Битва під Переяславом

Да­та і місце

Тра­вень 1630 р., апо­гей ко­заць­ких ви­лазок – 22–23 трав­ня, мир – 29 трав­ня; місце – око­лиці міста Пе­ре­яс­лав (нині Пе­ре­яс­лав-Хмель­ниць­кий, місто об­ласно­го зна­чен­ня на сході Київсь­кої об­ласті).

Дій­ові осо­би

Річпос­по­литсь­ке вій­сько: ве­ликий ко­рон­ний геть­ман Станіслав Ко­нец­поль­ський; Станіслав «Ре­вера» По­тоць­кий (1579–1667; з 1631 р. воєво­да брац­лавсь­кий, з 1636 р. воєво­да поділь­ський, з 1652 р. геть­ман поль­ний ко­рон­ний, з 1654 р. ве­ликий геть­ман ко­рон­ний, учас­ник воєн із Мос­квою, Швецією, ко­зака­ми Хмель­ниць­ко­го, та­тара­ми, битв під Ох­ма­товом 1655 р. та Вар­ша­вою 1656 р.); Лу­каш Жол­кевсь­кий (?–1636; племінник С. Жол­кевсь­ко­го, воєво­да брац­лавсь­кий). Ок­ре­мої згад­ки зас­лу­говує хо­рун­жий поділь­ський Самій­ло Лащ-Ту­чапсь­кий (1588–1649; ве­ликий ко­рон­ний страж­ник, та­лано­витий ротмістр з при­кор­доння і вод­но­час рідкісний бан­дит, за розбій, гра­бежі, вбивс­тва був за­суд­же­ний 236 разів до виг­нання – баніції і 47 разів до поз­бавлен­ня честі й доб­ро­го імені – інфамії; за відва­гу і та­лан­ти на полі бою й­ого за­хищав Ко­нец­поль­ський, під чиїм ко­ман­ду­ван­ням Лащ був з 1623 р.).

Ко­заць­ке вій­сько: геть­ман не­реєстровців Та­рас Фе­доро­вич-Тря­сило (? – після 1639; мож­ли­во, за по­ход­женням хре­щений та­тарин Ха­сан, один із ви­дат­них ко­заць­ких ва­тажків до епо­хи Хмель­нич­чи­ни, гар­ний ка­валерій­ський ко­ман­дир, во­ював у Європі в Трид­ця­тирічній війні на боці ка­толиць­кої ліги, зго­дом брав участь у морсь­ких по­ходах, Смо­ленській війні про­ти Мос­ковії 1632–1634 рр.); май­бутній геть­ман реєстровців Ти­мофій Орен­да­рен­ко (?–?; став геть­ма­ном після Тря­сила, брав участь у Смо­ленській війні).

Пе­реду­мови події

Кінець 1629 р. був неп­ростим для на­селен­ня «кресів» Речі Пос­по­литої: підви­щен­ня опо­дат­ку­ван­ня, су­переч­ки між уніата­ми і пра­вос­лавни­ми приз­ве­ли до роз­квар­ти­руван­ня ве­ликої кіль­кості во­яків ко­рон­но­го вій­ська на Київщині. Але цей захід уря­ду замість вти­хоми­рен­ня на­селен­ня призвів до за­гос­трен­ня конфлікту. У про­тис­то­ян­ня ак­тивно втру­тились ко­заки, ба­гато хто з них мав тут ро­дичів і близь­ких. За та­ких об­ста­вин дос­татньо бу­ло іскри, аби спа­лах­ну­ло по­лум’я но­вої «ко­заць­кої вій­ни». Фак­тично на но­вих за­садах відро­див­ся тим­ча­совий со­юз пра­вос­лавних ієрархів і ко­зац­тва. При­хиль­ни­ки нор­малізації відно­син ко­заків із дер­жа­вою (такі, як геть­ман реєстровців Гри­горій Чор­ний) ви­яви­лись при­рече­ними на за­гибель. Чут­ки про на­вер­нення Чор­но­го до унії і й­ого спро­би ви­кона­ти сей­мо­ву пос­та­нову про вик­лю­чен­ня з реєстру «неб­ла­гонадій­них» бу­ли сприй­няті ба­гать­ма ко­зака­ми як зра­да їхніх інте­ресів. У ре­зуль­таті Та­рас Фе­доро­вич, зна­ний за­порозь­кий лідер, очо­лив похід ко­заків із Січі на во­лость у бе­резні 1630 р. То­гочасні дже­рела зга­ду­ють про 10 тис. ко­заків у вій­ську геть­ма­на не­реєстровців. Без­пе­реч­ним успіхом Тря­сила ста­ло приєднан­ня до нь­ого якоїсь час­ти­ни реєстро­вих полків (за да­ними Львівсь­ко­го літо­пису, 4 із за­галь­ної кіль­кості 6 тис.), а та­кож усу­нен­ня кон­ку­рен­та – реєстро­вого геть­ма­на Гри­горія Чор­но­го бу­ло за­суд­же­но на смерть у містеч­ку Бо­рови­ця.

