ПОВСТАННЯ ПІД КЕРІВНИЦТВОМ СЕВЕРИНА НАЛИВАЙКА (1594—1596 рр.)

ПОВСТАННЯ ПІД КЕРІВНИЦТВОМ СЕВЕРИНА НАЛИВАЙКА (1594—1596 рр.)

Вождь нового повстання — Северин Наливай­ко — походив із сім'ї ремісників-кушнірів із Гу­сятина на Поділлі (нині селище міського типу на Тернопільщині). Після смерті батька, закатова­ного слугами польського магната О. Конецпольського, він жив з матір'ю в Острозі. У цьому вели­кому місті, яке тоді дорівнювало силою і значен­ням Києву та Львову, жив його брат Дем'ян —ві­домий український письменник і церковний діяч. Пізніше Наливайко подався на Запоріжжя й здо­був загальне визнання як сміливий воїн, досвід­чений керівник козаків у їх походах проти Османської імперії, Кримського ханства, Молдавії. Як писав польський хроніст Павло П'ясецький, Наливайко був людиною «сільського по­ходження, але у доблесті найвизначніший». Ін­ший польський автор XVI ст. Йоахим Нільський пише, що Северин Наливайко «людина незвичай­на.., до того ж прекрасний артилерист». Певний час він служив сотником у надвірному війську князя Костянтина Острозького. Навесні 1594 р. за згодою цього князя він зібрав велике козаць­ке військо для оборони від татарського нападу.

Того ж року він успішно відбив татарський нас­кок і погнався за ворогами у Молдавію, де взяв навіть тодішню столицю цього князівства — Ясси. Молдавський господар (князь) Арон, зазнавши поразки, змушений був відступити від турецько­го султана і навіть допомагати козакам у їх діях біля Тягині, Акерману й Кілії, коли було знище­но 500 татарських поселень. Успішні дії козаків Наливайка викликали антитурецькі повстання у Молдавії та Валахії, сприяли визвольній бороть­бі народів цих князівств, яку очолив тоді Михай Хоробрий. Повернувшася на Україну, Наливайко вирішив продовжувати діло Криштофа Косинського. Він посилає свої загони на Брацлав, куди 14 жовтня 1594 р. з'їхалася околична шляхта для звичайних судових засідань. Незабаром Брацлав було взято повстанцями, і звістка про це облетіла Правобережжя, викликаючи нові виступи проти гнобителів.

Момент для повстання було обрано дуже вда­ло. В цей час Річ Посполита вела війну з Туреч­чиною, намагаючися поставити на молдавському престолі свою кандидатуру — Симеона Могилу. Скориставшися з малочисельності  каральних військ, Наливайко та його сподвижники опанува­ли незабаром більшу частину Правобережної України, Полісся, навіть частину Білорусії. Так, сам Наливайко командував військами, які здобу­ли Слуцьк, Бобруйськ, Могилів. Однак Річ Пос­полита вже завершила перемогою війну у Молда­вії і каральні війська коронного гетьмана Станіс­лава Жолкевського виступили на Україну. Нали­вайко був змушений відступати з Білорусії на Волинь, звідти — на Подніпров'я, ведучи жорсто­кі бої з карателями в районах Лабуня, Браїлова, Острополя, Мацейович, Черняв, Любартова, Пикова, Усманського лісу та ін. На жаль, дії Нали­вайка не були належно підтримані іншим козаць­ким ватажком, який спирався на старшину, Грицьком Лободою, через що повстанці поставили на його місце Матвія Шаулу. Біля урочища Гострий Камінь карателі наздогнали повстанців і нав'яза­ли їм генеральну битву. Саме тут поліг отаман Сасько, Наливайка було поранено кулею, а М. Шаулі гарматним ядром відірвало руку, за­гинуло чимало повстанців. Але й Жолкевський втратив забитими та пораненими 60 шляхтичів та 300 солдат і змушений був тимчасово припинити погоню. Він розіслав листи до уряду й магнатів, благаючи про допомогу, бо «вся Україна покозачилася», і тому треба до кінця викоренити пов­стання. Отримавши належне підкріплення, Жол­кевський знов погнався за повстанцями, які піш­ли на Київ, а потім на Переяслав та Лубни. Йду­чи разом із сім'ями, повстанці добре усвідомлю­вали перевагу ворожих сил і тому хотіли прорва­тися до Росії, де й раніше знаходили притулок від польської шляхти. Але поблизу урочища Солониці (біля м. Лубни Полтавської області) їх стали наздоганяти передові частини карателів. Прийшлося приймати останній бій. Повстанці ви­рубали дерева понад Сулою та Удаєм, насипали високі вали, зробили дерев'яні укріплення. Потім вони поставили у декілька рядів вози, з'єднавши їх між собою, вирили окопи, влаштували гарма­ти. З тилу їхній табір надійно прикривали болото та річка. Розпочалася кривава облога. Раз за ра­зом повстанці відбивали штурми карателів, зав­даючи їм великих втрат. Але ситуація з кожним днем погіршувалася. Танули запаси пороху, про­віанту, фуражу. Нестерпна спека призвела до вичерпання запасів води, падежу коней, хвороб, а кинути табір і прориватися, залишивши напризволяще жінок та дітей, повстанці не могли. Тим часом Жолкевський отримав свіжі підкріплення, йому доставили гармати та порох, ядра. З червня 1596 р. розпочалося бомбардування табору, яке тривало два дні. Від картечі карателів загинуло понад 200 повстанців, чимало було й поранених. Це викликало розкол у таборі. В ніч на 6 червня прихильники капітуляції схопили Наливайка, Шаулу і Шостака й видали їх Жолкевському, сподіваючись на мир. Але карателі зірвали пере­говори й зрадницьки увірвалися до табору й вирі­зали майже 10 тисяч душ, в основному жінок та дітей. Лише частина повстанців на чолі з Кремпським вирвалася з рук карателів й пішла на Січ. Самого Наливайка із його сподвижниками було привезено до Варшави. Майже всіх їх стратили, однак Наливайка ще катували понад 10 місяців. 

20 квітня 1597 р. і вождя повстання було страче­но. Спочатку кат відрубав йому голову, потім чвертував. Частину тіла Наливайка повісили на площі на страх повстанцям. Народна легенда інакше зображає смерть Наливайка: його нібито спалили на повільному вогні у мідяному бику. Жорстока розправа карателів з українськими по­встанцями дала лише тимчасовий ефект. Назріва­ли нові повстання... Вже 1619 р. мали місце знач­ні заворушення серед козаків. Відзначаючи знач­не зростання антифеодальної та визвольної бо­ротьби українського народу, польський агент із Стамбула писав: «Вся Русь є нам таким воро­гом... що воліли б прожити тисячу років з єврея­ми, турками, татарами, ніж один рік з ними».