Процес СВУ

Да­та і місце

9 бе­рез­ня – 19 квітня 1930 р., опер­ний те­атр Хар­ко­ва, Ук­раїна.

Дій­ові осо­би

Про­цес ку­риру­вав го­лова ДПУ УСРР Все­волод Ба­лиць­кий, го­лову­вав на суді Ан­тон При­ходь­ко (1891–1938; у 1922–1926 рр. пов­но­важ­ний пред­став­ник УСРР у Москві, зго­дом у Празі, ге­нераль­ний про­курор УСРР, 1934 р. за­ареш­то­ваний, 1938 р. розстріля­ний); най­помітнішою осо­бою се­ред «гро­мадсь­ких об­ви­нува­чувачів» був Па­нас Люб­ченко (1897–1937; ко­лишній член УПСР, зго­дом УКП, у 1927–1934 рр. сек­ре­тар ЦК КП(б)У, з 1933 р. пер­ший зас­тупник го­лови Рад­нарко­му УСРР, з 1934 р. го­лова Рад­нарко­му УСРР, з 1934 р. член Політбю­ро ЦК КПУ, один із го­лов­них ор­ганіза­торів го­лодо­мору, покінчив жит­тя са­могубс­твом пе­ред ареш­том ор­га­нами ДПУ).

На лаві підсуд­них опи­нили­ся 45 осіб, се­ред них вар­то виділи­ти ака­деміка Сергія Єфре­мова, Во­лоди­мира Чехівсь­ко­го (1876–1937; член УСДРП, у 1918–1919 рр. прем’єр-міністр і міністр за­кор­донних справ УНР, 1921 р. один із зас­новників У­АПЦ, хрис­ти­янсь­кий соціаліст, розстріля­ний), Андрія Ніковсь­ко­го (1885–1942; був чле­ном ТУП і зго­дом УПСФ, ре­дак­тор га­зети «Но­ва ра­да», 1918 р. го­лова УНС, 1920 р. міністр за­кор­донних справ в емігрантсь­ко­му уряді УНР, 1923 р. по­вер­нувся в Ук­раїну, після спра­ви СВУ звіль­не­ний 1938 р., по­мер у Ленінграді під час бло­кади), ви­дат­них істо­риків Й­оси­па Гер­май­зе (1892–1958; був чле­ном УСДРП, про­фесор Київсь­ко­го інсти­туту на­род­ної освіти, по­мер у та­борах) та Ми­хай­ла Слаб­ченка (1882–1952; ака­демік ВУ­АН, про­фесор Одесь­ко­го інсти­туту на­род­ної освіти, спеціаліст з ук­раїнсь­кої раннь­омо­дер­ної історії, після по­цесу СВУ ще кіль­ка разів реп­ре­сова­ний, по­мер у злид­нях), пись­мен­ни­цю Люд­ми­лу Ста­риць­ку-Чер­няхівсь­ку (1868–1941; по­ете­са, дра­матург, пе­рек­ла­дач, ак­тивна учас­ни­ця жіно­чого ру­ху, відповідно донь­ка і племінни­ця двох ук­раїнсь­ких кла­сиків – М. Ста­риць­ко­го та М. Ли­сен­ка, по­мер­ла на зас­ланні), клю­човим зви­нува­чува­ним був та­кож Ми­кола Пав­лушков (1902–1935; племінник С. Єфре­мова, сту­дент Київсь­ко­го інсти­туту на­род­ної освіти, приз­на­чений слідством на роль керівни­ка Спілки ук­раїнсь­кої мо­лоді, ви­дав ор­га­нам що­ден­ник дядь­ка, ка­яв­ся і виз­на­вав про­вину, відправ­ле­ний на Со­лов­ки, 1937 р. розстріля­ний).

Пе­реду­мови події

У ході по­будо­ви сталінсь­ко­го соціалізму, що пе­ред­ба­чав «куль­тур­ну ре­волюцію», чис­тки ста­рої інтелігенції на­були постій­но­го ха­рак­те­ру. Згор­тання ук­раїнізації, то­таль­ний нас­туп на се­ло – все це слід бу­ло якось по­яс­ню­вати ма­сам, для чо­го бу­ло об­ра­но най­простіший спосіб – шпи­гуно­манію. Нап­рикінці 1920-х – на по­чат­ку 1930-х рр. ДПУ УСРР та СРСР сфаб­ри­кува­ли низ­ку справ про­ти «во­рогів на­роду» («шах­тинсь­ка спра­ва» 1928 р., «спра­ва Пром­партії» 1930 р.). Го­лов­ною ме­тою по­казо­вих про­цесів бу­ла де­монс­трація не­без­пе­ки, яку ста­нов­лять ко­лишні політи­ки та «спе­ци», «пов’язані з політич­ни­ми цен­тра­ми на еміграції або іно­зем­ни­ми розвідка­ми» то­що. У липні 1929 р. ДПУ УСРР про­вело низ­ку арештів і до­питів. На вкрай хит­ко­му юри­дич­но­му ґрунті бу­ло сфаб­ри­кова­но спра­ву про підпільні ор­ганізації «Спілка виз­во­лен­ня Ук­раїни» та «Спілка ук­раїнсь­кої мо­лоді». Чле­нам ор­ганізацій при­пису­вала­ся підго­тов­ка до за­коло­ту з ме­тою про­голо­шен­ня не­залеж­ної УНР та ліквідації за­во­ювань соціалізму, співпра­ця з «пет­люрівсь­ки­ми цен­тра­ми на еміграції» та поль­ською розвідкою, підго­тов­ка те­рактів про­ти ра­дянсь­ких керівників то­що.

