ЗАДУНАЙСЬКА СІЧ

ЗАДУНАЙСЬКА СІЧ

Ліквідація Запорізької Січі не означала однак, що козацтво вдалося викреслити з історії Украї­ни. Воно відроджується на широких степових просторах між Дунаєм та Кубанню в нових фор­мах. Звичайно, частина колишніх запорожців розійшлася по своїх зимівниках, хуторах, селах і містах і стала звичайними селянами або міща­нами. Адже саме тоді удвічі зростає чисельність сільської людності, що проживала уздовж бере­гів Дніпра від Нового Кодака до Микитиного Рогу, тобто від сучасного Дніпропетровська до Нікополя.

Але найнепокірніші запорожці поки­нули Російську імперію і втекли за Дунай, на землі, що знаходилися під пануванням турець­кого султана Абдул-Гаміда І. Тут у гирлі великої європейської ріки вони заснували Задунайську Січ спочатку на лівому березі Дунаю, а потім, за наказом турецького уряду, який намагався від­далити колишніх запорожців від України, її було перенесено на правий берег. Кажуть, що коли султан звелів запорожцям присягати на вірність Туреччині, то вони насипали у свої чоботи при­несену із собою рідну землю і впевнено та гордо вимовляли слова присяги; «На чиїй землі стоїмо, тій і служити будемо».

Задунайська Січ була точною копією Запорізь­кої, хіба що до традиційних господарських за­нять козаків (хліборобство, скотарство, рибальст­во, мисливство, ремесло) додалося й виногра­дарство. Хоч у Задунайській Січі керівні позиції належали старшині, але там не було кріпацтва. Це створювало з неї оазис свободи, магніт, який притягував до себе знедолених людей з України. Відомо, що посланці задунайців таємно прибу­вали на Україну і поверталися назад на чолі ве­ликих загонів нових втікачів. Так, у 1779 р. у місті Самарь було заарештовано колишнього за­порожця Якова Савича Чорногора, який збирав трьохтисячний загін втікачів за Дунай. За рішен­ням суду Яків Чорногор і деякі інші козаки, що робили аналогічні вчинки, були биті батогами і заслані на Сибір.

Однак згодом задунайцям все важче було нес­ти службу для султана, який все частіше нама­гався використати їх для придушення національ­но-визвольних повстань греків, сербів, румун, болгар та інших народів Балканського півострова. Не бажаючи бути знаряддям в руках Отамансь­кої Порти, частина козаків вже наприкінці XVIII — початку XIX ст. втекла на Україну, де почали формуватися козацькі полки.

У 1828 р. вибухнула чергова російсько-турецька війна, і задунайці мусили вирішити питання: на чиєму боці їм битися? Всупереч наказу султа­на Махмеда (Мухаммеда) II останній кошовий Задунайської Січі Йосип Гладкий не виступив проти Росії, а, навпаки, вступив у секретні пере­говори з російським командуванням. ЗО (18) трав­ня 1828 р. під Ізмаїлом 1500 задунайських коза­ків на чолі з Й. Гладким перейшли разом із свої­ми човнами на бік російських військ і допомогли їм переправитися на правий берег Дунаю. На жаль, операція Гладкого не була добре продума­ною, внаслідок чого турки жорстоко розправили­ся з тими козаками, що залишалися на Задунайсь­кій Січі, і повністю зруйнували цю Січ.

Задунайці взяли участь у подальшій боротьбі проти турецької армії і зробили свій внесок у пе­ремогу Росії. За Адріанопольським мирним дого­вором 1829 р. Туреччина передавала Росії гирло Дунаю і східний берег Чорного моря, визнавала незалежність Греції, зобов'язалася надати авто­номію Молдавії, Валахії і Сербії.

Туга задунайських козаків за рідною Україною та радість повернення на її землю з великою май­стерністю зображена в опері С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм».