«Статті для заспокоєння руського народу»

Да­та і місце

Статті по­передньо ух­ва­лені сей­мом у лис­то­паді 1632 р., ко­ролівсь­кий указ ви­дано 14 бе­рез­ня 1633 р., місто Вар­ша­ва, Поль­ща.

Дій­ові осо­би

Ко­роль Речі Пос­по­литої Вла­дис­лав IV Ва­за; архіман­дрит Києво-Пе­черсь­кої лав­ри Пет­ро Мо­гила (1597–1647; з мол­давсь­ко­го кня­жого ро­ду, учас­ник Хо­тинсь­кої вій­ни, архіман­дрит Києво-Пе­черсь­кої лав­ри з 1627 р., 1631 р. відкрив у Києві Лаврсь­ку шко­лу, яку 1634 р. зму­шений був об’єдна­ти з братсь­кою, внаслідок чо­го ут­во­рив­ся Київсь­кий ко­легіум, пра­вос­лавний мит­ро­полит київсь­кий, га­лиць­кий та всієї Русі з 1633 р., ініціатор ук­ла­ден­ня но­вого «Треб­ни­ка» і «Слу­жеб­ни­ка», кот­ри­ми до­тепер ко­рис­ту­ють­ся пра­вос­лавні, ка­нонізо­ваний більшістю пра­вос­лавних цер­ков світу 1996 р.); гре­ко-ка­толиць­кий мит­ро­полит Київсь­кий, Га­лиць­кий та всієї Русі Й­осиф Ве­лямин Рутсь­кий (1574–1637; кальвініст, зго­дом ка­толик, потім гре­ко-ка­толик, один із зас­новників і нев­томний бо­рець за пра­ва гре­ко-ка­толиць­кої цер­кви в Ук­раїні та Біло­русі, мит­ро­полит з 1613 р., опіку­вав­ся освітою, ре­фор­му­вав Ва­силіансь­кий ор­ден); Адам Кисіль (1600–1653; гре­ко-ка­толик, зго­дом пра­вос­лавний, про­те зро­бив блис­ку­чу кар’єру в Речі Пос­по­литій, з 1641 р. се­натор, 1648 р. воєво­да брац­лавсь­кий, з 1649 р. київсь­кий, постій­ний комісар на пе­рего­ворах з ко­зака­ми в 1630-х рр. та з Б. Хмель­ниць­ким у 1648–1651 рр., прибічник по­розуміння пра­вос­лавної й гре­ко-ка­толиць­кої Русі, а та­кож ко­заків і Речі Пос­по­литої).

