Петро Конашевич-Сагайдачний

Пет­ро Ко­наше­вич–Са­гай­дач­ний(1577(1578)–1622) 

«…сла­ва ць­ого ко­заць­ко­го геть­ма­на мо­же поз­ма­гати­ся з вічністю»

Не­од­но­разо­во оби­рав­ся геть­ма­ном Вій­ська За­порозь­ко­го (ко­ли впер­ше — невідо­мо). Як пол­ко­водець П. Ко­на­ючи–Са­гай­дач­ний дот­ри­мував­ся но­ваторсь­ких для то­гочас­ної євро­пей­ської воєнної дум­ки та прак­ти­ки стра­тегічних і так­тичних нас­та­нов­лень. За­порожці під й­ого про­водом здо­були блис­ку­чу воєнну пе­ремо­гу — взя­ли прис­ту­пом по­туж­ну ту­рець­ку фор­те­цю та ве­ликий невіль­ниць­кий ри­нок у Кри­му — Ка­фу — і виз­во­лили ба­гато хрис­ти­янсь­ких бранців. Й­ого політи­ка вирізня­лася ло­яльністю до поль­сько­го уря­ду, але політичні по­зиції та орієнтації геть­ма­на не об­ме­жува­лися нею. Геть­ман дбав про міжна­родні інте­реси Вій­ська За­порозь­ко­го, був послідов­ним про­тив­ни­ком цер­ковної унії, твер­до сто­яв на боці Пра­вос­лавної Цер­кви і рішу­че відсто­ював кон­фесійні пра­ва ук­раїнців. Су­час­ни­ки ви­соко оціню­вали політич­ну та вій­сько­ву діяльність геть­ма­на, на­голо­шу­ючи на гро­мадянсь­ко­му, ри­царсь­ко­му служінні Пет­ра Ко­наше­вича–Са­гай­дач­но­го хрис­ти­янсь­ко­му світові й Вітчизні.

У пер­ших де­сятиліттях XVII століття Ос­мансь­ка імперія зне­наць­ка відчу­ла свою враз­ливість. Ра­зючи­ми уда­рами відповіли ту­рець­ко–та­тарсь­ким на­пад­ни­кам ко­заць­ка шаб­ля і муш­кет, ке­ровані безс­траш­ним воїном, об­да­рова­ним ва­таж­ком Пет­ром Ко­наше­вичем–Са­гай­дач­ним, підчас зна­мени­тих морсь­ких та су­хопут­них по­ходів на во­лодіння сул­тансь­кої Ту­реч­чи­ни та Кримсь­ко­го ханс­тва.

Про по­ход­ження і юнацькі ро­ки май­бутнь­ого геть­ма­на збе­рег­ли­ся скупі відо­мості. Як­що поль­ський шлях­тич Яків Собєсь­кий (бать­ко поль­сько­го ко­роля Яна III Собєсь­ко­го) на­зиває Са­гай­дач­но­го «за по­ход­женням, спо­собом жит­тя та звич­ка­ми прос­тою лю­диною», то інший й­ого су­час­ник — поль­ський літо­писець Й­о­ахім Єрлич, який брав участь у битві під Хо­тином, заз­на­чив у своєму літо­писі, що Пет­ро «не був прос­то­го урод­ження, але шлях­тич од Сам­бо­ра». Най­важ­ливішим дже­релом біог­рафії Са­гай­дач­но­го є па­негірич­ний віршо­ваний твір К. Са­кови­ча «Вірші на жа­лос­ний пог­реб зац­но­го ри­цера Пет­ра Ко­наше­вича Са­гай­дач­но­го». До нь­ого бу­ло до­дано ціка­ву гра­вюру із зоб­ра­жен­ням геть­ма­на вер­хи на коні. У лівій верхній час­тині ма­люн­ка — герб Са­гай­дач­но­го у формі підко­ви, яку увінчує хрест (у ге­раль­диці цей герб кла­сифікуєть­ся як «По­бог»), По­за вся­ким сумнівом, Са­кович, лю­дина для сво­го ча­су ви­соко­освіче­на (ви­пус­кник За­мой­ської та Краківсь­кої ака­демій), доб­ре усвідом­лю­вав суспіль­не зна­чен­ня істо­рич­ної пос­таті Са­гай­дач­но­го. То­му нав­ряд чи на­важив­ся б він подібним чи­ном «прик­ра­сити» ма­люнок, не ма­ючи на те дос­татніх підстав.

Ще в до­рево­люційній історіог­рафії (М. Мак­си­мович, В. Ан­то­нович, І. Ка­манін, А. Чай­ковсь­кий, Д. Явор­ниць­кий та ін.) ус­та­лила­ся дум­ка, що бать­ка Пет­ра Са­гай­дач­но­го зва­ли Ко­нон або Ко­наш. На ко­ристь ць­ого ніби­то свідчить мо­нас­тирсь­кий пом’яник Са­гай­дач­но­го, де се­ред інших імен зга­дуєть­ся Ко­нон. Але де­які істо­рики, нап­риклад Б. Барвінсь­кий, підда­ють сумніву мож­ливість та­кого пат­ронімічно­го шля­ху ви­ник­нення прізви­ща геть­ма­на. На їхню дум­ку, прізви­ще «Ко­наше­вич» узя­те не від імені бать­ка, а від імені од­но­го з предків Са­гай­дач­но­го.

За спос­те­режен­ням Б. Барвінсь­ко­го, «Са­гай­дач­ний» — це прізвись­ко геть­ма­на, да­не й­ому ко­зака­ми (цю дум­ку поділяв і Д. Явор­ниць­кий), а «Ко­наше­вич» — ро­дове прізви­ще, яке но­сили шлях­тичі з Підгір’я Ко­наше­вичі–По­пелі. Шлях­тичі По­пелі вжи­вали кіль­ка гербів, на­сам­пе­ред «Сас» та «Су­лима». Що сто­суєть­ся гер­ба «По­бог», вміще­ного у книзі К. Са­кови­ча, то він, вірогідно, пе­рей­шов до пред­став­ників ро­ду Ко­наше­вичів–По­пелів од маг­натсь­ко­го ро­ду Конєцполь­ських. Ос­танній не тіль­ки мав герб «По­бог», а й три­мав у своїх ру­ках Дро­гобич і дев’ять дов­ко­лишніх сіл, з яки­ми ме­жува­ли маєтки По­пелів: Ра­тич­на, По­пелі й Котів. Що ж до дру­гої по­лови­ни прізви­ща геть­ма­на — Са­гай­дач­ний, — во­но бу­ло да­не й­ому ко­зака­ми як вправ­но­му луч­ни­ку. Оз­броєний са­гай­да­ком, вер­шник прикріплю­вав з од­но­го бо­ку до по­яса лук з на­луч­ни­ком (чох­лом), а з дру­гого — са­гай­дак для стріл. За си­рої по­годи на са­гай­дак на­тягу­вав­ся спеціаль­ний чо­хол (тох­туй), який зни­зу зав’язу­вав­ся шнур­ком. Доб­ре нат­ре­нова­ний луч­ник за хви­лину ви­пус­кав від вось­ми до два­над­ця­ти стріл, які летіли іноді за 500 кроків. Прізвись­ко «Са­гай­дач­ний» бу­ло до­сить по­шире­ним се­ред ко­заків і в се­редині XVII століття, особ­ли­во на Подніпров’ї та Брац­лавщині. Нап­риклад, із реєстру Вій­ська За­порозь­ко­го 1649 ро­ку дізнаємо­ся, що до Ос­тапівсь­кої сотні Чи­гиринсь­ко­го пол­ку був за­писа­ний Се­мен Са­гай­дач­ний, Ла­дижинсь­кої сотні Умансь­ко­го пол­ку — Ждан Са­гай­дач­ний, Рай­го­родсь­кої сотні Брац­лав- сь­ко­го пол­ку — Вась­ко Са­гай­дач­ний.

На дум­ку істо­рика П. Са­са, на­родив­ся Пет­ро Ко­наше­вич у 1577 або 1578 році. За тодішнь­ою тра­дицією, до се­ми років хлоп­чик ви­хову­вав­ся вдо­ма. Із за­повіту во­линсь­ко­го шлях­ти­ча Ва­силя За­горовсь­ко­го ми довідуємо­ся про існу­ючу на той час прак­ти­ку, за якою з до­сяг­ненням се­милітнь­ого віку шля­хетські діти ма­ли пе­рехо­дити під опіку дя­ка, який нав­чав чи­тан­ню і пись­му цер­ковнос­лов’янсь­кою мо­вою. Нас­тупний етап нав­чання пе­ред­ба­чав вив­чення ла­тини під керівниц­твом досвідче­ного вчи­теля, «чо­ловіка доб­ро­го хрис­ти­яни­на, по­бож­но­го, який би мав про нь­ого пильність і ста­ран­ня, ве­дучи й­ого до всіля­ких цнот і по­бож­ностей». Та­ке нав­чання ма­ло три­вати три–чо­тири ро­ки. Пись­мові дже­рела та­кож засвідчу­ють, що Пет­ро з ди­тячих літ нав­чився во­лодіти лу­ком, «зброї й ко­ня з рук не ви­пус­кав».

Як заз­на­чає П. Сас, ко­ли Пет­рові ви­пов­ни­лося оди­над­цять, він за­лишив батьківсь­кий дім та по­дав­ся в на­уку до Ос­тро­га. Оче­вид­но, він і там не роз­лу­чав­ся з улюб­ле­ною зброєю, то­му що мав для ць­ого спри­ят­ливі умо­ви, ад­же місто сла­вило­ся своїми ремісни­ками–збро­яра­ми. їх ви­роби, зок­ре­ма зна­мениті са­гай­да­ки, роз­хо­дили­ся да­леко за межі Во­лині.

Пет­ро, ма­ючи ба­гаж знань, який да­вала до­маш­ня освіта, при за­раху­ванні уч­нем Ос­трозь­кої ака­демії пе­рес­ту­пив перші нав­чальні схо­дин­ки — кіль­ка еле­мен­тарних класів. В Ос­трозькій ака­демії, як при­пус­ка­ють дослідни­ки, мог­ло бу­ти сім класів — пер­ший підго­тов­чий, а в трь­ох нас­тупних (інфімі, гра­матиці, син­таксисі) вив­ча­лися мо­ви та де­які інші пред­ме­ти.

Нав­чаль­ний зак­лад, уч­нем яко­го по­щас­ти­ло ста­ти Пет рові, су­час­ни­ки на­зива­ли по–різно­му — «ко­легія», «три­мов­ний ліцей», «ака­демія». По суті, він поєдну­вав у собі еле­мен­тарну, се­ред­ню і по­чат­ки ви­щої шко­ли. В Ос­трозькій ака­демії вик­ла­дали­ся пред­ме­ти «тривіуму» — гра­мати­ка, ри­тори­ка, діалек­ти­ка, а та­кож «квад­ривіуму» — ариф­ме­тика, ге­ометрія, му­зика, ас­тро­номія. Ве­лика ува­га приділя­лася вив­ченню мов — грець­кої, ла­тинсь­кої і особ­ли­во ста­рос­лов’янсь­кої. Вив­ча­лася, оче­вид­но, й ук­раїнсь­ка книж­на мо­ва.

Ос­трозь­ка ака­демія да­вала своїм ви­хован­цям не ли­ше ґрун­товні знан­ня, відкри­ва­ючи пе­ред ни­ми ши­рокі обрії на те­рені служ­бо­вої кар’єри. Цей нав­чаль­ний зак­лад був виз­на­ним в Ук­раїні куль­тур­но–освітнім та іде­ологічним цен­тром, де мо­лодим лю­дям при­щеп­лю­вало­ся ро­зуміння зна­чущості ду­хов­них ціннос­тей сво­го на­роду, фор­му­вали­ся національ­на са­мосвідомість і гідність. У се­редо­вищі ос­трозь­ких інте­лек­ту­алів раз по раз спа­лаху­вали блис­кавки ідей­но­го спро­тиву, які роз­ри­вали хма­ри куль­тур­но- іде­ологічної асиміляції, що су­нули з чу­жих країв.

То­му цілком при­род­но, що на ви­хованців Ос­трозь­кої ака­демії, в то­му числі на Пет­ра Ко­наше­вича, справ­ля­ли вплив не ли­ше тра­диціоналістські цінності, які про­дов­жу­вали спи­рати­ся на візантій­ську освіченість та ідей­ну спад­щи­ну Київсь­кої Русі. Ад­же у XVI столітті ат­мосфе­ра ду­хов­но­го жит­тя в Ук­раїні бу­ла різно­барвнішою. Так, у цей період на ук­раїнсь­ких зем­лях до­сить го­лос­но за­яви­ла про се­бе куль­ту­ра Відрод­ження, з ха­рак­терни­ми для неї гу­маністич­ним світог­ля­дом і звер­ненням до ан­тичної спад­щи­ни. Чи­малий вне­сок у роз­ви­ток цієї течії в ук­раїнській куль­турі зро­били ще ранні ук­раїнські гу­маністи — Юрій Дро­гобич, Пав­ло Ру­син з Крос­на, ук­раїнсь­ко–поль­ські по­ети Гри­горій Ру­син із Сам­бо­ра, Се­вас­тян Кле­нович та інші. Євро­пей­ської сла­ви за­жив ук­раїнсь­ко–поль­ський мис­ли­тель і пись­мен­ник XVI століття Станіслав Оріховсь­кий, яко­го за та­лант су­час­ни­ки порівню­вали з Ци­церо­ном і Де­мос­фе­ном.

Пет­ро Ко­наше­вич нав­чався в Ос­трозі не біль­ше чо­тирь­ох–п’яти років і за­вер­шив своє нав­чання на по­чат­ку 1690–х років. Особ­ли­ва ду­хов­на ат­мосфе­ра, яка ото­чува­ла Пет­ра Ко­наше­вича в ос­трозь­кий період й­ого жит­тя, ос­та­точ­но сфор­му­вала й­ого осо­бистість. Сприй­няті ним ідейні та куль­турні віян­ня і впли­ви яс­кра­во про­яви­лися у й­ого діяль­ності вже по­за сту­дентсь­кою ла­вою.

