ВІЙСЬКОВЕ МИСТЕЦТВО ЗАПОРІЗЬКИХ КОЗАКІВ

ВІЙСЬКОВЕ МИСТЕЦТВО ЗАПОРІЗЬКИХ КОЗАКІВ

Запорізьке Військо славилось своєю високою боєготовністю і військовою майстерністю. Це до­сягалося в значній мірі завдяки тому, що воно було регулярним і значна його частина перебува­ла в черговому режимі, тобто жила в куренях на Січі, займаючись повсякденно бойовою підготов­кою.

Гарнізон Січі був здатний негайно дати відсіч ворогові, а також за короткий час зібрати велике військо. Йоган-Йоахім Мюллер пише про великі можливості Запорізького Війська щодо його збільшення: «Чисельність козаків не постійна і може значно збільшитись протягом одного дня. З шести тисяч душ вони можуть мати наступного дня вісімнадцять тисяч, а трохи перегодя — вже тридцять тисяч». Висока військова майстерність Запорізького Війська досягалась за рахунок доб­ре налагодженого військового навчання. В знач­ній мірі прагнення козаків добре володіти зброєю обумовлювалось ще й тим, що кожного дня коза­ка міг підстерегти татарин, і тоді його долю вирі­шувала військова майстерність. Невпинні сутич­ки козацьких охоронних загонів з татарськими, що займались розбоєм на шляхах, загартовували козаків, підвищували їх бойовий досвід.

На полі бою запорізькі козаки вели з високою майстерністю організовану стрільбу з рушниць. У багатьох письмових джерелах підкреслюється вміння козаків з давніх часів будувати окопи, вали, засіки і всякі земляні укріплення. Так, польсь­кий вчений Ш. Старовольський у своїй книзі «Полонія», виданій у Кельні (Німеччина) 1632 р., пише: «В своїх таборах вони мають дисципліну стародавніх римлян, а воєнною доблестю та обіз­наністю у військових справах вони не поступають­ся жодній нації в світі». В описі про козацьке військо 1628 р. він пише, що козак, крім руш­ниці і запасу харчів, повинен був мати сокиру, косу, лопату і все потрібне для того, щоб сипати вали. Він також свідчить, що в битві з литовсь­ким військом 1649 р. під Лоєвом кожний козаць­кий кіннотник «при сідлі мав лопату». За пові­домленням польського історика А. Грабовського, під час цієї битви козаки, відбиваючи атаку во­рожого війська, спішились, тобто зійшли з коней, і за чверть години побудували засіку і могутній табір у густому лісі, до якого литовська кіннота не могла доступити.

Запорізьке Військо поділялося на піхоту, кін­ноту та артилерію, але неперевершену славу ко­заки здобули як піхотинці. Ми не можемо уяви­ти козака без коня, але дуже часто козак йшов у бій без свого вірного друга, спішившись напередодні. Ця риса Запорізького Війська складалася історично. Ведення бойових дій у голому степу з ворогом (татарами), чисельність, а також час нападу якого неможливо було передбачити, при­мушувало запорізьких козаків шукати надійних тактичних засобів боротьби, якими стали вико­ристання піхоти під захистом табору з возів, шанців, вогню з мушкетів та артилерії.

Великий вплив на формування військового мистецтва Запорізької Січі справило також західноєвропейське військове мистецтво часів почат­ку Тридцятилітньої війни 1618—1648 рр. Згідно з цим військовим мистецтвом вважалося, що ос­новними родами військ, з тактичної точки зору, є піхота та артилерія. Кінноті ж відводилась до­поміжна роль. Приділялась велика увага форти­фікаційній справі, побудові та штурму укріплень. Але під кінець Тридцятилітньої війни зароджу­ється лінійна тактика, зменшується глибина по­будови військ на полі бою, що збільшує їх фронт, отже, і кількість атакуючих. Тепер в одну лінію стають піхота, кіннота і артилерія. Зростає роль кавалерії. Богдан Хмельницький брав участь у Тридцятилітній війні напередодні її завершення (1645 р.) на боці Франції проти Іспанії. Отже, він був свідком і учасником зародження нових тактичних способів збройної боротьби, особисто був знайомий з талановитим французьким війсь­ковим теоретиком і полководцем Конде. Крім того, досвід козацько-селянських повстань проти шляхетсько-магнатської Польщі протягом 1591— 1638 рр. показав, що причиною їх поразок було застосування переважно оборонних тактичних способів боротьби, а найголовніше — відсутність хорошої кінноти.

Зважаючи на цей досвід та зародження нової тактики, Хмельницький, починаючи повстання 1648 р., використовує в перших битвах з польсь­кими військами татарську кінноту. Але в наступ­ні роки створює свою, козацьку кавалерію, яка бере участь у битвах під Лоєвом (1649 р.) та під Берестечком (1651 р.). Після возз'єднання Украї­ни з Росією (1654 р.) кіннота Запорізького Війсь­ка одержує подальший розвиток. Під час російсь­ко-турецьких воєн (1768—1774 рр.), в яких разом з російськими військами брало участь Запорізьке Військо, козацька кіннота відігравала провідну роль у боротьбі з татарами.

