Повстання Я. Остряниці та «Ординація Війська Запорозького»

Да­та і місце

3–4 (13–14) чер­вня – 28 лип­ня 1638 р., Ліво­береж­на Ук­раїна, зго­дом – місцевість за 15–20 км на південь від гир­ла ріски Су­ла, поб­ли­зу се­лища місь­ко­го ти­пу Гра­дизьк Гло­бинсь­ко­го рай­ону Пол­тавсь­кої об­ласті. «Ор­ди­нація» ух­ва­лена сей­мом у бе­резні 1638 р. у Вар­шаві, 30 сер­пня 1638 р. ого­лоше­на ко­закам на раді в Києві, ос­та­точ­но прий­ня­та 24 лис­то­пада 1638 р. в уро­чищі Мас­ло­вий Став.

Дій­ові осо­би

Вій­сько Речі Пос­по­литої: Ми­колай По­тоць­кий; Станіслав «Ре­вера» По­тоць­кий; Самій­ло Лащ; князь Єремія Ви­шене­вець­кий (1612–1651; герб «Ко­рибут», з 1646 р. воєво­да русь­кий, мо­гутній маг­нат, один із най­ви­датніших річпос­по­литсь­ких воєна­чаль­ників до­би «зо­лото­го спо­кою» та Хмель­нич­чи­ни, без­жаль­ний ге­рой про­валь­ної для Речі Пос­по­литої кам­панії 1648 р., Зба­ража, Бе­рес­течка, ор­ганіза­тор ко­лонізації Ліво­береж­ної Ук­раїни, успішний адміністра­тор).

Ко­заць­ке вій­сько: геть­ман Яків Ос­тря­ниця (Ос­тря­нин,? – 1641; герб «То­нач», пол­ковник реєстро­вого вій­ська, учас­ник Смо­ленсь­кої вій­ни 1632–1634 рр. з Мос­ковією, з вес­ни 1638 р. геть­ман не­реєстро­вого ко­зац­тва, досвідче­ний пол­ко­водець); пол­ковник Кар­по Ски­дан (?–1638; зго­дом брав участь у пов­станні Пав­лю­ка та Ос­тря­ниці, стра­чений); Дмит­ро Гу­ня (? – після 1640; 1638 р. геть­ман, ге­рой бит­ви під Жов­ни­ном та об­ло­ги на Ста­риці, ос­тання згад­ка – ке­рував морсь­ким по­ходом за­порожців і донців про­ти турків).

Пе­реду­мови події

За­порожці спро­бува­ли взя­ти ре­ванш за прог­ра­ну кам­панію 1637 р. На­весні 1638 р. Вій­ська Ос­тря­ниці розділи­лися на три час­ти­ни. Пер­ша з них під про­водом геть­ма­на, про­сува­ючись лівим бе­регом Дніпра, зай­ня­ла Кре­мен­чук і по­вер­ну­ла на Хо­рол і Омель­ник. За­порозь­ка фло­тилія на чолі з Дмит­ром Гу­нею підня­лася Дніпром і зай­ня­ла пе­реп­ра­ви. Ски­дан із ве­ликим за­гоном про­сував­ся пра­вим бе­регом Дніпра і зай­няв Чи­гирин. Най­ближ­ча ме­та, яку пе­ред со­бою пос­та­вили пов­станці, по­ляга­ла у ви­нищенні час­ти­ни ко­рон­но­го вій­ська на чолі з С. По­тоць­ким, що сто­яло на Ліво­бережжі. С. По­тоць­кий, дістав­ши відо­мості про наб­ли­жен­ня Ос­тря­ниці, ру­шив й­ому на­зустріч.

