ДЕ І ЯК ЖИЛИ ЗАПОРІЗЬКІ КОЗАКИ

ДЕ І ЯК ЖИЛИ ЗАПОРІЗЬКІ КОЗАКИ

Прибуваючи до безмежного українського сте­пу, козаки, звичайно, селилися понад Дніпром та Південним Бугом і їхніми численними притока­ми, насамперед Оріллю, Самарою, Чортомликом, Томаківкою. Особливо притягував їх Дніпро — священна й заповітна для козаків ріка, оспівана ними в думах та переказах.

Слово «Дніпро» було вживане вже первісними індоєвропейськими племенами, з яких пізніше вийшли слов'янські, германські, романські та інші народи, в тому числі скіфи. Перший склад «Дн» (дон, дан, дун), тобто вода, присутній у наз­вах багатьох рік басейну Чорного та Азовського морів. Досить згадати: Дніпро, Дон, Донець, Дніс­тер, Дунай. Другий склад— «іпро» («апро») має аналогії в найдавнішій індоєвропейській мові — санскриті, нині мертвій, і означає — «західний». Отже, назва Дніпро найвірогідніше перекладаєть­ся як «західна ріка».

Батько історії — Геродот Галікарнаський (490— 424 рр. до н. е.) називав Дніпро Борисфеном. Він особисто побував на Нижньому Дніпрі і залишив у своїй «Історії» найперші письмові згадки про цю ріку: «Борисфен...— найбільша ріка і, на на­шу думку, найбагатша поживними продуктами не тільки між скіфськими ріками, але й між усі­ма взагалі, опріч єгипетського Нілу... А проте з інших рік Борисфен найкрасивіший, він постачає пречудові й розкішні пасовиська для худоби, прехорошу й у великій кількості рибу; вода його на смак дуже гарна, чиста... Уздовж нього тяг­нуться чудові хліборобські поля або росте дуже висока трава в таких місцях, де не сіють хліб... У Борисфені водяться величезні риби без хребто­вого стовпа (осетри)... і багато чого іншого, вар­того уваги».

Тюркські племена (печеніги, половці та ін.) на­зивали Дніпро Узу (Узом), у скандінавських сагах він виступає як «вода Вандів». Наші предки — слов'яни — називали Дніпро Славутою, Славути­чем, тобто слов'янською рікою, хоч тут можна знайти і інше значення: славна ріка. Козаки любо влюбов­но називали Дніпро своїм братом, а лоцмани го­ворили про нього як про «козацький шлях».

Унікальною особливістю Дніпра були його зна­мениті пороги — пасма кам'яних скель, що стир­чали з води на висоту до п'яти метрів і майже су­цільною масою перекривали ріку. Залишалися лише вузенькі бурхливі проходи, які були дуже небезпечні, особливо влітку та восени, при низькій воді. Порогів було дев'ять: Кодацький, Сурсmкий, Лоханський, Дзвонецький, Ненаситецький, Вовнизький, Будильський (Будило), Лишній і Вільний. Між порогами знаходилися забори, тоб­то скелі, розкидані по руслу ріки, особливо з пра­вого берега, які, однак, не перетинали всю ріку і залишали вільним прохід для суден. Часом забо­ра мало чим відрізнялася від порога, і деякі авто­ри налічують тому аж 13 порогів. Усього забор було 9, але найбільшими з-поміж них були шість: Волошинова, Стрільча, Тягинська, Вороно­ва, Крива й Таволжанська. Крім того, подекуди на Дніпрі стриміли поодинокі камені, нерідко овіяні легендами. Найвідомішими серед них були сім: Богатирі, Монастирко, Корабель, Гроза, Цаприга, Гаджола й Розбійники.

Пороги тягнулися Дніпром від сучасного Дніп­ропетровська до Запоріжжя. У 1932 р. після збу­дування Дніпрогесу пороги було затоплено. Най­перший поріг Кодацький знаходився біля сучас­ного селища Старі Кайдаки (Старий Кодак), яке входить в межі м. Дніпропетровська. Якщо сісти зараз на автобус  у дніпропетровському аеро­порту, то через десять хвилин ви зможете опини­тися на стрімкому дніпровому березі і побачити те місце, де колись був поріг. Кодацький поріг вперше описав візантіиськии імператор і пись­менник Константан Багрянородний, який правив у 913—959 рр. Він підкреслив надзвичайно сильне звуження русла Дніпра у цьому місці, що, до ре­чі, легко можна помітити і сьогодні, а потім до­дав: «Посеред нього (Дніпра) стоять урвисті ви­сокі скелі, що стримлять, неначе острівці. Ось чо­му вода, що набігає й припливає до них, спадає вниз із гучним та страшним шумом. Через це руси не насмілюються проходити між скелями, а пристають поблизу до берега й висаджують лю­дей, але речі залишають у кораблях. Потім (вони) голі тягнуть їх, намацуючи дно своїми ногами, щоб не наштовхнутися на якийсь камінь. Так во­ни роблять: одні — коло носа, другі — посередині, треті — біля корми, штовхаючи (її) жердинами, й проходять цей перший поріг по згину біля бе­рега ріки з надзвичайною обережністю. Коли во­ни проминуть цей перший поріг, то знову, заб­равши з берега інших (людей), відпливають і при­ходять до іншого порога...»

