Корсунь-Шевченківська операція 1944 року

Да­та і місце

24 січня – 17 лю­того 1944 р., рай­он міст Кор­сунь-Шев­ченківсь­кий – Шпо­ла – Зве­ниго­род­ка – Го­роди­ще (нині рай­цен­три Чер­кась­кої об­ласті).

Дій­ові осо­би

Ра­дянсь­ким 1-м Ук­раїнсь­ким фрон­том ко­ман­ду­вав ге­нерал армії Ми­кола Ва­тутін, 2-м Ук­раїнсь­ким – ге­нерал армії Іван Сте­пано­вич Конєв (1897–1973; з чер­вня 1943 р. ко­ман­ду­вач Сте­пово­го, зго­дом пе­рей­ме­нова­ного на 2-й Ук­раїнсь­кий фрон­ту, один із ге­роїв Курсь­кої бит­ви, Бєлго­родсь­ко-Харківсь­кої опе­рації, бит­ви за Дніпро, з 20 лю­того 1944 р. мар­шал Ра­дянсь­ко­го Со­юзу, успішно провів Львівсь­ко-Сан­до­мирсь­ку та Вісло-Одерсь­ку опе­рацію, брав ак­тивну участь у взятті Берліна та Пра­ги, при­душу­вав Угорсь­ку ре­волюцію 1956 р., брав участь у Берлінській кризі 1961–1962 рр.).

Німець­кою гру­пою армій «Південь» ко­ман­ду­вав фель­дмар­шал Еріх фон Ман­штейн. 8-ю армією гру­пи армій «Південь», що ста­ла мішен­ню ра­дянсь­ко­го нас­ту­пу, ко­ман­ду­вав ге­нерал піхо­ти От­то Ве­лер (1894–1987; ге­рой Пер­шої світо­вої вій­ни, досвідче­ний штабіст, з квітня 1942 до квітня 1943 р. на­чаль­ник шта­бу гру­пи армій «Центр», з сер­пня 1943 р. на чолі 8-ї армії, з груд­ня 1944 до квітня 1945 р. ос­танній ко­ман­ду­вач гру­пи армій «Південь»); дво­ма ото­чени­ми кор­пу­сами зі скла­ду армії ко­ман­ду­вали ка­валер ба­гать­ох ор­денів, досвідче­ний ге­нерал ар­ти­лерії Віль­гельм Штем­мерманн (1888–1944; учас­ник Пер­шої світо­вої вій­ни, 1939 р. ге­нерал-май­ор, учас­ник Поль­ської і Фран­цузь­кої кам­паній, з сер­пня 1941 р. ге­нерал-лей­те­нант, з груд­ня 1943 р. ко­ман­дир 11-го армій­сько­го кор­пу­су, за­гинув під час про­риву з ото­чен­ня); ге­нерал-лей­те­нант Те­обальд-Гель­мут Ліб (1889–1981; учас­ник Фран­цузь­кої кам­панії, Сталінградсь­кої бит­ви, бит­ви за Дніпро, на по­чат­ку 1944 р. ко­ман­ду­вач 42-го армій­сько­го кор­пу­су, во­сени 1944 р. во­ював у Північній Італії).