Хід події

На лаві підсуд­них опи­нили­ся 2 док­то­ри – чле­ни ВУ­АН, 15 про­фесорів вишів, 2 сту­ден­ти, 1 ди­рек­тор се­редньої шко­ли, 10 учи­телів, 1 те­олог і 1 свя­щеник У­АПЦ, 3 пись­мен­ни­ки, 5 ре­дак­торів, 2 ко­опе­рато­ри, 2 юрис­ти і 1 бібліоте­кар. 15 підсуд­них бу­ли співробітни­ками ВУ­АН. Більшість підсуд­них (31 осо­ба) бу­ли ко­лись чле­нами ук­раїнсь­ких політич­них партій (15 – УПСФ, 12 – УСДРП, 4 – УПСР), дев’яте­ро бу­ли міністра­ми УНР або чле­нами Цен­траль­ної Ра­ди. Ши­рокою бу­ла зре­жисо­вана чекіста­ми «ге­ог­рафія змо­ви» (Київ, Оде­са, Дніпро­пет­ровськ, Пол­та­ва, Ми­колаїв, Чернігів, Вінни­ця). Час­ти­на підсуд­них ка­яла­ся в усь­ому, що їм бу­ло пред’яв­ле­но, дех­то (Й. Гер­май­зе) за­пере­чував свою про­вину і сумнівав­ся в об’єктив­ності слідства. Відкри­тий про­цес-шоу ши­роко висвітлю­вала пре­са, яка за чіткою вказівкою ДПУ публіку­вала «лис­ти тру­дящих» із зак­ли­ками су­воро по­кара­ти зви­нува­чених (так відпраць­ову­вали­ся політтех­но­логії пізніших політич­них про­цесів сталінсь­кої до­би).

Наслідки події

13 підсуд­ним заг­ро­жува­ла смер­тна ка­ра, про­те суть за­дум­ки Ба­лиць­ко­го по­ляга­ла в де­монс­трації гу­ман­ності ра­дянсь­ко­го пра­восуд­дя навіть до та­ких «не­вип­равних» во­рогів ра­дянсь­кої вла­ди. Го­лов­но­го – публічно­го при­нижен­ня, роз­ко­лу в се­редо­вищі цвіту ук­раїнсь­кої інтелігенції, за­ляку­ван­ня її ос­новної ма­си на прик­ладі 45 фігу­рантів про­цесу – ор­га­ни до­мог­ли­ся, і те­пер мож­на бу­ло доз­во­лити собі бу­ти «ми­лосер­дни­ми». З 45 підсуд­них 4 бу­ло за­суд­же­но до 10 років ув’яз­нення із су­ворою ізо­ляцією, 6 – до 8 років, 3 – до 6, 10 – до 5, 21 – до 3, 1 – до 2; з них 10 діста­ли умовні ви­роки і бу­ли не­гай­но звіль­нені, ще 5 бу­ли по­милу­вані за кіль­ка місяців. Час­ти­ну за­суд­же­них бу­ло зас­ла­но на Со­лов­ки до сум­нозвісно­го СТОП (рос. СЛОН). У 1930-х pp. і під час пер­ших місяців Дру­гої Світо­вої вій­ни ба­гато учас­ників про­цесу СВУ бу­ли зно­ву за­ареш­то­вані і зни­щені, декіль­ком по­щас­ти­ло емігру­вати або пе­режи­ти вій­ну в СРСР.

Істо­рич­на пам’ять

По­чаток ма­сових реп­ресій про­ти ук­раїнсь­кої інтелігенції і «розстріля­ного відрод­ження» – доб­ре відо­ма сь­огодні в Ук­раїні трагічна подія, річниці якої нерідко зга­ду­ють­ся в пресі, на те­леба­ченні, в публіцис­тиці. Вод­но­час де­які пред­став­ни­ки лівих сил в Ук­раїні та Росії про­дов­жу­ють впер­то бо­роти­ся з оче­вид­ним, на­поля­га­ючи на справ­жності СВУ і СУМ у 1926–1929 рр., іноді пок­ла­да­ючись на спо­гади ко­лишніх політв’язнів-емігрантів, котрі на­мага­лися зоб­ра­зити се­бе чле­нами ре­аль­ної опо­зицій­ної ор­ганізації.