ПОВСТАННЯ КОЗАКІВ-НЕВІЛЬНИКІВ НА ТУРЕЦЬКИХ ГАЛЕРАХ

ПОВСТАННЯ КОЗАКІВ-НЕВІЛЬНИКІВ НА ТУРЕЦЬКИХ ГАЛЕРАХ

Найгірша доля випадала тим невільникам, кот­рих змушували бути гребцями на галерах. Сюди, насамперед, потрапляли козаки — найзапекліші вороги Османської імперії та Кримського хан­ства, а також ті, хто із зброєю в руках мужньо чинив опір нападникам, неодноразово тікав із полону. Переважну більшість невільників-гребців складали полонені запорожці і донці, про що свідчать різні джерела. Характерно, що турецьке слово «кадирга», тобто галера, у дещо зміненому вигляді перейшло в російську, українську та бі­лоруську мови і стало означати тяжке ув'язнен­ня, виснажливу працю. Чеський шляхтич Вацлав Вратислав, котрий на власному досвіді пізнав долю гребця-невільника, писав наприкінці XVI сто­ліття: «Неможливо уявити і повірити у те, щоб жива людська душа знесла й витерпіла такі жах­ливі поневіряння».

Минали століття, галерний молох поглинав тисячі нових жертв, а становище невільників не змінювалося аніскільки. Ось у 1719 р. російський паломник М. Г. Нечаев, огля­даючи галери, що стояли у Стамбулі, зробив у своєму щоденникові красномовний запис: «Ті страшенні поневіряння, які зносять невільники на каторгах, годі описати... Вони від горя плачуть і волають: «Краще б нам не народжуватися на світі!»

Небезпідставно побоюючись виступів цих не­вільників, капітани турецьких галер вживали запобіжних заходів. Гребці були прикуті по кіль­ка душ до банок, а кожен і сам був прикутий за одну чи дві ноги до цих же банок. Нерідко кандалами сковувалися і руки, але так, щоб не зава­дити греблі. У відкритому морі турки одягали на кожного невільника залізні наплечники чи кола, щоб вони не могли напасти на своїх мучителів. Кандали не знімалися навіть під час роботи з парусами, а також під час виходу на берег. По відношенню до невільників турецьке команду­вання завжди керувалося терористичною системою управління й покарань. Найжорстокіше по­водження з гребцями було нормою. Невільників, які не працювали на повну силу, наглядачі били по голому тілу ременем з волячої шкіри або мок­рим канатом, змоченим у воді. Вся картина страшних знущань над людьми стисло і точно змальовується в українській народній думі «Не­вільники на каторзі»:

У три ряди бідних нещасних невільників посаджено,

По два та по три докупи посковано,

По двоє кайданів на ноги поскладено,

Сирою сирицею назад руки позв'язано...

Залізо-кайдани ноги пооббивало,

Козацьке молодецькеє тіло до костей постирало...

То турки-яничари добре дбали,

По три пучки тернових у руки червоної таволги набирали, Од ряду по ряду заход жали

Та по три рази в одно місто бідного невільника затинали, До костей козацькеє тіло молодецькеє оббивали,

Кров християнську неповинно проливали.

