Данило Павлович Апостол

Да­нило Пав­ло­вич Апос­тол 

(1654–1734)

«…ос­танній справжній ко­зак ко­заць­кої Ук­раїни»

Геть­ман Ліво­береж­ної Ук­раїни (1727–1734). Ви­явив се­бе умілим воєна­чаль­ни­ком та та­лано­витим адміністра­тором. Прим­но­жу­ючи свої ба­гатс­тва, Да­нило Апос­тол, на відміну від ба­гать­ох інших то­гочас­них стар­шин, ніко­ли не злов­жи­вав ні служ­бо­вим ста­нови­щем, ні во­лоділь­ниць­ки­ми пра­вами, не до­магав­ся ре­алізації влас­них інте­ресів на шко­ду іншим. Са­ме то­му історія не до­нес­ла до нас жод­ної скар­ги підда­них Апос­то­ла на сво­го сю­зере­на.

Ста­виш геть­ма­ном, він, нез­ва­жа­ючи на свій по­важ­ний вік, з мо­лоде­чим за­палом узяв­ся за об­лашту­ван­ня дер­жавно­го жит­тя Геть­ман­щи­ни: повністю оно­вив кор­пус ге­нераль­ної і пол­ко­вої стар­ши­ни, на­магав­ся вре­гулю­вати поліквідації об­ме­жен­ня на вивіз ук­раїнсь­ких то­варів за кор­дон; спри­яв на­лагод­женню взаємо­вигідних тор­го­вель­них зв’язків з Кри­мом; вжи­вав за­ходів по ство­рен­ню бюд­же­ту Геть­ман­щи­ни; ре­фор­му­вав су­дову сис­те­му, роз­по­чинає про­цес ко­дифікації ук­раїнсь­ко­го за­коно­давс­тва; опіку­вав­ся освітою та куль­ту­рою.

Од­нак більшість по­чинань геть­ма­на роз­би­лися об глу­ху стіну ко­лоніаль­ної імперсь­кої бю­рок­ратії.

Геть­ман Д. Апос­тол — один з не­багать­ох ко­заць­ких кер­ма­ничів, що знай­шов спокій у рідній землі.

Рід Апос­толів, що по­ходив з Мол­давії (Ва­лахсь­ко­го князівства), у XVI–XVIII століття відіграв помітну роль в історії Ук­раїнсь­кої ко­заць­кої дер­жа­ви. Впер­ше прізви­ще Апос­тол 1649 ро­ку засвідче­но в ко­заць­ко­му реєстрі вій­ська Б. Хмель­ниць­ко­го у спис­ку Андріївсь­кої  сотні Мир­го­родсь­ко­го пол­ку. Оче­вид­но, ім’я ць­ого ко­зака Пав­ло Охрімо­вич.

Бать­ко Да­нила — Пав­ло Охрімо­вич Апос­тол, во­лось­кий най­ма­нець, який всту­пив на вій­сько­ву служ­бу до поль­сько­го ко­роля Вла­дис­ла­ва IV Ва­зи, а потім слу­жив ротмістром у Яре­ми Виш­не­вець­ко­го, сот­ни­ком у пол­ку Г. Лісниць­ко­го, хо­мутець­ким сот­ни­ком. Зго­дом він всту­пив до ко­заць­ко­го вій­ська і нев­довзі посів у нь­ому знач­не ста­нови­ще — пе­ребу­вав на стар­шинсь­ких уря­дах у П. Те­тері, С. Опа­ри, ге­нераль­ним оса­вулом у П. До­рошен­ка (з 1666 ро­ку), га­дяць­ким і мир­го­родсь­ким пол­ковни­ком. У 1659 році П. Апос­тол ви­кону­вав обов’яз­ки на­каз­но­го геть­ма­на. В 1660 році він очо­лив Га­дяць­кий і Мир­го­родсь­кий пол­ки.

Зай­няв­ши у ко­заць­ко­му вій­ську ви­соку по­саду пол­ковни­ка, який здій­сню­вав на те­риторії пол­ку як вій­сько­ву, так і ви­щу адміністра­тив­ну вла­ду, Пав­ло Апос­тол, як і інші пред­став­ни­ки ко­заць­кої стар­ши­ни, праг­нув до поліпшен­ня сво­го еко­номічно­го ста­нови­ща. З цією ме­тою він по­чав ску­пову­вати зе­мельні ділян­ки у ко­заків та се­лян сіл Харківці, Хо­мутці та Ба­кумівці Мир­го­родсь­ко­го пол­ку.

4 груд­ня 1654 ро­ку в ко­зацькій сім’ї Пав­ла Охрімо­вича Апос­то­ла на­родив­ся син, яко­го наз­ва­ли Да­нилом. У до­сить мо­лодо­му віці (28 років) зав­дя­ки вій­сько­вим зас­лу­гам, ав­то­рите­ту бать­ка у 1682 році геть­ман І. Са­мой­ло­вич зап­ро­пону­вав й­ого кан­ди­дату­ру як та­ку, що гідна пол­ковниць­ко­го уря­ду (на цій по­саді він про­був аж 44 ро­ки).

1687 рік пос­та­вив у склад­не ста­нови­ще мир­го­родсь­ко­го пол­ковни­ка: з од­но­го бо­ку, він зберігав вірність І. Са­мой­ло­вичу за пол­ковниць­кий пер­нач, а з дру­гого — не міг пе­реш­ко­дити й­ого падінню, діям опо­зиції. Д. Апос­тол вберігся від зміщен­ня з по­сади зав­дя­ки при­ятель­ським сто­сун­кам із севсь­ким воєво­дою Л. Неп­люєвим, який, за спо­гада­ми С. Ве­лич­ка, «з мир­го­родсь­ким пол­ковни­ком дру­жив». Ця при­хильність впли­вово­го росій­сько­го вель­можі за­важа­ла І. Ма­зепі роз­пра­витись з пол­ковни­ком, яко­го він по­винен був ос­теріга­тися че­рез й­ого зв’яз­ки з ти­ми, хто так чи інак­ше впли­вав на політи­ку що­до Ук­раїни. Геть­ман, не ба­жа­ючи ма­ти у власній ко­манді «не сво­го» стар­ши­ну, вдав­ся до вип­ро­бову­вано­го ще на по­чат­ку своєї кар’єри за­собу: по­дав до Мос­кви ком­про­мету­ючі дані про не­бажа­ну пер­со­ну. Уже на по­чат­ку 1688 ро­ку Ма­лоросій­ський при­каз був проінфор­мо­ваний про те, що Д. Апос­тол «пи­шет к за­порож­цам без ве­дома ево, і про­тив­ные на воз­му­щение на­роду ма­лорос­сий­ско­му пис­ма».

У жовтні то­го ж ро­ку з Мос­кви до Ба­тури­на приїха­ло по­соль­ство Ф. Шак­ло­вито­го у справі Дру­гого Кримсь­ко­го по­ходу. У статті VIII пе­рего­ворів за­писані сло­ва І. Ма­зепи: «Пол­ковник де Апос­то­лен­ко, ко­торый в прош­лую зи­му за­порож­цев кор­мил и да­рил, и обе­щал им дать зи­мовые ста­нови­ща в сво­ем пол­ку, так­же че­ляд­ни­ка сво­его, без его ве­дома, в Поль­шу по­силать и по воз­вра­щении че­ляд­ни­ка о нем не пи­сал же и в том не оп­равдал­ся, — те­перь еще учи­нил так­же пос­тупку: был он пос­тавлен с пол­ком сво­им на по­бережье для опа­сения от неп­ри­ятель­ских лю­дей, и пи­сал к не­му, гет­ма­ну, чтоб ему для луч­ша­го по­ис­ка над неп­ри­яте­лем пе­рей­ти за Днепр, и он вмес­то про­мыс­лу, учал иметь съ­ез­ды, и бан­ке­ты и раз­го­воры с во­ром и бег­ле­цом с Апос­толь­цом». Мос­ковські уря­довці, оз­най­омив­шись у лис­то­паді 1688 ро­ку з цим геть­мансь­ким зви­нува­чен­ням, виріши­ли пе­ренес­ти й­ого роз­гляд на по­чаток вій­сько­вої кам­панії 1689 ро­ку, ко­ли в Геть­ман­щи­ну з пол­ка­ми мав при­бути В. Голіцин і прий­ня­ти відповідне рішен­ня. Росій­ські уря­довці, схо­же, прис­лу­хались до дум­ки А. Неп­люєва і за­лиши­ли все по–ста­рому. Та й відстав­ка мир­го­родсь­ко­го пол­ковни­ка в ході мар­шу, роз­гортан­ня вій­сько­вих дій теж бу­ла, оче­вид­но, не­бажа­на для успіху спра­ви, а то­му Д. Апос­тол ут­ри­мав­ся на пол­ковниць­ко­му уряді.

