У БОРОТЬБІ ПРОТИ ТУРЕЧЧИНИ

У БОРОТЬБІ ПРОТИ ТУРЕЧЧИНИ

Агресія Османської імперії та її васала Кримсь­кого ханства в кінці XVI — на початку XVII ст. була тяжким лихом для українського народу. Козакам доводилось вести постійну жорстоку боротьбу не тільки з татарами, а й турками. Од­ним з важливих етапів цієї боротьби були морсь­кі походи запорізьких козаків.

Аналіз бойових дій запорізьких козаків на Чорному морі свідчить, що їх перші морські по­ходи обмежуються північним та західним його узбережжям. Ймовірно, це пояснюється відсут­ністю відповідного досвіду, а, можливо, і талано­витих флотоводців. Так, тричі підряд, у 1538, 1541 і 1545 рр., козаки роблять похід по морю до фор­теці Очаків, завдаючи шкоди її укріпленням та гарнізону. В 1589 р. зазнає їхніх ударів з моря кримська фортеця турків Гезлев, або Козлов (те­перішня Євпаторія).

У 1604 р. запорожці здобули турецьку фортецю Варну. Звістка про цю подію облетіла весь світ і справила велике враження на сучасників. Запорізькі козаки заявили про себе, що вони не тільки неперевершені піхотинці, а й великі майстри військової морської справи. Адже фортеця вважалась неприступною.

Про взяття запорізькими козаками Варни існує декілька варіантів народної пісні. Ось рядки з однієї з них:

А в неділейку поранейку Збиралася громадойка,

Козацькая порадойка.

Стали ради додавати,

Отколь Варни доставати І всіх турків в ній забрати.

Поймали турка старейкого,

Ворожбита турецького,

Стали його випитовати,

Отколь Варни доставати І всіх турків в ній забрати:

Ци ли з поля, ци ли з моря,

Ци із тої річки-невелички?

«А ні з поля, а ні з моря,

Іно з тої річки-невелички».

А в неділейку поранейку Бігуть, пливуть човенками,

Поблискують весельцями.

Вдарили разом з самопалов,

Седми пядей от запалов,

Стали Варни доставати.

Стали турки утікати,

Тую річку проклинати:

«Бодай, річка, не проквітла,

Що нас, турків, в себе взяла!»

Була Варна здавна славна —

Славнішії козаченьки!

Зміст пісні свідчить, що Варна була здобута не з моря, а з річки, яка протікає біля фортеці, а також, що інформація про слабке місце в її фор­тифікації була одержана від полонених турків.

У 1609 р. козацькі чайки з'являються у стін ту­рецьких придунайських фортець: Ізмаїла, Кілії, Білгорода. Та ось у 1614 р. на чолі козацьких флотилій стає талановитий флотоводець Петро Сагайдачний. Флот із 40 чайок долає Чорне море і нападає на Трапезунд, а потім, рухаючись у західному напрямку, спустошує узбережжя. Штур­мом бере Сіноп і спалює весь турецький флот, що стояв у гавані.

Султан вислав великий флот до Очакова, щоб покарати козаків, коли вони підійдуть до гирла Дніпра. Про ці заходи турків стало відомо П. Са­гайдачному. Він розділив свій флот на дві части­ни. Одна частина пристала до Кінбурнської коси і почала перетягувати чайки волоком через Прогноївські озера, щоб вийти в лиман в обхід турецького флоту. Але під час перетягування чайок на флот напали татари, і частина козаків загинула. Друга частина козацького флоту зроби­ла спробу пробитись через бойові порядки ту­рецьких кораблів. Від сильного артилерійського вогню з турецьких кораблів флот Сагайдачного зазнав дуже великих втрат.

Наступного 1615 р. П. Сагайдачний вирушив у морський похід у складі 80 чайок і чотирьох тисяч козаків. Подолавши Чорне море, флот пі­дійшов до Босфору і атакував Константинополь. Запалали передмістя та портові будівлі. Султан вислав навздогін козакам велику флотилію з яни­чарами на борту. Турки наздогнали козаків біля Очакова. Діждавшись темряви, запорожці напали на турецький флот і захопили його. Тільки неве­лика кількість галер врятувалась втечею. В полон потрапив і командуючий турецькою флотилією. Захоплені галери козаки спалили на очах Очаківського гарнізону.