Пе­реду­мови події

У ре­зуль­таті осіннь­ого та зи­мово­го нас­ту­пу Чер­во­ної армії ут­во­рив­ся чи­малий вис­туп лінії фрон­ту з німець­ко­го бо­ку на захід від Чер­кас, який ут­ри­мува­ли час­ти­ни німець­кої 8-ї армії. Гітлер на­казав ут­ри­мува­ти вис­туп з політич­них мірку­вань, поп­ри не­од­но­разові по­перед­ження Ман­штей­на що­до не­без­пе­ки ра­дянсь­ко­го нас­ту­пу з ме­тою ото­чен­ня німців. Цим виріши­ли ско­рис­та­тися ра­дянські воєна­чаль­ни­ки – М. Ва­тутін роз­ро­бив план нас­ту­пу, зат­вер­дже­ний Й. Сталіним. Для здій­снен­ня пла­ну ото­чен­ня во­рога виділи­ли значні си­ли зі скла­ду 1-го та 2-го Ук­раїнсь­ко­го фронтів – до 260 тис. осіб (29 стрілець­ких дивізій, 1 ме­ханізо­ваний, 4 тан­ко­вих кор­пу­си), до 5,3 тис. гар­мат і міно­метів, на по­чат­ку нас­ту­пу – до 600 танків та са­мохідних гар­мат (плюс близь­ко 400 Т-34, от­ри­маних 1-м Ук­раїнсь­ким фрон­том як підкріплен­ня в період з 22 січня до 2 лю­того), 1054 літа­ки. З німець­ко­го бо­ку в ото­ченні опи­нились до 60 тис. осіб, до 60 танків і са­мохідних гар­мат, 242 гар­ма­ти і міно­мети (88-ма піхот­на дивізія, кор­пусна гру­па «Б», 57-ма, 72-га, 389-та піхотні дивізії, тан­ко­ва дивізія СС «Вікінг» і 5-та пан­цер­гре­надерсь­ка бри­гада СС «Вал­лонія»); у спро­бах деб­ло­кува­ти ото­чені німецькі кор­пу­си взя­ли участь до 80 тис. осіб, до 750 гар­мат і міно­метів, 201 танк 3-го і 58 танків 47-го тан­ко­вого кор­пу­су (й­мовірно, в ході бит­ви во­ни от­ри­мува­ли якісь не­великі підкріплен­ня), кіль­ка­сот літаків. Обидві сто­рони при­пус­ти­лися кіль­кох по­милок в оціню­ванні си­ту­ації, що зреш­тою при­вело німців до ве­лико­го ото­чен­ня, а ра­дянсь­ке ко­ман­ду­ван­ня – до про­валу спроб не до­пус­ти­ти німець­ко­го про­риву. Бой­ові дії для обох сторін ус­клад­ню­вала ран­ня вес­на і жах­ли­ва баг­ню­ка.

Хід події

Ра­дянсь­кий план бит­ви був схо­жий на сталінградсь­кий: удар двох тан­ко­вих уг­ру­повань, ство­рен­ня двох фронтів ото­чен­ня во­рога і зни­щен­ня ото­чено­го уг­ру­пован­ня. Ра­дянсь­кий нас­туп по­чав­ся для 2-го Ук­раїнсь­ко­го фрон­ту 24 січня, для 1-го Ук­раїнсь­ко­го фрон­ту – 26 січня. Прор­вавши обо­рону суп­ро­тив­ни­ка, ударні уг­ру­пован­ня фронтів поп­ря­мува­ли на­зустріч один од­но­му. На 2-му Ук­раїнсь­ко­му фронті 25 січня вве­ли в про­рив 5-ту гвардій­ську тан­ко­ву армію, що нес­трим­но про­сува­лася на Зве­ниго­род­ку. На 1-му Ук­раїнсь­ко­му фронті 6-та тан­ко­ва армія та­кож вир­ва­лася впе­ред, праг­ну­чи з’єдна­тися з танкіста­ми П. Ротмістро­ва. Ро­зуміючи, чим заг­ро­жує гли­бокий про­рив РСЧА, Ман­штейн ки­нув свої тан­кові час­ти­ни в кон­тра­таки – з 27 січня флан­ги удар­но­го уг­ру­пован­ня 2-го Ук­раїнсь­ко­го фрон­ту ата­кува­ли час­ти­ни 3-ї, 11-ї і 14-ї тан­ко­вих дивізій вер­махту, на­мага­ючись ліквіду­вати про­рив і зав’язав­ши важкі бої під Осит­няжкою і Пас­торсь­ким. Підтяг­нувши ре­зер­ви, ра­дянські вій­ська зуміли зу­пини­ти німців. «Зріза­ти» ра­дянсь­ке удар­не уг­ру­пован­ня німцям не вда­лося, ба­гато в чо­му че­рез стійкість ра­дянсь­кої ПТО і тан­ко­вих ре­зервів. По­ки піхотні армії зв’яза­ли боєм німець­кий тан­ко­вий ре­зерв, армія П. Ротмістро­ва 28 січня зай­ня­ла Зве­ниго­род­ку. Тим ча­сом піхо­та 2-го Ук­раїнсь­ко­го фрон­ту і 6-та тан­ко­ва армія роз­по­чали нас­туп з про­тилеж­но­го бо­ку вис­ту­пу. Тут пов­то­рила­ся приб­лизно та са­ма кар­ти­на: про­ламав­ши порівня­но слаб­ку обо­рону німець­ких піхот­них дивізій, ра­дянські час­ти­ни зіткну­лися з кон­тра­така­ми німець­ких тан­ко­вих ре­зервів – 16-ї і 17-ї тан­ко­вих дивізій вер­махту. Вій­ськам 2-го Ук­раїнсь­ко­го фрон­ту вда­лося впо­рати­ся з кон­тра­така­ми німців і то­го ж 28 січня вий­ти до Зве­ниго­род­ки, за­вер­шивши кіль­це ото­чен­ня. До 3 лю­того бу­ло ство­рено суцільні зовнішній (тан­кові армії, по­силені піхо­тою і гвардій­ською ка­валерією) і внутрішній (піхо­та і ка­валерія) фрон­ти ото­чен­ня. Німці спро­бува­ли на­лаго­дити повітря­ний міст, вод­но­час го­ту­ючись до деб­ло­куван­ня своїх двох ото­чених кор­пусів. Про­те всі спро­би ра­дянсь­ких вій­ськ розріза­ти ото­чене уг­ру­пован­ня бу­ли нев­да­лими – німці за­пек­ло би­лися, відки­нув­ши 8 лю­того про­позицію капіту­люва­ти. Уранці 4 лю­того по­чав­ся німець­кий нас­туп – й­ого ве­ли тан­ки 1-ї, 16-ї, 17-ї тан­ко­вих дивізій вер­махту і важ­ко­го тан­ко­вого пол­ку «Бе­ке». Деб­ло­куваль­не уг­ру­пован­ня не дій­шло до ото­чених зовсім тро­хи, зу­пинив­шись на лінії річки Гни­лий Тікич за кіль­ка кіло­метрів від «мішка». Над­людські зу­сил­ля ра­дянсь­кої ПТО і танків та не менші зу­сил­ля німець­ких танкістів істот­но впли­нули на ре­зуль­тат бит­ви.