Найстрашнішим порогом був Ненаситецький (Ненаситець, Дід), що зажив собі лихої слави ще в давнину. Константан Багрянородний писав про нього: «Біля цього порога всі пристають до бере­га носами (суден) вперед, з ними виходять при­значені для сторожі мужі й віддаляються. Вони чуйно пильнують у сторожі через печенігів. А інші, взявши речі, котрі були в них на моноксилах (кораблях, човнах), проводять рабів у ланцю­гах берегом на протязі шести миль, поки не прой­дуть поріг. Тут також одні волоком, інші на пле­чах тягнуть свої моноксили на цей (південний) бік порога; зіштовхують їх в ріку, (потім) вносять вантаж, самі заходять й знову відпливають».

Успішно пройшовши всі пороги, подорожні причалювали до острова святого Григорія, тобто до Хортиці, яка знаходиться в межах сучасного міста Запоріжжя. Тут стояв величезний дуб, біля котрого приносили в жертву півнів. Крім того, «вони встромлюють навкруги й стріли, а інші кладуть також шматочки хліба, м'яса й того, що знайдеться у кожного, бо такий у них звичай». Досягнення Хортиці означало, що далі шлях був вільний і можна було не боятися кочівників.

Хортиця була й залишається найбільшим дніп­ровським островом. Вона має у довжину понад 12 км, а завширшки сягає 2,5 км. Всього ж по Дніп­ру в межах земель запорізьких козаків було 265 островів, серед яких вирізнялися й ті, що знахо­дилися в межах сучасного Дніпропетровська: Монастирський (нині Комсомольський), Шевський, Становий, Заячий, Поповський (Зелений), Кінсь­кий, Срібна коса (Олексіївський), Княжий тощо. Нижче Хортиці Дніпро широко розливався, вби­рав у себе великі й малі річки, сам розгалужував­ся на вітки (рукави), утворюючи численні острів­ці. Тут було справжнє царство плавнів, помере­жаних протоками й озерцями. Козаки дуже любили цю місцину, яка тягнулася низинним лівим берегом Дніпра від Хортиці до урочища Паліївщини (напроти сучасного Нікополя), і на­зивали її Великим Лугом.

Великий Луг, як і дні­провські острови, давав козакам надійний приту­лок від ворогів. Не випадково вони називали його батьком і склали прислів'я: «Січ — мати, а Вели­кий Луг — батько, отам треба й умирати». Тепер Великого Лугу практично не існує. У 1954 р. після пуску Каховської ГЕС його залили води рукотворного моря.

Великий Луг знаходився у серці козацьких зе­мель, які давали все, що було потрібне для жит­тя. Лагідний клімат, родючі землі, зелений океан степових рослин, хмари птахів у піднебессі, без­ліч дичини, переповнені рибою озера та ріки — все це навіки врізалося у людську пам'ять. Не ви­падково середньовічні автори нерідко порівнювали цей квітучий край із «землею обітованою», котру бог дав людям згідно з біблейськими легендами. Щоб краще уявити собі українські степи у дале­кому минулому, варто прочитати лише кілька уривків з історико-мемуарних творів XVI—XVII сг.

В одному з них, написаному наприкінці XV — по­чатку XVI ст. Михалоном Литвином (вірогідно білорусом Михайлом Тишкевичем), говорилося: «Поверхня землі... настільки родюча.., що зорана лише раз парою волів, вона дає найвищі врожаї. Навіть необроблена рілля дає рослини, які году­ють людей своїм бадиллям або корінням. Тут ростуть дерева, що дають найделікатніші плоди, тут вирощують часом виноград, що має великі грона... Диких звірів — зубрів, диких коней, оле­нів — таке багатство, що на них полюють лише заради шкіри, а з м'яса вживають лише філейну вирізку, решту ж викидають. М'яса вепрів та ко­суль взагалі не їдять. Серни в такій кількості перебігають зимою із степів до лісів, а влітку по вертаються до степів, що кожен житель вбиває їх, і все одно вони тисячами відроджуються. По­над берегами рік можна побачити численні хатки бобрів. Птахів тут така сила, що навесні хлопці відправляються за ними і назбирують цілі човни яєць диких качок, гусей, журавлів, лебедів, а пта­шину молодь (потім) годують при хатах. Орлят замикають до кліток і годують, щоб отримати пера, які потім ладнають до стріл. Собак годують м'ясом диких звірят і рибою, бо ріки переповнені осетрами та іншими великими рибами, котрі на­пливають з моря до прісної води».

