КОЛИ І ЯК ВИНИКЛО
КОЗАЦТВО
Блискуча держава Київська Русь припинила своє існування у 40-х pp. XIII ст. Це сталося
внаслідок монголо-татарської навали... Орда хана Батия завоювала переважну
більшість київських князівств, вогняним смерчем пронеслася по квітучих містах
і селах, залишаючи по собі гори трупів та згарища. Чимало людей було забрано в
неволю, обернено на підданих Золотої Орди. Але героїчний опір наших предків
кочівницьким ордам не пішов надаремне. Київська Русь прийняла на себе
найпотужніший удар монголо-татарських загарбників і врятувала від загибелі
європейську цивілізацію.
Героїчні традиції
Київської Русі продовжувалися у житті тих князівств, яким вдалося зберегти
свою незалежність, і тих, котрі боролися за її відродження. Північно-східна
Русь стала територією формування російської народності, західна — білоруської,
південно-західна — української (руської). Північно-східна Русь (Московське,
Тверське та інші князівства) вела боротьбу, головним чином, проти Золотої Орди.
Цей шлях, осяяний, перемогою на Куликовському полі 1380 p., привів до повалення
татарського ira у 1480 р. і утворення Російської централізованої держави. Як підкреслював
Фрідріх Енгельс, тут «підкорення удільних князів ішло рука в руку з визволенням
від татарського ira» Інакше склалася доля західної та південно-західної Русі. Західна Русь,
тобто Білорусія, майже одразу була поглинута молодою феодальною державою —
Литвою, котра розгорнула наступ і проти ординців, що кочували в степах Східної
Європи. За таких обставин деякі князі південно-західної Русі, тобто України,
обрали з двох зол менше і підкорилися литовським правителям. Але більшість з
них, як-от: переяславський князь Олег, луцький князь Лев Данилович,
полягли з мечем в руках, боронячи свої землі від загарбників. Врешті-решт більшість
українських земель у XIV ст. опинилася під владою Литовської держави, яка стала
називатися Великим князівством Литовським. Скориставшися ослабленням Русі
внаслідок монголо-татарської навали, угорські феодали завоювали у XIII ст.
Закарпаття й Північну Буковину. Дещо пізніше (у 1352 р.) останньою заволоділи
молдавські правителі.
У тяжкій борні проти золотоординських загарбників лише одній південноруській землі вдалося відродити свою незалежність. Це було потужне Галицько-Волинське князівство, котре розцвіло завдяки зусиллям Ярослава Осмомисла, Романа Великого та короля Данила Романовича і стало пізніше головним центром формування української народності. Ця держава охоплювала значну територію від Бреста й Гродна на півночі до Чорного моря на півдні, від Сану й Засання на заході до Случі й витоків Росі на сході. У 1253 р. галицько-волинський князь Данило Романович навіть отримав королівську корону від посланців римського папи Інокентія IV. На жаль, нові вторгнення монголо-татарських орд під проводом Куремси, Бурундая, Ногая, Телебуги та інших ханів, напади польських, угорських та литовських військ, феодальні усобиці значно послабили Галицько-Волинське князівство, котре у 1340 р. розпалося на дві частини. Одна з них (Волинь) перейшла під владу великого князя литовського Любарта, а друга (Галичина) була завойована польським королем Казимиром III у 1349 р. Ще довгий час Волинь та Поділля були ареною боротьби між Польщею та Великим князівством Литовським, аж поки останнє не взяло гору.
Литовська держава, котру небезпідставно називають також Литовською Руссю, у XIV—XV ст. охоплювала дуже велику територію в Європі. Її східні кордони доходили у XV ст. майже до Калуги й Ржева, південні — омивалися водами Чорного моря (між гирлами Дніпра й Дністра), західні — сягали Польщі, галицьких земель, а північні — межували із Псковським князівством та Тевтонським орденом.
Дев'яносто відсотків усієї території Великого князівства Литовського складали тоді землі Білорусії, частково України та Росії, які в економічному і культурному відношенні стояли вище Литви. Не випадково литовські завойовники опинилися під надзвичайно сильним культурним впливом східнослов'янських народів. Так, чимало литовських князів прийняли православ'я, охоче укладали шлюби з українськими й білоруськими княгинями. Державною мовою Великого князівства Литовського стала мова «руська», тобто білоруська та українська. Саме тоді народилася відома приказка: «Квітне Польща латиною, квітне Литва русиною!»
