Іван Ілліч Скоропадський

Іван Ілліч Ско­ропадсь­кий 

(1646–1722)

«…на­доб­но иметь и на не­го око, по­неже он есть креф­ту­ра Ма­зепи­на: он его воз­та­вил и обо­гатил»

Геть­ман Ліво­береж­ної Ук­раїни (1709—1722). Роз­по­чав свою кар'єру за геть­ма­на І. Са­мой­ло­вича. Бу­дучи при­хиль­ни­ком ан­ти­колоніаль­но­го пов­стан­ня І. Ма­зепи, до шведів з ним не пе­рей­шов. Підго­тував но­вий ук­раїнсь­ко–росій­ський до­говір, що пе­ред­ба­чав зміцнен­ня дер­жавно–пра­вово­го ста­нови­ща Геть­ман­щи­ни. Од­нак до­говір не був зат­вер­дже­ний ца­рем Пет­ром І.

Про­тягом сво­го геть­ма­нуван­ня на­магав­ся про­тес­ту­вати про ти ко­лоніаль­ної політи­ки царсь­ко­го уря­ду та об­сто­юва­ти за­лиш­ки ав­то­номії Геть­ман­щи­ни, од­нак, поз­бавле­ний ре­аль­ної вла­ди, він не міг впли­вати на ста­нови­ще в Ук­раїні.

Взя­ти бу­лаву геть­ма­на Ук­раїни пол­ковни­ку Іва­ну Ско­ропадсь­ко­му, лю­дині доб­ре освіченій, з ве­ликим життєвим досвідом, су­дило­ся у най­трагічніші для Ук­раїни дні — ко­ли вирішу­вала­ся до­ля пов­стан­ня Іва­на Ма­зепи. Це ста­лося, ко­ли І. Ско­ропадсь­ко­му бу­ло вже 62 ро­ки і, от­же, цілком нес­подіва­но для пол­ковни­ка.

Відо­мості про рід Ско­ропадсь­ких збе­рег­ли­ся в до­кумен­таль­них ма­теріалах, по­чина­ючи від діда май­бутнь­ого геть­ма­на — Фе­дора, жит­тя яко­го про­мину­ло го­лов­ним чи­ном у першій по­ловині XVII століття. За сімей­ни­ми пе­река­зами, він за­гинув у Жов­то­водській битві 1648 ро­ку, ко­ли се­лянсь­ко–ко­зацькі вій­ська під про­водом Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го здо­були свою пер­шу виз­начну пе­ремо­гу.

Про бать­ка геть­ма­на — Іллю — та­кож за­лиши­лося не­бага­то пев­них да­них. Відо­мо тіль­ки, що в се­редині XVII століття він меш­кав в Умані з трь­ома си­нами: Іва­ном, Ва­силем і Пав­лом. Ілля Ско­ропадсь­кий та­кож брав участь у Хмель­нич­чині. Вже після смерті бать­ка бра­ти «по при­чине силь­ней­ша­го на­паде­ния от ту­рок и та­тар на Поль­щу и то­гобоч­ну (Пра­вобе­реж­ну) Ук­рай­ну, при­нуж­де­ны бы­ли, спа­сая жизнь свою, ли­шить­ся не толь­ко дви­жима­го и нед­ви­жима­го сво­его именія, с гра­мата­ми и дип­ло­мами, им жа­лован­ны­ми от ко­ролей поль­ских, но к усу­губ­ленію все­го то­го, ли­шились и бра­та сво­его мень­ша­го Пав­ла, взя­таго тог­да та­тара­ми в плен» (1674). Пог­ра­бовані, з нез­начни­ми за­лиш­ка­ми май­на, Іван та Ва­силь зму­шені бу­ли пе­ресе­лити­ся на лівий бе­рег Дніпра.

Прак­тично відра­зу після влаш­ту­ван­ня на но­вому місці Іван по­чав склад­не і дов­готри­вале, але ра­зом з тим цілес­пря­мова­не сход­ження по служ­бо­вих щаб­лях. У 1675 році, ко­ли й­ому бу­ло двад­цять дев’ять, Ско­ропадсь­ко­го приз­на­чено вій­сько­вим кан­це­лярис­том при геть­мансь­ко­му уряді І. Са­мой­ло­вича. По­сада на той час не ду­же й знач­на, але во­на да­вала мож­ливість частіше бу­вати «на лю­дях», «кру­тити­ся» се­ред впли­вових осіб, за­води­ти знай­омс­тва з по­важ­ни­ми стар­ши­нами, пред­став­ни­ками ду­ховенс­тва.

Че­рез рік він уже став стар­шим вій­сько­вим кан­це­лярис­том. Са­ме тоді на нь­ого звер­нув ува­гу геть­ман Іван Са­мой­ло­вич і по­чав за­луча­ти здібно­го кан­це­лярис­та до ви­конан­ня важ­ли­вих дип­ло­матич­них до­ручень. Во­сени 1675 ро­ку він до­ручив кан­це­лярис­тові відвез­ти до Мос­кви важ­ли­вого лис­та, де влас­но­руч­но сповіщав чи­нов­ників Ма­лоросій­сько­го при­казу про ста­нови­ще ко­заць­ких вій­ськ і росій­ської армії на чолі з бо­яри­ном Гри­горієм Ро­мода- новсь­ким в Ук­раїні. Зно­ву, ць­ого ра­зу з бра­том Ва­силем — підпис­ком Ге­нераль­ної вій­сько­вої кан­це­лярії, Іван як геть­мансь­кий пос­ла­нець їде до Мос­кви. Са­ме в ті ро­ки май­бутній геть­ман І. Ма­зепа оцінив ділові та мо­ральні якості І. Ско­ропадсь­ко­го.

По­чаток 80–х років XVII століття зас­тав Іва­на Ско­ропадсь­ко­го в ранзі чернігівсь­ко­го пол­ко­вого пи­саря. Це зна­мену­вало со­бою за­нят­тя помітно­го місця в ієрархічній струк­турі місце­вої вла­ди. Як адміністра­тор він без­по­середньо очо­лив ро­боту кан­це­лярії та ве­ден­ня діло­водс­тва пол­ку. Щоп­равда, не обій­шло­ся тут без про­текції та відповідної підтрим­ки. Річ у тім, що в 1678 році Іван Ілліч, без особ­ли­вого ко­хан­ня і дов­го­го ва­ган­ня, од­ру­жив­ся з доч­кою чернігівсь­ко­го пол­ко­вого обоз­но­го (пер­ша осо­ба після пол­ковни­ка, яка час­то зас­ту­пала й­ого під час відсут­ності, а та­кож ке­рува­ла ар­ти­лерією) Ни­кифо­ра Ка­лени­чен­ка — Пе­лаге­ею. На мо­мент весілля Ско­ропадсь­кий мав при собі ли­ше од­но­го «че­ляд­ни­ка», чет­верню ко­ней та кри­тий повіз («па­лубець»). У при­дане він от­ри­мав двір у Чернігові нав­про­ти цер­кви Св. Спа­са. Про­те двір цей й­ому не спо­добав­ся і Ско­ропадсь­кий про­дав й­ого. Ку­пив інший, та­кож у Чернігові, і по­буду­вав там собі бу­динок.