Враховуючи високу рухливість кінноти, зокре­ма, татарської, Хмельницький за її допомогою створює самостійний передовий загін, обов'язка­ми якого було зустріти або наздогнати противни­ка і шляхом проведення розвідки боєм зупинити його та зв'язати бойовими діями до підходу го­ловних сил. Така тактична розвідка (з викорис­танням передового загону) була ним використана в битвах на Жовтих Водах та під Корсунем (1648 р.).

До речі, за свідченням сучасного польського іс­торика Веслава Маєвські, тактичні засоби зброй­ної боротьби, створені Богданом Хмельницьким, були запозичені польськими воєначальниками, зокрема, С. Чернецьким. Цікаво, що в той час, коли Б.Хмельницький підняв повстання 1648 р., в Англії діяв талановитий полководець Англійсь­кої буржуазної революції XVII ст. О. Кромвель. Він також вимушений був створювати кінноту революційної армії, рівнозначну дворянській кавалерії короля. Ці великі люди епохи листу­валися між собою.

Керуючись новою тактикою та враховуючи умови театру війни, Хмельницький відмовляється від облоги фортець, блокуючи їх, і зосереджує увагу на бойових діях проти головних сил ворога шляхом «промислу», тобто пошуку зустрічі з ним.

Але неперевершеної майстерності запорожці досягли у використанні табору з возів, який за­стосовувався для просування військ, наступу, а також оборони. Історія виникнення і розвитку бойового порядку — табору з возів — губиться в глибині віків. Так, візантійський історик Феофілакт Сімокатта (перша половина VII ст.) пише, що «600 слов'янських воїнів, зустрівшись з 1000 візантійських, стали табором і під захистом зв'я­заних возів завдавали візантійцям великої шкоди метальними дротиками». Відомо також, що воїни Київської Русі під час битви з ординцями на р. Калці (1223 р.) мали оборонний табір з возів. Табором широко користувалися половці (XII ст.), чехи (1419—1434 рр.), а також поляки. Батьків­щиною табору з возів є безмежний степ. Наро­дившись спочатку як спосіб захисту від ворога в голому степу, табір поступово перетворився на грізний, неприступний спосіб оборони, а потім і наступу. Згідно з організаційною структурою вій­ська того часу на кожні 5—10 козаків був один віз, на якому перевозились зброя, боєприпаси, продукти, фураж для коней (взимку), лопати, сокири, пилки та ін. На окремих возах перевози­лися гармати. Як пише трансільванський історик Краус, «в поході ці вози їдуть з двох боків, а по­середині піше військо, і в разі потреби ці вози служать їм за шанці, цими возами вони дуже сильні, і про них кажуть, що немає в світі війсь­ка, яке вміло б краще будувати шанці, як ко­заки».

 

Мал. 1. Козацький рухомий табір.

Рухомий табір з возів мав вигляд прямокутни­ка, по великих сторонах якого рухались вози один за одним, в один або декілька рядів. Між рядами возів рухалось спішене військо. В першо­му або другому зовнішньому ряду були встанов­лені гармати, а біля возів йшли козаки з вогне­пальною ручною зброєю, готовою до бою. Посередині табору вели коней. Передня і задня сторони прямокутника були не замкнені, їх прикривала кіннота. Для замкнення цих сторін прямокутник мав «крила», тобто один або декілька рядів були довші за інші на величину ширини табору. Якщо табір раптово зупинявся для оборони, «крила» заверталися, замикаючи передню та задню сторони табору возами. Що робилося далі, красномовно свідчить турецький мандрівник Евлія Челебі, описуючи події під час походу козаків 1657 p.: «Вони розташувалися з західної сторони мадярського табору на іншому березі ріки. Миттєво, подібно кротам, розривши землю, вони взяли величезний табір в кільце. Виставили навкруги варту. На кургані, зверненому до табо­ру Ракоці, вони вирили лінію рівчака і закріпили його сорока-п'ятдесятьма гарматами. Потім вони зв'язали ланцюгами свої сім тисяч возів і опоя­сали ними свій табір. В проміжках між возами було виставлено багато рушниць».

Якщо передбачалася довготривала оборона та­бору, то колеса возів закопувались у землю, її насипали і на вози. Навколо возів із зовнішньої і внутрішньої сторони робилася мережа окопів та брустверів, з'єднаних ходами сполучення.

 

Мал. 2. Козацький табір на Солонці в обороні 1596р.

Такий табір був базою, з якої розпочиналися подальші бойові дії з ворогом. Розміри табору за­лежали від кількості війська. Так, під Берестеч­ком у 1651 р. табір Б. Хмельницького мав сім кі­лометрів в ширину і довжину.