У 1677 році Д. Апос­тол од­ру­жив­ся з Уля­ною Іскриць­кою. Її бать­ко Ва­силь Іскриць­кий мав «от­чизну» на Пе­ре­яс­лавщині, був племінни­ком П. Те­тері. Він ра­зом з бра­том, «зас­лу­жон­ные в вой­ску ко­зац­ком то­вари­ши», 28 трав­ня 1659 ро­ку бу­ли нобіліто­вані Яном–Ка­зими­ром. Оскіль­ки бать­ко І. Ма­зепи Сте­пан приб­лизно в той са­мий час от­ри­мав від ко­роля підтвер­джен­ня на се­ло Ма­зепинці, то мож­на зро­бити вис­но­вок, що Іскрицькі слу­жили в І. Ви­говсь­ко­го, а то­му після й­ого по­раз­ки за­лиши­лись у Польщі. Й­мовірно, що їхні життєві шля­хи сво­го ча­су пе­рети­нали­ся з Ма­зепою. В. Іскриць­кий був ди­мерсь­ким пол­ковни­ком, ротмістром при ко­ролі Яні Собєсь­ко­му.

Зустріч В. Іскриць­ко­го з І. Ма­зепою кар­ди­наль­но впли­нула на сто­сун­ки геть­ма­на з мир­го­родсь­ким пол­ковни­ком. Оче­вид­но, поль­ський пол­ковник зняв сумніви що­до опо­зицій­ності сво­го зя­тя, по­обіцяв за­лучи­ти й­ого та рідню у Пол­таві до співпраці з пра­вите­лем Геть­ман­щи­ни. У 1691 році І. Ма­зепа приз­на­чив тес­тя В. Іскриць­ко­го, Пав­ла Гер­ци­ка, пол­тавсь­ким пол­ковни­ком.

Д. Апос­тол ще раніше довів свою відданість І. Ма­зепі ак­тивною учас­тю в бо­ротьбі з опо­нен­та­ми геть­ма­на. Відра­зу після зустрічі В. Іскриць­ко­го та І. Ма­зепи мир­го­родсь­кий пол­ковник доніс у Ба­турин, що, ко­ли він із стар­ши­ною був у Москві, то П. По­лубо­ток го­ворив про во­рожі заміри Ми­хай­ла Га­дяць­ко­го. «Ес­ли, — заз­на­чав геть­ман у до­несенні в Ма­лоросій­ський при­каз, — мо­лодий По­лубо­ток знал о за­мис­лах Га­дяц­ко­го, то дол­жен бил знать и о за­мис­лах Со­ломо­на, дол­жен был знать об этом и отец его, тем бо­лее, что ста­рик, на­ходясь на пол­ковни­чес­тве пе­ре­яс­лавсь­ком, про­мыш­лял о гет­манс­тве».

Та­кож Д. Апос­тол знай­шов «не­лож­ныи све­дыте­ли», які да­ли по­казан­ня, що «Ко­чубей с Жу­чен­ком, тес­тем сво­им, на той час бив­шим пол­ковни­ком Пол­тав­ским, до Се­чи и до Кри­му вип­ра­вили» Пет­ри­ка. Як відо­мо, са­ме тоді геть­ман запідоз­рив ге­нераль­но­го пи­саря в таємно­му інфор­му­ванні на ко­ристь Мос­кви, а то­му ней­тралізація й­ого ру­ками мир­го­родсь­ко­го пол­ковни­ка бу­ла для нь­ого ду­же до­реч­ною.

У пізніші ро­ки І. Ма­зепа не­од­но­разо­во пок­ла­дав на Д. Апос­то­ла обов’яз­ки на­каз­но­го геть­ма­на.

Воєнні дії росій­ських вій­ськ кінця XVII — по­чат­ку XVII століття, в яких бу­ло задіяне ко­заць­ке вій­сько, ви­яви­ли вій­ськові здібності Да­нила Апос­то­ла. Так, у 1695 році, ко­ли ко­заки взя­ли участь у по­ході росій­ських вій­ськ під Азов, мир­го­родсь­кий пол­ковник Д. Апос­тол, за свідчен­ням літо­пис­ця, «знат­ную па­че про­чи­их по­казы­вал храб­рость».

Брав він участь і в росій­сько–шведській війні 1700–1721 років, що увій­шла в історію під наз­вою Північної. В 1701 році мир­го­родсь­кий пол­ковник був приз­на­чений на­каз­ним геть­ма­ном ко­заць­ких полків, нап­равле­них царсь­ким уря­дом на до­помо­гу росій­ським вій­ськам, які би­лися із шве­дами у При­бал­тиці. В бою біля по­селен­ня Ерес­тфер, на схід від Чудсь­ко­го озе­ра, ук­раїнські та росій­ські вій­ська здо­були блис­ку­чу пе­ремо­гу над шведсь­ким ге­нера­лом Шліппен­ба­хом. У ць­ому бою про­яви­лися не­аби­які ко­ман­дирські здібності Д. Апос­то­ла. Зви­чай­но, не всі воєнні опе­рації, в яких він брав участь, закінчу­вали­ся пе­ремо­гою. Так, у 1704 році, ко­ли цар нап­ра­вив Д. Апос­то­ла на чолі кіль­кох ти­сяч ко­заків у складі росій­ських вій­ськ у роз­по­ряд­ження поль­сько­го ко­роля Ав­густа II, со­юз­ни­ка Пет­ра І, росій­сько–ук­раїнські вій­ська заз­на­ли по­раз­ки і знач­них втрат.

Не­щас­ли­вим був і похід ко­заць­ких вій­ськ у 1706 році на чолі з мир­го­родсь­ким пол­ковни­ком Апос­то­лом і росій­ських вій­ськ під керівниц­твом бри­гади­ра Неп­люєва на до­помо­гу пе­ре­яс­лавсь­ко­му пол­ковни­ку Ми­рови­чу, ото­чено­му шведсь­ки­ми вій­ська­ми у місті Ля­ховичі. Літо­писець, опи­су­ючи ці події, відзна­чив од­ну з при­чин по­раз­ки росій­сько–ук­раїнсь­ких вій­ськ. Ко­ли вій­ська наб­ли­зились до вузь­кої греблі біля Клець­ка, по бо­ках якої бу­ло баг­нисте бо­лото, Д. Апос­тол по­радив Неп­люєву пе­ревіри­ти, чи не­ма за греб­лею шведсь­ких вій­ськ. Од­нак той не зва­жив на по­раду, і ко­ли вій­ська всту­пили на вузь­ку греб­лю, во­ни пот­ра­пили в засідку. Ба­гато з них за­гину­ло. «…Да­ни­ил Апос­тол, — повідом­ляє літо­писець, — спе­шив­шись лег­ко, в бо­лото впал и копь­ем обо­ронял­ся от шве­дов, выс­ко­чил до сво­его че­рез си­лу вой­ска, ру­га­ючи доб­ре га­разд в гла­за Неп­лю­ева, что сво­им не­раде­ни­ем мно­го зап­ро­пас­тил вой­ска».

Участь Д. Апос­то­ла в по­ходах росій­ських вій­ськ на чолі ук­раїнсь­ких ко­заків, ба­гато з яких закінчу­вало­ся їх пе­ремо­гою, ви­яв­ле­на ним осо­бис­та хо­робрість та знан­ня вій­сько­вої спра­ви свідчи­ли про те, що мир­го­родсь­кий пол­ковник був мужнь­ою лю­диною, та­лано­витим, досвідче­ним ко­ман­ди­ром, ко­рис­ту­вав­ся ав­то­рите­том у вій­ську та се­ред стар­ши­ни. Геть­ман І. Ма­зепа відзна­чив у 1708 році: «Апос­тол по­роды во­лош­ской, че­ловек от от­ца зас­лу­женый в вой­ске, во­ин доб­рий, из всех пол­ковни­ков дав­не­ший, ста­рей­ший, знат­ний, зас­лу­жив­ший честь и лю­бов от всех пол­ков».

Од­нак нерішучість, ва­ган­ня геть­ма­на в підго­товці ан­ти­мос­ковсь­ко­го пов­стан­ня, й­ого обо­рон­на по­зиція в де­далі зух­валішо­му став­ленні Мос­кви до Ук­раїни — все це зму­сило мир­го­родсь­ко­го пол­ковни­ка взя­тися за ор­ганізацію стар­шинсь­ко­го пе­рево­роту, ме­тою яко­го бу­ло усу­нен­ня ста­рого кер­ма­нича від вла­ди ру­ками Пет­ра І. Зро­зуміло, Д. Апос­тол мріяв посісти геть­мансь­кий уряд. Для ць­ого він мав не ли­ше ав­то­ритет, а й мож­ли­вості: прак­тично весь ук­раїнсь­кий ге­нералітет за часів правління І. Ма­зепи з ним по­роди­чав­ся. Про­те акція й­ого од­но­думців, зок­ре­ма В. Ко­чубея, не вда­лася.