Хід події

Ос­тря­ниця вирішив обо­роня­тися, ота­борив­шись нап­рикінці квітня у чу­дово укріпле­ному місці – під містеч­ком Гол­тва, там, де од­ной­мен­на річка впа­дає у Псел. Нев­довзі до Гол­тви підій­шов С. По­тоць­кий, кот­рий спо­чат­ку бло­кував вій­сько Ос­тря­ниці, а потім 25–26 квітня спро­бував узя­ти за­мок штур­мом. Це ви­яви­лося ве­ликою по­мил­кою річпос­по­литсь­ко­го воєна­чаль­ни­ка: ко­заки відби­ли штурм, при­чому за­гинув май­же увесь кіль­ка­тисяч­ний загін реєстровців Ілля­ша Ка­раїмо­вича, кот­рий мав зай­ня­ти міст. Та­кож повністю за­гинув загін німець­кої най­ма­ної піхо­ти, ото­чений за­порож­ця­ми. По­тоць­ко­му до­вело­ся зня­ти об­ло­гу і відсту­пати до Лу­бен, аби не заз­на­ти цілко­витої по­раз­ки. Фак­тично з 1630 р. за­порожці здо­були пер­шу ве­лику пе­ремо­гу над ко­рон­ним вій­ськом.

Те­пер пов­сталі кон­тро­люва­ли біль­шу час­ти­ну Ліво­береж­жя і мог­ли роз­ви­вати свій успіх далі – від звістки про пе­ремо­гу ко­заків по­чало роз­го­рятись серй­оз­не пов­стан­ня се­ред се­лян ліво­береж­них сіл і слобід. Ос­тря­ниця зро­бив спро­бу роз­би­ти Станісла­ва По­тоць­ко­го ос­та­точ­но, ата­кував­ши ко­рон­не вій­сько під Луб­на­ми. Про­те по­гано підго­тов­ле­ний штурм поль­ських по­зицій 6 трав­ня закінчив­ся тяж­ки­ми втра­тами для обох сторін, які че­кали підкріплень. До Ос­тря­ниці ма­ли підій­ти донські ко­заки і вій­ська Ски­дана, до С. По­тоць­ко­го – хо­руг­ви й­ого ро­дича, поль­но­го геть­ма­на, і надвірне вій­сько кня­зя Є. Виш­не­вець­ко­го, роз­лю­чено­го тим, що в й­ого во­лодіннях ха­зяй­ну­вали ко­заки. Князь Єремія діяв блис­ка­вич­но: він ра­зом із кінно­тою Ми­колая По­тоць­ко­го пе­рехо­пив ве­ликий загін ва­тажків Пу­тивль­ця, Мур­ки та Ріпки, що й­шли на до­помо­гу Ос­тря­ниці й роз­ми­нули­ся з геть­ма­ном усь­ого на кіль­ка го­дин, і зни­щив й­ого. Роз­важли­вий Ос­тря­ниця об­рав, ма­буть, єди­не пра­виль­не в тій си­ту­ації рішен­ня – зно­ву спро­бував зак­ласти міцний табір і зму­сити ко­рон­не вій­сько штур­му­вати й­ого, вод­но­час сподіва­ючись на по­ширен­ня пов­стань у ти­лу По­тоць­ко­го. Під заг­ро­зою за­хоп­лення пов­стан­ця­ми був Київ – ту­ди вже вдер­ли­ся ко­заки і по­чали ни­щити плав­за­соби, і тіль­ки нес­подіва­на ата­ка кінно­ти Ла­ща зму­сила їх відсту­пити. У 20-х чис­лах трав­ня Ос­тря­ниця за­лишив табір біля Лу­ком­ля, пе­рей­шов на річку Сніпорід (сь­огодні – Сліпорід), вод­но­час спро­бував­ши ото­чити вій­ська По­тоць­ко­го і Виш­не­вець­ко­го. Для ць­ого силь­ний загін пол­ковни­ка Со­киря­вого мав нес­подіва­но за­хопи­ти ко­ней у та­борі По­тоць­ко­го і зай­ня­ти сто­лицю ліво­береж­них во­лодінь Виш­не­вець­ко­го – Луб­ни. Про­те досвідче­ний за­поро­жець Со­киря­вий ви­пад­ко­во пот­ра­пив у по­лон до реєстровців, а й­ого вій­сько, за­лишив­шись без ва­таж­ка, бу­ло роз­би­те і час­тко­во зни­щене Виш­не­вець­ким. На до­питі Со­киря­вий роз­повів, що Ос­тря­ниця зневірив­ся в мож­ли­вості пе­ремо­ги і го­тує відступ на землі Мос­ковсь­кої дер­жа­ви. Але на цей мо­мент ко­заць­кий геть­ман, схо­же, втра­тив кон­троль над своїм різно­шер­стим вій­ськом – ря­дові пов­станці ви­мага­ли й­ти вниз Су­лою, в нап­рямку Січі, і на об’єднан­ня зі Ски­даном.

