж­не на­селен­ня від на­руги лю­тих во­рогів.

У липні 1674 ро­ку росій­ські стрільці під ко­ман­ду­ван­ням воєво­ди кня­зя Ро­мода­новсь­ко­го пе­рей­шли на пра­вий бік Дніпра з наміром при­муси­ти Пет­ра До­рошен­ка зда­тися. 23 лип­ня росій­ське та ко­заць­ке вій­ська взя­ли в об­ло­гу Чи­гирин. Без­ре­зуль­тат­но об­ло­га три­вала до 10 сер­пня. По­чув­ши про наб­ли­жен­ня та­тарсь­кої ор­ди на чолі з кримсь­ким ха­ном, воєво­да і геть­ман при­пини­ли об­ло­гу і відве­ли свої вій­ська до Чер­кас, а звідти на Ліво­береж­жя. Услід за ни­ми відсту­пали ти­сячі міщан і се­лян, ря­ту­ючись від во­рожо­го на­шес­тя.

Спус­то­шив­ши, пог­ра­бував­ши й за­лив­ши кров’ю Пра­вобе­реж­ну Ук­раїну, ту­рецькі ор­ди по­вер­ну­лися за Дністер. Во­ни за­лиши­ли нап­ризво­ляще сво­го ко­лишнь­ого со­юз­ни­ка геть­ма­на Пет­ра До­рошен­ка, від яко­го відцу­рали­ся й­ого пол­ковни­ки й ко­заки, а та­кож і все на­селен­ня, яке про­дов­жу­вало пе­рехо­дити на лівий бе­рег Дніпра й шу­кало при­тул­ку в пол­ках геть­ма­на Іва­на Са­мой­ло­вича. В цих умо­вах ста­нови­ще і геть­ма­на Пет­ра До­рошен­ка ста­ло без­надій­ним. Во­сени 1675 ро­ку він звер­нувся до ко­шово­го ота­мана За­порозь­кої Січі Іва­на Сірка з обіцян­кою, що скла­де своє геть­манс­тво пе­ред січо­вим то­варис­твом і пе­ред ним при­сяг­не. Геть­ман Іван Са­мой­ло­вич, який не вірив у щирість Пет­ра До­рошен­ка, до­магав­ся, щоб Пет­ро До­рошен­ко зрікся геть­манс­тва і за­лишив Пра­вобе­реж­жя на­зав­жди. Й­ого підтри­мував Ро­мода­новсь­кий, який по­силав гінців у Чи­гирин і ви­магав від До­рошен­ка приїха­ти на Ліво­береж­жя, при­сяг­ну­ти і пе­реда­ти геть­манс­тво Іва­ну Са­мой­ло­вичу.

Зреш­тою з Мос­кви надій­шов указ воєводі кня­зю Гри­горію Ро­мода­новсь­ко­му і геть­ма­ну Іва­ну Са­мой­ло­вичу з своїми вій­ська­ми пе­рей­ти Дніпро, щоб си­лою зброї при­муси­ти Пет­ра До­рошен­ка зрек­ти­ся геть­манс­тва. 15 сер­пня 1676 ро­ку п’ят­надцять ти­сяч рат­них лю­дей під ко­ман­ду­ван­ням воєво­ди Гри­горія Ко­саго­ва і ко­заць­ке вій­сько на чолі з ге­нераль­ним бун­чужним Ле­онтієм По­лубот­ком наб­ли­зили­ся до Дніпра не­подалік міста Кри­лова. Крім то­го, геть­ман надіслав лис­та в За­порозь­ку Січ ко­шово­му ота­ману Іва­ну Сірку з ви­могою прис­та­ти до й­ого вій­ська. Од­нак Сірко відмо­вив­ся і пе­реко­нував геть­ма­на не втру­чати­ся в спра­ви Пра­вобе­реж­жя. Про це Са­мой­ло­вич повідо­мив Ма­лоросій­ський при­каз.

Росій­ське і ко­заць­ке вій­ська пе­реп­ра­вили­ся че­рез Дніпро, зай­ня­ли міста Чер­ка­си, Жа­ботин, Су­ботів, Мед­ведівку, а зго­дом підій­шли до Чи­гири­на. Воєво­да Гри­горій Ко­сагов і ге­нераль­ний бун­чужний Ле­онтій По­лубо­ток, які ко­ман­ду­вали пе­редо­вим вій­ськом, звер­ну­лися до До­рошен­ка з про­позицією при­пини­ти опір і склас­ти геть­манс­тво. Геть­ман, після роз­думів, по­годив­ся та потім че­рез своїх пред­став­ників ли­ше пос­та­вив умо­ву, щоб бу­ла збе­реже­на в не­дотор­канності й­ого осо­ба й май­но, пра­ва і воль­ності стар­шин і поспіль­ства, яке про­жива­ло на те­риторії, підвладній геть­ма­ну. Ро­мода­новсь­кий та Са­мой­ло­вич да­ли на це зго­ду.

19 жов­тня 1676 ро­ку До­рошен­ко в суп­ро­воді стар­шин і ду­ховенс­тва при­був до Гра­дизь­ка, де зна­ходив­ся го­лов­ний стан росій­ських і ко­заць­ких вій­ськ, ого­лосив про скла­ден­ня з се­бе пов­но­важень геть­ма­на, пе­редав клей­но­ди Іва­ну Са­мой­ло­вичу: бу­лаву, бун­чук, пра­пори, два­над­цять гар­мат, і при­сяг­нув Росій­ській дер­жаві. До при­сяги та­кож при­веде­но стар­шин, ко­заків та місце­ве на­селен­ня.

Від ча­су зре­чен­ня геть­ма­на Пет­ра До­рошен­ка відбу­лося об’єднан­ня Ліво­береж­ної і Пра­вобе­реж­ної Ук­раїни під геть­манс­твом Іва­на Са­мой­ло­вича, при­хиль­ни­ка со­бор­ної Ук­раїнсь­кої дер­жа­ви. Він та­кож звер­тався до Мос­кви з про­позицією, щоб до й­ого регімен­ту приєдна­ти і Слобідсь­ку Ук­раїну, але зго­ди на це не от­ри­мав.

Тим ча­сом над Ук­раїною зно­ву скуп­чу­вали­ся чорні хма­ри — спус­тошли­ве втор­гнен­ня ту­рець­ких і та­тарсь­ких орд. Здо­був­ши пе­ремо­ги над поль­ським вій­ськом і закріпив­ши свою вла­ду над Поділлям за умо­вами Жу­рав­невсь­ко­го мир­но­го до­гово­ру з Річчю Пос­по­литою (17 жов­тня 1676 ро­ку), Ту­реч­чи­на ма­ла намір відво­юва­ти всю Пра­вобе­реж­ну Ук­раїну й пе­рет­во­рити її на ва­саль­не князівство, яке б очо­лив Ю. Хмель­ниць­кий.

