Павло Петрович Скоропадський

Пав­ло Пет­ро­вич Ско­ропадсь­кий 

(1873–1945)

«…я ого­лошую се­бе Геть­ма­ном всієї Ук­раїни»

Виз­начний ук­раїнсь­кий дер­жавний і політич­ний діяч, воєна­чаль­ник, геть­ман Ук­раїни (1918).

В умо­вах національ­но–виз­воль­них зма­гань 1917–1921 років здій­снив спро­бу ут­верди­ти мо­нархічну фор­му правління в Ук­раїні та розв’яза­ти ши­рокий спектр соціаль­но–еко­номічних, національ­но–куль­тур­них, зовнішнь­ополітич­них проб­лем. Не­послідов­на політи­ка Геть­ма­на, яка ви­ража­ла інте­реси найбільш за­мож­них верств ук­раїнсь­ко­го суспіль­ства, за­лучен­ня до уп­равління дер­жа­вою пред­став­ників кон­серва­тив­них партій, де­які з них ма­ли ан­ти­ук­раїнські пе­реко­нан­ня, опо­ра на іно­земні вій­ська, відштов­хну­ли від співпраці з ним національ­но–де­мок­ра­тичні си­ли і приз­ве­ли до ут­во­рен­ня опо­зиції та здій­снен­ня нею успішно­го дер­жавно­го пе­рево­роту.

Так ста­лося, що перші й ос­танні дні Пав­ла Ско­ропадсь­ко­го пов’язані з Німеч­чи­ною. Він на­родив­ся 3(16) трав­ня 1873 ро­ку на німець­ко­му ку­рорті Вісба­ден. Ли­ше у п’ятирічно­му віці Пав­ли­ка, що тоді роз­мовляв ли­ше німець­кою, при­вез­ли в Ук­раїну. Ди­тинс­тво й­ого прой­шло у дідівсь­ко­му маєтку, в маль­ов­ни­чому Трос­тянці на Пол­тавщині. Оскіль­ки бать­ко, Пет­ро Іва­нович, час­то бу­вав у роз’їздах, тур­бо­ту про онуків узяв на се­бе дід, Іван Ско­ропадсь­кий. Тут за до­помо­гою па­рафіяль­но­го свя­щени­ка о. Мит­ро­фана Ла­дишевсь­ко­го їх нав­ча­ли росій­ської мо­ви й За­кону Бо­жого. За­боро­на вжи­вати німець­ку бу­ла настіль­ки су­ворою, що Пав­лик швид­ко її за­був. Дід чу­дово во­лодів ук­раїнсь­кою й да­вав ону­кам чи­тати книж­ки цією мо­вою.

В бу­дин­ку Ско­ропадсь­ких стіни прик­ра­шали пор­тре­ти відо­мих членів ро­ду, геть­манів та ко­заць­ких стар­шин, зраз­ки давньої зброї. По­чут­тя по­шани до ми­нуло­го підси­люва­ли ста­ровинні іко­ни, кни­ги, меблі, а та­кож куль­ти­вовані зви­чаї й тра­диції. Світог­ляд Пав­ла фор­му­вав­ся під впли­вом В. Тар­новсь­ко­го, П. До­рошен­ка, В. Гор­ленка, П. Но­виць­ко­го та інших пред­став­ників ук­раїнсь­кої інте­лек­ту­аль­ної еліти, які час­то гос­тю­вали у Ско­ропадсь­ких. До маєтку на­дов­го приїздив і пра­цював у нь­ому ху­дож­ник М. Ге, який на­писав пор­тре­ти всіх членів ро­дини. Туї зу­пиня­лися та­кож відомі му­зикан­ти бра­ти За­рем­би, які, без сумніву, впли­нули на фор­му­ван­ня влас­них му­зич­них смаків Пав­ла Ско­ропадсь­ко­го. У маєтку постій­но бу­вали бан­ду­рис­ти, час­то ви­кону­вали­ся ук­раїнські пісні.

Іван Ско­ропадсь­кий ото­чив своїх онуків особ­ли­вою тур­бо­тою. Зак­ла­дений й­ого кош­том Трос­тя­нець­кий парк за кількістю зібра­них у нь­ому рідкісних ек­зем­плярів де­рев міг кон­ку­рува­ти з відо­мими бо­танічни­ми са­дами євро­пей­ських країн. Пав­ло зга­дував, що в ць­ому чу­дово­му ку­точ­ку при­роди во­ни зі стар­шим бра­том Ми­хай­лом про­води­ли влітку й во­сени все своє дозвілля. Ко­ли ж бра­тові ви­пов­ни­лося де­сять років, а Пав­ли­ку вісім, Іван Ми­хай­ло­вич вирішив ближ­че поз­най­оми­ти їх із пов­сякден­ним жит­тям прос­тих сіль­ських тру­дарів. Не­подалік від фліге­ля тес­лярі по­чали зво­дити зруб, а хлоп­ча­ки ма­лень­ки­ми со­кира­ми вчи­лися обтісу­вати ко­лоди, ро­бити за­руб­ки. Зве­дена влас­ни­ми ру­ками ха­та під со­лом’яною стріхою ма­ла ста­ти обій­стям, у яко­му на­щад­кам слав­но­го ро­ду на­лежа­ло ос­воїти всі пре­муд­рості хлібо­робсь­кої праці. Дід по­обіцяв ку­пити хліба, який вро­дить на влас­но­руч об­робленій і засіяній хлоп­ця­ми ниві. Нав­чившись по­ганя­ти волів та вправ­ля­тися із плу­гом, бра­ти вруч­ну засіяли по­ле, яке щед­ро ви­наго­роди­ло їхню пра­цю. Іван Ми­хай­ло­вич ду­же втішав­ся, ко­ли во­ни об­мо­лоти­ли сно­пи ціпа­ми й не­пос­тупли­во тор­гу­вали­ся з ним за ціну на зер­но…

Дід спілку­вав­ся з ону­ками не у формі мен­торсь­ких пов­чань і мо­раліза­торсь­ких сен­тенцій, а шля­хом без­по­середнь­ого обміну дум­ка­ми. При ць­ому го­лов­ною якістю, що її він праг­нув ви­хова­ти в хлопців, бу­ла силь­на во­ля, а потім — свідо­ме став­лення до всь­ого, що їх ото­чува­ло. Під час спіль­них про­гуля­нок Іван Ско­ропадсь­кий учив онуків логічно мис­ли­ти, зна­ходи­ти відповіді на різні за­питан­ня, роз­ви­вав у них до­пит­ливість і гос­тро­ту ро­зуму.

Гор­та­ючи сторінки ме­му­арів Пав­ла Ско­ропадсь­ко­го, на­писа­них у другій по­ловині 30–х років XX століття, вар­то звер­ну­ти ува­гу на те, як він оціню­вав своє тодішнє світос­прий­нят­тя. «Ук­раїна ро­зуміла­ся як слав­не ми­нуле, але зовсім не пов’язу­вала­ся із те­перішнім, інши­ми сло­вами, ніяких політич­них мірку­вань, пов’яза­них із віднов­ленням Ук­раїни, не бу­ло. Моя вся ро­дина бу­ла гли­боко відда­на росій­ським ца­рям, але у всь­ому підкрес­лю­вало­ся якось, що ми не ве­лико­роси, а ма­лоросіяни, як тоді го­вори­лося, знат­но­го по­ход­ження… Ми от­ри­мува­ли «Ки­ев­скую Ста­рину», чи­тали та об­го­ворю­вали книж­ки Кос­то­маро­ва та інших ук­раїнсь­ких пись­мен­ників. Висів поміж геть­ма­нами пор­трет Ма­зепи, та­кий не­навис­ний кож­но­му росіяни­ну, в сім’ї й­ому не пок­ло­няли­ся, як це роб­лять те­пер ук­раїнці, вба­ча­ючи в нь­ому сим­вол ук­раїнсь­кої са­мостій­ності, а мов­чазно ста­вили­ся з сим­патіями, при­чому обу­рюва­лися, що досі в со­борах Ве­ликим пос­том Ма­зепі про­голо­шува­ли ана­фему, та сміяли­ся над не­логічністю, що в Києві од­но­час­но у Софій­сько­му со­борі Ма­зепі про­голо­шу­ють ана­фему, а в Ми­хайлівсь­ко­му мо­нас­тирі за нь­ого як за твор­ця хра­му мо­лять­ся за упокій й­ого душі. Су­воро три­мали­ся ста­рих ук­раїнсь­ких зви­чаїв не ли­ше в до­машнь­ому по­буті, але на­мага­лися дот­ри­мува­тись і в релігій­них об­ря­дах, там, де старі ук­раїнські різни­лися з но­вими росій­ськи­ми. Як прик­лад, мо­жу вка­зати нас­тупне: при хре­щенні ста­рим ук­раїнсь­ким об­ря­дом свя­щеник не ку­пає не­мов­ля, як пе­ред­ба­чено росій­ським об­ря­дом, а ли­ше об­ли­ває свя­щен­ною во­дою». Са­ме та­ким спо­собом, на про­хан­ня Іва­на Ми­хай­ло­вича, в 1878 році хрес­ти­ли й­ого внуч­ку Єли­заве­ту Ско­ропадські.

Релігій­не ви­хован­ня дітей здій­сню­вало­ся під час бо­гос­лужінь у хра­мах та бесід. Поп­ри те, що на по­чат­ку 60–х років XIX століття Іван Ско­ропадсь­кий спо­рудив у своєму маєтку гар­ну цер­кву, во­на не бу­ла ос­вя­чена, оскіль­ки її зас­новник ви­сував за­над­то ви­сокі ви­моги до нас­то­яте­ля. Й­ого ос­вя­тили тіль­ки в 1891 році, ко­ли храм пе­рей­шов у власність й­ого онуків Ми­хай­ла й Пав­ла. До­ти Ско­ропадські що­неділі ви­руша­ли на літургію до сусідніх сіл — Васьківців, Бе­режівки, Ярошівки.

З ве­ликою по­шаною Пав­ло Ско­ропадсь­кий ста­вив­ся і до діда з ма­теринсь­кої лінії — Андрія Ми­хай­ло­вича Мик­ла­шевсь­ко­го, що меш­кав у маєтку Во­локи­тине Глухівсь­ко­го повіту на Чернігівщині, закріпле­ному за ним універ­са­лом І. Ма­зепи. Пов­на про­тилежність дідові з батьківсь­ко­го бо­ку, Андрій Мик­ла­шевсь­кий був стри­маний у сто­сун­ках і ду­же по­важ­ний. Вод­но­час це бу­ла ви­соко­освіче­на лю­дина й роз­по­ряд­ли­вий гос­по­дар. Знач­ний вплив на Пав­ла мав та­кож й­ого дядь­ко, Олексій Ва­силь­ович Ол­суф’єв, блис­ку­чий офіцер, який ко­ман­ду­вав лейб–гвардії Грод­ненсь­ким гу­сарсь­ким пол­ком і дос­лу­жив­ся до зван­ня ге­нера­ла ка­валерії. Чу­довий зна­вець ла­тини, спорт­смен, він відзна­чав­ся над­зви­чай­ною пра­цез­датністю й умінням пра­виль­но роз­поділя­ти свій час, що пос­ту­пово пе­редав своєму племінни­кові. Зав­жди ве­селий, життєрадісний, кмітли­вий, він при­ваб­лю­вав до се­бе дітей, які на­мага­лися бу­ти схо­жими на нь­ого. Й­ого вій­сько­ва кар’єра пра­вила за прик­лад для Пав­ла Ско­ропадсь­ко­го.

Як тоді бу­ло за­веде­но, ви­хован­ня й освіту дітей до­руча­ли до­машнім гу­вер­не­рам. У сім’ї Ско­ропадсь­ких не шко­дува­ли коштів на освіту, і діти здо­бува­ли знан­ня з ос­нов на­ук, фран­цузь­кої мо­ви, нав­ча­лися ети­кету й гар­них ма­нер. До де­сяти років Пав­ло нав­чався в до­машніх умо­вах і ли­ше для скла­дан­ня іспитів їздив у Ста­родубсь­ку гімназію. Після смерті бать­ка вся ро­дина Ско­ропадсь­ких пе­реїха­ла до Мос­кви, де меш­ка­ла ра­зом з Ол­суф’єви­ми на Тверсь­ко­му буль­варі. Тут учи­тель С. Зен­ченко став го­тува­ти Пав­ла до всту­пу в 5–й клас кла­сич­ної гімназії. Са­ме в той час він заціка­вив­ся історією й куль­ту­рою ан­тично­го світу, зок­ре­ма Давньої Греції та Кри­му.

Про­те, згідно з тодішніми шля­хетсь­ки­ми тра­диціями, мо­лоді арис­токра­ти ма­ли здо­бува­ти вій­сько­ву освіту, і Пав­ло 1886 ро­ку всту­пав до Па­жесь­ко­го кор­пу­су в Санкт–Пе­тер­бурзі. За­рахо­ваний до 3–го кла­су, паж–по­чатківець вив­чав За­кон Бо­жий, гра­мати­ку, фран­цузь­ку й німець­ку мо­ви, ариф­ме­тику, історію, ге­ог­рафію, ма­люван­ня та інші пред­ме­ти. Поп­ри не­пога­ну до­маш­ню підго­тов­ку, нав­чання да­валось юна­ку не­лег­ко, і за 12–баль­ною шка­лою оціню­ван­ня на пер­шо­му році нав­чання він мав се­редній бал 7,15, а за дру­гий — 7, тож зму­шений був пов­торно скла­дати іспи­ти з ок­ре­мих пред­метів.

Жорсткі по­ряд­ки, не­обхідність до­дат­ко­во пра­цюва­ти з ре­пети­тора­ми пригнічу­вали хлоп­ця. То­му виріше­но бу­ло зро­бити пе­рер­ву в й­ого пе­ребу­ванні у Па­жесь­ко­му кор­пусі. Взяв­ши ака­демічну відпус­тку, він по­доро­жує Бри­танією, Нідер­ланда­ми, Бельгією, Німеч­чи­ною, Швей­царією і три­валий час жи­ве у Франції. Па­риж за­чару­вав юна­ка своїм не­пов­торним ко­лори­том, інте­лек­ту­аль­но–мис­тець­кою а­урою, му­зе­ями, пам’ят­ка­ми історії, архітек­ту­ри, но­вими знай­омс­тва­ми. Не­забутні вра­жен­ня за­лиши­ла мандрівка по Італії й Греції, де май­бутній офіцер цілко­вито по­ринув у світ ан­тичної куль­ту­ри, про який стіль­ки чи­тав і мріяв. З Кон­стан­ти­нопо­ля він па­роп­ла­вом по­вер­нувся на батьківщи­ну й без особ­ли­вого ба­жан­ня відно­вив нав­чання в Па­жесь­ко­му кор­пусі.

По­зитивні емоції у нь­ого вик­ли­кали ли­ше за­нят­тя з ка­валерій­ської їзди — да­вали­ся взна­ки лю­бов до ко­ней та уро­ки, от­ри­мані в Трос­тянці. Але зго­дом під вра­жен­ня­ми від за­кор­донних по­доро­жей він по­чав ак­тивно зай­ма­тися са­мо­освітою, ба­гато чи­тав.

У 1892 році Пав­ло от­ри­мав пер­ший вій­сько­вий чин ка­мер–па­жа. А ос­танній рік пе­ребу­ван­ня в кор­пусі він закінчив за пер­шим роз­ря­дом, тож й­ому бу­ло прис­воєно чин кор­не­та.

Ми­нули ди­тинс­тво та юність. Мо­лодий офіцер всту­пав у са­мостій­не жит­тя, яке го­тува­ло й­ому ба­гато не­забутніх та яс­кра­вих подій і вод­но­час пок­ла­дало на нь­ого ве­лику відповідальність за долі ба­гать­ох лю­дей.

Ще до за­вер­шення нав­чання ви­пус­кник по­тур­бу­вав­ся про місце май­бутньої служ­би. Він поп­ро­сив кня­гиню Смо­ленсь­ку й графів Ол­суф’євих про кло­потан­ня пе­ред імпе­рат­ри­цею та вій­сько­вим міністром що­до й­ого роз­поділу в прес­тижний Ка­валер­гардсь­кий лейб–гвардій­ський полк. Вій­сько­ва служ­ба за­хопи­ла й­ого з пер­ших днів. Хо­ча б і то­му, що у ць­ому са­мому пол­ку сво­го ча­су слу­жив й­ого бать­ко. Пав­ло Ско­ропадсь­кий ви­явив­ся не ли­ше вправ­ним офіце­ром, а й не­пога­ним пе­даго­гом: й­ого сол­да­ти швид­ко ося­гали ази вій­сько­вої гра­моти, вер­хо­вої їзди, во­лодіння різни­ми ви­дами зброї. Че­рез два ро­ки він був приз­на­чений пол­ко­вим ад’ютан­том (тоб­то на­чаль­ни­ком шта­бу). Ць­ому спри­яло успішне ви­конан­ня обов’язків ад’ютан­та ко­ман­ду­вача росій­ської армії ге­нера­ла Кос­танді під час смо­ленсь­ких ма­неврів улітку 1894 ро­ку. Нас­тупно­го ро­ку здібний офіцер одер­жав пер­шу на­горо­ду — ор­ден австрій­сько­го Ка­валерсь­ко­го хрес­та Фран­ца–Й­оси­фа 3–го сту­пеня. А в грудні 1897 ро­ку на нь­ого че­кало чер­го­ве підви­щен­ня у званні. Він став по­ручи­ком.

