ПОВСТАННЯ 1637—1638 рр.

ПОВСТАННЯ 1637—1638 рр.

Невдовзі після страти І. Сулими уряд Речі Пос­политої відбудував Кодак, а потім почав «очища­ти» реєстр Війська Запорізького від бунтівників. Це й стало приводом до нового повстання, керів­ником якого був спочатку полковник реєстров­ців Павло Михнович Павлюк, відомий також під прізвиськом Бут. На початку червня 1637 р. він разом із повсталими нереєстровцями захопив у Корсуні артилерію і перевіз її на Січ. З липня 1637 р. на раді у Каневі Павлюк виступив із про­грамою боротьби проти польської шляхти, за фактичне відокремлення від Речі Посполитої ко­зацьких земель, починаючи від Києва до пониззя Дніпра.

Не випадково у польськомовній друкова­ній поемі «Нова пісня про козацьку війну під Кумейками на Дніпрі» (1637 р.) говорилося, що Пав­люк навіть проголосив себе королем, призначає полковників тощо. Він вступив тоді ж у контакт із російським урядом, донськими козаками, Кримсь­ким ханством. Після ради Павлюк послав на Лі­вобережну Україну трьохтисячний загін під командуванням Павла Скидана та Семена Биховця, який зайняв Переяслав і заарештував старшин-зрадників: «старшого Війська Запорізького» Саву Кононовича, писаря Онушкевича та ін. Пізніше зрадників було страчено.

Незабаром загони повстанців оволоділи Черка­сами, Корсунем, Білою Церквою, взяли під конт­роль велику територію на Подніпров'ї та Лівобе­режній Україні, і скрізь до них приєднувалися селяни та міська біднота. Сам гетьман коронний Микола Потоцький мусив визнати, що на Україні «все до останнього покозачилося... тут, як хлоп, то й козак». Перелякана шляхта тікала з своїх маєтків до Польщі, виходячи, як писав сучасник, з          принципу: «Краще ликове життя, ніж шовкова смерть».

Першу битву біля Сахнового мосту через Рось повстанці виграли, але 16 грудня 1637 р. вони бу­ли обложені карателями М. Потоцького під Кумейками (між Черкасами та Каневом). Зав'язала­ся жорстока битва... Повстанці успішно відбили три штурми, виявивши неабияку мужність, а ті, у кого не було зброї, «били жовнірів голоблями та дишлями». Лише під час четвертого штурму карателям пощастило, бо їм вдалося підпалити козацькі вози з порохом. Розлігся страшний ви­бух, який вніс сум'яття у ряди повстанців. Части­на з них втекла, а частина, якою командував Дмитро Гуня, знов укріпила табір і під прикрит­тям ночі розпочала організований відступ. По­тоцький не насмілився їх наздоганяти, а через два дні рушив проти загонів Павлюка і зумів їх оточити під Боровицею в ста кілометрах від Кумейок. Під час облоги карателі розпочали переговори про мир, які вів відомий дипломат, український православний магнат Адам Ки­сіль. 24 грудня 1637 р. повстанці вирішили припинити опір, але їхні вожді всупереч обіцянкам Киселя були заарештовані і відправлені у Варша­ву. Там у лютому 1638 р. Павлюк та Филоненко були страчені. Тим часом карателі заливали кров'ю Україну, взяли козаків у сталеві лещата, заборонивши їм навіть обирати старшину, бо ста­вили на провідні місця польських шляхтичів. «Те­пер слушна хвилина,— писав Потоцький,— щоб ліпити з них, як з воску, все що заманеться, аби це зло не гніздилося більше в лоні Речі Посполи­тої».

Але торжествувати перемогу феодалам було ще зарано. У відповідь на жорстокі репресії коза­ки обрали на Січі нового гетьмана Яцька Острянина, який закликав український народ до про­довження боротьби і почав очищати Подніпров'я й Лівобережжя від карателів. Крім нього, актив­но діяли такі повстанські керівники, отамани та ватажки, як Д. Гуня, К. Скидан, Сокирявий, Со­лома, Бардаченко, Ріпка, Кукла, Скребець, Путивлець та ін. Однак після перших успіхів пов­станці зазнали поразок на Лубенщині, а потім під Жовнином (10—14 червня 1638 р.) та Старцем (початок серпня 1638 р.). Але карателі дорогою ціною заплатили за свої перемоги. Як писав польсь­кий хроніст Павло Пясецький, у битві під Стар­цем повстанці «вирубали в пень майже всю ні­мецьку піхоту.., а з польських гусарів повибива­ли з самопалів всіх найхоробріших». Повстання було остаточно придушене... Чимало борців за волю полягло із зброєю в руках, як Гуня, чимало разом із сім'ями знайшли притулок на території Росії, заселивши Слобожанщину, як Острянин, чимало укрилося на Запоріжжі.

4       грудня 1638 р. на Масловому Ставу над Рос­сю відбулася рада, на якій козаки мусили визна­ти тяжкі умови капітуляції. Вогнем і мечем маг­натсько-шляхетська Річ Посполита встановила на Україні «золотий спокій», який однак не міг бути довготривалим і справді спокійним. Як зазначив сучасний польський дослідник В. Серчик, «з пли­ном часу «золотий спокій» все більше нагадував життя біля діжки з порохом. Вистачило б тільки іскри...» І така іскра була викресана через 10 ро­ків...