ЗАПОРОЗЬКА СІЧ НА БАЗАВЛУЦІ

ЗАПОРОЗЬКА СІЧ НА БАЗАВЛУЦІ

Базавлуцької Січі (1593– 1638 pp.). Значну увагу приділено організації січової громади, розкриттю її ролі в боротьбі проти турецько-татарської агресії та ґенезі визвольного руху в Україні. Ключові слова: Запорозька Січ, Базавлук, січова громада. Історія становлення козацької твердині на Запорожжі привертала увагу не одного поколін­ня дослідників. Вагомий внесок до вивчення пи­тання зробили Л. Падалка, Д. Яворницький, В. Голобуцький, А. Гурбик та ін. Вод­ночас залишається низка питань щодо виник­нення, локалізації та функціонування однієї з перших запорозьких січей – Базавлуцької. Час заснування Січі на дніпровському остро­ві Базавлук не викликає сумніву.

Мал. 1.  Карта Запорозьких Січей 1552-1775 роках.

Восени 1593 р. нечисленна козацька залога на Томаківці не ви­ тримала натиску кримських татар, внаслідок чо­го запорозька твердиня була зруйнована. Відновлення козацького форпосту на південному при­ кордонні не забрало багато часу, оскільки у зведенні укріплених городків, острогів або ж за­ сік за дніпровими порогами козацтво вже мало значний досвід. Задовго до Хортицького замку такі засіки функціонували як осередки для літ­ніх промислів української людності на межі з татарськими кочів’ями. Великий Луг був добре освоєний козаками, і вони не випадково обрали новим місцем для облаштування Січі Базавлуць­кий острів. Локалізацію останнього гранично чітко визначив посол німецького імператора Рудольфа II в Україні (1594 р.) Еріх Лясота, який прибув на Запорожжя з метою агітації козаків виступити на боці Австрії проти Туреччини і за­ лишив нащадкам цінне свідчення з історії Базав­луцької Січі. Лясота зазначив, що острів лежав у «Чортомлицькому Дніприщі, приблизно 2 ми­лі. В той час на ньому був козацький табір». Дослідники, як правило, обходили увагою ці лаконічні рядки твору спостережливого інозем­ця. Причини такого «легковажного» ставлення до унікального джерела пояснюються досить просто. Відсутність докладних свідчень про Ба­завлуцьку Січ не стимулювало учених до обран­ня її за об’єкт спеціальної студії. Відповідно, пам’ять про події на Запорожжі цієї доби посту­ постиралася, а окремі з них важко піддаються ідентифікації. Так, наприклад, у листах запорозьких ватажків Самійла Кішки і Левка Івановича вказано місце їх написання – «Чортомлик», що могло тлумачитися по-різному. Саме тому деякі історики ототожнювали назву річки Чортомлик з однойменною дніпровською протокою-річищем, на якій лежав острів Базавлук. Водночас від­ стань між островом і місцем розташування на правобережній материковій частині Чортомлицької Січі, зведеної в 1652 р., зовсім незначна. То­му, очевидно, на картосхемі Запорозьких січей Д. Яворницького початки «Старої», під якою ро­зуміється Чортомлицька Січ, означена кінцем XVI ст..  При цьому, вчений зробив логічне припущення, що в XVI ст. острів у Чортомлицькому річищі, який лежав у злитті річок Підпільної, Скарбної і Павлюка, міг називатися Базавлуком. Початки ж Чортомлицької Січі досить чітко зафіксовано в джерелах через 58 років після відвідання Еріхом Лясотою січової громади на Базавлуці. Цікавим є також топографічне свідчення про локалізацію Базавлуцької Січі імператорського посланця до українських козаків. У його цілком конкретному повідомленні йдеться про відстань Щербак В. О. Запорозька січ на базавлуці 5 у 2 милі від місця розподілу головного річища Дніпра на рукави, що на південь від Микитиного Рогу, до о. Базавлук по Чортомлицькому річи­щі – шляху, по якому Еріх Лясота добирався до Запорозької Січі. На карті дніпровського басей­ну до створення штучного Каховського моря дорогу імператорського посла можна легко від­ творити. Щоправда піщані береги Базавлуку за кілька століть зазнали значної руйнації і сам ост­рів помітно зменшився. Вибір місця для нової Січі зумовлювався насамперед його важкою доступністю для татар і турків. Кіннота кримчаків не в змозі була швидко пересуватися по болотистій місцевості. До того ж, як писав Боплан, «у цих місцях нічого не змогли б вдіяти