Брусиловський прорив 1916 року

Да­та і місце

4 чер­вня – 20 ве­рес­ня (22 трав­ня – 7 ве­рес­ня за ста­рим сти­лем) 1916 р., лінія Пінськ – Луцьк – Дуб­но – Бро­ди – Тер­нопіль – Чернівці, Га­личи­на, Во­линь, Бу­кови­на (Ук­раїна), Півден­на Біло­русія.

Дій­ові осо­би

Росій­ським Півден­но-Захіним фрон­том ко­ман­ду­вав амбітний і та­лано­витий ге­нерал від ка­валерії О. Бру­силов, на­чаль­ни­ком шта­бу фрон­ту був до­волі «не­яс­кра­вий» ге­нерал від інфан­терії Вла­дис­лав На­поле­оно­вич Клем­бовсь­кий (1860–1921; у бе­резні–квітні 1917 р. на­чаль­ник шта­бу Вер­ховно­го го­лов­но­коман­ду­вача, з трав­ня до ве­рес­ня 1917 р. вкрай нев­да­ло ке­рував Північним фрон­том, заз­навши кіль­кох по­разок, зня­тий з по­сади О. Ке­ренсь­ким).

Росій­ськи­ми арміями на по­чат­ку нас­ту­пу ке­рува­ли (пе­релік з півночі на південь): 8-ю – ге­нерал від ка­валерії Олексій Мак­си­мович Ка­ледін (1886–1918; донсь­кий ко­зак, у ро­ки Пер­шої світо­вої вій­ни ко­ман­ду­вав 12-ю ка­валерій­ською дивізією, кор­пу­сом, 1916 р. 8-ю армією, 1917 р. пер­ший із часів Пет­ра I ви­бор­ний ота­ман Все­вели­кого Вій­ська Донсь­ко­го, бо­ров­ся з біль­шо­вика­ми, після по­раз­ки в січні 1918 р. зас­тре­лив­ся); 11-ю – ге­нерал від ка­валерії Во­лоди­мир Вікто­рович Са­харов (1853–1920; з жов­тня 1916 р. на чолі Ду­най­ської армії, ство­реної для до­помо­ги Ру­мунії, вби­тий «зе­лени­ми» 1920 р.); 7-ю – ге­нерал від інфан­терії Дмит­ро Гри­горій­ович Щер­ба­чов (1857–1932; успішно брав участь у Га­лицькій битві 1914 р., 1915 р. взяв під ко­ман­ду­ван­ня 11-ту армію, з жов­тня 1915 р. на чолі 7-ї армії, з квітня 1917 р. помічник ко­роля Ру­мунії Фер­ди­нан­да I на по­саді го­лов­но­коман­ду­вача Ру­мунсь­ко­го фрон­ту, у 1918–1919 рр. вій­сько­вий пред­став­ник білих при керівництві Ан­танти, з 1920 р. в еміграції); 9-ю – ге­нерал від інфан­терії Пла­тон Олексій­ович Ле­чиць­кий (1856–1921; із сер­пня 1914 р. до Лют­не­вої ре­волюції ко­ман­ду­вав 9-ю армією, в 1919–1920 рр. був зму­шений співпра­цюва­ти з біль­шо­вика­ми, ув’яз­не­ний 1921 р., по­мер у