На по­чат­ку то­го ж ро­ку ста­лася подія, що виз­на­чила все нас­тупне житія Пав­ла Ско­ропадсь­ко­го. 11 січня 1897 ро­ку він бе­ре шлюб із Олек­сан­дрою Дур­но­во — донь­кою ге­нерал–ад’ютан­та Пет­ра Дур­но­во й Марії з кня­жого ро­ду Ко­чубеїв, ди­тинс­тво якої та­кож прой­шло на Пол­тавщині. В под­ружжя на­роди­лося шес­те­ро дітей: Марія (1898), Єли­заве­та (1899), Пет­ро (1900), Да­нило (1904), Пав­ло (1915) й Оле­на (1919). Дру­жина, Олек­сан­дра Петрівна, ста­ла справжнь­ою опо­рою та доб­рим по­рад­ни­ком чо­ловікові, прис­вя­тив­ши се­бе ви­хован­ню дітей.

Після прик­ро­го ви­пад­ку, ко­ли під час ог­ля­ду пол­ку в Крас­но­му Селі у червні 1901 ро­ку кінь Ско­ропадсь­ко­го спіткнув­ся й вер­шник заз­нав травм, він зму­шений був про­тягом три­вало­го ча­су ліку­вати­ся, а потім віднов­лю­вати си­ли у влас­но­му маєтку.

По­чаток росій­сько–японсь­кої вій­ни не прой­шов ос­то­ронь пер­спек­тивно­го і енергій­но­го офіце­ра. Оскіль­ки сто­личні час­ти­ни до участі в бой­ових діях не за­луча­лися, Пав­ло по­дав ра­порт про пе­реве­ден­ня до од­но­го з діючих з’єднань у Мань­чжурії. Відповіддю на це кло­потан­ня ста­ло й­ого приз­на­чен­ня ор­ди­нар­цем намісни­ка імпе­рато­ра на Да­леко­му Сході Е. Алек­се­ева. На шля­ху до Мук­де­на він ви­кону­вав осо­бис­те до­ручен­ня імпе­рат­риці Марії Фе­дорівни, опіку­ючись спо­ряд­же­ним нею санітар­ним по­тягом № 755. При­був­ши че­рез місяць (у травні 1904) на місце, оса­вул П. Ско­ропадсь­кий от­ри­мав від імпе­рат­риці те­лег­ра­му зі сло­вами вдяч­ності за ви­кона­не зав­дання.

Спо­чат­ку ор­ди­нарець зі сто­лиці пе­ребу­вав у штаті 3–го Верхнь­о­удинсь­ко­го ко­заць­ко­го пол­ку, а зго­дом став ад’ютан­том ко­ман­ду­вача Східно­го за­гону Мань­чжурсь­кої армії ге­нерал–лей­те­нан­та А. Кел­ле­ра. Са­ме тут Пав­ло от­ри­мав бой­ове хре­щен­ня, і са­ме тоді вій­на зав­да­ла й­ому пер­шої ду­шев­ної ра­ни: на очах у ад’ютан­та за­гинув ге­нерал Кел­лер. Но­вий ко­ман­ду­вач Східно­го за­гону ге­нерал–лей­те­нант Іва­нов та­кож був за­дово­лений дис­ципліно­ваним та хо­роб­рим офіце­ром і ви­сунув й­ого до на­город­ження ор­де­ном Св. Во­лоди­мира 4–го сту­пеня з ме­чами й бан­том.

Од­нак чес­то­люб­но­го офіце­ра ва­била ро­ман­ти­ка справжнь­ого рат­но­го жит­тя з бо­ями та нез­го­дами, по­раз­ка­ми й пе­ремо­гами. Він до­магав­ся, щоб ко­ман­ду­ван­ня до­ручи­ло й­ому один із фрон­то­вих підрозділів. Во­сени 1904 ро­ку П. Ско­ропадсь­ко­го приз­на­чено ко­ман­ди­ром 5–ї сотні 2–го Чи­тинсь­ко­го ко­заць­ко­го пол­ку За­бай­каль­сько­го ко­зачо­го вій­ська 3–го Сибірсь­ко­го кор­пу­су. В су­тич­ках із япон­ця­ми сол­да­ти й офіце­ри сотні про­демонс­тру­вали зла­год­жені дії та мужність, а їхній ко­ман­дир за осо­бис­ту хо­робрість був удос­тоєний зо­лотої Ге­оргіївсь­кої зброї.

Здібний оса­вул постій­но пе­ребу­ває у полі зо­ру ко­ман­ду­ван­ня. Не­заба­ром й­ого зно­ву відкли­ка­ють на по­саду ад’ютан­та го­лов­но­коман­ду­вача росій­ської армії на Да­леко­му Сході ге­нерал–ад’ютан­та М. Ли­неви­ча. Пе­ребу­ва­ючи за до­ручен­ням ге­нера­ла у діючих з’єднан­нях, Пав­ло не про­пус­кав на­годи осо­бис­то взя­ти участь у су­тич­ках із во­рогом. Ко­ман­дир 2–ї Східно­сибірсь­кої стрілець­кої дивізії до­повідав у штаб го­лов­но­го ко­ман­ду­ван­ня про участь оса­вула в опе­раціях 9–го Сибірсь­ко­го ко­зачо­го пол­ку.

Ви­сокий рівень те­оре­тич­ної підго­тов­ки та здатність тве­резо оціню­вати си­ту­ацію П. Ско­ропадсь­кий ви­явив під час скла­дан­ня аналітич­них довідок і до­повідних за­писок, у яких не ли­ше роз­кри­ва­ють­ся при­чини нев­дач росій­ських вій­ськ, а й містять­ся ре­комен­дації що­до їх усу­нен­ня.

Відра­зу по закінченні да­лекосхідної кам­панії, в грудні 1905 ро­ку, Ми­кола II приз­на­чив Пав­ла Ско­ропадсь­ко­го своїм флігель–ад’ютан­том із підви­щен­ням у званні до пол­ковни­ка. Цс приз­на­чен­ня не змен­ши­ло ви­мог­ли­вості офіце­ра до се­бе й підлег­лих, нав­па­ки, сти­мулю­вало по­шук за­собів підви­щен­ня боєздат­ності підпо­ряд­ко­ваних й­ому підрозділів. Так, на по­чат­ку 1907 ро­ку флігель–ад’ютант П. Ско­ропадсь­кий надіслав ра­порт на ім’я ко­ман­ди­ра Ка­валер­гардсь­ко­го пол­ку кня­зя Юсу­пова, в яко­му місти­лися ре­комен­дації що­до фор­му­ван­ня й нав­чання пол­ко­вих ку­лемет­них ко­манд. Відчу­ва­ючи виз­на­чальні тен­денції роз­витку стра­тегії й так­ти­ки, форм і за­собів ве­ден­ня бою, пол­ковник Ско­ропадсь­кий праг­нув ви­вес­ти росій­ські вій­ська на но­вий рівень, який дик­ту­вав­ся то­гочас­ним ста­ном вій­сько­вої дум­ки, оз­броєнь і техніки.

Про­тягом 1908–1909 років ім’я П. Ско­ропадсь­ко­го фігу­рува­ло в ба­гать­ох атес­таціях, на підставі яких да­вало­ся підви­щен­ня у вій­ськовій ієрархії. У ве­ресні 1910 ро­ку він прий­няв ко­ман­ду­ван­ня 20–м дра­гунсь­ким Фінляндсь­ким пол­ком. Пе­рет­во­рив­ши менш ніж за рік цей полк на зраз­ко­ву час­ти­ну, у квітні 1911 ро­ку П. Ско­ропадсь­кий став ко­ман­ди­ром лейб–гвардії Кінно­го пол­ку. Чер­го­ве підви­щен­ня у званні до ге­нерал–май­ора й за­раху­ван­ня до імпе­раторсь­ко­го поч­ту ви­вели Пав­ла у чис­ло наб­ли­жених до мо­нархічної ро­дини осіб та найбільш ав­то­ритет­них і та­лано­витих мо­лодих воєна­чаль­ників Росій­ської імперії.

Він з іще біль­шим зав­зяттям ви­кону­вав свої обов’яз­ки, пе­рет­во­рив­ши Кінний полк на зраз­ко­вий, на од­ну з найбільш боєздат­них оди­ниць росій­ської армії. Не­заба­ром після ць­ого по­чала­ся Пер­ша світо­ва вій­на…

Ця подія ста­ла пе­релом­ною в історії Росій­ської імперії й са­мого П. Ско­ропадсь­ко­го, кар­ди­наль­но змінив­ши звич­ний плин ча­су та хід подій. Од­нак спо­чат­ку світо­вий зброй­ний конфлікт зда­вав­ся зви­чай­ною вій­ною, яка швид­ко скінчить­ся і після якої лю­ди по­вер­нуть­ся до мир­но­го жит­тя.

У серпні 1914 ро­ку ка­валерій­ський полк під ко­ман­ду­ван­ням Пав­ла Пет­ро­вича ге­роїчно бив­ся з во­рогом під Кра­упішке­ном. Сол­да­ти і офіце­ри про­демонс­тру­вали не ли­ше ви­соку бой­ову май­стерність, а й си­лу ду­ху, хо­робрість та відва­гу. За вміле керівниц­тво вій­ська­ми, які зуміли за­хопи­ти час­ти­ну во­рожих по­зицій, П. Ско­ропадсь­кий був на­город­же­ний ор­де­ном Св. Ге­оргія 4–го сту­пеня, який особ­ли­во ша­нував­ся се­ред вій­сько­вих. Сам Пав­ло Пет­ро­вич сприй­мав ор­ден не ли­ше як осо­бис­ту на­горо­ду, а й як відзна­ку для всь­ого ро­ду Ско­ропадсь­ких. Із Ге­оргіївсь­ким хрес­том на чер­кесці Пав­ло Пет­ро­вич з’яв­лявся на всі світські прий­оми та офіційні зустрічі.

Вже після пер­ших су­тичок із суп­ро­тив­ни­ком Ско­ропадсь­кий відчув, що вій­на кіль­ко­ма ге­нераль­ни­ми бит­ва­ми не закінчить­ся. Це пригнічу­вало й­ого, навіва­ючи не­добрі пе­ред­чуття. Але як справжній воїн він не підда­вав­ся нас­тро­ям, а сумлінно ро­бив свою спра­ву. У ве­ресні 1914 ро­ку Пав­ло Пет­ро­вич от­ри­мав по­дяку ко­ман­ду­вача 10–ї армії ге­нера­ла Флу­га за вда­лу ор­ганізацію обо­рони пе­реп­рав че­рез Німан, що їх на­мага­лися по­дола­ти німецькі вій­ська.

На по­чат­ку жов­тня та­лано­вито­го пол­ко­вод­ця очіку­вало но­ве підви­щен­ня: за на­казом імпе­рато­ра він прий­няв ко­ман­ду­ван­ня 1–ю бри­гадою 1–ї гвардій­ської дивізії, до скла­ду якої вхо­дили Кінний і Ка­валер­гардсь­кий пол­ки. Осо­бовий склад цих час­тин доб­ре знав сво­го ко­лишнь­ого ко­ман­ди­ра, який ко­рис­ту­вав­ся ве­ликим ав­то­рите­том. Ко­ман­дир дивізії ге­нерал–лей­те­нант Каз­на­ков приз­на­чив й­ого своїм зас­тупни­ком, а влас­но­го си­на, який мав зван­ня кор­не­та, віддав слу­жити до Ка­валер­гардсь­ко­го пол­ку. В січні 1915 ро­ку Пав­ла Пет­ро­вича як Ге­оргіївсь­ко­го ка­вале­ра бу­ло зап­ро­шено до ро­боти Ге­оргіївсь­кої ду­ми, чле­ни якої виз­на­чали тих, хто був гідний цієї відзна­ки.

У бой­ових по­ходах на те­риторії Німеч­чи­ни й При­бал­ти­ки, в що­ден­них тур­бо­тах про сол­датів та офіцерів П. Ско­ропадсь­кий мужнів як лю­дина й на­бував воєнно­го досвіду. Влітку 1915 ро­ку, ко­ли події на фронті на­були заг­розли­вого ха­рак­те­ру, й­ого приз­на­чили ко­ман­ди­ром 5–ї ка­валерій­ської дивізії, якою він ко­ман­ду­вав май­же півро­ку. В бе­резні 1916 ро­ку Пав­ло Пет­ро­вич пе­реб­рав на се­бе ко­ман­ду­ван­ня 1–ю кав­дивізією, яка успішно діяла в При­бал­тиці. Влітку то­го ж ро­ку й­ому прис­воїли зван­ня ге­нерал–лей­те­нан­та. В осінніх бо­ях то­го ро­ку він ке­рував діями спо­чат­ку 8–го армій­сько­го, а потім — Гвардій­сько­го кав­корпу­су, який успішно обо­роняв­ся на р. Сто­ході.

Згідно з роз­по­ряд­женням імпе­рато­ра від 27 січня 1917 ро­ку, П. Ско­ропадсь­кий прий­няв ко­ман­ду­ван­ня 34–м армій­ським кор­пу­сом Півден­но–Західно­го фрон­ту, яким ке­рував ус­лавле­ний ге­нерал Бру­силов. Підпо­ряд­ко­ване Пав­лу Пет­ро­вичу з’єднан­ня дис­ло­кува­лося на те­ренах Ук­раїни, що да­вало й­ому змо­гу спос­теріга­ти за про­цеса­ми, які тут відбу­вались. А події роз­ви­вали­ся стрімко й у нап­рямку, що не віщу­вав нічо­го доб­ро­го.

Уряд втра­чав кон­троль над країною, а Ге­нераль­ний штаб — уп­равління вій­ська­ми. Біль­шо­визація армії суп­ро­вод­жу­вала­ся втра­тою боєздат­ності цілих час­тин, де­моралізацією, де­зер­тирс­твом, падінням дис­ципліни. Ство­рю­ючи сол­датські коміте­ти, ліво­ради­кальні еле­мен­ти ви­води­ли підрозділи з–під впли­ву офіцерів, спри­яли політи­зацїї армії. В Ук­раїні ре­волюційні яви­ща нак­ла­дали­ся на виз­воль­ний рух. Па­ралель­но з Вій­сько­вим коміте­том із фор­му­ван­ня національ­них вій­сько­вих з’єднань діяла ство­рена у Мінсь­ку Ук­раїнсь­ка фрон­то­ва ра­да для вій­ськ Західно­го фрон­ту, яку очо­лив Си­мон Пет­лю­ра.

5–8 трав­ня 1917 ро­ку у Києві відбув­ся І Все­ук­раїнсь­кий вій­сько­вий з’їзд, 700 де­легатів яко­го реп­ре­зен­ту­вали 900 ти­сяч ук­раїнців, що пе­ребу­вали в росій­ській армії. Ре­золюції з’їзду ви­мага­ли від Тим­ча­сово­го уря­ду та Ра­ди сол­датсь­ких і робітни­чих де­путатів «не­гай­но­го ого­лошен­ня особ­ли­вим ак­том національ­но–те­риторіаль­ної ав­то­номії Ук­раїни». Де­лега­ти об­ра­ли Ук­раїнсь­кий вій­сько­вий ге­нераль­ний комітет у складі 18 осіб, який увій­шов до Ук­раїнсь­кої Цен­траль­ної Ра­ди (УЦР). З’їзд дав пош­товх ук­раїнізації вій­сько­вих час­тин.

Пи­тан­ня ук­раїнізації армії ста­ло од­ним із во­доділів між послідов­ни­ми са­мостій­ни­ками й діяча­ми УЦР соціалістич­ної орієнтації. Перші на чолі з М. Міхновсь­ким вис­ту­пали за фор­му­ван­ня боєздат­ної армії на ре­гулярній ос­нові. На цій по­зиції сто­яли та­кож чле­ни «Ук­раїнсь­ко­го вій­сько­вого клу­бу ім. Геть­ма­на Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го», що став пер­шою національ­ною вій­сько­вою час­ти­ною. На­томість прог­ра­ми лівих партій ви­мага­ли ліквідації постій­но­го вій­ська й пе­рехо­ду до міліцій­них фор­му­вань. Втілю­ючи ці по­ложен­ня в жит­тя, діячі УЦР зво­дили ук­раїнізацію до пе­реве­ден­ня ук­раїнців в ок­ремі час­ти­ни та з’єднан­ня і про­паган­дистсь­кої ро­боти в них. Об­ра­ний де­лега­тами І Все­ук­раїнсь­ко­го вій­сько­вого з’їзду для керівниц­тва Ук­раїнсь­ким вій­сько­вим ге­нераль­ним коміте­том С. Пет­лю­ра го­лов­ним й­ого зав­данням вва­жав куль­тур­но–освітню діяльність, а під ук­раїнізацією ро­зумів «націоналізацію армії на національ­но–те­риторіальнім прин­ципі».