Та козаки-невільники не мирилися із своєю долею, тікали з галер при найменшій змозі, від­мовлялися гребти у критичні моменти морських битв, що змушувало турок до капітуляції. Ту­рецькі галери ставали у цей час влучною мішен­ню для християнських гармат і тоді нерідко йшли на дно. Так козаки-невільники гинули, жертву­ючи собою в ім'я перемоги над ворогом. Історія пам'ятає також повстання невільників на турець­ких галерах у Чорному, Азовському, Егейському та Середземному морях, причому козаки відігра­вали там першорядну роль. Так, у 1613 р. під час бою між турецькою та іспанською ескадрами у Середземному морі підняли успішне повстання 400 гребців-галерників. Восени 1627 року відбу­лося найвизначніше з повстань рабів-галерників, яке було оспівано у народній думі «Самійло Кішка». В той час у гирлі Дніпра згідно з наказом султана Мурада IV будувався замок проти запо­різьких козаків, «дуже страшних всім туркам». Виконавши султанське доручення, турецький адмірал Касимбек із своєю ескадрою (чотири галери) повертався додому, в єгипетський порт Олександрію. Касимбек був дуже багатим ту­рецьким вельможею, носив титул губернатора «Даміати і Розетти», тобто єгипетських провін­цій, які знаходилися у гирлі Нілу. Разом із своїм братом Махмедом Касимбек вів значну торгівлю у рідній Олександрії і в усьому Єгипті. Ескадра Касимбека припливла до Стамбулу без пригод. Тут на борт галери піднялася дружина відомого каді, тобто судді, Юсуфа, яку звали Рахмет Радині. Разом з нею на корабель Касимбека при­були її слуги та рабині. Незабаром корабель підняв паруса і через протоки Босфор та Дарданели вийшов до Егейського моря. Тут вся ескадра зібралася у гавані порту Метеліно (сучасне місто Мітіліні) у східній частині острова Лесбос. На­бравши провіанту та прісної води, Касимбек намірився продовжувати плавання, але на морі розпочався шторм. Втомившися від змагання із стихією, Касимбек звелів кораблям повертатися до гавані. Три галери кинули якір у так званому «широкому порту» міста Метеліно, а флагманська галера — у «вузькому», на відстані в третину милі від інших.

12   листопада 1627 р. у другій половині дня Касимбек разом із 70 матросами, солдатами та чиновниками зійшов на берег. На галері залиши­лося 80 душ команди, а також 242 невільники- гребці. Основна маса невільників складалася із росіян та українців, хоч, вірогідно, що серед них були й білоруси та поляки. їх товаришами по не­щастю були 22 турки, засуджених на галери за якісь провинності, а також три греки, два італійці та один англієць. Турецькі матроси та наглядачі втомилися і вирішили поспати, і цей сприятливий момент невільники використали якнайкраще.

Ініціатором повстання був Марко Якимовський, український шляхтич, уродженець міста Бар на Поділлі. У жовтні 1620 р., коли польська армія зазнала нищівної поразки від турецько-та­тарських військ на Цецорських полях у Молдавії, він, як і багато інших, потрапив до неволі. Опи­нившись на галерах, Якимовський зумів увійти в довіру до турків, і йому було навіть дозволено знімати удень кандали і прислужувати на палубі турецьким матросам. Його сподвижниками у цьо­му ділі були Степан Сатановський та Іван Стольчина, котрі теж працювали удень без кандалів. Незважаючи на деякі коливання, оскільки у разі невдачі їх чекала мученицька смерть, вони уважилися спробувати щастя. Спочатку всі троє пробралися на кухню, де озброїлися важкими палицями, їм спробували перешкодити у цьому турецький кухар та грек-потурнак, тобто той, хто перейшов з християнства у мусульманську віру, але повстанцям вдалося їх перемогти. При цьому Якимовського було поранено у голову та лопатку. Відважна трійка захопила після цього справжню зброю й почала визволяти з кайданів своїх товаришів, прикутих до весел. Турки, які дрімали на кормі, чули галас та шум, але вважа­ли, що почалася бійка (це інколи бувало поміж гребців). Тим часом бій розгорався. Якимовський на чолі групи повстанців, які озброїлися киями, котлами та всім, що потрапило під руку, вдарив на корму. Сам Якимовський забив у поє­динку потурнака-неаполітанця Мустафу, який з особливою жорстокістю знущався над невіль­никами. Турецька команда була перебита, вики­нута в море, частково взята у полон. Після цього повстанці обрубали якірні канати й вийшли в море. По них почали бити турецькі гармати з берега, але не заподіяли ніякої шкоди.