Але рухомий табір з возів козаки використову­вали і для наступу на ворога. Ось як описує в своєму щоденнику польський капелан С. Окольський наступ повстанського козацького війська на польський табір в битві під Кумейками 1637 р. на чолі з Павлюком. Наступ був вражаючим ви­довищем. Козаки наступали табором, побудова­ним в шість рядів з чотирма гарматами (дві на боках і дві на кінцях табору). Всередині між во­зами йшло військо чисельністю 23 тисячі, розді­лене на полки і сотні. Неможливо було їх попрікнути у відсутності кмітливості і майстернос­ті. Болото завадило Павлюку підійти напрямки, і він пішов уздовж ріки на кінець польського військового строю. Козаки йшли з розгорнутими прапорами, з гарматними пострілами і викрика­ми: «А далеко гетьман буде ночувати?!», «Лящику, побіжиш до хащику!». Підійшовши до поль­ського війська, козаки вдарили з гармат і самопа­лів. Почалася перестрілка. Дим від запаленого хутора і від пороху застилав очі козакам, бо ві­тер був у їх сторону і заважав їм вести бій. Щоб вийти за межі болота та димової завіси, козаки на ходу почали перебудовувати свій табір у 12 рядів. Цим скористались поляки, вдарили на сти­ки перебудови табору і увірвались до нього. Ко­заки ціною значних втрат відбили атаку і почали відступати табором.

Відомі також і глибинні бойові рейди козацького табору.

Козацьке військо рухалось під захистом табору з возів по території Молдавії в район Хотинської битви, невпинно відбиваючи атаки орд кримсько­го хана. У 1628 р. кримський хан Шахін-Гірей звернувся до запорізьких козаків, щоб допомогли йому в боротьбі з мурзою Буджацької орди Кантемиром. На чолі чотирьохтисячного козацького загону гетьман Запорізького Війська Михайло Дорошенко вирушив у Крим. За Перекопом, який козаки здобули штурмом, рухомий табір оточили татари, прихильники Кантемира. Протягом шести днів рухався табір до Бахчисараю, відбиваючи день і ніч навальні атаки татар. На річці Салгир між Дорошенком і Кантемиром відбулася битва, в якій татари були розгромлені. Поранений Кантемир із залишками орди втік у Кафу, але М. До­рошенко загинув, а разом з ним полягла і одна тисяча запорожців. Козаки привезли з Криму гармати, які Кантемир відібрав у польсько-козацького війська в битві під Цецорою у 1620 р.

У липні 1648 р. Максим Кривоніс під захистом табору здійснив наступ козацького війська на польсько-магнатське військо і розгромив його в районі Старокостянтинова.

Захисні функції табору з возів були настільки високі, що вони зводили нанівець кількісну пере­вагу ворога. Так, Боплан повідомляє у своїй книзі «Опис України»: «Кілька разів я зустрічав у сте­пах татарів, їх було понад п'ятсот, і вони напада­ли на наш табір, але нічого не могли вдіяти, хоча й було зі мною лише 50 чи 60 козаків».

Особливістю рухомого табору з возів було те, що йому не страшна була перевага ворога в озброєнні та військовій майстерності. Тож не дивно, що табір з возів широко використовували повста­лі селяни для свого захисту від військ поневолювачів. Так, у 1651 р. на допомогу Б. Хмельниць­кому під Білу Церкву йшли селянські табори, відбиваючись від шляхетських військ.

Під час гуситського революційного руху в Че­хії (1419—1434) селянське військо під захистом табору з возів звело нанівець неперевершену майстерність до двобою німецьких рицарів, зако­ваних у броню. Рицарі терпіли одну за одною га­небні поразки. Як свідчить чеський історик Ру­дольф Урбанек, легендарний полководець гуситів Ян Жижка, беручи участь у битві під Грюнвальдом (1410), познайомився вперше з використан­ням табору з возів для оборони. Як ми вже вка­зували, в цій битві брали участь і українські війська. Тож не дивно, що під час цієї битви з'явився табір з возів, який і запозичили гусити. Враховуючи характер ворога та складний рельєф Чехії (гірнолісистий), Ян Жижка пішов далі в розвитку табору з возів. Якщо у козаків та­бір — це елемент бойового порядку, який вини­кав у разі потреби, то в гуситів він стає постій­ним родом війська. Гуситський віз перетворю­ється на тактичну бойову одиницю, яка має об­слугу у складі 20 чоловік, серед яких: шість луч­ників, два стрілки з рушниць, два меченосці з щитами, чотири ціповики, чотири воїни з баг­рами і мечами, два їздових з мечами і щитами. Створюється конструкція воза з високими бор­тами, закритими дерев'яними щитами, розміри яких можна було нарощувати. Це дозволяло вести бойові дії не тільки біля воза, а й з воза.

Віз транспортувався двома парокінними упряж­ками. На окремих возах, обладнаних рухоми­ми площадками, розташовувалися гармати... Ян Жижка розробив детальну тактику дії кожного члена обслуги, а також порядок побудови та перебудови табору, зокрема, під час руху. Як ба­чимо, у гуситів кожен віз був перетворений на неприступну маленьку фортецю. Його обслуга могла вести бій з рицарями навіть окремо від табору, завдаючи їм нищівних ударів.