Послідов­ни­ми ідей­ни­ми во­рога­ми ук­раїнізації вис­ту­пали росій­ські офіце­ри ви­щого ран­гу й ге­нера­ли, які бо­яли­ся, що національні фор­му­ван­ня мо­жуть ста­ти фак­то­ром ук­раїнсь­ко­го се­пара­тиз­му та ан­ти­росій­ських тен­денцій. До них на­лежав і П. Ско­ропадсь­кий, який не­гатив­но ста­вив­ся до про­цесів роз­кла­ду в діючій армії, бу­дучи пе­реко­наним, що ук­раїнізація заш­ко­дить її боєздат­ності.

В липні 1917 ро­ку у роз­та­шуван­ня 34–го кор­пу­су при­був пред­став­ник Ук­раїнсь­ко­го ге­нераль­но­го вій­сько­вого коміте­ту, комісар при штабі Півден­но–Західно­го фрон­ту, член УЦР по­ручик П. Скрип­чинсь­кий із роз­по­ряд­женням про ук­раїнізацію з’єднан­ня. На й­ого згад­ки про слав­не ук­раїнсь­ке ми­нуле Ско­ропадсь­ких ком­кор відповів дип­ло­матич­но й вод­но­час прин­ци­пово: «Сто­сов­но то­го, що я — ук­раїнець, то вірно те, що я ду­же люб­лю Ук­раїну, але за­мало знаю й зовсім не співчу­ваю то­му ук­раїнсь­ко­му ру­хові, який тоді па­нував, що він за­над­то лівий, що з ць­ого ніяко­го доб­ра не вий­де, що я сам «пан», а весь цей рух спря­мова­ний про­ти панів, що, та­ким чи­ном, я ніко­ли не змо­жу об’єдна­тися з реш­тою провідників ць­ого ру­ху». Після ць­ого Пав­ло Пет­ро­вич вирішив осо­бис­то зустріти­ся з ко­ман­ду­вачем армій Півден­но–Західно­го фрон­ту ге­нерал–лей­те­нан­том О. Гу­тором, щоб по­ради­тися, як діяти в си­ту­ації, ко­ли уп­равління вій­ська­ми під впли­вом дес­трук­тивних дій ліваць­ких еле­ментів не доз­во­ляло ви­кону­вати бой­ові зав­дання. Про­те спо­чат­ку він на­писав лис­та знай­омо­му ще з мань­чжурсь­кої кам­панії ге­нерал–квар­тирмей­сте­ру шта­бу Півден­но–Західно­го фрон­ту М. Рат­те­лю, поп­ро­сив­ши то­го до­вес­ти й­ого зміст до відо­ма ко­ман­ду­вача. Ско­ропадсь­кий, зок­ре­ма, на­голо­шував: «Осо­бис­то і ге­нера­лу Гу­тору, й по­ручи­ку Скрип­чинсь­ко­му я го­ворив, що, зви­чай­но, нічо­го не маю про­ти ук­раїнізації, тоб­то, щоб до ме­не прий­шли лю­ди, які пе­рей­няті ідеєю ук­раїнства, бу­ли б доб­ри­ми бій­ця­ми, а не різна по­толоч (де­зер­ти­ри і т. ін.), які, прик­ри­ва­ючись різни­ми вивіска­ми, ду­ма­ють ли­ше про те, як би не пот­ра­пити під во­гонь про­тив­ни­ка — німця».

Пав­ло Пет­ро­вич про­пону­вав здій­сню­вати ук­раїнізацію кор­пу­су зва­жено, щоб не спри­чини­ти міжнаціональ­не нап­ру­жен­ня. Крім то­го, він по­рушу­вав пи­тан­ня про те, наскіль­ки ба­жана ук­раїнізація в ро­зумінні політи­ки Росій­ської дер­жа­ви. На­мага­ючись уник­ну­ти аван­тюрних рішень, які мог­ли б ма­ти не­перед­ба­чувані наслідки, Пав­ло Пет­ро­вич заз­на­чав: «…Осо­бис­то я пішов би на це як­що не з ба­жан­ням, то, при­най­мні, без відра­зи, оскіль­ки вва­жаю, що там, де примішуєть­ся національ­не по­чут­тя, там, зок­ре­ма для вій­сько­вої спра­ви, ос­но­ви зав­жди здо­рові, та все ж хо­чу зна­ти яс­но, чо­го від ме­не хо­чуть, щоб не пот­ра­пити в бруд­ну спра­ву внаслідок зви­нува­чен­ня ме­не, ук­раїнця, в про­веденні явоч­ним по­ряд­ком ук­раїнізації час­тин росій­ської армії».

Після ць­ого Ско­ропадсь­кий зустрівся з ко­ман­ду­ван­ням фрон­ту. О. Гу­тор і на­чаль­ник Півден­но–Західно­го фрон­ту ге­нерал–лей­те­нант М. Ду­хонін пе­реко­нува­ли й­ого у не­обхідності змін. Після ць­ого Ско­ропадсь­кий вирішив осо­бис­то по­бува­ти в Ге­нераль­но­му сек­ре­таріаті вій­сько­вих справ і з’ясу­вати всі пи­тан­ня, які й­ого хви­люва­ли. Про свої вра­жен­ня від цих відвідин Пав­ло Пет­ро­вич зга­дував так: «В той час усі осо­би, які там засіда­ли, зовсім ще не вбра­лися в пір’я; всі во­ни справ­ля­ли вра­жен­ня но­вачків у своїй справі. Влас­не ка­жучи, жод­но­го діло­водс­тва ще не бу­ло, і, здаєть­ся, вся їхня тур­бо­та по­ляга­ла, го­лов­но, у бо­ротьбі з ко­ман­ду­вачем вій­ськ Київсь­ко­го вій­сько­вого ок­ру­гу, соціал–ре­волюціоне­ром Обе­руче­вим. Настрій у них тоді був помірко­ваний у ро­зумінні політич­них і соціаль­них ре­форм; го­лов­но, про­вади­лася національ­на ідея. Там я впер­ше зустрів Пет­лю­ру. Ото­чений він був ма­сою мо­лодих лю­дей, які но­сили­ся з яки­мись па­пера­ми. Вза­галі, ти­пово ре­волюцій­ний штаб, що їх зго­дом до­води­лося час­то зустріча­ти».

При ць­ому, відзна­ча­ючи де­яку нев­певненість у діях Цен­траль­ної Ра­ди, ав­тор спо­гадів виз­на­вав: «Але що мені спо­доба­лося, це пев­не по­чут­тя лю­бові до всь­ого ук­раїнсь­ко­го. Це по­чут­тя бу­ло непідроб­не та без будь–яких осо­бис­тих утилітар­них цілей. Приз­на­юсь, це мені імпо­нува­ло; вид­но бу­ло, що лю­ди пра­цю­ють не з–під па­лиці, а нат­хнен­но». З Пет­лю­рою Ско­ропадсь­кий спілку­вав­ся ма­ло: в той час Си­мон Ва­силь­ович, за сло­вами ос­таннь­ого, зовсім не був у курсі вій­сько­вих справ, а біль­ше зай­мав­ся політи­кою.

Ско­ропадсь­кий від’їхав із Києва не з найгірши­ми вра­жен­ня­ми, до чо­го внутрішньо го­тував­ся по до­розі до сто­лиці. Од­нак при ць­ому він за­лишив­ся пе­реко­наним у то­му, що ук­раїнізація не зро­бить армію сильнішою. Щоб розвіяти сумніви, Пав­ло Пет­ро­вич заїхав у Кам’янець–Поділь­ський, де пе­ребу­вав штаб Півден­но–Західно­го фрон­ту. Там він зустрівся з приз­на­ченим замість Гу­тора но­вим ко­ман­ду­вачем — ге­нера­лом Л. Корніло­вим. Той настій­но ре­комен­ду­вав яко­мога швид­ше ук­раїнізу­вати кор­пус, по­сила­ючись на те, що ук­раїнізо­вана 56–та дивізія 81–ї армії чу­дово про­яви­ла се­бе під час ос­таннь­ого нас­ту­пу.

У вій­ська П. Ско­ропадсь­кий по­вер­нувся са­ме тоді, ко­ли по­чав­ся сум­нозвісний «Тер­нопіль­ський відступ». За виз­нанням ге­нера­ла, це був час, ко­ли він пе­режив незрівнянні мо­ральні му­ки. Вод­но­час він знай­шов най­кращі сло­ва для ко­ман­ду­вача 7–ї армії ге­нера­ла Се­лива­чова, ко­ман­ду­вача 6–го армій­сько­го кор­пу­су ге­нера­ла В. Нот­бе­ка та ко­ман­ди­ра 104–ї дивізії ге­нера­ла Я. Ган­дзю­ка, який про­тягом вій­ни от­ри­мав дев’ять по­ранень і був уби­тий біль­шо­вика­ми в січні 1918 ро­ку.

Але нев­дачі не згніти­ли й­ого. Ке­ру­ючись на­казом Корніло­ва про ук­раїнізацію кор­пу­су від 18 лип­ня, Пав­ло Пет­ро­вич з при­таман­ною й­ому Грун­товністю на­магав­ся відно­вити дис­ципліну й нав­чи­ти вій­сько­вої спра­ви но­воп­ри­булих пра­пор­щиків, які про­пагу­вали соціалістичні ідеї, а во­юва­ти не вміли. Че­рез півто­ра міся­ця з офіцерсь­кої шко­ли вий­шли інші лю­ди: з не­обхідни­ми знан­ня­ми й на­вич­ка­ми, праг­ненням на­вес­ти по­рядок без наль­оту шовінізму.

Близь­ко знай­омий із Корніло­вим, Ско­ропадсь­кий був стур­бо­ваний про­голо­шен­ням вій­сько­вої дик­та­тури, ініціато­ром якої став вер­ховний го­лов­но­коман­ду­вач. Пав­ло Пет­ро­вич вва­жав, що для цієї акції Корніло­ву бра­кува­ло вірних час­тин та офіцерів се­редньої лан­ки. Й­ого пе­ред­чуття справ­ди­лися й ць­ого ра­зу. Після при­душен­ня за­коло­ту вій­ська­ми Тим­ча­сово­го уря­ду вер­ховним го­лов­но­коман­ду­вачем приз­на­чили ге­нерал–лей­те­нан­та М. Во­лод­ченка, який виз­на­вав пов­но­важен­ня Ук­раїнсь­кої Цен­траль­ної Ра­ди.

У той час відбу­лася подія, що вирішаль­ним чи­ном впли­нула на май­бутнє Пав­ла Ско­ропадсь­ко­го. На по­чат­ку жов­тня в Чи­гирині відбув­ся Все­ук­раїнсь­кий з’їзд Віль­но­го ко­зац­тва, на яко­му бу­ло об­ра­но Ге­нераль­ну ра­ду й ота­мана Віль­но­го ко­зац­тва, яким і став П. Ско­ропадсь­кий. До скла­ду Ра­ди увій­шли та­кож інші на­щад­ки давніх ко­заць­ких ро­дин — ге­нераль­ний пи­сар В. Ко­чубей, ко­заць­кий ота­ман І. Пол­та­вець–Ос­тря­ниця та ін.

Як­що у вій­сько­вих спра­вах ге­нерал Ско­ропадсь­кий мав солідний досвід, то в політич­них по­чував­ся не так упев­не­но. Пав­ло Пет­ро­вич виз­на­вав, що зро­бив хиб­ний крок, ко­ли по­годив­ся на вне­сен­ня сво­го прізви­ща до спис­ку Спілки зе­мель­них влас­ників для ви­борів до Ус­та­нов­чих зборів. Це неп­ро­дума­не рішен­ня (по­зиція Ско­ропадсь­ко­го зовсім не збіга­лася з аг­рарною плат­формою «хлібо­робів») заш­ко­дило й­ого ре­путації, да­ло підста­ви для не­об­грун­то­ваних зви­нува­чень у то­му, що він стоїть на сто­рожі інте­ресів ве­ликих поміщиків.

Од­нак найбіль­шою тур­бо­тою ге­нера­ла тоді бу­ло збе­режен­ня кор­пу­су як пов­ноцінної бой­ової оди­ниці. Під час відсту­пу ок­ремі й­ого підрозділи вда­вали­ся до ма­родерс­тва, гра­буван­ня поміщиць­ких маєтків, ви­ноку­рень, на­силь­ств та гвал­ту­вань цивіль­но­го на­селен­ня. Крім то­го, свою руйнівну ро­боту про­дов­жу­вали різні агіта­тори й пред­став­ни­ки «рев­комів», які вно­сили без­лад, підри­вали дис­ципліну й су­бор­ди­націю. Не існу­вало уз­годже­ності та­кож у діях вій­сько­вого ко­ман­ду­ван­ня і Цен­траль­ної Ра­ди: офіцій­но Ге­нераль­ний сек­ре­таріат вій­сько­вих справ підтри­мував зу­сил­ля ко­ман­ду­ван­ня Півден­но–Західно­го фрон­ту, спря­мовані на те, щоб стри­мува­ти нас­туп авс­тро–німець­ких вій­ськ. Про­те вод­но­час ро­били­ся спро­би відвес­ти й­ого з’єднан­ня для прик­риття Києва від біль­шо­виць­ких армій.

Тим ча­сом біль­шо­вики здій­сни­ли пе­рево­рот у Пет­рограді. Вер­ховним го­лов­но­коман­ду­вачем став М. Кри­лен­ко, який ви­магав будь–що ут­ри­мува­ти фронт. Але зро­бити це в си­ту­ації, що скла­лася, бу­ло прак­тично не­мож­ли­во. У другій по­ловині лис­то­пада Пав­ло Ско­ропадсь­кий, кор­пус яко­го дис­ло­кував­ся у рай­оні Мед­жи­божа, дій­шов до­волі прик­ро­го вис­новку: по­ки розрізнені час­ти­ни кор­пу­су діста­нуть­ся пе­редо­вої, во­ни бу­дуть роз­про­паго­вані й роз­по­рошать­ся ос­та­точ­но. Са­ме так і ста­лося з 2–м гвардій­ським кор­пу­сом, який під впли­вом біль­шо­виць­кої агіта­тор­ки Є. Бош по­вер­нув з рай­ону Бар — Жме­рин­ка на Київ, щоб за­хопи­ти й­ого й вста­нови­ти вла­ду біль­шо­виків. Для відвер­нення цієї заг­ро­зи П. Ско­ропадсь­кий відпра­вив на фронт усіх, хто пе­реш­коджав на­лагод­женню дис­ципліни, а реш­ту во­яків пе­ревіз до Ко­зяти­на, пос­та­вив­ши заслін на шля­ху про­суван­ня 2–го гвардій­сько­го кор­пу­су, який пе­рей­шов на бік біль­шо­виків. Тоді ж він от­ри­мав від С. Пет­лю­ри те­лег­ра­му, в якій повідом­ля­лося, що, згідно з рішен­ням Ге­нераль­но­го сек­ре­таріату вій­сько­вих справ, на нь­ого пок­ла­даєть­ся обо­рона Пра­вобе­реж­ної Ук­раїни з підпо­ряд­ку­ван­ням й­ому всіх час­тин, зок­ре­ма й Січо­вого Ук­раїнсь­ко­го кор­пу­су.

Роз­та­шував­ши вій­ська по лінії Ше­петівка — Вап­нярка — Ко­зятин, ко­ман­ду­вач 1–го Ук­раїнсь­ко­го кор­пу­су (так при­хиль­ни­ки УЦР на­зива­ли підпо­ряд­ко­вані Ско­ропадсь­ко­му вій­ська) по­чав обезз­бро­юва­ти, роз­формо­вува­ти й відправ­ля­ти еше­лона­ми в Росію роз­про­паго­вані біль­шо­вика­ми час­ти­ни. За на­казом ге­нера­ла у пе­рего­вори з та­кими з’єднан­ня­ми не всту­пали, а в разі не­обхідності зас­то­сову­вали про­ти них зброю.

Нес­про­можність політи­ки вій­сько­вого будівниц­тва, яку про­вади­ла Цен­траль­на Ра­да, ви­яви­лась у то­му, що во­на не змог­ла про­тис­та­вити біль­шо­визо­ваним з’єднан­ням і ра­дянсь­ким росій­ським арміям доб­ре нав­чені, екіпіро­вані та оз­броєні час­ти­ни. Національні фор­му­ван­ня (бог­данівці, до­рошенківці, на­ливайківці) кон­цен­тру­вали­ся в сто­лиці й у вирішаль­ний час ви­яви­ли пов­ну бездіяльність. Єди­ною боєздат­ною си­лою УНР у лис­то­паді–грудні 1917 ро­ку був 1–й кор­пус ота­мана Ско­ропадсь­ко­го (у грудні 1917 ро­ку УЦР ска­сува­ла вій­ськові зван­ня, що існу­вали в ко­лишній росій­ській армії, на­томість уп­ро­вад­жу­вала зван­ня, що відповіда­ли по­садам). Са­ме ця вій­сько­ва час­ти­на, мож­на ска­зати, «відповіда­ла» за до­лю Ук­раїнсь­кої ре­волюції на по­чат­ко­вому етапі пер­шої ук­раїнсь­ко–росій­ської вій­ни, яка роз­по­чала­ся нап­рикінці 1917 ро­ку.