Тим ча­сом у «мішку» Штем­мерманн стя­гував свої час­ти­ни на південь, і те­риторія ото­чен­ня щод­ня над­зви­чай­но стис­ка­лася. Після втра­ти а­ерод­ро­му повітря­ний міст звівся до пос­та­чань ван­тажів на па­рашу­тах, але близь­ко 50 тис. німців, скан­ди­навів, вал­лонів упер­то відмов­ля­лися зда­вати­ся. Ра­дянські тан­кові кор­пу­си М. Ва­тутіна та­кож ма­ли проб­ле­ми з пос­та­чан­ням че­рез без­доріжжя і постій­ний тиск з бо­ку танків і мо­топіхо­ти Брай­та. «Мішок» став «ко­чу­ючим» – німецькі час­ти­ни про­бива­лися на півден­ний захід, на­зустріч очіку­ваній до­помозі, ви­бив­ши з декіль­кох сіл ра­дянсь­ку піхо­ту, по­силе­ну тан­ка­ми. 15–16 лю­того ма­лень­ке се­ло Шен­дерівка кіль­ка разів пе­рехо­дило з рук у ру­ки. Ос­таннім ру­бежем, зай­ня­тим ра­дянсь­ки­ми тан­ка­ми 5-ї гвардій­ської тан­ко­вої армії, бу­ло се­ло Ли­сян­ка і ви­сота № 239, яку німці так і не взя­ли. І. Конєв, М. Ва­тутін і П. Ротмістров, ро­зуміючи, що німці на­мага­ють­ся прор­ва­тися, пе­рег­ру­пува­ли си­ли – во­ни ду­мали, що взя­ли в кіль­це май­же всю 8-му армію німців, і по­бо­юва­лися ма­сова­них атак ве­личез­ни­ми си­лами зсе­реди­ни «мішка», але бу­ло пізно. Штем­мерманн 16 лю­того от­ри­мав від Ман­штей­на ко­рот­ку те­лег­ра­му: «Па­роль – «Сво­бода», ме­та – Ли­сян­ка, 23.00», і три німецькі ко­лони вночі, в лю­ту завірю­ху, за­лишив­ши в Шен­дерівці більш ніж 1,5 тис. тяж­ко­пора­нених, май­же нав­мання пішли на про­рив повз ра­дянсь­ку піхо­ту й тан­кові час­ти­ни. Ра­дянсь­ка 206-та стрілець­ка дивізія не вит­ри­мала уда­ру, і німці про­били ко­ридор. Од­ним гру­пам по­щас­ти­ло – як, нап­риклад, аван­гарду ге­нера­ла Ліба, інші ги­нули від вог­ню ку­леметів і гар­мат, під гу­сени­цями, від гар­мат ра­дянсь­ких танків (які бе­зупин­но ата­кува­ли німецькі час­ти­ни з увімкне­ними фа­рами) та від ша­бель ко­заків Донсь­ко­го гвардій­сько­го кор­пу­су.