усі турецькі сили. Тут загинуло багато турецьких галер, що переслідували козаків, коли ті поверталися з Чорного моря. Запливши у ці лабіринти, вони (галери) не могли знайти дороги назад, а козаки, обстрілюючи їх зі своїх човнів, захованих за очеретами, завдавали їм жару. Відтоді галери не піднімаються вище, аніж на 4–5 льє (по плавнях Великого Лугу – В. Щ.). Розповідають, що у Військовій Скарбниці в цих протоках козаки заховали багато гармат, і жоден не може дізнатися, де саме. Бо, окрім того, поляки ніколи не бувають у цих місцях, ко­заки зберігають це у таємниці і не видають її. Будівництво укріплення на о. Базавлук розпчалося, вочевидь, восени 1593 р. і йшло швидки­ми темпами. Перед дерев’яною палісадою було насипано земляні вали, на бійницях вартових веж встановлено гармати. Через брак докумен­тальних свідчень важко визначити площу власне Січі на острові, який мав форму трикутника і був видовжений униз по течії річища. Ймовірно, що територія Січі охоплювала північну, підвищену, частину, де розташувалися укріплення і відкри­вався широкий краєвид навколишніх просторів. Дальші підступи до твердині охоронялися варто­вими вежами, виставленими в степу. При появі ворога козаки запалювали на них суху траву або ж хмиз, від чого здіймалося полум’я і стовп ди­му. Цей сигнал передавався від вежі до вежі, сповіщаючи січовиків про небезпеку. Прибувши на Запорожжя, Еріх Лясота зали­шив нащадкам цінні матеріали не лише про ло­калізацію Січі, а й її військово-політичну органі­зацію – кіш. Щоденник німецького посла фак­тично є першою документальною розповіддю про життя січового братства. Перебування у по­вних небезпеки умовах степу змушувало козаків, незважаючи на відмінності в походженні і харак­терах, об’єднуватися у згуртоване товариство. Запорожці проникалися духом взаємовиручки та взаємодопомоги й підкорялися кошовим звича­ям і традиціям, без яких немислимим було б їхнє існування. Січ давала козакам свободу, відкрива­ла широкий простір для подвигів і слави, матері­ального забезпечення, але водночас від них ви­магалося суворого дотримання основ кошової організації. Вищим органом влади на Запорозькій Січі була рада, право участі в якій мали всі без винят­ку козаки. Для переобрання січової старшини щороку 1 січня збиралися загальні козацькі ра­ди. Крім того, незалежно від часу, за потребою, скликалися неординарні ради для розгляду тер­ мінових і невідкладних питань, але обов’язково з присутністю кошового отамана. У час прибут­тя імператорського посла запорозький ватажок Богдан Микошинський перебував у морському поході, тому довелося зачекати більше тижня. Лише 20 червня Еріха Лясоту і його помічників – Станіслава Хлопицького  та Якуба Генкеля – запросили до кола на раду викласти суть місії. По­сол звернув увагу на порядок голосування запо­рожців. Після оголошення пропозиції козаки «розділилися на два кола, як завжди, коли обго­ворювали щось важливе. В одному була старши­на, у другому – прості люди, яких називають черню. Обговоривши все між собою, чернь ухва­лила своєю звичайною acclamation (згода без голосування. – В. Щ.) податися на службу до його цісарської величності, на знак чого кидала вгору шапки, після чого побігла до другого, старшинського кола і пригрозила, що коли хтось буде проти, вони його втоплять у воді. Але старшина відразу погодилася». По залагодженні домовленості гриміли литаври і гарматні постріли. Виконавча влада на Січі належала кошовому отаману. Про значення цієї посади в козацькому товаристві та характер виборів кошового яскра­во свідчать спостереження Боплана: «Коли збе­руться усі старі полковники і старі козаки, що користуються серед них пошаною, кожен з них віддає свій голос за того, кого вважає за найзді­бнішого, і той визначається більшістю голосів. Якщо обраний не хоче приймати посаду, відмов­ляється невмінням, малими заслугами, браком досвіду чи похилим віком, це йому не допома­гає... Якщо обраний козак приймає на себе обов’язки старшого, то дякує зібранню за виявлену честь, хоча [додає, що] недостойний і для такої посади нездатний, далі