У цей час Ско­ропадсь­кий зумів адек­ватно відре­агу­вати на зміну си­ту­ації й як вій­сько­вий. Як заз­на­чав відо­мий істо­рик Г. Па­пакін, «са­ме в то­му і по­ляга­ла вій­сько­ва май­стерність но­вого кор­пусно­го ота­мана, який на хо­ду ово­лодівав особ­ли­вос­тя­ми вій­сько­вих опе­рацій ре­волюцій­но­го ча­су. Він уміло зво­див про­тис­то­ян­ня двох вій­сько­вих сил, у роз­по­ряд­женні яких бу­ла не ли­ше лег­ка зброя, а й ар­ти­лерія, бро­не­ав­то­мобілі, до опе­рацій з розз­броєння, ви­корис­то­ву­ючи відсутність у біль­шо­виків кваліфіко­вано­го ко­ман­ду­ван­ня». Розв’язу­ючи од­но­час­но два зав­дання — стри­ман­ня на­тис­ку біль­шо­виць­ких пол­чищ на Київ і віднов­лення по­ряд­ку на залізниці, 1–й Ук­раїнсь­кий кор­пус ви­корис­то­вував різні так­тичні прий­оми, з нас­ту­паль­ни­ми опе­раціями включ­но. Й­ого час­ти­ни й підрозділи з бо­ями ово­лоділи Ба­ром, Во­рож­бою, станцією Ста­рокос­тянтинів, ак­тивно всту­пали у су­тич­ки в рай­онах Вінниці, Во­лочись­ка, Жме­рин­ки, Мо­гиле­ва–Поділь­сько­го, По­пон­но­го, Прос­ку­рова (нині — Хмель­ниць­кий), Ше­петівки.

Тим ча­сом біль­шо­виць­ка про­паган­да де­далі біль­ше роз­хи­тува­ла дис­ципліну в кор­пусі, який не мав нор­маль­них по­буто­вих умов та пос­та­чан­ня. Ско­ропадсь­кий поїхав до Києва, щоб осо­бис­то виріши­ти всі пи­тан­ня з М. Пор­шем, но­вим Ге­нераль­ним сек­ре­тарем вій­сько­вих справ. Не зустрівши ро­зуміння, Пав­ло Пет­ро­вич на­писав ра­порт про звіль­нен­ня, пе­редав­ши ко­ман­ду­ван­ня на­чаль­ни­ку 104–ї дивізії ге­нера­лові Ган­дзю­ку. 29 груд­ня 1917 ро­ку він офіцій­но за­лишив кор­пус і взяв­ся за ор­ганізацію ко­зац­тва. Для ць­ого пе­редовсім бу­ло відкри­то щось на зра­зок вер­бу­валь­но­го бю­ро офіцерів, а та­кож інструк­торсь­ку шко­лу для їх підго­тов­ки.

В оцінці при­чин, які обу­мови­ли роз­вал кор­пу­су та відстав­ку й­ого ко­ман­ди­ра, пог­ля­ди різних вій­сько­во–політич­них діячів то­го ча­су збіга­ють­ся. Так, ор­ганіза­тор 2–го Ук­раїнсь­ко­го кор­пу­су пол­ковник Б. Су­ликовсь­кий кон­ста­тував: «Рішу­чий удар кор­пу­сові, який мож­на вва­жати за по­чаток кінця й­ого існу­ван­ня, зав­да­ли, од­на­че, не біль­шо­вики і вит­во­рений ни­ми ха­ос, а своя ви­ща вла­да — на­кази й роз­по­ряд­ження Ге­нераль­но­го сек­ре­таріату по вій­сько­вих спра­вах, на чолі яко­го тоді вже сто­яв ли­хої пам’яті пол­ковник Порш. Ос­та­точ­но до­конав кор­пус… на­каз Го­лов­но­коман­ду­вача зброй­ни­ми си­лами Ук­раїни пол­ковни­ка Кап­ка­на».

А ось інтер­пре­тація тих са­мих подій, по­дана істо­риком Д. До­рошен­ком: «Пер­ший ук­раїнсь­кий кор­пус, що ним ко­ман­ду­вав ген. Ско­ропадсь­кий, яв­ляв з своїми ще слух­ня­ними й дис­ципліно­вани­ми 60000 лю­дей прек­расне яд­ро май­бутньої ук­раїнсь­кої армії, влас­ти­во це вже бу­ла го­това армія як на мас­штаб ук­раїно–біль­шо­виць­кої вій­ни. Але її в кру­гах Цен­траль­ної Ра­ди бо­яли­ся не мен­ше, ніж біль­шо­виків, бо­яли­ся, що спи­ра­ючись на неї, ген. Ско­ропадсь­кий зро­бить пе­рево­рот і ство­рить який­сь інший уряд, правіший, ніж Ге­нераль­ний Сек­ре­таріат Цен­траль­ної Ра­ди. Ко­ли я ско­ро після нічної роз­мо­ви при­був до Києва і спи­тав там в роз­мові Шин­ка­ря (М. Шин­кар — вій­сько­вий діяч, член УЦР та Все­ук­раїнсь­кої ра­ди вій­сько­вих де­путатів. — Авт.), чо­му не ви­корис­то­ву­ють Ско­ропадсь­ко­го з й­ого кор­пу­сом, то Шин­кар мені відповів: “Боїмо­ся, що він схо­че ста­ти геть­ма­ном!” Це са­ме я чув і від інших, в тім числі, здаєть­ся, і від Пет­лю­ри. От­же, замість то­го, щоб ви­корис­то­вува­ти кор­пус, пос­та­рались швид­ко й­ого роз­клас­ти і зни­щити…»

По­ряд із ци­ми цілком обґрун­то­вани­ми оцінка­ми існу­вали й інші. Дех­то вва­жав, що справжнь­ою при­чиною «де­мар­шу» Пав­ла Пет­ро­вича ста­ло й­ого не­задо­воле­не чес­то­любс­тво та осо­бисті амбіції. Пав­ло Пет­ро­вич ціну­вав чес­то­люб­них лю­дей, які чітко усвідом­лю­вали ме­ту й уміли до неї й­ти. Сам він та­кож на­лежав до цієї ко­гор­ти. Але в ць­ому ви­пад­ку ним ке­рува­ли інші по­чут­тя. Пот­ра­пив­ши в па­тову си­ту­ацію, він як офіцер і лю­дина зро­бив са­ме та­кий, а не інший крок.

За­вер­шився один з важ­ли­вих етапів жит­тя, цілком відда­ного армії. У той період П. Ско­ропадсь­кий змужнів як воїн і лю­дина, на­був не­обхідно­го досвіду, за­гар­ту­вав­ся в гор­нилі воєнних подій для май­бутніх політич­них ба­талій. А во­ни по­чали втя­гува­ти й­ого у свій вир ще в ос­танні місяці 1917 ро­ку.

Кінець 1917 — по­чаток 1918 ро­ку ніби спре­сував хід історії. Події в ша­лено­му темпі на­кочу­вали­ся од­на на од­ну, пе­ревер­та­ючи будь–які у­яв­лення про логічну послідовність та взаємну обу­мов­леність. На пов­ну гос­по­дарсь­ку руїну, вак­ха­налію пог­ромів і гра­бунків, яка за­хопи­ла й армію, нак­ла­дали­ся без­силля та аморфність вла­ди, міжпартійні усо­биці й брак ор­ганізо­ваної політич­ної си­ли, здат­ної зап­ро­пону­вати і втіли­ти в жит­тя курс, який вивів би Ук­раїну зі ста­ну ко­лап­су.

В той час Пав­ло Пет­ро­вич відчу­вав, що без втру­чан­ня третьої си­ли істот­них зру­шень у цій справі че­кати не вар­то. Та­кою си­лою він вва­жав Ан­танту, яка за на­яв­ності доб­рої волі її керівниц­тва ма­ла б до­помог­ти своєму со­юз­ни­ку, що пот­ра­пив у над­зви­чай­но склад­не ста­нови­ще. На по­чат­ку січня 1918 ро­ку П. Ско­ропадсь­кий на­лаго­див тісніші кон­такти з фран­цузь­кою вій­сько­вою комісією та осо­бис­то ге­нера­лом Жор­жем Та­буї. Хис­тке ста­нови­ще Цен­траль­ної Ра­ди на­води­ло на дум­ку про уго­ду з фран­цу­зами, про ко­ор­ди­націю дій із їхнь­ою місією, яка ма­ла вплив на поль­ські та че­хос­ло­вацькі вій­ська. Пав­ло Пет­ро­вич вба­чав у них си­лу, здат­ну ра­зом із ко­заць­ки­ми підрозділа­ми підтри­мати твер­ду вій­сько­ву вла­ду в формі дик­та­тури та при­пини­ти лан­цю­гову ре­акцію за­галь­но­го роз­кла­ду. Од­нак фран­цузь­ке ко­ман­ду­ван­ня не ви­яви­ло особ­ли­вого ен­тузіаз­му та ак­тивності що­до ць­ого, а після ух­ва­лен­ня у січні 1918 ро­ку Цен­траль­ною Ра­дою IV Універ­са­лу, в яко­му Ук­раїна про­голо­шува­лася не­залеж­ною су­верен­ною дер­жа­вою, во­но за­яви­ло, що Ан­танта ніко­ли не виз­нає її ста­тус легітим­ним.

За та­ких об­ста­вин біль­шо­вицькі армії швид­ко підій­шли до Києва й по­чали й­ого обстріл. П. Ско­ропадсь­кий виїхав до Білої Цер­кви, де пе­ребу­вала Ге­нераль­на ра­да Віль­но­го ко­зац­тва, але вірні їй підрозділи розбіга­лися, а керівниц­тво по­дало­ся на Зве­ниго­род­щи­ну. Сподіва­ючись на те, що спіль­ни­ми си­лами вдасть­ся зібра­ти ко­зачі фор­му­ван­ня на підтрим­ку Києва, Пав­ло Пет­ро­вич ви­рушив до Зве­ниго­род­ки. Але й Пол­та­вець, і Шин­кар, які зап­равля­ли тоді в Раді, ви­яви­лися нез­датни­ми зібра­ти вій­сько, спро­мож­не вис­ту­пити про­ти біль­шо­виків. Ли­ше відділи ко­заків Сло­божан­щи­ни під ко­ман­ду­ван­ням С. Пет­лю­ри та Га­лиць­ко–Бу­ковинсь­кий курінь січо­вих стрільців, сфор­мо­ваний з вій­сько­вопо­лоне­них — вихідців із Західної Ук­раїни, змог­ли чи­нити опір біль­шо­виць­ким вій­ськам Муравй­ова й місце­вим зброй­ним фор­му­ван­ням, що підтри­мува­ли біль­шо­виків.

П. Ско­ропадсь­кий із підроб­ле­ним пас­портом дістав­ся до Бер­ди­чева, а потім проб­рався в Київ, де під чу­жим ім’ям зу­пинив­ся у знай­омих.

Тим ча­сом у Бресті за­вер­ши­лися пе­рего­вори, у яких бра­ла участь і де­легація Ук­раїнсь­кої Цен­траль­ної Ра­ди. В по­шуках со­юз­ників для відсічі росій­сько–біль­шо­вицькій ек­спансії керівниц­тво УЦР орієнту­вало­ся на дер­жа­ви Цен­траль­но­го со­юзу — Німеч­чи­ну й Авс­тро–Угор­щи­ну. Це тоді зда­вало­ся єди­ним по­рятун­ком від біль­шо­виць­кої на­вали. А Берлін та Відень без жод­но­го пострілу от­ри­мува­ли те, за­ради чо­го во­юва­ли май­же чо­тири ро­ки.

Брестські уго­ди відріза­ли Ук­раїні всі шля­хи відсту­пу й поз­ба­вили ос­танніх сподівань на до­помо­гу дер­жав Ан­танти, керівниц­тво яких вва­жало цей крок зра­дою со­юз­ниць­ких інте­ресів.

До­ки дип­ло­мати роз­гля­дали й­мовірні варіан­ти роз­витку подій, німець­ко–австрій­ські вій­ська рішу­че вис­ту­пили про­ти біль­шо­виць­кої армії й по­чали тісни­ти її з Ук­раїни. В бе­резні 1918 ро­ку бруківкою Києва прой­шли ко­лони но­вих оку­пантів. Фор­маль­но вла­да пе­ребу­вала у ру­ках Цен­траль­ної Ра­ди. Про­те брак роз­га­луже­ного й дієздат­но­го дер­жавно­го апа­рату, особ­ли­во влад­них струк­тур на місцях, а та­кож на­явність чу­жинсь­ких вій­ськ до краю ус­клад­ни­ли ви­конан­ня нею своїх пов­но­важень. До то­го ж німець­ке та австрій­ське ко­ман­ду­ван­ня, по­чува­ючись гос­по­дарем ста­нови­ща, вда­вало­ся до за­ходів, які зовсім не спри­яли пок­ра­щен­ню си­ту­ації. Не узгоджені з ук­раїнсь­ким уря­дом реквізиції вик­ли­кали у на­селен­ня обу­рен­ня й по­чут­тя нев­до­волен­ня як іно­зем­ною при­сутністю, так і ук­раїнсь­кою вла­дою.

Після всту­пу німець­ких вій­ськ у Київ П. Ско­ропадсь­кий ба­гато розмірко­вував про май­бутнє Ук­раїни. Оскіль­ки на по­верхні політич­но­го жит­тя опи­нили­ся соціал–де­мок­ра­ти та есе­ри, які не мог­ли зап­ро­пону­вати ефек­тивних за­собів по­долан­ня анархії, він схи­ляв­ся до дум­ки, що цю функцію мо­же успішно ви­кона­ти партія іншої політич­ної орієнтації. Пав­ло Пет­ро­вич вва­жав, що «не­обхідно ство­рити де­мок­ра­тич­ну партію, це обов’яз­ко­во (ук­раїнець у душі де­мок­рат), але зовсім не соціалістич­ну. Далі, та­ка партія ста­ла сповіду­вати ук­раїнство, але не край­ньо шовіністич­не, а пев­но сто­ячи на зав­данні роз­витку ук­раїнсь­кої куль­ту­ри, не зачіпа­ючи й не ви­хову­ючи не­нависті до всь­ого росій­сько­го». П. Ско­ропадсь­кий на­голо­шував, що опо­рою та­кої партії по­винні ста­ти «всі влас­ни­ки без різниці відтінків у бо­ротьбі про­ти руйнівних соціалістич­них га­сел». Для нь­ого бу­ло аксіомою, що за то­гочас­них умов соціалістич­ний шлях вів тіль­ки до біль­шо­виз­му. Ре­аль­ний шлях ви­ходу з кри­зи він вба­чав у то­му, щоб спо­чат­ку «де­мок­ра­тизу­вати країну, ви­хова­ти лю­дей, роз­ви­нути в них усвідом­лення обов’яз­ку, при­щепи­ти їм чесність, роз­ши­рити їхній куль­тур­ний го­ризонт, і ли­ше тоді мож­на го­вори­ти про нас­тупний етап соціаль­ної ре­волюції». Од­нак ко­ли Пав­ло Пет­ро­вич оз­най­омив­ся з прог­ра­мою май­бутньої партії лідерів Со­юзу зем­левлас­ників, він не зро­зумів її й не відчув у собі праг­нення підтри­мати її.

Меш­ка­ючи в го­телі «Ка­не», П. Ско­ропадсь­кий зустрічав­ся з ба­гать­ма гро­мадсь­ки­ми та політич­ни­ми діяча­ми. Се­ред них бу­ли М. Міхновсь­кий — один із зас­новників Ре­волюцій­ної ук­раїнсь­кої партії (РУП, 1889), Ук­раїнсь­кої на­род­ної партії (УНП, 1902) та Ук­раїнсь­кої де­мок­ра­тич­но–хлібо­робсь­кої партії (УДХП, 1918) і Д. Дон­цов, яко­го Пав­ло Пет­ро­вич, прий­шов­ши до вла­ди, приз­на­чив на по­саду керівни­ка Ук­раїнсь­ко­го пре­сово­го бю­ро.

Са­ме у той три­вож­ний час об­ста­вини підштов­хну­ли ге­нера­ла до ос­мислен­ня досвіду й­ого ко­лишнь­ого на­чаль­ни­ка — Л. Корніло­ва. Він ут­вердив­ся в думці про не­обхідність силь­ної вла­ди, оз­най­омив­шись зі стат­тею членів То­варис­тва ук­раїнсь­ких юристів, у якій ви­сува­лася ви­мога пе­рехо­ду вла­ди від УЦР до однієї осо­би з дик­та­торсь­ки­ми пов­но­важен­ня­ми. Оціню­ючи по­тенційні мож­ли­вості вірогідних кан­ди­датів, які мог­ли б узя­ти на се­бе це склад­не зав­дання, П. Ско­ропадсь­кий не ба­чив справді ва­гомих і впли­вових пос­та­тей ні се­ред «ве­лико­росів», ні се­ред ук­раїнців. Єди­ний мож­ли­вий «кон­ку­рент» — С. Пет­лю­ра, на дум­ку Пав­ла Пет­ро­вича, був не так дер­жавним, як партій­ним діячем соціалістич­ної орієнтації, яко­го не підтри­мали б цен­тристські та праві політичні та­бори.

Свої пре­тензії на чіль­не місце в ук­раїнській гро­мадсь­ко–політичній еліті П. Ско­ропадсь­кий на­магав­ся уза­кони­ти шля­хом ство­рен­ня партії, яка б ідей­но й ор­ганізацій­но кон­соліду­вала певні си­ли суспіль­ства пра­воцен­тристсь­ко­го спря­муван­ня. Од­нак на той час ця політич­на ніша вже не бу­ла віль­ною. Крис­талізація ідей­но–ор­ганізацій­них за­сад кон­серва­тив­ної час­ти­ни політич­но­го спек­тра знай­шла ви­яв у прог­рамних по­ложен­нях та діяль­ності Ук­раїнсь­кої де­мок­ра­тич­но–хлібо­робсь­кої партії. Ви­сува­ючи гас­ло «са­мостій­ної, не­залеж­ної Ук­раїни», «Ос­новні по­ложен­ня прог­ра­ми УДХП» місти­ли ви­могу со­бор­ності всіх ук­раїнсь­ких зе­мель, чо­го не ста­вила за ме­ту жод­на то­гочас­на партія. Про­поно­вана мо­дель дер­жавно­го ус­трою ба­зува­лася на де­мок­ра­тич­них за­садах: за­коно­дав­ча вла­да ма­ла на­лежа­ти сей­му, а ви­конав­ча — Ге­нераль­но­му сек­ре­таріату, підзвітно­му сей­му. На чолі дер­жа­ви по­винен був ста­ти об­ра­ний шля­хом де­мок­ра­тич­них ви­борів пре­зидент (на чо­тирирічний термін, так са­мо як і сейм). За­без­пе­чен­ня прав національ­них мен­шин га­ран­ту­вало­ся про­порцій­ним пред­став­ниц­твом у дер­жавних ор­га­нах та ши­роким місце­вим са­мов­ря­дуван­ням.

Відки­да­ючи не­обхідність відок­ремлен­ня цер­кви від дер­жа­ви, іде­оло­ги УДХП на­голо­шува­ли на конс­трук­тивній ролі в дер­жа­вот­ворчих про­цесах со­бор­ної, ав­то­кефаль­ної Ук­раїнсь­кої пра­вос­лавної цер­кви.

Важ­ли­вим пун­ктом прог­ра­ми ста­ло по­ложен­ня про ство­рен­ня ре­гуляр­них зброй­них сил, які ма­ють сто­яти на сто­рожі інте­ресів ук­раїнсь­кої де­мок­ра­тич­ної рес­публіки.

При­вер­тає ува­гу соціаль­но–еко­номічний блок прог­ра­ми, провідни­ми іде­ями яко­го бу­ли дер­жавний кон­троль над стра­тегічни­ми га­лузя­ми про­мис­ло­вості й при­род­ни­ми ре­сур­са­ми, мінімізація анархії та не­регуль­ова­ного капіталістич­но­го рин­ку. Аг­рарна ре­фор­ма за збе­режен­ня при­ват­ної влас­ності на зем­лю націлю­вала се­лян на ство­рен­ня інтен­сивно­го фер­мерсь­ко­го сільсько­го гос­по­дарс­тва й ліквідацію поміщиць­ких ла­тифундій. У соціальній сфері пе­ред­ба­чали­ся зап­ро­вад­ження вось­ми­годин­но­го ро­бочо­го дня, ле­галізація профспілок, роз­ви­ток ко­опе­ратив­но­го ру­ху, дер­жавне стра­хуван­ня, без­плат­на ме­дич­на до­помо­га від влас­ників підприємств на ви­падок хво­роби то­що.

Пав­лу Пет­ро­вичу імпо­нува­ли ідеї, що ле­жали в ос­нові діяль­ності УДХП. Про те, наскіль­ки во­ни збіга­лися з й­ого влас­ни­ми, свідчить зміст прог­ра­ми Ук­раїнсь­кої на­род­ної гро­мади — ор­ганізації, що бу­ла ство­рена для вста­нов­лення міцної осо­бис­тої вла­ди в Ук­раїні. Не ак­центу­ючи ува­ги на формі політич­но­го ус­трою («гро­мадівці» не сприй­ма­ли ні са­модер­жавної, ні соціалістич­ної ор­ганізації дер­жа­ви), ав­то­ри прог­ра­ми ви­сува­ли кон­цепцію бю­рок­ра­тич­но–вій­сько­вої дик­та­тури, яка ма­ла б діяти під час пе­рево­роту й пев­ний період після нь­ого.

Га­ран­том політич­ної та еко­номічної не­залеж­ності Ук­раїни ма­ла ста­ти ре­гуляр­на армія, сфор­мо­вана на за­садах за­галь­ної вій­сько­вої по­вин­ності. Дек­ла­ру­ючи ши­рокі де­мок­ра­тичні сво­боди, ук­ла­дачі прог­ра­ми відво­дили пра­вос­лавній церкві роль дер­жавної. Дер­жавним виз­на­вав­ся та­кож і ста­тус ук­раїнсь­кої мо­ви.

В ос­но­ву внутрішньої політи­ки бу­ло пок­ла­дено «ство­рен­ня умов для підне­сен­ня при­ват­но­го підприємниц­тва, а та­кож су­воро­го дот­ри­ман­ня прин­ци­пу при­ват­ної влас­ності, зок­ре­ма й на зем­лю». Ре­фор­му­ван­ня аг­рарно­го сек­то­ра пла­нува­лося здій­сни­ти шля­хом «відчу­жен­ня зе­мель, за дій­сною їх вартістю, від ве­ликих зем­левлас­ників для наділен­ня хлібо­робів ділян­ка­ми, здат­ни­ми за­без­пе­чити їм та їх сімей­ствам безбідне існу­ван­ня і дос­татнє прик­ла­дан­ня їх праці». Купівлю й про­даж землі ма­ли ре­гулю­вати пра­вові ак­ти, які уне­мож­ливлю­вали спе­куляції.

За­коно­давс­тво в га­лузі праці та капіта­лу ма­ло ство­рити умо­ви для дер­жавно­го стра­хуван­ня зай­ня­тих у про­мис­ло­вому й сіль­сько­гос­по­дарсь­ко­му ви­роб­ництві, за­без­пе­чити охо­рону праці жінок і дітей, а та­кож чо­ловіків на шкідли­вих ділян­ках ос­таннь­ого, впро­вад­ження при­мир­них ка­мер із пред­став­ників праці, капіта­лу та дер­жа­ви в різних про­порціях для вре­гулю­ван­ня всіх су­пере­чок і відно­син най­му.

По­ряд із дер­жавною мо­нополією (цук­ро­вою, тю­тюно­вою, стра­ховою то­що) про­пону­вало­ся внутрішню та зовнішню торгівлю довіри­ти при­ватній ініціативі.

Внутрішнь­ополітич­ний пась­янс на­бував де­далі ви­разніших об­рисів. Нез’ясо­ваною для П. Ско­ропадсь­ко­го за­лиша­лася тіль­ки по­зиція німець­ко–австрій­сько­го ко­ман­ду­ван­ня. На пер­ший пог­ляд, ос­таннє ціка­вило­ся ли­ше пун­кту­аль­ним ви­конан­ням Ук­раїною своїх брестсь­ких зо­бов’язань. Зрив над­ходжень про­дукції сіль­сько­го гос­по­дарс­тва став при­чиною нев­до­волен­ня Берліна й Відня. Німець­ко–австрій­ська аген­ту­ра до­повіда­ла про не­попу­лярність УЦР у ма­сах і брак ре­аль­них ва­желів вла­ди на місцях. Австрій­ський пред­став­ник граф Й. Фор­гач навіть зап­ро­пону­вав ство­рити замість ук­раїнсь­ко­го уря­ду німець­ке ге­нерал–гу­бер­на­торс­тво, але не знай­шов підтрим­ки у сво­го керівниц­тва, яке вва­жало подібний крок пе­ред­часним.

На ви­конан­ня брестсь­ких угод від 18 лю­того 1918 ро­ку уря­ди Авс­тро–Угор­щи­ни й Німеч­чи­ни, з од­но­го бо­ку, і Ук­раїнсь­кої На­род­ної Рес­публіки, з дру­гого, ук­ла­ли вій­сько­ву кон­венцію, що підве­ла юри­дич­не підгрун­тя для всту­пу вій­ськ обох дер­жав на ук­раїнсь­ку те­риторію. Офіцій­но сфор­муль­ова­ною ме­тою до­кумен­та бу­ла не­обхідність бо­роть­би з біль­шо­виць­ки­ми арміями.

І справді, со­юзні УНР вій­ська відтісни­ли чер­во­но­армій­ські з’єднан­ня на північ. УЦР і уряд УНР по­вер­ну­лися до Києва. Од­нак со­юз­ни­ки що­раз ви­разніше де­монс­тру­вали не­бажан­ня па­ритет­них сто­сунків, праг­ну­чи дик­ту­вати ук­раїнцям влас­ну во­лю. Од­ним із ви­явів та­кої політич­ної лінії ста­ла за­боро­на фор­му­вати ре­гулярні з’єднан­ня з вій­сько­вопо­лоне­них ук­раїнців. Брак міцної ре­гуляр­ної армії в УНР пе­рет­во­рював оку­паційні вій­ська фак­тично на єди­ну зброй­ну си­лу, здат­ну ре­аль­но впли­вати на си­ту­ацію у дер­жаві. Іно­зем­ну при­сутність в Ук­раїні у­особ­лю­вали шість кор­пусів німець­ких зброй­них сил (450 ти­сяч сол­датів та офіцерів). На­явність та­кої кіль­кості вій­сько­вих доз­во­ляла авс­тро–угорсь­ко­му й німець­ко­му уря­дам роз­ра­хову­вати на ви­корис­тання ук­раїнсь­ко­го еко­номічно­го по­тенціалу для про­дов­ження бой­ових дій на Західно­му фронті.

Щоб ви­вози­ти харчі, фу­раж, си­рови­ну та ко­рисні ко­пали­ни, Німеч­чи­на й Авс­тро–Угор­щи­на підпи­сали з уря­дом УНР спеціаль­ний про­токол про еко­номічну співпра­цю. Ха­рак­тер ць­ого «пар­тнерс­тва» про­мовис­то ілюс­тру­ють циф­ри: Ук­раїна ма­ла пос­та­вити «со­юз­ни­кам» 60 млн пудів зер­на, 3 млн пудів цук­ру, 2,75 млн пудів ху­доби у живій вазі, а та­кож 37,5 млн пудів залізної ру­ди, різно­го збіжжя, си­рови­ни й ма­теріалів. Щоб цим сто­сун­кам на­дати виг­ля­ду взаємо­вигідності, німець­кий та авс­тро–угорсь­кий уря­ди обіця­ли УНР вій­сько­ве спри­ян­ня, а зго­дом — про­мис­ло­во–технічну до­помо­гу. Про­те ре­аль­них підстав для ви­конан­ня своїх зо­бов’язань во­ни прос­то не ма­ли. То­му еко­номічні відно­сини між кон­тра­ген­та­ми уго­ди на­були су­то од­носто­роннь­ого ха­рак­те­ру.

Щоб ма­ти спра­ву з більш пе­ред­ба­чува­ним і дій­овим уря­дом, Берлін та Відень роз­по­чали по­шук імовірних кан­ди­датів у дик­та­тори. Ще на по­чат­ку квітня 1918 ро­ку німець­ке ко­ман­ду­ван­ня звер­ну­лося з відповідною про­позицією до Є. Чи­кален­ка, але той відповів відмо­вою. Тоді нас­та­ла чер­га од­но­го з провідних діячів УДХП М. Міхновсь­ко­го, який та­кож не по­годив­ся на умо­ви оку­пантів. І ли­ше після ць­ого вибір упав на Пав­ла Пет­ро­вича Ско­ропадсь­ко­го, який біль­ше за інших відповідав по­саді геть­ма­на Ук­раїни.

П. Ско­ропадсь­кий та й­ого прибічни­ки, зі сво­го бо­ку, та­кож на­мага­лися про­раху­вати ре­акцію оку­пацій­но­го ко­ман­ду­ван­ня на й­мовірну зміну вла­ди. Сам Пав­ло Пет­ро­вич поїхав на зустріч із на­чаль­ни­ком розвіду­валь­но­го відділу німець­ко­го вер­ховно­го ко­ман­ду­ван­ня («Обер­ко­ман­до») май­ором Гас­се. 13 й 15 квітня, під час зустрічей із Гас­се та май­ором Яро­шем, Ско­ропадсь­кий відкрив їм свій план і за­питав, чи мо­жуть во­ни га­ран­ту­вати ней­тралітет, а та­кож ут­ри­ман­ня в ка­зар­мах січо­виків, які охо­роня­ли Цен­траль­ну Ра­ду та уряд. Не ма­ючи відповідних пов­но­важень, Гас­се і Ярош по­реко­мен­ду­вали Пав­лу Пет­ро­вичу пе­рего­вори­ти з на­чаль­ни­ком шта­бу гру­пи армій «Київ» ге­нерал–лей­те­нан­том В. Тре­нером.

Уза­галі відно­сини з оку­пан­та­ми бу­ли пред­ме­том особ­ли­вих тур­бот П. Ско­ропадсь­ко­го. Не віря­чи в їхню ос­та­точ­ну пе­ремо­гу у війні, він на­магав­ся вес­ти політи­ку так, щоб «не сва­рити­ся з ни­ми че­рез дрібниці, рішу­че відмов­ля­ти у всіх серй­оз­них пи­тан­нях, по­руше­них не до на­шої ви­годи чи на шко­ду Ан­танті». Не ма­ючи ре­аль­них сил для здій­снен­ня ць­ого кур­су, Пав­ло Пет­ро­вич пок­ла­дав­ся на свою дип­ло­матичність, досвід, а та­кож на інтуїцію.

Тим ча­сом не­задо­волені тим, як ук­раїнсь­ка сто­рона ви­конує свої зо­бов’язан­ня (розмір пос­та­вок ся­гав лед­ве 30% від обу­мов­ле­них), «со­юз­ни­ки» рішу­че «зак­ру­чува­ли тис­ки». У ніч з 23 на 24 квітня 1918 ро­ку відбу­лася на­рада, у якій взя­ли участь по­сол Німеч­чи­ни ба­рон А. фон Мумм, по­сол Авс­тро–Угор­щи­ни граф Й. Фор­гач, вій­ськові ата­ше Штоль­цен­берг (Німеч­чи­на) та Флей­шман (Авс­тро–Угор­щи­на), на­чаль­ник шта­бу німець­ких вій­ськ В. Гре­нер. Щоб при­муси­ти УЦР діяти в потрібно­му їм нап­рямку, учас­ни­ки на­ради виріши­ли до­мага­тися усу­нен­ня з уря­ду УНР «не­пев­них еле­ментів», зап­ро­вади­ти влас­не за­коно­давс­тво на оку­пова­них те­риторіях, відро­дити при­ват­не зем­ле­володіння, а та­кож збе­рег­ти поль­ові су­ди для меш­канців Ук­раїни. Як і раніше, Ук­раїні за­боро­няло­ся фор­му­вати власні збройні си­ли.

24 квітня на зап­ро­шен­ня В. Тре­нера П. Ско­ропадсь­кий при­був до «Обер­ко­ман­до», де відбу­лася роз­мо­ва про си­ту­ацію, що скла­лася Вис­ло­вив­ши за­галь­ну підтрим­ку за­думу Пав­ла Пет­ро­вича, німець­ка сто­рона зап­ро­пону­вала уго­ду, що місти­ла кіль­ка прин­ци­пових пунктів. На­сам­пе­ред во­на ви­мага­ла у разі успіху пе­рево­роту виз­нання легітим­ності її до­гово­ру із Цен­траль­ною Ра­дою, стабілізації ва­люти, вста­нов­лення кон­тро­лю над ви­везен­ням про­дуктів та пос­та­чан­ням оку­пацій­них вій­ськ хар­ча­ми за чітко виз­на­чени­ми для кож­ної місце­вості й по­ри ро­ку ціна­ми. Да­ти ви­борів і скли­кан­ня сей­му ма­ли уз­годжу­вати­ся з німець­кою вла­дою. Май­бутній пра­витель Ук­раїни по­винен був узя­ти під кон­троль про­цес віднов­лення су­дово­го апа­рату та й­ого функціону­ван­ня, при­чому із су­дових ор­ганів ре­комен­ду­вало­ся ви­дали­ти «де­магогічні еле­мен­ти». Один із пунктів сто­сував­ся зап­ро­вад­ження віль­ної торгівлі. На­решті, ос­танній пе­ред­ба­чав пе­реваж­не пра­во Німеч­чи­ни на прид­бання над­лишків хар­чо­вих про­дуктів, що підля­гали ви­везен­ню з Ук­раїни за кор­дон.

