ГРАБІЖНИЦЬКІ НАПАДИ ТАТАР

ГРАБІЖНИЦЬКІ НАПАДИ ТАТАР

Як ми вже знаємо, після підкорення Крим­ського ханства Туреччиною (1475 р.) воно по­чинає робити грабіжницькі напади на Україну. Через деякий час на біду українського народу змінюється ситуація в причорноморських степах. Сюди в другій половині XVI ст. перекочовує з території, що лежить між Кабардою і Азовом, Ногайська орда. Вона розпадається на чотири орди:

1.    Єдичкульську, що зайняла лівий берег Дніпра від Казикермену (теперішня Каховка) до гирла р. Кінські Води, а пізніше і вздовж її течії до верхів'я.

2.    Джамбуйлуцьку, що кочувала південніше орди Єдичкульської на лівобережжі Дніпра від Казикермену до гирла Дніпра. Пізніше вона зосередилась біля Перекопського перешийка і ді­стала від нього остаточну назву — Перекопська орда.

3.    Очаківську, або Єдисанську, що мала в сво­єму володінні територію, розташовану на право­му березі Дніпра від гирла р. Кам'янки аж до р. Буг і далі вздовж берега до Очакова.

4.    Буджацьку, або Білгородську, що займала територію узбережжя Чорного моря між р. Дні­стром і Дунаєм та між Акерманом (Білгородом - Дністровським) і Кілією на приморських низи­нах Молдавії.

Ці кочові орди увійшли до складу Кримського ханства і перетворилися на ударну силу грабежів українського народу. Були роки — 1516, 1537, 1575, 1589, 1593, 1640, 1666 та 1671, — коли напади на Україну досягали розмірів жахливої стихій­ної біди. Про це горе співається в народній думі:

Зажурилась Україна,

Що нігде прожити:

Гей, витоптала орда кіньми Маленькії діти!

Ой маленьких витоптала,

Великих забрала,

Назад руки постягала,

Під хана погнала.

Боротьба з татарами ускладнювалась тим, що вони мали досконало розроблену тактику рапто­вих грабіжницьких нападів, при цьому головну роль у ній відігравала висока рухливість їх заго­нів. Як свідчить Д. І. Яворницький, для забезпе­чення цієї рухливості кожен татарин легко одя­гався, мав три-п'ять запасних коней, які він міняв на повному скаку, та небагату екіпіровку. До її складу входило: лук з колчаном на 18—20 стріл, за поясом ніж, кресало для добування вогню, шило з нитками, мотузками й реміннями, кілька мотузків з сиром'ятної шкіри, довжиною 10—12 м, для пов'язування невільників, нюрбернський квадрант — прилад для орієнтації в степу по сторонах світу. Біля сідла були прив'язані сопілка для скликання товаришів та шкіряне відро для води. У шкіряному мішечку трохи яч­мінного та просяного борошна (толокно) для приготування напою, невеликий запас підсмаженого на олії й підсушеного на вогні тіста, що нагаду­вало сухарі. На кожні десять татар брали один казан для варки конячого м яса, а також привʼязували до коня довгу жердину для побудови тимчасового намету в степу.

Найбільші напади на Україну татари робили взимку. Це було обумов­лено тим, що замерзали Дніпро та численні його притоки, а також озера та болота, і для руху військ не було перешкод. Це да­вало можливість маневру­вати і значні заглибитись на територію України не­поміченими. Влітку все ускладнювалось тим, що йти на Україну можливо було тільки відомими шля­хами. Це були шляхи не в сьогоднішньому розумінні, а просто напрямки, де можна було уникнути переправи через річки та інші перешкоди. Такий шлях вдень визначався по орієнтирах, а вночі по зірках. І йшов він по водорозділу річок та їх притоків. Шляхів було чотири: Чорний, Кучманський, Молдавський, або Покутський, та Муравський.

Найбільш втоптаний копитами татарських ко­ней і найбільш відомий в народній творчості — це Чорний шлях. Його назва, можливо, виникла від чорного горя і нещастя, які він приносив народу. Починався він від Перекопу (в Криму), перетинав Дніпро біля теперішньої Каховки (тут була велика Таванська татарська переправа) і йшов уздовж річки Інгульця до її верхів'я, де був Чорний ліс. Залишки цього лісу і зараз є біля м. Знам'янки Кіровоградської області, далі повертав на північний захід у напрямку Вінниці і Луцька. На цій ділянці мав декілька розгалу­жень: на північ та захід України.