Пе­ред бит­вою під Луб­на­ми Ос­тря­ниця мав до 12 тис. во­яків, знач­ну час­ти­ну з яких ста­нови­ли по­гано оз­броєні та нав­чені пов­станці, ад­же ба­гато реєстровців до пов­стан­ня не приєдна­лися. Станіслав По­тоць­кий мав до 6 тис. во­яків ко­рон­но­го вій­ська і маг­натсь­ких за­гонів. Зго­дом до річпос­по­литсь­ко­го та­бору при­були підкріплен­ня, від не­вели­ких за­гонів (загін Оліза­ра – 150 осіб) до солідних підкріплень – 2 тис. надвірно­го вій­ська Є. Виш­не­вець­ко­го (з 12 гар­ма­тами). Зва­жа­ючи на те що ко­зацькі вій­ська бу­ли роз­биті в цій кам­панії по час­ти­нах, навіть чи­сель­на пе­рева­га в кож­но­му кон­крет­но­му бою (зок­ре­ма, під Жов­ни­ном) мог­ла бу­ти як­раз не на їхнь­ому боці.

Ос­тря­ниця, який уже дав­но за­думав відсту­пати в бік Ро­мен і далі че­рез поль­сько-мос­ковсь­кий кор­дон, був зму­шений підко­ритись волі вій­ська. Це ледь не кош­ту­вало й­ого армії цілко­витої по­раз­ки: яким би швид­ким не був відступ Ос­тря­ниці, 3 чер­вня й­ого наз­догна­ла во­рожа кінно­та під Жов­ни­ном на Сулі. Ко­заки не змог­ли зни­щити міст че­рез Су­лу, і в ре­зуль­таті кіль­ка хо­ругов ко­рон­ної кінно­ти ата­кува­ли ко­заць­ке вій­сько на марші. У ко­заць­ко­му та­борі по­чала­ся паніка, яку, од­нак, вда­лося швид­ко при­пини­ти. Ко­рон­на кінно­та пот­ра­пила в ото­чен­ня і ма­ло не бу­ла ви­нище­на все­редині ко­заць­ко­го та­бору – ли­ше на­полег­ливість Єремії Виш­не­вець­ко­го вря­тува­ла час­ти­ну хо­ругов від за­гибелі. Най­сумніше, що на яко­мусь (швид­ше за все, раннь­ому) етапі бит­ви геть­ман Ос­тря­ниця, вва­жа­ючи бит­ву прог­ра­ною, втік із більш ніж ти­сячею кінних ко­заків із та­бору, фак­тично по­лишив­ши реш­ту нап­ризво­ляще. Й­ого не пе­ресліду­вали – ко­заць­кий табір зімкнув ря­ди возів, стар­ши­ни Куд­ра, Пеш­та і Дмит­ро Гу­ня взя­ли на се­бе не­лег­ке зав­дання й­ого обо­рони. Гуні вда­лося швид­ко ліквіду­вати во­рожий про­рив, ото­чити і навіть час­тко­во зни­щити на­пад­ників; ли­ше над­зу­сил­ля кня­зя Є. Виш­не­вець­ко­го, який ки­нув усі свої вій­ська на штурм ко­заць­ко­го та­бору, да­ли змо­гу С. По­тоць­ко­му та час­тині й­ого кінно­ти вря­тува­тися. Про­те слідом за кінною гру­пою С. По­тоць­ко­го і Виш­не­вець­ким ішов сам ко­рон­ний геть­ман, і Гу­ня вирішив відсту­пити з-під Жов­ни­на на міцніші по­зиції. За над­зви­чай­но