На­далі Гре­нер обіцяв ней­тралітет австрій­сько–німець­кої вла­ди і втру­чан­ня ли­ше для ліквідації «ву­лич­них без­по­рядків».

Як лю­дина без солідно­го досвіду політич­ної бо­роть­би, Пав­ло Пет­ро­вич спо­чат­ку сподівав­ся, що й­ого опо­рою ста­нуть роз­бу­довані вер­ти­кальні та го­ризон­тальні струк­ту­ри Ук­раїнсь­кої на­род­ної гро­мади. Од­нак ду­же швид­ко ближ­че знай­омс­тво з людь­ми, які всту­пали до ор­ганізації, пе­реко­нало й­ого в то­му, що справді відда­них справі й ком­пе­тен­тних кадрів для дер­жа­вот­ворчої ро­боти в ній об­маль.

Бу­ли у П. Ско­ропадсь­ко­го й сумніви в пра­виль­ності влас­но­го ви­бору. Нерідко, за­лиша­ючись на са­моті, він розмірко­вував над тим, наскіль­ки внутрішньо го­товий до ви­конан­ня місії рятівни­ка дер­жа­ви, чи змо­же вит­ри­мати пси­хологічний тиск спра­ва й зліва.

«Грандіозність зав­дання ва­била ме­не, — пи­сав Пав­ло Пет­ро­вич, — тим біль­ше, що я був упев­не­ний, що зроб­лю спра­ву. Го­лов­не ж, ме­не ціка­вила тоді дум­ка су­то дер­жавна й соціаль­на. Ство­рити силь­ний уряд для віднов­лення, пе­редусім, по­ряд­ку, для чо­го слід ство­рити адміністра­тив­ний апа­рат, яко­го на той час фак­тично не бу­ло, й про­вес­ти справді здо­рові де­мок­ра­тичні ре­фор­ми, не соціалістичні, а де­мок­ра­тичні». Цікаві дум­ки П. Ско­ропадсь­кий вис­ло­вив що­до соціалістич­ної ідеї й прак­ти­ки: «Соціалізму в нас у на­роді не­має, й то­му, ко­ли він і є, то се­ред ма­лень­кої, відірва­ної від на­роду кугіки інтелігентів, нег­рунтов­них і ду­хов­но нез­до­рових. Я не сумніва­юсь… що різні соціалістичні ек­спе­римен­ти, як­би у нас уряд був соціалістич­ний, приз­ве­ли б не­гай­но до то­го, що вся країна за шість тижнів ста­ла б здо­бич­чю все­пожи­ра­ючо­го Мо­лоха–біль­шо­виз­му». І далі вже зовсім про­рочі сло­ва: «Біль­шо­визм, зни­щив­ши будь–яку куль­ту­ру, пе­рет­во­рив би на­шу чу­дову країну на за­сох­лу рівни­ну, де з ча­сом усівся б капіталізм, але який!.. Не той слаб­кий, м’якотілий, який тлів у нас досі, а все­силь­ний Бог, у но­гах яко­го ле­жати­ме й при­нижу­вати­меть­ся той же на­род».

Певні ва­ган­ня у Пав­ла Пет­ро­вича три­вали до по­чат­ку квітня 1917 ро­ку. Зго­дом він цілком віддав­ся при­готу­ван­ням до за­хоп­лення вла­ди. В той час особ­ли­вої ва­ги на­було ок­реслен­ня ко­ла лю­дей, здат­них очо­лити ок­ремі нап­ря­ми ро­боти. Зустріча­ючись із ве­ликою кількістю вій­сько­вих, гро­мадсь­ко–політич­них діячів та юристів, П. Ско­ропадсь­кий пе­реко­нував­ся, що одні з них патріоти, але не ма­ють діло­вих якос­тей, інші, нав­па­ки, наділені ор­ганіза­торсь­ки­ми здібнос­тя­ми, але сповіду­ють іде­ологію, що різко роз­хо­дить­ся з й­ого пог­ля­дами на шля­хи до­сяг­нення пос­тавле­ної ме­ти. Після три­валих роз­думів на по­саду прем’єр–міністра бу­ло приз­на­чено од­но­го з лідерів Ук­раїнсь­кої на­род­ної гро­мади М. Ус­ти­мови­ча — іншої кан­ди­дату­ри прос­то не знай­шло­ся. На­чаль­ни­ком шта­бу став ге­нерал–май­ор В. Даш­ке­вич–Гор­баць­кий, який під час Пер­шої світо­вої вій­ни ко­ман­ду­вав 24–ю піхот­ною дивізією. Од­ним з найбільш ко­рис­них та близь­ких помічників май­бутнь­ого геть­ма­на став досвідче­ний юрист, ди­рек­тор кан­це­лярії міністра шляхів спо­лучен­ня в царсь­ко­му уряді О. Пал­тов. Пав­ла Пет­ро­вича при­ваб­лю­вали в нь­ому ясність ро­зуму, пра­целюбність, ви­конавсь­ка дис­ципліна й дер­жавницькі підхо­ди до ви­конан­ня пос­тавле­них зав­дань. Пал­тов був ак­тивним діячем Ук­раїнсь­кої на­род­ної гро­мади, ав­то­ром про­ек­ту «Гра­моти до всь­ого ук­раїнсь­ко­го на­роду» й «За­конів про тим­ча­совий дер­жавний устрій Ук­раїни», про які тут бу­де ска­зано зго­дом.

Дов­го не мог­ли підібра­ти при­дат­ну кан­ди­дату­ру на по­саду міністра зем­ле­робс­тва. Зреш­тою, виріше­но бу­ло зап­ро­пону­вати кан­ди­дату­ру А. Знос­ко–Бо­ровсь­ко­го, який брав участь у підго­товці хлібо­робсь­ко­го кон­гре­су.

В 20–х чис­лах квітня підго­тов­ка до пе­рево­роту ввій­шла у за­вер­шаль­ну фа­зу. З вірних Ско­ропадсь­ко­му офіцерів бу­ло сфор­мо­вано доб­ро­воль­чий полк. Під ко­ман­ду­ван­ням пол­ковни­ка Глинсь­ко­го, підпол­ковни­ка Бєлєнь­ко­гота Ус­ти­мови­ча пе­ребу­вали кіль­ка за­гонів, які діста­ли зав­дання за­хопи­ти дер­жавні ус­та­нови й ок­ре­мих діячів УЦР. Офіцер «Обер­ко­ман­до» Аль­вен­сле­бен обіцяв, що німецькі підрозділи не ви­пус­тять із ка­зарм січо­виків і бу­дуть дот­ри­мува­тися дружнь­ого ней­траліте­ту.

Тим ча­сом до Києва при­бува­ли де­лега­ти з’їзду хлібо­робів–зем­левлас­ників. Ос­танні так і не змог­ли при­мири­тися з ви­могою аг­рарної ре­фор­ми на де­мок­ра­тич­них за­садах, яку об­сто­юва­ли пред­став­ни­ки УЦР. Кри­тич­на ма­са нев­до­волен­ня діями Цен­траль­ної Ра­ди до­сяг­ла піку, далі події роз­ви­вали­ся за сце­нарієм змов­ників.

Той факт, що Пав­ло Пет­ро­вич по­вер­нув зброю про­ти біль­шо­виків і став у ць­ому пи­танні на бік Цен­траль­ної Ра­ди, зу­мовив цілу низ­ку версій, які й досі об­го­ворю­ють­ся се­ред істо­риків.

На на­шу дум­ку, при­чина ць­ого бу­ла в то­му, що са­мостій­ниць­кий рух ук­раїнців сприй­мав­ся росій­ським істеблішмен­том як відцен­тро­вий чин­ник, спря­мова­ний на роз­вал імперії. При­мири­тися із цим во­ни не хотіли й не мог­ли. З біль­шо­вика­ми во­ни сподіва­лися спра­вити­ся влас­ни­ми си­лами і ду­же не­охо­че й­шли на будь–які ком­проміси у прин­ци­пових пи­тан­нях. Своєю чер­гою, ук­раїнсь­кий табір (скон­солідо­ваний і політич­но ба­гато­век­торний) праг­нув, але не зміг ви­корис­та­ти ко­лиш­ню армію: біль­шо­вики роз­про­пагу­вали пе­реваж­ну час­ти­ну вій­ськ, а росій­ське офіцерс­тво не ба­жало во­юва­ти за «ук­раїнсь­ку ідею». До то­го ж ліві си­ли над­то вже бо­яли­ся втра­тити вла­ду, хоч би якою ефе­мер­ною во­на бу­ла. То чи міг за та­ких об­ста­вин П. Ско­ропадсь­кий відігра­ти роль рятівни­ка від біль­шо­виз­му й фігу­ри, здат­ної об’єдна­ти два неп­ри­миренні та­бори? Пи­тан­ня ри­торич­не. Ад­же навіть фор­маль­но підпо­ряд­ку­вав­ши свої дії ук­раїнсь­ко­му уря­ду, він во­ював рад­ше не за Цен­траль­ну Ра­ду, а про­ти більшо­виків. І са­ме для то­го, щоб УЦР ос­та­точ­но не втра­тила Ук­раїну, кот­ра, на­че зрілий плід, упа­ла б до ніг біль­шо­виків, він го­тував­ся до за­хоп­лення вла­ди.

Події кінця 1917 — по­чат­ку 1918 ро­ку пе­реко­ну­ють у то­му, що в Пав­ла Пет­ро­вича не бу­ло да­леког­лядних планів що­до своєї політич­ної кар’єри. При­гаду­ючи той час, він пи­сав: «Му­шу відвер­то ска­зати, що ще на по­чат­ку бе­рез­ня я про геть­манс­тво не ду­мав. Ко­ли взим­ку, пе­ред при­ходом біль­шо­виків в Ук­раїну, я ду­мав про спіль­ну акцію 1–го Ук­раїнсь­ко­го Кор­пу­су й Віль­но­го Ко­зац­тва, то я тоді зовсім не ду­мав про віднов­лення в Ук­раїні Геть­манс­тва, а тіль­ки про ду­же ко­рот­ку дик­та­туру, на той час, по­ки вдасть­ся сфор­му­вати іншу, більш помірко­вану вла­ду». Про­те об­ста­вини скла­лися та­ким чи­ном, що до­вело­ся пе­реси­люва­ти се­бе, свідо­мо зріка­ючись внутрішнь­ого ком­форту й по­рина­ючи у вир склад­них політич­них інтриг.

«У ме­не що­раз біль­ше зміцню­вала­ся дум­ка, — зга­дував П. Ско­ропадсь­кий, — що ко­ли я не зроб­лю пе­рево­роту те­пер, то у ме­не за­лишить­ся на­зав­жди гнітю­че усвідом­лення то­го, що я несміли­ва й слаб­ко­духа лю­дина і що я ра­ди влас­но­го спо­кою втра­тив мож­ливість уря­тува­ти країну. Я не мав сумнівів, що пе­рево­рот потрібний і ко­рис­ний, навіть у ви­пад­ку, як­би вла­да не змог­ла дов­го втри­мати­ся. Я вва­жав, що змо­жу взя­ти вла­ду в свої ру­ки й те, що вдасть­ся мені зро­бити, дасть відпо­чинок, відно­вить у краю по­рядок, а в на­селенні си­лу для но­вої бо­роть­би».

Прак­тичні при­готу­ван­ня до пе­рево­роту в ос­новно­му бу­ли за­вер­шені до 28 квітня. Праг­ну­чи ут­верди­тись у пра­виль­ності своїх намірів, скріпи­ти дух пе­ред кро­ком, який міг кош­ту­вати й­ому жит­тя, Пав­ло Пет­ро­вич поїхав до пам’ят­ни­ка свя­тому Во­лоди­миру. Тут, на Во­лоди­мирській гірці, він хотів «да­ти собі яс­ний звіт у всій тій ве­личезній справі, яку… затіяв». «Мені хотіло­ся розібра­тись у своїх дум­ках і намірах». І далі вже зовсім інтим­но та довірли­во: «Я підій­шов до пам’ят­ни­ка й сів не­подалік від нь­ого на лав­ку. Лю­дей май­же не бу­ло. Ти­хий, світлий вес­ня­ний день го­ворив про но­ве жит­тя, що на­род­жу­вало­ся. Пе­реді мною вни­зу бу­ла ди­вовиж­на кар­ти­на на­шого Дніпра, який ба­чив відтоді, як тут осіло слов’янс­тво, й не такі ще пе­рево­роти. За Дніпром роз­горта­лася без­межна да­лечінь рідної мені Чернігівсь­кої гу­бернії. Я дов­го сидів і ми­лував­ся цим краєви­дом, а потім встав і ска­зав собі: «Хай там що, але я піду чес­но. Зумію до­помог­ти країні — бу­ду щас­ли­вий, а не впо­ра­юся — сумління моє чис­те: осо­бис­тих Цілей у ме­не не­має… Осо­бис­тих цілей у ме­не не бу­ло, чи, кра­ще ска­зати, я усвідом­лю­вав, що те по­чут­тя дрібно­го, за­дово­лено­го са­молюбс­тва не відшко­дува­лося б у­явою тієї бурі, яку я хоч не хоч маю вик­ли­кати, й­ду­чи об­ра­ним шля­хом»».

По­вер­нувшись до­дому, Пав­ло Пет­ро­вич прий­няв бла­гос­ло­вен­ня з архієпис­ко­пом Ни­коди­мом, який очо­лив Київсь­ку архієпархію після вбивс­тва ре­волюцій­ни­ми мат­ро­сами й сол­да­тами мит­ро­поли­та Київсь­ко­го й Га­лиць­ко­го Во­лоди­мира. Після ць­ого внес­ли ос­танні зміни в ко­рек­ту­ру «Гра­моти меш­канцям і ко­закам Ук­раїни», а та­кож виріши­ли пи­тан­ня про по­рядок фор­му­ван­ня уря­ду. Зій­шли­ся на то­му, що спо­чат­ку геть­ман приз­на­чить го­ловою ра­ди міністрів М. Ус­ти­мови­ча, а іме­на членів кабіне­ту бу­де ого­лоше­но нас­тупно­го дня. Пізно вночі Пав­ло Пет­ро­вич підпи­сав­ся (упер­ше ук­раїнсь­кою мо­вою) під вид­ру­кува­ною «Гра­мотою…».

П. Ско­ропадсь­ко­му та й­ого при­хиль­ни­кам до­вело­ся виз­на­чати не ли­ше за­соби за­хоп­лення вла­ди, а й фор­му май­бутнь­ого ре­жиму. По­ход­ження май­бутнь­ого дик­та­тора, жи­вучість та ро­ман­тизм ко­заць­ких і квазімо­нархічних геть­мансь­ких тра­дицій самі підштов­ху­вали до істо­рич­них асоціацій. Та й ос­таннє вій­сько­ве зван­ня — кор­пусний ота­ман — вик­ли­кало біль­шу при­хильність ук­раїнців, аніж ге­нерал росій­ської армії. З ог­ля­ду на ці мірку­ван­ня виріше­но бу­ло про­голо­сити Пав­ла Пет­ро­вича геть­ма­ном, а дер­жа­ву — Геть­ма­натом.

29 квітня в приміщенні Київсь­ко­го цир­ку роз­по­чав ро­боту з’їзд хлібо­робів, на який при­було по­над шість ти­сяч де­легатів із вось­ми гу­берній Ук­раїни. П. Ско­ропадсь­кий за­лишав­ся вдо­ма й дізна­вав­ся про пе­ребіг з’їзду че­рез кур’єрів. Ко­ли кри­тика політи­ки Цен­траль­ної Ра­ди сяг­ну­ла апо­гею, Пав­ло Пет­ро­вич вирішив, що час діяти. Віддав­ши всім за­гонам на­каз прис­ту­пити до ви­конан­ня планів, він на ав­то­мобілі приїхав на з’їзд і сів у бічній ложі.

Після однієї з про­мов, ко­ли проз­ву­чала про­позиція про­голо­сити геть­ма­ном П. Ско­ропадсь­ко­го, при­сутні вста­ли і в за­галь­но­му по­риві віта­ли й­ого як лю­дину, котрій ви­пало взя­ти на се­бе відповідальність у склад­ний для батьківщи­ни час. На це Ско­ропадсь­кий відповів та­ке: «Па­нове! Я дя­кую вам за те, що ви довіри­ли мені власть. Не зад­ля влас­ної ко­рис­ти бе­ру на се­бе тя­гар тим­ча­сової вла­ди. Ви самі знаєте, що всю­ди ши­рить­ся анархія і що тіль­ки твер­да вла­да мо­же за­вес­ти лад. На вас, хлібо­роби, і на ста­теч­них кру­гах на­селен­ня бу­ду спи­рати­ся і мо­лю Бо­га, щоб дав нам си­ли й твер­дості вря­тува­ти Ук­раїну».

Після ць­ого учас­ни­ки з’їзду ви­руши­ли на Софіївсь­кий май­дан для відправ­лення уро­чис­то­го мо­леб­ню. Відслу­жив й­ого архієпис­коп Ни­кодим, який бла­гос­ло­вив но­ву вла­ду.