Після пе­рево­роту 1687 ро­ку І. Ско­ропадсь­кий по­розумівся з но­воп­ризна­ченим пол­ковни­ком Яко­вом Ли­зогу­бом, який теж був з Пра­вобе­реж­жя, і за­лишив­ся на по­передній по­саді.

Зай­ма­ючи по­над де­сять років по­саду чернігівсь­ко­го пол­ко­вого пи­саря, І. Ско­ропадсь­кий на­був собі де­які во­лодіння, зок­ре­ма се­ла Бурівку, Вих­востів і Дроз­до­вицю (на­дані геть­ма­ном І. Ма­зепою, що, крім іншо­го, засвідчу­вало й­ого при­хиль­не став­лення до чернігівсь­ко­го пи­саря), а та­кож чо­тири мли­ни (один — ра­зом з бра­том Ва­силем, інший — з тес­тем Н. Ка­лени­чен­ком), що при­носи­ли не­аби­який при­буток гос­по­дарю. За період «пи­сарс­тва» Іва­нові вда­лося доб­ре вив­чи­ти сис­те­му й струк­ту­ру геть­мансь­ко­го правління, за­реко­мен­ду­вати се­бе лю­диною «ти­хою», помірко­ваних політич­них пог­лядів, що особ­ли­во бу­ло важ­ли­во для ок­ре­мих пред­став­ників уря­ду про­росій­ської орієнтації на тлі постій­них «зрад» де­яких стар­шин і їхніх угод з ту­рець­ким сул­та­ном, кримсь­ким ха­ном чи поль­ським ко­ролем. Це вик­ли­кало відповідне, пе­реваж­но поб­лажли­ве, став­лення до нь­ого з бо­ку влас­но­го керівниц­тва. Іван Ілліч зміг знай­ти спіль­ну мо­ву по­чер­го­во з усіма чернігівсь­ки­ми пол­ковни­ками, за яких слу­жив. А це за тих не­од­нознач­них політич­них умов не так уже й лег­ко бу­ло зро­бити.

Про­те інко­ли, зда­валось би, на­лагод­же­не жит­тя хви­лював нес­покій, з’яв­ля­лися нові не­перед­ба­чені тур­бо­ти. Річ утім, що Ско­ропадсь­кий, як ко­жен стар­ши­на чи ко­зак, по­винен був бра­ти участь у всіх вій­сько­вих подіях, які ма­ли пря­ме чи по­середнє відно­шен­ня до Ук­раїни. Так, він хо­див у Чи­гиринські (1676–1678) і Кримські (1687 та 1689 ро­ки) по­ходи. Особ­ли­во нев­да­лими ви­яви­лися ос­танні два. В травні 1687 ро­ку, за­лишив­ши рідну домівку, дру­жину й ма­лолітню доч­ку Іри­ну, І. Ско­ропадсь­кий став без­по­середнім учас­ни­ком рей­ду півто­расот­ти­сяч­но­го росій­сько–ук­раїнсь­ко­го вій­ська (в то­му числі півсотні ти­сяч ко­заків з Ук­раїни) під керівниц­твом бо­яри­на Ва­силя Голіци­на про­ти Кримсь­ко­го ханс­тва. Але та­тари на шля­ху їх про­суван­ня підпа­лили степ (на південь від річки Кінські Во­ди).

Ве­лике по­лум’я та клу­би ди­му, зни­щив­ши підніжний корм для ко­ней, при­муси­ли в червні місяці по­вер­ну­ти всі збройні си­ли на­зад. Нев­да­ча кош­ту­вала Са­мой­ло­вичу геть­мансь­кої бу­лави, бо хит­ро­мудрі ко­зацькі стар­ши­ни та росій­ські воєво­ди зро­били са­ме й­ого ви­нуват­цем по­раз­ки. Су­час­ник–літо­писець тих подій заз­на­чив про це: «И так то­го ча­су скон­ча­лося гет­манс­тво Іва­на Са­мой­ло­вича по­пови­ча и си­нов его, ко­торий на ураді гет­манс­тва ро­ков пят­надцать зос­та­вал і місяц».

Дру­гий похід у Крим та­кож по­чав­ся нап­ро­весні. В 1689 році спіль­на росій­сько–ук­раїнсь­ка армія, що ся­гала близь­ко 150 ти­сяч чо­ловік, дій­шла до Пе­реко­пу. Про­те на­полег­ли­вий опір кримсь­ких та­тар, не­аби­яка спе­ка, нес­та­ча во­ди, ма­совий падіж ко­ней і хво­роби лю­дей зму­сили го­лов­но­коман­ду­вача Ва­силя Голіци­на при­пини­ти бой­ові дії й по­вер­ну­ти своє вій­сько на Ліво­береж­ну Ук­раїну. Ба­гать­ох ко­заків і стар­шин охо­пило тоді гли­боке роз­ча­руван­ня та нев­до­волен­ня Кримсь­ки­ми по­хода­ми, хоч во­ни і ма­ли пев­не по­зитив­не зна­чен­ня.

Вій­ськові по­ходи ніяк не зба­гати­ли Ско­ропадсь­ко­го, не впли­нули на й­ого служ­бо­ве ста­нови­ще. І невідо­мо, як би скла­лося осо­бис­те жю­тя Іва­на Ілліча, ко­ли б не звер­нув на нь­ого свою при­хильність геть­ман Іван Ма­зепа. Він зав­жди наб­ли­жував до се­бе лю­дей не хит­рих і не са­мостій­них у діях, го­лов­ним чи­ном умілих ви­конавців влас­ної волі.

