Штурм Перекопу 1920 року

Да­та і місце

7–17 лис­то­пада 1920 р., Пе­рекопсь­кий пе­реший­ок, Тюп-Джан­кой­ський, Та­ганась­кий півострів, Ли­товсь­кий півострів, се­ло Ішунь Крас­но­пере­копсь­ко­го рай­ону, бе­реги Си­ваша і озе­ра Крас­не; білі час­ти­ни, що відсту­пали, пе­ресліду­вали­ся в нап­рямку міста Джан­кой, далі на Фе­одосію, Ял­ту, Керч, Євпа­торію.

Дій­ові осо­би

Півден­ним фрон­том чер­во­них з 27 ве­рес­ня 1920 р. ко­ман­ду­вав та­лано­витий вій­сько­вий ор­ганіза­тор-са­мо­ук Ми­хай­ло Ва­силь­ович Фрун­зе (1885–1925; з 1904 р. зай­мав­ся ре­волюцій­ною діяльністю і те­рором, у 1907–1914 рр. на ка­торзі, в жовтні 1917 р. брав участь у бо­ях у Москві, в липні 1919 р. успішно ко­ман­ду­вав Східним фрон­том про­ти Кол­ча­ка, в серпні 1920 р. ко­ман­ду­вач Тур­кестансь­ко­го фрон­ту, 1921 р. ке­рував при­душен­ням мах­новщи­ни і пар­ти­зансь­ко­го ру­ху на підтрим­ку УНР, 1925 р. го­лова Реввій­ськра­ди та нар­ком вій­сько­вих і морсь­ких справ СРСР, провів вій­сько­ву ре­фор­му в 1924–1925 рр., за­гад­ко­во по­мер під час опе­рації).

Ос­новни­ми «вій­сько­вими спеціаліста­ми» у Фрун­зе бу­ли: ко­ман­ду­вач 6-ї армії Ав­густ Яно­вич Корк (1887–1937; підпол­ковник росій­ської армії, на службі у чер­во­них з чер­вня 1917 р., 1918 – на по­чат­ку 1919 р. на штабній ро­боті, в червні 1919 р. зас­тупник ко­ман­ду­вача 7-ї армії, ке­рував обо­роною Пет­рогра­да від білих вій­ськ М. Юде­нича, в серпні–жовтні 1920 р. ко­ман­ду­вач 15-ї армії Західно­го фрон­ту, успішно во­ював з по­ляка­ми, мах­новця­ми, у 1935–1937 рр. на чолі Вій­сько­вої ака­демії імені Фрун­зе, ко­ман­дарм 2-го ран­гу, розстріля­ний за «спра­вою Ту­хачевсь­ко­го», 1957 р. ре­абіліто­ваний); Ва­силь Кос­тянти­нович Блю­хер (1890–1938; ге­рой Пер­шої світо­вої вій­ни, 1-й ка­валер ор­де­на Чер­во­ного Пра­пора, ко­ман­дир 30-ї дивізії Східно­го фрон­ту, 1921 р. го­лов­но­коман­ду­вач вій­ськ бу­фер­ної Да­лекосхідної рес­публіки, в 1924–1927 рр. го­лов­ний вій­сько­вий рад­ник Чан Кайші, 1935 р. мар­шал, 1937 р. брав участь у су­дово­му про­цесі над «гру­пою Ту­хачевсь­ко­го», 1938 р. не над­то вда­ло ке­рував вій­ська­ми в ході конфлікту з Японією на озері Ха­сан, зня­тий з по­сади, то­го ж ро­ку за­ареш­то­ваний за зви­нува­чен­ням у зраді, вби­тий у в’яз­ниці). Удар­ною си­лою чер­во­ного нас­ту­пу, 2-ю Кінною армією, ко­ман­ду­вав донсь­кий ко­зак Пи­лип Кузь­мич Ми­ронов (1872–1921; ге­рой Росій­сько-японсь­кої вій­ни, відчай­душ­ний ко­ман­дир кінних рей­до­вих груп, здо­був зван­ня підо­саву­ла і дво­рянс­тво, з 1917 р. у Чер­воній армії, ко­ман­ду­вач кінно­го кор­пу­су, з 6 ве­рес­ня до 6 груд­ня 1920 р. – сфор­мо­ваної ним 2-ї Кінної армії, різко спе­речав­ся з Л. Троць­ким що­до роз­ко­зачу­ван­ня, мав по­пулярність на До­ну, 1921 р. за­ареш­то­ваний і вби­тий у в’яз­ниці). Мах­новсь­кою Кримсь­кою гру­пою ко­ман­ду­вав С. Ка­рет­ни­ков (1893–1920; один із го­лов­них зас­тупників Н. Мах­на, по-зрад­ниць­ко­му розстріля­ний у лис­то­паді 1920 р. чер­во­ними в Меліто­полі); ку­лемет­ним пол­ком мах­новців – Х. Ко­жин (? – після 1921; один із кра­щих так­тиків мах­новсь­ко­го ру­ху, відіграв помітну роль у пе­ремо­гах над вій­ська­ми А. Денікіна і П. Вран­ге­ля, й­мовірно, за­гинув у бою з чер­во­ними влітку 1921 р.).