тюрмі). Гвардій­ською гру­пою (з сер­пня 1916 р. Особ­ли­вою армією) ко­ман­ду­вав ге­нерал від ка­валерії Во­лоди­мир Ми­хай­ло­вич Бе­зоб­ра­зов (1857–1932; 1914 р. на чолі Гвардій­сько­го кор­пу­су успішно во­ював у Східній Пруссії, Польщі, з лис­то­пада 1915 р. ке­рував Гвардій­ською гру­пою, заз­нав важ­ких втрат у ході «Ко­вель­ської м’ясо­руб­ки», з сер­пня 1916 р. усу­нутий від ко­ман­ду­ван­ня, з 1920 р. в еміграції). Важ­ли­ву роль у ході бит­ви відіграв кра­щий росій­ський ар­ти­лерій­ський ко­ман­дир ви­щого рівня часів Пер­шої світо­вої вій­ни інспек­тор ар­ти­лерії 8-ї армії Ка­ледіна ге­нерал-май­ор Ми­хай­ло Ва­силь­ович Хан­жин (1871–1961; 1917 р. поль­овий ге­нерал-інспек­тор ар­ти­лерії при вер­ховно­му го­лов­но­коман­ду­вачі, з 1918 р. у Біло­му русі, ке­рував кор­пу­сом, зго­дом Західною армією у Кол­ча­ка, емігру­вав до Мань­чжурії, 1945 р. за­ареш­то­ваний ра­дянсь­ки­ми спец­служ­ба­ми, 10 років провів у та­борах); ге­роєм го­лов­но­го успіху на по­чат­ку бит­ви – взят­тя Луць­ка – був ко­ман­ду­вач 4-ї стрілець­кої «Залізної» дивізії Ан­тон Іва­нович Денікін (1872–1947; у 1915–1916 рр. двічі успішно брав Луцьк, з 1916 р. ко­ман­ду­вач 8-го кор­пу­су в складі Ру­мунсь­ко­го фрон­ту, у ве­ресні 1917 р. ко­ман­ду­вач Півден­но-Західно­го фрон­ту, після за­гибелі Л. Корніло­ва ко­ман­ду­вач Доб­ро­воль­чої армії в 1918–1919 рр., го­лов­но­коман­ду­вач Зброй­них сил Півдня Росії в 1919–1920 рр., емігру­вав). Мож­ли­во, най­кра­щим ка­валерій­ським ко­ман­ди­ром імперії був хо­роб­рий і по­пуляр­ний у вій­ськах ко­ман­дир 3-го ка­валерій­сько­го кор­пу­су граф Федір Ар­ту­рович Кел­лер (1857–1918; брав участь у при­душенні ре­волюції 1905–1907 рр., 1914 р. відзна­чив­ся в кіль­кох бо­ях на чолі 10-ї ка­валерій­ської дивізії, у травні відіграв го­лов­ну роль у пе­ремозі росіян у Задністровській битві, в ході Бру­силовсь­ко­го про­риву успішно діяв у Бу­ковині, 1917 р. діяч Біло­го ру­ху, в лис­то­паді 1918 р. у Києві, де був го­лов­но­коман­ду­вачем у геть­ма­на Ско­ропадсь­ко­го, розстріля­ний во­яка­ми армії УНР).