Кучманський шлях виходив з Чорного шляху, відгалужувався від нього в верхів'ї Інгулу, пів­нічно-західніше сучасного Кіровограда, і йшов спочатку на південь, а потім між верхів'ями Чорного Ташлика та Мертвих Вод повертав на захід, перетинав Південний Буг біля сучасного Первомайська Миколаївської області (тут була Кучманська переправа) і далі йшов на Бар і Львів.

Молдавський, або Покутський шлях брав свій початок з кочів'їв Буджацької (Білгородської) орди, яка розташовувалася між гирлом Дунаю і Дністра, і йшов по водорозділу. вверх між при­токами річок Дністер і Прут, проходив по землях Молдавії, Покуття та Прикарпаття і доходив до Вісли, мав відгалуження на Львів.

Муравський шлях виходив з Перекопу, повер­тав на північний схід і йшов по водорозділу приток Дніпра і Дону до Курська і далі до Брянська. Мав декілька розгалужень в східному і західному напрямах. З цього шляху татари на­падали на Лівобережну Україну, а також і на Правобережну, долаючи Дніпро через так зва­ні татарські переправи: 1. Між порогами Будило та Лишнім. 2. Біля Кічкасу, вище острова Хор­тиця.

Першим головним етапом нападу татарського війська було швидко заглибитись в територію, не роблячи ніякої шкоди і залишаючись не поміченим козацькою сторожею. З цією метою військо  розділялось спочатку на три частини: на головну, що називалась «кошем», і флангові, що називались «крилами», а потім флангові частини ділилися ще на три частини. Військо мчалось день і ніч, зупиняючись не більше як на годину для годування коней. Пройшовши 250—300 кіло­метрів від кордону, військо розвертається і почи­нає відступати назад. Кіш відступає в тому ж по­рядку, а флангові частини віддаляються і розділяють свої частини на невеликі загони — чамбули. Ці загони і починають грабіж. Напад на село робиться раптово і навально, а щоб ніхто не втік, його оточують з усіх сторін. Все, що горить, підпалюється, в полон забирають чоловіків, жі­нок, дівчат, хлопчиків, а хто чинить опір — вбивають. Забирають також коней, худобу, овець та кіз. З награбованим чамбул приєднується до коша, від якого замість прибулого загону від­правляється новий для проведення грабунків. Поступово все татарське військо, не припиняючи руху, збирається разом з награбованим біля го­ловної частини війська — коша. В зв'язку з наяв­ністю худоби та полонених відступ війська стає уповільненим. Відійшовши в степ на 120—160 кі­лометрів від кордонів, зупиняються на відпочи­нок, впорядковують військо та ділять здобич. Про це в народній думі говориться:

За річкою вогні горять,

Там татари полон ділять.

Село наше запалили І багатство розграбили,

Стару неньку зарубали,

А миленьку в полон взяли.

А в долині бубни гудуть,

Бо на заріз людей ведуть:

Коло шиї аркан в'ється,

І по ногах ланцюг б'ється.

Через деякий час, після одержання повідом­лення про наближення або вже напад татар, форсованим маршем виходило з Січі козацьке військо. Воно йшло під захистом табору з возів у складі піхоти, кінноти та артилерії.

Від війська на широких алюрах рухалися роз­відувальні загони з завданням виявити місце роз ташування (руху) татарського коша, тобто го­ловного їх обозу. Після виявлення коша визна­чався момент, коли від нього відгалужувалися чамбули.

Мал. 1 Татарські шляхи на Україні в XVI—XVII ст.

Наблизившись до коша, козацьке військо під захистом табору вело на нього наступ до повного розгрому. Після цього козацькі кінні загони розпочинали боротьбу з чамбулами по їх маршрутах. Якщо чамбул не був знищений до проведення ним грабунків, то він обов'язково прямував до місця розташування коша, де і зу­стрічали його козацькі загони. Атаки на кіш, а також чамбул можливі були тільки раптові, адже татари прагнули ухилитись від бою. Взагалі вони ніколи не вступали до бою, якщо не мали багатократної переваги. Щоб забезпечити рапто­вість ударів по татарах, треба було переходи робити вночі.

Татари прагнули захищатись від цих методів боротьби. Для цього вони половину своїх сил, складених з кращих воїнів, використовували для проведення стримувальних, затяжних боїв, ство­рюючи сприятливі умови для грабіжницьких дій коша і чамбулів. Прагнучи забезпечити успіх грабіжницьких рейдів, татарське військо інколи підсилювалось піхотою і навіть артилерією (1624 р.).