Наслідки події

Всь­ого з «мішка» вий­шло 27 703 боєздат­них німець­ких сол­датів та хіві (доб­ровільні німецькі до­пома­гачі з оку­пова­них те­риторій), 1063 хіві, та­кож ви­везе­но 7496 по­ране­них. З 19 тис. тих, що за­лиши­лися, до 11 тис. бу­ло взя­то в по­лон ра­дянсь­ки­ми вій­ська­ми, реш­та за­гину­ла. Але Й. Сталіну вже до­повіли про но­вий Сталінград, то­му вож­дя повідо­мили про ко­лосаль­ну ра­дянсь­ку пе­ремо­гу, яка швид­ко роз­росла­ся під пе­ром ра­дянсь­ких вій­сько­вих істо­риків. Так на­родив­ся міф про 55 тис. німець­ких уби­тих і 18 тис. по­лоне­них. Нас­правді втра­ти німців ра­зом із втра­тами деб­ло­куваль­них час­тин не пе­реви­щува­ли 47 тис. осіб, з них більш ніж по­лови­на – вби­тими і по­лоне­ними, до 160 танків, по­над 300 гар­мат і міно­метів. Ра­дянські втра­ти вби­тими та по­лоне­ними ста­нови­ли 24 286 осіб, по­ране­ними – 55 902 осіб, від 606 до 850 танків, по­над 2 тис. гар­мат і міно­метів. Про­те за­галом бит­ва мо­же з пов­ним пра­вом вва­жати­ся помітною ра­дянсь­кою пе­ремо­гою, кот­ра по­зитив­но впли­нула на ве­ден­ня ра­дянсь­ки­ми вій­ська­ми бой­ових дій на­весні 1944 р.

Істо­рич­на пам’ять

Доб­ре відо­ма в СРСР та на пос­тра­дянсь­ко­му прос­торі бит­ва, ого­лоше­на сталінсь­ким керівниц­твом «Сталінгра­дом на Дніпрі» (са­ме так, з не­одмінни­ми згад­ка­ми про «9 німець­ких ото­чених і роз­гром­ле­них дивізій», ця подія сприй­маєть­ся більшістю пред­став­ників стар­шо­го по­коління ук­раїнців та росіян, поп­ри спро­би більш зва­женої оцінки су­час­ни­ми росій­ськи­ми істо­рика­ми та публіцис­та­ми). І. Конєв і П. Ротмістров за цю пе­ремо­гу ста­ли мар­ша­лами, 23 ра­дянські час­ти­ни от­ри­мали наз­ву «Кор­сунсь­ких», 6 – «Зве­ниго­родсь­ких». Битві прис­вя­чено ра­дянсь­кий про­паган­дистсь­кий фільм 1945 р., зня­тий О. Дов­женком, во­на фігу­рує в ра­дянській ху­дожній літе­ратурі та кіно (фільм «Як­що во­рог не здаєть­ся…» 1982 р.). У місті Кор­сунь-Шев­ченківсь­кий діє му­зей бит­ви, пам’ят­ни­ки на місцях за­пек­лих боїв є час­ти­ною Кор­сунь-Шев­ченківсь­ко­го ме­моріаль­но­го ком­плек­су.