У цей час най­яс­кравіше виз­на­чили­ся роз­по­ряд­ливість і вій­ськові здібності Іва­на Са­мой­ло­вича. Він ужив за­ходів для зміцнен­ня фор­теці в Чи­гирині, про­ти яко­го за­мис­лю­вав­ся похід ту­рець­ких і та­тарсь­ких орд: відпра­вив ту­ди чо­тири з по­лови­ною ти­сячі ви­бор­них ко­заків Ніжинсь­ко­го, Ста­родубсь­ко­го, Київсь­ко­го, Чернігівсько­го і При­луць­ко­го полків, а та­кож пос­та­чав ту­ди зброю, боєпри­паси, ар­ти­лерію, про­доволь­ство. До Чи­гири­на при­було кіль­ка ти­сяч росій­ських стрільців під ко­ман­ду­ван­ням ге­нерал–май­ора Афа­насія Та­уерніхта. Ко­заки укріпи­ли нижнє місто, а стрільці — верхнє. Зміцню­валась та­кож обо­рона Києва, що й­ого во­рог мав намір за­хопи­ти услід за Чи­гири­ном. Усі пра­вобе­режні й ліво­бережні ко­зацькі пол­ки при­веде­но до бой­ової го­тов­ності.

На Пра­вобе­реж­ну Ук­раїну втор­глось 60–ти­сяч­не вій­сько турків і та­тар під ко­ман­ду­ван­ням Ібрагім–паші. Він за­пев­нив сул­та­на, що швид­ко візь­ме Чи­гирин і Київ. Ра­зом з во­рожим вій­ськом при­був і Юрій Хмель­ниць­кий, але ще не зібрав нав­ко­ло се­бе скіль­ки–не­будь знач­них сил. Про­тягом 3—27 сер­пня 1677 ро­ку тур­ки й та­тари три­мали в об­лозі Чи­гирин, не­щад­но обстрілю­вали й­ого з гар­мат, вда­вали­ся до прис­тупів і підкопів під фор­течні му­ри. Але мужні за­хис­ни­ки міста ге­роїчно обо­роня­лися й зав­да­вали во­рогові відчут­них втрат. На до­помо­гу їм поспіша­ло росій­ське вій­сько під ко­ман­ду­ван­ням Ро­мода­новсь­ко­го і ко­заць­ке на чолі з геть­ма­ном Са­мой­ло­вичем. Дізнав­шись про їх пе­реп­ра­ву че­рез Дніпро, тур­ки і та­тари зня­ли об­ло­гу Чи­гири­на й спішно відсту­пили. 29 сер­пня воєво­да і геть­ман при­були до Чи­гири­на. Фор­те­ця бу­ла знач­но пош­кодже­на, а місто час­тко­во зруй­но­вано і по­деку­ди спа­лено. За­лишив­ши гарнізон у Чи­гирині, во­ни відве­ли свої вій­ська на лівий бе­рег Дніпра. І хо­ча пер­ший Чи­гиринсь­кий похід не дав успіху Ту­реч­чині, але сул­тан упер­то ви­магав від своїх підлег­лих воєна­чаль­ників–пашів будь–що за­во­юва­ти це місто. Заг­ро­за но­вого на­шес­тя турків і та­тар ста­ла цілком ре­аль­ною. Геть­ман Іван Са­мой­ло­вич на­поліг на то­му, щоб відбу­дува­ти фор­те­цю в Чи­гирині й зміцни­ти й­ого гарнізон. Царсь­кий уряд підтри­мав й­ого, зва­жив­ши на ро­зумні й рішучі про­позиції геть­ма­на.

Для збіль­шен­ня коштів на ут­ри­ман­ня охот­ниць­ко­го (най­ма­ного) ко­заць­ко­го вій­ська в Ук­раїні ге­нераль­на і пол­ко­ва стар­ши­на пос­та­нови­ла ввес­ти орен­ди (відда­чу на відкуп) на про­даж ви­на, дь­ог­тю і тю­тюну у виз­на­чений термін — один рік. Геть­ман пред­ста­вив цю пос­та­нову в Мос­кву, і царсь­кий уряд її зат­вердив. Ці орен­ди да­лися взна­ки: ко­заки й пос­по­литі вис­ловлю­вали нев­до­волен­ня відку­пами, що не­помірно підви­щува­ли ціни на ши­роко вжи­вані ук­раїнця­ми то­вари.

Підго­тов­кою Чи­гири­на до обо­рони ке­рува­ли воєво­да Іван Іва­нович Ржевсь­кий та інже­нер–ге­нерал Пат­рик Гор­дон, які при­були ту­ди в кінці квітня 1678 ро­ку. Під їхнім ко­ман­ду­ван­ням бу­ло 5520 стрільців, які збу­дува­ли у верхнь­ому місті ба­гато бастіонів, ра­велінів, валів, шанців та інших укріплень. У нижнє місто Са­мой­ло­вич відря­див більш ніж шість ти­сяч ко­заків Га­дяць­ко­го, Ніжинсь­ко­го і Лу­бенсь­ко­го полків, над яки­ми пос­та­вив на­чаль­ни­ком на­каз­но­го геть­ма­на Пав­ла Жи­вотовсь­ко­го, од­но­го із та­лано­витих і хо­роб­рих стар­шин. Зав­дя­ки ста­ран­ням Са­мой­ло­вича до Чи­гири­на за­везе­но 81 гар­ма­ту, 3600 ядер, 500 бомб, 1200 руч­них гра­нат, ба­гато по­роху і куль, 20 ти­сяч чет­вертей хліба, інших про­дуктів хар­чу­ван­ня гарнізо­ну.

Для відсічі во­рожих сил на­весні 1678 ро­ку при­була на Ліво­береж­ну Ук­раїну сімде­сяти­тисяч­на росій­ська армія під ко­ман­ду­ван­ням Гри­горія Ро­мода­новсь­ко­го. Ко­зацькі си­ли, очо­лювані Іва­ном Са­мой­ло­вичем, скла­дали п’ят­де­сят ти­сяч чо­ловік. У червні 1678 ро­ку поб­ли­зу пол­тавсь­кої Лох­виці в уро­чищі Ар­то­полоті над Су­лою це ве­личез­не вій­сько об’єдна­лося й ви­руши­ло в похід до Дніпра.

В се­редині чер­вня 1678 ро­ку ту­рець­ка армія під ко­ман­ду­ван­ням ве­лико­го візи­ра Асан–Мус­та­фи–паші пе­реп­ра­вила­ся че­рез Ду­най і поп­ря­мува­ла до Чор­но­го лісу, де до неї приєдна­лися кримські та­тари на чолі з ха­ном Му­рад- Гіреєм. Об’єднані си­ли налічу­вали близь­ко двох­сот ти­сяч воїнів і ма­ли по­над двісті гар­мат, ве­ликі за­паси по­роху, ядер, бомб. Ра­зом з тур­ка­ми був і князь Юрій Хмель­ниць­кий.