У 1616 р. султан, сподіваючись на черговий морський похід запорізьких козаків, направив у район Очакова великий флот. В свою чергу П. Са­гайдачний з величезною флотилією у складі 150 чайок і семи тисяч козаків вирушив по Дніпру у Чорне море. Біля Очакова він провів блискучу морську битву, розбивши вщент турків. Командуючий турецькою флотилією Алі-паша ганебно втік з поля бою.

Прилучивши до свого флоту захоплені у турків півтора десятка галер та біля сотні човнів-сандалей, Сагайдачний підійшов до Кафи (теперішня Феодосія) і почав її облогу. У великій пригоді тут стала артилерія з захоплених турецьких галер. За кілька днів Кафа була здобута. З неволі було визволено тисячі людей, адже в цьому місті існу­вав один з найбільших невільницьких ринків.

По всьому світі пішла слава про запорізьких козаків і про їх талановитого флотоводця Петра Сагайдачного.

Оцінюючи ці події, італієць д'Асколі, що дов­гий час прожив у Криму, писав: «Козаки такі відважні, що не тільки при рівних силах, а й з 20 чайками не побояться ЗО галер падишаха, адже це видно щорічно на ділі».

У 1620—1621 рр. Туреччина починає сухопутні завойовницькі походи проти Польщі. У вересні 1620 р. турецьке військо висаджується на чорно­морському узбережжі на кочів'я Буджацької ор­ди з наміром рушити по Молдавському (Покутському) шляху в Західну Європу. У складі турецько-татарського війська було близько 100 тисяч чоловік. Похід очолив турецький полководець Іскандер-паша. Назустріч турецько-татарському війську вирушило польське військо чисельністю вісім тисяч чоловік під командуванням коронно­го гетьмана С. Жолкевського. Підійшовши до Ясс, він сподівався на допомогу молдавського госпо­даря Граціана, але останній не виступив проти турок. У складі польського війська діяв невели­кий загін реєстрових козаків, серед яких був Бог­дан Хмельницький зі своїм батьком Михайлом Хмельницьким.

Війська зустрілись біля молдавського села Це- цори 20 вересня 1620 р. і розпочали битву. Без вагомих причин у польському війську виникла паніка, воно почало відступати під захистом та­бору з возів. Через відсутність чіткого керування рухомим табором польське військо в районі Могилева-Подільського допустило його розрив, у який увірвалась татарська кіннота. Військо С. Жолкевського було повністю розгромлено. Батько Б. Хмельницького загинув, а він сам пот­рапив у турецький полон, з якого через два роки його викупили.

Турецько-татарське військо після своєї перемо­ги спустошило Поділля та Західну Україну.

У відповідь на турецьку агресію запорізькі ко­заки проводять серію морських походів. Взимку 1620—1621 рр. вони напали на Білгород-Дніст­ровський і Кілію й визволили три тисячі невіль­ників, що потрапили в полон під Цецорою. У травні 1621 р. козаки в бою з галерами під Тра­пезундом розбили турок. У першій половині лип­ня 1621 р. 150 чайок та 18 інших човнів розбили турецький флот на Чорному морі, спалили в Стам­булі вежу замка Єдикуле, де сидів колись в тем­ниці князь Самійло Корецький, спустошили узбе­режжя під Галатою.

Після перемоги над польсько-шляхетським військом турецький уряд почав готуватися до но­вого походу. Навесні 1621 р. султан Осман II зіб­рав 400-тисячне військо і вирушив до Молдавії. Польському уряду вдалося зібрати тільки 32 ти­сячі. Потрапивши в скрутне становище, він звер­нувся до запорізьких козаків з закликом взяти участь у війні проти Туреччини, обіцяючи їм роз­ширити права й привілеї. Усвідомлюючи загрозу поневолення українського народу турками, запорізькі козаки 15—17 червня 1621 р. на Раді в уро­чищі Суха Діброва (на Черкащині) прийняли рі­шення виступити разом з польсько-шляхетським військом проти турецько-татар­ських поневолювачів. Рада та­кож послала посольство до Вар­шави у складі П. Сагайдачного та інших військових старшин, щоб підписати угоду про роз­ширення козацьких прав, від­новлення вищої православної ієрархії на Україні та ін.