Приб­лизно че­рез два ро­ки після закінчен­ня нав­чання в Ос­трозі Пет­ро Са­гай­дач­ний опи­нив­ся на За­порозькій Січі. Він пот­ра­пив на За­порож­жя у той час, ко­ли ко­заць­ке вій­сько вже ма­ло гнуч­ку воєнну ор­ганізацію, доцільність якої не раз до­води­лася прак­ти­кою. Пе­ребу­ва­ючи на За­порожжі, Са­гай­дач­ний швид­ко став за­гар­то­ваним воїном. Ма­ючи не­аби­які ор­ганіза­торські здібності, воль­овий ха­рак­тер і не­од­но­разо­во підтвер­джу­ючи свою відва­гу в бо­ях з во­рога­ми, він упев­не­но про­бивав­ся до керівних по­сад у За­порозь­ко­му Вій­ську. Ко­ли впер­ше й­ого об­ра­ли геть­ма­ном, дос­те­мен­но невідо­мо. В ті ча­си об­рання на геть­мансь­ку по­саду бу­ло нет­ривким. Геть­ма­ном нерідко оби­рали за­леж­но від кон­крет­ної си­ту­ації — для ор­ганізації по­ходу то­що. Та й сам термін «геть­ман» час­то оз­на­чав не ли­ше най­ви­щу воєнну і су­дову вла­ду у Вій­ську За­порозь­ко­му, а вжи­вав­ся та­кож ва­таж­ка­ми ок­ре­мих ко­заць­ких ва­таг, які на­зива­ли се­бе так з влас­ної ініціати­ви.

Ко­ли ж Пет­ро Са­гай­дач­ний став геть­ма­ном? Ми­хай­ло Гру­шевсь­кий, аналізу­ючи вірш К. Са­кови­ча, пок­ла­дав по­чаток воєнної кар’єри Са­гай­дач­но­го пе­ред 1600 ро­ком. У цій порі Са­гай­дач­ний вис­ту­пає вже не прос­тим ко­заком, а, мож­ли­во, обій­має якусь стар­шинсь­ку по­саду. Ав­тор «Віршів…» виз­на­чив період ли­царсь­ко­го змужніння Са­гай­дач­но­го на За­порожжі аж до зве­ден­ня й­ого на геть­манс­тво як «час не ма­лый». По­чаток же геть­ма­нуван­ня Са­гай­дач­но­го Гру­шевсь­кий да­тує 1614 ро­ком.

Про­те з інших дже­рел відо­мо, що в перші де­сятиліття XVII століття за­порозь­ки­ми геть­ма­нами бу­ли, зок­ре­ма, Самій­ло Кішка (за­гинув у 1602 році), Гри­горій Іза­пович (зга­дуєть­ся як геть­ман під 1606 рік), Олев­ченко (1609), Гри­горій Тис­ки­невич (1610), Дмит­ро Ба­рабаш (1617), Яків Не­родич Бо­родав­ка (1620—1621). У проміжках між геть­ма­нуван­ням де­кого з цих ко­заць­ких ва­тажків, на дум­ку Пет­ра Са­са, не­од­но­разо­во брав у ру­ки геть­мансь­ку бу­лаву і Са­гай­дач­ний. Я. Собєсь­кий так пи­сав про посідан­ня ним най­ви­щої вла­ди у Вій­ську За­порозь­ко­му: «Внаслідок сво­го служ­бо­вого ста­нови­ща зав­жди вірний ко­ролю і Речі Пос­по­литій, він був су­ворим у справі при­душен­ня ко­заць­ких своєвіль­ств; нерідко навіть не за­думу­ючись ка­рав смер­тю за най­менші про­вини; свої не­долюб­лю­вали й­ого, і за це не­од­но­разо­во вже во­лею біль­шості він лед­ве не був поз­бавле­ний вер­ховно­го керівниц­тва За­порозь­ким Вій­ськом». Схо­же, але з підкрес­ленням фак­ту не­од­но­разо­вого усу­нен­ня Са­гай­дач­но­го від геть­мансь­кої вла­ди свідчить і Пет­риці: «Чернь ко­заць­ка бра­ла й­ого час­то ва­таж­ком за­ради воєнної доб­лесті, а ски­дала че­рез строгість».

Але са­ме зав­дя­ки дис­ципліні Пет­рові Ко­наше­вичу–Са­гай­дач­но­му вда­лося вий­ти пе­ремож­цем у ба­гать­ох бо­ях і здо­бути сла­ву грізно­го й безс­траш­но­го ко­заць­ко­го ва­таж­ка під час зна­мени­тих морсь­ких та су­хопут­них по­ходів на во­лодіння Ос­мансь­кої імперії та Кримсь­ко­го ханс­тва. Влітку 1606 ро­ку ко­заки підда­ли штур­му ту­рець­ке чор­но­морсь­ке уз­бе­реж­жя, здій­снив­ши на­пади на Білго­род, Юлію та Вар­ну. Під час ць­ого по­ходу во­ни зни­щили де­сять во­рожих га­лер, а та­кож за­хопи­ли чи­малу здо­бич:

Ой в неділень­ку та по­ранень­ку
Зібра­лися гро­мадонь­ки
До ко­заць­кої по­радонь­ки,
Ста­ли ра­ду ра­дува­ти,
Відкіль Вар­ни діста­вати:
Ой чи з по­ля, ой чи з мо­ря,
А чи з річки–не­велич­ки?
Біжать, пли­вуть чо­вен­ця­ми,
Поп­леску­ють ве­сель­ця­ми.
Уда­рили з са­мопалів
В се­ми — п’ят­де­сят за­палів;
Уда­рили із гар­ма­ти —
Ста­ли місто до­бува­ти,
Ста­ли тур­ки утіка­ти,
Тую річку прок­ли­нати:
— Бо­дай річка ви­сиха­ла,
Що нас, турків, в се­бе взя­ла.
Бу­ла Вар­на здав­на слав­на —
Славнішії ко­зачень­ки,
Що тої Вар­ни діста­ли
І в ній турків заб­ра­ли.

Во­сени 1608 ро­ку за­порожці здо­були доб­ре укріпле­ний Пе­рекоп, а нас­тупно­го ро­ку здій­сни­ли нові рей­ди на ту­рецькі во­лодіння. Але особ­ли­во ве­ликий по­голос у Європі про ли­царсь­ку зви­тягу ук­раїнсь­ких ко­заків пішов після здо­бут­тя ни­ми 1614 ро­ку доб­ре укріпле­ної ту­рець­кої фор­теці Си­нопу та ни­щен­ня її гарнізо­ну, ар­се­налу, воєнних ко­раблів турків.

«…По­года бу­ла гар­на, і мо­ре спокій­не, — пи­сав А. Чай­ковсь­кий у своїй книзі «Са­гай­дач­ний». — Вис­лані на стежі суд­на, котрі пли­ли ве­ликим ко­лесом, ніде не зап­риміти­ли во­рога.

У Си­нопі, до кот­ро­го підпли­ли під вечір, ніко­му і не сни­лося про те, що так близь­ко стоїть не­бажа­ний гість.

Си­ноп — це ве­лике тор­го­вель­не ту­рець­ке місто, стоїть у близь­ких відно­синах з Ка­фою і Цар­го­родом. Тут вже зна­ли про набіг ко­заків на Ка­фу. їх це зас­по­коїло, що ко­заки вдо­волять­ся Ка­фою і поп­ли­вуть собі геть.

Ко­заки увій­шли у го­род вночі, не стріча­ючи жод­но­го опо­ру. Стріти­ли тро­хи ту­рець­кої міліції та жовнірів, яких умить по­били, потім підпа­лили в кіль­кох місцях. Тур­ки ду­мали зра­зу, що це зви­чай­ний по­жар. Аж зго­дом, ко­ли бігли ря­тува­ти, пізна­ли, хто це зро­бив. На­пав усіх ве­ликий страх. Кож­ний за­був про по­жар і хо­вавсь де по­пало. Лю­де, мов бо­жевільні, біга­ли се­ред по­жежі і ги­нули на ко­заць­ких шаб­лях. Тіль­ки не­воль­ни­ки за­вору­шились, роз­би­вали кай­да­ни, уби­вали своїх нас­тавників і єдна­лися з ко­зака­ми.

…Цілий го­род пе­ремінив­ся в од­но па­ла­юче мо­ре, у пек­ло. Са­гай­дач­ний навіть не ви­ходив на бе­рег. Від мо­ря при­казав пиль­но сто­рожи­ти, щоб не по­пас­ти у мат­ню. Та­кої лег­кої побіди ніхто не надіяв­ся. Усі приз­на­вали, що це тре­ба при­писа­ти та­лан­тові і щас­тю Са­гай­дач­но­го.

Усі, по­чав­ши від та­кого бу­вало­го ко­зака, як Іван Іскра, до ос­таннь­ого, ди­вили­ся на Са­гай­дач­но­го з ве­ликою по­шаною, з пієтиз­мом. Всі свя­то віри­ли, що де Са­гай­дач­ний ота­манує, там ко­заки му­сять побіди­ти. Та­кого ва­таж­ка не мож­на не слу­хати­ся. Са­гай­дач­ний відніс ве­лику побіду не ли­ше над тур­ка­ми. Він побідив ду­шу ко­зац­тва, яка по­кори­лась й­ого та­лан­тові і ста­ла відте­пер сліпим зна­ряд­дям у й­ого ли­царсь­ких, умілих ру­ках».

Дізнав­шись про зруй­ну­ван­ня Си­нопу, сул­тан так роз­лю­тив­ся, що звелів ве­лико­го візи­ра На­сух–па­шу повіси­ти, а ко­заків будь–що наз­догна­ти і роз­пра­вити­ся з ни­ми. З Кон­стан­ти­нопо­ля і Білго­рода не­гай­но вий­шли ко­раблі під Очаків, щоб пе­рехо­пити ко­заць­ку фло­тилію, яка по­вер­та­лася до­дому. Про­те ко­заків не так лег­ко бу­ло об­ду­рити. По­радив­шись, во­ни розділи­лися на два за­гони. Один із них мав ви­сади­тися на схід од дніпровсь­ко­го гир­ла й пе­ретяг­ну­ти чов­ни су­ходо­лом, об­ми­нув­ши та­ким чи­ном ту­рець­ку пас­тку, інший мав про­рива­тися че­рез очаківсь­кий ли­ман. Зав­дя­ки ць­ому пла­ну більшість ко­заць­ко­го вій­ська із ба­гатою здо­бич­чю по­вер­ну­лася на Січ. Але двад­цять ко­заків бу­ло по­лоне­но. їх відпра­вили до Кон­стан­ти­нопо­ля і там стра­тили.

У 1616 році ко­зацькі за­гони на чолі з Са­гай­дач­ним взя­ли Ка­фу — ве­личез­ний невіль­ниць­кий ри­нок у Кри­му, де зне­мага­ли ти­сячі бранців з Ук­раїни та інших зе­мель. Звістка про слав­ний под­виг за­порожців швид­ко об­летіла Ук­раїну, а ім’я Са­гай­дач­но­го бу­ло на ус­тах і ста­рих, і ма­лих, і бідних, і ба­гатих. На­род по­бачив у нь­ому за­хис­ни­ка своєї віри, волі і сво­го жит­тя.

«…Са­гай­дач­ний ос­та­вив кіль­ка со­тень пиль­ну­вати гір, а з реш­тою сво­го вій­ська ру­шив на Ка­фу. Са­гай­дач­ний поп­ризна­чував місце, де тре­ба на го­лос сур­ми зби­рати­ся, де зно­сити до­бичу і де при­води­ти виз­во­лених не­воль­ників. Розділив дані при­кази поміж стар­ших, хто що має ро­бити. Го­рода не віль­но бу­ло підпа­люва­ти без ок­ре­мого при­казу. Особ­ли­ву ува­гу звер­тав Са­гай­дач­ний на при­пас харчів, яких тут мож­на до­бути, їх тре­ба заб­ра­ти як­найбіль­ше, бо в Кри­му не по­живить­ся ніхто у го­лод­них та­тар, а ко­ли за­беруть не­воль­ників, то бу­де до­волі ко­го го­дува­ти. Стар­ши­на роз­хо­дилась до своїх час­тин, а Са­гай­дач­ний приліг на возі і кріпко зас­нув.

Тим ча­сом ту­рець­кий па­ша, що ко­ман­ду­вав над Ка­фою, довідав­ся вже, які гості збли­жа­ють­ся, і при­гото­вивсь до обо­рони. Усю свою си­лу, якою роз­по­ряд­жався, пос­та­вив на ва­лах. Пос­та­вили тут гар­ма­ти, хоч па­ша сам не вірив, щоб мож­на тут бо­рони­тись. Ви­дав при­каз, щоб вій­сько, ус­ту­па­ючи, схо­рони­лось на зам­ку. Ту­ди поз­но­шено ба­гато харчів. Цей за­мок ува­жав він за нез­до­бутий і тут змо­же ви­дер­жа­ти дов­шу об­ло­гу, по­ки не наспіє підмо­га. За нею пос­ла­но до най­ближ­чих го­родів над­бе­реж­них. Довіда­лись про це і кафські купці. Між ни­ми нас­тав ве­ликий пе­репо­лох. Во­ни за­носи­ли своє май­но то до зам­ку, то пе­рено­сили на ко­раблі, що сто­яли в прис­тані, інші зно­ву хо­вали усе по ль­охах, кот­рих у Кафі бу­ло до­волі.

Цілу ніч ви­жида­ли нас­ту­пу. Тур­ки зброїлись по до­мам. Зно­шено там зброю, муніцію, на­бира­но в боч­ки во­ду для га­шен­ня по­жарів. Па­ша був пев­ний, що зам­ку не візь­муть, бо та­ких гру­бих мурів лег­кою гар­ма­тою не розіб’є, а по ву­лицях справ­лять тур­ки ко­закам та­ку купіль, що жо­ден звідсіля не вий­де. До турків прис­та­ли ще і вірме­ни, і гре­ки, італійці. Всі во­ни вва­жали ко­заків за грабіжників і своїх во­рогів. Одні не­воль­ни­ки мо­лились по тюр­мах і ба­зар­них ма­гази­нах за побіду хрис­ти­янсь­ко­го вій­ська, кот­ре вис­во­бодить їх з не­волі.

Дру­гого дня ра­но вій­сько зій­шло з го­ри і при­лади­лось до нас­ту­пу. Нас­ту­пали з трь­ох боків і й­шли з та­ким зав­зяттям, що в котрімсь часі зме­ли ту­рець­ке вій­сько з валів і увій­шли до го­рода. Та тут привіта­ли їх стра­шен­ним ог­нем з вікон і з дахів — кож­ний дім пе­ремінив­ся на ок­ре­му фор­те­цю. Ту­рецькі до­ми з заґра­това­ними вікна­ми і силь­ни­ми две­рима. Лю­де жи­вуть на подвір’ї і ого­роді, який при­лягає до до­му, око­лено­го му­ром.