Ту­рецькі й та­тарські ор­ди зно­ву, як і рік то­му, об­сту­пили Чи­гирин, гарнізон яко­го скла­дав­ся з два­над­ця­ти ти­сяч росій­ських стрільців і ук­раїнсь­ких ко­заків. З 8 лип­ня по 12 сер­пня три­вала об­ло­га фор­теці: во­роги що­ден­но штур­му­вали її, влаш­то­вува­ли мінні підко­пи, наб­ли­жали­ся до мурів зем­ля­ними шан­ця­ми і тран­ше­ями, без­пе­рер­вно обстрілю­вали місто з со­тень гар­мат. День і ніч у фор­теці па­лали по­жежі, які ни­щили будівлі й де­рев’яні укріплен­ня. Там бу­ло справжнє пек­ло. Але стрільці й ко­заки сто­яли твер­до й не­похит­но. Втра­ти на­пад­ників і за­хис­ників бу­ли ней­мовірни­ми. В бою за­гинув воєво­да Іван Ржевсь­кий, і на й­ого місце став інже­нер–ге­нерал Пат­рик Гор­дон. Фор­те­ця бла­гала до­помо­ги від го­лов­них сил росій­ської і ко­заць­кої армії.

Тим ча­сом об’єдна­на 120–ти­сяч­на армія Ро­мода­новсь­ко­го та Са­мой­ло­вича 10 лип­ня 1678 ро­ку пе­рей­шла Дніпро й роз­горну­лася в бой­овий по­рядок, спо­рудив­ши укріпле­ний табір на Бу­жинсь­ко­му полі. Ту­ди з–під Чи­гири­на ве­ликий візир Асан–Мус­та­фа–па­ша привів го­ловні ту­рецькі си­ли, а кримсь­кий хан Му­рад–Гірей — та­тарсь­ку ор­ду. Про­тягом 13—28 лип­ня на Бу­жинсь­ко­му полі три­вала кро­воп­ро­лит­на бит­ва. Ве­лику відва­гу ви­яв­ля­ли росій­ські стрільці. Вій­ська під ко­ман­ду­ван­ням Іва­на Са­мой­ло­вича зав­да­вали силь­них ударів по флан­гах ту­рець­кої ар­ма­ди. Зреш­тою тур­ки, заз­навши чи­малих людсь­ких втрат і ки­нув­ши двад­цять вісім гар­мат, по­чали відсту­пати до Чи­гири­на.

Але по­чина­ючи з 6 сер­пня тур­ки по­сили­ли гар­матний обстріл Чи­гири­на й на­мага­лися будь–що взя­ти фор­те­цю штур­мом. Чи­гирин па­лав, од­нак сто­яв нез­бо­римий. 11 сер­пня во­роги ви­сади­ли в повітря обо­рон­ну стіну й че­рез ве­ликий про­лом увірва­лися в нижнє місто. Ко­заки відсту­пили до зам­ку у верхнь­ому місті. Уночі про­ти 12 сер­пня воєво­да Ро­мода­новсь­кий дав на­каз уцілілим за­хис­ни­кам підпа­лити за­мок і за­лиши­ти Чи­гирин. Ге­нерал Пат­рик Гор­дон про­бив­ся з ни­ми до вій­сько­вого та­бору. Ко­ли тур­ки ки­нули­ся гра­бува­ти фор­те­цю, там ви­бух­нув по­рохо­вий погріб — за­гину­ло близь­ко п’яти ти­сяч во­рогів. Це був ос­танній са­лют ге­роїчним обо­рон­цям Чи­гири­на.

А в цей три­вож­ний час для Ук­раїни на про­хан­ня геть­ма­на Іва­на Са­мой­ло­вича ко­шовий ота­ман За­порозь­кої Січі Іван Сірко повів своє вій­сько на ко­мунікації турків і та­тар. Поб­ли­зу фор­теці Кизикер­ме­на на Дніпрі за­порожці зни­щили п’ят­де­сят тран­спортних су­ден, що вез­ли вій­ськові при­паси ту­рецькій армії. На Півден­но­му Бузі во­ни спа­лили мос­ти, зни­щили кіль­ка річко­вих тран­спортів і обозів у сте­пах, пе­рер­вавши, та­ким чи­ном, зв’язок армії ве­лико­го візи­ра з Ту­реч­чи­ною. Ці дії за­порожців вик­ли­кали паніку се­ред ту­рець­ких за­гар­бників і до­помог­ли го­лов­ним си­лам Ро­мода­новсь­ко­го та Са­мой­ло­вича по­дола­ти їх під Чи­гири­ном.

Після за­пек­лої бит­ви росій­ські й ук­раїнські пол­ки відій­шли від Чи­гири­на до сво­го ста­рого укріпле­ного та­бору на Бу­жинсь­ко­му полі поб­ли­зу пе­реп­ра­ви че­рез Дніпро. Ту­ди зно­ву підсту­пили го­ловні ту­рецькі й та­тарські си­ли. Дру­га Бу­жинсь­ка бит­ва три­вала про­тягом 14—18 сер­пня. Обидві сто­рони заз­на­ли відчут­них втрат. В ос­танній день росій­ське й ук­раїнсь­ке вій­сько пе­рей­шло в рішу­чий нас­туп і зав­да­ло по­раз­ки своєму про­тив­ни­кові. Ту­рецькі й та­тарські ор­ди відсту­пили на пра­вий бе­рег Тяс­ми­ну; звідти тур­ки ру­шили в бік Ду­наю, а та­тари поп­ря­мува­ли в Крим. В ць­ому по­ході во­ни втра­тили 36 ти­сяч воїнів.

На­шес­тя ту­рець­ких і та­тарсь­ких орд у 1677—1678 ро­ках в Ук­раїну заг­ро­жува­ло по­нево­лен­ням ук­раїнсь­ко­го на­роду. Без­пе­реч­но, геть­ман Іван Са­мой­ло­вич це гли­боко ро­зумів, а то­му ви­явив дер­жавну мудрість, роз­по­ряд­ливість, да­леког­лядність і вміння ор­ганізу­вати ко­зац­тво й усе поспіль­ство для вій­сько­вої відсічі во­рогам. Він спра­вив знач­ний вплив на діяльність росій­сько­го воєво­ди Ро­мода­новсь­ко­го і нерідко са­мостій­но вирішу­вав складні пи­тан­ня обо­рони Ук­раїни. Ук­раїнсь­ко­му геть­ма­нові не бра­кува­ло ро­зуму й ви­нахідли­вості у війні з Ту­реч­чи­ною і Кримсь­ким ханс­твом. Зас­лу­га геть­ма­на Іва­на Са­мой­ло­вича по­ляга­ла в то­му, що він зумів зібра­ти ко­зацькі си­ли, в то­му числі й За­порозь­кої Січі, і спіль­но зі своїми росій­ськи­ми со­юз­ни­ками зав­дав по­раз­ки ту­рець­ким і та­тарсь­ким за­вой­ов­ни­кам, відвер­нувши не­без­пе­ку, що на­вис­ла над Ук­раїною. В об­лозі Чи­гири­на і бит­вах на Бу­жинсь­ко­му полі во­рожа по­туга заз­на­ла та­ких втрат, що в нас­тупні де­сятиріччя Ту­реч­чи­на вже не змог­ла вда­тися до та­ких мас­штаб­них акцій про­ти Ук­раїни.