ж, однак, урочисто запевняє, що докладе зусиль і старання, аби гід­но послужити всім взагалі, так і кожному зокре­ма, і що завжди готовий покласти своє життя за своїх братів (так вони називають між собою один одного). На ці його слова кожен плеще в долоні, вигукуючи: “Слава! Слава!” і т. д. Потім усі один за одним відповідно до свого рангу йдуть вклонятися йому. Вибори кошового отама­на знаменували кульмінаційний момент ради. Оскільки від даної кандидатури значною мірою залежало життя на Січі протягом цілого року. Інші старшини – суддя, осавул, обозний та пи­сар – не відігравали такої визначної ролі, як кошовий. Влада останнього поширювалася не лише на січове військо, а й на всю територію Запорожжя. У житті запорозької громади особливе місце відводилося курінному отаману – безпосеред­ньому начальникові куреня, своєрідного козаць­кого земляцтва. Назви куренів, як правило, по­ ходили від місцевості, де раніше проживали козаки на волостях. Кількість куренів не була стабільною. Михайло Слабченко нараховував їх на Базавлуці сім: Пашківський, Титарівський, Дерев’янківський, Поповичівський, Іванівський, Канівський, Дядьківський. У майбут­ ньому спостерігалася тенденція до зростання їхньої кількості. Це відбувалося з поповненням Січі вихідцями із різних регіонів Наддніпрян­щини та Лівобережжя. У кожному курені проживало від кількох де­сятків до сотні й більше козаків. Від чисельності мешканців залежали й розміри запорозького житла – куреня, зробленого з верболозу, обмаза­ного глиною і вкритого очеретом. За свідченням Еріха Лясоти, покрівлею слугували кінські шку­ри. Очевидно, на той час козаки ще не встигли завершити зведення житлових приміщень, тим­ часово залишивши літній варіант. Курені розташовувалися навколо січового майдану, де від­ бувалися козацькі ради. Ближче до майдану міс­тився будиночок кошового отамана та пушкарня. Про зрілість кошової організації на Базавлуці свідчить такий елемент її функціонування як ведення міжнародних зносин, які наприкінці XVI ст. набрали якісно нового змісту. В цей час європейський світ постав перед реальною загрозою османської агресії. Під егідою папи римського була створена «Ліга християнської міліції». Значну роль у майбутньому збройному конфлікті відводилося запорозькому козацтву. Восени 1593 р. папа Климент VIII вислав свого нунція хорватського священика Алессандро Комуловича до українських козаків з дорученням офіційно залучити їх до Ліги. Відповідно до інструкції, папський легат мав вести переговори із запорожцями на прикордонні Речі Посполитої: у Кам’янці, Каневі, Корсуні або Черкасах. У листі Климента VIII до козаків відзначається поінформованість Риму про їхню хоробрість і військову відвагу. Вагомим додатком до послання понтифіка із закликом до боротьби з неприятелем святого Хреста мали стати 12 тисяч дукатів як аванс для початку кампанії. Решту обіцялося виплатити під час війни. Проте маршрут Комуловича пролягав через Поділля, де йому порадили звернутися за допомогою до київського воєводи князя Костянтина Острозького. Очевидно, через конфлікт Януша Острозького з козацьким гетьманом Криштофом Косинським папський посланець не знайшов шляху до Січі. Під час зупинки у Снятині він вів переговори з місцевим старостою Миколою Язловецьким колишнім старшим козацького реєстру, який продовжував підтримувати тісні контакти із запорожцями. Тому, очевидно, не без ініціативи Язловецького в грудні 1593 р. відбувся похід козаків на турецькі придунайські міста. З Січі виступили реєстровці на чолі з гетьманом Григорієм Лободою. Експедиція завершилася взяттям Білгорода та Джурджі, звідки запорожці повернулися з великою здобиччю. У контексті тогочасної політики папської курії відбувався й згадуваний уже візит в Україну посланця німецького імператора. Еріх Лясота докладно зафіксував церемоніал прийняття іноземних посольств на Січі. За його свідченням, при наближенні до Базавлука послів зустріла делегація у складі кількох заслужених і авторитетних запорожців, які привітали прибулих від імені всього січового товариства. Вступ іноземців на Січ супроводжувався гарматними пострілами. Повернувшись із походу, Богдан Микошинський у супроводі кошових старшин прийняв Еріха Лясоту і вислухав його пропозиції. Наступним етапом переговорів мав бути виступ імператорського посла на козацькій раді. Проте сценарій був дешо порушений запорожцями. Річ у тім, що одночасно з Еріхом Лясотою на Січ прибув посланець московського царя Василь Никифорович. Старшина знала, що він буде згадувати у своїй промові «цісарську величність». Тому Микошинський завбачливо попередив Лясоту, щоб надання першості у виступі на козацькій раді посланцю з Москви не послужило приводом до непорозуміння, оскільки добре відомо, що «його імператорська величність стоїть вище всіх інших європейських володарів і тому його послів необхідно було б вислухати першими». З цього незначного епізоду можна судити про чітку орієнтацію запорожців у тонкощах європейської політики. Запрошений на раду Еріх Лясота передав письмове імператорське послання, після чого його попросили залишити козацьке зібрання, учасники якого детально обговорювали умови майбутньої служби. По завершенні палких дискусій козацька депутація у складі 20 чоловік знову запросила Лясоту на раду. Запорожці загалом давали згоду на похід у Молдову і навіть за Дунай для боротьби з турецькими силами. Водночас вони висунули низку умов, головними серед яких були надання надійних гарантій від імператора Рудольфа II. Зрештою, Лясота вручив козакам хоругви, тулумбаси і 8000 дукатів як задаток за службу. Для майбутньої деталізації умов її проходження до імператора вирушили обрані на раді запорозькі посли Сасько Федорович і Нечипор. Вірчі грамоти козаків було скріплено військовою печаткою та підписом писаря Левка Вороновича. В останній день перебування на Базавлуцькій Січі, 1 липня 1594 p., Еріх Лясота записав у сво­єму «Щоденнику» про прибуття туди двох по­ сланців від Семерія Наливайка. Вони повідоми­ли про успішний похід проти татар, у ході якого наливайківці захопили близько 4 тис. коней. Ді­знавшись, що запорожці мають у них потребу, запропонували у подарунок січовикам від 1500 до 1600 голів на знак примирення і подальших спільних дій проти татар. Конфлікт, що його на­магався залагодити у такий спосіб Наливайко, був зумовлений попередньою його службою у київського воєводи князя Костянтина Острозь­кого під час придушення останнім козацького повстання під проводом Криштофа Косинсько­го. «Але, оскільки у чесного лицарства є підозра, що він їхній недруг, – занотував Лясота промову посланців Наливайка, – він хотів би особисто з’явитися у колі, покласти свою шаблю на середину й очистити себе від усіх закидів і порозу­мітися. Якщо ж лицарське коло й надалі вважа­тиме все це кривдою, він сам може віддати свою голову, щоб вони відтяли її його власною ша­блею. Але сподівається, що вони задовольняться його законним виправданням і вважатимуть його надалі своїм добрим приятелем і братом. Сподівання Наливайка справдилися: вже восени 1594 р. запорожці, очолювані гетьманом Григорієм Лободою вирушили з ним у спільний похід проти турків. За участь у козацьких виступах 1591–1596 pp. уряд Речі Посполитої скасував права і привілеї реєстрових. Поновлювалася також сеймова постанова про заборону відходу на Січ з волостей. В універсалі короля Сигізмунда III від 1 вересня 1596 р. до урядовців Київського, Волинського і Брацлавського воєводств містився наказ застосовувати проти непокірних зброю як проти ворогів Речі Посполитої. Становище запорожців ускладнювалося й тим, що урядові репресії проти них збіглися з внутрішніми чварами двох козацьких угруповань, очолюваних Федором Полоусом і Тихоном Байбузою. Консолідація в середовищі січового товариства настала з обранням кошовим отаманом славнозвісного Самійла Кішки. Останній у своєму листі до Сигізмунда III від 1 липня 1600 р. переконував у великих можливостях і користі для держави Війська Запорозького, а також висловлював надію, що король скасує баніцію1 козаків і поверне їм «старожитні вольності». Реакція з Варшави була позитивною, щоправда лише в усній