У ході росій­сько–шведсь­кої вій­ни, 28 жов­тня 1708 ро­ку геть­ман Ліво­береж­ної Ук­раїни І. Ма­зепа, ре­алізу­ючи наміри опо­зицій­но на­ лаш­то­ваної до царсь­ко­го уря­ду ко­заць­кої стар­ши­ни, з 1200 стар­ши­нами, ком­паній­ця­ми і ко­зака­ми пе­рей­шов на бік шведсь­ко­го ко­роля Кар­ла XII, роз­по­чав­ши ан­ти­мос­ковсь­ке пов­стан­ня. Се­ред ко­заць­кої стар­ши­ни був і мир­го­родсь­кий пол­ковник Д. Апос­тол, який знав про намір геть­ма­на відок­ре­мити Ліво­береж­ну Ук­раїну від Росії і в ць­ому пи­танні був й­ого од­но­дум­цем. За спо­гада­ми П. Ор­ли­ка, у 1707 році Д. Апос­тол го­ворив Ма­зепі: «Очи всіх на тя упо­ва­ють и не дай, Бо­же, на то­бе смер­ти, а мы дос­та­немо в та­кой не­воли, то и ку­ри нас заг­ре­буть».

Од­нак 21 лис­то­пада 1708 ро­ку він по­кинув І. Ма­зепу і з ве­лики­ми труд­но­щами доб­рався до сво­го маєтку в се­лищі Со­рочинці, де сто­яла росій­ська вій­сько­ва час­ти­на. Звідти він на­писав лис­та об­ра­ному геть­ма­ном замість Ма­зепи І. Ско­ропадсь­ко­му, в яко­му про­сив за­хис­ту від гніву й ка­ри росій­сько­го ца­ря. В листі він за­пев­няв Ско­ропадсь­ко­го, що пот­ра­пив у ха­лепу че­рез нез­нання спра­ви і му­сив ко­рити­ся Ма­зепі.

Та­ка ж мо­тивація вчин­ку Д. Апос­то­ла вик­ла­дена і в ко­заць­ких літо­писах. Так, у літо­писі Са­мовид­ця заз­на­чало­ся: «Пол­ковник мир­го­род­ский Да­ни­ил Апос­тол, стра­хом и лес­тию от Ма­зепы уве­дени­ми, пос­ле­довал ему до­час­но, [а как] по­лучил сво­бод­ное и удоб­ное се­бе вре­мя, тот­час от Ма­зепи тай­но на пу­ти от­лу­чив­шись и от­цу­рав­шись его, в сто­рону го­суда­реву к ве­лико­рос­сий­ско­му вой­ску при­бегл…»

Про­те існу­ють до­кумен­тальні дані, які спрос­то­ву­ють факт таємної втечі Д. Апос­то­ла із шведсь­ко­го та­бору. Відо­мий до­рево­люцій­ний істо­рик Д. Н. Бан­тиш–Ка­менсь­кий опубліку­вав у збірни­ку до­кументів до історії Ук­раїни два лис­ти, на­писані геть­ма­ну І. Ма­зепі Д. Апос­то­лом і кан­цле­ром Росії гра­фом Г. Го­ловкіним 22 груд­ня 1708 ро­ку із шта­бу ца­ря у Ле­бедині. Із змісту листів вип­ли­ває, що Ма­зепа зно­ву вирішив зміни­ти свою політич­ну орієнтацію і пе­рей­ти від Кар­ла XII на бік Пет­ра І. То­му для пе­рего­ворів з ца­рем він нап­ра­вив Д. Апос­то­ла. Спо­чат­ку пос­ла­нець геть­ма­на вик­ли­кав не­довіру ца­ря, бо ніяких до­кументів, що засвідчи­ли б ці наміри Ма­зепи, мир­го­родсь­кий пол­ковник не мав. Од­нак че­рез де­який час до ца­ря при­були ще два пос­ланці від геть­ма­на, і тоді між Пет­ром І і Д. Апос­то­лом по­чали­ся пе­рего­вори.

Ці пе­рего­вори Д. Апос­то­ла з ца­рем спри­яли по­год­женню умов пе­рехо­ду І. Ма­зепи до ца­ря. Од­нак, не одер­жавши ніяких відо­мос­тей від своїх пос­ланців і не зна­ючи, як до пе­рего­ворів з ним пос­та­вить­ся царсь­кий уряд, Ма­зепа про­дов­жу­вав по­шуки ви­ходу із скрут­но­го ста­нови­ща. 5 груд­ня 1708 ро­ку геть­ман нап­ра­вив ро­менсь­ко­го жи­теля Ф. Хлю­са до поль­сько­го ко­роля Станісла­ва Ле­щинсь­ко­го з лис­том, в яко­му про­сив й­ого поспіши­ти з вій­ськом для взаємної бо­роть­би «про­ти Мос­кви». Пос­ланця Ма­зепи бу­ло зат­ри­мано росій­ськи­ми сол­да­тами, а лист об­на­роду­вано геть­ма­ном І. Ско­ропадсь­ким. Зви­чай­но, після ць­ого про пе­рего­вори Пет­ра І та І. Ма­зепи не мог­ло бу­ти й мо­ви.

Д. Апос­тол за­лишив­ся у стані росій­ських вій­ськ. Як і де­яким іншим пред­став­ни­кам ко­заць­кої стар­ши­ни, які по­кину­ли воєнний табір шведів під час ого­лошен­ня Пет­ром І амністії, Апос­то­лу по­верну­ли по­саду мир­го­родсь­ко­го пол­ковни­ка, маєтки, що на­лежа­ли й­ому раніше, і ще три се­ла.

Відхід спод­вижни­ка геть­ма­на у най­кри­тичніший мо­мент після спа­лен­ня Ба­тури­на є наслідком й­ого зневіри в по­даль­шо­му успіху спра­ви. Сам І. Ма­зепа, вра­жений роз­боєм О. Мен­ши­кова, на руїнах геть­мансь­кої сто­лиці ка­зав: «Уже те­пер в ны­неш­нем на­шем не­щас­ли­вом сос­то­янии всі діла ина­че пой­дут, и Ук­рай­на Ба­тури­ном ус­тра­нен­ная бо­яти­ся бу­дет ед­но с на­ми дер­жать».

Пе­ресвідчив­шись у слаб­кості шведсь­кої та ук­раїнсь­кої армій, їх не­чис­ленності (більшість ко­заць­ких полків ще до виз­воль­ної акції за на­казом Пет­ра І бу­ли усу­нуті з те­ренів Геть­ман­щи­ни), Апос­тол вирішив при­пини­ти бо­роть­бу.

Пе­рей­шов­ши на бік росій­сько­го ца­ря, Д. Апос­тол хо­роб­ро во­ював про­ти шведсь­ких вій­ськ до пе­ремож­но­го закінчен­ня вій­ни, яка за­вер­ши­лася підпи­сан­ням у 1721 році Ніштадсь­ко­го мир­но­го до­гово­ру. Після закінчен­ня вій­ни відбу­лися зміни у політич­но­му житті Ліво­береж­ної Ук­раїни, які внес­ли свої ко­рек­ти­ви і в до­лю Д. Апос­то­ла.

Ще за жит­тя І. Ско­ропадсь­ко­го, який став геть­ма­ном після пе­рехо­ду І. Ма­зепи до шведів, росій­ський уряд про­водив політи­ку на об­ме­жен­ня ав­то­номії Ліво­береж­ної Ук­раїни. Важ­ли­вим кро­ком у ць­ому нап­рямі бу­ло ство­рен­ня во­сени 1722 ро­ку для уп­равління її те­риторією Ма­лоросій­ської ко­легії у складі шес­ти росій­ських офіцерів на чолі з бри­гади­ром Вель­яміно­вим.

1722 ро­ку по­мер геть­ман І. Ско­ропадсь­кий. На період до ви­борів на­каз­ним геть­ма­ном Ліво­береж­ної Ук­раїни був приз­на­чений чернігівсь­кий пол­ковник Пав­ло По­лубо­ток. Пред­став­ни­ки ко­заць­кої стар­ши­ни звер­ну­лися до ца­ря за доз­во­лом на ви­бори геть­ма­на. Пре­тен­дента­ми на цю по­саду вис­ту­пили двоє: Д. Апос­тол і чернігівсь­кий пол­ковник та на­каз­ний геть­ман П. По­лубо­ток. Про­те царсь­кий уряд, праг­ну­чи до пос­ту­пової ліквідації ав­то­номії Ліво­береж­ної Ук­раїни, зна­ходив різні при­чини для відмо­ви.