Біли­ми си­лами в Кри­му ко­ман­ду­вав ге­нерал-лей­те­нант ба­рон Пет­ро Ми­колай­ович Вран­гель (1878–1928; відзна­чив­ся в Росій­сько-японській війні, за Пер­шу світо­ву вій­ну з ротмістра став ге­нерал-май­ором, у білій армії з 1918 р., ус­ла­вив­ся бо­ями на Північно­му Кав­казі та Ку­бані, взят­тям Ца­рици­на 1919 р., 3 квітня 1920 р. об­ра­ний Го­ловою білих сил на півдні Росії і го­лов­но­коман­ду­вачем, провів низ­ку ре­форм, після по­раз­ки вивіз реш­тки армії і біженців з Кри­му, з 1920 р. в еміграції). Влас­не обо­роною Кри­му ке­рував ге­нерал від інфан­терії Олек­сандр Пав­ло­вич Кутєпов (1882–1930; у Біло­му русі з са­мого й­ого за­род­ження, 1918 р. ко­ман­ду­вав Корніловсь­ким пол­ком, дивізією, 1919 р. – кор­пу­сом, брав Харків, відзна­чив­ся в бо­ях під Ор­лом, го­лов­ний помічник П. Вран­ге­ля 1920 р., після ева­ку­ації з Кри­му в 1928–1930 рр. го­лова Росій­сько­го за­галь­новій­сько­вого со­юзу, ор­ганіза­тор низ­ки те­рактів у СРСР про­ти ор­ганів вла­ди, за­гинув під час спро­би вик­ра­ден­ня біль­шо­виць­ки­ми аген­та­ми). Ре­зер­ва­ми в ти­лу го­лов­них білих по­зицій ко­ман­ду­вали ге­нерал-лей­те­нант Ми­хай­ло Ар­хи­пович Фостіков (1886–1966; з 1918 р. у Біло­му русі, відзна­чив­ся в бо­ях на Північно­му Кав­казі та Ку­бані, з 1919 р. ге­нерал-май­ор і ко­ман­дир 2-ї Ку­бансь­кої ко­зачої дивізії, ге­рой боїв під Ца­рици­ном, Хар­ко­вом, До­нець­ком, 1920 р. пар­ти­занив на Кав­казі, вивіз реш­тки дивізії до Кри­му, після 1920 р. в еміграції) та один із кра­щих ка­валерій­ських ко­ман­дирів білої армії за увесь час її існу­ван­ня ге­нерал-лей­те­нант Іван Гав­ри­лович Бар­бо­вич (1874–1947; учас­ник Росій­сько-японсь­кої та Пер­шої світо­вої воєн, у Біло­му русі з 1919 р., ко­ман­дир кінної бри­гади, кор­пу­су, не­од­но­разо­во ра­зом із ге­нера­лом Я. Сла­щовим ря­тував Крим від за­хоп­лення чер­во­ними 1920 р., прик­ри­вав відхід армії П. Вран­ге­ля в Крим во­сени то­го ж ро­ку, після по­раз­ки в еміграції).