формі. Стурбований спробами валаського воєводи Михайла скинути з молдовського престолу Ієремію Могилу, польський уряд відрядив до Молдови коронне військо на чолі із Станіславом Жолкевським, але цих сил виявилося замало. Тому канцлер Речі Посполитої Ян Замойський доручив Самійлу Кішці набрати на Січі охочих козаків і йти на допомогу коронному гетьманові. Особливу зацікавленість у Війську Запорозькому польський уряд виявив у період Лівонського походу 1602 p. У записці про виплату «жолду» запорожцям містяться цікаві свідчення про військо, що пере­буває на державній службі. Цей документ є над­ звичайно важливим для з’ясування специфіки життя козацької громади на Базавлуцькій Січі, де певний час фактично співіснували два військові устрої – кошовий та реєстровий. Зокрема, в записці перелічені такі посади: старший Війська Запорозького, обозний, осавул, писар, 4 полковники, 8 полкових осавулів, 20 сотників, 152 десятники, 16 прапорників, 12 пушкарів, 20 фурманів і 1799 рядових. Отже, реєстрове військо складалося з 4 полків по 500 козаків у кожному. Увагу не може не привернути офіційна назва керівника реєстру, який іменується «стар­ший», в окремих випадках – «поручник». Термін «гетьман» вживався щодо провідника військового підрозділу на час походу – реєстрового або ж запорожців, які обирали гетьманом когось із числа кошової старшини. Січ на Базавлуці стала справжньою військо­вою базою, звідси організовувалися морські та сухопутні козацькі експедиції. Запорозька флотилія складалася з кількох десятків човнів, або ж чайок, основні параметри яких зафіксував Бо­ план: «близько 60 стіп завдовжки, 10–12 стіп за­ вширшки і 12 завглибшки. Таке судно не має кі­ля; його основа – це човен з верби або липи до­вжиною до 45 стіп. Збоку він обшивається і вивершується дошками від 10 до 12 стіп за­ вдовжки і однієї стопи завширшки, які прибиті дерев’яними цвяхами... Будуються вони, як зви­кли і наші теслі, з перегородками і поперечними лавами, а потім просмолюються. З кожного боку від 10 до 15 весел, і швидкість більша, ніж у ту­рецьких веслових галер. Є також і щогла, на якій вони напинають вітрило, використовують його лише в тиху погоду, а при сильному вітрі волі­ють веслувати. Гармати козаки здобували в боях, а зберігали їх до потреби як дорогоцінний скарб у дніпровських плавнях. Велике значення у справі консолідації козацтва мала боротьба проти турецько-татарської. Із Базавлуцької Січі козаки майже щороку здійснювали військові походи до Очакова, Акермана, Кілії, Ізмаїлу, Гезлева, Кафи й інших турецьких замків на Північному Причорномор’ї. Козацькі чайки досягали й берегів Анатолійського півострова, зокрема, фортець Синопа і Трапезунда. Запорожці навіть робили спроби «обкурити мушкетним димом самий Царгород. Особливої інтенсивності морські по­ ходи набрали на початку XVII ст., коли на чолі Війська Запорозького стояв гетьман Петро Конашевич Сагайдачний. Часто козаки практикували й піші експедиції в степ та сусідні країни. При цьому запорожці застосовували своєрідну тактику бою, яка давала перевагу на рівнинній місцевості. Польський військовий комісар Якуб Собеський відзначив, що козаки везли на возах гармати, а «кожний, окрім рушниці і припасу, мусить мати ще сокиру, косу, заступ, шнури і все інше потрібне для того, щоб сипати вали або позв’язувати вози, коли доводиться йти цілим військом оружною рукою. Вони називають таке розташування возів табором, спереду і ззаду ставлять гармати, самі з рушницями прикривають боки, а коли велика небезпека наспіє, ховаються за вози і звідти бороняться немов з-за укріплення. Коли ж і сього замало, то зараз наповнюють вози землею і роблять з них міцніший вал. Такий спосіб козацької війни». Оборона табором давала запорожцям можливість стримувати більші сили противника протягом тривалого часу. До сьогодні збереглася велика кількість лис­тів турецьких султанів, кримських ханів та ін­ших високопоставлених осіб, в яких вони скаржилися польському уряду на українських коза­ків, намагалися використати походи останніх як підставу для втручання у внутрішні