Са­гай­дач­ний, по­чув­ши та­ку гус­ту паль­бу, при­казав сур­ми­ти до відсту­пу. Не хотів втра­чати лю­дей. Обо­ронці ду­же зраділи, що ко­заків прог­на­ли. Тим ча­сом ко­заки по­захо­дили ізза­ду. Пе­рела­зили му­ри і че­рез ого­роди доб­ра­лись до домів, звідки їх ніхто не сподівав­ся. Роззвіре­не вій­сько ста­ло ви­бива­ти впень усіх, ко­го стріну­ли. І за­раз ста­ли гра­бити до­бичу, яку знай­шли. В ко­роткім часі усі ву­лиці од­на за од­ною бу­ли взяті. В го­роді нас­тав ве­ликий крик і ле­мент. Меш­канці хо­вались по ль­охах.

Не­воль­ни­ки, дізнав­шись, усіх пов­би­вали, по­шар­па­ли на кус­ки своїх до­зорців, роз­би­вали двері, ла­мали на собі кай­да­ни і вибіга­ли на ву­лицю з чим по­пало. Ко­заки за­бира­ли їх на збірне місце, тут бу­ли ко­зацькі стар­ши­ни, котрі роз­да­вали між них зброю, хто був до ць­ого зда­лий, і фор­му­вали за­раз сотні та по­сила­ли у бій…

Са­гай­дач­ний поїхав у го­род з своїм шта­бом, ото­чений цілою ва­тагою роз­силь­них ко­заків. Усю­ди ле­жали тру­пи по­битих лю­дей. З домів, з ба­зарів за­бира­ли вся­ке доб­ро і зно­сили на виз­на­чене місце. Са­гай­дач­но­го всю­ди віта­ли радісни­ми ок­ли­ками: «Сла­ва Са­гай­дач­но­му!» Не­воль­ни­ки ста­вали пе­ред ним нав­колішки і підно­сили уго­ру ру­ку. Тис­ну­лись до нь­ого, ха­пали за стре­мена, цілу­вали в но­ги».

Звістка про слав­ний под­виг за­порожців пе­реда­вала­ся з уст в ус­та. Рек­тор Київсь­кої братсь­кої шко­ли Касіан Са­кович так опи­сав зас­лу­ги Са­гай­дач­но­го у цій воєнній ек­спе­диції:

За сво­го геть­манс­тва взял у Турцєх місто Ка­фу,
Аж і сам це­сар ту­рецькій был в ве­ликом стра­ху
Бо му че­тыр­надцать ти­сяч там лю­ду збил,
Ка­тар­ги еди­ны па­лил, другій по­топил,
Мно­го тог­ды з не­волі христіан сво­боди,
За щто Бог з воїнством єго бла­гос­ло­вил…

Крім та­лан­ту вій­сько­вого пол­ко­вод­ця геть­ман Пет­ро Ко­наше­вич–Са­гай­дач­ний увій­шов в історію За­порозь­кої Січі і як пред­став­ник помірко­ваної час­ти­ни ко­заць­кої стар­ши­ни, яка, ре­аль­но оціню­ючи то­гочасні мож­ли­вості Вій­ська За­порозь­ко­го, на­мага­лася відсто­яти інте­реси ук­раїнства че­рез пе­рего­вори і ком­проміси з поль­ським уря­дом. Але при ць­ому слід го­вори­ти про роз­двоєність політич­ної са­мосвідо­мості Са­гай­дач­но­го: він твер­до відсто­ював кон­фесійні пра­ва ук­раїнсь­ко­го на­роду, та все ж зав­жди усвідом­лю­вав се­бе підда­ним ко­роля, гро­мадя­нином Речі Пос­по­литої. Ця ри­са ха­рак­те­ру геть­ма­на, пев­ною мірою підігріта й­ого шля­хетсь­ким по­ход­женням, що­разу про­яв­ля­лася тоді, ко­ли й­ому до­води­лося ба­лан­су­вати між інте­реса­ми Вар­ша­ви і За­порозь­кої Січі, інте­реса­ми «ста­теч­них» ко­заків і «черні». Звідси й­ого постійні по­шуки ком­промісів з поль­ським уря­дом. Та­ка по­зиція геть­ма­на не зав­жди вдо­воль­ня­ла ря­дове ко­зац­тво, що і по­яс­нює втра­ту ним час від ча­су геть­мансь­кої бу­лави.

Як свідчать ма­теріали пе­рего­ворів між ко­зака­ми й пред­став­ни­ками поль­сько­го уря­ду, які відбу­лися в 1616 році над річкою Рос­та­вицею біля Па­волочі та в 1617 році в уро­чищі Су­ха Віль­шан­ка, що біля Білої Цер­кви, Са­гай­дач­ний по­годив­ся знач­но змен­ши­ти реєстр за ра­хунок ко­заць­ких низів. Зок­ре­ма, за умо­вою Рас­та­виць­кої уго­ди реєстр об­ме­жував­ся трь­ома ти­сяча­ми, хо­ча пре­тен­дентів бу­ло май­же 20 ти­сяч. Ті, хто не пот­рапляв до реєстру, так звані «ви­пищи­ки», му­сили по­вер­та­тися до своїх панів. Але цей пункт уго­ди ви­кона­ти в тих умо­вах бу­ло прос­то не­мож­ли­во, бо оз­броєні ко­зацькі ма­си відра­зу спа­лах­ну­ли б як су­хий по­рох. Це доб­ре ро­зумів Са­гай­дач­ний, а то­му не поспішав ви­кону­вати до­сяг­нуті на Рос­та­виці до­мов­ле­ності. Од­нак між ко­зака­ми пішов по­голос про уго­довсь­ку по­зицію геть­ма­на і стар­шин, які взя­ли участь у пе­рего­ворах з ко­ролівсь­ки­ми коміса­рами. Нев­до­волен­ня Са­гай­дач­ним, що про­коти­лося се­ред ко­заків — «ви­пищиків», приз­ве­ло до то­го, що геть­ман ли­шив­ся бу­лави. Но­вим геть­ма­ном став Яць­ко Бо­родав­ка.

Геть­ман, здат­ний до ком­промісно­го вирішен­ня гос­трих політич­них і соціаль­них пи­тань, влаш­то­вував прав­лячі ко­ла Речі Пос­по­литої. Це підтвер­джує лист Сигізмун­да III до Са­гай­дач­но­го, да­това­ний 1619 ро­ком. Ко­роль ви­явив за­дово­лен­ня геть­ма­ном, який ро­бив помітні пос­лу­ги поль­ській ко­роні, зумів га­мува­ти і ка­рати не­покірних ко­заків, котрі не пот­ра­пили до реєстру, а та­кож тих, хто чи­нить са­мовільні на­пади на ту­рецькі во­лодіння, по­рушу­ючи «ко­ронні пак­ти з ціса­рем ту­рець­ким», вга­ня­ючи в хо­лод­ний піт поль­ських дип­ло­матів.

Ра­зом з тим не вар­то пе­ребіль­шу­вати зна­чен­ня ко­ролівсь­ких пох­вал Са­гай­дач­но­му. Зга­даний лист Сигізмунд III на­писав, щоб якось віддя­чити ко­закам і осо­бис­то Са­гай­дач­но­му за участь у по­ході на Мос­кву в 1618 році. По­дяка ця не знай­шла особ­ли­вого відгу­ку в сер­цях ко­заків, бо замість гро­шей та роз­ши­рен­ня привілеїв ко­роль тіль­ки то­го й зро­бив, що по­обіцяв їм свою лас­ку.

Ми­нуло не так ба­гато ча­су після підпи­саної Са­гай­дач­ним прик­рої для ко­заків Віль­шансь­кої уго­ди, як ко­роль зно­ву зму­шений був кли­кати на до­помо­гу за­порожців, ць­ого ра­зу в похід на Мос­кву, яку замірив­ся взя­ти ко­роле­вич Вла­дис­лав. Про­те без вправ­но­го й чис­ленно­го ко­заць­ко­го вій­ська й­ому годі бу­ло сподіва­тися на царсь­ку ко­рону. Тим ча­сом уря­ду, як зав­жди, не вис­та­чало коштів на спо­ряд­ження ве­лико­го вій­сько­вого кон­тинген­ту, на який зміг би спер­ти­ся шу­кач мос­ковсь­ко­го тро­ну. То­му за­лиша­лася од­на надія — на За­порозь­ке Вій­сько.

Ко­заки зго­ду на участь у мос­ковській ек­спе­диції да­ли, хо­ча й зволіка­ли з по­чат­ком по­ходу аж до літа. Мож­на ли­ше здо­гаду­вати­ся, на що роз­ра­хову­вав Са­гай­дач­ний, відгук­нувшись на зак­лик поль­сько­го уря­ду. Про­водя­чи ле­галь­ну мобілізацію ба­гато­тисяч­но­го вій­ська, він, оче­вид­но, хотів обій­ти підго­тов­ле­не для ко­заків прок­русто­ве ло­же Віль­шансь­кої комісії з її сміхот­ворно ма­лим реєстром. Не вик­лю­чено, що геть­ман повірив поль­сько­му уря­ду, який по­обіцяв повністю виз­на­ти пра­ва пра­вос­лавних на най­ближ­чо­му сеймі.

Хо­ча до­кумен­таль­них ма­теріалів про участь ко­заків у мос­ковсь­ко­му по­ході 1618 ро­ку не­бага­то, од­нак во­ни да­ють у­яв­лення про так­ти­ку су­хопут­них воєнних опе­рацій Са­гай­дач­но­го, який сповіду­вав ак­тивну нас­ту­пальність дій та на­давав ве­личез­но­го зна­чен­ня фак­то­ру рап­то­вого уда­ру по про­тив­ни­ку. Дос­ко­нало опа­нова­на ним на­ука морсь­ких по­ходів доз­во­лила ви­корис­та­ти всю ефек­тивність зас­то­суван­ня у бою зга­даних склад­ників воєнно­го мис­тец­тва. Зав­дя­ки ць­ому Са­гадач­ний пішов далі тра­дицій­но­го для ко­зац­тва спо­собу ве­ден­ня бою ото­ченим во­зами та­бором — так­ти­ки, ре­зуль­та­тив­ної в обо­роні, але ма­лоп­ри­дат­ної для до­сяг­нення стра­тегічної ініціати­ви в умо­вах мас­штаб­них воєнних опе­рацій. До речі, геть­ман про­демонс­тру­вав відхід від «табірної» стра­тегії і під час Хо­тинсь­кої вій­ни 1621 ро­ку, де ди­намічні, ак­тивні дії за­порожців спри­чини­лися до пе­ремо­ги ко­заць­ко–поль­ських сил.

Влітку 1618 ро­ку Са­гай­дач­ний на чолі 20–ти­сяч­но­го вій­ська ви­рушив на Мос­кву. Прой­шов­ши че­рез Сівер­щи­ну, ко­зацькі за­гони швид­ким мар­шем про­сува­лися в глиб Мос­ковсь­кої дер­жа­ви. За який­сь час во­ни вже зна­ходи­лися під Лівна­ми. Для воєво­ди кня­зя Ми­кити Чер­кась­ко­го та й­ого рат­ників це ста­ло нес­подіван­кою, то­му місто не змог­ло дов­го чи­нити опір. Ще не по­гас­ло по­лум’я від по­жеж, а до Са­гай­дач­но­го при­вели пер­шо­го іме­нито­го по­лоне­ного у цій воєнній кам­панії — воєво­ду Чер­кась­ко­го. Здо­був­ши Лівни, ко­заки ру­шили до Єль­ця і швид­ко й­ого по­кори­ли. По­дальші події роз­ви­вали­ся до­сить ди­намічно. Ко­заць­кий загін на чолі з пол­ковни­ком Пет­ром До­рошен­ком ово­лодів міста­ми Ле­бедин, Дан­ков, Ско­пин, Рясь­кий. Для об­ло­ги Пе­ре­яс­лавля–Ря­зансь­ко­го не вис­та­чило сил, і то­му, за­хопив­ши май­же всю Ря­зан­щи­ну, До­рошен­ко по­вер­нув загін на­зад до Єль­ця, ро­зорив­ши вод­но­час Во­ронезь­кий повіт. У си­ту­ації, що скла­лася, Са­гай­дач­ний ро­бить блис­ка­вич­ний кіль­ка­соткіло­мет­ро­вий пе­рехід — від Єль­ця до Шаць­ка. Зав­дя­ки ць­ому ма­нев­ру Шацьк бу­ло за­хоп­ле­но прак­тично без суп­ро­тиву. Іншим мар­шру­том ти­сяча вер­шників на чолі з пол­ковни­ком Ми­лос­ти­вим пішли на місто Ми­хай­лов.

На­бага­то швид­ше, ніж ру­хали­ся за­гони Са­гай­дач­но­го, по­ширю­вали­ся се­ред на­селен­ня ней­мовірні чут­ки про ко­заків. Мов­ляв, поль­ський ко­роль Сигізмунд III пос­лав сво­го си­на Вла­дис­ла­ва і ко­заць­ко­го геть­ма­на, щоб пе­рет­во­рити Мос­ковсь­ку дер­жа­ву на суціль­ну руїну та повністю ви­коріни­ти пра­вос­лав’я. То­му ко­заки, «як змії і люті вов­ки хижі», ни­щать до но­ги меш­канців підко­рених міст, уби­ва­ють свя­щеників, спа­лю­ють і гра­бу­ють мо­нас­тирі та цер­кви.

Подібни­ми три­вога­ми жив і роз­та­шова­ний на річці Проні не­вели­кий Ми­хай­лов, до яко­го наб­ли­жав­ся загін Ми­лос­ти­вого. Про­те ко­заків че­кала нес­подіван­ка. По­чала­ся страш­на зли­ва, до­рогу роз­ми­ло, коні швид­ко ви­били­ся із сил, то­му ко­лона зму­шена бу­ла уповіль­ни­ти крок.