Австрій­ськи­ми вій­ська­ми ко­ман­ду­вав на­чаль­ник Ген­шта­бу авс­тро-угорсь­кої армії ге­нерал-пол­ковник граф Франц Кон­рад фон Хет­цендорф. Північну ділян­ку авс­тро-німець­ко­го фрон­ту зай­ма­ла «вій­сько­ва гру­па» ге­нерал-лей­те­нан­та Алек­сан­дра фон Лінзінге­на (1850–1935; 1914 р. ко­ман­дир кор­пу­су в битві на Марні, на чолі німець­кої Півден­ної армії роз­бив росій­ські армії в битві під Стриєм 1915 р., 1915 р. ко­ман­ду­вач німець­кої Бузь­кої армії, 1918 р. ко­ман­ду­вав час­ти­ною німець­ких вій­ськ в Ук­раїні, один із най­кра­щих німець­ких пол­ко­водців Пер­шої світо­вої вій­ни).

Далі на південь зна­ходи­лися дві австрій­ські армії: 4-та під ко­ман­ду­ван­ням ге­нерал-пол­ковни­ка ер­цгер­цо­га Й­озе­фа-Фер­ди­нан­да Австрій­сько­го і Тос­кансь­ко­го (1872–1942; з тос­кансь­ких Габ­сбургів, у ході Бру­силовсь­ко­го нас­ту­пу зня­тий з по­сади); у ході бит­ви ер­цгер­цо­га змінив ге­нерал-пол­ковник Карл Тер­штянскі фон На­даш (1854–1921; з 7 чер­вня взяв під ко­ман­ду­ван­ня 4-ту армію, 1917 р. ко­ман­ду­вав 3-ю армією); 2-га – під ко­ман­ду­ван­ням не­пога­ного австрій­сько­го воєна­чаль­ни­ка ге­нерал-пол­ковни­ка ба­рона Еду­ар­да фон Бем-Ер­молі (1856–1941; брав участь у Га­лицькій битві 1914 р., успішно діяв під Горліце 1915 р., з трав­ня 1916 р. ге­нерал-пол­ковник, з січня 1918 р. ге­нерал-фель­дмар­шал, то­го ж ро­ку брав участь в оку­пації Ук­раїни); німець­ка Півден­на армія під ко­ман­ду­ван­ням нез­ламно­го ба­вар­ця ге­нера­ла від інфан­терії гра­фа Фелікса фон Бот­ме­ра (1852–1937; відзна­чив­ся на чолі «кор­пу­су Бот­ме­ра» у вес­ня­них бо­ях за кар­патські пе­рева­ли 1915 р., на чолі но­вос­тво­реної Півден­ної армії – в нас­тупі під Горліце-Тар­ну­вом, бо­ях на Зо­лотій та Гнилій Липі то­го ж ро­ку, 1917 р. під Бе­режа­нами та над Збру­чем); ще од­ну австрій­ську, 7-му, очо­лював ге­нерал-пол­ковник ба­рон Карл фон Пфлян­цер-Бальтін (1855–1925; во­сени 1914 р. відзна­чив­ся в бо­ях у Бу­ковині на чолі бой­ової гру­пи, 1915 р. пе­рет­во­реної на 7-му армію, зай­няв 1915 р. Чернівці, після по­раз­ки армії в ході Бру­силовсь­ко­го про­риву зня­тий з по­сади). У ході Бру­силовсь­ко­го про­риву на схід бу­ло спішно пе­реки­нуто 3-тю авс­тро-угорсь­ку армію на чолі з по­пуляр­ним і об­да­рова­ним ге­нера­лом від інфан­терії Гер­ма­ном Ке­веш фон Ке­веш­ха­за, кот­рий вже один раз уря­тував авс­тро-угорсь­кий фронт від пов­но­го ко­лап­су 1914 р. під час Га­лиць­кої бит­ви.

Пе­реду­мови події

Літній нас­туп росій­ської армії 1916 р. пла­нував­ся спіль­но з со­юз­ни­ками, котрі го­тува­ли бит­ву на Соммі. У квітні бу­ла ви­дана ди­рек­ти­ва Став­ки про го­лов­ний нас­туп на Західно­му фронті (на Віль­но) і до­поміжні – на Північно­му (та­кож на Віль­но) та Півден­но-Західно­му (на Луцьк та Ко­вель). План опе­рації Півден­но-Західно­го фрон­ту був роз­робле­ний шта­бом 8-ї армії (П. Мах­ро­вим, М. Хан­жи­ним, імовірно, М. Ду­хоніним). Він пе­ред­ба­чав 4 про­риви, по од­но­му на кож­ну армію, го­лов­ним мав бу­ти удар 8-ї армії під Луць­ком. Співвідно­шен­ня сил на фронті бу­ло вигідним для росіян – армії Півден­но-Західно­го фрон­ту з ура­хуван­ням ре­зервів налічу­вали до 1 млн баг­нетів і ша­бель, 2480 ку­леметів, 2017 гар­мат, 221 бом­бо­мет. Австрій­ські та німецькі вій­ська в смузі дій фрон­ту Бру­сило­ва – 678 тис. баг­нетів і ша­бель (ра­зом із за­пас­ни­ми), 757 міно­метів, 2731 гар­ма­та. Про­рив став ре­зуль­та­том по­шуків ви­ходу з «по­зицій­ної без­ви­ході» часів Ве­ликої вій­ни, про­демонс­тру­вав зрос­тання вій­сько­вої май­стер­ності росій­ської армії (по­зити­вом для росіян бу­ло не стіль­ки ви­корис­тання серії дрібних ударів по всій лінії фрон­ту, як про це час­то пи­шуть, скіль­ки доб­рої ор­ганізації розвідки во­рожої обо­рони, вжи­ван­ня так­ти­ки дії не­вели­кими, доб­ре підго­тов­ле­ними гру­пами замість «людсь­кої хвилі» – подібні гру­пи у німців у 1917–1918 рр. діста­ли наз­ву штур­мо­вих груп).