Щоб поз­ба­вити Юрія Хмель­ниць­ко­го підтрим­ки, а та­кож за­собів для ут­ри­ман­ня ту­рець­ких за­лог, геть­ман Іван Са­мой­ло­вич за зго­дою стар­шин і царсь­ких уря­довців вдав­ся до жор­сто­кої акції на Пра­вобе­режжі. На пра­вому боці Дніпра бу­ло зни­щено ба­гато міст і сіл, а їх на­селен­ня пе­реве­дено на Ліво­береж­жя. У лю­тому 1679 ро­ку геть­ман приз­на­чив сво­го стар­шо­го си­на Се­мена Са­мой­ло­вича на­каз­ним геть­ма­ном над ко­заць­ким вій­ськом і відря­див й­ого на пра­вий бік Дніпра для ви­конан­ня «ве­лико­го зго­ну» на­селен­ня. Під й­ого ко­ман­ду­ван­ням бу­ли значні си­ли — Пе­ре­яс­лавсь­кий, Київсь­кий, Ніжинсь­кий, При­луць­кий і Лу­бенсь­кий пол­ки, ком­паній­ський і кінний охот­ницькі пол­ки. Ра­зом з ни­ми діяла інша вій­сько­ва гру­па — Га­дяць­кий полк і росій­ські рат­ни­ки Гри­горія Ко­саго­ва. Про­тягом лю­того–бе­рез­ня ці вій­ська за­хопи­ли Ржищів, Канів, Кор­сунь, Дра­бовець, Ста­робор’я, Мош­ни, Жа­ботин, Чер­ка­си та інші міста і на­силь­но пе­ресе­лили жи­телів на Ліво­береж­жя. Зви­чай­но, ці дії геть­ма­на не при­нес­ли й­ому сла­ви, на­род прок­ли­нав й­ого за поз­бавлен­ня жи­тел, ху­доби та май­на. Зне­доле­них лю­дей гна­ли на Ліво­бережжя й там розміща­ли в пол­ках, але місця не вис­та­чало, бо зігна­них зібра­лося по­над двад­цять ти­сяч сімей. У Са­мой­ло­вича з’яви­лася ідея по­сели­ти їх на зем­лях Слобідсь­кої Ук­раїни, яку тре­ба бу­ло приєдна­ти до й­ого геть­мансь­ко­го регімен­ту. Для втілен­ня та­кої ідеї він відря­див до Мос­кви спеціаль­не по­соль­ство, яко­му до­руча­лися пе­рего­вори в Ма­лоросій­сько­му при­казі.

До Мос­кви поїха­ли пос­ланці геть­ма­на знач­ко­вий вій­сько­вий то­вариш Іван Ма­зепа і небіж, га­дяць­кий пол­ковник Ми­хай­ло Са­мой­ло­вич. їх у Ма­лоросій­сько­му при­казі прий­няв бо­ярин Ва­силь Вол­консь­кий. Пе­рего­вори ви­яви­лися мар­ни­ми, бо про­позиція геть­ма­на Са­мой­ло­вича про по­селен­ня пра­вобе­реж­них жи­телів на Сло­божан­щині й пе­реве­ден­ня слобідсь­ких ко­заць­ких полків під й­ого уп­равління бу­ла рішу­че відхи­лена. Царсь­кий уряд зо­бов’язав й­ого роз­се­лити лю­дей у пол­ках Ліво­береж­ної Ук­раїни. Ідею об’єднан­ня ук­раїнсь­ких зе­мель під вла­дою геть­ма­на тоді та­кож не бу­ло здій­сне­но.

У жовтні 1680 ро­ку до Кри­му при­було пов­но­важ­не по­соль­ство Росій­ської дер­жа­ви для пе­рего­ворів з Ту­реч­чи­ною і Кримсь­ким ханс­твом про ук­ла­ден­ня ми­ру. Пе­ред цим по­соль­ство відвіда­ло Ба­турин і про­вело пе­рего­вори з Са­мой­ло­вичем про умо­ви май­бутнь­ого ми­ру. З січня 1681 ро­ку був ук­ла­дений Бах­чи­сарай­ський мир­ний до­говір, який при­пинив вій­ну, що три­вала вже чет­вертий рік. За й­ого умо­вами кор­дон між Росій­ською дер­жа­вою і Ту­реч­чи­ною про­лягав уз­довж Дніпра. Пра­вобе­реж­ну Ук­раїну бу­ло втра­чено.

1683 ро­ку в Європі відбу­лася важ­ли­ва подія: об'єднані вій­ська Польщі, Австрії, Німеч­чи­ни та інших країн під про­водом поль­сько­го ко­роля й пол­ко­вод­ця Яна Собєсь­ко­го у Віденській битві вщент роз­гро­мили ту­рецькі ор­ди й цим на­дов­го при­пини­ли їх про­суван­ня в ці країни. Поль­ський уряд роз­по­чав пе­рего­вори з Росій­ською дер­жа­вою про ук­ла­ден­ня до­гово­ру, спря­мова­ного про­ти Ту­реч­чи­ни й Кримсь­ко­го ханс­тва.

У жовтні 1684 ро­ку з Мос­кви до Ба­тури­на для пе­рего­ворів з геть­ма­ном Іва­ном Са­мой­ло­вичем з при­воду про­позицій Речі Пос­по­литої при­був дум­ний дяк Оме­лян Ук­раїнцев. Геть­ман відрад­жу­вав всту­пати в со­юз з по­ляка­ми, які відво­юва­ли Пра­вобе­реж­ну Ук­раїну і на­мага­лися закріпи­ти своє ста­нови­ще при до­помозі вій­сько­вих сил Росій­ської дер­жа­ви. Геть­ма­на підтри­мував і луць­кий єпис­коп князь Ге­де­он Чет­вертинсь­кий, який пе­рей­шов на Ліво­береж­ну Ук­раїну, бо на Пра­вобе­режжі заз­на­вав гоніння від ка­толиків; там й­ого при­мушу­вали пе­рей­ти в унію. На по­чат­ку 1685 ро­ку Іван Са­мой­ло­вич відря­див до Мос­кви сво­го пос­ланця Ва­силя Ко­чубея, який зно­ву підтвер­див геть­мансь­ку по­зицію що­до взаємовідно­син з Річчю Пос­по­литою, що пре­тен­ду­вала на ук­раїнські землі й утис­ку­вала пра­вос­лавну цер­кву на Пра­вобе­режжі.