Ли­ше 12 сер­пня загін Ми­лос­ти­вого доб­рався–та­ки до Ми­хай­ло­ва. Але за цей час до міста прий­шла підмо­га — 40 рат­ників із міста Са­пож­ка. Су­тич­ка під стіна­ми міста бу­ла не­дов­гою. Зму­чені важ­ким по­ходом ко­заки спішно відсту­пили, за­лиша­ючи на полі бою ба­гать­ох по­лег­лих. Звістка про по­раз­ку Ми­лос­ти­вого не­заба­ром дій­шла до Са­гай­дач­но­го, і 16 сер­пня геть­ман з усім вій­ськом уже був на місці по­раз­ки. Але до­ля зно­ву ви­яви­ла при­хильність до за­хис­ників міста. Вночі до них про­били­ся 80 стрільців та інший вій­сько­вий люд з Ка­луги та Сер­пу­хова. Цілу до­бу вій­сько Са­гай­дач­но­го го­тува­лося до штур­му фор­теці. З підруч­них ма­теріалів лад­на­ли де­рев’яні щи­ти, дра­бини та інші зна­ряд­дя для об­ло­ги, звідусіль зно­сили і зво­зили в’язан­ки со­ломи й хми­зу, гілки для «при­мету» — за­валу під обо­ронні стіни і вежі, який потім підпа­лював­ся. Об­ло­га роз­по­чала­ся 17 сер­пня. Ко­заки ото­чили місто суціль­ним кіль­цем. По де­рев’яних стінах з двох боків вівся приціль­ний во­гонь з гар­мат за­палю­валь­ни­ми яд­ра­ми, хма­рою си­пали­ся за­палені стріли. Час­ти­на ко­заків бе­зупин­но на­кида­ла під стіна­ми при­мет. Че­рез два дні боїв за­хис­ни­ки міста на­важи­лися зро­бити нічну ви­лаз­ку, під час якої за­порож­цям бу­ло зав­да­но знач­них втрат. Ко­закам не за­лиша­лося нічо­го іншо­го, як відсту­пити. При ць­ому Са­гай­дач­ний ніби­то прок­ри­чав ми­хай­лов­цям: «Не блаз­нюй­те про ва­шу си­лу і мій відхід… Вранці град ваш, як пти­цю, ру­кою своєю візь­му і на пус­тку й­ого по­вер­ну, і піддам вог­ню. А тим, хто жи­ве у нь­ому, ма­лому і ста­рому, зве­лю ру­ку й но­гу відтя­ти і ки­нути псам».

Зно­ву у ко­заць­ко­му та­борі за­цюка­ли со­кири — го­тува­лася но­ва об­ло­га. 23 сер­пня ко­заки ото­чили Ми­хай­лов. Ць­ого ра­зу ос­новні події роз­горта­лися біля сто­рожо­вої вежі, до якої нас­ту­па­ючим вда­лося прис­та­вити при­мет і за­сипа­ти на цій ділянці обо­ронні ро­ви зем­лею. Ми­хай­ловці чи­нили за­пек­лий опір. На го­лови ко­заків летіли ко­лоди і каміння. Ру­копаш­ний бій то­чив­ся на місь­ких ва­лах. Са­гай­дач­ний на­казав уда­рити з бо­ку Ар­хангель­ської бра­ми. Ко­заки діяли там «з ба­гать­ма умис­ла­ми», на­мага­ючись підпа­лити стіни. Чим далі, тим мен­ше у за­хис­ників міста за­лиша­лось надії на по­ряту­нок, у них закінчив­ся по­рох, а ті, котрі зос­та­лися ще жи­вими, по­чали «зе­ло зне­мага­ти і скорбіти». Все ж їм вда­лося роз­ладна­ти наміри ко­заків. Зібрав­шись з ос­танніми си­лами, ми­хай­ловці спро­мог­ли­ся на ви­лаз­ку. В ході її бу­ли спа­лені ос­новні зна­ряд­дя об­ло­ги ко­заків. Пе­реко­нав­шись, що об­ло­га за­тягуєть­ся. Са­гай­дач­ний вирішив не втра­чати далі сил, не мар­ну­вати час і 27 сер­пня, спа­лив­ши по­сад, відій­шов од міста.

Біль­ше не втя­гу­ючись у ло­кальні су­тич­ки, Са­гай­дач­ний повів ко­заків до Мос­кви. На­переріз геть­ма­ну із Паф­нутіївсь­ко­го мо­нас­ти­ря до Сер­пу­хова ви­руши­ло мос­ковсь­ке вій­сько. Й­ого ве­ли досвідче­ний пол­ко­водець князь Дмит­ро По­жарсь­кий, а та­кож князь Гри­горій Вол­консь­кий. Од­нак си­ли в них бу­ли не­надій­ни­ми. Зібра­не наспіх воїнство не ду­же пе­рей­ма­лося тур­бо­тами про май­бут­ню бит­ву, а біль­ше зай­ма­лося гра­бежем око­лиць. Да­ти лад та­кому вій­ську бу­ло важ­ко. До то­го ж, По­жарсь­ко­го зва­лила хво­роба, і за роз­по­ряд­женням ца­ря й­ого по­вер­ну­ли до Мос­кви.

Са­гай­дач­ний без особ­ли­вих зу­силь роз­бив мос­ковсь­ких рат­ників уже під час пе­реп­ра­ви че­рез Оку. Не зустріча­ючи далі ор­ганізо­вано­го опо­ру, він пішов ка­ширсь­кою до­рогою прос­то на сто­лицю Мос­ковсь­кої дер­жа­ви. Щоп­равда, цар ше раз спро­бував да­ти ге­нераль­ну бит­ву ко­закам, спо­рядив­ши до Донсь­ко­го мо­нас­ти­ря бо­яр з ве­ликим вій­ськом. З ць­ого нічо­го не вий­шло, бо, по­бачив­ши ко­заків, мос­ковські рат­ни­ки в паніці ки­нули­ся врозтіч.

Без­пе­реш­кодно обій­шов­ши Мос­кву, Са­гай­дач­ний з’єднав­ся з си­лами Вла­дис­ла­ва, став­ка яко­го зна­ходи­лася за кіль­ка верст від сто­лиці — під Ту­шино. Під час звич­них у та­кому ви­пад­ку уро­чис­тостей геть­ман пе­редав ко­роле­вичу по­лоне­них ко­мен­дантів Єль­ця і Лівен, а та­кож мос­ковсь­ких послів до Кри­му. На вій­ськовій раді бу­ло виріше­но роз­по­чати об­ло­гу Мос­кви у ніч на Свя­ту Пок­ро­ву (пе­ред 1 жов­тня). Взят­тя міста Вла­дис­лав довірив Са­гай­дач­но­му, пок­ла­да­ючись на й­ого досвід і вій­сько­вий вишкіл ко­заків. Крім то­го, по­сила­ючи їх на штурм доб­ре укріпле­ної фор­теці, ко­роле­вич був не від то­го, щоб заг­ребти жар чу­жими ру­ками. З нас­танням сутінків ко­заць­кий табір по­чав го­тува­тися до вис­ту­пу. Пе­ревіря­ли зброю, за­сипа­ли по­рохом ла­дун­ки, сідла­ли ко­ней, го­тува­ли штур­мові дра­бини та інші за­соби для об­ло­ги.

Але нез­ва­жа­ючи на ре­тель­ну підго­тов­ку, штурм міста не вдав­ся, хоч ко­закам по­щас­ти­ло ви­сади­ти в повітря Ос­тро­женсь­ку бра­му. По­перед­жені пе­ребіжчи­ками з поль­сько–ко­заць­ко­го та­бору за­хис­ни­ки міста встиг­ли підго­тува­тися до обо­рони. Зустрівши за­пек­лий опір мос­квичів, ата­ку­ючі відко­тили­ся на­зад. Де­який час під стіна­ми Мос­кви гриміли гар­матні й муш­кетні постріли, лу­нали вой­ов­ничі гас­ла, чу­лися сто­гони й прок­ляття вми­ра­ючих і по­ране­них. Про­те бій пос­ту­пово за­тухав. Ко­заки при­пини­ли об­ло­гу міста.

Ви­никає пи­тан­ня: чо­му Са­гай­дач­ний не ви­явив на­леж­ної на­полег­ли­вості у та­кий важ­ли­вий мо­мент, ко­ли міг ста­тися рішу­чий пе­релом у ході воєнної кам­панії 1618 ро­ку на ко­ристь поль­сько–ко­заць­ких сил? Ад­же він, без­пе­реч­но, ро­зумів, що пе­ред ним сто­лиця дер­жа­ви, а не провінцій­ний Ми­хай­лов, від здо­бут­тя чи нез­до­бут­тя яко­го ма­ло що зміню­вало­ся. Найвірогіднішою при­чиною ви­да­ють­ся су­то так­тичні мірку­ван­ня геть­ма­на. Ад­же він пе­ресвідчив­ся у то­му, що нес­подіва­ний штурм не вдав­ся, а три­вала об­ло­га доб­ре укріпле­ного міста не вхо­дила в й­ого план. Неспіш ні, ста­тичні воєнні дії ви­ходи­ли за рам­ки вій­сько­вої стра­тегії Са­гай­дач­но­го.

З ук­ла­ден­ням Де­улінсь­ко­го пе­ремир’я місія ко­заків у Мос­ковській дер­жаві, яку на них пок­лав ко­ролівсь­кий уряд, ви­чер­па­лася. По­вер­та­ючись в Ук­раїну, три сотні ко­заків на чолі з пол­ковни­ком Жда­ном Кон­ши­ним відділи­лись од вій­ська і по­дали­ся до Мос­кви. Наміри ко­заків бу­ли мир­ни­ми — во­ни й­шли на служ­бу до ца­ря. Чи кри­лися за цим вчин­ком політичні мо­тиви, чи це був прос­то праг­ма­тич­ний роз­ра­хунок на щед­ру плат­ню з царсь­кої скар­бниці, су­дити важ­ко. Але найімовірніше, що ця акція відбу­лася не в ре­зуль­таті рап­то­вого по­риву, їй пе­реду­вала пев­на підго­тов­ча ро­бота се­ред ко­заків, а та­кож на­лагод­ження відповідних кон­тактів з пред­став­ни­ками мос­ковсь­ко­го уря­ду. Подібні дії му­сили бу­ти по­год­жені із геть­ма­ном, бо інак­ше нав­ряд чи вда­лося б та­кому не­чис­ленно­му за­гону без­болісно «відко­лотись» од вій­ська. Су­дячи з усь­ого, в ць­ому політич­но­му жесті у бік вчо­рашнь­ого про­тив­ни­ка мав зацікав­леність сам Са­гай­дач­ний, яко­му не з ру­ки бу­ло по­рива­ти всі зв’яз­ки з царсь­ким уря­дом. Геть­ман діяв так са­мо, як і після за­вер­шення сво­го по­переднь­ого по­ходу на Мос­ковщи­ну у 1613 році. Вис­ту­пив­ши тоді з Пу­тив­ля, він прой­шов че­рез Вол­хов, Білів, Ліхвин, Пе­ремишль, до­сяг Ка­луги, звідти за­вер­нув на­зад і пішов до Києва. Літо­писець повідом­ляє з ць­ого при­воду, що ко­ли геть­ман «ми­мо град Ку­реск шес­тво­ва, тог­да к граж­да­нам… при­сылал от се­бя дву че­лове­ка: обяв­ляя, аки он гра­да Кур­ска, у­ез­ду и в нем жи­вущим во­инс­тву сво­ему за­пове­да ни еди­ного зла сот­во­ряти». От­же, Са­гай­дач­ний не па­лив усі «мос­ти» між За­порозь­кою Січчю та царсь­ким уря­дом. Зроб­ле­ний ним у той час крок до при­мирен­ня міг пос­лу­жити в май­бутнь­ому для по­нов­лення кон­тактів ко­заків із мос­ковсь­ким уря­дом.

Ми­нуло тро­хи біль­ше ро­ку після за­вер­шення по­ходу ко­заків 1618 ро­ку. Ще не за­гоїли­ся ра­ни учас­ників по­ходу, свіжи­ми бу­ли спо­гади про не­давні кри­ваві події, а Са­гай­дач­ний вже спо­рядив до Мос­кви своє по­соль­ство. Щоп­равда, ко­заць­ким пос­лам не вда­лося до­бити­ся а­удієнції у ца­ря, хоч їм ви­яв­ля­ли всілякі зна­ки ува­ги, що свідчи­ло про ве­лику зацікав­леність мос­ковсь­ко­го уря­ду в на­лагод­женні сто­сунків із Вій­ськом За­порозь­ким. Під час роз­мо­ви з пос­ла­ми князь Дмит­ро По­жарсь­кий ска­зав: «Не ос­кор­бляй­тесь, что не ви­дели ес­те очей его цар­ско­го ве­личес­тва: вы ес­те приш­ли к Мос­кве пе­ред пос­том, а в пост у ве­лико­го го­суда­ря на­шего ни­какие пос­лы и ино­зем­цы не бы­ва­ют; а ны­не цар­ское ве­личес­тво едет мо­лить­ся к свя­тым мес­там и ве­лел вас от­пустить». Ко­закам бу­ла ви­дана «лег­ка царсь­ка плат­ня» — 300 кар­бо­ванців, сук­но, до­рогі тка­нини та інші речі.

Зро­зуміло, ре­зуль­та­ти ць­ого по­соль­ства не зво­дили­ся до гро­шової ви­наго­роди та от­ри­маних ко­зака­ми по­дарунків. За­думи Са­гай­дач­но­го бу­ли знач­но да­леко­сяжніши­ми. Він де­монс­тру­вав пе­ред ца­рем го­товність ко­заць­ко­го вій­ська «слу­жить го­лова­ми сво­ими по–преж­не­му, как оне слу­жили преж­ним ве­ликим рос­сий­ским го­суда­рям и в их го­судар­ских по­веле­ни­ях бы­ли, и на нед­ру­гов их хо­дили, и крым­ские улу­сы гро­мили». Але ж тре­ба заз­на­чити, що про­позиція слу­жити ца­рю «по–преж­не­му» ве­ликою мірою ма­ла зна­чен­ня ети­кет­ної умов­ності і навіть в разі її прий­нят­тя ні до чо­го особ­ли­во не зо­бов’язу­вала обидві сто­рони.