Двов­ладдя, що ви­ник­ло на цій те­риторії (з од­но­го бо­ку, Ма­лоросій­ська ко­легія, яка пред­став­ля­ла інте­реси росій­сько­го уря­ду, а з дру­гого – геть­мансь­кий уряд на чолі з По­лубот­ком, який енергій­но на­поля­гав на збе­реженні ав­то­номії), приз­ве­ло до конфліктів, у які втру­тив­ся царсь­кий уряд. Цар вик­ли­кав до Пе­тер­бурга на­каз­но­го геть­ма­на П. По­лубот­ка ра­зом з ге­нераль­ним пи­сарем С. Са­вичем та ге­нераль­ним суд­дею І. Чар­ни­шем. Там во­ни зно­ву від імені всь­ого Вій­ська За­порозь­ко­го звер­ну­лися до Пет­ра І з про­хан­ням доз­во­лити ви­бори геть­ма­на.

Мир­го­родсь­кий пол­ковник Д. Апос­тол і після закінчен­ня Північної вій­ни, як свідчать ліго­писи, брав участь у воєнних по­ходах, У 1722 році він очо­лював де­сяги­тисяч­не ко­заць­ке вій­сько, яке ра­зом з росій­ською армією во­юва­ло у Персії. А вже во­сени 1723 ро­ку росій­ські вій­ська на чолі з кня­зем М. М. Голіци­ним і ко­зацькі пол­ки під керівниц­твом Д. Апос­то­ла, го­ту­ючись до но­вого по­ходу, сто­яли та­бором на річці Ко­ломак.

У ве­ресні 1723 ро­ку пред­став­ни­ки ко­заць­кої стар­ши­ни пред­ста­вили мир­го­родсь­ко­му пол­ковни­ку підго­тов­ле­не про­хан­ня до ца­ря про ви­бори но­вого геть­ма­на та про пе­реда­чу зби­ран­ня по­датків на Ліво­бережній Ук­раїні з царсь­кої каз­ни до Вій­сько­вого скар­бу. Д. Апос­тол, як заз­на­чало­ся пізніше в царсь­ко­му указі, у них «мно­гое пе­реп­ра­вил и не­кото­рые пун­кты при­бавил и при­ложа сам ру­ку, дру­гих пол­ковни­ков и пол­ко­вую стар­ши­ну прик­ла­дывать зас­тавли­вал». Потім це царсь­ким уря­дом бу­ло й­ому пос­тавле­но в про­вину.

1 жов­тня 1723 ро­ку за підпи­сами мир­го­родсь­ко­го пол­ковни­ка і на­каз­но­го геть­ма­на Д. Апос­то­ла, пол­ко­вої і со­тен­ної стар­ши­ни, бун­чу­ково­го і знач­ко­вого то­варис­тва, від імені усь­ого ко­заць­ко­го вій­ська, яке бра­ло участь у по­ході на Ко­ломак, ці про­хан­ня (чо­лобитні) бу­ло пе­реда­но Пет­ру І. Літо­писець заз­на­чає, що цар, про­читав­ши їх «з ве­ликим гне­вом и ярос­тию», відра­зу ж віддав на­каз за­ареш­ту­вати П. По­лубот­ка, С. Са­вича та І. Чар­ни­ша, які тоді бу­ли у Пе­тер­бурзі. 18 груд­ня 1724 ро­ку П. По­лубо­ток по­мер у в’яз­ниці.

8 лю­того 1725 ро­ку імпе­рат­ри­ця Ка­тери­на І, яка прий­шла до вла­ди після смерті Пет­ра І, ви­дала маніфест, за яким «за те вы­шепо­казан­ные от стар­шин ви­ны и прес­тупле­ния на­ших ука­зов и за чи­нимые к ма­лорос­сий­ско­му под­ло­му на­роду оби­ды и ра­зоре­ния… над­ле­жали сос­лать в ссыл­ку на веч­ное житье в Си­бир­ские го­роды, а дви­жимые и нед­ви­жимые их й­мен­ня взять на на­ше ве­личес­тво; од­на­ко ж Ми… ука­зали жить им в Пе­тер­бурге с же­нами и деть­ми безсъ­ез­дно…» Мир­го­родсь­ко­му пол­ковни­ку Д. Апос­то­лу, заз­на­чало­ся в маніфесті, «на ко­торо­го от ма­лорос­сий­ско­го на­рода в оби­дах че­лобитья хо­тя и не яви­лись», теж на­каза­но бу­ло жи­ти із сім’єю у Пе­тер­бурзі.

Обид­ва Апос­то­ли обер­та­лися в найбільш арис­токра­тич­них ко­лах Пе­тер­бурга, ро­били візи­ти і ма­ли сто­сун­ки з та­кими впли­вови­ми людь­ми, чле­нами Вер­ховної таємної ра­ди, як Голіци­ни, Ап­раксій, Го­ловкін. Во­ни ма­ли кіль­ка разів на­году склас­ти по­шану ца­риці і бу­ти прий­ня­тими на а­удієнції. Та­кий помітний діяч на пе­тер­бурзькім го­ризонті, як Те­офан (Фе­офан) Про­копо­вич, та­кож ду­же при­хиль­но пос­та­вив­ся до Апос­то­ла і й­ого си­на. Пет­ро Апос­тол за­писав у своєму що­ден­ни­ку під 31 жов­тня 1725 ро­ку, що він ра­зом з бать­ком уве­чері був у домі Про­копо­вича, кот­рий «прий­няв нас ду­же люб’яз­но»; жваві сто­сун­ки з Про­копо­вичем, з й­ого уч­нем ігу­меном Кро­ликом і навіть з та­кою важ­ли­вою осо­бою, як духівник ца­риці, про­дов­жу­вали­ся до ос­танніх днів пе­ребу­ван­ня Д. Апос­то­ла в сто­лиці.

Ціка­во, що Да­нило Апос­тол і й­ого син всту­пили в ду­же живі зно­сини з гер­цо­гом гол­штинсь­ким та й­ого дип­ло­матич­ним пред­став­ни­ком у Пе­тер­бурзі гра­фом Ба­севи­чем. Оче­вид­но, і тут шу­кали во­ни про­текції, щоб здо­бути від ца­риці дозвіл на виїзд в Ук­раїну. Особ­ли­во час­то хо­див Пет­ро до Ба­севи­ча, який хотів до­помог­ти Апос­то­лам, а мож­ли­во, мав на увазі якісь ви­годи для сво­го гер­цо­га, нап­риклад, збли­жен­ня з Мен­ши­ковим че­рез Апос­толів.

Як вид­но з що­ден­ни­ка П. Апос­то­ла, Ба­севич дав Пет­ру Апос­то­лу 2 бе­рез­ня 1726 ро­ку зна­ти, що «їхні спра­ви в добрім стані». 11 бе­рез­ня Ба­севич пос­лав до Пет­ра слу­гу, і ко­ли мо­лодий Апос­тол по­явився, й­ого бу­ло поінфор­мо­вано, що сь­огодні бу­де об­го­ворю­ватись «на­ше де­ло».

Апос­то­лам уда­лося поз­най­оми­тися з са­мим гер­цо­гом, най­швид­ше че­рез по­серед­ниц­тво Мен­ши­кова. Тут уже вів зно­сини бать­ко ра­зом із си­ном, в той час як пе­рего­вори з Ба­севи­чем ляг­ли на плечі са­мого Пет­ра. Пер­ша звістка про без­по­середні сто­сун­ки по­ходить від 3 лю­того 1726 ро­ку, ко­ли бать­ко й син бу­ли у гер­цо­гині гол­штинсь­кої Ан­ни, що­би поз­до­рови­ти її з днем на­род­ження. То­го ж дня Да­нило Апос­тол по­дав про­хан­ня гер­цо­гові фран­цузь­кою мо­вою, оче­вид­но, в справі сво­го від’їзду. З бе­рез­ня обид­ва зно­ву бу­ли у гер­цо­га; 6 бе­рез­ня Пет­ро за до­ручен­ням бать­ка приїздив до гер­цо­га, щоб на­гада­ти й­ому про спра­ву. 9 трав­ня Да­нило Апос­тол був уже з про­щаль­ним візи­том у гер­цо­га.