справи Речі Посполитої. У відповідь влада заявляла, що не може покарати запорожців, оскільки вони їй не підпорядковані. Еріх Лясота застав на Базавлуці близько 3 ти­сяч запорожців. Унаслідок масового покозачен­ня селян та міщан у першій половині XVII ст. значна їх частина вливалася в ряди січового то­вариства. Це зовсім не означає, що в пошуках кращої долі вони прибували власне на Січ. Сво­єрідною ойкуменою людності, яка не бажала ми­ ритися з кріпацькими порядками на волості, став Великий Луг. Цим можна пояснити наявність за­ лишків матеріальної культури козацтва на чис­ленних островах за дніпровими порогами. Саме тому, очевидно, не виникало проблем з організа­цією 40-тисячного війська влітку 1621 р. для по­ ходу проти полчищ турецького султана Османа II. Питання, пов’язані з підготовкою експеди­ції розв’язувалися на козацькій раді в урочищі Суха Діброва, куди з Базавлуцької Січі прибув загін запорожців на чолі зі гетьманом Яковом Бородавкою. У складі козацького війська, яке з благословенням православного митрополита Київського і Галицького Іова Борецького виру­ шило на боротьбу з «бусурманами», було й три тисячі реєстровців. Під час Хотинської битви українське козацтво відіграло вирішальну роль у розгромі турецько-татарського війська. Проте уряд Речі Посполитої не оцінив його заслуги на­лежним чином. Тому в наступні роки козацтво стає могутньою опозиційною силою колоніаль­ному режимові в Україні. З 1625 р. Запорозька Січ – центр організації повстанських загонів в Україні для боротьби проти соціального, національного й релігійного гноблення. Похід козацького гетьмана Марка Жмайла з Базавлука на волості став визначаль­ним для дій запорожців у наступні роки. Най­ більш організовану і боєздатну силу репрезентує нереєстрове козацтво, яке на відміну від козаків, що перебували на державній службі, рішуче ви­ ступало проти урядових сил. У його середовищі формуються талановиті полководці й організа­тори визвольного руху Михайло Дорошенко, Оліфер Голуб, Тарас Федорович. На Базавлуць­кій Січі з’являються перші письмові звернення у формі листів, грамот та універсалів козацтва до українського народу, зміст яких відображав праг­нення широких соціальних верств. Так, в універ­салі козацького гетьмана Якова Острянина роз­кривалася мета виступу повстанського війська із Запорожжя – «скинути при Божій помочі з вас, народу нашого православного, ярмо, неволю і ляхівське тиранське мучительство, щоб помсти­тися за вчинені образи, розор і катівські гвалти». На Січі конкретизувалася мета і за­вдання визвольного руху в Україні. Недаремно у листі до короля Владислава IV від 27 червня 1636 р. урядовий комісар у козацьких справах Адам Кисіль визнавав, що Запорожжя завжди було «опорою всіх змовників проти існуючого порядку» [8, арк. 85]. В еволюції запорозької общини формуються елементи нової української державності. Найпізніші свідчення про Базавлуцьку Січ належить до 1638 р. Постанова варшавського сейму «Ординація Війська Запорозького реєстрового, що перебуває на службі Речі Посполитої», передбачала не тільки скасування привілеїв для реєстрових козаків, а й встановлення блокади між Запорожжям і волостями, де розгорталося велике народне повстання. Два реєстрових полки мали постійно перебувати на Запорожжі, аби не допустити збору там збіглих селян і міщан, про що постійно доповідали у Варшаву місцеві власті. Реалізація урядової постанови здійснювалася дуже оперативно. На Січ виступило каральне військо, очолюване стар­ Щербак В. О. Запорозька січ на базавлуці 9 шим комісаром Казимиром Мелецьким, до скла­ду якого, крім шляхти, належали й чотири полки реєстрових козаків під проводом Ілляша Караїмовича. Коронний гетьман Станіслав Конєцпольський вручив Мелецькому спеціальну інструкцію, що зобов’язувала його негайно повернути до своїх панів кожного, хто не був записаний до реєстру, а також спалити всі запорозькі чайки для запобігання несанкціонованих урядом морських походів. У разі збройного опору Запороз­ька Січ на Базавлуці підлягала знищенню. Вагомих причин до проведення