ЛІТОПИСАННЯ В УКРАЇНІ

ЛІТОПИСАННЯ В УКРАЇНІ

До козацького літописання належить ряд істо­ричних праць другої половини XVII — першої половини XVIII століть. Назва ця виникла і існує з огляду на дві причини. По-перше, авторами літописів були самі козаки. По-друге, писали вони головним чином про козацькі справи-вій­ни та походи.

Століттями на території Київської Русі, а потім України священне ремесло історика (судді і опи­сувача подій і осіб — від князів до простих смерт­них) було підвладне в основному ченцям.

Біля витоків цілої плеяди монахів-істориків стоїть мо­гутня постать ченця Києво-Печерської лаври, палкого патріота Нестора Літописця. На Україні епоха Нестора та його продовжувачів змінилася епохою козацького літописання.

Мал.1. Григорій Сково­рода (1722—1794), видатний укра­їнський просві­титель, філософ і поет

Та ж сама ко­зацька старшина, що набула освіту і вдома, і в закордонних університетах, у другій половині XVIII століття здійснила ще один переворот у історію писанні — перехід від літописів до науко­вих історичних творів. Не викликає подиву, що перші з цих праць були присвячені саме історії запорізького козацтва.

Серед першопрохідців знаходимо й ім'я Петра Івановича Симоновського, випускника Києво-Могилянської академії, студента Кенігсберзько­го, Галльського, Лейпцігського та Паризького університетів, автора «Короткого опису про коза­цький малоросійський народ та його військові справи».

Та повернемося до літописів та козаків-літописців. Імена деяких з них ще достеменно не відомі історикам. Ось перед нами «Літопис Са­мовидця» (Київ, 1971 р.) — видання, підготовлене знавцем українського літописання Ярославом Івановичем Дзирою. «Самовидець» — це, звісно, умовна назва справжнього автора літопису. Не виникає сумніву, що це був козак, учасник подій визвольної війни 1648—1654 рр., пізніше діяч гетьманської адміністрації, але точніше визна­чити особу автора, та ще й так, щоб ні у кого не залишилося найменшого сумніву, поки що не вдається.

Одні вчені вважають автором «Літопису» Корсунського полковника Федора Кандибу, інші — козацького писаря Івана Биховця. Найбільше прихильників зібрала думка про те, що загадко­вим автором був перший підскарбій Війська За­порізького Роман Ракушка-Романовський. Дійсно, біографія цієї цілком реальної людини практично повністю збігається з реконструйованою вченими біографією Самовидця. «Літопис Самовидця» — перше узагальнююче оповідання про події на Україні у другій половині XVII ст., часу, коли козацтво визначало основні напрями політичного та культурного розвитку українських земель.

Ім'я іншого козацького літописця — автора «Дійствія презільной и от начала поляков ковавшой небывалой брани Богдана Хмельницкого, гетмана Запорожского, с поляками...» — відоме точно. Це — гадяцький полковий осавул, а згодом обозний, суддя і, нарешті, полковник Григорій Іванович Грабянка. Головну увагу літописець приділив подіям визвольної війни українського народу, з симпатією писав про Богдана Хмель­ницького, його сподвижників: М. Кривоноса, І. Богуна та інших народних ватажків. Зі сторі­нок літопису Грабянки промовляв до сучасників палкий патріот, людина смілива, освічена і над­звичайно обдарована.

Найплодовитішим козацьким літописцем був канцелярист Війська Запорізького Самійло Васи­льович Величко. У фундаментальній праці С. Ве­личко подав узагальнюючу картину боротьби українського народу проти поневолювачів протя­гом середини-другої половини XVII ст. Саме Величко першим в українській історіографії де­тально обгрунтував вживання таких понять, як «Україна» та «український народ». Твір написано майстерно, він має значення не тільки як цінне історичне джерело, але й пам'ятка української літератури та мови.

Козацькі літописи XVII—XVIII ст. є свідчен­ням високої як на той час політичної та історич­ної культури козацтва. Складали їх звичайно представники козацької верхівки, і це, безпереч­но, позначилося на їх змісті.

Та не треба вважати, що широкі маси козацтва, козацька голота була німою. Крім того, що саме ця частина козаччини разом з селянством висту­пала головним творцем історії, вона залишила після себе свої «історичні твори». Думи та істо­ричні пісні — це соціальна пам'ять народу, його бачення життя та історії,- неоціненне багатство, яке, незважаючи на - всі перешкоди, дійшло до нас. Творцями та зберігачами народного епосу були кобзарі.

Джерела свідчать, що ще за часів Київської Русі існували співці, які виконували твори на іс­торичні теми. У «Слові о полку Ігоревім» зобра­жується легендарний Боян, що «співав славу» ' воїнам-князям. У Київському літописі під 1137 р. згадується співець Мануйло, а у Волинському літописі від 1241 р.—Митус. Отже, це наші пра кобзарі. А кобзарі часів козаччини-прямі їх спадкоємці.

Охоронцями бойової слави України вважав кобзарів Микола Васильович Гоголь. Кобзарі часів Запорізької Січі часто були не тільки охо­ронцями, але й творцями цієї слави. Сьогодні ві­домо не так вже й багато про народних співців-запорожців. Багатьох з них віддавали у навчання до старих кобзарів ще хлопцями. Засвоївши нау­ку, вони перебували на Січі як звичайні козаки, брали участь у морських та сухопутних походах, займалися промислами. У вільний час кобзарі співали для своїх побратимів пісень, розповідаю­чи про тяжкий та одночасно героїчний шлях на­роду. Дехто приходив до кобзи, підірвавши здо­ров'я, а найчастіше, втративши зір під час війсь­кових походів.