Улітку 1621 р. 40 тисяч коза­ків на чолі з запорізьким геть­маном Я. Бородавкою рушили в Молдавію. Одночасно в серпні 1620 р. запорожці вирушили в морський похід і поруйнували турецькі та кримські узбережні міста. Протягом серпня Я. Боро­давка, переправившись через Дністер, стримував просування турецьких військ у напрямку Хотина, поблизу якого роз­ташовувався укріплений табір польських військ. В останніх числах серпня запорожці вирушили під Хотин для з'єднання з польським військом. Татарські орди на чолі з кримським ханом Джанібек-Гіреєм прагнули перешкодити цьому з'єднанню. Тому просування козацького війська під Хотин відбувалось з боєм під захистом рухомого табору з возів. З'єднання козацького війська з польським
відбулося 1 вересня. А наступного дня турки роз­почали штурм ще не укріплених козацьких пози­цій. Але надії султана на розгром ще не підготов­леного до оборони козацького війська були мар­ними. Протягом наступних днів турецький султан кидав кращі, свої сили, зокрема особисту гвар­дію — яничар, на бойові порядки запорожців, але успіху не мав. Запорізькі козаки відповідали ни­щівними контратаками. Султан розумів, що поки він не розіб'є козацьке військо, перемога не буде досягнута. Він також хотів помститись козакам за їх переможні битви над турецьким флотом. Після кожної невдалої атаки він лютував, знімав з посад та страчував своїх людей. По козацько­му війську невпинно вівся вогонь майже з усієї турецької артилерії. Кульмінацією битви було 4 вересня 1621 р. В цей день султан провів три ма­сові штурми польсько-козацького табору, в яких взяли участь близько ста тисяч турецьких воїнів. Перший штурм тривав протягом п'яти годин і був спрямований на козацьке військо. Потім був про­ведений другий двохгодинний загальний (на ко­зацькі і польські позиції) штурм. І, нарешті, тре­тій штурм був знову спрямований на козацькі позиції. Перед третім штурмом того ж дня сул­тан, як і завжди, діючи виключно вишуканими погрозами, кричав навздогін своїм військам: «Ні пити, ні їсти не дам, поки не приведете мені того сивого пса Сагайдачного». Турки пішли на штурм козацьких позицій під захистом тварин, женучи перед собою верблюдів, мулів та худобу. Але козаки, маючи досвід у використанні худоби під час бойових дій, вийшли з укріплень і сильними гучними окриками наполохали тварин і примусили повернути їх назад. Змішавшись з турецьким військом, тварини порушили його бойові поряд­ки, виникла паніка, турки почали тікати. Козаки, переслідуючи ворога, увірвалися в турецький табір. П. Сагайдачний попросив головнокоман­дуючого Я. Ходкевича підтримати успіх козаків наступом польської кавалерії і розгромити ту­рецьке військо. Але Я. Ходкевич проявив велику обережність і прибічність до оборонної тактики. Посилаючись на наближення темряви, він не наважився кинути польське військо на допомогу козакам. Була втрачена чудова можливість по­кінчити з Османом II. Козацьке військо, не отри­мавши очікуваної підмоги, вимушене було від­ступити до своїх позицій. Вторгнення запорожців до турецького табору викликало велику паніку у ворога. Сам султан, що недавно вважав себе наймогутнішим у світі, на власні очі побачив нетрив­кість свого становища. За свідченням перебіж­чиків, султан плакав тієї ночі з тяжкої долі своєї. Турецька сторона понесла великі людські втрати, а також в артилерії та іншій зброї, яку вивезли козаки з табору. Табір Османа був настільки по­рушений, залитий кров'ю та заповнений забити­ми, що він прийняв рішення поміняти його місце.

Ніхто з сучасників тих подій не міг стримати свого захоплення на адресу козаків. «Дивна то і несказанна мужність. Які ж серця і силу дав пан бог тим людям у боротьбі проти ворогів усього християнства»,— писав один з учасників боїв під Хотином. 6 вересня в турецькому таборі ста­ло відомо, що великий загін запорожців потопив у Чорному морі 20 турецьких суден з гарматами і напав на Царград. Турецьке військо поновило  бойові дії 7 вересня. Вони почалися з гарматного обстрілу козацьких позицій. По запорожцях било 150 гармат. Атаку почала турецька кіннота з жахливим криком, потім пішли яничари. Протя­гом п'яти годин на козацький табір було проведе­но чотири атаки, але козаки не тільки вистояли, а й переходили в контратаки, завдаючи великих втрат ворогу. В другій половині дня, побачивши марність штурму козацьких позицій, Осман II спрямував удар на польський табір, супровод­жуючи атаку артилерійським обстрілохм. Була здобута частина польських шанців, але наступала темрява, і турецьке військо їх залишило. Наступ­ного дня, 8 вересня, з гетьманства був скинутий Я. Бородавка і страчений, а на його місце козаки обрали П. Сагайдачного. Причина цієї події до цього часу невідома. Але трапилось щось дуже значне, бо у запорожців не прийнято було міняти керівників у відповідальні моменти, зокрема, під час бойових дій. Після лютого обстрілу козацько­го табору з гармат турки 11 вересня розпочали «великий третій штурм» козацьких позицій, але успіху не мали.