Але, без­пе­реч­но, го­лов­ним про­тек­то­ром Апос­то­ла був О. Мен­ши­ков. 15 лис­то­пада 1725 ро­ку Да­нило Апос­тол по­дав й­ому про­хан­ня в справі від’їзду, а 23 груд­ня то­го ж ро­ку Мен­ши­ков за­явив й­ому, що до­повість про це ца­риці. Але, як ми вже ба­чили ви­ще, спра­ва, нез­ва­жа­ючи на при­хиль­ну пос­та­нову Вер­ховної таємної ра­ди, зра­зу не пішла. 24 квітня 1726 ро­ку Пет­ро Апос­тол, як це вид­но з й­ого що­ден­ни­ка, ще раз про­сив кня­зя за сво­го бать­ка. І ць­ого ра­зу, оче­вид­но, спра­ва вда­лася. 5 трав­ня 1726 ро­ку ца­риця по­годи­лася відпус­ти­ти Д. Апос­то­ла в Ук­раїну, але з на­казом (як це вид­но з про­токо­лу Вер­ховної таємної ра­ди від 11 трав­ня) за­лиши­ти си­на сво­го, Пет­ра, в Пе­тер­бурзі в за­пору­ку вірності бать­ка, а від са­мого Да­нила Апос­то­ла взя­ти «креп­кую при­сягу» вірності. Цю при­сягу Апос­тол склав 18 трав­ня 1726 ро­ку в Троїцькім со­борі, а 27 трав­ня він уже виїхав в Ук­раїну.

Що­до тих стар­шин, котрі як учас­ни­ки спра­ви По­лубот­ка му­сили сидіти в Пе­тер­бурзі, то во­ни прий­шли на чер­гу ли­ше кіль­ка місяців пізніше. На за­пит Се­нату від 12 сер­пня 1728 ро­ку Вер­ховна таємна ра­да 17 жов­тня то­го ж ро­ку пос­та­нови­ла відпус­ти­ти в Ук­раїну ко­лишніх ге­нераль­них стар­шин Яко­ва Ли­зогу­ба, Іва­на Чар­ни­ша і Ва­силя Жу­раківсь­ко­го, але зно­ву ж та­ки із зо­бов’язан­ням склас­ти при­сягу і за­лиши­ти по си­нові в за­пору­ку вірності. Отак, врешті–решт, бу­ло ліквідо­вано спра­ву По­лубот­ка.

Та­ким чи­ном, тіль­ки у 1726 році мир­го­родсь­кий пол­ковник Д. Апос­тол був відпу­щений на Ліво­береж­жя. Замість нь­ого за­лож­ни­ком у Пе­тер­бурзі за­лишив­ся й­ого син Пет­ро.

У 1727 році, че­рез п’ять років після смерті геть­ма­на І. Ско­ропадсь­ко­го, росій­ський імпе­ратор Пет­ро II доз­во­лив ви­бори но­вого геть­ма­на на Ліво­бережній Ук­раїні. Ма­лоросій­ська ко­легія, яка з 1722 ро­ку уп­равля­ла цією те­риторією, бу­ла ліквідо­вана. Пи­тан­ня політич­но­го та еко­номічно­го жит­тя Ліво­береж­жя з підпо­ряд­ку­ван­ня Се­нату Росій­ської дер­жа­ви пе­рей­шли до Ко­легії за­кор­донних справ.

Однією з го­лов­них при­чин, що вик­ли­кали зміни у політиці росій­сько­го уря­ду що­до Ліво­береж­ної Ук­раїни, бу­ло за­гос­трен­ня міжна­род­ної об­ста­нов­ки. На по­чат­ку 1725 ро­ку виз­на­чило­ся роз­ме­жуван­ня політич­них сил у Західній Європі, в ре­зуль­таті чо­го ут­во­рили­ся два во­рожих та­бори. 19 квітня 1725 ро­ку Австрія та Іспанія об’єдна­лися у Віденсь­кий обо­рон­ний со­юз, спря­мова­ний на­сам­пе­ред про­ти Англії та Франції. У відповідь ці країни, до яких приєдна­лася Пруссія, у Гер­ренга­узені (поб­ли­зу Ган­но­вера) підпи­сали до­говір, офор­мивши так зва­ний Ган­но­версь­кий со­юз.

Росія три­валий час не приєдну­вала­ся до ут­во­рених со­юзів. Тіль­ки у липні 1726 ро­ку, ук­лавши у Відні росій­сько–австрій­ський до­говір, во­на фак­тично увій­шла до авс­тро–іспансь­ко­го обо­рон­но­го со­юзу. Міжна­род­на си­ту­ація де­далі біль­ше за­гос­трю­вала­ся. В Європі за­пах­ло вій­ною.

У зв’яз­ку із склад­ною міжна­род­ною об­ста­нов­кою і ут­во­рен­ням двох во­рожих та­борів росій­ський уряд був стур­бо­ваний по­зицією Ту­реч­чи­ни. Фран­цузь­ка та англій­ська дип­ло­матія, яка праг­ну­ла до ус­клад­нення відно­син Росії з цією країною, підтри­мува­ла ту­рець­ко­го сул­та­на в й­ого аг­ре­сив­них пла­нах.

Відчу­ва­ючи не­минучість вій­ни з Ту­реч­чи­ною, росій­ський уряд прий­няв рішен­ня піти на де­які пос­тупки ко­зацькій стар­шині і на­селен­ню Ліво­береж­ної Ук­раїни, бо у май­бутній війні ця те­риторія че­рез своє ге­ог­рафічне по­ложен­ня ма­ла відігра­вати важ­ли­ву роль.

На по­чат­ку 1726 ро­ку це пи­тан­ня роз­гля­дало­ся на засіданні Вер­ховної таємної ра­ди Росій­ської імперії. Вра­хову­ючи наб­ли­жен­ня вій­ни з Ту­реч­чи­ною, бу­ло ух­ва­лене рішен­ня доз­во­лити ви­бори геть­ма­на. По­дат­ки з на­селен­ня Ліво­береж­ної Ук­раїни пла­нува­лося пе­реда­вати не у царсь­ку скар­бни­цю, як раніше, а до Вій­сько­вого скар­бу, і та­кож відно­вити ство­рен­ня на цій те­риторії влас­них су­дових ор­ганів і тіль­ки спра­ви по апе­ляціях роз­гля­дати у Ма­лоросій­ській ко­легії.

22 лип­ня 1727 ро­ку бу­ло опубліко­вано указ росій­сько­го імпе­рато­ра Пет­ра II про по­рядок ви­борів геть­ма­на і стар­ши­ни на Ліво­бережній Ук­раїні. Відповідно до нь­ого для про­веден­ня ви­борів був нап­равле­ний таємний рад­ник Ф. В. На­умов. Ко­легія за­кор­донних справ підго­тува­ла для нь­ого з ць­ого пи­тан­ня спеціаль­ну інструкцію.

В інструкції заз­на­чало­ся, що геть­ма­ном по­винен ста­ти мир­го­родсь­кий пол­ковник Да­нило Апос­тол «по стар­шинс­тву и по зас­лу­гам и ра­ди име­юще­го его у них кре­диту». От­же, на ви­борах геть­ма­на Ліво­береж­ної Ук­раїни зберігся тіль­ки прин­цип ви­бор­ності, а во­ни самі бу­ли зве­дені до приз­на­чен­ня осіб на цю по­саду царсь­ким уря­дом. Та­ким чи­ном, за про­текцією кня­зя О. Мен­ши­кова геть­ма­ном став мир­го­родсь­кий пол­ковник Да­нило Апос­тол, яко­му на той час ви­пов­ни­лося 73 ро­ки.

18 ве­рес­ня 1727 ро­ку таємний рад­ник ца­ря Ф. В. На­умов, приз­на­чений міністром при геть­мані, приїхав до Глу­хова, де зна­ходи­лися адміністра­тивні ус­та­нови по уп­равлінню Ліво­береж­ною Ук­раїною, і ого­лосив про дозвіл ца­ря на ви­бори геть­ма­на.