Пе­реду­мови події

У жовтні 1920 р. армія П. Вран­ге­ля заз­на­ла ос­та­точ­ної по­раз­ки в бо­ях під Ка­хов­кою та на Дон­басі, її поріділі час­ти­ни відій­шли в Крим, де закріпи­лися за лініями укріплень. Вод­но­час пе­ред чер­во­ним ко­ман­ду­ван­ням сто­яло неп­росте зав­дання: не до­пус­ти­ти ще однієї важ­кої зимівлі для своїх час­тин і пе­репо­чин­ку для білих. Ці об­ста­вини, а та­кож ук­ла­ден­ня ми­ру Ра­дянсь­кої Росії з Поль­щею приз­ве­ли до ух­ва­лен­ня пла­ну рішу­чого штур­му Пе­рекопсь­ко-Чон­гарсь­ких по­зицій си­лами Півден­но­го фрон­ту М. Фрун­зе (у складі 1-ї та 2-ї Кінних армій, 4-ї, 6-ї та 13-ї армій, а та­кож Кримсь­кої гру­пи мах­новців – усь­ого, за ра­дянсь­ки­ми да­ними, 146,4 тис. піхо­ти, 40,2 тис. кінно­ти; 985 гар­мат, 4435 ку­леметів, 57 пан­церних ав­то­мобілів, 17 бро­непо­тягів і 45 літаків). Пізньої осені 1920 р. Мах­новські час­ти­ни, ки­нуті в бій за до­мов­леністю «бать­ка» з біль­шо­вика­ми, налічу­вали, за різни­ми да­ними, від 6 до 10 тис. во­яків піхо­ти і кінно­ти, а та­кож ку­лемет­ний полк (до 500 ку­лемет­них та­чанок).

Чер­во­ним про­тис­то­яла чи­сель­но слаб­ка біла армія П. Вран­ге­ля і О. Кутєпо­ва, що налічу­вала 22–23 тис. піхо­тинців, 10–12 тис. кінно­ти, близь­ко 200 гар­мат, до 750 ку­леметів, 45 танків та пан­церних ав­то­мобілів, 14 бро­непо­тягів та 42 літа­ки. Ра­дянські ме­му­арис­ти та істо­рики зро­били все, аби зма­люва­ти Пе­рекопські та Чон­гарські укріплен­ня як над­по­тужні, ос­на­щені за ос­танім сло­вом то­гочас­ної вій­сько­вої на­уки та техніки фор­тифікаційні спо­руди з міна­ми, до­тами то­що. Нас­правді бе­тоно­вані бліндажі, важкі гар­матні ба­тареї існу­вали в не­великій кіль­кості на Чон­гарсь­ких по­зиціях, де бу­ло до 3 ліній окопів та ко­лючо­го дро­ту; на Ту­рець­ко­му ва­лу, що пе­рерізав Пе­рекопсь­кий пе­реший­ок, бу­ли де­рев’яно-зем­ляні бліндажі, око­пи, те са­ме сто­суєть­ся Ішунсь­ких по­зицій – дру­гої лінії білої обо­рони за 20–25 км на південь від Ту­рець­ко­го ва­лу (не об­шиті дефіцит­ни­ми в Кри­му дош­ка­ми 5–6 ліній окопів, ко­лючий дріт). Най­слаб­шою бу­ла лінія обо­рони на Ли­товсь­ко­му півос­трові – од­на лінія окопів з ко­лючим дро­том. Вран­гель не над­то роз­ра­хову­вав на кінце­ву пе­ремо­гу – реш­тки Чор­но­морсь­ко­го фло­ту, що підтри­мува­ли обо­ронців Кри­му своїм вог­нем, бу­ли го­тові роз­по­чати ева­ку­ацію армії та де­сятків ти­сяч біженців. Але для їхнь­ого по­рятун­ку потрібен був час.