Чому козацький віз і козацький табір не пе­ретворились на рід війська, як це сталося у гуси­тів? Справа в тому, що рицар мав багатократну перевагу над повсталим гуситом — селянином у військовій майстерності і озброєнні. У зв'язку з цим гусит міг вести боротьбу з рицарем тільки в умовах, де останній не мав можливості реалі­зувати свою перевагу.

Мал. 3. Гуситський рухомий табір.

Такими умовами була бо­ротьба під захистом воза. Недосконалість вогнепальної зброї, а також наявність у рицаря бро­ньового захисту дозволяли йому під час бою наближатись безпосередньо до гуситського возу. Тут замість загальноприйнятого рицарсько­го двобою він одержував удар ціпом по голові або за допомогою багра його стягували з коня, після чого він вже втрачав свої бойові якості. Отже, виникнення бойової обслуги гуситського воза було викликано умовами боротьби повстан­ців з рицарями. Крім цього, рельєфні перепони, на які багата чеська земля, вимагали досконалої злагодженості дій під час руху між кожним возом, що забезпечувалось високою підготовкою його обслуги.

На відміну від гуситського табору, козацький рухомий табір з возів будувався залежно від так­тичної обстановки і переслідував створення штуч­ної перепони для ворога на відкритій, рівнинній місцевості. Для його побудови використовували­ся звичайні обозні вози, обладнані пристосуван­ням для запрягання коней з обох кінців. При цьо­му основним способом підвищення захисних функцій, тобто неприступності табору, було збільшення кількості возових рядів (до 6—12). З цією побудовою поєднувалося широке вико­ристання артилерії малого калібру, що вела во­гонь під час руху з возів, а також швидкострільність та влучність мушкетного вогню. Наближення, наприклад, татарської кінноти до такого табо­ру ближче дальності стрільби вогнепальної зброї було для неї смертельним. Тому бій безпосередньо біля возів козацького табору був ви­нятком, а історія його використання не знає про­риву. Отже, за таких умов не могла виникнути обслуга козацького воза, адже їй нічого було ро­бити. Тому козацький табір не перетворився на рід війська, а залишився протягом віків бойовим порядком формувань Запорізької Січі. Але є всі підстави стверджувати, що в таборі кожні п'ят­десят козаків під час маршу або зупинки перебували біля свого воза і кожен з них мав певні обов'язки. Частина з них забезпечувала безпе­рервність вогню, а частина слідкувала за рухом воза і загальними сигналами керування табором, щоб не допустити розриву ряду. Якщо ж табір зупинявся для тривалої оборони, то козаки робили земляні укріплення біля свого возу.

Хтось се­ред них був старшим, розподіляв обов'язки і від­повідав за дії цього маленького підрозділу. Є всі підстави також вважати, що козаки мали розпо­діл обов'язків на випадок бою безпосередньо біля свого воза.

                                     

 Мал. 4. Табір гуситів в обороні (перша половина XV ст.)

Незважаючи на те, що тактика вико­ристання гуситського та козацького таборів фор­мувалася та вдосконалювалася відповідно з міс­цевими умовами, в ній багато спільних рис. Цій спільності сприяли давні українсько-чеські зв'яз­ки, які під час гуситського повстання переросли в братську допомогу з боку українців. В рядах гуситів бився український загін на чолі з Федором Острозьким. 1429 р. він здобув місто Жіліну і сприяв поширенню гуситства в Словакії. Тож не випадково, що демократичний устрій Запорізької Січі мав багато спільного з чеським Табором. В запорізькій військово-мистецькій лексиці є такі запозичені у гуситів назви, як «табір», «гетьман», «гаківниця» та ін.

Досвід використання рухомого козацького та­бору свідчить, що якщо він був неприступним в степу, то на складній нагорній місцевості з яра­ми, болотами та дібровами виникала небезпека його розриву. В цих умовах особливо ураженими від куль стають коні, бо ворог має можливість непомітно підійти до табору. Тільки висока май­стерність побудови та використання табору, якою володіли козаки та гусити, могла в таких умовах забезпечити його захисні функції. Польсько-шля­хетське військо було кінним. В піхоті служили тільки бідні люди. В основному це були козаки або найманці з інших країн. Коли військо виму­шене було рухатись під захистом табору з во­зів, шляхта вважала для себе принизливим спі­шуватись і виконувати обов'язки піхотинців. Ос­танніх же в кавалерії було дуже мало, бо на кож­ні десять вершників був один піхотинець. Кожні чотири вершники мали віз, але його обороняли озброєні обозні та слуги. Тож високої майстер­ності в побудові та використанні рухомо­го табору з возів, запозиченого у козаків, польсь­ке військо не мало. Так, відступаючи від Корсуня 26 травня 1648 р., польсько-шляхетський табір з возів зайшов у Горохову Діброву, де через при­родні рельєфні перепони (яр та болото), а також штучно зроблені козаками (канави та завали), які тут були в засідці, був у двох місцях розірва­ний і вщент розгромлений.