1 жов­тня 1727 ро­ку у Глу­хові приз­на­чений царсь­ким уря­дом Да­нило Апос­тол був зат­вер­дже­ний ко­заць­кою ра­дою. Бун­чу­ковий то­вариш Я. Мар­ко­вич так опи­сав цю подію у своєму що­ден­ни­ку: «Ок­тябрь ме­сяц. Не­деля 1. Се­год­ня ра­но при­еха­ли мы до пол­ковни­ка Мир­го­род­ско­го Да­нила Апос­то­ла, где все бы­ли с знат­ных лю­дей и бун­чу­ковые и пол­ковни­ки и стар­ши­на пол­ко­вая и сот­ни­ки с все­ми ка­зака­ми при вой­ско­вой му­зыце с зна­ками й­шли пе­шо в го­род… а пос­та­нови­лися ок­руг пло­щаде». До площі вез­ли на срібно­му блюді «тав­тою чер­во­ною пок­ры­тое» царсь­ку гра­моту та нес­ли ко­зацькі ютей­но­ди: геть­мансь­ку бу­лаву, ко­рогв, бун­чук і пе­чат­ку. На площі сто­яв стіл зі схо­дами, нак­ри­тий чер­во­ним сук­ном. 3 од­но­го й­ого бо­ку сто­яли міністр Ф. На­умов і Д. Апос­тол ра­зом з інши­ми пол­ковни­ками, а з іншо­го — осо­би, які нес­ли ко­зацькі клей­но­ди. Ф. На­умов ого­лосив, що приїхав для ви­борів геть­ма­на, і тричі спи­тав, ко­го ко­заки хо­чуть об­ра­ти. І три ра­зи й­ому відповіда­ли, що мир­го­родсь­ко­го пол­ковни­ка. Тоді міністр, звер­нувшись до Д. Апос­то­ла, ска­зав: «Его им­пе­ратор­ское ве­личес­тво… имен­ным сво­им ука­зом жа­лу­ет те­бя в гет­ма­ны…»

Та­ким чи­ном, но­вим геть­ма­ном став приз­на­чений росій­ським уря­дом один з найбільш зас­лу­жених і ста­рих пред­став­ників ко­заць­кої стар­ши­ни. Слід заз­на­чити, що при ви­борах Д. Апос­то­ла, так са­мо, як і Ско­ропадсь­ко­го, всу­переч прак­тиці не бу­ло скла­дено до­говірних ста­тей, зап­ро­поно­ваних чи то царсь­ким уря­дом, чи вій­ськом. Тим зно­ву бу­ло по­руше­но тра­дицій­не зо­бов’язан­ня, яке бу­ло дій­сним з часів Пе­ре­яс­лавсь­ко­го до­гово­ру Б. Хмель­ниць­ко­го.

Однією з пер­ших дій геть­ма­на Д. Апос­то­ла бу­ло ство­рен­ня упо­ряд­ко­ваної сис­те­ми во­лодіння маєтка­ми, на­сам­пе­ред ран­го­вими. Це бу­ло тим­ча­сове во­лодіння — з втра­тою по­сади втра­чало­ся і пра­во на маєток. Про­те ко­заць­ка стар­ши­на різни­ми шля­хами на­мага­лася закріпи­ти й­ого у довічне во­лодіння. Геть­ман роз­по­чав з цим бо­роть­бу і ви­явив при ць­ому ба­гато злов­жи­вань. Так, геть­ман І. Ско­ропадсь­кий вільні вій­ськові се­ла, що бу­ли фон­дом для роз­дачі маєтків на ранг, на­давав осо­бам, які вза­галі не нес­ли вій­сько­вої служ­би. Він і сам за­хопив у при­ват­не во­лодіння де­які ран­гові маєтки. Нап­риклад, на геть­мансь­ку бу­лаву на­лежа­ли се­ла Пуш­карі, Рогівка та Би­рин. Ско­ропадсь­кий віддав їх своїй дру­жині і зат­вердив їх за нею царсь­кою гра­мотою.

У зв’яз­ку із злов­жи­ван­ня­ми впав у не­милість лу­бенсь­кий пол­ковник А. Мар­ко­вич. 27 жов­тня 1727 ро­ку він був за­суд­же­ний і усу­нутий з по­сади. Я. Мар­ко­вич, й­ого син, ви­рушив до Мос­кви кло­пота­тися за бать­ка і за тітку, вдо­ву геть­ма­на І. Ско­ропадсь­ко­го. Діяв він, як вид­но з й­ого що­ден­ни­ка, до­сить енергій­но, роб­ля­чи візи­ти потрібним уря­дов­цям, да­ру­ючи їм по­дарун­ки і гроші. Та­ким чи­ном Я. Мар­ко­вич до­бив­ся то­го, що й­ого бать­ка навіть підви­щили у по­саді — приз­на­чили ге­нераль­ним підскарбієм.

З пи­тан­ня злов­жи­вань ран­го­вими во­лодіння­ми Д. Апос­тол всту­пив у конфлікт та­кож з прис­тавле­ними до нь­ого росій­ськи­ми чи­нов­ни­ками. На по­саду росій­сько­го міністра при геть­мані бу­ло виділе­но три се­ла у Ніжинсь­ко­му пол­ку: Лит­ви­новичі, Ста­хор­щи­на і Блис­то­ва. У 1727 році ці се­ла одер­жав Ф. На­умов. Про­те він не за­доволь­нив­ся та­ким по­дарун­ком, і геть­ман універ­са­лом від 26 лис­то­пада 1727 ро­ку зат­вердив за ним на ранг ще й се­ло Се­реди­ну Бу­ду. Вод­но­час Д. Апос­тол віддав у ко­рис­ту­ван­ня іншо­му росій­сько­му чи­нов­ни­ку, приз­на­чено­му на Ліво­береж­ну Ук­раїну, бри­гади­ру Ар­сеньєву, се­ло Вікторів у Ніжинсь­ко­му пол­ку. Про­те вже у нас­тупно­му 1728 році геть­ма­ну, який у той час пе­ребу­вав у Москві, повідо­мили, що На­умов і Ар­сеньєв ду­же приг­ноблю­ють се­лян. А На­умов, крім то­го, про­дав бун­чу­ково­му то­вари­шу Фаю два се­ла: Ста­хор­щи­ну і Блис­то­ву. То­му геть­ман на­казав стар­шині, що уп­равля­ла Ге­нераль­ною кан­це­лярією і су­дом, ви­лучи­ти се­ло Се­реди­ну Бу­ду з во­лодінь На­умо­ва і се­лище Вікторів — Ар­сень­ева. Бун­чу­ково­му то­вари­шу Фаю геть­ман до­ручив від сво­го імені на­каза­ти, щоб він На­умо­ву «де­нег за­куп­них не од­ной ко­пей­ки не да­вал, а ес­ли даст, то не­хай бу­дет пе­вен, же дар­мо тие день­ги про­падут».

Про фак­ти про­дажу ран­го­вих во­лодінь та одер­жання міністром Ф. На­умо­вим ха­барів Д. Апос­тол повідо­мив росій­ський уряд. Міністра бу­ло відкли­кано з Ліво­береж­ної Ук­раїни. Се­ла за­лиши­лися у ран­го­вому во­лодінні, і в 1728 році їх одер­жав на по­саду міністра при геть­мані князь О. Ша­ховсь­кой.

Про­те ок­ремі за­ходи, спря­мовані на збе­режен­ня ран­го­вих во­лодінь, не мог­ли да­ти відчут­них ре­зуль­татів. То­му 27 лип­ня 1728 ро­ку геть­ман Д. Апос­тол звер­нувся до ца­ря з про­позиціями що­до ос­новних пи­тань політич­но­го та еко­номічно­го жит­тя Ліво­береж­ної Ук­раїни. З більшістю з них царсь­кий уряд по­годив­ся, але вод­но­час вніс свої зміни.

Од­не з пи­тань, вик­ла­дених у «Пун­ктах» Д. Апос­то­ла, тор­ка­лося не­залеж­но­го су­дочинс­тва. Царсь­кий уряд по­годив­ся на те, щоб су­дові спра­ви бу­ло пе­реда­но у відан­ня місце­вих су­дових ор­ганів. Ге­нераль­ний вій­сько­вий суд по­винен був зай­ма­тися тіль­ки спра­вами з апе­ляцій. Царсь­кий уряд ух­ва­лив, що цей ви­щий для Ліво­береж­ної Ук­раїни суд мав скла­дати­ся з трь­ох росіян і трь­ох ук­раїнців. Го­ловою Ге­нераль­но­го вій­сько­вого су­ду приз­на­чав­ся геть­ман. Од­нак най­ви­щою апе­ляцій­ною інстанцією, до якої мож­на бу­ло звер­та­тися че­рез Ко­легію за­кор­донних справ у разі не­задо­волен­ня рішен­ням Ге­нераль­но­го су­ду, був цар. Цим бу­ло підірва­но спро­бу геть­ма­на Д. Апос­то­ла відсто­яти не­залежність су­дочинс­тва на Ліво­бережній Ук­раїні.

Царсь­кий уряд вніс зміни і у фінан­сові спра­ви Ліво­береж­жя. Вій­сько­вий скарб, який відав ни­ми, раніше очо­лював ге­нераль­ний підскарбій. Рішен­ням царсь­ко­го уря­ду замість од­но­го підскарбія приз­на­чали­ся двоє: ук­раїнець і росіянин.