Польський шляхтич Ян Флоріан Дробиш Ту­шинський писав у своїх мемуарах 1644 р.: «Там, у Диких полях, живуть різні тварини, найбільше дикі коні, а також олені, сарни, особливо сугак (сайгак). Останній подібний вовною, рогами і но­гами до найбільшого білого барана, але його ріг більший на лікоть, а губа знаходиться аж під са­мим горлом... Досить там і різних гадів. Можна про це багато чого написати, але часу не виста­чить».

А ось як описує степ, що знаходився біля Ста­рого Кодака, інший польський шляхтич Богуслав Казимир Маскевич, котрий побував тут восени 1647 р.: «А тоді була така погожа осінь, що рідко літо таким буває. Після того (правда) гадів було надзвичайно багато, особливо на вигорілому сте­пові, бо всі поля повигоріли і видно було лише чорну землю. Щоправда, могутня трава не вся ви­горіла від кореня. Але ці недогарки (гади) були дуже злі на наших коней і кусали їхні ноги, че­рез що ми мусили кінські ноги обв'язувати шкі­рою і взагалі перекочовувати до Дніпра заради трави, яка не вигоріла на мокрих місцях. Серед тих гадів: вужів, гадюк, жовтобрюхів ми натра­пили на полоза завтовшки у руку між ліктем та долонею, а завдовжки з великий спис. Про поло­за кажуть, що він, коли зачує самітнього вершни­ка, то, наздогнавши його, задушить і коня, і верш­ника (своїми кільцями) і зразу ж горло вершника проб'є ніби шилом, бо він є (тілом) з обох боків подібний до шила, а очей не має, пащека ж дуже велика. Ось цього полоза надибавши, волоська хоругов пана Олександра Замойського порозсіка­ла на шматки. А коли ми підійшли пізніше, то ба­чили, що кожен кавалок його тіла здригався, ні­би живий плазун. Багацько було й інших гадів. Зайців, куріпок, сарн та інших (тварин) було ду­же багато, а куріпки нам аж шкодили. Коли ми де-небудь зупинялися на постій, челядь йшла ко­сити траву і полохала цілі хмари куріпок. Пере­лякані дурні створіннячка летіли через табір, ховаючися чи під віз, чи в курені й намети, і тоді кожен (з нас) брав їх під своїм возом».

Цей благодатний край активно заселявся й ос­воювався козаками. У найзручніших місцях по­над берегами рік і річечок, на островах, у ярах, балках чи байраках вони засновували свої посе­лення. Не випадково, що дуже давно існує при­слів'я, яке наводив у своєму творі український літописець початку XVIII ст. Григорій Грабянка, хоч і в дещо зміненому вигляді: «Де лоза — там і козак, а де байрак — там по сто і по двісті коза­ків». Козацькі поселення називалися по-різному в залежності від їхньої величини. Найменшими були бурдюги, тобто землянки. У виритих ямах ставили стіни з плетеного хмизу, навколо стін на­гортали землю, робили дах. Нерідко бурдюг яв­ляв собою печеру у глинищі з одного боку па­горба, яка складалася з одного або двох примі­щень. Зверху робився отвір-димохід. Таких землянок досить багато зауважив у степу вище Нового Кодака (в межах сучасного Дніпропет­ровська) французький мандрівник кінця XVIII століття Жан-Анрі Мюнц, котрий навіть зробив малюнок однієї з них.

Зимівником називалися у запорожців хутірці, що складалися з двох-трьох хат для людей і різ­них господарських будівель (комори, клуні, стай­ні, хліви, курники, льохи, омшаники, тобто зимо­ві приміщення для бджіл, часом кузня, млин тощо). Зимівники будувалися кількома господа­рями, у кожного з яких було по три-шість коза­ків і по 10 наймитів (молодиків). Пізніше кількість наймитів обчислювалася десятками. Вже на цьому прикладі можна легко перекона­тися в існуванні поділу козаків на багатих і бід­них, старшину й рядових, або «чернь», «сірому». Цей поділ запорізького козацтва особливо вираз­ним став у XVIII ст. Так, у останнього кошового отамана Петра Калнишевського було конфіскова­но у 1775 р. 3524 пуди збіжжя (пуд— 16,38 кг), 639 коней, 9 буйволів, 1076 голів бидла, понад 14 тисяч овець та кіз, 106 свиней, 5 ослів. Перед тим Калнишевський продав у Крим» 14 тисяч овець та до Італії 250 коней.

Козаки жили у зимівниках, хуторах і селах звичайно із сім'ями, за що отримували від козаків-січовиків іронічні прізвиська сиднів, гніздюків та баболюбів. Зимівники розросталися, пе­ретворювалися на хутори, села й містечка. Нерід­ко вони отримували назву від імені свого заснов­ника або господаря. Так, Мандриківка (нині житломасив «Перемога» у Дніпропетровську) отримала назву від козака Мандрики, село Ковпаківка Магдалинівського району — від запорізь­кого полковника Опанаса Ковпака (Колпака).

