ВИЗВОЛЬНА ВІЙНА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ 1648—1654 рр. ПІД КЕРІВНИЦТВОМ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

ВИЗВОЛЬНА ВІЙНА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ 1648—1654 рр.

ПІД КЕРІВНИЦТВОМ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

Наприкінці 40-х років XVII ст. колоніальний гніт Речі Посполитої на українських землях став нестерпним. Чимало авторів того часу змальо­вують жахливі картини неймовірних знущань і визиску, від яких страждали не лише трудящі ма­си, а й весь український народ, включаючи вище православне духовенство, православну шляхту, заможне міщанство. Анонімний публіцист сере­дини XVII ст., запеклий ворог українського наро­ду, називав це головною причиною визвольної війни. Він, зокрема, відзначав: «Мусимо визнати, що велику ненависть підносять і поширюють ве­ликі податки, незвичайні роботи, часті поволовщини, аренди, монополії, рогове, копитове, ша­фове та інші подібні тяжари, які над ними вигадують урядники, орендарі, суддівські гачки, економи, котрі хотіли б збільшити прибутки сво­їх панів... Спитайтеся у самих же козаків, що спонукало їх до такої відваги, сміливості, відчайдушності та шалу, і думаю, що всі вони подадуть великий реєстр кривд, неслушних податків, які терпіли від панів комісарів та інших вельможних державців».

Про те ж писали й інші автори, наприклад, український літописець Григорій Грабянка: «Ля­хи великії тяжкості людям українським і козакам чинили, насильства й обиди церквам божим тво­рили, віднімали силою майно православних, а їх самих вбивали, позбавляли честі й влади, не да­вали суду... Як має хто звіра — шкіру дай панові, як має хто рибу — дай з цього належну данину панові; від воєнної здобичі татарської (кінь чи зброя у козака буде)... дай, хлопе, панові...»

Серед козаків і селян визрівало нове повстання проти соціального і релігійного гніту польської шляхти, і воно вибухнуло у всенародному мас­штабі під назвою визвольної війни українського народу 1648—1654 рр.

Приводом до визвольної війни став злочинний напад шляхтича Чаплинського на Суботів — ху­тір писаря Війська Запорізького Богдана-Зиновія Хмельницького у 1647 році. Богдан Хмельниць­кий (1595—1657 рр.) був сином православного українського шляхтича, чигиринського підстарости Михайла Хмельницького. Він народився, ймовір­но, у Чигирині, хоч деякі дослідники не погоджу­валися з цим і називали місцем його народження Черкаси, Переяслав, Київ, Жовкву, Хмільник. У юнацькі роки він здобув добру освіту, зокрема, чудове знання польської та латинської мов, нав­чаючись у єзуїтському колегіумі Львова. Незва­жаючи на дух католицького фанатизму, Що панував у колегіумі, він зберіг вірність батьківщи­ні, рідній мові, релігії та культурі. У молоді роки Богдан служив у кінній сотні свого батька і взяв разом з ним участь у нещасливій для Польщі вій­ні з Туреччиною, яка скінчилася страшною по­разкою на Цецорських полях у Молдавії (1620 р.). Тоді поліг Михайло Хмельницький, а майбутній козацький гетьман опинився у турецькій неволі, вірогідно, в Стамбулі, де, до речі, добре вивчив турецьку та татарську мови. Визволившися через кілька років, Богдан Хмельницький повернувся у Суботів, де одружився з Ганною Сомко, доч­кою переяславського козака. Від цього шлюбу народилося шестеро дітей: два сини (Тиміш та Юрій) й чотири дочки (Катерина або Олена і Стефанида, а імена інших двох дочок джерела не зберегли). Б. Хмельницький брав згодом участь у сухопутних та морських походах проти Османської імперії та Кримського ханства, у російсько-польській війні 1632—1634 рр., у пов­станні 1637—1638 рр., після котрого він як писар Війська Запорізького вів переговори з королем Владиславом IV та урядом Речі Посполитої у Варшаві. Пізніше він очолив козацький загін, який через Кенігсберг та Гданськ, Балтику та Північне море прибув до Франції. Тут козаки знаходилися у складі французької армії і вели успішну облогу Дюнкерка, зайнятого іспанським гарнізоном (1645—1646 рр.). У подальшому Хмель­ницький помагав Владиславу IV готуватися до війни проти Туреччини і Криму, формував ко­зацьке військо на Січі. Збереглися описи зовніш­ності Богдана Хмельницького, зроблені італій­ськими, шведськими, польськими і турецькими дипломатами. Наведемо відповідний уривок з твору Альберто Віміни, посла Венеції до Польщі і козаків: «Росту він, швидше, високого, ніж се­реднього, широкої кості й міцної статури. Мова його й спосіб управління доводять, що він має зрілі судження й гострий розум... У зверненні він м'який та простий, чим привертає до себе лю­бов воїнів, але, з іншого боку, тримає їх у дисципліні суворими стягненнями...» В його кімнаті «немає ніякої розкоші.., у головах ліжка лук та шабля, єдина зброя, яку він звичайно носить».