Іноді напад татар був настільки раптовим і на­вальним, що бойові дії проти них були можливі тільки після завершення грабежу. Відшукати і наздогнати кіш, обтяжений невільниками і ста­дами худоби, було головним завданням. Так, у 1660 р. запорізькі козаки на чолі з Іваном Сір­ком розбили татарський кіш на р. Самара, в райо­ні Ігрені, звільнивши тисячі невільників.

Хто ж такий був Іван Сірко, про якого народна дума говорить:

То не вітер в полі грає,

Не орел літає —

Ото Сірко з товариством По степу гуляє...

Серед визначних вождів козацтва найяскра­вішою постаттю був Іван Сірко, про якого ще за життя складали пісні та легенди.

Іван Дмитрович Сірко (початок XVII ст.— 1680 р.) походив, вірогідно, з української право­славної шляхти. Ми знаємо, наприклад, подільсь­кого шляхтича Войтеха Сірка та його дружину Олену Козинську, котрих згадують джерела від 1592 р. Не виключено, що вони були родичами славнозвісного ватажка запорожців. Слово «шляхтич» нерідко використовується лише у не­гативному значенні, але такий підхід не завжди є правильним. Адже це слово вживалося на Україні, в Білорусії, Польщі й Чехії і означало те саме, що й «дворянин».

Місцем народження Сірка було Поділля, ймо­вірно Вінниччина. Не випадково у 1658—1660 рр. він був вінницьким полковником, адже на такі посади звичайно обирали людей, котрі походили з тамтешніх країв.

Зовнішній вигляд Сірка, його характер суперечать стереотип­ним уявленням, які склалися в ху­дожній літературі. Вождь козаків мав зріст трохи вище середнього (174—176 см), правильні риси об­личчя, рівний ніс... На нижній губі з правого боку була родинна пляма червоного кольору, яку сучасники називали божим зна­ком, даним на те, щоб відрізнити Сірка від звичайних людей. Поль­ський король Ян Собеський, коли був ще головнокомандуючим вій­ськами Речі Посполитої, зустрі­чався з Сірком у Брацлаві 1671 р. і писав тоді ж у своєму листі: «Сірко чоловік дуже тихий, поступливий, рицар­ський і, здається, дуже зичливий, має велике до­вір'я у козацькому війську». Джерела засвідчують, що славнозвісний козацький вождь був глибоко релігійною людиною, безсрібником, аскетом, майже зовсім не вживав спиртного, відзначався силою, воїнськими доблестями і високими мо­ральними якостями. Був він суворим, але й спра­ведливим. Так, всіх визволених з бусурманської неволі, навіть католиків, євреїв, він вільно від­пускав, гуманно поводився з полоненими, а за кривду, заподіяну кимось із запорожців полоне­ній туркені, черкешенці чи татарці, навіть засуд­жував винного до страти. В той же час Сірко не терпів боягузів, грабіжників, ледарів, зманіжених вояків і особливо зрадників. За словами літопис­ця Самійла Величка, Сірко визволив одного разу  із кримської неволі чимало невільників. Дехто з них на зворотному шляху заремствував і не схо­тів повертатися на батьківщину, за що Сірко на­казав їх стратити.

Сірко був одружений, мав щонайменше двох дорослих синів: Петра й Романа. Довгий час він жив з сім'єю у Мерефі нинішньої Харківської об­ласті, добивався від царя жалуваної грамоти на містечко Келеберду на лівому березі Дніпра коло відомої переправи. Доля дружини Сірка була та­кою ж нелегкою. Не випадково українська народ­на дума «Вдова Сірка Івана» говорить про це так:

В городі Мерефі жила вдова,

Старенькая вдова,

Сірчиха Іваниха,

Вона сім літ пробувала,

Сірка Івана в очі не видала.

Тяжке воєнне життя степових рицарів, ро­ками відірваних від дому, тут підмічене дуже точно. Один з синів Сірка був одружений з доч­кою молдавського господаря Хінкула і загинув під час походу на Крим у липні 1673 р. Другий теж пішов з життя задовго до старості. Мав, ймовірно, Сірко й онуків... І зараз на Україні жи­вуть люди з прізвищем Сірко, які вважають ко­зацького вождя своїм предком.