Хід події

Уночі з 7 на 8 лис­то­пада 15-та, 52-га стрілецькі ди­визії, 153-тя стрілець­ка та бри­гада 51-ї дивізії, а та­кож час­ти­на мах­новців по­чали пе­реп­ра­ву че­рез Си­ваш, до­чекав­шись низь­кої во­ди. Баг­нисте мілко­вод­дя не зу­пини­ло чер­во­них – прой­шов­ши 8 км, во­ни вий­шли на північ Ли­товсь­ко­го півос­тро­ва, відки­нули ку­банців Фостіко­ва і по­чали закріплю­вати­ся на здо­буто­му плац­дармі, не­заба­ром роз­ши­рив­ши й­ого май­же на весь півострів. Час­ти­ни 15-ї та 52-ї дивізій виш­ли на Пе­рекопсь­кий пе­реший­ок з півдня і ру­шили на Ішунські по­зиції. У ви­пад­ку їхнь­ого успіху білі час­ти­ни на Ту­рець­ко­му ва­лу бу­ли б ото­чені. Про­те ша­лені баг­нетні ата­ки білих 13-ї, 34-ї та Дроз­довсь­кої піхот­них дивізій відки­нули чер­во­ну піхо­ту на­зад на Ли­товсь­кий півострів, де до ночі 8 лис­то­пада й­шли бої. Тим ча­сом три вперті ата­ки го­лов­них сил 5–1 дивізії Блю­хера на Ту­рець­кий вал при­нес­ли май­бутнь­ому мар­ша­лу СРСР самі ли­ше роз­ча­руван­ня, а й­ого бій­цям – ве­личезні втра­ти. Си­ту­ація для М. Фрун­зе ус­клад­ни­лася ще й тим, що білі ко­раблі та важ­ка ар­ти­лерія П. Вран­ге­ля зри­вали спро­би ата­ки й­ого 9-ї дивізії че­рез Си­ваш на Чон­гарські по­зиції та по довгій Ара­батській стрілці.

Ра­дянсь­кий ко­ман­ду­вач ки­нув у бій мобільні ре­зер­ви – кінно­ту (в якій чер­воні ма­ли ко­лосаль­ну чи­сель­ну пе­рева­гу). На Ли­товсь­кий півострів бу­ло пе­реп­равле­но дві кав­дивізії 2-ї Кінної армії П. Ми­роно­ва, підкріплені Кримсь­кою гру­пою С. Ка­рет­ни­кова (до 3 тис.) та ку­лемет­ним пол­ком Х. Ко­жина, котрі 9 лис­то­пада потісни­ли во­рога. Тим ча­сом нічний штурм Ту­рець­ко­го ва­лу пе­ред світан­ком 9 лис­то­пада приніс В. Блю­херу пе­ремо­гу над нез­ламни­ми дроз­довця­ми – ті відсту­пили на Ішунські по­зиції, де по­чали­ся за­пеклі бої (три­вали до 11 лис­то­пада). Нас­тав час Вран­ге­ля ро­бити «хід ко­нем» – 10 лис­то­пада в бій пішов кор­пус І. Бар­бо­вича (4,5 тис. кінно­ти), підтри­маний дроз­довця­ми. І. Бар­бо­вичу вда­лося май­же не­мож­ли­ве – зно­ву відтісни­ти чер­во­них на Ли­товсь­кий півострів, зай­шов­ши у фланг В. Блю­херу, кот­рий вгри­зав­ся в Ішунські по­зиції. У цей ледь не вирішаль­ний мо­мент всієї бит­ви ко­заків біло­го ге­нера­ла зу­пини­ли ко­заки 2-ї Кінної та мах­новці, котрі ку­лемет­ним вог­нем ви­нищи­ли за ко­рот­кий час цілі сотні білих вер­шників.