Дізнавшися про напад Чаплинського, тяжке по­биття сина Юрія, пограбування майна, Хмель­ницький звернувся із скаргою до короля, але не добився справедливості. Остання крапля перепов­нила чашу терпіння. Із словами «Ще не вмерла козацька мати, і є у мене в руках шабля» Хмельницкий твердо вирішив підняти повстання. На­прикінці 1647 р. він тікає на Запоріжжя із сином Тимошем і купкою однодумців. Спочатку він зу­пиняється на острові Томаківці, а пізніше — на острові Бучки, що знаходився поблизу. Звідси бу­ли послані гінці до донських козаків, турецького султана, кримського хана, звідси 31 січня 1648 р. було розпочато успішний наступ на Микитинську Січ, де знаходився польсько-шляхетський гарнізон. Після оволодіння Січчю Хмельницького обрали гетьманом Війська Запорізького, і на цьо­му посту він залишався до самої смерті. З Січі він розсилає свої універсали, закликаючи до все­народного повстання проти гнобителів, що зна­йшло палкий відгук у серцях поневоленого люду.

Військо повстанців зростало на очах, був укла­дений союз із кримським ханом Іслам-Гіреєм ІІІ.Тим самим зміцнився тил, і хоч ординці були ненадійними союзниками, які до того ж грабували українські міста й села, забирали у не

>ç

г

Ь‘ж

волю мирних людей, однак цей вимушений крок був необхідним і виправдав себе. У травні 1648 р. повстанське військо вщент розгромило коронну армію під Жовтими Водами і Корсунем, а чима­ло шляхтичів, в тому числі й головнокомандую­чі — гетьмани М. Потоцький і М. Калиновський, були взяті в полон і передані татарам.

На звістку про перемогу під Корсунем підня­лася вся Україна. Полум'я повстання охопило Бі­лорусію, частково Литву й Польщу, загрожувало перекинутися у Прусію і Австрійську імперію. Польська шляхта, багаті єврейські орендарі ря­тувалися панічною втечею на захід, що відбилося у численних джерелах. Досить навести хоча б уривок з польської друкованої поеми (1648 р.), в якому знаходимо такі рядки:

Із Покуття та Підляшшя Утікала шляхта наша,

В Русі Білій, навіть в Литві,

Утікала з поля битви.

Територія, визволена козацько-селянським військом, розширювалася дуже швидко. Скрізь діяли сподвижники Б. Хмельницького, серед яких найбільш авторитетними були полковники Мак­сим Кривоніс, Данило Нечай, Іван Богун, Прокіп Шумейко, Іван Ганжа, Нестор (Станіслав) Моро­зенко, Мартин Небаба, Ілля Голота, Станіслав-Михайло Кричевський. У битві під Пилявцями (вересень 1648 р.) польсько-шляхетське військо ганебно втекло з поля бою, і це надзвичайно під­силило впевненість повстанців у перемозі. Пізні­ше Богдан Хмельницький говорив: «Минулися ті часи, коли нас сідлали ляхи... Дізнали ми під Пи­лявцями, що це не ті ляхи, котрі раніше били турків, москву, німців, татар. Це не жолкевські, не ходкевичі, не конецпольські, хмелецькі, але тхоржевські, заячковські — діти, в залізо повби­рані. Померли від страху, як нас побачили, і пов­тікали». Гетьман продовжував: «Виб'ю з людсь­кої неволі весь народ руський (тобто українсь­кий — Ю. М.). Поможе мені вся чернь по Люблін і Краків, котрої я не відступлюсь, бо то права ру­ка наша,— люди, котрі не витерпівши холопства, пішли в козаки... А ставши на Віслі, скажу даль­шим ляхам: сидіть, мовчіть, ляхи... А будуть за Віслою брикати, знайду я їх там певно. Не пос­тоїть мені нога жодного князя чи шляхтянки тут на Україні...»

Після Пилявецької битви військо Б. Хмель­ницького обложило Львів, Замостя, взяло з них  багатий викуп, розтеклося чатами по Східній Польщі. Прихід зими, пошесть в армії змусили гетьмана припинити похід.

Мал.1. Бій козацьких чайок на Дніпрі під Києвом 1651р.