На новоосвоєних землях, особливо в їх північ­ній частині, на відносній віддаленості від ордин­ців козаки займалися хліборобством. Вони підні­мали цілину, прокладали шляхи, засновували поселення, будували мости, укріплення («засіки») із     землі та дерева, хмизу. Але слідом за козаками на ці землі (Київщина, Брацлавщина, Черкащина, частково Поділля) йшли феодали Польсько-Ли­товської держави. Вони намагалися збільшити свої землеволодіння за рахунок козаків, насильно обернути їх на своїх підданих, хоч і мусили рахуватися із силою народних повстань і небезпе­ками життя козаків у постійній готовності до боротьби проти ординців. Чимало козаків, не бажаючи миритися з владою панів, навіть у по­м'якшеній формі, нерідко, зазнавши поразки у повстанні, йшли далі на південь та південний схід. Тут через посилену загрозу татарських наско­ків хліборобство практикувалося епізодично, і тому до XVIII століття низові козаки постійно відчували потребу у поставках хліба, котрий їм привозився з Київщини. Досить розвинутим тут було городництво. На городах та баштанах виро­щувалися кавуни, дині, горох, капуста, цибуля, буряки, ріпа тощо. Закладалися сади, де росли груші, яблука, вишні. Зокрема, Боплан, проїжд­жаючи по нашому краю у першій половині XVII ст., зробив запис про вишневі садки, які «дуже при­вабливо виглядали». Розкішна степова трава була ідеальним пасовиськом для козацьких коней, бидла та дрібної рогатої худоби. Без коня важко уявити собі життя козака, і не випадково в ук­раїнських народних думах він виступає як вірний друг степових лицарів. Козацький кінь був роди­чем татарського, бо мав з ним спільне походжен­ня — від дикого степового коня — тарпана. Ко­зацькі коні високо цінувалися у Східній Європі за силу, витривалість й невибагливість. Коням відводилися найкращі і найбезпечніші пасови­ська, особливо на великих островах Дніпра, на приклад, Хортиці. Пасли козацькі чабани також великі отари овець та кіз. При зимівниках трима­ли корів, у крові яких була значна домішка зна­менитих диких турів, винищених у XVI—XVII ст.

В умовах загрози постійного ворожого нападу найбільш сприятливі умови існували для розвит­ку мисливства, рибальства та інших промислів (бортництва — збирання меду та воску, селітро­варіння та ін.)/ Кожен козак з охотою займався полюванням на дичину заради м'яса, шкір, особливо бобра, видри, куниці, лисиці, був зав­зятим рибалкою. Юшка з риби (щерба) була пер­шорядною стравою на їхньому столі. Iсторик В. О. Голобуцький довів, що рибальство у запорожців було високорозвинутим, вимагало осідлого способу життя, використання складних і численних знарядь для риболовлі, в'ялення, со­ління, копчення риби. Сушена чи копчена риба возами відправлялася на північ для продажу чи обміну на хліб. Найбільш відомі й багаті місця риболовлі знаходилися в гирлах рік, що впадали до Дніпра, наприклад, Псла, Омельника, Ворскли, Орелі,. Самари та інших. Боплан, що побував у районі майбутнього Дніпропетровська, зокрема, у Романкові (Романові), Таромському (Таран- ський Ріг), Старому Кодаку, зазначав, що нижче Романкова знаходився однойменний острів, де «збирається сила-силенна рибалок, які прибу­вають з Києва та інших довколишніх місць». Далі Боплан згадував про Кінський острів, котрий зна­ходився напроти впадіння Самари до Дніпра. Цей острів «має майже три чверті милі довжини і чверть милі ширини у верхній своїй частині. Він рясно вкритий лісом, болотистий і навесні затоплюється водою. Є на цьому острові рибал­ки, які за браком солі зберігають рибу в попелі, засушуючи її дуже багато. Вони ловлять рибу в річці Самарі...» Далі Боплан писав про багат­ства цієї ріки: «Річка Самара разом із своїми берегами дуже значна не лише тому, що в ній водиться багато риби; тут є віск, мед, дичина і будівельний ліс, його тут більше, ніж у будь- якій іншій місцевості. Саме звідси брали весь ліс, який використовувався для спорудження Кодацької фортеці... Козаки називають її «свя­тою рікою», мабуть, через тутешні багатства. Я бачив, як тут навесні ловили оселедців і осетрів...»