Велике князівство Литовське відігравало в той час дуже важливу роль у боротьбі проти німецької експансії в Прибалтиці. Так, за часів польського короля Ягайла, литовця за походженням, і великого князя литовського Вітовта їхнє об'єднане військо, до складу якого входили також українські частини, розгромило німецьких рицарів Тевтонського ордену під Грюн- вальдом у 1410 році. Цю битву яскраво змалював польський письменник Генрик Сенкевич в історичному романі «Хрестоносці». Литовські, українські й білоруські загони на чолі з Жигмунтом Корибутовичем та Федором Острозьким допомагали гуситам Яна Жижки в їхній боротьбі за незалежність Чехії.
Однак після смерті Вітовта у 1430 р. Велике князівство Литовське все більше підпадає в залежність від феодальної Польщі. Союз, укладений між обома державами у 1385 р. (Кревська унія), успішно протидіяв німецькій феодальній агресії, але з 30-х років XV ст. він все більш набирає нерівноправного характеру по відношенню до Литви, не кажучи вже про Україну чи Білорусію.
Після Люблінської унії 1569 р. і утворення єдиної Польсько-Литовської держави — Речі Посполитої (від латинського гезриЬІіса — республіка), а також наступної Брестської унії 1596 р. на Україні та Білорусії запанував справжній колоніальний режим. Про це свідчать численні джерела. Досить навести уривок із мемуарів французького інженера Гійома Левассера де Боплана, котрий довго жив на Україні, а на початку 30-х років XVII ст. керував будівництвом фортеці Кодак на правому березі Дніпра біля першого (Кодацького) порога: «Селяни тут надзвичайно бідні, бо мусять тричі на тиждень відбувати панщину своїми кіньми і працею власних рук. Крім того, залежно від розмірів наділу повинні давати відповідну кількість зерна, безліч каплунів, курей, гусей і качок перед Великоднем, зеленими святами і ца різдво. До того ж мають возити для свого пана даром дрова та й відбувати багато інших робіт, яких не мали б робити. Ще вимагають від них грошових податків, крім того, десятину з баранів, поросят, меду, усіляких плодів, а що три роки й третього волика. Одне слово, селяни змушені віддавати своїм панам усе, що тим лише заманеться вимагати. Не дивно, що цим злидарям у таких тяжких умовах не залишається нічого для себе. Але це ще не все: пани мають безмежну владу не тільки над селянським майном, а й над їхнім життям; такою великою є необмежена свобода польської шляхти (яка живе наче в раю, а селяни наче в чистилищі), що коли селяни потрапляють у ярмо до такого пана, то опиняються у гіршому становищі, ніж каторжанин на галері. Таке рабство є причиною того, що багато селян тікає, а найвідважніші з них подаються на Запоріжжя...»
Таким чином, однією з двох головних причин утворення козацтва є визиск з боку феодалів та міської верхівки Польсько-Литовської держави, котрий змушував до втечі селян і міську бідноту. Другою причиною була турецько- татарська агресія, яка у середньовіччі являла собою смертельну небезпеку для слов'янських та ряду інших народів.
Наступником Монгольської імперії Чінгісхана та його нащадків у Східній Європі була Золота Орда. Після її розпаду в середині XV ст. виникає ряд ханств та орд, і серед них — Кримське ханство (1449 р.), яке володіло землями Північного Причорномор'я та Приазов'я. Під ударами Росії та Великого князівства Литовського Кримське ханство та підлеглі йому орди продовжували слабшати і опинилися на грані падіння. Але якраз в цей час до нашої батьківщини докотилася хвиля нової навали, на цей раз турецької. Туреччина з невеличкого феодального князівства протягом XIV—XVI ст. перетворилася в Османську імперію, яка розляглася на трьох континентах (Азія, Африка, Європа) від Атлантики до Індійського океану. У 1475 р. турки завоювали Крим, і хан визнав себе васалом турецького султана. Незабаром Туреччина охопила кільцем своїх фортець Чорне та Азовське моря. Найпотужніші фортеці турки будували в гирлах рік Дніпра (Кінбурн), Дністра (Акерман), Дунаю (Ізмаїл), Дону (Азов) та ін. Окрім того, на морському узбережжі та в ряді міст вони заснували ще цілий ряд фортець: Очаків, Кілію, Тягиню (майбутні Бендери), Хаджибей (майбутня Одеса). За допомогою турків кримський хан перетворив Перекоп у неприступну твердиню, що надійно перекривала шлях до Криму, зміцнив укріплення таких значних міст ханства, як Кафа (Феодосія), Гезлев (Євпаторія), Дженішке (Генічеськ) та ін. Взагалі, після 1475 р. становище України, як і інших слов'янських земель, а також Молдавії, Валахії, Угорщини та інших надзвичайно погіршилося. Об'єднані турецько-татарські загони здійснювали напади в глиб країни, плюндруючи міста і села, забираючи в неволю десятки тисяч людей. І раніше работоргівля була важливим джерелом прибутків у слаборозвинутому Кримському ханстві, а тепер, коли Османська імперія потребувала величезної кількості рабів, наскоки ординців заради ясиру стали основним заняттям татар. Як бачимо, турецько-татарська агресія загрожувала самому існуванню українського народу. Але наш народ вистояв і на цей раз. Він створив власні збройні сили, куди увійшли кращі його сини, і оборонив свою землю від загарбників.