14 вересня до турецького табору прибув зі своїм загоном (десять тисяч вершників) легендар­ний серед татар своєю хоробрістю та військовою талановитістю Каракаш-паша. Його поява викли­кала піднесений настрій і надію у турецького війська. Султан так зрадів, що, порушуючи зви­чай, сам виїхав зустрічати Каракаша, який пообі­цяв Осману II одним штурмом змести поляків і козаків. Наступного дня, 15 вересня, Каракаш очолив штурм. Султан і турецьке військо вірили в перемогу. Але за годину Каракаш був мертвий, і турки припинили атаку. Вони втратили ініціати­ву і перейшли до оборони. Але в польсько-козацькому таборі з'явився не менш страшний во­рог — голод. З боку козаків та поляків почалися вилазки та сутички, спрямовані на добування їжі. Активно проводилися козаками нічні атаки турецького табору. 24 вересня помер Я. Ходкевич, який тяжко хворів. Сподіваючись, що ця смерть негативно вплинула на моральний стан польсько-козацького війська, султан знову пові­рив у можливість перемоги. 25 вересня турки розпочали «п'ятий великий штурм», але успіху він не мав. 28 вересня шаленим гарматним об­стрілом розпочався останній «шостий великий штурм». Султан кинув в бій все, що у нього було. «Те, що повинно було статися,— кричав Осман,— станеться сьогодні! Або ви розіб'єте нашого во­рога, або всі до одного загинете». Протягом дня було проведено дев'ять атак. Але турки йшли до бою вже не з власної волі. Позаду йшли сотники й десяцькі з оголеними шаблями і гнали військо вперед. Осман спостерігав за боєм з високого пагорба. Надвечір турецьке військо було відігна­но у свій табір. За свідченням самих же турків, втрати цього дня були найбільші за весь час бойових дій. Називаються цифри від трьох до 20 тисяч, при цьому, як зазначають джерела, найбільших втрат ворог зазнав від козацького вій­ська. Наступного дня, 29 вересня, між команду­ванням польсько-козацьких військ і командуван­ням турецько-татарських військ почалися пере­говори про укладення миру. Вони закінчилися підписанням угоди 8 жовтня 1621 р. За мирною угодою сторони домовлялися про відновлення дипломатичних зв'язків.

Хотинська війна показала малу придатність кінноти у позиційних боях. Загинули майже всі коні. Польська гусарія не мала впливу на хід бойових дій під Хотином. Вирішальну роль у бит­ві мала піхота та артилерія. Оскільки у польсько­му війську піхота вважалась другорядним родом війська і кількісний склад її у Я. Ходкевича був невеликий (на кожні десять вершників-— один піхотинець), то весь тягар Хотинської битви був покладений на запорожців, які були неперевершеними піхотинцями.

Активна оборона в сполученні з рішучим контр­наступом — головна причина успіхів козацького війська. Після Хотинської битви слава про запо­різьких козаків ще більше рознеслася по всій Європі.

Перемога в Хотинській битві належить коза­кам. Вони своїм безприкладним героїзмом і муж­ністю врятували від розгрому польсько-шляхетсь­ке військо і ліквідували небезпечність турецько-татарського поневолення українського і польсь­кого народів. Наслідки Хотинської битви мали велике міжнародне значення. Адже ця битва примусила Туреччину відмовитись від планів за­воювання Європи. Розгром турецького війська під Хотином привів до внутрішнього політичного послаблення султанської влади (повсталі яничари вбили у 1622 р. Османа II), а також посилення визвольної боротьби слов'янських та арабських народів проти турецького поневолення.

Становище українського народу значно погір­шилося після утворення у 1569 р. магнатсько-шляхетської Речі Посполитої. Нестерпний коло­ніальний гніт призвів до загострення класової бо­ротьби, до цілого ряду потужних повстань, які мали антифеодальний та визвольний характер.