Якщо козацьке військо вирушало в похід і при цьому передбачалася зустріч з ворогом, то його похідний порядок будувався за всіма правилами військового мистецтва. Про це, наприклад, свід­чить висування військ Б. Хмельницького в район Корсунської битви у травні 1648 р.

Мал. 5. Схема Корсунської битви, що відбулася 26 травня 1648р.

Першим рухався козацький розвідувальний за­гін, який висилав на відстань до шести кіломет­рів розвідувальні роз'їзди. За розвідувальним за­гоном на відстані чотирьох-шести кілометрів ру­хався передовим загін, що складався з трьох підрозділів татарської кінноти на чолі з Тугай-беєм, який теж висилав на відстань до шести кіломет­рів фронтальні та бокові роз'їзди охоронної роз­відки. На відстані 11 —15 кілометрів за передо­вим загоном йшли під захистом таборів головні сили війська на чолі з Б. Хмельницьким. Від та­бору на відстань у два-три кілометри висилались дозори фронтального і бокового сторожового охоронення. На світанку 25 травня до польських військ, що стали табором під Корсунем, підійшов козацький розвідувальний загін. Зі сходом сонця передовий загін (татари) форсував з ходу р. Рось і розпочав бойові дії. В його обов'язки входило зв'язати бойовими діями ворога до прибуття го­ловних повстанських сил, провести розвідку бо­єм, виявити склад польського війська, сильні та слабкі місця його укріпленого табору. В кінці дня 25 травня до Корсуня підійшли головні сили вій­ська Б. Хмельницького.

Бій з ворогом козаки розпочинали герцем, тоб­то двобоєм окремих сміливців або невеликих за­гонів. Такий козак-сміливець сам або на чолі за­гону наближався до польського табору і закли­кав до двобою. Якщо ніхто не виходив, сипались образи на адресу польського війська, звинува­чуючи його в боягузтві й нікчемності. Для чванливої польської шляхти це було гірше смерті. Військова козацька старшина вважала ознакою рицарської честі викликати ворога на двобій.

 Іван Ганжа перед битвою під Пилявцями (1648 р.) провів декілька переможних герців. Максим Кри­воніс під Старокостянтиновим у серпні 1649 р.

Якщо вороже військо не виходило до бою, ко­заки починали його облогу. Так було на Жовтих Водах у травні 1648 p., а також під Зборовом у серпні 1649 р. Для артилерійського обстрілу во­рожого табору поблизу нього під захистом валів та шанців обладнувались під час темряви вогневі позиції. Якщо ж командування супротивника вирішувало дати бій, то його військо виходило з та­бору і шикувалось в бойові порядки. Відповідно до нього займало бойовий порядок і козацьке військо. В центрі бойового порядку ставала кін­нота, вишикувана в три-чотири шеренги. На флангах «батовалась» піхота, тобто ставала в три шеренги. В розривах між піхотними підрозділами ставали гармаші з легкою артилерією. При під­тримці артилерії з табору починався наступ козацького війська або відсіч атаки ворога. Козацька атака проводилася «лавою», тобто невирівняною шеренгою з загнутими краями для обхвату ворога з флангів.

Мал. 6. Наступ козаків «лавою»

Піхота, ведучи невпин­ний вогонь з гармат та мушкетів, який забезпе­чували першій шерензі дві інших, готуючи набої, підтримувала атаки кінноти. Така взаємодія була здійснена під Зборовом, Берестечком та Город­ком. Піхота наступала під захистом шанців, які вона сама для себе копала. Якщо під час бою козацьке військо змішувалося з ворожим, то та­кий бій вони називали «галасом». Бій окремими загонами, не зв'язаними між собою, козаки на­зивали «розгардіяшем». А якщо піхотний підроз­діл попадав в оточення, то він приймав бойовий порядок «триангулою», тобто стрій трикутником, і бився на смерть. Так було З0 червня 1651р. у битві під Берестечком, коли 300 козаків, ото­чені польським військом, не здавались в полон. Останній козак, що ще залишився живим, декіль­ка годин відбивався, поки не був заколотий спи­сами.

Сьогодні на місці Берестецької битви викарбувані такі слова: «Друже! Вклонись землі, на якій в 1651 році, виборюючи свободу і незалеж­ність українського народу, запорізькі козаки смертю смерть здолали...»

Головною метою бою було виснаження супро­тивника та його деморалізація. З цією метою Б. Хмельницький затримував у таборі частину війська, яке у вирішальний момент повинно було завдати смертельного удару. Цей удар завдавався тоді, коли ворог цього не чекав. Так, під Пилявцями та під Зборовом приховане військо своїм раптовим наступом викликало у ворога паніку. Навальний обхват ворога з флангів, вихід йому в тил, створення резерву та засідки, раптовість удару та вміле використання рельєфу місцевості характерні риси військового мистецтва запорізьких козаків. Керування підрозділами в бою здій­снювалось візуальними та звуковими «гаслами», для яких використовувався прапор, труба (сурма) або голос.