Ось трагічна історія одного з багатьох запо­різьких кобзарів — Грицька. Ще молодим козаком разом зі своїми товаришами потрапив він у полон до турків. Згодом ті призначили його пильнувати за іншими полоненими. Але Грицько замість того, щоб охороняти полонених, дав їм турецький одяг і сприяв утечі. Жорстокою була кара хазяїв: козакові було виколото очі. Незважаючи на всі перешкоди, Грицько повернувся на Україну і став кобзарем.

Мал. 2. Кобзар Грицько.

Кобзарі піднімали дух козаків, кликали їх до перемоги у боротьбі з ворогами свого народу. Зрячі кобзарі брали безпосередню участь у бит­вах. Чимало з них загинуло під час придушення селянсько-козацьких повстань, зокрема оспіваної Т. Г. Шевченком Коліївщини. У відомій історикам «Коденській книзі» — сумному мартиролозі замучених шляхтою повстанців 1768 року-зна­чаться і три кобзарі: Прокіп Скряга, Василь Вар­ченко та Петро Соковий.

Про що ж співали кобзарі, за що любили їх козаки та селяни? Героїчний епос українського народу був одночасно і трагічним. Війна з турка­ми і татарами, сумна доля невільників, українсь­ких бранців та бранок-ось теми багатьох дум та історичних пісень, зокрема, таких, як «Маруся Богуславка», «Втеча трьох братів з Азова, з ту рецької неволі» і деяких інших. Особливо багато дум та народних пісень присвячено подіям виз­вольної війни українського народу (1648—1654 рр.).

Мал. 3. Український інструментальний ансамбль часів козаччини

Кобзарі по всій Україні оспівували образи Бог­дана Хмельницького, його сподвижників Івана Богуна, полковника Морозенка та інших народ­них героїв. Ось назви тільки деяких з пісень, що належать до циклу про визвольну війну: «Чи не той то хміль», «Хмельницький та Барабаш», «Хмельницький і Василій молдавський», «Іван Богун», «Ой Морозе, Морозенку, ти славний ко­заче», «Перемога під Корсунем». В одній з таких пісень, складених у 1648 р., співалось:

Висипався хміль з міха І наробив ляхам лиха,

Показав їм розуму,

Вивернув дідчу думу,

До жовтої водиці

Наклав їм дуже хмельниці —

Не могли на ногах стояти,

Воліли утікати.

Так образно розповідали народні співці про перші перемоги Богдана Хмельницького над військовими силами Речі Посполитої.

Багато пісень складено кобзарями й про тяжку, нужденну долю українського народу. Бідний ко­зак, козак-нетяга, козак-голота - це один з най­улюбленіших персонажів у кобзарських піснях та думах, саме він був у народних очах уособ­ленням усього найкращого, що було в козацтві: хоробрості, чесності, відданості Батьківщині. Ось характерний уривок з думи «Козак Голота»:

Ой полем, полем килиїмським,

То шляхом битим ординським.

Ой там гуляв козак Голота,

Не боїться ні огня, ні меча, ні третього болота.

Не треба забувати, що кобзарі-запорожці - це не тільки носії народної пам'яті, це ще й музична культура України. Звичайно, набір інструментів, які користувалися популярністю в народі, не обмежувався тільки кобзою. В пошані була та­кож ліра, сопілка, скрипка, цимбали та ін.

  

Мал. 4. Українські народні інструменти: теленка, сурма, суремка, сопілка-прима; сурма, козацька труба; бандура; свиріль; вели­кий барабан з тарілкою, литаври середні

Музична культура Запоріжжя визначалася рів­нем розвитку інструментальної музики та співу на Україні в цілому. Ми вже розповідали про існування музичної школи на Запоріжжі. Слід також нагадати, що певну увагу розвиткові му­зики приділяв гетьман Богдан Хмельницький, який любив слухати козацьких пісень і сам грав на кобзі. У 1652 р. гетьман підписав універсал про утворення музичного цеху на Лівобережній Україні по аналогії з подібними цехами, що вже існували на той час у Кам'янці, Львові та деяких інших українських містах. Музиканти, які об'єд­нувалися у співочі братства — цехи, не тільки обслуговували свята, збираючись в ансамблі (звідси й «троїста музика»), але й супроводжува­ли військо у походах.

Про високий рівень музичної культури цехів свідчить «Реєстр нотованих записів» Львівського братства за 1697 p., який містить 398 композицій із вказівкою їх авторів — Ділецького, Гавалевича, Завадовського, Колядчина, Чернушина, Лаконека, Шаваровського та ін.

Поширення на Україні, зокрема, на Запоріжжі, набув багатоголосий спів. Багатьох юних співаків забирали вже у XVIII ст. до Петербурга у при­дворні хори, де вони вславилися своїм мистецт­вом. Всесвітньої слави набули вихідці з України, зокрема, з козацьких родин, співаки Василь Пікулинський та Іван Календа, Олексій та Кирило Розумовські, автор «Граматики музикальної» (1677 р.) Микола Ділецький (р. н. невід.—1723 p.), композитори М. С. Березовський (1745—1777 pp.), А. Л. Ведель (1767—1808 pp.) і особливо Д. С Борт­нянський (1751 —1825 pp.).

Про цю славу А. В. Луначарський сказав такі прекрасні слова: «Українська музика та пое­зія є найрозкішніша з усіх гілок на дереві світової народної творчості. Мінорну основним своїм змістом, смутну навіть у своєму веселому пориві, українську пісню ставлять всі знавці на перше місце в музиці всіх народів. Українські думки, що через століття передавалися Гомерами Укра­їни - кобзарями, сяють своїми барвами, почуван­нями, лицарством у любові і вражді, розмахом козацької відваги та філософічною вдумливістю».