аналогічних акцій у попередній період не виникало, хоча по­ кінчити із запорозьким козацтвом прагнули не лише польські магнати та шляхта. Неодноразово такі вимоги ставили перед королем Речі Поспо­литої турецький султан та кримський хан, які вбачали в запорожцях поважну військову силу, що стала на перешкоді їхнім агресивним устрем­ лінням. Разом з тим тривала боротьба з Москов­ською державою та Туреччиною змушувала уряд Речі Посполитої не вдаватися до радикальних за­ ходів проти запорожців. Підписання Полянов­ського миру (1634 р.) з Московією й аналогічної угоди з Оттоманською Портою внесли корективи в політику Варшави щодо козацтва. Так, один із пунктів польсько-турецького договору зобов’язував сторони не допускати козаків на Чорне море, а татар – в український степ. Далися взнаки польським урядовцям й виступ запорож­ців під проводом гетьмана Івана Сулими 1635 р. та розмах козацького повстання в Україні восени 1637 р. Завдання перед Казимиром Мелецьким було не з простих, тому він відрядив на Січ делегацію з пропозицією скласти «новий» реєстр на базі існуючих шести полків. Провести такий захід після Смоленської війни, у якій брало участь більше десяти тисяч козаків, означало поповнити лави виписаних з реєстру («випищиків»), кількість яких дедалі збільшувалася, і внести розкол у середовише запорожців. Отож, шляхетське посольство повернулося з відповіддю про недоцільність таких переговорів. Спроба штурмом заволодіти Січчю на Базавлуці не дала бажаних результатів, при цьому значна кількість реєстрових перейшла на бік запорожців. Мелецький пояснював свою невдачу небажанням козаків вести міжусобну різню. У листі до польського магната і урядовця С. Потоцького він скаржився, що воювати з допомогою козаків «проти їх же народу – як вовком орати». Реляція реєстрових – учасників походу до брацлавського воєводи – також містить цікаві свідчення про причини невдачі експедиції. Зокрема, в документі йдеться про спробу взяти Січ приступом силами кінноти, що мала добиратися туди по воді. Це, звичайно, було пов’язано з великими труднощами, тому важко було без човнів запорожцям щось заподіяти. Отже, острівне розташування Базавлуцької Січі серед Великого Лугу ускладнювало її здобуття ворогом: як татарами, так і урядовими силами. Битва запорожців із загоном Мелецького стала останньою героїчною сторінкою в історії Базавлуцької Січі. Водночас капітуляція повстанського війська, очолюваного Дмитром Гунею, на Старці в серпні 1638 р. дала можливість польному гетьманові М. Потоцькому розправитися з окремими загонами народних месників на Наддніпрянщині та Лівобережжі. Частина кварцяного війська з аналогічною місією відправилась на Запорожжя. У другій половині серпня великими силами карателі підійшли до Базавлука і штурмом здобули Січ. На сьогодні в джерелах не збереглося свідчень про зруйнування Базавлуцької Січі коронним військом. Однак її залишки, зафіксовані сучасником тих подій Гійомом Левассером де Бопланом, дають підстави для таких тверджень. Відомі інші факти шляхетського терору над учасниками козацького повстання, в результаті якого, за словами літописця, «багато козаків добрих і славних різними тортурами загубили». Час­тина запорожців, зокрема й один із керівників повстання Дмитро Гуня, залишили Запорожжя і прибули на територію Війська Донського. У на­ ступні роки вони неодноразово здійснювали спільні походи з донськими козаками проти ту­рок і татар. Натомість Запорозька Січ опинилося під жорстким контролем властей, хоча потреби оборони південного прикордоння усе ж зумови­ли збереження козацької залоги. Місцем її роз­ташування став легкодоступний з боку степу так званий Микитин Ріг, де здавна існував перевіз через Дніпро. Таким чином, Базавлуцька Січ, поставши на одному з дніпрових островів Запорожжя, протягом більш як чотирьох десятиліть служила цен­тром свободолюбивої козацької громади. Запо­розька твердиня була надійним форпостом бо­ротьби проти турецько-татарської агресії. Разом з тим на Січі формувалися і згуртовувалися опо­зиційні сили щодо колоніального режиму в Україні.