У «Пун­ктах» Д. Апос­то­ла, зат­вер­дже­них царсь­ким уря­дом, по­рушу­вало­ся пи­тан­ня про ран­гові та ра­тушні маєтки. На по­чат­ку XVIII століття швид­ки­ми тем­па­ми відбу­вала­ся кон­цен­трація зе­мель­ної влас­ності, яка бу­ла міри­лом цінності і го­лов­ним ба­гатс­твом то­гочас­но­го суспіль­ства. По­руч із ску­пову­ван­ням землі, за­селен­ням слобід і ху­торів пред­став­ни­ки па­ну­ючо­го кла­су вда­вали­ся і до на­силь­ниць­ко­го за­хоп­лення зе­мель та різних злов­жи­вань. Відбу­вало­ся за­хоп­лення і ран­го­вих та ра­туш­них во­лодінь. За «Пун­кта­ми» Д. Апос­то­ла, їх слід бу­ло по­вер­ну­ти влас­ни­кам. В осо­бис­то­му во­лодінні ко­заць­кої стар­ши­ни за­лиша­лися тіль­ки вис­лу­жені та куп­лені маєтки.

Царсь­кий уряд ус­та­новив об­ме­жен­ня геть­мансь­кої вла­ди і в по­ряд­ку на­дан­ня но­вих во­лодінь. Раніше геть­ман універ­са­лом на­давав певні во­лодіння, а цар, як­що до нь­ого звер­та­лися, на цій підставі зат­вер­джу­вав пра­во на них жа­лува­ною гра­мотою. Те­пер це пра­во повністю пе­рехо­дило до ца­ря, а геть­ман втра­чав ре­аль­ну еко­номічну вла­ду.

У зв’яз­ку з рішен­ням царсь­ко­го уря­ду що­до на­дан­ня во­лодінь Д. Апос­тол у травні 1729 ро­ку спеціаль­ним роз­по­ряд­женням, надісла­ним у всі пол­ки, зу­пинив дію ви­даних ним універ­салів на во­лодіння маєтка­ми.

Та­ким чи­ном, рішен­ня царсь­ко­го уря­ду про віднов­лення геть­ма­нату ма­ло на меті тіль­ки час­тко­ве по­вер­нення ав­то­номії Ліво­бережній Ук­раїні. Політич­на та еко­номічна вла­да геть­ма­на, порівня­но з по­переднім геть­манс­твом, ста­ла ще більш об­ме­женою.

З при­бут­тям на Ліво­береж­ну Ук­раїну но­вого міністра при геть­мані кня­зя О. Ша­ховсь­ко­го бу­ло роз­по­чате ге­нераль­не слідство про маєтності. Ос­новним й­ого зав­данням бу­ло з’ясу­ван­ня прав гос­по­дарів на во­лодіння їхніми маєтка­ми та ви­яв­лення віль­них маєтків.

Од­ним з ре­зуль­татів слідства ста­ло по­лег­шення для стар­ши­ни пе­рехо­ду до осо­бис­тої влас­ності прид­ба­них нею зе­мель. У ць­ому був зацікав­ле­ний і сам геть­ман, один з найбіль­ших зем­левлас­ників Ліво­береж­ної Ук­раїни. Вже після смерті Д. Апос­то­ла в 1754 році був скла­дений «Та­бель, скіль­ки у ма­лоросій­ських пол­ках у во­лодінні скла­дало підда­них на дос­тойність геть­мансь­ку…» За цим «Та­белем» у геть­ма­на Д. Апос­то­ла налічу­вало­ся 9103 се­лянські дво­ри. Од­нак це бу­ло знач­но мен­ше, ніж у інших геть­манів. Так, І. Ма­зепі на­лежа­ло 19654 се­лянські дво­ри, І. Ско­ропадсь­ко­му — 19882, К. Ро­зумовсь­ко­му в перші ро­ки й­ого геть­манс­тва — 9628.

Знач­ним був вклад Д. Апос­то­ла у поліпшен­ня су­дочинс­тва на Ліво­бережній Ук­раїні. «Пун­кти» геть­ма­на, зат­вер­джені росій­ським уря­дом, виз­на­чали тіль­ки за­галь­ну схе­му судів. То­му для поліпшен­ня су­дочинс­тва бу­ла підго­тов­ле­на і від імені геть­ма­на 13 лип­ня 1730 ро­ку ви­дана інструкція су­дам, розісла­на для ке­руван­ня по всіх пол­ках.

Го­лов­ною ме­тою інструкції бу­ло вста­нов­лення чіткої сис­те­ми су­дочинс­тва. Це до­сяга­лося, по–пер­ше, сту­пене­вою сис­те­мою апе­ляції: Ви­щий суд не мав пра­ва прий­ма­ти спра­ви, що не роз­гля­дали­ся в ниж­чих. Ге­нераль­ний вій­сько­вий суд зай­мав­ся тіль­ки спра­вами в апе­ляціях. Вер­ховною апе­ляцій­ною інстанцією був цар. По–дру­ге, інструкцією рег­ла­мен­ту­вав­ся склад пол­ко­вих, со­тен­них і сіль­ських судів і виз­на­чала­ся їх ком­пе­тенція. По–третє, со­тенні, го­родові і магістратські уря­довці зо­бов’язу­вали­ся ви­дава­ти купчі на про­даж ґрунтів, духівниці та інші до­кумен­ти. Раніше пе­рехід не­рухо­мого май­на відбу­вав­ся, як заз­на­чало­ся в інструкції, «го­лослівно», тоб­то без до­кумен­таль­но­го офор­млен­ня, від чо­го «не­малые у на­роде ус­та­ют тяж­би и в су­дах де­ет­ся труд­ность».

Та­ким чи­ном, інструкція су­дам від 13 лип­ня 1730 ро­ку спри­яла упо­ряд­ку­ван­ню за­коно­давс­тва на Ліво­бережній Ук­раїні.

Під час геть­манс­тва Д. Апос­то­ла по­чала­ся ро­бота по ко­дифікації ук­раїнсь­ко­го пра­ва. Во­на про­сува­лася повіль­но. Не вис­та­чало спеціалістів для зве­ден­ня «прав­них» книг, які ви­корис­то­вува­ли у су­дочинстві Ук­раїни, до од­но­го ко­дек­су та пе­рек­ла­ду їх на росій­ську мо­ву. В 1730 році Д. Апос­тол звер­нувся до архіман­дри­та Києво–Пе­черсь­кої лав­ри з про­хан­ням нап­ра­вити для цієї ро­боти «ду­хов­них пер­сон до то­го де­ла ис­кусс­тных и зна­ючих­ся». У 1733 році усіх осіб, які зай­ма­лися цією ро­ботою, зібра­ли у містеч­ку Ічня Чернігівсь­ко­го пол­ку. Де­яких з них Д. Апос­тол навіть «увіль­нив від воєнно­го по­ходу». Ко­дифікацію ук­раїнсь­ко­го пра­ва бу­ло закінче­но вже після смерті Д. Апос­то­ла.

28 квітня 1733 ро­ку о 4 го­дині по­полудні, як заз­на­ча­ють архівні до­кумен­ти, «гет­ман и ор­де­на Алек­сан­дра Нев­ско­го ка­валер Да­ни­ил Пав­ло­вич Апос­тол за­болез­но­вал пе­рале­чом, ко­торая бо­лезнь его яс­но­вель­мож­ности ле­вую ру­ку и но­гу от­ня­ла». Стан здо­ров’я геть­ма­на погіршу­вав­ся. У травні 1733 ро­ку, відчу­ва­ючи наб­ли­жен­ня смерті, він звер­нувся до імпе­рат­риці Ан­ни Іо­аннівни «с ис­про­шени­ем все­милос­ти­вого ее им­пе­ратор­ско­го ве­личес­тва на дом и де­тей его по смер­ти его… за­щище­ния». 26 трав­ня князь О. Ша­ховсь­кой, який відвідав геть­ма­на, повідом­ляв імпе­рат­риці, що «Д. Апос­тол ду­же хво­рий, лівою ру­кою не во­лодіє… Ма­ло надії, що бу­де жи­вий. Ніяких па­перів не підпи­сує».

Че­рез хво­робу геть­ма­на пос­та­ло пи­тан­ня про приз­на­чен­ня осо­би, яка ви­кону­вала б й­ого обов’яз­ки. Геть­ман на­казав ге­неральній стар­шині прий­ня­ти уп­равління Ге­нераль­ною вій­сько­вою кан­це­лярією. Про­те міністр при геть­мані С. На­ришкін та князь О. Ша­ховсь­кой, по­сила­ючись на відсутність на­казу імпе­рат­риці з ць­ого пи­тан­ня, про­тидіяли ць­ому рішен­ню. О. Ша­ховсь­кой на за­питан­ня росій­сько­го уря­ду про дії на ви­падок смерті Д. Апос­то­ла відповів, що під час хво­роби геть­ма­на і після й­ого смерті уп­равління вій­сько­вою кан­це­лярією слід до­ручи­ти міністру С. На­ришкіну, бо «раз до­пус­тивши стар­ши­ну до правління, на ви­падок невірних їх дій складніше бу­де їх відлу­чити».

