ЛІКВІДАЦІЯ ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ

ЛІКВІДАЦІЯ ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ

Запорізька Січ давно була важливим центром антифеодальної та національно-визвольної бо­ротьби народів Російської імперії. Ось чому царат чекав лише слушної нагоди, щоб розправи­тися із Січчю та запорізьким козацтвом. Така нагода випала 1775 р. На той час вже завершила­ся перемогою російсько-турецька війна 1768—1773 pp., внаслідок якої Росія здобула вихід до Чорного моря. Тоді ж зменшилася небезпека турецько-татарських наскоків, а нові кордони пролягли далеко на південь від Запорізької Січі. В цей же час було придушено каральними військами селянську війну під проводом О.І.Пугачова, і запорожці вже не могли розраховувати на допомогу своїх братів — повсталих донських та яїцьких козаків, російських та башкирських селян, уральських робітників.

Наприкінці квітня 1775 р. фаворит Катери­ни II граф Григорій Потьомкін, якого запорожці прозвали Грицьком Нечосою, запропонував лік­відувати Запорізьку Січ, використавши з цією метою російські війська, що поверталися з ту­рецького фронту. Надворна рада схвалила цей проект, і незабаром генерал Петро Текелі (Текелій) отримав таємний наказ взяти Січ. Текелі, йдучи на північ та через землі Війська Запорізь­кого, захоплював запорізькі укріплення й роз­ставляв по паланках свої гарнізони. 14 (3) червня 1773р. він підійшов до Січі й оточив її. Тоді ря­дові козаки хотіли дати відсіч нападникам, але старшина, зваживши на перевагу царських військ, умовила сірому уникнути кровопролиття. 16 (5) червня війська Текелі зайняли Січ майже без опору. Згодом, 14 (3) серпня, Катерина II видала маніфест, де проголошувала ліквідацію Запорізької Січі. Там же говорилося і про те, що саме тільки вживання назви «запорізькі козаки» буде розцінено, як образа її царської величності. Військо Запорізьке було розпущене, військові клейноди було одібрано, а січові укріплення зруйновано. Землі Війська Запорізького, зрошені потом і кров'ю козаків, царський уряд роздавав російським і українським поміщикам, в тому чис­лі й декому з запорізьких старшин. Вони ж отри­мували дворянство й офіційні чини. Колишніх козаків царський уряд намагався поступово пере­творити у кріпаків. Ліквідація Запорізької Січі стала болісною раною українського народу, який відгукнувся на цю подію смутними піснями, де засуджував реакційну політику Катерини II та її уряду:

Бодай наша цариця та Катерина

На світі не жила,

Що степ добрий, край веселий

Та й занапастила!

Жорстоко обійшовся царський уряд і з керів­никами останньої Запорізької Січі. Військового писаря Івана Глобу та військового суддю Павла Головатого було заслано на Сибір із конфіска­цією майна. Там у монастирських ув'язненнях во­ни й скінчили своє життя: Глоба — в Туруханську, а Головатий — у Тобольську. Трагічна доля спіткала останнього кошового отамана Петра Калнишевського. Незважаючи на його похилий вік (85 років), його заслали на Соловки із кон­фіскацією майна. У Соловецькому монастирі Калнишевського посадили у яму, де він провів, бачачи лише клапоть неба над головою, 25 років. Лише у 1801 році його, вже сліпого й хворого, випустили із в'язниці-могили за наказом царя Олександра І. Коли ж цар запитав Калнишевсь­кого, чи не має він якогось бажання, той попро­хав лише, щоб нікого більше не кидали у цю страшну яму. Останній кошовий Запорізької Січі залишився у Соловецькому монастирі і помер там у 1803 р., коли йому було 113 років.

Ліквідацією Запорізької Січі скінчилася важли­ва і яскрава сторінка в історії України. Запорізь­ка Січ навіки залишалася у пам'яті народній, ставши уособленням духу свободи і боротьби ук­раїнського народу проти експлуататорів та іно­земних загарбників:

Ой, летить бомба та до кошового,

Та посеред Січі впала.

Ой, пропало славне Запоріжжя,

Та не пропала слава!