У 1693 році вже но­вий геть­ман відря­див І. Ско­ропадсь­ко­го до Мос­кви у до­сить важ­ливій справі — поінфор­му­вати про з’їзд стар­ши­ни та поп­ро­сити ца­ря вис­ло­вити свою дум­ку що­до оренд і по­датків у Геть­ман­щині. Усе це дає підста­ви го­вори­ти про не­аби­які дип­ло­матичні здібності пос­ланця, й­ого ав­то­ритет у стар­шинсь­ко­му се­редо­вищі. Після цієї поїздки І. Ско­ропадсь­кий дістав зван­ня ге­нераль­но­го бун­чужно­го, тоб­то ввій­шов, так би мо­вити, до еліти то­гочас­но­го ук­раїнсь­ко­го суспіль­ства, ви­щої вій­сько­вої й цивіль­ної вла­ди на Ліво­бережжі. В обов’яз­ки бун­чужно­го фор­маль­но вхо­дила охо­рона геть­мансь­кої ре­галії — бун­чу­ка. Але в дій­сності він ви­кону­вав вій­ськові спра­ви, адміністра­тивні й су­дові до­ручен­ня, зустрічі та про­води послів то­що.

За­дово­лен­ня від пе­ребу­ван­ня в но­вому ранзі нес­подіва­но поть­ма­рила смерть дру­жини (близь­ко 1699 ро­ку). За­лишив­шись уд­вох з доч­кою, Ско­ропадсь­кий по­чав шу­кати для се­бе іншу жінку. Мож­ли­во, це ста­лося ви­пад­ко­во, але не­заба­ром він упо­добав собі вдо­ву ко­лишнь­ого ге­нераль­но­го бун­чужно­го Кос­тянти­на Іва­нови­ча Го­луба — Анас­тасію Марківну (1671–1729), доч­ку зас­новни­ка відо­мого на той час ро­ду Мар­ко­вичів. Ду­же но­ров­ли­ва, за­без­пе­чена ма­теріаль­но ще в пер­шо­му шлюбі, ця не­ор­ди­нар­на жінка, на двад­цять п’ять літ мо­лод­ша за Ско­ропадсь­ко­го, ма­ла на нь­ого не­аби­який вплив. Про це не міг не зна­ти всю­дису­щий і обач­ний геть­ман І. Ма­зепа. Він не­од­но­разо­во по­силав Ско­ропадсь­ко­го з різни­ми до­ручен­ня­ми до Пет­ра І і не мав жод­них сумнівів у нез­радли­вості пер­шо­го. Та­ке своєрідне став­лення Ма­зепи до од­но­го з своїх стар­шин час від ча­су про­яв­ля­лось до­сить по­казо­во. Нап­риклад, у 1701 році Іва­на Ілліча приз­на­чили вже ге­нераль­ним оса­вулом, тоб­то він зай­няв нас­тупний ща­бель служ­бо­вої дра­бини після ге­нераль­но­го хо­рун­жо­го. Фор­маль­но ге­нераль­ний оса­вул (як пра­вило, їх бу­ло два) вва­жав­ся за ран­гом п’ятою осо­бою в стар­шинській адміністрації (після геть­ма­на, ге­нераль­но­го обоз­но­го, підскарбія та пи­саря). Він мав наг­ля­дати за ста­ном вій­ська та бой­ово­го спо­ряд­ження, пра­вильністю скла­дан­ня  ко­заць­ких ком­путів (списків–реєстрів), інко­ли про­водив спеціальні «слідства» що­до злов­жи­вань у ме­жах регіону, пе­ревіряв пра­ва влас­ників на маєтки.

У 1708 році І. Ско­ропадсь­кий от­ри­мав но­ву по­саду. У листі до Пет­ра І від 24 бе­рез­ня І. Ма­зепа повідом­ляв, що тіль­ки–но вру­чив «пол­ковни­чес­тво ста­родуб­ское Й­ва­ну Ско­ропад­ско­му, яса­улу вой­ско­вому ге­нераль­но­му». Став­ши пер­шою лю­диною в пол­ку, він на­був фак­тично не­об­ме­жену вла­ду й ве­личезні піль­ги. Па­ралель­но, щоп­равда, не так успішно, по службі про­сував­ся і й­ого брат Ва­силь: у кінці XVII — на по­чат­ку XVIII століття той очо­лював керівниц­тво Бе­резнівсь­кої сотні Чернігівсь­ко­го пол­ку.

З до­носу Ко­чубея вид­но, що І. Ско­ропадсь­кий на­лежав до наб­ли­жених геть­ма­на. На по­чат­ку 1707 ро­ку воєво­да Си­ниць­кий з кіль­ко­ма ти­сяча­ми ли­товців зра­див Мос­кву і пе­рей­шов на бік шведів. І. Ма­зепа 11 трав­ня у при­сут­ності В. Ко­чубея та І. Ско­ропадсь­ко­го «з то­го сміяти­ся и немірною ра­дос­тию ве­сели­тися», дов­го при­гоща­ючи їх на­по­ями.

Ста­родубсь­ко­го пол­ковни­ка геть­ман відіслав до Пет­ра І, а потім у Смо­ленськ для спрос­ту­ван­ня до­носу на нь­ого, кон­тро­лю за свідчен­ня­ми В. Ко­чубея та й­ого спіль­ників. Яс­на річ, що та­ку відповідаль­ну місію, від якої за­лежа­ло май­бутнє геть­ма­на, І. Ма­зепа до­ручив най­довіренішій лю­дині зі сво­го ко­ла наб­ли­жених. І Іван Ско­ропадсь­кий успішно впо­рав­ся з пок­ла­деним на нь­ого зав­данням. Ар­гу­мен­ти ста­родубсь­ко­го пол­ковни­ка спрос­ту­вали сло­ва до­нощиків.

Тре­ба за­ува­жити, що ба­гато дослідників не вва­жа­ють І. Ско­ропадсь­ко­го ма­зепин­цем, бо, мов­ляв, він у кри­тич­ний мо­мент не пос­лу­хав І. Ма­зепу «і на при­каз ца­ря Пет­ра І поспішав до Глу­хова». З ць­ого при­воду тре­ба до­дати де­які уточ­нення. І. Ма­зепа ли­ше ЗО жов­тня 1708 ро­ку з Дігтярівки, що під Нов­го­родом–Сіверсь­ким, надіслав ста­родубсь­ко­му пол­ковни­ку І. Ско­ропадсь­ко­му лис­та, в яко­му вик­лав при­чини пе­рехо­ду під шведсь­ку про­текцію, та про­сив потісни­ти росіян з міста: «…Яко ес­тесь прав­ди­вий от­чизны сво­ей сын, бе­рись до еди­наго с на­ми сог­ласія і для спол­ной от­чизны сво­ей обо­рони, ста­рай­ся все­ми спо­соба­ми, по дан­но­му се­бе от Бо­га ра­зуму и ис­кус­тву, мос­ков­ское вой­ско из Ста­роду­ба ис­ко­ренить. А ес­ли бы ва­ша ми­лость, для ис­ко­рене­ния то­го мос­ков­ско­го гар­ни­зона, в Ста­роду­бе на­ходя­щаго­ся, си­лы и спо­собу не имел, тог­да со­вету­ем ва­шей ми­лос­ти, от­ту­да ухо­дить и к нам в Ба­турин пос­пе­шать, чтоб не по­пасть в мос­ковскія ру­ки». Та цей лист, який віз Ти­мофій По­лугер, був пе­рехоп­ле­ний росіяна­ми.