В цей час на берег прибіг Касимбек. Кинув­шися в море, він став по пояс у воді, рвав на собі бороду у безсилій люті і заклинав повстанців повернутися. Одразу ж були послані в погоню три галери з його ескадри. Але в цей час буря настільки посилилася, що турецькі галери зму­шені були припинити гонитву. Повстанцям же втрачати не було чого, позаду була вірна смерть, а попереду все ж залишався шанс на спасіння. Вони обрали своїм капітаном Якимовського, кот­рий взяв курс на південний захід, до Італії. Наприкінці другого тижня плавання, щасливо уникнувши зустрічі з турецькими кораблями, повстанці обійшли Пелопонес і зупинилися біля маленького острова Строфади в Іонічному морі. Тут вони набрали свіжої води, а грецьким пра­вославним ченцям, які проживали на острові, подарували 200 реалів із багатої здобичі, котра дісталася їм на флагманській галері. Пізніше во­ни досягли Південної Італії. Пройшовши уздовж східного узбережжя Калабрії, вони увійшли до Мессінської протоки і кинули якір у гавані Мессіни. Це сталося 7 грудня 1627 р. У Сіцілії по­встанці пробули місяць і на честь спасіння за­клали тут каплицю. На початку січня 1628 р. вони отримали дозвіл від віце-короля Королів­ства Обох Сіцілій Фердинанда III Габсбурга прибути до міста Палермо і одразу ж відправи­тися в путь. Тут вони подарували волю 22 туркам-невільникам, своїм колишнім товаришам по нещастю. Вони відпустили на волю і Рахмет Радині, жінку судді Юсуфа, хоч і могли отримати за неї великий викуп, а також чотири її служниці-християнки. Стала вільною і рабиня Кате­рина, котру везли в Олександрію на продаж. На італійській землі зустрілися з віце-королем. Піс­ля цього у Палермо поміняли галеру на два невеличких суденця і на них попливли до Риму, куди прибули 16 лютого 1628 р. Тут вони були урочисто прийняті римським папою Урба­ном VIII, кардиналами Карлом і Тадеєм Барберіні, подарували їм трофейні прапори та ліхтар з турецької галери. Потім вони вирушили на батьківщину. Основна маса повстанців у травні 1628 року прибула до Кракова у Польщі, звідки рукою було подати до рідної землі.

Історію цього повстання виклав на сторінках своєї книжечки, виданої в Римі у 1628 р., італій­ський автор Марко Томазо Марнавізіо. У тому ж році вона була перевидана у Римі та Флорен­ції видавцем Франческо Онофрі, а також перекладена на німецьку та польську мови. Цікаво, що основна сюжетна лінія і навіть чимало по­дробиць вповні збігаються із українською народною думою про козака Самійла Кішку, що підняв повстання на турецькій галері. Є навіть підстави вважати, що Марко Якимовський та Самійло Кішка були однією й тією ж особою.

Аналогічне повстання вибухло у 1642 р. на ту­рецькій галері, яка знаходилася у Мармуровому морі. Його очолили Роман Катіржний — майбут­ній ніженський полковник у війську Богдана Хмельницького, донський козак Іван Мошкін, запорожець Іван Симонович та італієць-потурнак Сильвестр з міста Ліворно. Під час повстання було вбито й викинуто за борт 220 членів турець­кої команди, а взято у полон ще 34. Повстанці і на цей раз поверталися додому через Італію, про що свідчить нова брошура Марнавізіо. Цікаво, що Роман Катіржний, як можливо і ще дехто з козаків, залишився на чотири роки слу­жити у війську Філіпа III Габсбурга, а на відо­мість про початок визвольної війни на Україні повернувся на батьківщину.

Джерела свідчать також про повстання на ту­рецьких галерах, в яких брали участь запорожці і донці у 1654, 1665, 1697 та інших роках. Вони яскраво засвідчили незламність духу і волелюб­ність козаків, міцні традиції дружби російського, українського та інших народів у боротьбі проти завойовників.