Мал. 7. Оборонний бій козаків. Схема бою козаків «розгардіяшем».

Джерела свідчать, що козаки були великими майстрами артилерійської справи. Як пише український літописець XVIII ст. Самійло Величко, на Січі було постійно 50 гармат. А український історик А. О. Скальковський повідомляє, що жодний запорізький кінний загін не виступав у похід без артилерії. Артилерія була дуже доро­гою зброєю, тому на Січі зайві гармати зберіга­лися у Військовій Скарбниці в потаємному місці нарівні з коштовностями. Уже згадуваний нами Боплан пише: «Подейкують, що тут, у Військо­вій Скарбниці, козаки заховали у притоках без­ліч гармат». Досить згадати, що під час гуситсь­ких війн у XV ст. гармата середнього калібру коштувала стільки, скільки коштувало стадо з 442 корів. Постріл же такої гармати коштував дев'ять корів.

Гармати Запорізького Війська були переважно середнього та малого калібру. Це забезпечувало артилерії велику її рухливість та маневровість, що відповідало козацькій тактиці.

Підтвердження високої рухливості і маневровості козацької артилерії було продемонстровано в битві на Жовтих Водах, про що свідчить її учас­ник — невідомий польський жовнір. Він пише, що рухомий польський табір обігнали козаки, тримаючи в руках гармати. Потім вони зупини­лись, зійшли з коней, поклали гармати на землю і вдарили прямою наводкою по польському війсь­ку. Таким способом вони змінили декілька разів вогневі позиції. Втрати в польському війську від їх вогню були настільки великі, що татари поча­ли кричати, щоб вони припинили стрілянину, а то їм не достанеться ясиру, тобто полонених. За свідченням вже згадуваного українського лі­тописця Самійла Величка, Б. Хмельницький, враховуючи досвід битви на Жовтих Водах, для поліпшення влучності, щільності та маневровості артилерійського вогню об'єднує всі гармати (26 одиниць) в один підрозділ, а частину з них (15 одиниць) переводить на однокінну двоколісну тягу. До кожної гармати призначає обслугу і ор­ганізовує навчання гармашів. Крім гармат, на озброєнні Запорізького Війська — як кінноти, так і піхоти — була вогнепальна та холодна зброя: рушниця (мушкет) з кремінним замком, гаківни­ця, пістоль, шабля, спис, лук, кинджал, ніж, келеп (бойовий молоток). Застосовувалися також «якірці» — шматки заліза з загостреними кінця­ми, які розкидалися на шляху ворога з метою по­ранення кінських ніг.

Як свідчить А. О. Скальковський, з усього пе­реліку зброї найбільше використання в боях ма­ли рушниця і спис. Особливо майстерно володіли запорожці списом. Порох та кулі запорожці но­сили в ладунках, тобто порохівницях (шкіряних торбах), або в чересах, що перехрещувалися на грудях. Були порохівниці, зроблені з інших ма­теріалів, мали гарне та дороге оздоблення.

Значна частина зброї виробля­лась на Україні. Існували полкові військові майстерні, де пушкарі і шабельники виробляли та ремонтували зброю. Найбільші майстерні були при «арматі» Запорізького Війська. Особливо бу­ло розвинуто на Україні виробництво селітри, з якої виготовляли порох. У Миргороді з 30-х рр. XVII ст. існувала окрема королівська «адміні­страція селітряних угодь». Миргород і надалі ли­шався центром селітряних промислів.

Запорізькі козаки з великою прихильністю ста­вилися до своєї зброї, дбали не тільки про її ви­сокі бойові якості, а й про красу, оздоблення. Великою пошаною користувалася шабля. Носили її з лівого боку, і була вона невід'ємним елементом національного одягу українців. Козаки називали її «шаблею-сестрицею», «ненькою-рідненькою».

Зі зброєю козаки поєдну­вали прекрасні риси, які від­значають іноземці. Так, П'єр Шевальє в своїй книжці «Іс­торія війни козаків проти Польщі» пише: «Мешканці України, які сьогодні всі називають себе козаками і які з гордістю носять це ім'я, мають гарну постать, бадьорі, міцні, спритні до всякої робо­ти, щедрі і мало дбають про нагромадження майна, дуже волелюбні і не здатні терпіти ярма, невтомні, смі­ливі і хоробрі... Мова козаків... є слов'ян­ською. Вона дуже ніжна і сповнена пестливих виразів та незвичайно витончених зворотів». Боплан в «Описі України» про козаків повідом­ляє: «Вони кмітливі і проникливі, дотепні й над­звичайно щедрі, не побиваються за великим ба­гатством, зате дуже люблять свободу, без якої не уявляють собі життя... Вони добре загарто­вані, легко переносять спеку й холод, спрагу й голод, невтомні в битвах, відважні, сміливі, чи, радше, одчайдушні, власним життям не дорожать... Вони високі на зріст, вправні, енер­гійні, люблять ходити в гарному одязі... від­значаються міцним здоров'ям і навіть не хво­ріють... Мало хто з козаків умирає від недуги, хіба що у глибокій старості, бо більшість з них гине на полі слави».