1685 рік при­готу­вав геть­ма­ну Іва­ну Са­мой­ло­вичу тяжкі сімейні втра­ти. 20 бе­рез­ня по­мер­ла й­ого стар­ша доч­ка Па­рас­ка, яка бу­ла дру­жиною київсь­ко­го воєво­ди бо­яри­на Фе­дора Ше­реметєва. Ми­нуло ли­ше два місяці після цієї сум­ної події, і но­ве не­щас­тя спітка­ло геть­мансь­ку сім’ю — 19 трав­ня рап­то­во по­мер й­ого стар­ший син Семен, ста­родубсь­кий пол­ковник (1680—1685). Геть­ман болісно пе­режи­вав ці не­поп­равні втра­ти.

За часів геть­манс­тва Са­мой­ло­вича втра­тила свою ав­то­кефальність (не­залежність) Ук­раїнсь­ка пра­вос­лавна цер­ква, ієрархія якої бу­ла вис­вя­чена єру­салимсь­ким патріар­хом Фе­офа­ном 1620 ро­ку. Во­сени 1684 ро­ку Мос­ковсь­кий патріарх звер­нувся до геть­ма­на з про­позицією об­ра­ти Київсь­ко­го мит­ро­поли­та, який би дав зго­ду, щоб Київсь­ка мит­ро­полія бу­ла за­леж­на не від кон­стан­ти­нополь­сько­го, а від Мос­ковсь­ко­го патріар­ха. На цю по­саду геть­ман ра­див об­ра­ти луць­ко­го єпис­ко­па кня­зя Ге­де­она Чет­вертинсь­ко­го (небіж єпис­ко­па Юрій Чет­вертинсь­кий був зя­тем Са­мой­ло­вича — чо­ловіком й­ого мо­лод­шої доч­ки Анас­тасїї). Ви­бори відбу­лися в Києві у день Пет­ра і Пав­ла — 29 чер­вня 1685 ро­ку в храмі Св. Софії. Окрім ду­ховенс­тва, на ви­бори при­були геть­манські пос­ланці — ге­нераль­ний оса­вул Іван Ма­зепа і пол­ковни­ки: чернігівсь­кий — Ва­силь Бор­ков- сь­кий, ніжинсь­кий — Яків Жу­раховсь­кий, пе­ре­яс­лавсь­кий — Ле­онтій По­лубо­ток і київсь­кий — Гри­горій Ко­ров­ченко. Як і пе­ред­ба­чало­ся, мит­ро­поли­том об­ра­но Ге­де­она Чет­вертинсь­ко­го.

19 лип­ня 1685 ро­ку Са­мой­ло­вич надіслав патріар­ху Мос­ковсь­ко­му і всія Русі Й­о­аки­му, ца­рям Іва­ну і Пет­ру Олексій­ови­чам лис­ти з повідом­ленням про цер­ковний со­бор у Києві та ви­бори мит­ро­поли­та Ге­де­она Чет­вертинсь­ко­го і про­хан­ня зат­верди­ти «пра­ва і воль­ності ду­хов­но­го чи­ну» в Ук­раїні. Царсь­ка гра­мота підтвер­джу­вала всі привілеї Київсь­кої мит­ро­полії. Пос­вя­чен­ня Ге­де­она Чет­вертинсь­ко­го в сан мит­ро­поли­та Київсь­ко­го відбу­лося 8 лис­то­пада 1685 ро­ку в мос­ковсь­ко­му Ус­пенсь­ко­му со­борі в при­сут­ності ви­щого ду­ховенс­тва і царів. То­го ж дня у Кон­стан­ти­нополь бу­ло відправ­ле­но по­соль­ство на чолі з дя­ком Ми­китою Алексєєвим та пол­ковни­ком Іва­ном Ли­сицею з гра­мота­ми до патріар­ха Діонісія і про­хан­ням виз­на­ти підпо­ряд­ку­ван­ня Київсь­кої мит­ро­полії Мос­ковсь­ко­му патріар­хові. Патріарх спо­чат­ку відтя­гував своє рішен­ня, але під впли­вом ве­лико­го візи­ра Ту­реч­чи­ни дав зго­ду і на по­чат­ку 1686 ро­ку розіслав со­бор­ну гра­моту із зак­ли­ком до всіх віру­ючих і свя­щен­нослу­жителів Київсь­кої мит­ро­полії виз­на­ти Ге­де­она мит­ро­поли­том і підко­рити­ся й­ого ав­то­рите­тові ду­хов­но­го пас­ти­ря. Та­ким чи­ном, Київсь­ка мит­ро­полія ка­нонічно увій­шла до Мос­ковсь­ко­го патріар­ха­ту. Ця за­лежність три­вала по­над три сотні років.

Царсь­кий уряд і в 1685 році про­дов­жу­вав кон­суль­ту­вати­ся з геть­ма­ном Іва­ном Са­мой­ло­вичем з при­воду підго­тов­лю­вано­го со­юз­но­го до­гово­ру Росій­ської дер­жа­ви з Річчю Пос­по­литою. Але при ць­ому пос­ту­пово на­рос­та­ли певні су­переч­ності між політи­кою геть­ма­на Ук­раїни і росій­ськи­ми мож­новлад­ця­ми. Пред­став­ни­ки Росій­ської дер­жа­ви, знех­ту­вав­ши по­рада­ми геть­ма­на що­до взаємовідно­син з Річчю Пос­по­литою, ук­ла­ли з нею 21 квітня 1686 ро­ку Мос­ковсь­кий до­говір про «вічний мир», за умо­вами яко­го ці дер­жа­ви всту­пали у воєнний со­юз про­ти Ту­реч­чи­ни і Кримсь­ко­го ханс­тва, а та­кож підтвер­джу­вали вже існу­ючий поділ між ни­ми Ук­раїни й вста­нов­лення дер­жавно­го кор­до­ну по Дніпру. Геть­ман Іван Са­мой­ло­вич цілком спра­вед­ли­во вба­чав у ць­ому шко­ду інте­ресам ук­раїнсь­ко­го на­роду і відвер­то вис­ловлю­вав нев­до­волен­ня цим до­гово­ром, який роз’єдну­вав Ук­раїну.