склад­них умов – обстрілу во­рожою ар­ти­лерією та час­тих спроб штур­му – ко­заки спо­руди­ли міст че­рез Су­лу і вночі з 11 на 12 чер­вня 1638 р. успішно пе­реп­ра­вились. За дві милі від ста­рого та­бору, май­же біля місця впадіння Су­ли в Дніпро, в уро­чищі Ста­рець ко­заки зак­ла­ли но­вий постій­ний табір, ско­рис­тавшись ста­рими ва­лами – бук­валь­но за кіль­ка го­дин їх до­пов­ни­ли ро­вом, час­то­колом із ду­бових паль, «вов­чи­ми яма­ми», шан­ця­ми для стрільців то­що. З двох боків табір прик­ри­вали Дніпро і Су­ла, з треть­ого – бо­лота. До то­го ж до ко­заків підій­шло підкріплен­ня – кіль­ка ти­сяч лю­дей Ски­дана про­бились до та­бору Гуні. Ко­заць­кий табір ви­явив­ся не по зу­бах По­тоць­ко­му з й­ого втом­ле­ним вій­ськом, у яко­му піхо­та вже заз­на­ла ве­ликих втрат у ході кам­панії і май­же не бу­ло са­перів. Поль­ний геть­ман роз­по­чав об­ло­гу, яка три­вала з се­реди­ни чер­вня аж до 28 лип­ня. Ні обстріл з гар­мат, ні штур­ми (най­по­тужніший відбув­ся 4 лип­ня), ні го­лод, який по­чав­ся в ко­заць­ко­му та­борі, дов­го не мог­ли зму­сити ко­заків зда­тися. Від проб­лем із пос­та­чан­ням по­тер­па­ло і ко­рон­не вій­сько, в обозі кот­ро­го бу­ло ба­гато по­ране­них. Пе­рего­вори Гуні з Ми­колаєм По­тоць­ким бу­ли без­ре­зуль­тат­ни­ми, ад­же річпос­по­литсь­кий поль­ний геть­ман ста­вив ду­же важкі умо­ви, а ко­заки праг­ну­ли хо­ча б по­вер­ну­ти до­воєнний ста­тус-кво. І ко­заки, і ко­ронні жовніри ви­яв­ля­ли ве­личез­ну мужність і не­баче­ну стійкість. Пов­сталі ви­корис­то­вува­ли ду­же ши­рокий ар­се­нал вій­сько­вих хит­рощів і так­тичних прий­омів. Геть­ман Гу­ня в одній із чис­ленних ви­лазок осо­бис­то повів своїх лю­дей впе­ред під влас­ним бун­чу­ком, по яко­му відкри­ла во­гонь ар­ти­лерія По­тоць­ко­го. За­гинув ко­заць­кий бун­чужний, і безс­траш­ний Гу­ня сам поніс бун­чук у бій. У відповідь на та­ку «неш­ля­хет­ну» по­ведінку ко­зацькі гар­ма­ти да­ли залп по ставці поль­но­го геть­ма­на. 4 лип­ня за­гину­ла ос­тання надія ко­заків на за­тягу­ван­ня кам­панії – до та­бору не зміг про­вес­ти тран­спорт із провіан­том пол­ковник Філо­нен­ко (він про­бивав­ся з боєм і зумів при­вес­ти тіль­ки кіль­ка­сот во­яків із дво­ден­ним за­пасом харчів). Про­те й після ць­ого ко­заки три­мали­ся ще більш ніж три тижні. Зреш­тою зно­ву роз­по­чали­ся пе­рего­вори.