Турецький літописець Наїма (XVII ст.) так за­уважив про запорізьких козаків: «Можна впевне­но сказати, що неможливо знайти на землі людей більш сміливих, які б так мало піклувалися про своє життя і так мало боялися б смерті».

Запорізька Січ... Одне з найдивовижніших явищ історії людства. Але дивно ще й те, що за­порізький козак не тільки піхотинець, кіннотник, артилерист, а ще й моряк. Адже Запорізьке Вій­сько робило походи по Чорному морю проти своїх запеклих ворогів — турків. Як і в викорис­танні табору з возів, так і в морських походах за­порізькі козаки є прямими спадкоємцями своїх предків слов'ян — антів. Так, у військовому по­сібнику візантійців «Стратегіконі» (VI ст.) розпо­відається про вміння слов'ян надзвичайно довго перебувати під водою. «При цьому,— говориться в посібнику,— вони тримають в роті спеціально виготовлені великі видовбані з середини очерети­ни, що доходять до поверхні води, а самі, лежачи горілиць на дні (ріки), дихають за допомогою їх так, що зовсім неможливо здогадатись про їх (присутність)».

Тож не дивно, що запорізькі козаки надзвичай­но широко користувалися цим способом занурю­вання в воду для проведення розвідки або уник­нення від переслідування ворога.

Візантійські письменники VII ст. згадують про слов'янські човни-однодревки, в спорудженні яких слов'яни вважались великими майстрами. Повідомляється про походи андів на таких чов­нах по Чорному морю. Твори візантійських істориків також розповідають про численні морські походи воїнів Київ­ської Русі до берегів Візантії. В них, зокрема, говориться про те, що в одному човні русів розташовувалось від 40 до 60 озброєних воїнів. Адже запорізька чайка теж брала на борт 50 - 70 озброєних козаків. Як повідомляє Боплан, для здійснення походу скликалась січова рада, на якій обирався наказний отаман, а біля Військової Скарбниці п'ять-шість тисяч козаків починали будувати човни — чайки.

Довжина човна була близько 20 м, ширина (в верхній частині) та висота — чотири метри. Дно чайки — довжиною до 16 м — робилося суціль­ним, із стовбура човнового дерева — верби або липи. Боки човна обшивалися дошками шириною З0 см і довжиною чотири метри. Всередині робили перегородки і лавки, а потім човен просмолю­вали. На човні ставились два стерна, по одному на кожному кінці, а також десять—п'ятнадцять пар весел. Такий чо­вен був швидкохідні­шим і більш маневровим, ніж турецькі веслові галери. На чов­ні також ставили щог­лу для вітрила. Для усталеності та непотопленості човна до його бортів прив'язу­валися за допомогою лика з липи або дикої вишні товсті в'язки очерету. Оскільки верхньої палуби не було, то човен, запов­нений водою, не тонув, утримуючись на цих в'язках.

Сухарі зберігалися в бочці довжиною три метри і діаметром 120 см, яка закріплювалася на човні. Брали також з собою пшоняну кашу та борошно, розмішане на воді, яке їли, змішавши з кашею. Це були одночасно і їжа, і напій. «За півмісяця,— пише Боплан,— шістдесятеро з них зведе один човен, бо я вже казав, що вони майстри на всі ру­ки. Отак за два-три тижні мають 80—100 готових човнів, які я описав; в один човен сідає від 50 до 70 козаків. Кожен козак озброєний двома рушницями, шаблею. А на кожному човні є також чотири-шість фальконетів, необхідна для походу живність. Одягнені козаки в сорочки й ша­ровари, ще мають змінний одяг із благенькою свитою та шапкою; беруть шість фунтів пороху, достатню кількість свинцю, ядра для своїх гармат. У кожного є компас. Так виглядає плавучий козаць­кий табір на Чорному морі, який не боїться штур­мувати найбільш укріплені міста анатолійського берега».

Про військову дисципліну, що панувала в цьо­му таборі, Боплан пише: «Під час цих походів цей люд дуже стриманий, а коли знайдеться між ними в поході якийсь пияк, отаман одразу ж на­казує викинути його в море. їм забороняється брати в морський похід чи на бойові операції го­рілку: дуже строго вони дотримуються цього».