Поки що немає даних про долю Сірка або його участь у Хотинській війні 1621 р. та селянсько-козацьких повстаннях першої половини XVII ст. Але є звістки про те, що він разом із Б. Хмельницьким та якимсь Солтенком бився у Франції під стінами Дюнкерку у 1645 р., потім брав участь у визвольній війні. Після смерті Б. Хмельницького у 1657 р. Сірко разом з Іваном Богуном вів успішну боротьбу проти нового геть­мана Івана Виговського, який намагався розірва­ти російсько-український союз. Так, наприкінці грудня 1659 р. він разом із полковниками Богуном, Гоголем, Зеленським, Багном взяв місто Бар на Поділлі, яке обороняв гарнізон Проскури — прибічника Виговського. Таку ж запеклу боротьбу Сірко вів і проти Павла Тетері, гетьма­на Правобережної України. У другій половині 50-х — 60-х рр. XVII ст. Сірко відзначився у спіль­ній боротьбі російського та українського народів проти агресії Речі Посполитої, мав контакти з керівником визвольного та антифеодального пов­стання 1664 р. на Правобережній Україні Сулимкою. З роками Сірко все більше тяжіє до Запорі­зької Січі і вже у 1659 р. проводить свій перший значний похід проти Кримського ханства. Здійс­нював він також антитурецькі походи, зокрема, у Молдавію, де на початку 1672 р. навіть зайняв господарський престол і певний час був фактич­но молдавським князем.

У 60—70-х рр. XVII ст., особливо після Андрусівського перемир'я 1667 р., політична ситуація на Україні стала надзвичайно складною. Не при­пинялися війни... Йшли безперервні чвари за геть­манську булаву між Юрієм Хмельницьким, Пав­лом Тетерею, Якимом Сомком, Іваном Брюховецьким, Степаном Опарою, Петром Суховієм, Іваном Самойловичем, Петром Дорошенком, Дем'яном Многогрішним, Михайлом Ханенком та ін. Посилився гніт з боку польських панів на Правобережній Україні, російських воєвод — на Лівобережній, козацької старшини — на обох бо­ках Дніпра. В цей же час зростає загроза турець­ко-татарської агресії. Султанська Туреччина ро­бить останню значну спробу стати гегемоном у Європі. У цій надзвичайно складній ситуації Сірко зберіг незаплямованим своє ім'я, не згань­бив себе егоїстичними політичними комбінаціями, які несли б горе українському народу. Не став Сірко і царським холопом і навіть брав участь у антифеодальному повстанні на Слобо­жанщині 1668 р., що передувало Селянській війні під проводом С. Т. Разіна. У 1671 р. він очолив антифеодальний та визвольний рух на Правобе­режній Україні і до нього масами пішли прості люди. Сучасник відзначав у своєму листі від 1 жовтня 1671 р.: «Тепер так тягнуться до Сірка, як було за Хмельницького, коли всі до нього тягнулися». Лише турецьке нашестя 1672 р. не дало змоги Сірку визволити Правобережну Україну від панування польської шляхти. Через доноси царських посіпак, а також гетьмана Лівобереж­ної України І. Самойловича Сірка у травні 1672 р. було заарештовано у Полтаві, коли він їхав до дружини, і в потрійних кайданах запроторено до Сибіру, у Тобольськ. Не минуло й року, як Сірка було випущено з огляду на пекучу потребу очолити боротьбу запорожців проти турецьких загарбників, причому про визволення найбільше клопотався король Речі Посполитої Ян III Собеський. І у подальшому Сірко не полишав ду­мок про антифеодальні повстання. Так, на почат­ку 1675 р. Самойлович доносив царю, що Сірко «тримав у себе самозванця, бо хотів йти на ті ж місця, які плюндрував злочинець («вор») і бого­відступник Стенька (Разін), та тоді старшина не схотіла цього».

Іван Сірко аж вісім разів обирався кошо­вим, хоч і не прагнув цього. Як свідчать джерела, інколи він прибував до запорожців у супроводі кількох осіб, і всі козаки разом з кошовим нерід­ко віддавали йому привід у воєнному поході, що є безпрецедентним явищем.