12 чер­вня 1733 ро­ку міністру бу­ла відправ­ле­на царсь­ка гра­мота з на­казом прий­ня­ти уп­равління Ге­нераль­ною вій­сько­вою кан­це­лярією. А вже з 23 чер­вня до­кумен­ти кан­це­лярії над­си­лали­ся «за док­ла­дом и по ре­золю­ции» С. Г. На­ришкіна.

У липні здо­ров’я геть­ма­на пок­ра­щало. Він провів зустрічі з О. Ша­ховсь­ким та з київсь­ким гу­бер­на­тором Ше­реметєвим, з яки­ми об­го­ворю­вав дер­жавні спра­ви. Д. Апос­тол про­дов­жу­вав кон­тро­люва­ти ро­боту по ко­дифікації ук­раїнсь­ко­го пра­ва. У жовтні 1733 ро­ку він на­казав при­луць­ко­му пол­ковни­ку по­тур­бу­ватись «о вис­та­чен­ню дров для сог­ре­вания квар­тир, от­ве­ден­ных в Ич­не пер­со­нам, оп­ре­делен­ным для пе­рево­ду книг прав­ных», а підскарбіям — «о по­куп­ке па­перу стоп 5». Але на по­чат­ку 1734 ро­ку здо­ров’я геть­ма­на зно­ву погірша­ло, і 15 січня він по­мер на 80–му році жит­тя. По­хова­ний геть­ман у Со­рочин­цях у по­будо­ваній на й­ого кош­ти кам’яній церкві.

Після смерті Д. Апос­то­ла й­ого дру­жині Уляні Ва­силівні царсь­ким уря­дом бу­ла приз­на­чена щорічна пенсія у 3000 крб., що ви­дава­лися з гро­шей, які зби­рали­ся з ко­лишніх геть­мансь­ких ран­го­вих маєтків. 28 трав­ня 1734 ро­ку вдо­ва та її діти одер­жа­ли царсь­ку гра­моту на маєтки, яки­ми во­лодів геть­ман Д. Апос­тол.

Геть­ман Да­нило Апос­тол не на­лежав до «рвачів», а був урівно­важе­ним, ро­зум­ним гос­по­дарем, який пиль­но дбав про маєток, а особ­ли­во про роз­ши­рен­ня своїх зе­мель­них во­лодінь; але ро­бив це нек­вапли­во й без ґвал­товно­го по­рушен­ня прав своїх пол­чан.

Без­пе­реч­но, був Апос­тол релігій­ною лю­диною; відповідно ду­хові ча­су дбав про будівниц­тво цер­ков і жер­тву­вав на мо­нас­тирі. Відо­мо, що він 1708 ро­ку ра­зом з мир­го­родсь­ким суд­дею Гри­горієм За­руд­ним, який до­водив­ся й­ому ро­дичем, по­дару­вав де­які «доб­ра» Со­рочинсь­ко­му мо­нас­ти­реві. За «Ис­то­ри­ей Ру­сов», у са­мих Со­рочин­цях збу­дував він пізніше цер­кву.

Був у нь­ого і який­сь по­етич­ний на­хил до при­роди: за ос­танніх років жит­тя ко­хав­ся в прек­расних са­дах, що їх вип­ле­кали для нь­ого в улюб­ле­них Со­рочин­цях спеціальні німецькі садівни­ки.

Хоч про освіту Д. Апос­то­ла ми нічо­го пев­но­го не знаємо, усе ж тре­ба ду­мати, що він не тіль­ки був освіче­ною лю­диною сво­го ча­су, але й ціка­вив­ся за­галь­ноєвро­пей­ськи­ми іде­ями та подіями і сте­жив за но­вина­ми з чу­жозем­них країв. Яків Мар­ко­вич за­ното­вує у своєму «Що­ден­ни­ку», що 2 трав­ня 1731 ро­ку геть­ман (Апос­тол) прис­лав й­ому фран­цузькі га­зети, які, оче­вид­но, бу­ли в Апос­толів зви­чай­ною по­явою.

Був Апос­тол і доб­рим сім’яни­ном, який дбав про за­без­пе­чен­ня і освіту своїх чис­ленних дітей. Спеціаль­ної ува­ги він, оче­вид­но, не міг їм приділи­ти. За­над­то нес­покійні бу­ли ча­си: мир­го­родсь­кий пол­ковник му­сив бра­ти участь у постій­них по­ходах, у дов­гих вій­нах (Ту­рець­ка, Північна); та­кож політичні зміни в Ук­раїні при­мушу­вали й­ого раз у раз звер­та­ти ува­гу на те, щоб ут­ри­мати­ся на своїм ста­новищі. Тре­ба ду­мати, що діти й­ого про­ходи­ли та­ку са­му шко­лу, як і на­щад­ки інших ви­дат­них стар­шинсь­ких ро­дин то­го ча­су.

У геть­ма­на бу­ло дев’яте­ро дітей. Двоє з й­ого синів — Пет­ро і Пав­ло — зай­ма­ли по­сади лу­бенсь­ко­го та мир­го­родсь­ко­го пол­ковників. Пет­ро Апос­тол знав кіль­ка іно­зем­них мов і відо­мий як ав­тор що­ден­ни­ка росій­ською і фран­цузь­кою мо­вами, що був опубліко­ваний.

Як вва­жає більшість дослідників, це бу­ла не­буден­на пос­тать, яка зна­ла світ і лю­дей і яка за вся­ких об­ста­вин, іноді ду­же кри­тич­них, уміла пос­та­вити се­бе на на­леж­не місце. Є не­мало вказівок на те, що Апос­тол дій­сно ко­рис­ту­вав­ся за­галь­ною по­вагою. Він був не тіль­ки во­яком з без­пе­реч­ною вій­сько­вою вда­чею, так не­обхідною для пол­ковни­ка, що за час своєї дов­голітньої служ­би му­сив ви­кону­вати цілий ряд важ­ли­вих вій­сько­вих до­ручень, а й ро­зум­ним адміністра­тором, який помірко­вано і без конфліктів пра­вив Мир­го­род­щи­ною.

Але ми­родай­ни­ми для нь­ого бу­ли не тіль­ки служ­бо­ва кар’єра і власні оби­ватель­ські інте­реси; він, без­пе­реч­но, на­лежав до ко­ла тих лю­дей, яких мож­на б наз­ва­ти тодішніми ук­раїнсь­ки­ми патріота­ми. Ук­раїна бу­ла для нь­ого справжнь­ою Батьківщи­ною, і її до­лею він гли­боко пе­рей­мав­ся. То­му не див­но, що брав та­ку діяль­ну участь у за­думах Ма­зепи, а пізніше в акції По­лубот­ка.

Тре­ба за­ува­жити, що Д. Апос­тол був не тіль­ки сміли­вою, але й обе­реж­ною лю­диною. В й­ого житті бу­ли не ли­ше періоди патріотич­но­го зле­ту, але й прис­то­суван­ня до об­ста­вин. У пев­них ви­пад­ках він го­товий був іти на да­леко­сяжні ком­проміси. Найбільш по­казо­вим для й­ого так­ти­ки прис­то­суван­ня був пе­рехід від орієнтації на шведів і Ма­зепу до орієнтації на ца­ря і Ско­ропадсь­ко­го, ко­ли об­ста­вини на­че зміни­лися не на ко­ристь пер­ших.

На по­чат­ку XIX століття рід Апос­толів з чо­ловічої лінії закінчу­вав­ся на Ми­хайлі Да­нило­вичі Апос­толі. Для збе­режен­ня ро­ду і прізви­ща, відо­мого од «пред­ков по зас­лу­гам», у 1801 році він звер­нувся до імпе­рато­ра з про­хан­ням, щоб й­ого маєтки і й­ого прізви­ще ус­падку­вав після смерті й­ого дво­юрідний брат, таємний рад­ник Іван Матвій­ович Му­равй­ов, який став на­зива­тися Му­равй­овим–Апос­то­лом. З цієї сім’ї вий­шли троє де­каб­ристів: Сергій, Іпо­лит та Матвій Му­равй­ови–Апос­то­ли.

Закінчу­ючи роз­повідь про Да­нила Апос­то­ла, за­ува­жимо, що він, як дер­жавний діяч, у не­легкій об­ста­новці кінця 20–х років XVIII століття зумів відно­вити діяльність інсти­туцій Геть­манс­тва, здій­сни­ти чи­мало прав­ни­чих, гос­по­дарсь­ких ре­форм. На той мо­мент це ма­ло ве­лике зна­чен­ня, оскіль­ки зат­ри­мува­ло нас­туп росій­сько­го цен­тралізму і пог­ли­нан­ня Ук­раїни імперією.