Наслідки події

Ко­заки заз­на­ли тяж­ких втрат – їх за­гину­ло як мінімум кіль­ка ти­сяч у складі ос­новно­го вій­ська, бу­ли ви­нищені кіль­ка мен­ших за­гонів. Чи­мали­ми бу­ли втра­ти і в ко­рон­но­го вій­ська. Ко­заки от­ри­мали пра­во ви­ходу з та­бору на важ­ких умо­вах – во­ни виз­на­вали «Ор­ди­націю», про­те По­тоць­ко­му не ви­дава­лася бунтівна стар­ши­на, всім пов­стан­цям про­голо­шува­лась амністія, хо­ча се­ляни ма­ли по­вер­ну­тися до своїх панів, а міща­ни – до міст.

Суть «Ор­ди­нації» по­ляга­ла в то­му, що бу­ло ска­сова­но ви­борність ко­заць­кої стар­ши­ни і ліквідо­вано ко­заць­кий суд. Ко­заць­кий реєстр змен­шу­вав­ся до 6 тис. осіб (6 полків по ти­сячі ко­заків у кож­но­му). До реєстру вно­сили тількі тих ко­заків, які не бра­ли участі в пов­станні. Ли­ше сот­ни­ки та ота­мани мог­ли оби­рати­ся з ко­заків, які ма­ли зас­лу­ги пе­ред Річчю Пос­по­литою. Усі вик­лю­чені з реєстру по­винні бу­ли по­вер­ну­тися до сво­го по­переднь­ого ста­ну. Замість геть­ма­на приз­на­чали стар­шо­го коміса­ра ко­заць­ко­го вій­ська, який підпо­ряд­ко­вував­ся без­по­середньо ко­рон­но­му геть­ма­нові. Й­ому відда­валась уся вій­сько­ва і су­дова вла­да в реєстрі і до­руча­лося рішу­че при­душу­вати будь-яке «своєвіль­ство ко­заць­ке». Ре­зиденцією коміса­ра бу­ло місто Трах­те­мирів. По­сади пол­ковників і оса­вулів та­кож ма­ли зай­ма­ти ви­нят­ко­во шлях­тичі. Ко­закам доз­во­ляло­ся жи­ти ли­ше в ко­ролівсь­ких маєтнос­тях Чер­кась­ко­го, Кор­сунсь­ко­го та Канівсь­ко­го ста­роств. Міща­нам і се­лянам ко­заку­ван­ня за­боро­няло­ся під стра­хом смер­тної ка­ри. На Січі для кон­тро­лю ма­ли постій­но пе­ребу­вати два пол­ки реєстровців. На За­поріжжя ко­зак офіцій­но міг пот­ра­пити ли­ше за на­яв­ності пас­порта, зат­вер­дже­ного коміса­ром. «Ор­ди­нація» пе­ред­ба­чала відбу­дову зруй­но­вано­го 1635 р. І. Су­лимою Ко­дака і розмісти­ти в нь­ому силь­ний гарнізон. Коміса­ром реєстру приз­на­чав­ся шлях­тич П. Ко­маровсь­кий, вій­сько­вими оса­вула­ми – Л. Буб­новсь­кий та І. Ка­раїмо­вич. На­решті в Речі Пос­по­литій за­пану­вав та­кий оман­ли­вий «зо­лотий спокій»…

Істо­рич­на пам’ять

Події час­тко­во відоб­ра­жені в ху­дожній істо­ричній прозі (ро­мани І. Не­чуя-Ле­виць­ко­го, М. Ста­риць­ко­го то­що). Ви­муше­ний пе­рехід Ос­тря­ниці до Мос­ковії за ра­дянсь­ких часів ви­корис­то­вував­ся як ілюс­трація до те­зи про «одвічне праг­нення ук­раїнців возз’єдна­тися зі стар­шим бра­том», самі події ос­танньої пе­ред Хмель­нич­чи­ною ко­заць­кої вій­ни роз­гля­дали­ся як ан­ти­фе­одаль­на і національ­но-виз­воль­на бо­роть­ба без ог­ля­ду на ве­личез­ну ук­раїнсь­ку скла­дову час­ти­ну ко­рон­но­го вій­ська. «Ор­ди­нація» віднос­но доб­ре відо­ма в Ук­раїні зав­дя­ки шкіль­но­му кур­су історії.