Пе­реду­мови події

Од­ра­зу після Брестсь­кої унії мож­ли­вості для ле­галь­но­го існу­ван­ня пра­вос­лавної цер­кви в Речі Пос­по­литій бу­ли ви­чер­пані. У перші ро­ки XVII ст. фа­натич­ний при­хиль­ник унії ко­роль Сигізмунд III ви­дав кіль­ка універ­салів що­до виг­нання пра­вос­лавних ієрархів, пе­редачі цер­ковно­го май­на гре­ко-ка­толи­кам то­що. Пе­релом у не­нор­маль­но­му не­легаль­но­му існу­ванні пра­вос­лав’я в Речі Пос­по­литій міг нас­та­ти під час «ро­кошу Зеб­жи­довсь­ко­го» (1606–1609 рр.), ко­ли час­ти­на пов­станців підтри­мала праг­нення пра­вос­лавних до ле­галізації сво­го ста­нови­ща. Вод­но­час сей­ми­ки Київсь­ко­го та Во­линсь­ко­го воєводств постій­но по­рушу­вали пи­тан­ня про зміну на кра­ще ста­нови­ща пра­вос­лав’я в дер­жаві. У ре­зуль­таті під впли­вом цих ви­мог 1607 р. бу­ло ух­ва­лено на сеймі за­кон «Про релігію грець­ку», що доз­во­ляла віль­не відправ­лення бо­гос­лужінь, ска­сову­вав дек­ре­ти і ви­роки виг­нання що­до пра­вос­лавних, доз­во­ляв ле­галь­но діяти цер­ковним братс­твам (но­вий за­кон 1609 р. підтвер­див ці по­ложен­ня). По суті це приз­ве­ло до фор­маль­но­го виз­нання існу­ван­ня двох східних цер­ков на те­риторії Речі Пос­по­литої (при то­му, що пра­вос­лавні бу­ли поз­бавлені своєї ієрархії). Пе­релом­ним мо­мен­том ви­яви­лося віднов­лення (не­легаль­не і таємне) пра­вос­лавної ієрархії в Речі Пос­по­литій 1620 р. зав­дя­ки П. Са­гай­дач­но­му та Єру­салимсь­ко­му патріар­ху Фе­офа­ну. Відтоді но­вим по­туж­ним (хоч іноді й де­що не­перед­ба­чува­ним) ко­зирем пра­вос­лавно­го духівниц­тва і вірян став ко­заць­кий чин­ник. Ко­зацькі де­легації на сей­ми в 1623 і 1626 рр. от­ри­мали до­ручен­ня до­мага­тися прав і привілеїв для пра­вос­лав’я, що не по­доба­лося час­тині де­путатів і се­наторів. 1623 р. зак­ли­кано спеціаль­ну се­наторсь­ку комісію «для зас­по­коєння грець­кої релігії». Про­те кіль­ка спіль­них з’їздів ка­толиків, пра­вос­лавних і гре­ко-ка­толиків заз­на­ли фіас­ко че­рез не­пос­тупливість усіх сторін конфлікту. Сейм же постій­но, рік у рік, пе­рено­сив пи­тан­ня на нас­тупну сесію. Все це приз­ве­ло до по­яви в ук­раїнсь­ко­му пра­вос­лав’ї «про­мос­ковсь­ко­го уг­ру­пован­ня» на чолі з І. Ко­пинсь­ким (мит­ро­полит київсь­кий у 1631–1633 рр.), кот­ре вза­галі не віри­ло в спро­можність Речі Пос­по­литої за­хис­ти­ти своїх пра­вос­лавних підда­них і воліло єдна­тися з ра­дика­лами з ко­заць­ко­го се­редо­вища та сподіва­лося на до­помо­гу мос­ковсь­ко­го ца­ря. Інша час­ти­на ієрархів і вірян (на чолі з П. Мо­гилою) віри­ла в легітимні за­соби бо­роть­би за пра­ва пра­вос­лав’я. До­корінні зміни ста­лися після смерті 1632 р. Сигізмун­да III. Пра­вос­лавні де­лега­ти на кон­во­кацій­ний (та­кий, що вста­нов­лю­вав терміни об­рання но­вого ко­роля) сейм за­жада­ли рес­ти­туції пра­вос­лавної київсь­кої мит­ро­полії ра­зом з усією ієрархією, ска­суван­ня всіх дек­ретів, ви­даних про­ти при­хиль­ників пра­вос­лавної цер­кви, пов­ної сво­боди бо­гос­лужінь. Релігій­но то­леран­тний ко­роле­вич Вла­дис­лав, ба­жа­ючи за­ручи­тися підтрим­кою своїх пра­вос­лавних ви­борців, роз­ро­бив за­коноп­ро­ект, який би за­доволь­нив праг­нення пра­вос­лавних.