На землях, котрі освоювали козаки, розвивали­ся також різні ремесла. Серед козаків, за свідчен­ням сучасників, авторів XVI—XVII ст., були теслі, стельмахи, ковалі, зброярі, кожум'яки, римарі, шевці, бондарі, кравці та інші. Практично кожен козак був і торговцем, бо вимінював чи спроду­вав не тільки здобуте чи зроблене своїми руками, але й воєнні трофеї. Через козацький край прохо­дили також торговельні шляхи, і козаки викорис­товували можливості транзитної (посередницької) торгівлі, особливо з середини XVII ст. У відділі рукописів Чернігівського обласного історичного музею нам вдалося розшукати в рукописній збір­ці № 359 проїжджий універсал («подорожний лист») кошового отамана Петра Прими, датова­ний 11 березня (28 лютого за старим стилем) 1700 р. Автор видав цей документ Миколі, слузі генерального судді Війська Запорізького Петра Забіли, котрий їхав у Крим для купівлі коней. У цьому документі він писав: «вельможним... сул­танам, беям, агам, мурзам й іншим панства Крим­ського преложоним...», щоб вони пропустили вільно в Крим й звідти козака Миколу.

Внаслідок колонізації так званого «Дикого по­ля» запорізькі козаки заселяли й загосподарюва­ли вже у XV — першій половині XVII ст. землі від Сіверського Дінця до Дністра, насампе­ред, значну частину нинішніх Дніпропетровської, Полтавської, Черкаської, Кіровоградської та дея­ких інших областей України.

Столицею козаків, місцем, куди вони звертали­ся своїм серцем і помислами, місцем, де знахо­дився цвіт козацтва, була Запорізька Січ.

Назва «Січ» походить від слова «сікти», тобто «рубати», і означала первісно укріплення з дере­ва й хмизу. Нерідко поруч з цією вживалася й інша назва — «Кіш». Слово «кіш» тюркського походження, зокрема, у татар воно означало війсь­кову ставку, місцезнаходження вождя. Отже, з того часу, коли перші козаки почали створювати свої військові об'єднання, обирати ватажків, будувати укріплення-бази, вони стали вживати ці слова для означення столиці Війська Запорізько­го і його головного (генерального) уряду.

Мал. 1 План Січі на о.Хортиця

Відомі на сьогодні джерела не дають відпові ді на питання: де була Запорізька Січ у XV — першій половині XVI ст.? Для пізнішого часу джерельна інформація стає багатшою. Вона дає підстави вважати першою з відомих Запорізьких Січей — Хортицьку, що існувала у 1553—1557 рр. Хортицька Січ була створена при активній участі гетьмана запорізьких козаків Дмитра Вишневецького,  людини незвичної і яскравої долі. Він походив із відомого українського феодального роду, котрий вважав своїм родоначальником Корибута — сина великого князя литовського Гедиміна. Його дід Михайло та батько Іван були старостами черкаськими й канівськими. Дмитро Вишневецький хоч і був представником правля­чого класу і певний час сам був старостою чер­каським та канівським, але він докладав значних зусиль для успішного протидіяння турецько- татарській агресії. Саме завдяки цьому україн­ський народ зберіг про нього вдячну пам'ять і оспівав його у думі про Байду. Оскільки король Сигізмунд II Август відмовлявся підтримувати антитатарські плани Вишневецького, той почав гуртувати навколо себе козаків, вдався за допо­могою до російського царя Івана IV, пропонуючи йому похід на Крим. Певний час Вишневецький був і в Туреччині (у Стамбулі), виконуючи за всі­ма ознаками дипломатичну місію. Діючи у кон­такті з російськими військами у 1556—1558 рр., він зробив кілька успішних операцій проти Крим­ського ханства й Османської імперії, взяв Аслан- Кермен, Очаків, воював у Криму. Хортицька Січ відіграла важливу роль у підготовці до цих по ходів, але наприкінці літа 1557 р. вона була за­хоплена і зруйнована татарами.

Слово «гетьман» походить від німецького «Hauptmann» — головний, ватажок і означало в Польсько-Литовській держа­ві головнокомандуючого військами.

Вишневецький з козаками відступив до Монастирського острова, де пізніше (1562 р.) розпочав будівництво укріп­лень. Невдалий похід Вишневецького у Молдавію 1563 р. на чолі козацького війська, полон і тра­гічна загибель гетьмана не дали можливості реалізувати плани розбудування Січі на Хортиці, а може, й на Монастирському острові. Укріплен­ня на Монастирському острові були за всіма ознаками незначними, й автори кінця XVI— XVIІ ст. про них не згадують. Так, Боплан описав пізніше Монастирський острів такими словами: «...(він) складений із дуже високих кам'янистих скель, які перетинаються довкола глибокими, на 25—ЗО ступнів, проваллями, за винятком його верхньої частини, де острів трохи нижчий. Тому його ніколи не затоплюють весняні води. Колись тут був монастир, від нього й названо острів, але тепер від монастиря не залишилось ніяких слідів. Якби не надто твердий грунт острова, тут було б добре місце для заселення; острів має близько 1000 кроків завдовжки і 80—100 завширшки. Є тут багато гадюк та вужів».