Ще 27–28 жов­тня 1708 ро­ку у Ста­родуб бу­ли нап­равлені один за од­ним три царські ука­зи, які, без­пе­реч­но, при­вели у го­товність Мос­ковсь­кий гарнізон. Ста­родубсь­ка стар­ши­на, не ма­ючи звісток від геть­ма­на, по­чала слух­ня­но ви­кону­вати царські роз­по­ряд­ження. І. Ско­ропадсь­кий за на­казом ца­ря при­був у Су­боче­во. От­же, чи­мало ко­заць­ких офіцерів не встиг­ли зорієнту­вати­ся в си­ту­ації. Са­ме в та­кому ста­новищі, ма­буть, пе­ребу­вав і сам пол­ковник 1. Ско­ропадсь­кий.

До речі, ще раніше й­ому був підпо­ряд­ко­ваний надісла­ний І. Ма­зепою на підмо­гу Чернігівсь­кий полк. Під й­ого зверхність геть­ман та­кож відпра­вив ко­заків Ніжинсь­ко­го та Пе­ре­яс­лавсь­ко­го полків. Зро­зуміло, царські уря­довці опе­ратив­но ней­тралізу­вали ко­ман­ду­ван­ня Ста­родубсь­ко­го, Чернігівсь­ко­го, Ніжинсь­ко­го та Пе­ре­яс­лавсь­ко­го полків, і во­но, не пос­вя­чене в пла­ни стар­ши­ни, що пішла з І. Ма­зепою, не бу­ло мобілізо­ване на пов­стан­ня.

Опи­нив­шись з ве­ликою час­ти­ною ко­заць­ко­го кон­тинген­ту у роз­та­шуванні пе­рева­жа­ючих сил росій­ської армії, ста­родубсь­кий пол­ковник зму­шений був підко­рити­ся силі, царській ре­жисурі ви­борів. Падіння Ба­тури­на, по­раз­ки Кар­ла XII не до­дали й­ому й тим, хто во­лею долі опи­нив­ся у ставці Пет­ра І, нат­хнен­ня та хис­ту шу­кати зв’яз­ку з ма­зепин­ця­ми. Во­ни ми­моволі ста­ли маріонет­ка­ми у царській політичній грі.

От­же, че­рез два дні після от­ри­ман­ня геть­мансь­ко­го лис­та І. Ско­ропадсь­кий при­був до Глу­хова, де цар на­казав зібра­ти ра­ду з вірної й­ому стар­ши­ни і об­ра­ти но­вого геть­ма­на.

«Го­сударь не за­мед­лил так­же сво­им при­ез­дом и на дру­гой день, но­яб­ря 6, ве­лел прис­ту­пить к гет­ман­ско­му из­бра­нию. По со­вер­ше­нии ли­тур­гии в со­бор­ной цер­кви Жи­вона­чаль­ныя Тро­ицы, от­пел мо­лебен в при­сутс­твии пол­ковни­ков, стар­шин и мно­гих ка­заков. Князь Дол­го­рукий вы­шел из со­бора, про­из­нес вой­ску и на­роду ма­лорос­сий­ско­му речь, в ко­ей ра­зитель­ны­ми крас­ка­ми опи­сал, сколь не­об­хо­димо ско­рей­шее из­бра­ние но­вого пред­во­дите­ля для от­ра­жения вра­гов от­чизны и ве­ры их. По­том по­соль­ско­го при­каза дь­як Ми­ха­ила Ро­дос­та­нов, став на стол, про­чел вслух го­суда­реву гра­моту, под­тверждав­шую сох­ра­нение воль­нос­тей и пре­иму­ществ ма­лорос­сий­ских. На­чалось из­бра­ние. Пос­ле крат­ковре­мен­на­го со­веща­ния, пол­ковни­ки и стар­ши­ни об­ра­тились к Ско­ропад­ско­му с прось­бою: чтоб он при­нял на се­бя гет­манс­тво, как че­ловек цар­ско­му ве­личес­тву вер­ный и в вой­ске ма­лорос­сий­ском зас­лу­женый. Ско­ропад­ский от­ка­зывал­ся от тя­гос­тна­го, по прек­лоннос­ти лет его, уря­да, со­вето­вал луч­ше пре­дос­та­вить оный мо­лодо­му и зас­лу­жен­но­му чер­ни­гов­ско­му пол­ковни­ку По­лубот­ку. Стар­ши­ни и вой­ско сно­ва воз­гла­сили его сво­им пред­во­дите­лем; нес­коль­ко ка­заков же­лали иметь По­лубот­ка, но при­нуж­де­ны бы­ли ус­ту­пить боль­шинс­тву го­лосов. Тог­да стар­ши­ни, взяв под ру­ки Ско­ропад­ско­го, пос­та­вили на стол. Но­во­из­бран­ный гет­ман кла­нял­ся на­роду и го­ворил: я не­дос­то­ин гет­ман­ско­го уря­да. «Дос­то­ин, — от­ветс­тво­вал на­род, — ты ста­рый и вер­ный слу­га цар­ско­го ве­личес­тва в вой­ске За­порож­ском». Князь Дол­го­рукий вру­чил Ско­ропад­ско­му вой­ско­вие клей­но­ды: бун­чук, зна­мя, бу­лаву и пе­чать, при­вел к при­сяге и от­пра­вил­ся с ним в дом кня­зя Мен­ши­кова, где Ско­ропад­ский пред­став­лен был го­суда­рю вмес­те с на­ходив­ши­мися тог­да в Глу­хове пол­ковни­ками и стар­ши­нами. В сей день гет­ман уго­щал под­чи­нен­ных сво­их обе­ден­ным сто­лом, и паль­ба из пу­шек не умол­ка­ла близ его до­ма».

Роз­по­чав­ши правління під мо­гутній гуркіт свят­ко­вої ка­нона­ди, но­во­об­ра­ний геть­ман до­сить швид­ко став ут­ра­чати і свою політич­ну вла­ду, і свій, без то­го не ду­же ви­сокий, ав­то­ритет се­ред ук­раїнсь­ко­го на­селен­ня. Особ­ли­во гніти­ли та об­ме­жува­ли й­ого во­лю й дії ви­муше­на «друж­ба» з царсь­ки­ми са­нов­ни­ками, ви­щим росій­ським офіцерс­твом, а та­кож за­душ­ливі «обій­ми» са­мого Пет­ра І.