Існу­ють й інші підтвер­джен­ня, що за­порожці, зок­ре­ма й Са­гай­дач­ний, не бу­ли но­вач­ка­ми у то­гочасній дип­ло­матії. Нап­риклад, зас­но­вана у ті ро­ки в Європі ан­ти­турець­ка «Ліга хрис­ти­янсь­кої міліції» пок­ла­дала ве­ликі надії на ко­заць­ко­го ва­таж­ка у справі виг­нання ту­рець­ких за­вой­ов­ників. Це бу­ла до­сить силь­на ор­ганізація, яку очо­лював на­щадок ос­таннь­ого грець­ко­го імпе­рато­ра Па­ле­оло­га — фран­цузь­кий князь де Ше­вер. Ліга ста­вила собі за ме­ту ство­рен­ня мо­гутньої євро­пей­ської армії, кот­ра, об’єднав­ши вій­ськові фор­му­ван­ня ба­гать­ох країн, змог­ла б витісни­ти турків з Євро­пи, а мож­ли­во, й зни­щити Ос­мансь­ку імперію вза­галі. Осе­ред­ком Ліги бу­ло містеч­ко Кар­пан­трас, роз­та­шова­не не­подалік Авінь­йона. У місце­вих архівах знай­де­но ру­копи­си, що засвідчу­ють факт пе­рего­ворів Са­гай­дач­но­го з кня­зем де Не­вером про мож­ливість участі ко­заків у ан­ти­турецькій кам­панії. Відо­мо та­кож, що до неї вирішив приєдна­тися геть­ман з усім Вій­ськом За­порозь­ким, який обіцяв вис­та­вити на вій­ну з Ту­реч­чи­ною 60–ти­сяч­не вій­сько. Та­кож Са­гай­дач­ний, че­рез по­серед­ниц­тво кон­стан­ти­нополь­сько­го патріар­ха, з яким мав якісь кон­такти, роз­ра­хову­вав ор­ганізу­вати пов­стан­ня греків. Існує дум­ка, що ко­заць­ка стар­ши­на сподіва­лася по­бачи­ти Са­гай­дач­но­го на чолі за­галь­ноєвро­пей­ської армії, але рап­то­ва смерть від ра­ни пе­реш­ко­дила та­кому приз­на­чен­ню.

На­ведені прик­ла­ди дип­ло­матич­ної діяль­ності за­порозь­ких ко­заків доз­во­ля­ють пред­метніше підій­ти до з’ясу­ван­ня пи­тан­ня про ме­ту по­соль­ства Са­гай­дач­но­го до Мос­кви у січні 1620 ро­ку.

Ко­заць­кий геть­ман, відряд­жа­ючи пов­но­важ­них пред­став­ників до Мос­кви, не ро­бив нічо­го та­кого, що мог­ло б ра­дикаль­но зміни­ти існу­ючий тоді політич­ний ста­тус ук­раїнсь­ких зе­мель, які вхо­дили до скла­ду Речі Пос­по­литої. Дип­ло­матич­ний сенс ць­ого по­соль­ства по­лягав у намірах Пет­ра Са­гай­дач­но­го відно­вити в Ук­раїні в пов­но­му об­сязі ієрархію пра­вос­лавної цер­кви. Ад­же нав­ряд чи ви­пад­ко­во по­соль­ська місія ко­заків співпа­ла з пе­ребу­ван­ням у Москві єру­салимсь­ко­го патріар­ха Те­офа­на. Впли­вовий ієрарх Східної цер­кви на той час уже вис­вя­тив на патріар­шес­тво Філа­рета — бать­ка ца­ря і за­вер­шу­вав свої спра­ви у Мос­ковській дер­жаві. Са­ме тоді і при­були до Мос­кви ко­зацькі пос­ли. Без­пе­реч­но, во­ни му­сили ма­ти якісь вказівки від геть­ма­на що­до кон­тактів з Те­офа­ном, яко­го в по­даль­шо­му бу­ло за­луче­но до віднов­лення в Ук­раїні пра­вос­лавної ієрархії. Не вик­лю­чено, що Са­гай­дач­ний роз­ра­хову­вав й на де­які інші, так би мо­вити, «побічні» ре­зуль­та­ти від пе­рего­ворів. Ад­же де­монс­трація го­тов­ності Вій­ська За­порозь­ко­го ста­ти на царсь­ку служ­бу пе­ред­ба­чала як­що не підтрим­ку, то то­леран­тне став­лення вінце­нос­ця до за­дума­них Са­гай­дач­ним цер­ковних про­ектів. Та й подібні «ми­ролюбні» кло­поти ко­заків по­винні бу­ли пом’як­ши­ти вра­жен­ня Те­офа­на про за­порожців, які зовсім не­дав­но во­юва­ли про­ти «од­новірців».

Не вик­ли­кає сумніву той факт, що Са­гай­дач­ний от­ри­мав че­рез послів ви­чер­пну інфор­мацію про най­ближчі наміри Те­офа­на. Ко­ли єру­салимсь­кий патріарх у бе­резні 1620 ро­ку по­кидав кор­до­ни Мос­ковсь­кої дер­жа­ви, на­зустріч й­ому виїха­ли ко­заки на чолі із са­мим Са­гай­дач ним. Во­ни суп­ро­вод­жу­вали Те­офа­на аж до Києва, де той зу­пинив­ся на По­долі у відве­деній спеціаль­но для нь­ого ре­зиденції на те­риторії Київсь­ко­го Бо­го­яв­ленсь­ко­го мо­нас­ти­ря.

Пе­ребу­ван­ня у Києві єру­салимсь­ко­го патріар­ха ско­лих­ну­ло цер­ковне і суспіль­но–політич­не жит­тя міста. Ад­же впер­ше після Брестсь­ко­го цер­ковно­го со­бору 1596 ро­ку з’яви­лася ре­аль­на мож­ливість відно­вити пра­вос­лавну ієрархію (на той час вірність пра­вос­лав’ю про­дов­жу­вав зберіга­ти ли­ше один єпис­коп львівсь­кий Єремія Ти­саровсь­кий). Де­путації від місце­вого ду­ховенс­тва, Київсь­ко­го Бо­го­яв­ленсь­ко­го братс­тва, та й осо­бис­то Са­гай­дач­ний про­сили вис­вя­тити пра­вос­лавних вла­дик. За свідчен­ням Іова Бо­рець­ко­го, пос­вя­чено­го у ті дні на мит­ро­поли­та, Те­офа­ну бу­ло ска­зано: «Не був би ти патріар­хом, не був би ти пас­ти­рем доб­рим, не був би ти Хрис­то­вим і апос­толь­ським намісни­ком, як­би пре­велебність твоя на­родові русь­ко­му мит­ро­поли­та й єпис­копів не пос­вя­тив і не зос­та­вив, зас­тавши нас тут пе­ресліду­ваних і без пас­тирів».

Урешті–решт патріарх дав зго­ду на здій­снен­ня ак­ту хіро­тонії1. Від й­ого імені бу­ли розіслані гра­моти до всіх пра­вос­лавних Речі Пос­по­литої із зак­ли­ком оби­рати кан­ди­дату­ри, гідні єпис­копсь­ко­го са­ну.

15 сер­пня 1620 ро­ку в Києві ос­та­точ­но виз­на­чили пре­тен­дентів на єпис­копські ка­фед­ри, і во­сени роз­по­чало­ся вис­вя­чен­ня. Це­ремонія приз­на­чала­ся на пізню го­дину, щоб зай­вий раз не при­вер­та­ти ува­гу' поль­ських влас­тей та ка­толиць­ко–уніатсь­ких кіл. Місцем її про­веден­ня ста­ла Бо­го­яв­ленсь­ка цер­ква Києво–Братсь­ко­го мо­нас­ти­ря.

Пер­шим прой­шов цер­ковне таїнство хіро­тонії на Пе­ремишль­ське єпис­копс­тво ігу­мен Київсь­ко­го Ме­жигірсь­ко­го мо­нас­ти­ря Ісая Ко­пинсь­кий.

У неділю, 9 жов­тня на Київсь­ку і Га­лиць­ку мит­ро­полії був вис­вя­чений ігу­мен Ми­хайлівсь­ко­го мо­нас­ти­ря, рек­тор Братсь­кої шко­ли Іов Бо­рець­кий. Пра­вос­лавна цер­ква в Ук­раїні зно­ву от­ри­мала сво­го ви­щого ду­хов­но­го звер­хни­ка. Ми­нув де­який час, і бу­ло по­нов­ле­но всі ос­новні єпис­копські ка­фед­ри пра­вос­лавної єпархії в Ук­раїні. У Трах­те­мирівсь­ко­му мо­нас­тирі, ку­ди Те­офан при­був у суп­ро­воді но­вопос­тавле­них єпис­копів і під охо­роною трь­ох ти­сяч ко­заків, очо­люва­них Са­гай­дач­ним, на Во­лоди­мирсь­ку і Бе­рес­тей­ську єпис­копські ка­фед­ри єру­салимсь­кий патріарх вис­вя­тив архіман­дри­та місце­вого мо­нас­ти­ря Єзекіля Кур­це­вича, а в Білій Церкві в єпис­копсь­кий сан бу­ло ру­копок­ла­дено ігу­мена Чер­нчиць­ко­го мо­нас­ти­ря (поб­ли­зу Луць­ка) Ісакія Бо­рис­ко­вича, який от­ри­мав Луць­ку й Ос­трозь­ку єпархії. Зго­дом у місті Жи­вотові бу­ло вис­вя­чено на єпис­копс­тво Холмсь­ке і Белзь­ке Паїсія Іпо­лито­вича. Під час пе­ребу­ван­ня в Ук­раїні єру­салимсь­ко­го патріар­ха Те­офа­на бу­ли по­нов­лені та­кож пра­вос­лавні єпис­копії на біло­русь­ких зем­лях.

По­вер­нення пра­вос­лавній церкві її ієрархів бу­ло ре­зуль­та­том цілес­пря­мова­ної політи­ки Са­гай­дач­но­го, який у своїх діях зна­ходив підтрим­ку і співчут­тя се­ред ши­роких мас і суспіль­но–політич­них сил в Ук­раїні, на­сам­пе­ред ко­зац­тва, пра­вос­лавно­го ду­ховенс­тва, учас­ників братсь­ко­го ру­ху, час­ти­ни ра­дикаль­но нас­троєної шлях­ти. При ць­ому вибір ча­су для цієї акції зу­мов­лю­вав­ся не яки­мись стра­тегічни­ми мірку­ван­ня­ми, а візи­том єру­салимсь­ко­го патріар­ха до Мос­кви. Са­гай­дач­ний не че­кав спри­ят­ли­вого для цієї спра­ви збігу об­ста­вин, зав­дя­ки яко­му уряд Речі Пос­по­литої став би більш при­хиль­ним у релігій­но­му пи­танні, він не по­бо­яв­ся нак­ли­кати на се­бе (та й не тіль­ки на се­бе!) ве­ликі неп­риємності з бо­ку ко­роля та поль­сько­го уря­ду. Відва­жив­шись на цей крок, він усвідом­лю­вав по­тенціальні мож­ли­вості суспіль­но–політич­них сил, які пред­став­ляв і на які міг спер­ти­ся.

Віднов­лення ієрархії пра­вос­лавної цер­кви в Ук­раїні хоч і вик­ли­кало хви­лю роз­дра­туван­ня і пог­роз з бо­ку ка­толиць­ко–кле­рикаль­них кіл Речі Пос­по­литої, од­нак не приз­ве­ло до рішу­чих ка­раль­них дій. При­чиною ць­ого бу­ла ве­лика не­без­пе­ка, яка на­виса­ла над Поль­щею. У лю­тому 1618 ро­ку в Ту­реч­чині до вла­ди прий­шов вой­ов­ни­чий Ос­ман II, який посів прес­тол сво­го бать­ка Мус­та­фи І, ски­нуто­го яни­чара­ми. Ук­лавши пе­ремир’я з Персією, мо­лодий сул­тан роз­по­чав ак­тивну підго­тов­ку до вій­ни з Поль­щею. Спро­би ко­ролівсь­ко­го уря­ду за­лаго­дити су­переч­ності між дво­ма дер­жа­вами за до­помо­гою дип­ло­матич­них пе­рего­ворів ні до чо­го не при­вели. Нез­ва­жа­ючи на не­без­пе­ку, воєнні при­готу­ван­ня Польщі бу­ли до­сить кво­лими. Ко­рон­ний геть­ман Станіслав Жол­кевсь­кий спромігся зібра­ти ли­ше де­сяти­тисяч­не вій­сько. З ци­ми мізер­ни­ми, як для та­кого ви­пад­ку, си­лами на по­чат­ку ве­рес­ня 1620 ро­ку він пе­рей­шов Дністер і ру­шив у нап­рямку Ясс, щоб з’єдна­тися з вій­ськом мол­давсь­ко­го гос­по­даря Граціані. Че­рез який­сь час на Це­цорські по­ля в Мол­давії при­було ве­личез­не ту­рець­ко–та­тарсь­ке вій­сько на чолі з Іскан­дер–па­шею та кримсь­ким ха­ном Джанібек–Гіреєм. Роз­по­чала­ся за­пек­ла бит­ва, яка три­вала сімнад­цять днів. Наслідки ста­ли ка­тас­трофічни­ми для поль­сько­го вій­ська. На полі бою по­ляг­ли кращі пол­ко­водці Речі Пос­по­литої. За­гинув і Жол­кевсь­кий. Се­ред по­лег­лих був і Ми­хай­ло Хмель­ниць­кий — бать­ко май­бутнь­ого геть­ма­на Ук­раїни Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го. Пе­ремож­цям же діста­лися ве­ликі воєнні тро­феї, в то­му числі 120 гар­мат, ве­личез­ний вій­сько­вий обоз.

Ок­ри­лений успіхом, Ос­ман II роз­по­чав ши­роко­мас­штаб­ну підго­тов­ку до вирішаль­ної вій­ни з Поль­щею. Пе­ред сул­тансь­ким па­лацом з’явив­ся бун­чук із кінсь­кої гри­ви, що свідчи­ло про осо­бис­ту участь ту­рець­ко­го сул­та­на у по­ході.

Над Поль­щею на­вис­ла смер­тель­на не­без­пе­ка. Прав­лячі ко­ла країни га­ряч­ко­во на­мага­лися знай­ти вихід із скрут­но­го ста­нови­ща. Бу­ли пос­лані по­соль­ства до Па­пи та до урядів євро­пей­ських пра­вителів з відчай­душ­ни­ми про­хан­ня­ми про до­помо­гу. Од­нак з бо­ку сусідів спра­ви не пішли далі сло­вес­них за­пев­нень у підтримці бо­роть­би про­ти ту­рець­кої аг­ресії. Поль­ський сейм у зв’яз­ку з очіку ваною вій­ною ввів нові над­зви­чайні по­дат­ки у країні. Але зібра­них коштів яв­но не вис­та­чало для ор­ганізації ве­ликої армії, здат­ної зу­пини­ти ту­рець­ку на­валу.