Проходячи Монастирським (нині Комсомольський) остро­вом, який складає частину парку культури і відпочинку імені Шевченка у Дніпропетровську, важко зрозуміти, чому Бо­план назвав верхню частину острова низькою. Справа в тому, що до пуску Дніпрогесу острів був значно більшим і видов­женим на північ та у напрямку лівого берега. Старожили міста розповідали, що у посушливу пору року цим островом та мілинами можна було пройти на лівий берег Дніпра. Перед першою світовою війною власник острова Богомолов руйну­вав вибухівкою скелі острова і продавав добуте таким чином каміння. Через це та через побудову в 1927 р. залізничного моста вигляд острова значно змінився.

Після Хортиці Запорізька Січ знаходилася по­чергово:

Ø на острові Томаківка (60-ті pp. XVI ст.— 1593 p.),

Ø річці Базавлук (1593—1638 pp.),

Ø Микити- ному Розі (1638—1652 pp.),

Ø річках Чортомлику (1652—1709 pp.),

Ø Кам'янці (1709—1711 pp.),

Ø в Олешках (1711 —1734 pp.),

Ø на річці Підпільній (1734—1775 pp.).

Майже завжди вона була роз­ташована на ідеально укріплених самою приро­дою місцях — на річкових островах, які навіть важко було знайти серед безлічі їм подібних у прибережній лісовій гущавині, у морі плавнів. Сама Січ була оточена ровом і десятиметровим валом, на котрому стояв дерев'яний частокіл. Серед фортечних укріплень вирізнялися високі башти з бійницями для гармат. Сильно укріпле­ним був також вихід до річки.

Всередині фортеці знаходився майдан із цер­квою та стовпом, де карали винних. Навколо май­дану стояли великі довгі хати—курені, де жили січовики, будинки старшини, канцелярія, а далі — склади, арсенали, ремісницькі майстерні, торго­вельні лавки. Слово «курінь» означало і хату, де проживали козаки і була їхня кухня, і військову, а пізніше й територіальну одиницю. Всього налі­чувалося до 38 куренів, в котрих гуртувалися звичайно козаки-земляки. Не випадково біль­шість куренів носила назви українських міст, на приклад: Батуринський, Браїлівський, Іркліївський, Канівський, Калніболоцький, Корсунський, Минський, Полтавський, Переяславський, Стеблівський, Вищестеблівський.

Коли у 1775 р. Запорізька Січ була ліквідована царською владою, частина козаків перенесла її у гирло Дунаю, і там во­на існувала під назвою Задунайської у 1775—1828 рр.

Мал. 2 Запоріжська Січ середини XVIII ст..

Кожний курінь мав свої риболовецькі місця, які переділялися щороку на загальних радах січо­вого товариства шляхом жеребкування. Загалом землі Війська Запорізького поділялися на так зва­ні паланки. Це слово означало і фортецю, і тери­торію, котра їй підлягала, і адміністрацію форте­ці. Важко сказати, коли зародилися паланки, але на початку XVIII ст. їх було п'ять, а пізніше — вісім (Бугогардівська, Кодацька, Самарська, Орельська, Протовчанська, Кальміуська, Інгуль- ська, Прогноїнська). Про їх розташування добре свідчить відповідна карта. На жаль, жодна з па- ланочних фортець не збереглась, але земляні вали однієї з них ще видно у Глодах — районі міста Самарь (нині Новомосковськ).

Мал.3.Територія поділу земель Запорізької Січ

Чисельність козаків на Січі коливалася в за­лежності від пори року, ходу воєнних дій та ін­ших причин, наприклад, епідемій, але рідко первищувала 15—20 тисяч. Основна маса козаків-запорожців проживала за межами Січі на зимівни­ках і з'являлася там зрідка для виконання яки­хось господарських справ. Лише під час обрання старшини чи підготовки до військового походу Січ на короткий час перетворювалася на справ­жній мурашник. Про це згадували як вітчизняні, так й іноземні автори. Вони з подивом зазначали, що за кілька днів буквально на очах кількатисячне ядро січовиків перетворювалося у багатоти­сячну армію. На заклик старшини на Січ сходи­лися козаки з найвіддаленіших річок та віток. До них приєднувалися «постої», котрі працювали у зимівниках, втікачі з кріпацької неволі, які на за­порізьких землях займалися мисливством та ри­бальством (капканники, балаклії, болоховці). Під час повстань проти гніту Речі Посполитої, цент­ром яких, звичайно, ставала Січ, селяни та міща­ни йшли до козаків («козачилися»). Німецький історик XVII ст. Йоган-Йоахім Мюллер заува­жив, що коли вибухла визвольна війна україн­ського народу проти магнатсько-шляхетської Речі Посполитої 1648—1654 рр., то під прапорами Богдана Хмельницького зібралося понад 200 ти­сяч повстанців. Анонімний український літопи­сець XVII ст., відомий під умовним іменем Само­видця, тобто очевидця, також писав про ці події: «Все, що живе, піднялося в козацтво, і ледве можна було знайти в якому селі такого чоловіка, котрий би не мав сам або син його до війська йти».