Про­те відра­зу по об­ранню Іва­на Ско­ропадсь­ко­го цар, не довіря­ючи біль­ше ніко­му з стар­шин після ма­зепинсь­кої зра­ди, на­казав бо­яри­ну Андрію Ізмай­ло­ву (ли­пень 1709 ро­ку) постій­но «бу­ти при геть­мані» й спіль­но з ним вирішу­вати всі соціаль­но–еко­номічні та політичні пи­тан­ня. А таємно ще до­ручив наг­ля­дати за геть­ма­ном і всією місце­вою адміністрацією, не доз­во­ляти їм пря­ме спілку­ван­ня з уря­дами Ту­реч­чи­ни, Кримсь­ко­го ханс­тва, Швеції, Польщі, а та­кож із За­порозь­кою Січчю. В разі ви­ник­нення но­вого «за­коло­ту» чи спа­лаху на­род­но­го пов­стан­ня царсь­ко­му ре­зиден­тові доз­во­ляло­ся зас­то­сову­вати вій­ська. Геть­мансь­ку ре­зиденцію, згідно з во­лею Пет­ра І, бу­ло пе­рене­сено з Ба­тури­на до Глу­хова: поб­лижче до кор­донів з Росією. Че­рез рік при геть­мані «сиділо» вже два ре­зиден­ти, а в їхнь­ому роз­по­ряд­женні, окрім двох­сот дворів се­лян на ут­ри­ман­ня, бу­ли, «про всяк ви­падок», два «мос­ковські» пол­ки. З ча­сом по­зиції ре­зидентів так зміцни­лися, що вже ма­ло хто не ро­зумів: го­лов­ним чи­ном са­ме во­ни, а не геть­ман, вирішу­ють до­лю ук­раїнців (і не ли­ше ліво­береж­но­го регіону).

З од­но­го бо­ку, по­дум­ки І. Ско­ропадсь­кий розділяв пог­ля­ди ма­зепинців, своїх не­давніх поб­ра­тимів, а з дру­гого — як слух­ня­ний ареш­тант під наг­ля­дом царсь­ких наг­ля­дачів, підпи­сував універ­са­ли, до­кумен­ти, в яких їхні дії ком­про­мету­вали­ся, підда­вали­ся сумніву. Підтвер­джен­ням ви­щес­ка­зано­го є по­дорожні но­тат­ки Даніеля Крма­на1, який з релігій­ною місією суп­ро­вод­жу­вав Кар­ла XII у 1708–1709 ро­ках. У Бен­де­рах він став свідком приїзду до ко­роля послів від Пет­ра І з умо­вами ук­ла­ден­ня мир­но­го до­гово­ру. З ни­ми при­був, заз­на­чає він, «й ста­родубсь­кий пол­ковник Ско­ропадсь­кий, нас­тупник воєво­ди Ма­зепи, со­юз­ни­ка шведів». Далі ав­тор но­таток зафіксу­вав до­сить важ­ли­вий мо­мент: «Він (Ско­ропадсь­кий. — Авт.) вип­равдо­вував­ся пе­ред Ма­зепою, шо прий­няв від ца­ря ти­тул воєво­ди, і по­обіцяв, шо й­ому, своєму воєводі, бу­де вірний та що при добрій на­годі при­веде до нь­ого збун­то­ваних ко­заків».

У жовтні 1710 ро­ку, ко­ли Пи­лип Ор­лик з до­помо­гою ту­рець­ких і шведсь­ких вій­ськ за­думав звіль­ни­ти Ук­раїну від мос­ковсь­ко­го вій­ська, київсь­кий воєво­да Дмит­ро Голіцин повідо­мив кан­цле­ра Г. Го­ловкіна про до­нос ко­ропсь­ко­го сот­ни­ка Іва­на Ло­гино­ва на Ско­ропадсь­ко­го. До­нощик інфор­му­вав про те, що ніби­то геть­ман вів таємне лис­ту­ван­ня з П. Ор­ли­ком. Кан­цлер не на­дав ць­ому ніяко­го зна­чен­ня. «Как мы ви­дим, — пи­сав він геть­ма­ну, — что у ва­шей вель­мож­ности с воєво­дою ки­ев­ским не сог­ласно, од­на­кож цар­ское ве­личес­тво на на­шу вер­ность єсть бла­гона­дежен и бе­зос­но­ватель­ным ни­каким до­носам по­вере­но не бу­дет, в чем из­во­лите ва­ша вель­мож­ность быть на­дежен».

13 груд­ня 1710 ро­ку Д. Голіцин повідо­мив про свої сумніви О. Мен­ши­кова: «Для ны­неш­них при­чин… не вов­се на­доб­но ве­рить гет­ма­ну, по­неже в ма­лорос­сий­ском на­роде и преж се­го не без ша­тос­ти бы­ло и ны­не ко­му ве­рить, Бог весть…»

Підоз­ри київсь­ко­го воєво­ди все ж ма­ли під со­бою підста­ву. Відо­мо про лист П. Ор­ли­ка до І. Ско­ропадсь­ко­го, в яко­му він зап­ро­шує ос­таннь­ого спіль­но вис­ту­пити про­ти Мос­ковщи­ни. «Ко­ли Вас зу­пиняє те­перішній мій ти­тул, що я но­шу, — пи­сав геть­ман у виг­нанні, — то будь­те певні, що для за­галь­но­го доб­ра я ус­туплю й­ого Вам, як старішо­му, сподіва­ючись, що й Ви не за­хоче­те ме­не гу­бити. Не йміть віри тим, що ка­жугь, буцім От­то­мансь­ка Пор­та ду­має па­нува­ти над Ук­раїною. Ні! Осяй­на Пор­та, Й­ого Ве­личність ко­роль шведсь­кий і хан кримсь­кий уже ме­жи со­бою та­ку зго­ду зро­били, щоб Ук­раїна не підля­гала ні під чию ва­саль­ну за­лежність, але бу­ла б на­зав­ше са­мостій­ною дер­жа­вою».