Пот­ра­пив­ши у без­вихідь, поль­ський уряд зму­шений був звер­ну­тися по до­помо­гу до ук­раїнсь­ких ко­заків. Щоб схи­лити їх на свій бік, ко­роль Сигізмунд III вирішив уда­тися до по­серед­ниц­тва єру­салимсь­ко­го патріар­ха Те­офа­на і від ря­див до нь­ого сво­го сек­ре­таря Обол­ковсь­ко­го з відповідни­ми інструкціями. Нев­довзі Те­офан надіслав ко­закам лис­та, зак­ли­ка­ючи їх спіль­но з по­ляка­ми да­ти відсіч вій­ську Ос­ма­на II. У червні 1621 ро­ку в уро­чищі Су­ха Дібро­ва (між Ржи­щевом та Білою Цер­квою) зібра­лася ко­заць­ка ра­да, на якій зва­жува­лася мож­ливість спіль­них дій ко­заків і ко­рон­но­го вій­ська. На ра­ду при­були та­кож пред­став­ни­ки пра­вос­лавно­го ду­ховенс­тва — мит­ро­полит І. Бо­рець­кий, єпис­коп Є. Кур­це­вич, май­же 300 свя­щеників, 50 ченців. Упер­ше після не­давнь­ого пос­вя­чен­ня у 1620 році пра­вос­лавні ієрар­хи без­по­середньо взя­ли участь в акції та­кої ве­ликої політич­ної ва­ги. Ад­же від по­зитив­но­го вирішен­ня пи­тан­ня про зброй­ну до­помо­гу Польщі за­лежа­ла ба­гато в чо­му і до­ля ко­заць­кої «рес­публіки». Геть­ман і стар­ши­на, а та­кож більшість ко­заків доб­ре ро­зуміли, що сул­тан не об­ме­жить­ся роз­гро­мом Польщі, а по­вер­не зброю й про­ти Ук­раїни. То­му се­ред ко­заць­ко­го вій­ська де­далі впев­неніше зву­чали го­лоси, що зак­ли­кали до бо­роть­би з «бу­сур­ма­нами». Крім то­го, ут­во­рен­ня ан­ти­турець­кої ко­заць­ко–поль­ської воєнної ко­аліції відкри­вало пер­спек­ти­ву (як з’ясу­вало­ся пізніше, при­мар­ну) зрівнян­ня в пра­вах пра­вос­лавної цер­кви з інши­ми кон­фесіями Речі Пос­по­литої.

З поль­сько­го бо­ку на ра­ду при­були ко­ролівські пос­ланці, які від імені уря­ду по­обіця­ли ко­закам плат­ню за участь у по­ході, а та­кож пос­тупки в релігій­но­му пи­танні. Після бур­хли­вого об­го­ворен­ня ра­да ух­ва­лила оруж­но вис­ту­пати про­ти Ос­ма­на II. Тоді ж на геть­манс­тво був об­ра­ний пред­став­ник не­реєстро­вого ко­зац­тва Яць­ко Бо­родав­ка (Не­родич), яко­го геть­ман С. Жол­кевсь­кий ха­рак­те­ризу­вав як «най­менш знат­но­го і найбільш бунтівли­вого». У зв’яз­ку із по­ходом бу­ло про­веде­но об­рання пол­ковників, оса­вулів, сот­ників, ота­манів, а та­кож послів до ко­роля. Пред­став­ля­ти інте­реси ко­заків пе­ред ко­ролівсь­ким прес­то­лом ви­пало досвідче­ному у політиці П. Са­гай­дач­но­му, який до то­го ж ко­рис­ту­вав­ся довір’ям поль­сько­го уря­ду. Крім нь­ого до Вар­ша­ви нап­равляв­ся єпис­коп Є. Кур­це­вич. Зва­жа­ючи на не­давні делікатні об­ста­вини віднов­лення пра­вос­лавної ієрархії в Ук­раїні, вклю­чен­ня Кур­це­вича до по­соль­ства ма­ло ха­рак­тер своєрідно­го де­мар­шу пе­ред прав­ля­чими ко­лами шля­хетсь­кої Польщі з бо­ку ко­заків і пра­вос­лавної цер­кви. Ви­кону­ючи во­лю ра­ди, геть­ман Бо­родав­ка повів вій­сько, яке налічу­вало по­над 41 ти­сячу за­порожців і кіль­ка сот донсь­ких ко­заків, до Хо­тинсь­кої фор­теці на з’єднан­ня з поль­ськи­ми си­лами.

Тим ча­сом ук­раїнсь­ке по­соль­ство при­було до Вар­ша­ви. Са­гай­дач­ний от­ри­мав а­удієнцію в ко­роля, під час якої на­поля­гав на за­дово­ленні низ­ки ко­заць­ких ви­мог політич­но­го ха­рак­те­ру, зок­ре­ма й офіцій­но­го виз­нання поль­ським уря­дом ак­та віднов­лення пра­вос­лавної ієрархії. Геть­ман не вис­ту­пав як по­сол–про­хач, який сми­рен­но че­кає вирішен­ня своєї спра­ви. Він ви­явив без­ком­промісну рішучість у кон­фесій­но­му пи­танні, яке хви­люва­ло не тіль­ки ко­заків, а й най­ширші ко­ла то­гочас­но­го ук­раїнсь­ко­го суспіль­ства. Од­но­час­но Са­гай­дач­ний по­казав се­бе гнуч­ким дип­ло­матом — шу­кав і зна­ходив підтрим­ку се­ред впли­вових поль­ських се­наторів, навіть се­ред пред­став­ників ка­толиць­ко­го ду­ховенс­тва, го­тових й­ти на будь–які пос­тупки «схиз­ма­тикам» за­ради за­лучен­ня слав­нозвісно­го ко­заць­ко­го вій­ська до бо­роть­би з ту­рець­кою на­валою. Про дип­ло­матичні кро­ки «ко­заць­ко­го ге­нера­ла» Са­гай­дач­но­го у Вар­шаві роз­повідав у своєму листі до кар­ди­нала Лю­довіга ка­толиць­кий єпис­коп Фран­ческо Чіріолі: «Се­ред ка­толиків, зок­ре­ма й цер­ковників, не бра­кує впли­вових осіб, які при­хильні до членів ко­заць­ко­го по­соль­ства (з ог­ля­ду на те­перішню заг­ро­зу вій­ни з тур­ка­ми). А зга­даний Са­гай­дач­ний відвер­то за­яв­ляє, що ко­ролівство не одер­жить ні най­мен­шої до­помо­ги від жод­но­го ко­зака і від біль­шої час­ти­ни схиз­ма­тиків, як­що їхні ви­моги не бу­дуть вис­лу­хані. З дру­гого бо­ку, ба­гато хто з цих сень­йорів не тіль­ки вва­жає, що бу­ло б ве­личез­ною шко­дою втра­тити до­помо­гу ко­заків, вій­сько яких вих­ва­ля­ють як більш боєздат­не і кра­ще ор­ганізо­ване, ніж те, яке очо­лює ко­рон­ний геть­ман, а й підкрес­лю­ють не­без­пе­ку, що ці ко­заки не би­тимуть­ся про­ти турків, і то­му го­ворять, що в да­ний мо­мент не­обхідно піти на пос­тупки, щоб во­ни ли­шили­ся вдо­воле­ними».

Са­гай­дач­ний за­явив про се­бе як впли­вовий політик, від по­зиції яко­го ве­ликою мірою за­лежа­ла до­ля всієї Речі Пос­по­литої. Це підтвер­ди­ла й­ого ак­тивна участь у роз­робці так­тично­го пла­ну роз­гро­му ту­рець­ко­го вій­ська. Поль­ські се­нато­ри й шля­хетські пос­ли з ве­ликим зацікав­ленням пос­та­вили­ся до про­позиції прос­лавле­ного пол­ко­вод­ця про­вес­ти нічну ата­ку про­ти ту­рець­кої армії. Вод­но­час бу­ло виріше­но пи­тан­ня й про орієнтовні стро­ки воєнної опе­рації.

Са­гай­дач­ний при­був із Вар­ша­ви у поль­ський табір, роз­та­шова­ний під Хо­тином, не­задов­го пе­ред по­чат­ком ге­нераль­ної бит­ви з си­лами Ос­ма­на II. Ко­заць­ко­го пол­ко­вод­ця з ве­лики­ми по­чес­тя­ми зустрів сам го­лов­но­коман­ду­вач поль­ської армії — віленсь­кий воєво­да і геть­ман Ве­лико­го князівства Ли­товсь­ко­го Карл Ход­ке­вич. Після об­го­ворен­ня де­талей май­бутньої бит­ви Са­гай­дач­ний, у суп­ро­воді двох хо­ругов поль­сько­го вій­ська, пе­реп­ра­вив­ся на лівий бе­рег Дністра, щоб діста­тися до ко­заць­ко­го та­бору. Са­ме в цей період з досвідче­ним і за­гар­то­ваним у бо­ях воїном ста­лася при­года, яка за­мало не кош­ту­вала й­ому жит­тя. Роз­шу­ку­ючи За­порозь­ке Вій­сько, Са­гай­дач­ний се­ред ночі нат­ра­пив на сліди кінсь­ких ко­пит, які ви­вели й­ого на вогні воєнно­го та­бору. Ко­ли тро­хи роз­видніло­ся, він зро­зумів, що пе­ребу­ває в ту­рець­ко­му стані. Сто­рожа од­ра­зу ж зап­риміти­ла чу­жого. Роз­по­чалась ша­лена по­гоня. Під не­само­виті ви­гуки пе­ресліду­вачів і зловісне дзиж­чання ту­рець­ких стріл Са­гай­дач­ний що­духу гнав ко­ня до най­ближ­чо­го лісу. Во­роги вже наб­ли­зились до нь­ого, але він на пов­но­му хо­ду стриб­нув з ко­ня і зник у гу­щавині. Ко­заць­кий ва­тажок цілий день блу­кав лісом, зне­мага­ючи від гли­бокої ра­ни в ру­ку, за­подіяної во­рожою стрілою. На­решті пе­ред ним блис­ну­ло пле­со Дністра. Пе­реп­ра­вив­шись че­рез ріку в рай­оні Мо­гиле­ва (нині Мо­гилів–Поділь­ський), він доб­рався до своїх.

При­бут­тя Са­гай­дач­но­го під Мо­гилів збу­рило жит­тя ко­заць­ко­го та­бору. За­порожці по­чали відкри­то про­яв­ля­ти не­задо­волен­ня геть­манс­твом Бо­родав­ки, який при­пус­тився де­яких про­рахунків у керівництві вій­ськом. Не­заба­ром бу­ла скли­кана ра­да, на якій Са­гай­дач­ний роз­повів про своє по­соль­ство до Вар­ша­ви, про щедрі обіцян­ки поль­сько­го уря­ду. Звідусіль за­луна­ли ви­гуки ко­заків, які про­пону­вали звес­ти й­ого на геть­манс­тво. Так во­но, врешті, і ста­лося — Пет­ро Са­гай­дач­ний зно­ву став геть­ма­ном.

До­сяг­ну­тий успіх Са­гай­дач­ний поспішив закріпи­ти жор­сто­кими за­хода­ми що­до ски­нуто­го геть­ма­на Бо­родав­ки. За­кував­ши й­ого у кай­да­ни, но­вий провідник ко­заць­ко­го вій­ська де­який час прот­ри­мав й­ого під вар­тою, а потім на­казав стра­тити.

Звістку про усу­нен­ня від вла­ди не­пос­тупли­вого й нез­говірли­вого ко­заць­ко­го геть­ма­на, по­за вся­ким сумнівом, з ве­ликим за­дово­лен­ням сприй­ня­ли у поль­ській сто­лиці. Не­задов­го до ць­ого Сигізмунд III надіслав лис­та К. Ход- ке­вичу, в яко­му нед­вознач­но про­пону­вав го­лов­но­коман­ду­вачу ко­рон­но­го вій­ська вжи­ти енергій­них за­ходів, щоб ски­нути Бо­родав­ку з геть­манс­тва і зап­ро­пону­вати кан­ди­дату­ру більш «пок­ла­дис­то­го» Са­гай­дач­но­го. У пи­танні що­до Бо­родав­ки інте­реси Са­гай­дач­но­го й поль­сько­го уря­ду зій­шли­ся. Про­те од­не діло — хо­лод­ний роз­ра­хунок у політичній грі за най­ви­щу вла­ду в ко­заць­ко­му вій­ську, а зовсім інше — мо­раль­не са­мо­усвідом­лення своїх учинків. Ад­же Бо­родав­ка був для Са­гай­дач­но­го не тіль­ки су­пер­ни­ком, а й со­рат­ни­ком у бо­ротьбі за спіль­ну спра­ву. До­кори сумління не за­лиша­ли Са­гай­дач­но­го аж до смерті.

Але все це бу­ло зго­дом. А тоді, от­ри­мав­ши геть­мансь­ку бу­лаву, Са­гай­дач­ний усю свою енергію спря­мував на вирішен­ня невідклад­них бой­ових зав­дань, зок­ре­ма на з’єднан­ня ко­заць­ких сил з поль­ським вій­ськом. Од­нак зро­бити це ви­яви­лося не так прос­то. Ос­ман II твер­до вирішив пе­рехо­пити стра­тегічну ініціати­ву, тоб­то роз­гро­мити ко­заків ще до то­го, як во­ни підій­дуть до поль­сько­го та­бору під Хо­тин. Відбірні ту­рець­ко–та­тарські си­ли ціло­добо­во з лю­тим зав­зяттям насіда­ли на ко­заць­ке вій­сько. Че­рез це пе­рехід за­порожців з–під Мо­гиле­ва в рай­он Хо­тина, який три­вав по­над тиж­день, був над­зви­чай­но важ­ким та вис­нажли­вим. Роз­повіда­ючи про ви­яв­ле­ну тоді ко­зака­ми відчай­душ­ну хо­робрість, а та­кож опи­су­ючи за­пек­лий ха­рак­тер боїв, які во­ни ве­ли по до­розі до Хо­тина, Я. Собєсь­кий зма­лював та­кий епізод: «Со­рок за­порожців, які відби­лися від сво­го вій­ська й пе­рехо­вува­лися у пе­черах між ске­лями, при­вер­ну­ли до се­бе ува­гу про­тив­ни­ка. Бу­ли при­везені гар­ма­ти, щоб зни­щити цих воїнів, поз­бавле­них вся­кої до­помо­ги. Про­те всі зу­сил­ля бу­ли мар­ни­ми, оскіль­ки са­ма місцевість за­хища­ла об­ло­жених. Ос­ман, втра­тив­ши два дні, вирішив за­мори­ти їх го­лодом. Ото­чені з усіх боків ко­заки відваж­но би­лися з во­рогом (оскіль­ки відчай нерідко спо­нукає до бла­город­ної смерті). Вис­на­жені го­лодом і труд­но­щами, вкриті по­рохо­вим пи­лом, во­ни пок­ла­ли жит­тя ра­зом із зброєю. Ос­ман га­неб­но піддав їх му­кам і, за­був­ши про сул­тансь­ку гідність, пус­кав у них стріли влас­но­руч­но, на­казав­ши прив’яза­ти ко­заків до де­рев».