Хід події

На кон­во­кацій­но­му сеймі 22 чер­вня 1632 р. у Вар­шаві пра­вос­лавні та про­тес­танти спіль­но по­дали свої ви­моги, сфор­муль­овані в 14 пун­ктах. Під час ро­боти сей­му спеціаль­на комісія під го­лову­ван­ням прин­ца Вла­дис­ла­ва Ва­зи (від пра­вос­лавних ту­ди вхо­див П. Мо­гила, від уніатів – В. Рутсь­кий) підго­тува­ла «Пун­кти зас­по­коєння гро­мадян Ко­рони і Ве­лико­го князівства Ли­товсь­ко­го русь­ко­го на­роду релігії грець­кої» (містив 9 пунктів). У ве­ресні 1632 р. на елекцій­но­му (ви­бор­но­му) сеймі під тис­ком пра­вос­лавних де­легатів (се­ред яких бур­хли­ву діяльність роз­ви­нув А. Кисіль), що ви­мага­ли не­гай­но виз­на­ти сво­боду віро­виз­нання і пра­ва пра­вос­лавної цер­кви, ство­рено но­ву комісію, яка підго­тува­ла «Статті». Згідно із цим до­кумен­том пра­вос­лавна цер­ква в Ук­раїні офіцій­но діста­вала пра­во ма­ти свою ієрархію на чолі з мит­ро­поли­том і 4 єпис­ко­пами (львівсь­ким, луць­ким, пе­ремиш­лянсь­ким, мстис­лавсь­ким), віль­но відправ­ля­ти служ­бу в Київсь­ко­му. Брац­лавсь­ко­му, Чернігівсь­ко­му і Во­линсь­ко­му воєводс­твах, ма­ти цер­кви, мо­нас­тирі, дру­карні, шко­ли, братс­тва. Пра­вос­лавній церкві по­вер­та­лися цер­кви й мо­нас­тирі в Києві (крім Ви­дубиць­ко­го мо­нас­ти­ря, який за­лишив­ся за уніата­ми). Київсь­ким пра­вос­лавним мит­ро­поли­том бу­ло об­ра­но П. Мо­гилу. «Статті» бу­ли зат­вер­джені но­во­об­ра­ним ко­ролем Вла­дис­ла­вом IV 14 бе­рез­ня 1633 р., сейм ух­ва­лив їх спеціаль­ним за­коном 1635 р.

Наслідки події

Подія ство­рила пе­реду­мови для так зва­ного «мо­гилянсь­ко­го відрод­ження» в історії ук­раїнсь­кої пра­вос­лавної цер­кви і куль­ту­ри в пе­ред­день Хмель­нич­чи­ни. Ко­роль спри­яв за­лагод­женню май­но­вих су­пере­чок пра­вос­лавних і гре­ко-ка­толиків, є навіть версія, що Вла­дис­лав праг­нув ство­рити не­залеж­ний від Кон­стан­ти­нопо­ля Київсь­кий патріар­хат (!). Про­те об­сяг влад­них пов­но­важень ко­роля не дов­зо­ляв й­ому до­вес­ти до кінця свої пла­ни. Нап­рикінці 1640-х рр. конфлікти між пра­вос­лавни­ми й уніата­ми бу­ли до­волі по­шире­ним яви­щем, а смерть П. Мо­гили пок­ла­ла край епосі віднос­ної стабіль­ності Київсь­кої мит­ро­полії. Ниж­че пра­вос­лавне духівниц­тво, що не відчу­ло ре­аль­но­го пок­ра­щен­ня сво­го ста­нови­ща в країні із за­сил­лям маг­натів, амбіції ок­ре­мих ієрархів усіх цер­ков, фа­натизм час­ти­ни чер­нец­тва штов­ха­ли пра­вос­лавних, гре­ко-ка­толиків та ка­толиків Речі Пос­по­литої на різні сто­рони ба­рикад. Нев­довзі всі во­ни скуш­ту­ють «міцно­го і кри­ваво­го ви­на» Хмель­нич­чи­ни, кот­ра раз і на­зав­жди змінить кон­фесійні відно­сини в Ук­раїні.

Істо­рич­на пам’ять

Ук­ла­дан­ня ста­тей – при­забу­та сь­огодні подія, внаслідок чо­го в ма­совій свідо­мості на пос­тра­дянсь­ко­му прос­торі все ще па­нує тен­денцій­ний, спро­щений пог­ляд на відно­сини пра­вос­лав’я з од­но­го бо­ку та уніатсь­кої і ка­толиць­кої цер­ков з іншо­го пе­ред Хмель­нич­чи­ною як на суціль­не гноб­лення пра­вос­лавних гро­мадян дер­жа­вою.