Отже, козацтво утворилося у ході постійної боротьби українського народу проти феодальної Польсько-Литовської держави (Речі Посполитої) та турецько-татарської агресії.
Що ж, власне, означає слово «козак»? Починаючи з XVI ст. історики ведуть гострі суперечки з цього приводу. Слово «козак» виводили від назви прикубанського племені касогів — сусідів Київської Русі, від назви народу хазар (казар), від легендарного вождя Козака, від «коси», від «кози» та ін. Ті, хто виводив слово «козак» від «коси», вважали, що перші козаки, воюючи проти монголо-татарських загарбників, були озброєні косами й серпами. Ті, хто виводив це слово від «кози», запевняли, що козаки були спритними, як кози, вдягалися в козячі кожухи, говорили гучними й гортанними голосами... Тепер ці «теорії» викликають посмішку, але в часи зародження історії як науки вони серйозно обговорювалися вченими мужами. Лише одна з висловлених у XVI—XVII ст. думок знайшла певне підтвердження в джерелах і була розвинута, хоч і по-різному, сучасними істориками. Слово «козак» має, безперечно, тюркське походження і йому властиве широке значення у половецькій, татарській, турецькій та деяких інших мовах. Найчастіше воно означало вільну, незалежну й озброєну людину, а половці називали козаками тих, хто ніс сторожову службу, оберігав кордони племені від ворогів. Деякі кочові племена навіть отримали назву, що походить від цього слова, наприклад: ' казахи (кайсаки). Отже слово «козак» прийшло до слов'янських мов зі сходу і було запозичено, - як і багато інших, від тюрків як-от: «гарба» (арба), «гарбуз», «башлик», «кавун», «базар», «очкур», «тютюн», «харциз», «ярлик» та ін. Але потрапивши на слов'янський грунт, слово «козак» пустило міцні корені і стало вживатися для означення окремого соціального стану; для означення людей, вільних від кріпацтва, котрі поруч з господарськими заняттями були в постійній готовності для оборони рідної землі від іноземних загарбників. Козаки називалися «запорізькими», бо головні їхні центри знаходилися звичайно нижче Дніпровських порогів.
Приблизно в той же чаc, за подібних обставин на річці Дон формується донське козацтво. На відміну від запорізького козацтва донське утворювалося на основі переважно російського етносу. Спільна доля запорізького та донського козацтва сприяла їх братерським відносинам.
У тяжкій борні проти золотоординських загарбників лише одній південноруській землі вдалося відродити свою незалежність. Це було потужне Галицько-Волинське князівство, котре розцвіло завдяки зусиллям Ярослава Осмомисла, Романа Великого та короля Данила Романовича і стало пізніше головним центром формування української народності. Ця держава охоплювала значну територію від Бреста й Гродна на півночі до Чорного моря на півдні, від Сану й Засання на заході до Случі й витоків Росі на сході. У 1253 р. галицько-волинський князь Данило Романович навіть отримав королівську корону від посланців римського папи Інокентія IV. На жаль, нові вторгнення монголо-татарських орд під проводом Куремси, Бурундая, Ногая, Телебуги та інших ханів, напади польських, угорських та литовських військ, феодальні усобиці значно послабили Галицько-Волинське князівство, котре у 1340 р. розпалося на дві частини. Одна з них (Волинь) перейшла під владу великого князя литовського Любарта, а друга (Галичина) була завойована польським королем Казимиром III у 1349 р. Ще довгий час Волинь та Поділля були ареною боротьби між Польщею та Великим князівством Литовським, аж поки останнє не взяло гору.