Од­ра­зу після по­яви вій­ськ П. Ор­ли­ка в Ук­раїні май­же всі пра­вобе­режні пол­ки, за ви­нят­ком Біло­церківсь­ко­го, пе­рей­шли на й­ого бік. Зда­лася й­ому й час­ти­на ліво­береж­но­го вій­ська ра­зом з на­каз­ним геть­ма­ном, ге­нераль­ним оса­вулом С. Бу­тови­чем. Але мос­ковські уря­довці здій­сни­ли низ­ку пре­вен­тивних за­ходів, аби за­побігти роз­гортан­ню пов­стан­ня. До геть­ма­на та пол­ковників бу­ли прис­тавлені росій­ські наг­ля­дові підрозділи, мос­ковські вій­ська увій­шли в Га­дяч, Со­рочинці, Зо­лото­ношу. Го­ловкін на­казав Ско­ропадсь­ко­му «ос­та­вить же­ну свою в Глу­хове», а та­кож «всех пол­ковни­ков и стар­ши­ни ге­нераль­ной и знат­ной пол­ко­вой же­нам, по ва­шем вы­ходе из Глу­хова, быть в Глу­хове». Зго­дом дру­жин стар­шин за царсь­кою вказівкою зо­бов’яза­ли «для лут­чо­го бе­зона­сения от неп­ри­яте­лей» пе­ревез­ти у Київ. їх не підпус­ка­ли, до речі, й після нев­да­лого закінчен­ня акції ор­ликівців, по­яс­ню­ючи, що не­заба­ром бу­де но­ва вій­на.

Ціка­вий факт: із що­ден­ни­ка П. Ор­ли­ка за 1723 рік дізнаємо­ся, що вмер й­ого «ста­рий при­ятель Ско­ропадсь­кий». Цей за­пис вка­зує не тіль­ки на дружні сто­сун­ки Ма­зели­них стар­шин, а й на їх оче­вид­ну таємну співпра­цю після 1709 ро­ку, оскіль­ки ав­тор но­таток не вис­ловлю­вав не­гатив­них оцінок що­до ліво­береж­но­го геть­ма­на.

І. Ско­ропадсь­кий док­лав чи­мало енергії, аби пом’як­ши­ти участь спій­ма­них ма­зепинців та їхніх ро­дин. У січні 1709 ро­ку він звер­нувся до Д. Голіци­на з про­хан­ням звіль­ни­ти з–під вар­ти за­ареш­то­ваних у Пе­ре­яс­лаві братів Ми­новичів, знай­шов ар­гу­мен­ти для вип­равдан­ня ге­нераль­но­го оса­вула Ми­хай­ла Га­малія, пол­тавсь­ко­го пол­ковни­ка Іва­на Ле­вен­ця, хо­рун­жо­го ге­нераль­ної вій­сько­вої ар­ти­лерії Іва­на Забіли, тур­бу­вав­ся, аби дру­жина В. Чуй­ке­вича не бу­ла відправ­ле­на до Сибіру.

Особ­ли­во трагічно, у зв’яз­ку з са­модер­жавною політи­кою Пет­ра І, скла­дали­ся відно­сини Ско­ропадсь­ко­го з «ни­зовим то­варис­твом». Фор­маль­но й­ого вла­да по­ширю­валась і на За­порож­жя: він про­дов­жу­вав но­сити ти­тул «геть­ма­на Вій­ська За­порозь­ко­го». Але на Січі геть­ма­на не виз­на­вали. Конфлікт пос­ту­пово за­гос­трю­вав­ся. Оче­вид­но, то­му до нас не дій­шли звістки про дії геть­ма­на, спря­мовані на за­хист за­порожців під час зруй­ну­ван­ня Ста­рої Січі в фавні 1709 ро­ку за ука­зом Пет­ра І. Біль­ше то­го, до­кумен­ти зафіксу­вали над­то доб­ро­зич­ли­ве став­лення геть­ма­на до од­но­го з ви­конавців й­ого волі коман­ди­ра ком­паній­сько­го пол­ку, а потім чи­гиринсь­ко­го та при­луць­ко­го пол­ковни­ка Гна­та Га­лага­на. Фаміль­ний архів Ґалаґанів містив чи­мало універ­салів, ви­даних Ско­ропадсь­ким Гна­тові Ґалаґану та й­ого близь­ким на во­лодіння се­лами, мли­нами то­що.

Не на­бага­то кра­ще скла­дали­ся відно­сини Іва­на Ско­ропадсь­ко­го із де­яки­ми царсь­ки­ми са­нов­ни­ками. Після виг­нання шведсь­ких вій­ськ з Ук­раїни ок­ремі з них ста­ли до­мага­тися від го­лови адміністрації знач­них зе­мель­них на­дань (се­ред них царсь­кий улюб­ле­нець О. Мен­ши­ков, князі Дол­го­рукові, Шафіров, Ше­реме­тев). Відмо­вити їм за тих умов — зна­чило б вик­ли­кати нев­до­волен­ня ду­же впли­вових осіб, від яких за­лежа­ло ста­нови­ще в уп­равлінні краєм ба­гать­ох стар­шин та са­мого пра­вите­ля Ліво­береж­жя. Крім то­го, при дворі не при­пиня­лись чут­ки про мож­ли­ву зра­ду «ма­лоросіян». А Ско­ропадсь­кий не­аби­як бо­яв­ся ць­ого і на­магав­ся за будь–яку ціну відвер­ну­ти від жи­телів краю і від се­бе осо­бис­то підоз­ри в ли­хих намірах, навіть у зви­чайній не­ло­яль­ності до росій­сько­го уря­ду.

В 1710–1711 ро­ках, під час третьої росій­сько–ту­рець­кої вій­ни, І. Ско­ропадсь­кий зно­ву про­явив своє не­гатив­не став­лення до «ни­зово­го то­варис­тва». Ра­зом з ге­нера­лом І. Бу­турліним, кот­рий очо­лював вісім полків росій­ської армії, біля Кам’яно­го За­тону (рай­он впадіння р. Кам’ян­ки в Дніпро) во­ни за на­казом Пет­ра І «ро­зори­ли» Січ, по­будо­вану не­задов­го пе­ред тим за­порож­ця­ми замість зруй­но­ваної 1709 ро­ку Ста­рої Січі. Це зму­сило ко­заків шу­кати но­вого місця меш­кання в ме­жах те­риторії, підвлад­ної кримсь­ко­му ха­нові.

Тре­ба за­ува­жити, що Іван Ско­ропадсь­кий про­водив соціаль­ну й еко­номічну політи­ку, в най­важ­ливіших ас­пектах про­дов­жу­ючи «тра­диції» правління по­перед­ників, зок­ре­ма І. Са­мой­ло­вича та І. Ма­зепи. Так, при нь­ому далі три­вав про­цес пос­ту­пово­го закріпа­чен­ня се­лян, міщан і ря­дових ко­заків, об­ме­жен­ня їхніх ста­нових прав, по­силен­ня фе­одаль­ної екс­плу­атації. Ско­ропадсь­кий ви­давав спеціальні універ­са­ли й «лис­ти» про за­боро­ну пос­по­литим скар­жи­тися на зем­левлас­ників (подібний указ–за­кон ви­дасть на по­чат­ку 1760–х років Ка­тери­на II і по­ширить й­ого чинність на всю Росій­ську імперію).