Од­нак до пов­но­го опа­нуван­ня си­ту­ацією при­хиль­ни­ками геть­ма­на бу­ло ще да­леко, хо­ча керівни­ки Цен­траль­ної Ра­ди по­води­лись у цей вирішаль­ний мо­мент па­сив­но й нерішу­че. Во­ни не відре­агу­вали на­леж­ним чи­ном на роз­форму­ван­ня дивізії «синь­ожу­пан­ників». Ма­ла Ра­да й уряд Ук­раїнсь­кої На­род­ної Рес­публіки не на­дали зна­чен­ня інфор­мації про підго­тов­ку пе­рево­роту, що, бе­зумов­но, до них до­ходи­ла. 27—28 квітня в кабіне­тах за­вер­шу­вала­ся ро­бота над тек­стом Кон­сти­туції УНР та но­вого за­кону про гро­мадянс­тво. На зак­лючній стадії пе­ребу­вали підго­тов­ка ви­борів та скли­кан­ня Ук­раїнсь­ких ус­та­нов­чих зборів, фор­му­ван­ня Ве­ликої еко­номічної ра­ди Ук­раїни. Зовнішнь­ополітич­не відомс­тво го­тува­ло но­ту про­тес­ту уря­дам Ан­танти сто­сов­но анексії Бес­са­рабії Ру­мунією.

Вичіку­валь­на по­зиція діячів УЦР ди­вує ще й то­му, що во­ни, бе­зумов­но, здо­гаду­вали­ся про підго­тов­ку пе­рево­роту. Біль­ше то­го, М. Гру­шевсь­кий у роз­мові зі своїм зас­тупни­ком про­фесо­ром М. Ве­селовсь­ким на­гадав про заг­ро­зу існу­ючо­му ла­ду і як конт­рзахід зап­ро­пону­вав й­ому за­ради збе­режен­ня дер­жа­ви очо­лити «пре­вен­тивний пе­рево­рот».

27 квітня 1918 ро­ку го­лова уря­ду УНР і міністр зе­мель­них справ М. Ко­валевсь­кий зустріли­ся з німець­ким пос­лом в Ук­раїні ба­роном Мум­мом, щоб об­го­вори­ти пер­спек­ти­ви ук­раїнсь­ко­го уря­ду на ближ­чий час. За сло­вами Ко­валевсь­ко­го, по­сол Німеч­чи­ни за­явив, що «Берлін не має намірів співпра­цюва­ти з уря­дом, який віддав зем­лю се­лянам та внаслідок ць­ого Ук­раїна не мо­же ви­кона­ти своїх еко­номічних зо­бов’язань».

На ви­падок «не­перед­ба­чува­ного» роз­витку подій прем’єр–міністру бу­ло обіця­но спри­ян­ня у пе­реїзді до Німеч­чи­ни на постій­не місце про­живан­ня. Цей дип­ло­матич­ний «ре­веранс», що сприй­мав­ся як зловісний на­тяк на те, яку по­зицію нас­правді зай­має Німеч­чи­на, бу­ло зроб­ле­но ніби­то на знак ува­ги й вдяч­ності за ук­ла­ден­ня Брестсь­кої уго­ди.

Брак чітко­го у­яв­лення про ре­аль­ний стан ре­чей спри­чинив про­рахун­ки в з’ясу­ванні по­зиції Німеч­чи­ни й Австрії. Го­лова уря­ду В. Го­лубо­вич пе­реко­нував членів УЦР у то­му, що неп­ри­хиль­не став­лення оку­пацій­но­го ко­ман­ду­ван­ня зовсім не збігаєть­ся з офіцій­ною доб­ро­зич­ли­вою по­зицією Берліна й Відня. Од­нак уже то­го дня німці за­ареш­ту­вали В. Го­лубо­вича, міністра за­кор­донних справ М. Ку­бинсь­ко­го, вій­сько­вого міністра С. Жу­ковсь­ко­го, ди­рек­то­ра адміністра­тив­но–політич­но­го де­пар­та­мен­ту Міністерс­тва внутрішніх справ Ю. Гаєвсь­ко­го, зви­нува­тив­ши їх у вик­ра­денні банкіра А. Доб­ро­го (яко­го за на­казом уря­ду бу­ло таємно за­ареш­то­вано за пронімець­ку діяльність і потім ви­везе­но до Хар­ко­ва). Та­кож їм інкриміну­вала­ся участь у яко­мусь «Со­юзі по­рятун­ку Ук­раїни», що про­водив ан­тинімець­ку діяльність.

Че­рез брак волі усу­нув­ся від вирішаль­них подій і го­лова УЦР Ми­хай­ло Гру­шевсь­кий, об­ра­ний, за іронією долі, Пре­зиден­том УНР то­го са­мого 29 квітня. У ме­му­арах співробітни­ка Ге­нераль­но­го сек­ре­тарс­тва за­кор­донних справ УНР Н. Су­ров­це­вої містить­ся стис­лий опис то­го, як в той час по­води­лися провідні діячі Цен­траль­ної Ра­ди. Оскіль­ки у роз­по­ряд­женні Ге­нераль­но­го сек­ре­тарс­тва за­кор­донних справ бу­ло лег­ко­ве ав­то, Н. Су­ров­це­ва за до­ручен­ням ви­кону­ючо­го обов’яз­ки ди­рек­то­ра кан­це­лярії ць­ого відомс­тва К. Лось­ко­го 30 квітня ви­руши­ла в по­шуках Гру­шевсь­ко­го для от­ри­ман­ня від нь­ого ди­рек­тив. У приміщенні Цен­траль­ної Ра­ди вже сто­яли геть­манські вар­тові, а пред­став­ни­ки партій засіда­ли на при­ватній квар­тирі під го­лову­ван­ням В. Вин­ни­чен­ка. Дик­та­турі геть­ма­на про­пону­вало­ся про­тис­та­вити влас­ну дик­та­туру від партій. Як кан­ди­дату­ру в дик­та­тори ви­сува­ли міністра пош­ти і те­лег­ра­фу Г. Си­дорен­ка. У зв’яз­ку з тим, що невідо­мо бу­ло, на чиєму боці вій­ська, Су­ров­це­ву відря­дили на зустріч із ко­ман­ди­ром кінно­го відділу охо­рони Цен­траль­ної Ра­ди М. Ар­ка­сом і на­чаль­ни­ком Ген­шта­бу пол­ковни­ком О. Сли­винсь­ким. Обид­ва за­пев­ни­ли у своїй ло­яль­ності що­до УЦР, але ос­танній ще пе­ред тим підпи­сав відоз­ву, в якій виз­нав геть­ма­на.

Г. Си­дорен­ка за­ареш­ту­вали на­пере­додні вночі. То­му за­лиши­лося ли­ше од­не — терміно­во от­ри­мати інструкції від М. Гру­шевсь­ко­го, який під охо­роною січо­вих стрільців пе­ребу­вав із ро­диною у Луць­ких ка­зар­мах. Ко­ли Су­ров­це­ва пе­реда­ла ба­жан­ня членів уря­ду та пред­став­ників політич­них партій ба­чити про­фесо­ра на чолі дик­та­тури, той навідріз відмо­вив­ся: «Я? Го­лова пар­ла­мен­ту — [очо­лити] дик­та­туру?! Ніко­ли!»

Як зга­дував ще один учас­ник тих подій — М. Ко­валевсь­кий, на на­раду в ка­зар­ми при­були М. Гру­шевсь­кий, М. Шраг, М. Че­чель, А. Сте­панен­ко, Є. Ко­нова­лець, А. Мель­ник, С. Пет­лю­ра. Роз­гля­дали­ся два варіан­ти дій: пер­ший по­лягав у здій­сненні конт­рпе­рево­роту з вик­ра­ден­ням май­бутнь­ого геть­ма­на, дру­гий — у пе­реході в па­сив­не підпілля. Ос­танній план підтри­мали не тіль­ки ук­раїнські соціалісти–ре­волюціоне­ри, а й ко­ман­ду­ван­ня січо­виків.

Ко­ман­дир Га­лиць­ко–Бу­ковинсь­ко­го ку­реня січо­вих стрільців пол­ковник Є. Ко­нова­лець так роз­повідав про ті події:

«…Ко­ло 6 год. ве­чора… заїхав пе­ред на­шу ка­сар­ню один доб­родій… легітимізу­ючись як де­легат Ско­ропадсь­ко­го та пи­та­ючи про ме­не. Він за­явив мені, що при­ходить прос­то від геть­ма­на й що геть­ман, ба­жа­ючи по­розумітись зі мною у різних спра­вах, про­сить ме­не навіда­ти й­ого у й­ого ставці, при­чому ру­чаєть­ся за мою не­дотор­каність. Стрілець­ка Ра­да виріши­ла, щоб я їхав; зі мною поїхав Андрій Мель­ник. Став­ку геть­ма­на, що зна­ходи­лася у Лип­ках, бе­рег­ли німці. До Ско­ропадсь­ко­го провів ме­не (од­но­го) пол­ковник Зе­леневсь­кий. Геть­ман за­явив мені, що ба­гато, мов­ляв, доб­ро­го чув про січо­вих стрільців, що вже дав­но хотів ба­чити­ся зі мною і т. д., і зап­ро­пону­вав мені, щоб січові стрільці пе­рей­шли в й­ого служ­бу, при­чому нас­тупно­го дня ма­ли б уро­чис­то про­дефілю­вати пе­ред й­ого па­латою, що рівня­тиметь­ся офіціаль­но­му виз­нанню но­вої вла­ди цілим стрілец­твом. На це я відповів, що стрілец­тво є здис­циплі- но­ваним вій­ськом, яке зро­бить так, як й­ому ска­же й­ого ко­ман­ду­ван­ня; що січові стрільці не втру­ча­ють­ся до політи­ки і їхнім зав­данням є слу­жити рідно­му краєві, підко­ря­ючись й­ого пра­вово­му уря­дові; що для січо­вих стрільців тим пра­вовим про­водом Ук­раїни бу­ла досі Цен­траль­на Ра­да і що стрілець­ке вій­сько не мо­же че­рез ніч пе­рехо­дити з та­бору до та­бору ли­ше то­му, що хтось ста­вить нас пе­ред до­кона­ним си­лою фак­том; крім то­го, стрілец­тво є до краю схвиль­ова­ним ме­тодом пе­реве­ден­ня пе­рево­роту й за­соба­ми, яки­ми він, геть­ман Ско­ропадсь­кий, ско­рис­тався для пе­рево­роту; далі за­явив я геть­ма­нові, що сам я вва­жаю й­ого вис­туп по­чат­ком ве­ликих лих для Ук­раїни та що це є та­кож пог­ляд цілої стрілець­кої ра­ди…

Ми виріши­ли го­вори­ти рад­ше без­по­середньо з німця­ми. Німець­ке ко­ман­ду­ван­ня виз­на­чило для пе­рего­ворів пол­ковни­ка Ге­нераль­но­го шта­бу Пзе. Він вис­лу­хав пиль­но всі наші ува­ги (це бу­ло ще то­го са­мого дня пізнім ве­чором) і за­явив, що нічо­го вдіяти не мож­на, бо спра­ва є вже виріше­на, та пос­та­вив нам уль­ти­матум: або без­засте­реж­не виз­нання геть­ма­на Ско­ропадсь­ко­го з бо­ку січо­вих стрільців, або їхнє розз­броєння».

30 квітня січові стрільці бу­ли бло­ковані німець­ки­ми вій­ська­ми у Луць­ких ка­зар­мах. На на­раді стрілець­ких стар­шин бу­ло прий­ня­то рішен­ня про розз­броєння на по­чес­них умо­вах, тоб­то без при­сут­ності німець­ких підрозділів. І та­ку мож­ливість стріль­цям на­дали.

В ніч з 29 на 30 квітня при­хиль­ни­ки геть­ма­на ово­лоділи приміщен­ня­ми, в яких пе­ребу­вали ге­неральні сек­ре­тарс­тва у військо­вих і внутрішніх спра­вах, а та­кож Дер­жавний банк. Ско­ропадсь­кий із най­ближ­чим ото­чен­ням за­лишив при­ват­не по­меш­кання й пе­реїхав у ко­лиш­ню ре­зиденцію ге­нерал–гу­бер­на­тора (вій­сько­ве відомс­тво за часів УЦР). Па­сивність керівниц­тва УНР під час пе­рево­роту ста­ла нес­подіван­кою й для са­мого геть­ма­на, «бо хоч би який був анемічний і осо­руж­ний уряд Цен­траль­ної Ра­ди, а все–та­ки важ­ко якось у­яви­ти собі, що ці лю­ди зовсім не ма­ли охо­ти за свою вла­ду по­боро­тися. Цен­траль­на Ра­да ще засіда­ла в той час, ко­ли ми слу­жили біля Свя­тої Софії мо­лебень, од­на­че з наб­ли­жен­ням на­шого вій­сько­вого відділу чле­ни її самі розій­шли­ся».

Квітне­вий дер­жавний пе­рево­рот був не­од­нознач­но оціне­ний су­час­ни­ками. Найбільш ка­тего­рич­но вис­ло­вили­ся політичні суп­ро­тив­ни­ки геть­ма­на, яких він усу­нув від вла­ди. В. Вин­ни­чен­ко у при­таманній й­ому емоцій­но–гро­тескній формі по­дав «сце­нарій», за яким роз­горта­лися події, вка­зав­ши при ць­ому на спе­цифічну соціаль­ну ба­зу за­мов­ників: «Зах­ля­ле поміщиц­тво, по­щипа­не фаб­ри­кантство, за­журе­на за ха­баря­ми бю­рок­ратія й на­хаб­но–ль­окай­ське офіцерс­тво в при­сут­ності німець­ко­го ге­нера­ла скла­да­ють план дер­жавно­го пе­рево­роту. Тут же си­дить наміче­ний кан­ди­дат на геть­мансь­кий трон: русь­кий ге­нерал ма­лоросій­сько­го по­ход­ження, фігу­ра сен­ти­мен­таль­но­го де­гене­рата, без­воль­но­го, але з ро­ман­тични­ми мріями й ве­личез­ни­ми маєтка­ми по всій Ук­раїні… Геть­ман був підстав­ною, нікчем­ною фігу­рою, ма­неке­ном і де­корацією, за якою сто­яв німець­кий ге­нерал та й­ого во­ля, ба­жан­ня, інте­реси й роз­по­ряд­ження».

Не­гатив­но оціню­вали пе­рево­рот і прихід П. Ско­ропадсь­ко­го до вла­ди такі політичні діячі, як П. Хрис­тюк, Л. Шан­ковсь­кий, В. Іва­нис. Во­ни ак­центу­вали ува­гу на соціальній базі за­коло­ту, реп­ре­зен­то­ваній зе­мель­ни­ми влас­ни­ками, пред­став­ни­ками ко­лишньої адміністрації, офіцерс­тва росій­ської армії та дрібно­бур­жу­аз­ни­ми верс­тва­ми ук­раїнсь­ко­го суспіль­ства, а та­кож на іно­земній при­сут­ності, що ста­ла цілко­вито інтег­ро­ваною у до­рево­люцій­не росій­ське суспіль­ство і на­лежа­ла до й­ого вій­сько­вої еліти. А. Денікін, П. Крас­нов, П. Вран­гель, П. Мілю­ков та інші вій­ськові й політичні діячі вва­жали П. Ско­ропадсь­ко­го відступ­ни­ком, який за спри­ян­ня авс­тро–німець­ких вій­ськ вдав­ся до ре­алізації планів роз­чле­нуван­ня ко­лишньої Росій­ської імперії.

За­тяж­ний ха­рак­тер Пер­шої світо­вої вій­ни вкрай тяж­ко поз­на­чив­ся на всіх сфе­рах жит­тя Росій­ської імперії, вик­ли­кав гли­боку соціаль­но–еко­номічну та вій­сько­во–політич­ну кри­зу. Ре­волюційні події 1917 ро­ку суп­ро­вод­жу­вали­ся підне­сен­ням національ­но–виз­воль­ної бо­роть­би, стрімким зрос­танням національ­ної са­мосвідо­мості на­родів, які на­селя­ли ко­лиш­ню імперію. За цих об­ста­вин пред­став­ни­ки ко­лишнь­ого істеблішмен­ту бу­ли пос­тавлені пе­ред не­обхідністю ви­бору. Для од­них «єди­на й неділи­ма» мо­нархічна Росія за­лиша­лася іде­алом, який во­ни бо­рони­ли до ос­танньої мож­ли­вості. Для інших цілком оче­вид­ною пос­та­ла не­минучість змін.

Опи­нив­шись в епіцентрі дра­матич­них подій, Пав­ло Ско­ропадсь­кий об­рав свій шлях. Оче­вид­но, мо­тивацію са­ме та­кого ви­бору слід шу­кати у пе­реп­летінні й­ого осо­бис­тих амбіцій, праг­ненні ви­користа­ти влас­ний досвід для при­пинен­ня за­галь­но­го ха­осу й анархії, в об’єктив­них і суб’єктив­них умо­вах, що спри­яли пе­рево­роту. Щи­ро ба­жа­ючи доб­ра своїй батьківщині, май­бутній геть­ман все ж не у­яв­ляв усієї склад­ності тих зав­дань, ви­конан­ня яких він зва­лив на свої плечі. Ре­алії ви­яви­лися на­бага­то жор­стокіши­ми, ніж він сподівав­ся, а лю­ди, на яких він пок­ла­дав­ся, — не зав­жди надій­ни­ми й відда­ними. Од­нак «пе­рей­шов­ши рубікон», П. Ско­ропадсь­кий праг­нув діяти як дер­жавний муж та політик, віря­чи в те, що й­ого зу­сил­ля при­несуть ко­ристь суспіль­ству.

