ДОЛЯ НЕВІЛЬНИКІВ

ДОЛЯ НЕВІЛЬНИКІВ

Незважаючи на активну боротьбу запорізького війська проти грабіжницьких нападів татар, вони щорічно уганяли в неволю тисячі українців. Ос­новна маса невільників була приречена на по­вільне згасання внаслідок тяжкої праці та жахли­вих умов існування, туги за батьківщиною і близь­кими. Рабовласники давали їм принижувальні клички, таврували як худобу, змушували прийма­ти іслам (мусульманську релігію), тримали у чор­ному тілі і заставляли тяжко працювати.
Власне, вже невільничий ринок залишав невигойну рану у душах невільників. Яскраву картину невільни­чого ринку у Стамбулі змалював знаменитий вірменський мандрівник історик Симеон Лехаці у вересні 1608 р.: «Інша брама веде до Ясирбазара, де продаються численні християни різних племен. Діди й старі жінки сидять; дівчаток та хлопчиків, парубків та гарних жінок купці, взяв­ши за руки, показували й продавали наче коней чи мулів. Інших невільників збирали десь на пло­щі, наче отару вівців (овець). Покупці відкривали обличчя й груди молодих дівчат, обмацували з голови до ніг все їхнє тіло, щоб у них не було корости, виразки чи якихось інших ран. А вони стояли тихо й нічого не казали. Тих, які подоба­лися покупцям, купували, віднявши у батька й матері, розлучивши з сестрами та братами, й везли до себе. Коли я побачив таке горе, яке зав­давало мені болю і якого я досі ніколи не знав, то в мене заболіла голова, затремтіло моє серце, обурилася моя душа і здригнулося все моє єство. Дивлячись із сльозами смутним лицем на небо, я, зітхаючи, кажу: «Горе мені, страждучому! Краще б мені не народжуватися на світ чи не приходити сюди, ніж своїма очима бачити таке смутне та тяжке видовисько!» Минали роки, десятиліття й століття, а невільничий ринок залишався місцем невимовного горя для тисяч і мільйонів невільни­ків». Не кращою була доля невільників і після того, як вони були продані. Майже всі вони були при­речені на рабську працю. Шведський посол до Криму у 1651 р. Йоган Майєр писав про свої вра­ження (кримські): «Я бачив полонених християн, котрі працювали і на Великдень, йдучи за плугом. Коли ж вони через втому не могли рухатися, їх жорстоко били ліниві татари...» Зазначимо, що коли невільники побачили вільного християнина на великдень, тобто у найбільше релігійне свято християнської церкви, це здалося їм доброю ознакою на майбутнє визволення. Невільники, се­ред яких було чимало жінок, цілували руки Майєра (стрибали й цілувалися).

Звичайно, невільники намагалися втекти з не­волі при першій можливості. Вони люто ненави­діли рабовласників і готові були не лише до втечі, але й до масового повстання. Через це ра­бовласники були особливо обережними, а на ніч заганяли чоловіків-невільників у глибокі земляні ями-тюрми, які зверху закривалися гратами. Але, незважаючи на це, невільники масами тікали на батьківщину, повертались з найвіддаленіших кутків Європи, Азії та Африки. Відомо безліч фактів, коли невільники поверталися додому з Іспанії, Італії, Північної Африки, Аравії, Ірану, Туреччини... Нерідко їм допомагали в цьо­му грецькі, вірменські, єврейські купці. Так, відо­мий керівник антитурецьких походів, україн­ський православний князь Самійло Корецький потрапив у 1612 р. у полон в Молдавії і був кину­тий у знамениту турецьку темницю — замок Єдикуле. Звідси він втік у 1617 р. за допомогою грецьких православних ченців та львівських вір­мен М. Аведиковича та Є. Серебковича, морем дістався до Венеції, а звідти — на батьківщину. Знаменитий арабський мандрівник і письменник Павло Халебський (з міста Халеб у Сірії), що побував у Молдавії, Росії та на Україні у 1654— 1655 рр., з подивом зазначав, що тут перебуває «сила полонених, котрі втекли з нашої землі».