Тре­ба за­ува­жити, що геть­ман Са­мой­ло­вич чи­мало ува­ги приділяв еко­номічно­му роз­витку Ліво­береж­ної Ук­раїни, на­город­жу­вав маєтка­ми стар­шин і ду­ховенс­тво, на­магав­ся на­лаго­дити су­дово–адміністра­тив­ну вла­ду, не доз­во­ляв влас­ни­кам маєтків надмірно ви­зис­ку­вати се­лян і міщан. Вод­но­час Са­мой­ло­вич дбав про за­без­пе­чен­ня суспіль­но­го ста­нови­ща і доб­ро­буту своїх синів, які слу­жили в ко­заць­ко­му вій­ську. Стар­шо­го си­на Се­мена він пос­та­вив ста­родубсь­ким пол­ковни­ком і на­дав у во­лодіння троє сіл і кіль­ка млинів на річці Ворі. Після й­ого смерті ста­родубсь­ким пол­ковни­ком став мо­лод­ший син Яків. Се­редній син Гри­горій от­ри­мав по­саду чернігівсь­ко­го пол­ковни­ка, а та­кож значні маєтності — містеч­ко Лю­беч та близь­ко півсотні сіл і ху­торів на Ліво­бережжі. Си­ни ве­ли гос­по­дарс­тво й ма­ли від нь­ого значні при­бут­ки. Царсь­кий уряд не пе­речив роз­дачі геть­ма­ном по­сад і маєтків й­ого си­нам, хо­ча се­ред стар­ши­ни ви­ника­ло не­задо­волен­ня за та­ку са­мов­ладність.

Сам геть­ман та­кож мав значні маєтності: у й­ого во­лодінні бу­ло місто Га­дяч, на­дане за бу­лаву, чо­тир­надцять сіл, вісім млинів на різних річках (Буді, Білиці, Свисі, Івоті), а та­кож ви­нокурні, рудні, по­ташні бу­ди, селітряні май­да­ни. Ви­роб­ле­ну горілку й селітру він во­зив на про­даж у Мос­кву. За­галом Іван Са­мой­ло­вич мав порівня­но ве­лике гос­по­дарс­тво. Як і ба­гато інших стар­шин, він був ба­гатою лю­диною. Але при ць­ому нес­пра­вед­ли­во зви­нува­чува­ти й­ого в жадібності й праг­ненні за­хопи­ти чужі маєтки, прис­во­юва­ти чужі землі чи якусь іншу власність. Як лю­дина віру­юча, Іван Са­мой­ло­вич був відо­мий щи­рою при­хильністю до пра­вос­лавної цер­кви, котрій до­пома­гав ма­теріаль­но. У Глу­хові на й­ого кош­ти спо­руд­же­но кам’яну Ус­пенсь­ку цер­кву. На кош­ти геть­ма­на в Гус­тинсь­ко­му мо­нас­тирі (поб­ли­зу При­лук на Чернігівщині) у 1672—1676 ро­ках в стилі ук­раїнсь­ко­го ба­роко збу­дова­на го­лов­на Троїць­ка цер­ква. За зав­данням Київсь­кої ар­хе­ог­рафічної комісії Та­рас Шев­ченко в 1846 році відвідав Гус­тинсь­кий мо­нас­тир і знай­шов на стіні цієї цер­кви пор­трет геть­ма­на Іва­на Са­мой­ло­вича як «кти­тора».

Після ук­ла­ден­ня Мос­ковсь­ко­го трак­та­ту про «вічний мир» з Річчю Пос­по­литою Росій­ська дер­жа­ва по­чала го­тува­тися до вій­ни про­ти Ту­реч­чи­ни і Кримсь­ко­го ханс­тва. Царсь­кий уряд розіслав гра­моти геть­ма­ну Іва­ну Са­мой­ло­вичу та ко­шово­му ота­ману За­порозь­кої Січі з повідом­ленням про нас­тупний похід росій­ських і ко­заць­ких вій­ськ на Кримсь­ке ханс­тво, ор­ди яких, по­рушу­ючи умо­ви Бах­чи­сарай­сько­го мир­но­го до­гово­ру, про­дов­жу­вали руйнівні на­шес­тя на південні землі Росії, Ук­раїни і Речі Пос­по­литої. На по­чат­ку груд­ня 1686 ро­ку воєво­да Гри­горій Ко­сагов при­був на За­порож­жя, щоб зро­бити фор­те­цю Кам’яний За­тон ба­зою бой­ових дій про­ти кримсь­ких та­тар і турків у нижнь­ому Подніпров’ї.

Іван Са­мой­ло­вич не ба­жав цієї вій­ни і на­магав­ся відра­дити Мос­кву від ри­зико­ваної акції, схи­лити до мир­них пе­рего­ворів з Кри­мом. Ко­ли ж й­ого по­ради не прий­ня­ли, він по­чав го­тува­ти ко­заць­ке вій­сько до по­ходу, про­пону­вав ру­шити на Крим ве­лике вій­сько раннь­ою вес­ною, щоб уже бу­ли тра­ви для годівлі де­сятків ти­сяч ко­ней. На по­чат­ку квітня 1687 ро­ку в Ба­турин надій­шла царсь­ка гра­мота з на­казом підніма­ти ук­раїнсь­ке ко­зац­тво в похід про­ти Кримсь­ко­го ханс­тва, а вже в кінці квітня Са­мой­ло­вич ви­рушив че­рез Га­дяч і Пол­та­ву зби­рати ко­зацькі пол­ки. Під й­ого ко­ман­ду­ван­ням зібра­лося п’ят­де­сяти­тисяч­не ко­заць­ке вій­сько, тоб­то усі де­сять полків. Мо­гут­ня си­ла, на той час доб­ре оз­броєна і нав­че­на вій­ськовій справі.

На Ліво­береж­ну Ук­раїну при­було росій­ське вій­сько — близь­ко сотні ти­сяч рат­ників, го­лов­но­коман­ду­ючим яко­го був фа­ворит царівни Софії Олексіївни, бо­ярин і князь Ва­силь Голіцин. З ним бу­ли най­ближчі й­ого помічни­ки — ге­нера­ли Аг­гей Ше­пелев і Пат­рик Гор­дон. Ос­танній відзна­чив­ся в обо­роні Чи­гири­на (1677—1678) знан­ням вій­сько­вої спра­ви, хо­робрістю та роз­по­ряд­ливістю, і в ць­ому по­ході Гор­дон про­дов­жу­вав вес­ти свій що­ден­ник, який став од­ним із дже­рел історії вій­ни з Кримсь­ким ханс­твом.