Але ж подібні пе­ремо­ги ту­рець­ко­го вій­ська нас­правді ма­ло що їм да­вали. Уни­ка­ючи ото­чен­ня і за­тяж­них по­зицій­них боїв, ко­заки «щас­ли­во і зі сла­вою бо­роли­ся з тур­ка­ми», зуміли відірва­тися від пе­ресліду­ван­ня і підій­ти до Хо­тина. За ми­лю від фор­теці во­ни роз­би­ли табір. А з нас­танням тем­ря­ви Са­гай­дач­ний пе­редис­ло­кував своє вій­сько, наб­ли­зив й­ого до Дністра, роз­та­шував­ши й­ого по­ряд з поль­ським та­бором.

Об’єднан­ня ко­заць­ких і поль­ських вій­ськ хоч і роз­лю­тило, але не збен­те­жило Ос­ма­на II, який не сумнівав­ся у блис­ка­вич­но­му і пов­но­му роз­громі ко­заць­ко–поль­ських сил, бо чи­сель­но й­ого армія знач­но пе­рева­жала суп­ро­тив­ни­ка (за де­яки­ми да­ними, турків і та­тар налічу­вало­ся по­над 250 ти­сяч, за­порожців — 40 ти­сяч, поль­ське ко­рон­не вій­сько ма­ло 35 ти­сяч чо­ловік).

У нес­трим­но­му ба­жанні яко­мога скоріше увінча­ти се­бе лав­ра­ми пе­ремож­ця Ос­ман II навіть не дав вій­ську пе­репо­чити (тур­ки підій­шли до Хо­тина на по­чат­ку ве­рес­ня). Він на­казав ата­кува­ти про­тив­ни­ка, не згор­та­ючи робіт по об­лашту­ван­ню та­бору. Пер­ший удар тур­ки спря­мува­ли про­ти за­порожців. Ко­заць­ка піхо­та й ка­валерія не тіль­ки успішно відби­ли во­рожий нас­туп, а й самі ки­нули­ся в кон­тра­таку, на за­вер­шаль­но­му етапі якої ко­заків підтри­мали ок­ремі за­гони ко­рон­но­го вій­ська. За­пеклі бой­ові дії при­пини­лися тіль­ки з нас­танням тем­ря­ви. Тур­кам бу­ло зав­да­но помітних втрат. Так закінчив­ся пер­ший день бит­ви.

Без­пе­реч­но, що вирішаль­ну роль у пе­ремозі поль­сько–ко­заць­ких вій­ськ у Хо­тинській війні 1621 ро­ку відігра­ли ук­раїнські пол­ки, їх воєнна так­ти­ка, прек­расна бой­ова ви­уч­ка, стійкість у бою і відчай­душ­на хо­робрість ста­ли для вій­ська сул­тансь­кої Ту­реч­чи­ни не­побор­ною пе­реш­ко­дою. Під стіна­ми Хо­тина усіма гра­нями за­ся­яв та­лант Са­гай­дач­но­го як пол­ко­вод­ця. Ко­заць­кий геть­ман про­демонс­тру­вав блис­ку­че так­тичне мис­лення, без­до­ган­не вміння ке­рува­ти ба­гато­тисяч­ни­ми ма­сами піхо­ти і ка­валерії, нет­ра­диційні ме­тоди ор­ганізації обо­рон­них та нас­ту­паль­них опе­рацій в умо­вах бо­роть­би з чи­сель­но пе­рева­жа­ючим про­тив­ни­ком.

Од­ним із прик­ладів вій­сько­вого та­лан­ту Са­гай­дач­но­го є пе­рег­ру­пуван­ня ко­заць­ко­го вій­ська під час бою, який відбув­ся 3 ве­рес­ня 1621 ро­ку. Щоб уник­ну­ти зай­вих втрат від інтен­сивно­го вог­ню турків, які нас­ту­пали, геть­ман скон­цен­тру­вав си­ли на пра­вому і ліво­му флан­гах, прак­тично ого­лив­ши по­зицію по цен­тру. Внаслідок ба­гато­разо­вого збіль­шен­ня чи­сель­ності вій­ськ на флан­гах відповідно по­силю­вала­ся і си­ла уда­ру на ос­новних нап­рямках кон­тра­таки. При ць­ому зрос­ла щільність і ефек­тивність руш­нично­го вог­ню — го­лов­но­го ко­зиря ко­заць­кої піхо­ти. Та­ке роз­та­шуван­ня да­ло їм відчутні пе­рева­ги. Опи­нив­шись у вог­ня­ному «мішку» між дво­ма уг­ру­пован­ня­ми ко­заць­ко­го вій­ська, во­рог по­чав поспішно відсту­пати. Кон­тра­таку­ючим уда­ром за­порожці все далі гна­ли ос­манців від своїх по­зицій. На місці бою за­лиши­лася си­ла–си­лен­на вби­тих ту­рець­ких сол­датів, ле­жали по­кинуті гар­ма­ти. Втра­ти у живій силі на­бува­ли для сул­тансь­ко­го вій­ська заг­розли­вих розмірів. За різни­ми да­ними, то­го дня Ос­ман II втра­тив від 10 до 20 ти­сяч своїх воїнів.

Для обо­рони від ар­ти­лерій­сько­го вог­ню й руч­ної вог­не­паль­ної зброї в ко­заць­ко­му та­борі зас­то­сува­лося не тіль­ки пе­рег­ру­пуван­ня вій­ськ у ході бою, але й ви­корис­то­вува­лися та­кож різні зем­ляні укріплен­ня — ва­ли, ро­ви, шанці і навіть нез­вичні для то­гочас­ної воєнної інже­нерії спо­руди «бліндаж­но­го» ти­пу. Між іншим, ко­заки, які прек­расно во­лоділи мис­тец­твом спо­руд­ження поль­ових укріплень, постій­но ма­ли при собі зас­ту­пи. Що сто­суєть­ся ко­заць­ких «бліндажів», то во­ни до­сить надій­но за­хища­ли від во­рожих ядер. Це підтвер­ди­ли, зок­ре­ма, події 4 ве­рес­ня, ко­ли вся си­ла ар­ти­лерій­сько­го вог­ню турків бу­ла спря­мова­на на ко­заць­кий табір. Без­пре­цеден­тний за своїми мас­шта­бами гар­матний обстріл три­вав п’ять го­дин. Навіть за­гар­то­ваний у ба­гать­ох бит­вах Ход­ке­вич приз­нався, що ніко­ли в житті не чув та­кого гуч­но­го гар­матно­го гро­му. Але цей ар­ти­лерій­ський обстріл приніс тур­кам мізер­ний ре­зуль­тат. Ко­заки по­кину­ли по­зиції, ку­ди пот­рапля­ли яд­ра, і зай­ня­ли місця в так зва­них «пе­черах». У ре­зуль­таті їхні втра­ти бу­ли мінімаль­ни­ми — за­гинув один курінний ота­ман Ва­сюк Зо­ря.

По­дальші події то­го дня роз­горта­лися так. Поль­ський загін під ко­ман­ду­ван­ням Ру­синовсь­ко­го у складі кіль­кох хо­ругов і важ­ко­оз­броєної ка­валерії зав­дав відволіка­ючо­го уда­ру по тур­ках, а ко­заки, ра­зом з кіль­ко­ма поль­ськи­ми за­гона­ми, підня­лися в ата­ку і над­вечір увірва­лися до та­бору Ос­ма­на II. У самій гущі бою пе­ребу­вав і Са­гай­дач­ний, який пос­лав гінця до Ход­ке­вича з ви­могою як­най­швид­ше прис­ла­ти підкріплен­ня. Од­нак го­лов­но­коман­ду­вач поль­сько­го вій­ська не ско­рис­тався над­зви­чай­но спри­ят­ли­вою си­ту­ацією, яка да­вала шанс рішу­че пе­рело­мити хід вій­ни на ко­ристь об’єдна­них ко­заць­ко–поль­ських сил. Ко­заки не до­чека­лися на підмо­гу. Але, нез­ва­жа­ючи і на та­ку об­ста­вину, опе­рація відігра­ла ве­лику роль у по­разці ту­рець­ко­го вій­ська. При­чому не тіль­ки то­му, що про­тив­ник заз­нав важ­ких ут­рат (оче­видець подій Матвій Тит­ловсь­кий на­зивав циф­ру — 15 ти­сяч уби­тих ту­рець­ких сол­дат, з них по­над три ти­сячі яни­чар). Своїм нес­подіва­ним про­ривом у табір, який вва­жав­ся неп­риступ­ною твер­ди­нею, ко­заки підірва­ли бой­овий дух ту­рець­кої армії і по­хит­ну­ли її во­лю до пе­ремо­ги.

По­ряд з ата­ками Са­гай­дач­ний ор­ганізу­вав ефек­тивну сис­те­му обо­рон­но­го вог­ню, мак­си­маль­но ви­корис­то­ву­ючи бой­ові мож­ли­вості ко­заць­ко­го вій­ська. Під Хо­тином чи не впер­ше у та­ких мас­шта­бах успішно прой­шов пе­ревірку но­вий так­тичний прий­ом — зал­по­вий во­гонь з муш­кетів по во­рогу з мак­си­маль­но близь­кої відстані. Про це свідчать воєнні дії 8 ве­рес­ня, ко­ли ве­личез­не ту­рець­ко–та­тарсь­ке уг­ру­пован­ня (ста­новим хреб­том яко­го бу­ли яни­чари) на світан­ку роз­по­чало ата­ку на ко­заць­кий табір. За­порожці за­ляг­ли у шан­цях і, не відкри­ва­ючи стріль­би, че­кали підхо­ду во­рога. А ко­ли тур­ки по­чали ма­сово до­лати обо­рон­ний рів, ко­заки за ко­ман­дою од­но­час­но підве­лися по всій лінії обо­рони і впри­тул відкри­ли по ата­ку­ючих во­гонь з муш­кетів. Підсу­мок то­го дня був сум­ним для сул­та­на. Ли­ше в ро­ву пе­ред ко­заць­ким та­бором по­ляг­ло по­над три ти­сячі й­ого воїнів. Ут­ра­ти ж ко­заків бу­ли віднос­но не­вели­кими.

Са­гай­дач­ний, який ве­лико­го зна­чен­ня на­давав фак­то­ру рап­то­вості, приділяв пиль­ну ува­гу ор­ганізації нічних атак. У пла­ни геть­ма­на вхо­див на­валь­ний удар всіма на­яв­ни­ми ко­заць­ко–поль­ськи­ми си­лами по роз­та­шова­ному на ніч ту­рець­ко­му та­бору. Про­те спро­тив цим за­думам чи­нив чес­то­люб­ний Ход­ке­вич, який не ба­жав діли­ти з ки­мось сла­ву пе­ремож­ця. До то­го ж, кон­серва­тив­но мис­ля­чий го­лов­но­коман­ду­вач ко­рон­но­го вій­ська не міг сприй­ня­ти но­вих повівів у воєнній так­тиці. Ви­хова­ний на тра­дицій­них шля­хетсь­ких ціннос­тях з при­таман­ним їм ко­дек­сом ли­царсь­кої честі, він виз­на­вав ли­ше «бла­городні» бой­ові дії. То­му Ход­ке­вич упе­ред­же­но ста­вив­ся до таємни­чих нічних ви­лазок, що, на й­ого дум­ку, бу­ли чу­жими ли­царській зви­тязі справжнь­ого шлях­ти­ча, кот­рий здо­буває сла­ву тіль­ки у відкри­тому бою.

Про­те ли­товсь­кий геть­ман відчу­вав єством, як у по­тили­цю й­ому ди­хає мо­гут­ня воєнна ма­шина ту­рець­кої армії.

Це зму­сило Ход­ке­вича вга­мува­ти амбіції і виз­на­ти не­обхідність про­веден­ня нічно­го бою. Поль­ське ко­ман­ду­ван­ня спіль­но з Са­гай­дач­ним роз­ро­било де­таль­ний план нічної опе­рації, в яко­му втіли­лися ос­новні так­тичні за­дум­ки ко­заць­ко­го геть­ма­на. Він пе­ред­ба­чав од­но­час­ний нас­туп ко­заць­ких і поль­ських сил на ту­рець­кий табір з двох нап­рямків. Ос­новний удар мав зав­да­ти двад­ця­тити­сяч­ний ку­лак за­порожців у взаємодії з кіль­ко­ма за­гона­ми поль­ської армії. У прор­ва­ний прохід поб­ли­зу Дністра ма­ли ки­нутись усі на­явні хо­руг­ви Ход­ке­вича. Дру­гий — фак­тично до­поміжний ма­невр з бо­ку лісу — ма­ли здій­сни­ти піхотні за­гони поль­ської армії (угорські та німецькі). За пла­ном опе­рації тут по­винні бу­ли розмісти­тися ре­зервні си­ли, зав­данням яких бу­ло відби­ти мож­ливі ата­ки та­тарсь­кої кінно­ти.

Пе­ред світан­ком, зберіга­ючи цілко­виту ти­шу, ко­зацькі і поль­ські пол­ки по­кида­ли межі та­бору. Нес­подіва­но уперіщи­ла зли­ва. Ата­ку, яка по–справжнь­ому так і не роз­по­чала­ся, до­вело­ся відклас­ти, бо під силь­ним до­щем ста­вало прак­тично не­мож­ли­вим зас­то­суван­ня руш­ниць і муш­кетів.

Нез­ва­жа­ючи на те, що ге­нераль­ний нас­туп об’єдна­них ко­заць­ко–поль­ських сил тієї ночі здій­сни­ти не вда­лося, Са­гай­дач­ний не­од­но­разо­во по­силав ко­заків на нічні ви­лаз­ки. Ефект від цих бой­ових опе­рацій був ду­же ве­ликим, бо крім то­го, що во­рог заз­на­вав відчут­них втрат у живій силі, во­ни де­моралізу­вали вій­сько про­тив­ни­ка, по­род­жу­вали ма­сове де­зер­тирс­тво. Сул­тан ро­бив га­ряч­кові пе­рес­та­нов­ки се­ред воєна­чаль­ників, де­яких навіть стра­тив, але це нічо­го не зміни­ло. Скажімо, вночі 17 ве­рес­ня загін із кіль­кох сот ко­заків проб­рався у во­рожий стан і зни­щив по­над ти­сячу ту­рець­ких сол­датів. Самі ж за­порожці без втрат по­вер­ну­лися до сво­го та­бору. Тієї ж ночі ко­заки влаш­ту­вали ще один на­пад, на стра­тегічно важ­ли­вий об’єкт — міст че­рез Дністер. Ця ви­лаз­ка кош­ту­вала жит­тя ба­гать­ом во­рожим вар­то­вим, зок­ре­ма сотні яни­чар. Нас­тупно­го дня гру­па сміливців з ко­заць­ко­го та­бору се­ред ночі зно­ву з’яви­лася у во­рожо­му стані, зни­щив­ши по­над 600 сол­датів про­тив­ни­ка, і за­хопи­ла ве­лику кількість ко­ней, вер­блюдів, волів, кош­товнос­тей, два яни­ чарські зна­мена та інші тро­феї. А ще че­рез кіль­ка днів під час нічної ви­лаз­ки за­малим не взя­ли в по­лон ве­лико­го візи­ра Ху­сей­на–па­шу.