Хід події

Після по­туж­ної артпідго­тов­ки, що три­вала з ночі 3 чер­вня, 4–6 чер­вня (22–24 трав­ня за ста­рим сти­лем) росій­ські армії успішно прор­ва­ли во­рожий фронт, 7 трав­ня Денікін взяв Луцьк, нас­туп три­вав успішно, до 15 чер­вня австрій­ська 4-та армія бу­ла серй­оз­но роз­би­та. Про­те вже 3 (16) чер­вня гру­па Лінзінге­на зав­да­ла по­туж­но­го уда­ру по си­лах росій­ської 8-ї армії на річках Стохід і Стир. Росій­ські 11-та і 7-ма армії теж прор­ва­ли фронт, але зав­дя­ки кон­тру­дарам суп­ро­тив­ни­ка їх нас­туп бу­ло при­зупи­нено. Ве­ликий успіх ви­пав на до­лю росій­ської 9-ї армії – во­на прак­тично роз­гро­мила сво­го суп­ро­тив­ни­ка, 7-му авс­тро-угорсь­ку армію, 18 чер­вня взяв­ши доб­ре укріплені Чернівці та зай­няв­ши до кінця міся­ця всю Бу­кови­ну й відки­нув­ши во­рога до Кар­пат. Австрій­ське і німець­ке ко­ман­ду­ван­ня пе­реки­нуло нові си­ли для підкріплен­ня напівроз­би­тих авс­тро-угорсь­ких 4-ї та 7-ї армій. Бру­силов ви­магав ре­зервів, і Став­ка (ге­нерал М. Алексєєв) на­дала їх зі скла­ду Західно­го фрон­ту, в ре­зуль­таті чо­го нас­туп ос­таннь­ого зах­ли­нув­ся в кри­вавій бійні під Ба­рано­вича­ми 3–8 лип­ня то­го ж ро­ку. 4 лип­ня Бру­силов от­ри­мав у своє роз­по­ряд­ження 3-тю армію та по­туж­ну Гвардій­ську гру­пу Бе­зоб­ра­зова, кот­ра ра­зом з й­ого 8-ю про­дов­жи­ла ата­ки на Ко­вель і в Поліссі. По суті, бой­ові дії тут пе­рет­во­рили­ся на мо­торош­ну «Ко­вель­ську м’ясо­руб­ку», яка так і не до­сяг­ла своєї ме­ти: міцно укріпле­ний залізнич­ний ву­зол – фор­те­цю Ко­вель – німці відсто­яли, а росій­ські вій­ська «пе­реме­люва­лися» тут швид­ше за німецькі та австрій­ські, які не­од­но­разо­во вда­вали­ся до конт­рнас­тупів. За­дума­ний як засіб відтяг­ну­ти на се­бе во­рожі си­ли з ос­новно­го нап­рямку – Західно­го, Бру­силовсь­кий про­рив став ос­новним і по­чав пог­ли­нати ве­личезні людські й ма­теріальні ре­сур­си. Тим ча­сом у центрі Півден­но-Західно­го фрон­ту 11-та та 7-ма армії за підтрим­ки 9-ї в липні про­дов­жу­вали успішний нас­туп. 11-та армія взя­ла Бро­ди й опи­нила­ся не­подалік Ль­во­ва, 7-ма взя­ла Га­лич. Про­те нап­рикінці лип­ня фон Бот­мер зумів зу­пини­ти 7-му армію Щер­ба­чова. На півдні фрон­ту 9-та росій­ська армія 11 сер­пня відки­нула 3-тю австрій­ську армію і взя­ла Станіслав. У бій бу­ло ки­нуто 12 німець­ких, 6 авс­тро-угорсь­ких і 2 ту­рецькі дивізії. 13 сер­пня німці ду­же по­шар­па­ли пе­ремож­ну росій­ську 9-ту армію в Кар­па­тах. Тим ча­сом ідея взят­тя Ко­веля про­дов­жу­вала гіпно­тизу­вати Бру­сило­ва – ту­ди бу­ло спря­мова­но нові ре­зер­ви, включ­но з Особ­ли­вою армією ге­нера­ла В. І. Гур­ко (8 кор­пусів), але всі спро­би взя­ти фор­те­цю ви­яви­лися мар­ни­ми. Нап­рикінці ве­рес­ня опе­рація як та­ка пос­ту­пово згас­ла, хо­ча за­пеклі бої в Кар­па­тах, Біло­русії та Ру­мунії три­вали.