Про мас­шта­би й мо­гутність вій­ськ, які ру­шили на Крим, свідчить те, що обоз ли­ше росій­сько­го вій­ська скла­дав­ся з двад­ця­ти ти­сяч возів. Нап­рикінці трав­ня 1687 ро­ку росій­ське й ко­заць­ке вій­ська об’єдна­лися в ме­жиріччі Орелі та Са­мари й ру­шили на південь, до­сяг­ли річки Кінські Во­ди й далі про­сува­лися сте­пом у нап­рямку Пе­реко­пу. То­го ро­ку на­весні не бу­ло дощів, ви­сох­ли тра­ви в Ди­кому полі і навіть у Ве­ликім Лузі по­над Дніпром. Це ус­клад­ню­вало похід та­кої ма­си вій­ськ. До то­го ж кримські та­тари вда­лися до вип­ро­бува­ного за­собу: во­ни підпа­лили сте­пи За­порож­жя на ве­личезній площі. Ру­хати­ся ви­пале­ним сте­пом лю­дям і ко­ням бу­ло над­зви­чай­но важ­ко. У геть­ма­на Іва­на Са­мой­ло­вича за­гос­три­лась хво­роба очей. Лю­ди і коні за­диха­лися в ди­му і кіптяві, що роз­но­сила­ся вітром. А до Пе­реко­пу ще за­лиша­лася май­же сот­ня верст.

17 лип­ня 1687 ро­ку об’єдна­не вій­сько зу­пини­лося біля річки Ка­рачак­рак. Воєна­чаль­ни­ки зібра­лися на вій­сько­ву ра­ду в го­лов­но­коман­ду­ючо­го Голіци­на. Більшість вис­ловлю­вала­ся за при­пинен­ня по­ходу й по­вер­нення вій­ська на Ліво­береж­жя. Ра­да ух­ва­лила Кримсь­кий похід при­пини­ти, але відпра­вити значні си­ли в рай­он За­порозь­кої Січі, де пе­ребу­вали рат­ни­ки Гри­горія Ко­саго­ва, і чи­нити вій­сько­вий про­мисел про­ти фор­теці Ки­зикер­мен над Дніпром. Ту­ди ру­шило двад­цять ти­сяч рат­ників під ко­ман­ду­ван­ням воєво­ди Ле­онтія Неп­люєва і вісім ко­заць­ких полків (Чернігівсь­кий, При­луць­кий, Пе­ре­яс­лавсь­кий і Мир­го­родсь­кий, два кінних і два піших охот­ниць­ких пол­ки) під за­галь­ним ко­ман­ду­ван­ням на­каз­но­го геть­ма­на Гри­горія Са­мой­ло­вича. Геть­ман Іван Са­мой­ло­вич на­казав ко­шово­му ота­ману Гри­горію Са­гай­дач­но­му з за­порож­ця­ми та­кож приєдна­тися до ць­ого вій­ська і діяти спіль­но про­ти та­тарсь­ких орд та їх фор­тець у нижній течії Дніпра.

Це, ма­буть, бу­ли ос­танні роз­по­ряд­ження геть­ма­на Іва­на Са­мой­ло­вича, про­ти яко­го пос­ту­пово на­рос­та­ло нев­до­волен­ня се­ред стар­шин і ко­зац­тва. Нев­до­волен­ня по­сили­лося у зв’яз­ку зі збіль­шен­ням по­дат­ко­вого тя­гаря під час пер­шо­го Кримсь­ко­го по­ходу, який ви­магав знач­них вит­рат на ут­ри­ман­ня п’ят­де­сяти­тисяч­но­го вій­ська. Стар­ши­на вис­ловлю­вала нев­до­волен­ня ко­зац­тва й поспіль­ства проти геть­ма­на, яко­го вва­жали ви­нуват­цем усіх не­гараздів на Ліво­бережній Ук­раїні.

Не­довір’я до геть­ма­на по­ширю­вало­ся й се­ред росій­ських воєвод, зок­ре­ма в го­лов­но­коман­ду­вача вій­ська­ми кня­зя Ва­силя Голіци­на. Ос­танній вдав­ся до то­го, що до­ручив ге­нераль­но­му оса­вулу Іва­ну Ма­зепі та вій­сько­вому кан­це­лярис­тові Ва­силю Ко­чубею вивіду­вати дум­ки й вис­ловлю­ван­ня Іва­на Са­мой­ло­вича про­ти політи­ки царсь­ко­го уря­ду і дій росій­ських вель­мож. Отож, тоді і з’яви­лася дум­ка, щоб усі нев­дачі пер­шо­го Кримсь­ко­го по­ходу пе­рек­ласти на ук­раїнсь­ко­го геть­ма­на й усу­нути то­го від по­сади. Це ви­яви­лося вигідним і для росій­ських воєвод, і для ук­раїнсь­ких стар­шин, яких пригнічу­вала дес­по­тич­на вла­да геть­ма­на Са­мой­ло­вича. Ба­гать­ох при­ваб­лю­вали значні ба­гатс­тва, яки­ми він во­лодів, і праг­нення по­живи­тися ни­ми в разі усу­нен­ня й­ого від геть­мансь­ко­го уря­ду. Над го­ловою прес­таріло­го і хво­рого Са­мой­ло­вича на­вис­ла смер­тель­на не­без­пе­ка.

Ви­город­жу­ючи фа­вори­та ре­ген­тки–царівни Софії Олексіївни бо­яри­на і кня­зя Ва­силя Ва­силь­ови­ча Голіци­на, ліво­бережні стар­ши­ни вчи­нили змо­ву, щоб усю ви­ну за нев­да­чу пер­шо­го Кримсь­ко­го по­ходу пок­ласти на Са­мой­ло­вича й до­мог­ти­ся усу­нен­ня й­ого від геть­манс­тва. На ім’я царів Іва­на і Пет­ра Олексій­овичів че­рез Ва­силя Голіци­на бу­ла по­дана чо­лобит­на від 7 лип­ня 1687 ро­ку за підпи­сами ге­нераль­них — обоз­но­го Ва­силя Бор­ковсь­ко­го, судці Ми­хай­ла Воєхо­вича, пи­саря Са­ви Про­копо­вича, оса­вула Іва­на Ма­зепи, пол­ковників — Кос­тянти­на Со­лони­ни, Яко­ва Ли­зогу­ба, Гри­горія Га­малії, Дмит­рашка Райчі, Сте­пана Забіли і кан­це­лярис­та Ва­силя Ко­чубея.

Це був цо­нос, у яко­му ви­сува­лося цвад­цять три пун­кти зви­нува­чень про­ти геть­ма­на Іва­на Са­мой­ло­вича. Нат­хнен­ни­ком змо­ви і ав­то­ром чо­лобит­ної істо­рики не­безпідстав­но вва­жа­ють Іва­на Ма­зепу, який ціле де­сятиріччя (1676—1687) за­лишав­ся довіре­ною осо­бою геть­ма­на, доб­ре знав й­ого дії і таємні по­мис­ли. Князь Голіцин спішно відпра­вив стар­шинсь­ку чо­лобит­ну в Мос­кву для вирішен­ня спра­ви царсь­ким уря­дом.