Вій­на пос­ту­пово по­чала на­бува­ти за­тяж­но­го по­зицій­но­го ха­рак­те­ру. Про­те 28 ве­рес­ня Ос­ман II на­важив­ся роз­по­чати но­вий за­галь­ний нас­туп. За­пек­лий бій три­вав з вось­мої го­дини ран­ку до смер­кання. Де­сят­ки ту­рець­ких гар­мат бе­зупин­но би­ли яд­ра­ми ве­лико­го калібру по лінії обо­рони ко­заць­ко­го і поль­сько­го вій­ська. Ос­новні си­ли турків ць­ого ра­зу бу­ли ки­нуті на най­слабкішу ділян­ку, яку зай­мав загін Ру­синовсь­ко­го. Цей са­мов­певне­ний поль­ський воєна­чаль­ник навіть не по­тур­бу­вав­ся на­леж­ним чи­ном укріпи­ти по­зицію, звівши тіль­ки низь­кий вал. На­бага­то ре­тельніше підго­тува­лися до штур­му тур­ки. Яни­чари, зок­ре­ма, взя­ли з со­бою щи­ти, які до то­го не ви­корис­то­вува­ли. Діючи спіль­но з ка­вале­рис­та­ми, які спіши­лися з ко­ней, во­ни проб­ра­лися че­рез ліс і май­же з усіх боків по­чали ата­кува­ти загін Ру­синовсь­ко­го. Ли­ше ціною ней­мовірних зу­силь і зав­дя­ки підкріплен­ню склад­не ста­нови­ще на цій ділянці вда­лося вип­ра­вити.

Тим ча­сом добірні си­ли ту­рець­кої армії штур­му­вали ко­заць­кий табір з фрон­ту, а та­тарсь­ка кінно­та ро­била спро­би ото­чити ко­заків з флангів. Од­нак прор­ва­ти обо­рону ко­заць­ко­го вій­ська ви­яви­лося не прос­то. Вис­на­жив­ши про­тив­ни­ка, ко­заки за на­казом Са­гай­дач­но­го підня­лися в кон­тра­таку. Тур­ки по­чали тіка­ти по всь­ому фрон­ту. Після цієї пе­ремо­ги Ход­ке­вич зго­див­ся на пе­рего­вори з тур­ка­ми про по­чес­ний для Польщі мир. Під Хо­тином розвіяла­ся ілюзія про не­пере­можність сул­тансь­кої армії.

Бой­ова співдружність ко­заць­ко­го та поль­сько­го вій­ська у Хо­тинській війні на­була ве­лико­го міжна­род­но­го ре­зонан­су, ад­же фак­тично бу­ло зу­пине­но воєнну ек­спансію Ту­реч­чи­ни, зав­да­но пер­шо­го справді відчут­но­го уда­ру по Ос­манській імперії, який провістив май­бутній за­непад ць­ого се­реднь­овічно­го ко­лоса.

Але для геть­ма­на Пет­ра Са­гай­дач­но­го важ­ке по­ранен­ня і щой­но пе­режи­та нап­ру­га ви­лили­ся в смер­тель­ну не­дугу. Шлях від Хо­тина до Києва здав­ся зне­силе­ному воєна­чаль­ни­ку справжнь­ою му­кою. На по­розі рідно­го до­му й­ого з пла­чем зустріла дру­жина Анас­тасія Пов­ченсь­ка. Чи справді неміч чо­ловіка вик­ли­кала у неї не­вимов­ний жаль, чи це бу­ли, так би мо­вити, «ри­ту­альні» сль­ози, су­дити важ­ко, бо сто­сун­ки між под­ружжям не відзна­чали­ся іде­альністю. Інак­ше як по­яс­ни­ти факт, що Са­гай­дач­ний, всу­переч за­галь­ноп­рий­нятій у ті ча­си прак­тиці, своїм за­повітом не відпи­сав на ко­ристь дру­жини навіть ше­ляга із до­сить знач­них геть­мансь­ких статків. Ма­буть, і Анас­тасія не ду­же по­бива­лася й ту­жила за чо­ловіком, бо не за­бари­лася по й­ого смерті вий­ти заміж за шлях­ти­ча Іва­на Пй­он­чинсь­ко­го.

Але все це ста­лося де­що пізніше. А тоді, по­вер­нувшись до­дому, Са­гай­дач­ний ле­жав при­кутий хво­робою до ліжка, не ма­ючи ніякої надії на оду­жан­ня. Як ми­нали ос­танні дні ко­заць­ко­го геть­ма­на, про що він у той час ду­мав і яки­ми пе­рей­мав­ся тур­бо­тами? В істо­ричній літе­ратурі що­до ць­ого склав­ся пев­ний сте­ре­отип, який до кінця не по­дола­ний і сь­огодні. Мов­ляв, Са­гай­дач­ний вже не міг вий­ня­ти з піхов шаб­лю на за­хист Ук­раїни, але ж мав сла­ву і не­запе­реч­ний ав­то­ритет пол­ко­вод­ця і то­му не мар­ну­вав ос­танні дні сво­го жит­тя і пи­сав до поль­сько­го ко­роля лис­ти з політич­ни­ми ви­мога­ми.

Подібна точ­ка зо­ру про те, що «го­дило­ся» ро­бити Са­гай­дач­но­му на смер­тно­му одрі, сфор­му­вала­ся, оче­вид­но, під впли­вом літо­пису С. Ве­лич­ка, в яко­му на­ведені ос­танні лис­ти Са­гай­дач­но­го до поль­сько­го ко­роля. Так, у пе­ред­смертно­му листі Са­гай­дач­но­го до Сигізмун­да III (бе­резень 1622 ро­ку) геть­ман ніби­то ви­магає від ко­роля ви­дан­ня спеціаль­но­го універ­са­лу, який би убез­пе­чив ко­заків од утисків шлях­ти і на­зав­жди покінчив з унією. Але пос­тає пи­тан­ня: чи існу­вав та­кий лист? Мож­ли­во, так са­мо, як і ба­гато інших до­кументів, що увій­шли до літо­пису С. Ве­лич­ка, він був ви­гад­кою ко­заць­ко­го літо­пис­ця. Бо тяж­ко хво­рому геть­ма­ну бу­ло вже не до зем­них тур­бот. Геть­ман по­мирав. Це зро­зумів і він сам, і ті, хто й­ого ото­чува­ли.

За п’ять днів до кон­чи­ни геть­ман склав за­повіт, за яким ве­ликі су­ми гро­шей од­пи­сав Львівсь­ко­му братс­тву (1,5 ти­сячі поль­ських зло­тих «на на­уку і на цви­ченья ба­каля­ров учо­них»), Київсь­ко­му братс­тву, різним цер­квам і мо­нас­ти­рям.

Пет­ро Ко­наше­вич–Са­гай­дач­ний пішов з жит­тя 10 квітня 1622 ро­ку. Хо­вали й­ого на те­риторії Братсь­ко­го мо­нас­ти­ря. Поп­ро­щати­ся з ко­лишнім геть­ма­ном прий­шло ду­же ба­гато лю­дей. Зміню­ючи один од­но­го, 20 учнів Київсь­ко­го ко­легіуму чи­тали па­негірик, скла­дений для ць­ого ви­пад­ку К. Са­кови­чем. Зву­чали сло­ва, що прос­лавля­ли виз­начно­го ко­заць­ко­го ор­ганіза­тора і пол­ко­вод­ця, да­леког­лядно­го політи­ка і щед­ро­го ме­цена­та. Зок­ре­ма, «спу­дей» 

Матвій Кізи­мович по­дяку­вав геть­ма­ну за без­ко­рис­ли­ве по­жер­тву­ван­ня на­жито­го ба­гатс­тва на гро­мадсь­ке доб­ро. Він на­гадав при­сутнім про підтрим­ку, яку ви­явив Са­гай­дач­ний Київсь­ко­му братс­тву, ко­ли за­писав­ся до нь­ого ра­зом з усім Вій­ськом За­порозь­ким:

Таж кра­ще го­лови пок­ласти за от­чизну,
Ніж лю­тим во­рогам дістать­ся в да­ровиз­ну,
Бо хто за рідний край не хо­че по­мирать,
Із рідним краєм той сам му­сить по­гибать.
Тож Са­гай­дач­ний наш волів прий­ня­ти ра­ни,
Ніж хрис­ти­янсь­кий люд відда­ти від по­сани.
Від ра­ни смер­тної до­час­но він ско­нав,
Та сла­ву мужністю навік за­во­ював…
Як Нес­тор та Ахілл — у Греції ге­рої,
Як Гек­тор сміли­вий прос­ла­вив­ся у Трої,
В Афінах скла­лася Пе­рик­ло­ва хва­ла,
У Фемісток­лові гриміли скрізь діла,
Як мужність Курція у Римі всі хва­лили
І пе­ремож­но­го Пом­пея бо­жес­тви­ли,
Хай Са­гай­дач­но­го ім’я повік–віків
Прос­ла­вить на­ша Русь, як прик­лад для синів,
Щоб про діла й­ого на­щад­ки спо­мина­ли
І гідним іме­нем в на­родах на­зива­ли.1

Але, як заз­на­чав ук­раїнсь­кий істо­рик В. Ан­то­нович, місце мо­гили мар­но шу­кати­ме нині поціно­вувач ста­рожит­ностей чи краєзна­вець. Під час пе­ребу­дови цер­кви на по­чат­ку XVIII століття во­на опи­нила­ся під будівлею но­вої стіни хра­му і зник­ла з очей на­щадків.

Да­лекий відгомін тих часів, ко­ли над кру­тими морсь­ки­ми хви­лями й не­озо­рими прос­то­рами ук­раїнсь­ких степів із уст ко­заків од­на­ково го­лос­но лу­нало ім’я Са­гай­дач­но­го, відбив­ся в пісні «Ой на горі да женці жнуть». Не­має в ній роз­повіді про кри­ваві січі, в яких брав участь ко­заць­кий геть­ман, не­має оспіву­ван­ня й­ого ле­ген­дарної хо­роб­рості. Ка­мер­тон на­род­ної пам’яті доніс слаб­кий, важ­ко вло­вимий спо­мин про носія ко­лись грізно­го імені.

Ось ряд­ки цієї відо­мої пісні:

Ой на горі да женці жнуть,
А попід го­рою,
Попід зе­леною Ко­заки й­дуть.
По­пере­ду До­рошен­ко
Ве­де своє вій­сько,
Ве­де за­порозь­ке Хо­рошень­ко!
По­сере­дині пан хо­рун­жий.
Під ним ко­ничень­ко,

Під ним во­ронень­кий
Силь­ний–ду­жий!
А по­заду Са­гай­дач­ний,
Що проміняв жінку
На тю­тюн да люль­ку,
Не­обач­ний!
«Гей, вер­ни­ся, Са­гай­дач­ний,
Візь­ми свою жінку,
Од­дай мою люль­ку,
Не­обач­ний!»
«Мені з жінкою не во­зить­ся,
А тю­тюн да люль­ка
Ко­заку в до­розі Зна­добить­ся!
Гей, хто в лісі, озо­вися!
Да вик­ре­шем ог­ню,
Да по­тяг­нем люль­ки,
Не жу­рися!»

Тре­ба заз­на­чити, що се­ред істо­риків не­має єди­ної дум­ки з при­воду то­го, про яких Са­гай­дач­но­го і До­рошен­ка й­деть­ся у цій пісні. На дум­ку од­них — про Пет­ра Ко­наше­вича–Са­гай­дач­но­го та й­ого пол­ковни­ка Ми­хай­ла До­рошен­ка. Інші ж га­да­ють, що мо­ва мо­вить­ся про геть­ма­на Пет­ра До­рошен­ка і ко­шово­го ота­мана Гри­горія Са­гай­дач­но­го — істо­рич­них діячів дру­гої по­лови­ни XVII століття.

Осібну по­зицію в дис­кусії, яка то­чила­ся тоді між дослідни­ками з ць­ого пи­тан­ня, зай­няв Ми­хай­ло Гру­шевсь­кий. Він ви­ходив з то­го, що в пісні «Ой на горі да женці жнуть» справді вис­ту­пає ім’я Пет­ра Са­гай­дач­но­го. Про­те, вва­жав він, це ли­ше «го­ле» ім’я, вир­ва­не з ре­аль­них істо­рич­них об­ста­вин й нак­ла­дене на об­раз ти­пово­го за­порож­ця.

На дум­ку істо­рика П. Са­са, пісня відповідає істо­рич­ним ре­аліям дру­гої по­лови­ни XVII століття. Са­ме в цей період се­ред ко­заків підня­лися пос­таті Пет­ра До­рошен­ка та Гри­горія Са­гай­дач­но­го, діяльність яких да­ла по­живу для скла­дан­ня цієї пісні. Ра­зом з тим, у про­цесі уре­аль­нен­ня ць­ого пісен­но­го тво­ру ви­корис­тані ок­ремі мо­тиви, які на­род­на пам’ять фраг­ментар­но збе­рег­ла від часів Пет­ра Ко­наше­вича–Са­гай­дач­но­го. Дослідник та­кож заз­на­чає, що у варіанті, кот­рий по­бутує і нині, справді відбув­ся усе­ред­не­ний відбір ти­пових рис за­порож­ця, який над усе ста­вив ко­заць­ку воль­ни­цю.

Об­раз же са­мого геть­ма­на істо­рич­но відоб­ра­жений у на­родній пісні «Ой Хо­тине, гро­де давній», у якій й­деть­ся про «Са­гай­дач­но­го геть­ма­на».

З мас­шта­бом істо­рич­ної пос­таті Са­гай­дач­но­го не міг зрівня­тися жо­ден з й­ого по­перед­ників, не ка­жучи вже про пізніших ко­заць­ких провідників аж до Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го. Справді, мав рацію К. Са­кович, ко­ли пи­сав, що «сла­ва ко­заць­ко­го геть­ма­на мо­же поз­ма­гати­ся з вічністю…»