Наслідки події

За да­ними австрій­сько­го Крігсархіву та німець­ко­го Рай­хсархіву, авс­тро-угорські втра­ти за увесь період з чер­вня до кінця 1916 р. ста­нови­ли 639 тис. осіб (з них 45 тис. уби­тими, 216 тис. по­ране­ними, 378 тис. по­лоне­ними і про­пали­ми безвісти), німецькі – 247 тис. осіб (з них до 21 тис. уби­тими, до 196 тис. по­ране­ними, близь­ко 30 тис. по­лоне­ними і про­пали­ми безвісти). Втра­ти Півден­но-Західно­го фрон­ту вби­тими з чер­вня до груд­ня – 200 тис. осіб, по­ране­ними – по­над 1,1 млн, по­лоне­ними і про­пали­ми безвісти – до 150 тис.). Блис­кучі по­чат­кові успіхи не приз­ве­ли до ба­жаних для росіян ре­зуль­татів. Го­лов­ни­ми ре­зуль­та­тами бит­ви був вступ у вій­ну Ру­мунії на боці Ан­танти (щоп­равда, її армію бу­ло швид­ко роз­би­то і Росії до­вело­ся ря­тува­ти со­юз­ни­ка), пев­не по­лег­шення для вій­ськ Ан­танти си­ту­ації під Вер­де­ном на Західно­му фронті, а го­лов­не – обопіль­не ма­теріаль­не і мо­раль­не вис­на­жен­ня авс­тро-угорсь­кої та росій­ської армій та імперій у ціло­му, в яких на­бира­ли си­ли дес­трук­тивні про­цеси, що зреш­тою при­вели до ре­волюцій­но­го ви­буху. У ць­ому плані про­рив був «пірро­вою пе­ремо­гою» для Росій­ської імперії.

Істо­рич­на пам’ять

Най­кри­вавішо­му нас­ту­пу Росій­ської імпе­раторсь­кої армії в Першій світовій війні по­щас­ти­ло з пам’ят­тю на­щадків – він був ос­таннь­ою пе­ремож­ною бит­вою імперії у війні, яка пок­ла­ла край її існу­ван­ню. Звідси й роз­ду­та пре­сою міфот­ворчість нав­ко­ло імені Бру­сило­ва та й­ого нас­ту­пу (су­час­ни­ки-вій­ськові на­зива­ли про­рив Луць­ким, за місцем, де він відбув­ся, як і реш­ту подібних опе­рацій). Пе­рехід ге­нера­ла на бік чер­во­них спри­чинив ве­лику по­пулярність бит­ви в ра­дянські ча­си (в на­уко­вих та по­пуляр­них пра­цях, пресі) аж до про­тис­тавлен­ня «но­ваторсь­ких» і «геніаль­них» дій Бру­сило­ва, не підтри­маних «зрад­ни­ками на інших фрон­тах та в Ставці», «без­дарним» діям ан­гло-фран­цузів у битві на Соммі то­що. Са­ме в такій ролі фігу­рує подія і в ху­дожній літе­ратурі – нап­риклад, ро­мані С. Сергєєва-Ценсь­ко­го «Бру­силовсь­кий про­рив» (1943–1944). Сь­огодні зу­сил­ля­ми росій­ських істо­риків та по­пуля­риза­торів історії пот­ро­ху ствер­джуєть­ся більш зва­жений пог­ляд на подію. В Ук­раїні – не­пога­но відо­ма з підруч­ників та по­пуляр­ної літе­рату­ри подія (най­частіше у варіанті «бру­силовсь­ко­го міфу»), ніяк не відзна­чена на офіцій­но­му рівні.