Вже в перші ро­ки сво­го геть­ма­нуван­ня Ско­ропадсь­кий без­по­середньо втру­чав­ся в функціону­ван­ня цехів: підтвер­джу­вав ста­рий або виз­на­чав но­вий їх ста­тус, бо­ронив у разі пот­ре­би від «при­тис­не­ний» ремісників дер­жавця­ми; ціка­вив­ся при­бут­ка­ми місь­ких ор­ганів уп­равління, особ­ли­во Київсь­ко­го магістра­ту. В зв’яз­ку з цим да­вав пол­ковій і со­тенній стар­шині відповідні роз­по­ряд­ження. Ос­новним же ас­пектом усієї внутрішнь­ополітич­ної діяль­ності го­лови стар­шинсь­кої адміністрації за­лиша­лися, без­пе­реч­но, аг­рарні відно­сини. Бу­дучи сам ве­ликим зем­левлас­ни­ком (він мав близь­ко 20 ти­сяч дворів пос­по­литих), І. Ско­ропадсь­кий, щоб за­во­юва­ти до се­бе при­хильність найбільш впли­вових і за­мож­них осіб, роз­дав їм май­же сот­ню маєтків з трь­ома ти­сяча­ми фе­одаль­но за­леж­них се­лян і міщан. Особ­ли­во ба­гато універ­салів та дар­чих різно­го ро­ду на цілі маєтки, ок­ремі землі, ліси, пасіки, мли­ни то­що ви­дав він мо­нас­ти­рям: прак­тично всім київсь­ким (при­чому по­вин­ності ма­ли ви­кону­вати на ду­ховенс­тво не ли­ше піддані, а и ря­дові ко­заки), Ніжинсь­ко­му Бла­говіщенсь­ко­му, Єлець­ко­му, Ус­пенсь­ко­му, Пе­ре­яс­лавсь­ко­му Ми­хайлівсь­ко­му, Чернігівсь­ко­му Кам’я­исць­ко­му та іншим. Пев­ну час­ти­ну зе­мель­но­го фон­ду для но­жалу­вань ста­нови­ли так звані «из­менчес­кие» маєтності, тоб­то ті, які за­лиши­лись і бу­ли конфіско­вані після учас­ників ма­зепинсь­ких подій. Тих, хто пот­рапляв у по­лон під час вій­ни, а потім по­вер­тався до­дому, Ско­ропадсь­кий віднов­лю­вав у пра­вах на маєтки. Крім то­го, геть­ман вирішу­вав су­переч­ки за землі між стар­ши­нами і сіль­ськи­ми (місь­ки­ми) фо­мада­ми, виз­на­чав міри по­каран­ня по­руш­ни­кам, ви­давав «сбе­рега­тель­ные» лис­ти «о не­чине­нии ни­каких обид» мо­нас­ти­рям чи кон­крет­ним осо­бам.

Про­те ав­то­ритет і вла­да геть­ма­на про­дов­жу­вали нев­пинно па­дати. Місцеві стар­ши­ни, особ­ли­во пол­ковни­ки, час­то–гус­то ігно­рува­ли й­ого роз­по­ряд­ження в своїх адміністра­тив­них підрозділах, ве­ли нерідко не­залеж­ну політи­ку. Ду­же об­ме­жував дії Ско­ропадсь­ко­го і царсь­кий указ 1714 ро­ку про рег­ла­мен­тацію об­рання на всі пол­кові по­сади, а та­кож сот­ників. Пет­ро І пря­мо втру­чав­ся у цей про­цес. Так, за влас­ним ба­жан­ням він приз­на­чив пол­ковни­ком Ніжинсь­ко­го пол­ку «з ве­яико­росіян» Пет­ра Тол­сто­го, Київсь­ко­го — Ан­то­на Тансь­ко­го. Од­но­час­но цар по­чав прямі приз­на­чен­ня осіб на уря­ди сот­ниц­тва, нап­риклад, Фе­дора Ли­совсь­ко­го, який про­тягом кіль­кох років, ко­рис­ту­ючись підтрим­кою Пет­ра, зму­шував не­аби­як тремтіти від стра­ху жи­телів Нов­го­рода–Сіверсь­ко­го. В 1718 році геть­ман зму­шений був на «про­хан­ня» Пет­ра І відда­ти свою 15–річну доч­ку від дру­гого шлю­бу Уля­ну (1703–1733) за си­на царсь­ко­го улюб­ленця — П. П. Тол­сто­го. В 1720 році Пет­ро І об­ме­жив функції ге­нераль­но­го су­ду.

В ос­танні ро­ки правління на по­пуляр­ності геть­ма­на не­гатив­но поз­на­чили­ся при­мусові ка­нальні ро­боти, спо­руд­ження фор­тифікацій­них будівель, «вій­ськові ни­зові» по­ходи то­що. Ко­заків і пос­по­литих нерідко «га­няли» до Пе­тер­бурга, Ас­тра­хані, на Кав­каз. До них, як пра­вило, за­луча­лись найбільш фізич­но здо­рові й еко­номічно за­без­пе­чені ря­дові ко­заки, се­ляни та міща­ни. З них до­дому по­вер­та­лось ли­ше від 30 до 60 відсотків, а інші вми­рали від нес­тер­пних умов жит­тя, епідемій та каліцтв… На дум­ку де­яких дослідників, та­ка внутрішня політи­ка пря­мо ве­ла до пос­ту­пово­го зни­щен­ня ук­раїнсь­ко­го ге­ноти­пу (ад­же мо­ва й­шла про смерть де­сятків ти­сяч лю­дей). Так, у 1721 році на Ла­дозь­ко­му ка­налі пра­цюва­ло де­сять ти­сяч ко­заків, з них за один ли­ше рік по­мер­ло три ти­сячі. В од­но­му з до­кументів то­го ча­су — описі пол­ковни­ка І. Чер­ня­ка праці ко­заків на Ла­дозі в 1722 році — заз­на­чалось, що там ве­лике чис­ло ко­заків хво­рих і по­мер­лих, тяжкі хво­роби весь час зрос­та­ють, про­те «прис­тавні» офіце­ри, не зва­жа­ючи на це, за на­казом «па­на» бри­гади­ра Ле­он­те­ва, б’ють лю­дей при ро­боті паг­тю­гами. Пра­ця ко­заків три­вала не тіль­ки у зви­чайні дні й ночі, а й у свят­кові дні.