За підрахунками Д. І. Яворницького, Сірко вчинив 55 походів проти Османської імперії та Кримського ханства і жодного разу не зазнав поразки. Новознайдені джерела дозволяють збіль­шити кількість морських та сухопутних походів Сірка, але і тут славетний ватажок ні разу не зазнав поразки, хоч нерідко ситуація була дуже тяжкою і лише завдяки блискучим талантам Сір­ка козаки брали гору над ворогами. Незабаром ім'я Сірка стало острахом для турецько-татарських загарбників. За свідченням польського хро­ніста Веспасіана Коховського (1633—1700 рр.), його ім'ям татарки навіть лякали дітей, коли ті плакали. Характерно, що в численних походах Сірка на ворожі міста й фортеці, особливо під Перекоп, Азов, Акерман та інші, брали участь не лише українські козаки, але й російські, тобто донські, а також калмики, молдавани, черкеси, білоруси, поляки, литовці, навіть німці, італійці та французи. Його воїнські діяння набули у Євро­пі широкого розголосу, йому присвячували свої твори українські й зарубіжні поети та літописці. Досить згадати пісню «Та ой як крикнув же та козак Сірко», думу про його вдову. Згадуваний вище В. Коховський написав вірша «Вудила», присвяченого звитягам Сірка, а анонімний ук­раїнський поет склав польською мовою цілу поему-панегірик. В останній Сірко описується при­близно так, як князь Святослав у «Повісті временних літ», як славнозвісний карфагенський полководець Ганнібал у творах давньоримського історика Тіта Лівія. Ось уривок з цієї поеми, який подаємо у скороченому вигляді прозою: «Земля — його (тобто Сірка) ліжко, зелена тра­ва — матрац, сідло — м'яка подушка, опонча — перина, попона — біле простирадло, стріли прав­лять йому за гребінь, блискуча шабля — за дзер­кало, панцир — за плащ, плетений шолом — за шапку, тятива — за пояс.., пригорща — за чарку, джерельна й річкова вода — за аліканте й вино; болотяна вода — щоб вуса добре росли, роса — щоб серце охолоджувати, сухар — за пряник, то­локно — за торт, дика грушка, водяні горіхи та польова вода — за десерт». Подальша характе­ристика Сірка у поемі все більше нагадує леген­дарного козака Мамая. Автор переказує «байки» людей, за якими Сірко був чарівником, але свої чари вживав лише проти бусурманів. До речі, у хроніці В. Коховського теж подибуємо звістку, згідно якої Сірко обморочив татар своїми чара­ми, що помогло йому виграти битву. Далі гово­риться, що Сірко був чудовим стрільцем із лука й самопала і навіть на повному скаку коня влуч­но бив птаха в небі, а звіра в полі, і рідко коли вони рятувалися від нього. Автор розшифрував ім'я Сірка, котрим звичайно називають псів, як богодане. Сірко, за його словами, був поставле­ний богом як пес на сторожі християнських овечок  щоб видирати їх з вовчої пащі турків і татар. Дала йому доля і «щастя, і розум, і мужнє сер­це, і зброю, і славу». Поет порівнює Сірка із ге­ройськими мальтійськими рицарями, дивується, чому не король або князь, а простий козак зажив такої слави.

Іван Сірко був не тільки полководцем, але й визначним політичним діячем, дипломатом. Він листувався з російським царем Олексієм Михай­ловичем, королем Речі Посполитої Яном Собеським, турецьким султаном Мухаммедом IV, зокрема, збереглося 28 його листів до зга­даних осіб, про його діла регулярно подавали відомості російські, польські, німецькі, австрій­ські, італійські дипломати тощо.

Провівши все життя у воєнних походах, Сір­ко побував практично на всій Україні, але особ­ливо часто джерела згадують про його перебу­вання у Барі, Бершаді, Білій Церкві, Брацлаві, Кременчуці, Ладижині, Умані, Могилеві-По дільському, Острі, Полтаві, Тростянці, Мерефі. Найблискучіший період у житті Сірка був пов'я­заний із Запорізькою Січчю, яка тоді знаходилася при впаданні річки Чортомлик до Дніпра (біля сучасного Нікополя). Бував Сірко й у інших місцях нинішньої Дніпропетровщини. Так, відома вищезгадана його перемога над ординцями у 1660 р. на Ігренському півострові (в межах су­часного Дніпропетровська). Є всі підстави вважа­ти, що вождь козацтва сприяв розвитку Самарсь­кого Пустинно-Микільського монастиря, що зна­ходився в межах сучасного Новомосковська. Він так добре знав наші степи, що навіть міг, йдучи в похід, вистрілити з лука, а на зворотному шля­ху легко знайти стрілу. У нашому краї Сірко знай­шов і свій останній притулок. І серпня 1680 р. він помер на своїй пасіці у селі Грушівка. Козаки поховали свого вождя у селі Капулівка, постави­ли на могилі великий камінь... Тепер його могила знаходиться біля того ж села, але в іншому місці. Тут стоїть і надгробний камінь, і пам'ятник ко­шовому отаману, котрий став національним геро­єм українського народу.