А у 1649 р. Почалася нова кампанія, під час якої було обложено ка­ральне військо у Збаразькому замку, розгромле­на під Зборовом армія на чолі з королем Речі Посполитої Яном II Казимиром. Кампанія 1649 р. проходила не гірш попередньої. Розвідники Б. Хмельницького розійшлися по всій Україні, Білорусії, Польщі, діяли у Чехії, Сілезії, Австрії, піднімали повстання у ворожому тилу. Диплома­ти повстанців небезуспішно добивалися допомоги у Росії, Швеції, Криму, Туреччини, Молдавії,

Трансільванії, вели складну боротьбу у Варшаві. Влітку 1649 р. карателі були обложені у Збаразь­кому замку, розгромлені під Зборовом, і сам ко­роль Ян II Казимир трохи не потрапив у полон. Лише зрада кримського хана не дала змоги вини­щити королівське військо, і тому прийшлося за­довольнитися умовами компромісного, хоч і ви­гідного для повстанців, Зборовського мирного до­говору.

Магнатсько-шляхетська Річ Посполита зібрала всі свої сили, отримала величезну допомогу єв­ропейської феодальної реакції і знов посунула на повсталу Україну. Більшість карателів, насампе­ред, прихильники ворога українського народу князя Яреми Вишневецького, керувалися принци­пом: «Краще нехай Україна ляже пустелею, ніж буде завдавати Речі Посполитій такі збитки, гань­бу й пролиття шляхетської крові», і тому намага­лися вогнем і мечем приборкати повстання і знищити навіть ім'я запорізьких козаків. У ході три­валої війни, в якій були і поразки (під Красним, Ріпками, Берестечком), і перемоги (під Батогом, під Жванцем), ворогуючі сторони знесилилися. Але перемогти повсталий народ було неможливо. В цей момент на допомогу українському народу прийшов братній російський народ. Земський со­бор у Москві (жовтень 1653 р.) висловився за підтримку прохання повстанців про возз'єднання України з Росією. 18 січня 1654 р. відбулася зна­менна Переяславська рада, яка висловилася за союз України з Росією. Цей історичний акт вряту­вав український народ від поневолення магнат­сько-шляхетською Річчю Посполитою, від погли­нення султанською Туреччиною.

У 1654 р. розпочався наступ російсько-укра­їнських військ на Річ Посполиту за визволення західноукраїнських та білоруських земель. До них приєдналися Швеція, Трансільванія, Бранден­бург. Хоч Росія припинила у 1656 р. війну проти Польщі і почала воювати проти Швеції, Річ Посполита за короткий час була поставлена на грань катастрофи.

Мал.2. Адміністративний поділ України 1649 р. (територія возз'єднана з Росією 1654 р.)

Саме тоді українські полки всту­пають разом з російськими до Любліна, разом з трансільванськими — до Кракова, разом зі шведськими — до Варшави... У розпал подій у 1657 році помер Богдан Хмельницький, людина, яку сучасники називали «українським Спартаком», Ганнібалом, в якій вбачав союзника вождь Англійської революції Олівер Кромвель, до якої шанобливо зверталися європейські монархи. У пам'яті народній Богдан Хмельницький зали­шився як національний герой, видатний держав­ний діяч, талановитий полководець і дипломат. Саме за його гетьманату в роки визвольної війни події на Україні привернули до себе увагу всієї Європи, надзвичайно підняли авторитет запорі­зького козацтва.

Після смерті Богдана Хмельницького міжна­родна обстановка значно ускладнилася, на Украї­ні настали тяжкі часи. Вона перетворюється в арену безконечних війн, її тіло шматують ту­рецько-татарські загарбники, польсько-шляхетсь- кі війська... Наступники Б. Хмельницького (Іван Виговський, Юрій Хмельницький, Павло Тетеря та деякі інші) значно поступалися йому як держав­ні діячи та й керувати Україною їм приходилось в значно тяжчих умовах. В цей час запорожці із зброєю в руках ведуть боротьбу проти згаданих гетьманів, які притримувалися пропольської орієнтації, проти польської шляхти, проти турець­ко-татарських агресорів. Рядове козацтво активно боролося і проти посилення феодального пригноб­лення з боку царських воєвод, козацької старши­ни. Воно брало активну участь у антифеодальному повстанні на Лівобережній Україні 1666 р., у селянській війні 1667—1671 рр. під керівництвом С. Т. Разіна, селянській війні 1707—1708 рр. під керівництвом К. Булавіна, повстанні на Правобе­режній Україні 1702—1704 рр. під проводом С. Па­лія, гайдамацькому русі XVIII ст., селянській війні 1773—1775 рр. під керівництвом О. І. Пугачова.