Геть­мансь­ка дер­жа­ва здо­була ши­роке міжна­род­не виз­нання, вста­новив­ши дип­ло­матичні зв’яз­ки з Німеч­чи­ною (яку геть­ман навіть ус­тиг відвіда­ти з офіцій­ним візи­том), Авс­тро–Угор­щи­ною, Бол­гарією, Ту­реч­чи­ною, Данією, Персією, Грецією, Нор­вегією, Швецією, Італією, Швей­царією, Ва­тика­ном, а за­галом де–фак­то із 30 дер­жа­вами. На жаль, країни Ан­танти, орієнту­ючись на віднов­лення «єди­ної і неділи­мої» Росії, не виз­на­ли Геть­мансь­ку дер­жа­ву.

На той час Ук­раїна до­сяг­ла знач­них успіхів у га­лузі на­уки, освіти та куль­ту­ри, хоч геть­ман П. Ско­ропадсь­кий був про­фесій­ним вій­сько­вим. Й­ого універ­са­лом ство­рюєть­ся Ук­раїнсь­ка Ака­демія на­ук (що існує й досі; пер­шим її пре­зиден­том став В. Вер­надсь­кий); зас­но­ву­ють­ся два дер­жавні ук­раїнські універ­си­тети — в Києві та Кам’янці–Поділь­сько­му, 150 (!) ук­раїнсь­ких гімназій, Національ­ний архів, Національ­на бібліоте­ка та інші нав­чальні й куль­турні зак­ла­ди.

Усе ще пот­ре­бува­ло вирішен­ня зе­мель­не пи­тан­ня. 29 квітня 1918 ро­ку геть­ман ска­сував за­кони Цен­траль­ної Ра­ди про конфіскацію ве­ликих маєтків, але план їхнь­ого ви­купу та роз­поділу між се­ляна­ми бу­ло ух­ва­лено ли­ше в лис­то­паді (й­ого гак і не вда­лося ви­кона­ти). Не­виз­на­ченість ста­нови­ща се­лян та поміщиків вик­ли­кала нев­до­волен­ня з обох боків. Крім то­го, до своїх маєтків по­вер­та­лися росій­ські поміщи­ки, відби­ра­ючи у се­лян зем­лю з до­помо­гою зброй­них за­гонів геть­ма­на. Не встиг П. Ско­ропадсь­кий здій­сни­ти ціка­вий план віднов­лення ко­зац­тва як ос­но­ви ук­раїнсь­кої армії, яку фак­тично та­кож не бу­ло сфор­мо­вано. Вод­но­час че­рез за­лежність геть­мансь­кої вла­ди від Німеч­чи­ни та Авс­тро–Угор­щи­ни ту­ди ви­вози­лася ве­личез­на кількість ук­раїнсь­ко­го зер­на, м’яса та цук­ру. Врешті, не­вирішеність аг­рарно­го пи­тан­ня ра­зом з по­раз­кою дер­жав цен­траль­но­го бло­ку приз­ве­ли до кра­ху Геть­ма­нату.

14 лис­то­пада 1918 ро­ку ге­нерал Ско­ропадсь­кий зат­вердив но­вий склад уря­ду, на чолі яко­го став С. Н. Гер­бель. Бу­ла ого­лоше­на та­кож «Гра­мота Геть­ма­на всієї Ук­раїни», якою ска­сову­вала­ся су­веренність Ук­раїнсь­кої дер­жа­ви та про­голо­шува­лась фе­дерація Ук­раїни з Ве­лико­росією. «В цій фе­дерації, — го­вори­лося у гра­моті, — Ук­раїні на­лежить зай­ня­ти од­не з пер­ших місць, бо від неї пішов по­рядок та за­конність в краю і в її ме­жах впер­ше віль­но відве­ли дух всі при­нижені біль­шо­вика­ми гро­мадя­ни був­шої Росії». Ос­новним зав­данням геть­ма­на та й­ого уря­ду ста­вало «ут­во­рен­ня Все­росій­ської Фе­дерації, якої ко­неч­ною ме­тою бу­де віднов­лення Ве­ликої Росії». Ідея фе­дерації відштов­хну­ла від геть­ма­на ос­танніх й­ого при­хиль­ників з чис­ла українсь­ких патріотів, але і не при­вер­ну­ла на й­ого сто­рону росій­ських мо­нархістів, з яких у Києві фор­му­валась «ук­раїнсь­ка армія».

13 лис­то­пада 1918 ро­ку в приміщенні Міністерс­тва шляхів на Бібіковсь­ко­му буль­варі відбу­лося засідан­ня Ук­раїнсь­ко­го Національ­но­го Со­юзу, на яко­му ос­та­точ­но був схва­лений план пов­стан­ня про­ти геть­ма­на та об­ра­на Ди­рек­торія. У ніч з 14 на 15 лис­то­пада во­на звер­ну­лася з відоз­вою до на­селен­ня Ук­раїни, в якій го­вори­лося: «Ге­нерал Пав­ло Ско­ропадсь­кий є на­силь­ник і узур­па­тор на­род­ної вла­ди. Все пра­витель­ство й­ого, як про­тина­род­не, про­тинаціональ­не, оповіщаємо недій­сним. Про­понуємо ге­нера­лу Ско­ропадсь­ко­му й й­ого міністрам за­лиши­ти об­ма­ном і на­силь­ством за­хоп­лені уря­дові по­сади».

Що міг про­тис­та­вити геть­ман Ди­рек­торії та ма­сово­му на­род­но­му пов­стан­ню? Ще влітку 1918 ро­ку з доз­во­лу німець­ких оку­пацій­них влас­тей по­чало­ся фор­му­ван­ня вось­ми армій­ських кор­пусів. їх шта­би роз­та­шува­лися у Києві, Жи­томирі, Вінниці, Одесі, Чернігові, Пол­таві, Хар­кові і Ка­тери­нос­лаві. Про­те фор­му­ван­ня їх й­шло ду­же повіль­но. Во­сени во­ни не бу­ли уком­плек­то­вані й оз­броєні. До то­го ж більшість сол­датів і час­ти­на ко­ман­дирів бу­ли не­задо­волені геть­мансь­ким ре­жимом.

За­лишив­шись без ре­аль­ної си­ли, Ско­ропадсь­кий шу­кав шля­хи до по­розуміння з Ан­тантою. Він нап­ра­вив сво­го пред­став­ни­ка до Ру­мунії, де пе­ребу­вали пос­ли всіх дер­жав. З ініціати­ви Ско­ропадсь­ко­го но­вий геть­мансь­кий уряд 20 лис­то­пада надіслав те­лег­ра­ми білог­вардій­цям До­ну, Ку­бані, Те­реку і місії Доб­ро­воль­чої армії з про­позицією прис­ла­ти до Києва своїх пред­став­ників на кон­фе­ренцію, яка б об­го­вори­ла пи­тан­ня бо­роть­би з Ра­дянсь­кою Росією, віднов­лення мо­нархії та на­дан­ня до­помо­ги Ук­раїнській дер­жаві у бо­ротьбі з Ди­рек­торією. 29 лис­то­пада геть­ман підтри­мав рішен­ня Ра­ди міністрів ви­дати з дер­жавної скар­бниці Ук­раїни пред­став­ни­кові Доб­ро­воль­чої армії 10 млн кар­бо­ванців для фор­му­ван­ня но­вих вій­сько­вих час­тин. Та надії геть­ма­на ви­яви­лися мар­ни­ми.

Ди­рек­торія, виїхав­ши до Білої Цер­кви, в роз­та­шуван­ня пол­ку га­лиць­ких січо­вих стрільців, який пе­рей­шов на її бік, на пев­ний час зо­сере­дила в своїх ру­ках керівниц­тво пов­стансь­ким ру­хом в Ук­раїні. Про­тягом дру­гої по­лови­ни лис­то­пада — пер­шої по­лови­ни груд­ня 1918 ро­ку під її кон­троль пе­рей­шла біль­ша час­ти­на те­риторії Ук­раїни. Ди­рек­торію підтри­мали геть­манські вій­ська: дивізія «сіро­жу- пан­ників», що пе­ребу­вала на Чернігівщині; за­порізь­ка дивізія, яка сто­яла на Харківщині; «чор­но­морсь­кий ко­зачий кіш», який фор­му­вав­ся у Бер­ди­чеві, та інші. Фак­тично вла­да Ско­ропадсь­ко­го три­мала­ся тіль­ки у місті Києві, та й то висіла на во­лосині.

Після то­го як пов­стансь­ка армія роз­би­ла геть­манські час­ти­ни під Мо­товилівкою, в роз­по­ряд­женні Ско­ропадсь­ко­го май­же не за­лиши­лось вій­сько­вих сил. Київ обо­роня­ли тіль­ки доб­ро­вольці та нез­начна кількість росій­ських офіцерів. 14 груд­ня вій­ська Ди­рек­торії ввій­шли до Києва, а опівдні ге­нерал Ско­ропадсь­кий підпи­сав ос­танній офіцій­ний до­кумент: «Я, геть­ман усієї Ук­раїни, на про­тязі се­ми з по­лови­ною місяців прик­ла­дав усіх своїх сил, щоб ви­вес­ти край з то­го тяж­ко­го ста­нови­ща, в якім він пе­ребу­ває. Бог не дав мені сил спра­витись із цим зав­данням, і нині я, з ог­ля­ду на умо­ви, які те­пер скла­лись, ке­ру­ючись вик­лючно доб­ром Ук­раїни, відмов­ля­юсь від вла­ди. Пав­ло Ско­ропадсь­кий». Свої пов­но­важен­ня він за­повів уря­дові, але то­го ж дня Ра­да міністрів всю вла­ду пе­реда­ла до рук Ди­рек­торії, яка 17 груд­ня ого­лоси­ла геть­ма­на по­за охо­роною за­кону, а й­ого май­но конфіско­ваним.

Де­який час ге­нерал Ско­ропадсь­кий пе­рехо­вував­ся у Києві. Слід відзна­чити, що С. Пет­лю­ра знав місце при­тул­ку ко­лишнь­ого геть­ма­на, але не дав на­казу про й­ого арешт. Існує дві версії що­до ць­ого фак­ту: пер­ша — Ди­рек­торія на пе­рего­ворах з німця­ми все–та­ки по­годи­лася на віль­ний виїзд Ско­ропадсь­ко­го з Ук­раїни. Дру­га — С. Пет­лю­ра був чле­ном ма­сонсь­кої ложі, яка й за­боро­нила й­ому чіпа­ти ге­нера­ла. За до­помо­гою німців Пав­ло Ско­ропадсь­кий виїхав за кор­дон — спо­чат­ку до Швей­царії, а потім до Німеч­чи­ни, де й­ому бу­ла да­рова­на вілла та приз­на­чена пенсія. На пев­ний час ко­лишній геть­ман відій­шов від політи­ки.

Після гро­мадянсь­кої вій­ни в євро­пей­ських дер­жа­вах осіла чис­ленна ук­раїнсь­ка еміграція. Вар­ша­ва, Берлін, Пра­га, Відень, Па­риж ста­ли цен­тра­ми пе­ребу­ван­ня вихідців з Ук­раїни. Політич­на і воєнна по­раз­ка, склад­не пе­реп­летіння ідей­них орієнтацій при­води­ли до по­яви на арені емігрантсь­ко­го жит­тя но­вих політич­них груп.

Однією з та­ких ор­ганізацій і став «Ук­раїнсь­кий со­юз хлібо­робів–дер­жавників» (УСХД), що ви­ник у Відні в 1920 році. До нь­ого ввій­шли пред­став­ни­ки вже відо­мих партій — Ук­раїнсь­кої де­мок­ра­тич­но–хлібо­робсь­кої, Со­юзу зе­мель­них влас­ників та ко­лишньої Гро­мади. Зас­новни­ком УСХД був В. Ли­пинсь­кий, ве­ликий зем­левлас­ник з Уман­щи­ни, іде­олог мо­нархічно­го нап­ря­му в ук­раїнській еміграції. Еміса­ри ор­ганізації декіль­ка разів приїжджа­ли на віллу у Ван­зеї, маль­ов­ни­чому пе­редмісті Берліна, де ра­зом з сім’єю про­живав П. Ско­ропадсь­кий. Врешті–решт, їм вда­лося пе­реко­нати й­ого в то­му, щоб він очо­лив Со­юз.

У цей час П. Ско­ропадсь­кий знов по­вер­нувся до політи­ки. Він брав ак­тивну участь у політич­но­му та куль­тур­но­му житті ук­раїнсь­кої еміграції, зок­ре­ма зас­ну­вав у Берліні Ук­раїнсь­кий на­уко­вий інсти­тут, а та­кож пра­цював над своїми «Спо­мина­ми» та лис­ту­вав­ся із геть­ман­ця­ми. Зав­дя­ки й­ого зу­сил­лям зрос­тав ав­то­ритет Со­юзу се­ред ук­раїнсь­кої еміграції, ут­во­рили­ся філії у Че­хос­ло­вач­чині, Франції, США, Ка­наді та Західній Ук­раїні.

Щоб за­лучи­ти до спілки ши­роке ко­ло ук­раїнсь­кої еміграції, її го­лова до­ручив провідно­му те­оре­тику УСХД В. Ли­пинсь­ко­му роз­ро­бити мо­дель май­бутньої мо­нархічної Ук­раїнсь­кої дер­жа­ви. Так у се­редині 20–х років з’яв­ляєть­ся те­орія «Ук­раїнсь­кої дідич­ної, кла­сок­ра­тич­ної, тру­дової мо­нархії–геть­манс­тва».

У ча­си Дру­гої світо­вої вій­ни П. Ско­ропадсь­кий, ко­рис­ту­ючись впли­вом і зв’яз­ка­ми в німець­ких вій­сько­вих ко­лах, виз­во­лив із тю­рем та кон­цен­трацій­них та­борів чи­мало ук­раїнсь­ких патріотів, при­чому не ли­ше геть­манців (нап­риклад С. Бан­де­ру). Щоп­равда, й­ого спро­би об’єдна­ти нав­ко­ло се­бе всі ук­раїнські національні партії та ор­ганізації, а та­кож про­вес­ти до німець­кої адміністрації в Ук­раїні своїх лю­дей успіху не ма­ли.

За­гинув П. Ско­ропадсь­кий, мож­на ска­зати, ви­пад­ко­во. 16 квітня 1945 ро­ку, їду­чи ма­шиною, він пот­ра­пив під бом­барду­ван­ня авіацією со­юз­ників на станції Платлінг, що поб­ли­зу Мюн­хе­на. Че­рез де­сять днів Пав­ло Ско­ропадсь­кий по­мер у шпи­талі мо­нас­ти­ря Мет­тен.

Донь­ка геть­ма­на Єли­заве­та Кужім–Ско­ропадсь­ка із су­мом зга­дува­ла ці трагічні дні: «26 квітня до Мет­ге­на в’їха­ли аме­риканці… Вранці то­го дня по­мер мій Бать­ко… Скіль­ки я не пи­тала що­до тру­ни й свя­щени­ка, мо­нас­тирські сес­три нічо­го не зна­ли… Нез­ва­жа­ючи на всі за­боро­ни, я вий­шла з лікарні… Я пішла на цвин­тар і там на но­сил­ках знай­шла Бать­ка без тру­ни. Він був за­гор­ну­тий в сіре цер­ковне пок­ри­вало. Гра­барі ри­ли мо­гилу… Че­рез де­який час гра­бар знай­шов свя­щени­ка гре­ко–ка­толи­ка… Він звер­нувся до ме­не по–ук­раїнсь­ки: «Мені од­на жінка ска­зала, що на ме­не че­кає ук­раїнка». Я поп­ро­хала по­хова­ти мо­го Бать­ка… Спо­чат­ку він ска­зав, що не знає, чи змо­же він це зро­бити, і за­питав: «А хто Ваш Бать­ко?» Я відповіла: «Геть­ман Пав­ло Ско­ропадсь­кий!» Він був ду­же вра­жений: «Я й­ого по­ховаю, це для ме­не ве­лика честь». Син Га­лиць­кої землі отець Гри­горій Онуфрій дістав тру­ну, прос­тень­ку де­рев’яну до­мови­ну, по­фар­бо­вану чор­ною фар­бою, та приніс чу­довий не­вели­кий згор­ток сіро­го ук­раїнсь­ко­го по­лот­на і ще мен­ший згор­ток біло­го…

То бу­ли ос­танні хви­лини в моєму житті, ко­ли я ще мог­ла на­диви­тись на сво­го Бать­ка… Ви­раз й­ого об­личчя був спокій­ний… Мені зда­вало­ся, що він мені усміхаєть­ся…»