Пос­лаблен­ня геть­мансь­кої вла­ди на­дало мож­ливість здій­сни­ти царсь­ко­му уря­ду де­які об­ме­жен­ня і в сфері еко­номіки Ук­раїни Зок­ре­ма, все частіше місце­вим куп­цям і тор­го­вим лю­дям за­боро­няло­ся зай­ма­тися за­кор­донною торгівлею. Вво­дилась дер­жавна мо­нополія на ба­гато то­варів. Ши­роко зас­то­сову­вала­ся не­обхідність пе­реку­пову­вати різно­манітні то­вари ли­ше в росій­ських купців, з чо­го ос­танні ма­ли не­аби­який зиск. Нерідко цен­траль­ною вла­дою на­перед виз­на­чались тор­ги, яр­марки, а особ­ли­во пор­ти в Росії, де са­ме мог­ли тор­гу­вати ук­раїнці. У зв’яз­ку з цим, особ­ли­вої гос­тро­ти на той час на­було пи­тан­ня про торгівлю із За­порож­жям. Спеціальні роз­по­ряд­ження ца­ря вза­галі за­боро­няли її. Хто ж по­рушу­вав та­кого ро­ду ука­зи, міг заз­на­ти «жес­то­кого на­каза­ния» і бу­ти зас­ла­ним до Сибіру. Так, 9 чер­вня 1721 ро­ку царсь­кий уряд надіслав геть­ма­ну Іва­ну Ско­ропадсь­ко­му «гра­моту» про по­каран­ня «кну­том» і зас­ланням до Сибіру «пол­тавців» С. Ки­риль- чен­ка та А. Пар­хо­мен­ка за не­доз­во­лену торгівлю на За­порожжі. Крім то­го, не зва­жа­ючи на те, що імпе­ратор, як пра­вило, по­зитив­но ста­вив­ся до будь–якої про­мис­ло­вої діяль­ності, він знач­но об­ме­жив ук­раїнців, які їзди­ли на південь країни по сіль, ри­бу та звіра. От­же, на­ведені фак­ти не­запе­реч­но свідчать: Пет­ро І фак­тично ска­сував віль­ну ук­раїнсь­ку торгівлю.

Однією з не­гатив­них еко­номічних санкцій мож­на вва­жати праг­нення росій­сько­го уря­ду збу­вати на те­риторії ук­раїнсь­ких зе­мель «лихі» мідні гроші, щоб срібні й зо­лоті за­лиши­лися по змозі в обігу на­селен­ня Росії, яко­мога біль­ше зо­серед­жу­вались у дер­жавній казні.

Ду­же підри­вало місце­ву еко­номіку постій­не пе­ребу­ван­ня в Ук­раїні ве­ликої кіль­кості росій­ських вій­ськ (іноді по­над 10 ти­сяч чо­ловік), які ут­ри­мува­лися го­лов­ним чи­ном за ра­хунок прос­то­го лю­ду, а та­кож швид­ке зрос­тання по­датків. Так, у 1722 році тіль­ки з Ліво­береж­жя в царсь­ку скар­бни­цю надій­шло 45,5 ти­сячі крб. У то­му ж році Ско­ропадсь­кий від імені «всіх ма­лоросіян» з «пла­чем і слізь­ми» про­сив Пет­ра І ви­вес­ти свої пол­ки з Ліво­береж­жя, скар­жився на злов­жи­ван­ня Олек­сан­дра Мен­ши­кова. Але Пет­ро 1 уда­вав, ніби не чує ста­рого геть­ма­на. Він про­водив свою політи­ку. Тоді помітно зву­зило­ся вжи­ван­ня національ­ної мо­ви (особ­ли­во в офіцій­них ус­та­новах, ве­ликих містах і т. д.), ско­роти­лося дру­куван­ня ук­раїнсь­ких кни­жок, здо­бут­тя освіти бу­ло взя­то під наг­ляд ду­же підозрілої й неп­ри­яз­ної дер­жавної цен­зу­ри, Ук­раїнсь­ка цер­ква підпа­ла під знач­ний вплив Мос­ковсь­кої патріархії. В 1721 році навіть Свя­те Пись­мо за­боро­нялось пе­ред­ру­кову­вати з давніх кни­жок, ви­даних в Ук­раїні, а ли­ше з «мос­ковсь­ких». Усі ці за­ходи, зро­зуміло, вик­ли­кали нев­до­волен­ня се­ред місце­вого на­селен­ня, не­гатив­но впли­вали на суспіль­но- політич­не та еко­номічне жит­тя ук­раїнства.

В 1722 році, ко­ли ста­рий геть­ман ра­зом з дру­жиною пе­ребу­вав у Москві на свят­ку­ван­нях у зв’яз­ку з підпи­сан­ням Ніштадсь­ко­го ми­ру зі Швецією, сю­зерен ви­дав спеціаль­ний указ про ство­рен­ня в Ук­раїні так зва­ної Пер­шої ма­лоросій­ської ко­легії, її без­по­середні функції (наг­ляд за всією діяльністю геть­ма­на, ге­нераль­них, пол­ко­вих і со­тен­них стар­шин, дозвіл на ви­дачу ни­ми роз­по­ряд­жень по уп­равлінню краєм то­що), як ви­щої апе­ляцій­ної інстанції на те­риторії регіону, ще біль­ше зміцни­ли по­зиції росій­ських са­нов­ників. Вза­галі на геть­ма­на пе­рес­та­ли зва­жати. Й­ого ста­нови­щу не по­заз­дриш. Він весь час пе­ребу­вав під підоз­рою. І то­му геть­ман Іван Ско­ропадсь­кий не зміг пе­режи­ти та­кого політич­но­го уда­ру, після ви­ходу царсь­ко­го ука­зу він від хви­люван­ня по­чав слаб­ну­ти н 3 лип­ня 1722 ро­ку по­мер у Глу­хові. Че­рез день й­ого по­хова­ли у Га­маліївсь­ко­му мо­нас­тирі. Це був пер­ший геть­ман після Б. Хмель­ниць­ко­го, який по­мер у геть­мансь­ко­му чині при по­саді й на рідній землі.

Про­те й ця смерть не ста­ла на за­ваді Пет­ру І в здій­сненні й­ого ве­лико­дер­жавниць­ких планів. Нав­па­ки — він уза­галі за­боро­нив ви­бори нас­тупно­го геть­ма­на.

І. Ско­ропадсь­кий не зі своєї волі став геть­ма­ном, але став­ши на чолі пош­ма­това­ної, ко­лись ве­ликої, а нині поз­бавле­ної дер­жавності країни, на чолі вра­жено­го роз­бра­том на­роду, на­магав­ся зро­бити не­мож­ли­ве, аби якось уря­тува­ти цей на­род від ос­та­точ­но­го ви­нищен­ня і збе­рег­ти й­ого від цілко­вито­го при­нижен­ня.