Спорядившись, флот пливе по Дніпру. На човні похідного отамана на одній третій висоти щогли майорить відзнака командуючого флотом. Турки, вже попереджені про похід козаків, чекають на їх флот у гирлі Дніпра. Але козаки, переховую­чись в очереті за три-чотири милі від гирла Дніп­ра, чекають темних ночей і виходять в море. Султан відсилає гінців по всьому узбережжі своєї імперії з попередженням, що козаки вийшли в море. «...По всій країні,— продовжує Боплан,— здіймається тривога, сягає вона самого Констан­тинополя». За 36—40 годин козаки досягають берегів Анатолії. Висаджуються на берег, беруть з собою одну рушницю, а в кожному човні для охорони залишають двох козаків і двох джур. На Запорізькій Січі вважалося, що справжній ко­зак — це козак, що побував у морському поході. То ж джура після морського походу ставав коза­ком. Після проведення бойових операцій на узбережжі козаки поверталися на Січ. Якщо в морі їм зустрічалася турецька галера чи інші кораблі, запорожці їх переслідували, нападали і брали штурмом. Як це відбувалось, описує Бо план: «Човни їхні виступають з води не більше як на дві з половиною стопи (, тому козаки бачать ворожий корабель чи турецьку галеру скоріше, ніж їх самих запримітять. Далі вони спускають вітрила і дивляться, куди дме вітер; намагаються плисти так, щоб сонце було в них за плечима. За годину перед заходом сонця чимдуж веслують догалери чи корабля і зупиняються за милю поодаль, щоб не втратити його з поля зору. Таким чином тримають їх на оці, а опівночі, за сигналом, під­пливають до кораблів. Половина козаків готова до бою, чекає лише відповідної хвилини, коли візьмуть галеру на абордаж, а тоді проникає все­редину. На кораблях дуже здивовані, що на них напало 80—100 човнів, з яких лізуть козаки, за­хоплюють корабель, беруть цінності і невеликий крам. Забирають гармати, усе те, що, на їх думку, може їм знадобитись, що не псуватиметься у во­ді, а потім галеру разом із залогою пускають на дно».

Далі Боплан повідомляє, що для повернення козацької флотилії на Січ їй треба було в першу чергу увійти в гирло Дніпра, яке тепер було міц­но перекрите турецьким флотом, щоб покарати козаків за їх зухвальство. Щоб обійти турецьку сторожу, козаки висаджувались на берег за 12— 16 км на схід від Очакова і по долині, що тяг­неться понад 12 км вгору за Дніпром, перетягували чайки волоком. Один човен перетягувало 200— 300 козаків. За два-три дні козаки пливли вже Дніпром.

Боплан також повідомляє, що козаки мали ще один зворотний шлях — через Донський лиман: «Вони переходять протоку між півостровом Та­мань і Керчю. Цим лиманом пливуть угору, пере­суваються до річки Міуси до того місця, де вже можуть плисти човнами; звідсіль до Тачаводи лише одна миля, а Тачавода впадає у Самару, яка у свою чергу тече в Дніпро за милю вище Кодака...» Але, як далі пише Боплан, козаки рідко користувалися цим шляхом. Адже на шля­ху до Січі ще треба подолати пороги. Інколи, якщо стояли великі турецькі сили у гирлі Дніпра, козаки цим шляхом вирушали з Січі в морський похід. Враховуючи рельєфну складність цього шляху, брали не більше 20—25 чайок.

У ході бойових дій проти турецького військо­вого флоту запорізькі козаки зробили вагомий внесок у розвиток військового морського мистец­тва XVI—XVII ст. Ними були розроблені спеці­альні способи боротьби з турецькими кораблями. Враховуючи легку озброєність чайки, козаки не могли, за тактичними правилами того часу, всту­пити в артилерійський двобій з турецькою галерою перед зближенням з нею. Цей недолік компенсу­вався тим, що чайка була малопримітною серед морських хвиль, швидкохідною, а також сильною вогнем ближнього бою. Перебуваючи за зоною спостереження з галери, козаки мали можливість швидко її наздогнати і атакувати, як тільки для цього створювалися сприятливі умови (темрява, туман і т. ін.), і таким чином виключали перший етап морського бою — артилерійську дуель.

Безперечно, козацька тактика морського бою грунтувалася на відчайдушній хоробрості, сміли­вості та кмітливості. Не останню роль у поведінці запорожців відігравала і особлива філософія оцінки життя і смерті, яку вони висловлювали однією фразою: «Смерті не треба боятися, бо від неї все рівно не вбережешся». Але мало це було розуміти, треба ще, щоб душа палала такими пристрастями, які за десятибальною системою виміру не поступалися б буремній морській стихії.

Значне місце у військово-морському мистецтві запорізьких козаків посідає тактика здобування морських фортець. Вона складалася з детальної розвідки фортифікаційних особливостей фортеці, висадки десанту, навальних, сміливих дій коза­цької піхоти та артилерії флоту. В цих умовах значна частина запорізьких козаків перетворю­валась на морських піхотинців. Серед здобутих запорожцями турецьких фортець є й такі, що вважались на той час неприступними: Варна (1604), Сіноп (1614), Кафа (1616), Кілія (1621) та ін.