Уночі про­ти 11 лис­то­пада 30-та стрілець­ка дивізія Півден­но­го фрон­ту по­чала штурм Чон­гарсь­ких по­зицій, узяв­ши їх про­тягом до­би. Увесь день 11 лис­то­пада кращі білі пол­ки – корніловці, мар­ковці, дроз­довці – ата­кува­ли чер­во­них на ос­таннь­ому ру­бежі обо­рони Кри­му – Ішунсь­ких по­зиціях, але над­вечір бу­ли зму­шені роз­по­чати ар’єргардні бої й відсту­пити, їх відхід прик­ри­вала кінно­та. Вій­ська Фрун­зе за­губи­ли суп­ро­тив­ни­ка в сте­пово­му Кри­му – білі зуміли відірва­тися від своїх пе­ресліду­вачів на два пе­рехо­ди. Уночі про­ти 12 лис­то­пада вій­ська Вран­ге­ля по­чали відхід до портів, де ви­щез­га­даний виг­раш у часі дав їм змо­гу про­вес­ти успішну ева­ку­ацію. Ос­танній бій став­ся вдень 12 лис­то­пада не­подалік Джан­коя.

Наслідки події

Втра­ти білих час­тин бу­ли чи­мали­ми – кіль­ка ти­сяч осіб уби­тими і по­лоне­ними втра­тили обо­ронці Пе­реко­пу, Ли­товсь­ко­го півос­тро­ва, Ішунсь­ких по­зицій, по­ляг­ла знач­на час­ти­на кор­пу­су І. Бар­бо­вича, якась кількість білих бійців бу­ла взя­та в по­лон. За зізнан­ням М. Фрун­зе, втра­ти й­ого час­тин в опе­рації ста­нови­ли до 10 тис., ви­соки­ми бу­ли втра­ти мах­новців (реш­ту яких, крім кіль­кох со­тень ди­вом уцілілих, ви­нищи­ли ко­лишні со­юз­ни­ки нап­рикінці лис­то­пада то­го ж ро­ку). Внаслідок гра­мот­но про­веде­ної Вран­ге­лем ева­ку­ації з Кри­му бу­ло ви­везе­но і вря­това­но 145 693 осіб во­яків і цивіль­них. Пе­рес­тав існу­вати ос­танній ве­ликий бастіон ор­ганізо­вано­го Біло­го ру­ху на те­риторії ко­лишньої Росій­ської імперії. Кри­мом про­коти­лася чи не найбіль­ша хви­ля ма­сово­го чер­во­ного те­рору, жер­тва­ми кот­ро­го ста­ли де­сят­ки чи навіть сотні ти­сяч лю­дей.

Істо­рич­на пам’ять

Над­зви­чай­но відо­ма за ра­дянсь­ких часів подія, на честь якої в СРСР на­зива­ли дивізії та ву­лиці, ви­пус­ка­ли мар­ки, а її закінчен­ня ста­ли вва­жати закінчен­ням Гро­мадянсь­кої вій­ни (поп­ри ще більш ніж рік зав­зя­тої бо­роть­би біль­шо­виків із влас­ним на­родом на Там­бовщині, Ук­раїні, на Да­леко­му Сході, у Сибіру та Крон­штадті). Для сь­огоднішніх при­хиль­ників лівих пог­лядів на те­риторії ко­лишнь­ого СРСР – як і раніше, ос­та­точ­ний тріумф ра­дянсь­ко­го ла­ду та тру­дово­го на­роду, для пра­вих – под­виг ге­роїв Біло­го ру­ху, що дав змо­гу вря­тува­ти ве­личез­ну кількість не­вин­них життів. Оригіналь­ний варіант «аль­тер­на­тив­ної історії та ге­ог­рафії» події містить відо­мий ро­ман В. Аксь­оно­ва «Острів Крим» (1979). У су­часній Ук­раїні подія дос­татньо відо­ма зав­дя­ки підруч­ни­кам та публіцис­тиці.