Тим ча­сом росій­ське й ко­заць­ке вій­ська 21 лип­ня 1687 ро­ку підій­шли до річки Ко­ломак (при­тока Ворс­кли) й ота­бори­лися на пра­вому й ліво­му бе­регах річки (те­пер це місцевість поб­ли­зу містеч­ка Ко­ломак Харківсь­кої об­ласті). А дру­гого дня з Мос­кви при­був пос­ла­нець з царсь­ким ука­зом з при­воду стар­шинсь­кої чо­лобит­ної на геть­ма­на. Кня­зеві Голіци­ну при­пису­вало­ся ареш­ту­вати Іва­на Са­мой­ло­вича і, згідно з ба­жан­ням стар­ши­ни, усу­нути від геть­мансь­ко­го уря­ду й відпра­вити у ве­лико­росій­ські міста за влас­ним ви­бором, а потім влаш­ту­вати ви­бори но­вого геть­ма­на. Уночі про­ти 23 лип­ня став­ку Са­мой­ло­вича ото­чили росій­ські пол­ки. Після ран­ко­вої мо­лит­ви в похідній церкві геть­ма­на ареш­ту­вали й, ра­зом із си­ном Яко­вом, при­вез­ли до кня­зя Голіци­на, в ставці яко­го зібра­лися росій­ські бо­яри, ге­нера­ли й пол­ковни­ки. Ту­ди ж вик­ли­кали стар­шин, які підпи­сали чо­лобит­ну. Голіцин ого­лосив про усу­нен­ня Іва­на Са­мой­ло­вича від геть­манс­тва і ви­бори но­вого геть­ма­на. Стар­ши­ни пе­реда­ли кня­зеві геть­манські клей­но­ди — бун­чук і бу­лаву. Нев­довзі воєвода Ле­онтій Неп­люєв ареш­ту­вав у Ко­даку геть­мансь­ко­го си­на — пол­ковни­ка Гри­горія Са­мой­ло­вича, яко­го та­кож привіз у став­ку Голіци­на. При ць­ому воєво­да відібрав у пол­ковни­ка та прив­ласнив май­но, кош­товності й гроші.

Над геть­ма­ном і й­ого ро­диною бу­ла вчи­нена жор­сто­ка роз­пра­ва. Са­мого Іва­на Са­мой­ло­вича зас­ла­но до Сибіру — в місто То­боль­ськ, а си­на Яко­ва з дру­жиною — в Єнісей­ськ, дру­жину геть­ма­на відправ­ле­но на постій­не меш­кання в містеч­ко Седнів (Чернігівщи­на) до мо­лод­шої доч­ки; си­на Гри­горія ска­рано на смерть у місті Севсь­ку.

У ко­лишнь­ого геть­ма­на бу­ло конфіско­вано (за досліджен­ням Ми­коли Кос­то­маро­ва) значні ба­гатс­тва: се­ла, гос­по­дарські маєтки, про­мис­ли, ху­добу, ко­ней, сто­ловий срібний по­суд, зо­лоті й срібні прик­ра­си з кош­товни­ми ка­меня­ми, оз­добле­ну зброю, до­рогі хут­ра, ве­лику кількість чо­ловічо­го й жіно­чого одя­гу, збрую, екіпажі то­що, а та­кож ве­лику кількість гро­шей: 4916 зо­лотих червінців, 47 432 срібні та­лери (в Ук­раїні во­ни ще на­зива­лися єфим­ка­ми), 2286 срібних левків (ту­рець­ка мо­нета), 3814 срібних копій­ок, 3000 срібних чехів (росій­ських півто­раг­ро­шовиків). По­лови­ну цих ба­гатств бу­ло пе­реда­но в каз­ну Росій­ської дер­жа­ви, а реш­та пе­рей­шла в роз­по­ряд­ження но­во­об­ра­ного геть­ма­на Іва­на Ма­зепи. З ць­ого гро­шово­го скар­бу і по­житків він пе­редав кня­зю Ва­силю Голіци­ну 11 000 крб. (зо­лоти­ми червінця­ми і срібни­ми та­лера­ми), по­над три пу­ди срібно­го по­суду, різних ре­чей на 5000 крб. і трь­ох по­родис­тих ко­ней з сідла­ми.

Іван Са­мой­ло­вич скінчив жит­тя 1690 ро­ку в да­леко­му То­боль­ську.

Він на­лежав до не­пересічних пос­та­тей в ба­гатос­траж­дальній історії Ук­раїни, вис­ту­пив як один з ба­гать­ох борців за об’єднан­ня ук­раїнсь­ких зе­мель в єди­ну дер­жа­ву — со­бор­ну Ук­раїну.

За виз­на­чен­ням відо­мого істо­рика Іва­на Крип’яке­вича, цей геть­ман «пе­редусім відзна­чав­ся ши­роким політич­ним світог­ля­дом, ви­ходив по­за тісні інте­реси Ліво­береж­жя і в свою політи­ку вклю­чав спра­ви всієї Ук­раїни».

«Сірко і Са­мой­ло­вич, — пи­сав ви­дат­ний істо­рик за­порозь­ко­го ко­зац­тва Д. І. Явор­ниць­кий, — бу­ли без­пе­реч­но най­сильніши­ми людь­ми сво­го ча­су і ти­пови­ми ви­раз­ни­ками волі на­роду, яким во­ни пра­вили». А про са­мого геть­ма­на він до­дав: «Са­мой­ло­вич був лю­диною са­мов­ладною і чес­то­люб­ною: він ви­ношу­вав у душі дум­ку про вла­ду над усією Ук­раїною і За­порож­жям».

Ака­демік В. Смолій заз­на­чає, що «ко­заць­ку Ук­раїну як єди­ну політич­ну струк­ту­ру вба­чав не ли­ше П. До­рошен­ко. Істо­рики не­до­оціню­ють у ць­ому плані діяльність ліво­береж­них геть­манів Д. Мно­гогрішно­го та І. Са­мой­ло­вича. Як пра­вило, во­ни на­голо­шу­ють на соціаль­но­му ас­пекті їх політи­ки, го­ворять про про­мос­ковські орієнтації то­що. Але це ли­ше один ас­пект політич­них пор­третів наз­ва­них геть­манів. Дру­гим, не менш важ­ли­вим ас­пектом їх діяль­ності бу­ло праг­нення об’єдна­ти ук­раїнські землі під однією геть­мансь­кою бу­лавою. І. Са­мой­ло­вич у своїй політиці та­кож час­то ви­ходив з інте­ресів усієї Ук­раїни. Взяв­ши курс на ство­рен­ня арис­токра­тич­ної дер­жа­ви з міцною геть­мансь­кою вла­дою, він рішу­че про­тидіяв спро­бам За­порож­жя здо­бути політич­ну ок­ремішність, на­магав­ся при­лучи­ти під свою бу­лаву Пра­вобе­реж­ну Ук­раїну, не ви­пус­кав із по­ля зо­ру Західну Ук­раїну»…