Мал.4. Типове укріплення козацьких поселень XVIIcт.

Вступ до запорізького товариства був дуже простим. Після запитання: «У бога віруєш?» і ствердної відповіді на нього ставилося вже жар­тівливе: «Горілку п'єш?», після чого новачок йшов до будь-якого куреня. Там він отримував свій куток і харч, але повинен був нести сторо­жу, навчатися військовим справам, доглядати ко­ней, бидло, займатися господарством. Чимало но­вачків згодом або й зразу вирушало на зимівни­ки. Під страхом смертної кари на Січ забороня­лося приводити жінок. Коли один російський військовий у XVIII ст., гостюючи на Січі, таємно привів туди свою дружину, це ледве не виклика­ло повстання, і порушник звичаю насилу вряту­вався. Взагалі до жіноцтва й жонатих козаків січовики ставилися зверхньо й полюбляли приказ­ку: «Козакові треба воювати, а не біля жінки пропадати». Ця ж риса січовиків відбилася у піс­ні «Ой на горі та й женці жнуть», складеній у першій чверті XVII ст. Цю особливість козаків відобразив М. В. Гоголь у своїй знаменитій по­вісті «Тарас Бульба».

У той час, коли майже в усіх країнах Європи панували монархи, у запорожців існувала рес­публіканська форма правління. Кожен запоро­жець мав право голосу у загальній раді, якій належала повнота влади. Рада керувала всіма важливими питаннями життя Січі, її внутріш­ньою та зовнішньою політикою, вирішувала проблеми миру і війни, приймала й відправляла посольства, займалася судочинством. Слід за­значити, що вже наприкінці XVI ст. у раді виразно відчувався поділ на старшину та рядове козацтво, котрі вели між собою гостру боротьбу. Про це писав ще посол австрійського імператора Рудольфа II до козаків Еріх Лясота, який побував у наших краях і на Запорізькій Січі, на Базавлукуг. У 1594 р. 20 червня цей посол передав козакам імператорську пропозицію стати його союзниками у війні проти Османської імперії та Кримського ханства. Після цього козаки, як завжди, розділилися на два Кола. «В одному була старшина, у другому — прості люди, яких називають черню. Обговоривши все між собою, чернь ухвалила... податися на службу до його цісарської величності, на знак чого кидала вгору шапки, після чого побігла до другого, старшинського Кола і пригрозила, що коли хтось буде проти, вони його втоплять у воді. Але старшина відразу погодилася, бо не могла проти­витися черні (яка є сильніша, могутніша й згуртованіша і в гніві не терпить ніяких запере­чень), лише хотіла обговорити з нами умови. Для цього вибрали двадцять депутатів, і нас знову покликали в Коло. Коли ж згадані депута­ти утворили всередині великого Кола мале Коло, посідавши на землі, вони після довгих нарад попросили нас підійти. Ми зробили це й сіли серед них. Тоді вони повідомили, що всі згодні піти на службу до його цісарської величності й віддати за нього життя».

Звичайно ради проходили на січовому майдані, але під час воєн та походів вони могли відбува­тися у будь-якому місці. Так, Боплан згадував, що у Романкові на великому пагорбі «інколи збираються козаки, щоб провести свою раду і зібрати військо». Загальна (військова) рада від­бувалася на Січі звичайно двічі-тричі на рік (1 січня, 1 жовтня та на другий-третій день після Великодня). Крім того, кожен козак міг зажадати скликання ради у будь-який день з будь-якого приводу. На радах, звичайно, обирали запорізьку адміністрацію — старшину, тобто гетьмана або кошового отамана , суддю, писаря, осавула, а також менших достойників — довбиша, пушка­ря та інших. Паланки на своїх радах обирали полковників, а курені — курінних отаманів. Рада й вибори старшини проходили за складною церемонією, яка формувалася століттями. У стислому викладі вона виглядає таким чином. У визначений день після служби у церкві та обіду запорожці виходили з усіх куренів на майдан.

Поруч зі словом «гетьман» вживалося на Січі рівнозначне «кошовий отаман». З часів визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. титул гетьмана закріпився за прави­телем основної частини визволених земель України, а для Запоріжжя з того часу лишився титул кошового отамана. У XVI—XVIII ст. влада кошового отамана іноді не визна­валася частиною козацтва або урядом Речі Посполитої, і тоді він волів титулуватися «старшим» («старшим на той час у Війську Запорізькому»).

