КУБАНСЬКЕ КОЗАЦЬКЕ ВІЙСЬКО

КУБАНСЬКЕ  КОЗАЦЬКЕ  ВІЙСЬКО

Ліквідувавши Запорізьку Січ у 1775 p., царсь­кий уряд побачив незабаром, що позбавився май­же дармової першокласної воєнної сили, ідеаль­но пристосованої до війни в рідних українських степах із турецько-татарськими агресорами. Між тим загострювалися російсько-турецькі відноси­ни, і виникла реальна небезпека нової війни. Зваживши на ці обставини, Г. Потьомкін вирішив частково виправити свою помилку і наказав ство­рити два пікінерські полки з колишніх запорож­ців. Але цей план ганебно провалився, бо в очах колишніх запорожців стати пікінерами означало «поробити їх москалями», тобто царськими рекру­тами, і вони вважали за краще тікати за Дунай. Тоді Катерина II і Потьомкін зробили важливу поступку, дозволивши у 1783 р. формувати спе­ціальні козацькі частини із колишніх запорожців.

Створенням цих частин займалися досвідчені й відомі представники колишньої запорізької старшини: Антон Головатий, Харко (Захарій) Че­піга, Легкоступ, а пізніше — й Сидір Білий. Всі ра­зом вони утворили із колишніх запорожців нові формування, які за царським указом від 2 лютого (22 січня) 1788 р. отримали назву «Війська вірних козаків». Дещо пізніше того ж року воно було перейменовано на Чорноморське козацьке війсь­ко. Першим кошовим отаманом чорноморців бу­ло призначено Сидора Білого. Нове козацьке військо зберігало старий запорізький устрій, на­віть назви куренів, одяг тощо. Воно спочатку отримало землі між Південним Бугом та Дніст­ром, де заснувало ряд поселень з центром у м. Слободзеї (нині — у Молдавській PCP).

Бойове хрещення чорноморці прийняли у ро­сійсько-турецькій війні 1787 — 1791 pp., кров'ю вписавши своє ім'я в перемог й російського війсь­ка над турками в найзначніших битвах. Доцільно навести опис взяття чорноморськими козаками ФР турецької фортеці на острові Березань у Чорно­му морі, який міститься у капітальній праці істо­рика Кубанського війська Ф. А. Щербини: «Бере­зань являла собою на той час майже неприступ­ний острів, що знаходився у відкритому морі, поблизу очаківських берегів. Високий і стрімкий берег цього острова з боку моря, чудова фортеця у цій частині острова й сильні батареї з півдня на низькому березі, здавалося, робили неможливим хоч трохи вдалий штурм Березані, тим більше з їх невеликими силами та гребними судами. Однак вранці 7 листопада (1788 р.) за наказом Потьомкіна козацька флотилія під проводом військо­вого судді Антона Головатого сміливо рушила на острів з боку суші, незважаючи на сильний воро­жий вогонь з Березані. Наблизившись, наскільки дозволяв цей вогонь й глибина моря, до низького берега Березані, козаки зробили залп з гармат та рушниць, кинулися у воду, вповзли на укріпле­ний берег й атакували неприятельські батареї. Рукопашна сутичка змусила турок кинути бата­реї й відступати до фортеці, до стін якої їх пере­слідували козаки. Коли турки сховалися за сті­нами фортеці, сильний картечний вогонь змусив козаків повернутися на турецькі батареї. Спряму­вавши з батареї турецькі гармати на турецьку фортецю, козаки, в свою чергу, відкрили посиле­ну канонаду. Рух, зроблений з боку російського флоту, від якого відокремилося кілька фрегатів, прямуючи на Березань, відправлення до острова канонерських човнів вирішили долю турецького гарнізону: турки здали острів і фортецю коза­кам». На честь цієї події чорноморці додали пізніше до 38 своїх куренів ще один — Березанський.

Не лише Березань, але й Кінбурн, Очаків, Бен­дери, Хаджибей, Акерман, Ізмаїл пам'ятають про героїзм козацького війська, що билося проти во­рога на суші і на морі, про його криваві жертви. Не випадково видатні полководці того часу — О. В. Суворов та М. І. Кутузов — високо оцінили внесок чорноморців у перемогу Росії над Туреч­чиною у війні 1787 — 1791 рр.

Після перемоги російський уряд вирішив пере­селити чорноморців на Кубань. Справа в тому, що до чорноморських поселень масами тікали кріпаки з Правобережної України, а потім вони нерідко разом з чорноморцями рятувалися від кріпосників за Дунаєм. Скориставшися цим, ко­шовий отаман X. Чепіга, який замінив смертель­но пораненого під Кінбурном у 1788 р. С. Білого, і військовий суддя А. Головатий відправилися до Петербурга, де провадили складні переговори. Блискучий дипломатичний талант А. Головатого допоміг добитися від царського уряду не лише великої території для поселення (східне Приазов'я від Єйська до Кубані, аж до впадіння в неї ріки Лаби), але й відповідного статусу чорномор­ців, які фактично зрівнювалися з донськими ко­заками. Ця подія, що відкривала для колишніх запорожців новий край, вільний від кріпацтва, яскраво відбилася у їхній пісні «А в тисяча сім­сот дев'яносто первому року»:

А в тисяча сімсот Дев'яносто первому року Ой прийшов указ від нашої цариці З Петрограда з города.

А що пан Чепіга,

Ще й пан Головатий Зібрав своє військо,

Військо Запорізьке,

Та й подвинув на Кубань-мать.

Бувайте здорові,

Ой Дніпречко наший,

Бувайте здорові, ви куріні наші,

Тут вам без нас розвалиться.

А ми будем пити,

Пити ще й гуляти,

Розпроклятих бусурманів По горам, горам ганяти.

5 вересня (25 серпня) 1792 р. у Тамані висади­лися на берег перші чорноморські козаки-поселенці. На цьому місці у 1911 р. було встановлено пам'ятник — бронзову скульптуру запорізького козака із прапором в руках — за проектом відо­мого катеринодарського художника П. С. Косо­лапа. На пам'ятнику — напис: «Первым запорож­цам, высадившимся у Тамани 25 августа 1792 го­да...». Збоку на гранітному постаменті — худож­ній барельєф із бронзи, що зображає чорноморсь­ку козачу флотилію, яка причалила тоді до таманських берегів. Там же написані і слова пісні «Ой годі нам журитися».

Невдовзі у приазовські та прикубанські степи прибуло понад 25 тисяч чорноморських козаків з сім'ями. Біля Карасунського Кута вони заснува­ли місто Катеринодар (нині — Краснодар), яке стало їхньою столицею, чимало станиць та хуторів. Характерно, що більшість цих станиць успад­кувала назви українських міст, запорізьких куре­нів, наприклад: Кущівська, Канівська, Новотитарівська тощо. Поряд з чорноморцями Кубань од­ночасно заселяли й донські козаки, станиці яких знаходилися далі на схід.

У 1832 р. колишні донці створили особливе ко­зацьке військо, відоме під назвою «Кавказького лінійного війська». З 1841 р. обидва Кубанські козацькі війська — Чорноморське і Лінійне — значно розширюють свою територію, просуваю­чись до прикаспійських степів на сході і до Кав­казьких гір і Чорного моря на лівому березі Кубані (Закубання).

Поруч з офіційною колонізацією, яку провадив царський уряд, на Кубань стали масово тікати кріпаки з Росії та України. Незважаючи на суво­ру заборону царської адміністрації, навіть вільні українські поселенці, колишні запорізькі козаки, спродували свою землю, будинки й худобу і тіка­ли у Чорноморію. У листопаді  1860 р. Чорноморське козацьке військо було злито з Кавказь­ким лінійним і отримало назву Кубанського коза­цького війська, яке існувало до 1920 року. Ку­банські козаки, відомі під назвою пластунів, брали активну участь у Кримській війні, російсько-турецькій війні 1877—1878 рр., російсько-японській війні 1904 р., першій світовій війні. Вони, як і інші потомки запорізьких ко­заків, відіграли помітну роль у формуванні Терського козацького війська, козацьких військ Середньої Азії та Сибіру.

Поселившись на Кубані, колишні запорожці та українські селяни принесли з собою українську мову і культуру, які тут розвивалися у тісному взаємозв'язку з мовою і культурою братнього ро­сійського народу. Не випадково саме на Кубані у 1880 р. І. Ю. Рєпін розшукав найбільш вдалі ти­пажі для своєї знаменитої картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану». І сьогодні на Кубані живуть потомки донських і запорізьких козаків, і чимало що нагадує нам нині про їхніх мужніх предків.