Литовська держава, котру небезпідставно називають також Литовською Руссю, у XIV—XV ст. охоплювала дуже велику територію в Європі. Її східні кордони доходили у XV ст. майже до Калуги й Ржева, південні — омивалися водами Чорного моря (між гирлами Дніпра й Дністра), західні — сягали Польщі, галицьких земель, а північні — межували із Псковським князівством та Тевтонським орденом.
Дев'яносто відсотків усієї території Великого князівства Литовського складали тоді землі Білорусії, частково України та Росії, які в економічному і культурному відношенні стояли вище Литви. Не випадково литовські завойовники опинилися під надзвичайно сильним культурним впливом східнослов'янських народів. Так, чимало литовських князів прийняли православ'я, охоче укладали шлюби з українськими й білоруськими княгинями. Державною мовою Великого князівства Литовського стала мова «руська», тобто білоруська та українська. Саме тоді народилася відома приказка: «Квітне Польща латиною, квітне Литва русиною!»
Велике князівство Литовське відігравало в той час дуже важливу роль у боротьбі проти німецької експансії в Прибалтиці. Так, за часів польського короля Ягайла, литовця за походженням, і великого князя литовського Вітовта їхнє об'єднане військо, до складу якого входили також українські частини, розгромило німецьких рицарів Тевтонського ордену під Грюн- вальдом у 1410 році. Цю битву яскраво змалював польський письменник Генрик Сенкевич в історичному романі «Хрестоносці». Литовські, українські й білоруські загони на чолі з Жигмунтом Корибутовичем та Федором Острозьким допомагали гуситам Яна Жижки в їхній боротьбі за незалежність Чехії.
Однак після смерті Вітовта у 1430 р. Велике князівство Литовське все більше підпадає в залежність від феодальної Польщі. Союз, укладений між обома державами у 1385 р. (Кревська унія), успішно протидіяв німецькій феодальній агресії, але з 30-х років XV ст. він все більш набирає нерівноправного характеру по відношенню до Литви, не кажучи вже про Україну чи Білорусію.
Після Люблінської унії 1569 р. і утворення єдиної Польсько-Литовської держави — Речі Посполитої (від латинського гезриЬІіса — республіка), а також наступної Брестської унії 1596 р. на Україні та Білорусії запанував справжній колоніальний режим. Про це свідчать численні джерела. Досить навести уривок із мемуарів французького інженера Гійома Левассера де Боплана, котрий довго жив на Україні, а на початку 30-х років XVII ст. керував будівництвом фортеці Кодак на правому березі Дніпра біля першого (Кодацького) порога: «Селяни тут надзвичайно бідні, бо мусять тричі на тиждень відбувати панщину своїми кіньми і працею власних рук. Крім того, залежно від розмірів наділу повинні давати відповідну кількість зерна, безліч каплунів, курей, гусей і качок перед Великоднем, зеленими святами і ца різдво. До того ж мають возити для свого пана даром дрова та й відбувати багато інших робіт, яких не мали б робити. Ще вимагають від них грошових податків, крім того, десятину з баранів, поросят, меду, усіляких плодів, а що три роки й третього волика. Одне слово, селяни змушені віддавати своїм панам усе, що тим лише заманеться вимагати. Не дивно, що цим злидарям у таких тяжких умовах не залишається нічого для себе. Але це ще не все: пани мають безмежну владу не тільки над селянським майном, а й над їхнім життям; такою великою є необмежена свобода польської шляхти (яка живе наче в раю, а селяни наче в чистилищі), що коли селяни потрапляють у ярмо до такого пана, то опиняються у гіршому становищі, ніж каторжанин на галері. Таке рабство є причиною того, що багато селян тікає, а найвідважніші з них подаються на Запоріжжя...»
Таким чином, однією з двох головних причин утворення козацтва є визиск з боку феодалів та міської верхівки Польсько-Литовської держави, котрий змушував до втечі селян і міську бідноту. Другою причиною була турецько- татарська агресія, яка у середньовіччі являла собою смертельну небезпеку для слов'янських та ряду інших народів.