У цей час лунав постріл з гармати, а дов­биш, що стояв на майдані, починав бити в литав­ри. Генеральна старшина, а також курінні отамани з клейнодами — символами влади, але без шапок виходили на майдан за простими козаками. Після складних церемоній відбувалися вибори або перевибори старшини, причому вони нерідко супроводжувалися суперечками та су­тичками. Першим обирали кошового отамана, а потім — всю іншу старшину. За звичаєм обра­ний кошовий отаман мусив двічі відмовлятися від булави і лише за третім разом взяти її до рук. Щоб він не забував свого місця і не зневажав рядових козаків і взагалі козацтво, старі січовики посипали його голову піском або мазали багнюкою. Кошовий же повинен у цей час дя­кувати за ласку й довір'я товариства і вклоня­тися на чотири сторони. Зате й козаки присяга­ють бути слухняними вождю і виявляють йому всіляку повагу після виборів. Так, коли кошовий говорив, його вислуховували мовчки й підкоря­лися його рішенням, що стосувалися життя й смерті кожного козака, особливо під час воєнних дій.

Мал.5.Вибори кошового отамана на Січі.

Вибори старшини на січовій раді 1(12) січня 1750 р., що відбувалися на території нинішнього села Покровського Нікопольського району, де­тально описав ченець-мандрівник Лука Яценко-Зеленський (1729—1807 рр.). За його словами, у цей день після заутрені козак Трохим Худь прийшов перед церковні двері, поставив столика (сирно), покривши його перським килимом. «По відпусту церковної служби... тодішній ко­шовий отаман Олексій Козелецький, вийшовши з церкви, поклав на вказаного столика кошівську клейноту чи знак, однаково, — пірнач, уклонив­ся на всі три боки війську, що вкривало увесь майдан, подякував йому за шестимісячне панство та й пішов із холодним духом до свого корсун- ського куреня, в чому перешкоджати йому ніхто й немало не поспішався. Слідом за Олексієм Козелецьким, що пробув півроку за вельможного пана, те саме учинив і колишній військовий суд­дя Радко Рябий на прізвисько.., перше поклавши на того самого столика суддівський знак, жезло чи палицю, однаково, — натуральну тростину з престрашенною срібною голівкою. Сукур Олекса, Кривий, писар військовий, зробивши те саме, що зробили колишні вельможні його колеги, поставив на тому самому столі свого каламаря з пером, і тільки-но хотів ушосте подякувать товариству за писарське панство, що він носив на собі три роки, як його оглушив усе загальний Майже крик, і це було ревне прохання не випускати з рук каламаря, не хотячи лиха йому неминучого, коли він не залишиться за писаря по-старому. Четвертий вельможний пан осаул, котрого не знаю ні ймення, ані прізвиська, поклавши свою булаву, схожу на палицю капральську, вийшов з ради благопо­лучно... не збігло й трьох хвилин, як один весе­лий натовп притяг до згаданого столика одного підстаркуватого козака незамаївського куреня Івана Кажана, привітавши його вельможним паном кошовим отаманом. Увівши до церкви, його поставили в кошівськім станку, уже увінча­ного сирном, чи, краще, обсипаного снігом, адже на Січі уважалось за диплом новопопромованому в пани козакові сипати сніг чи пил на голову при покликах: «Будь здоров, батьку, спочатку!» і «Сирно, сирно!».

У настановленні судді не було нічого над­звичайного, окрім того, що одного значного діда, Шкуринського Павла, спільним дядьком прозваного за старість, повели було його курін­ні козаки на суддівство, а не курінні, його, ска­зати б, племінники, втоптали у сніг, наперед по­картавши шкуринців, що привели його, отак: «Ви, братця, чините, як дурні, коли не знаєте, що мудріші вивозять гній із двору, а коли знаєте, так нащо ж везете його у двір?»

...Лишилося свавільній раді обрати четвертого вельможного пана, осаула військового. Козаки чотирьох куренів, сусідніх щербинівському куре­ню, підхопили з нього одного козака на йменні Клима, що, мабуть, і не гадав про панство, та гідного, мовляв, за зовнішністю у військові осаули... обсипавши його з ніг до голови снігом, за звичаєм увели до церкви й поставили в осаульськім станку».

Роль старшини, особливо у другій половині XVIII ст., значно зросла, і тому ради ставали все більш формальними, все менше відбивали інтереси рядового козацтва. В таких випадках останні застосовували свою грізну зброю — так звану «чорну раду», яка проводилася без стар­шин. Рішення «чорної ради» старшина мусила беззаперечно сприймати, бо інакше вибухало повстання. Так, вже згадуваний Лука Яценко- Зеленський відзначав, що незадоволення частини козацтва викликало обрання військовим оса­вулом Клима. Ці козаки підняли заколот, забили Клима і домоглися, щоб на його місце було поставлено Івана Третяка, отамана Крилівського куреня. Піднімалися повстання і проти кошового отамана, як свідчить Йоган-Йоахім Мюллер: «їхня повага до вождя і навіть страх перед ним, недоторканість його особи часто зникають. Коли вождю не сприяє фортуна або він підозрюється у якомусь злочині, то непостійна чернь скидає обраного нею ж раніше старшого або позбавляє його життя».