Наступником Монгольської імперії Чінгісхана та його нащадків у Східній Європі була Золота Орда. Після її розпаду в середині XV ст. виникає ряд ханств та орд, і серед них — Кримське ханство (1449 р.), яке володіло землями Північного Причорномор'я та Приазов'я. Під ударами Росії та Великого князівства Литовського Кримське ханство та підлеглі йому орди продовжували слабшати і опинилися на грані падіння. Але якраз в цей час до нашої батьківщини докотилася хвиля нової навали, на цей раз турецької. Туреччина з невеличкого феодального князівства протягом XIV—XVI ст. перетворилася в Османську імперію, яка розляглася на трьох континентах (Азія, Африка, Європа) від Атлантики до Індійського океану. У 1475 р. турки завоювали Крим, і хан визнав себе васалом турецького султана. Незабаром Туреччина охопила кільцем своїх фортець Чорне та Азовське моря. Найпотужніші фортеці турки будували в гирлах рік Дніпра (Кінбурн), Дністра (Акерман), Дунаю (Ізмаїл), Дону (Азов) та ін. Окрім того, на морському узбережжі та в ряді міст вони заснували ще цілий ряд фортець: Очаків, Кілію, Тягиню (майбутні Бендери), Хаджибей (майбутня Одеса). За допомогою турків кримський хан перетворив Перекоп у неприступну твердиню, що надійно перекривала шлях до Криму, зміцнив укріплення таких значних міст ханства, як Кафа (Феодосія), Гезлев (Євпаторія), Дженішке (Генічеськ) та ін. Взагалі, після 1475 р. становище України, як і інших слов'янських земель, а також Молдавії, Валахії, Угорщини та інших надзвичайно погіршилося. Об'єднані турецько-татарські загони здійснювали напади в глиб країни, плюндруючи міста і села, забираючи в неволю десятки тисяч людей. І раніше работоргівля була важливим джерелом прибутків у слаборозвинутому Кримському ханстві, а тепер, коли Османська імперія потребувала величезної кількості рабів, наскоки ординців заради ясиру стали основним заняттям татар. Як бачимо, турецько-татарська агресія загрожувала самому існуванню українського народу. Але наш народ вистояв і на цей раз. Він створив власні збройні сили, куди увійшли кращі його сини, і оборонив свою землю від загарбників.
Отже, козацтво утворилося у ході постійної боротьби українського народу проти феодальної Польсько-Литовської держави (Речі Посполитої) та турецько-татарської агресії.
Що ж, власне, означає слово «козак»? Починаючи з XVI ст. історики ведуть гострі суперечки з цього приводу. Слово «козак» виводили від назви прикубанського племені касогів — сусідів Київської Русі, від назви народу хазар (казар), від легендарного вождя Козака, від «коси», від «кози» та ін. Ті, хто виводив слово «козак» від «коси», вважали, що перші козаки, воюючи проти монголо-татарських загарбників, були озброєні косами й серпами. Ті, хто виводив це слово від «кози», запевняли, що козаки були спритними, як кози, вдягалися в козячі кожухи, говорили гучними й гортанними голосами... Тепер ці «теорії» викликають посмішку, але в часи зародження історії як науки вони серйозно обговорювалися вченими мужами. Лише одна з висловлених у XVI—XVII ст. думок знайшла певне підтвердження в джерелах і була розвинута, хоч і по-різному, сучасними істориками. Слово «козак» має, безперечно, тюркське походження і йому властиве широке значення у половецькій, татарській, турецькій та деяких інших мовах. Найчастіше воно означало вільну, незалежну й озброєну людину, а половці називали козаками тих, хто ніс сторожову службу, оберігав кордони племені від ворогів. Деякі кочові племена навіть отримали назву, що походить від цього слова, наприклад: ' казахи (кайсаки). Отже слово «козак» прийшло до слов'янських мов зі сходу і було запозичено, - як і багато інших, від тюрків як-от: «гарба» (арба), «гарбуз», «башлик», «кавун», «базар», «очкур», «тютюн», «харциз», «ярлик» та ін. Але потрапивши на слов'янський грунт, слово «козак» пустило міцні корені і стало вживатися для означення окремого соціального стану; для означення людей, вільних від кріпацтва, котрі поруч з господарськими заняттями були в постійній готовності для оборони рідної землі від іноземних загарбників. Козаки називалися «запорізькими», бо головні їхні центри знаходилися звичайно нижче Дніпровських порогів.
Приблизно в той же чаc, за подібних обставин на річці Дон формується донське козацтво. На відміну від запорізького козацтва донське утворювалося на основі переважно російського етносу. Спільна доля запорізького та донського козацтва сприяла їх братерським відносинам.
Немає коментарів:
Дописати коментар