25 бе­рез­ня вій­сько Та­раса підій­шло до Кор­су­ня. У ре­зуль­таті роз­квар­ти­ровані тут ро­ти Ко­нец­поль­сько­го опи­нили­ся між двох вогнів – ко­заки по­чали штурм міста, а міща­ни стріля­ли по жовнірах з вікон влас­них бу­динків. Наслідком та­ких дій став роз­гром ко­рон­но­го гарнізо­ну і вте­ча й­ого за­лишків до фор­теці Бар, де роз­та­шову­вав­ся штаб Ко­нец­поль­сько­го. Після пер­шої пе­ремо­ги Тря­сило розіслав універ­са­ли. Ду­же швид­ко ти­сячі се­лян взя­лись за зброю. Вод­но­час Та­рас звер­нувся до Ко­нец­поль­сько­го з про­позицією ска­суван­ня Ку­руківсь­кої уго­ди, збіль­шен­ня реєстру і ска­суван­ня роз­квар­ти­руван­ня жовнірів на «ко­заць­ких» те­риторіях. Ко­заць­кий геть­ман ви­магав та­кож ви­дачі й­ому тих реєстровців, які не прис­та­ли до пов­стан­ня. По­годи­тись із та­ким пан Станіслав ніяк не міг (він не мав пра­ва зміню­вати сей­мові рішен­ня, а ли­царсь­ка честь, як він сам зго­дом пи­сав, не доз­во­ляла капіту­люва­ти пе­ред во­рогом і ви­дава­ти своїх со­юз­ників), по­чав­ши на­томість зби­рати роз­ки­дані по зи­мових квар­ти­рах вій­ська. Фак­тично хід кам­панії 1630 р. був від са­мого по­чат­ку зу­мов­ле­ний спро­бами Ко­нец­поль­сько­го зібра­ти яко­мога біль­ше сил і Та­раса – роз­би­ти ко­рон­не вій­сько по час­ти­нах. Знач­ну роль у вій­сько­вому про­тис­то­янні відігра­ла «ма­ла вій­на», яку ве­ли і ко­заки, і їхні тим­ча­сові со­юз­ни­ки – се­лянські за­гони.

Ко­заки впер­ше за ба­гато років ма­ли стра­тегічну ініціати­ву – їхнє вій­сько бу­ло у зборі і вий­шло «на во­лость» ве­лики­ми піхот­ни­ми си­лами з ар­ти­лерією. Ко­нец­поль­ський вис­лав про­ти ок­ре­мих за­гонів пов­станців кіль­ка своїх підрозділів під ко­ман­ду­ван­ням ста­рост Л. Жол­кевсь­ко­го, С. По­тоць­ко­го та ко­рон­но­го страж­ни­ка Самій­ла Ла­ща. За свідчен­ням ук­раїнсь­ких дже­рел, Лащ ущент ви­рубав на­селен­ня містеч­ка Ли­сян­ка як­раз на ве­ликодні свя­та в квітні 1630 р., аби на­ляка­ти всіх по­тенцій­них бун­тарів. Ко­заки і міща­ни відповіда­ли Ла­щу тим са­мим – під час по­ходу бу­ло вби­то чи­мало лю­дей із рот Ла­ща, Лян­цко­ронсь­ко­го та Слад­ковсь­ко­го. У похід ви­руши­ло 8-ти­сяч­не ко­рон­не вій­сько, до яко­го приєдна­лися кіль­ка «надвірних» за­гонів різних маг­натів та пев­на кількість ко­заків-реєстровців, що збіль­ши­ло чи­сельність армії Ко­нец­поль­сько­го до 10–12 тис. бійців та до 30 гар­мат.

Хід події

Го­ловні си­ли під про­водом Ко­нец­поль­сько­го ви­руши­ли з Ба­ра 6 квітня 1630 р., швид­ким мар­шем прой­шов­ши Вінни­цю та Білу Цер­кву. За чут­ка­ми, Ко­нец­поль­ський ос­вя­тив свою шаб­лю на вівтарі ка­толиць­ко­го со­бору (схо­же на пізню пра­вос­лавну ле­ген­ду, пок­ли­кану до­вес­ти, з ким нас­правді був Все­вишній). Під час пе­реп­ра­ви че­рез Дніпро біля Києва ко­заць­кий кінний загін по­шар­пав ко­ронні си­ли, взяв­ши в по­лон німець­ко­го капіта­на-ар­ти­лерис­та, який зго­дом слу­жив пов­стан­цям, і ледь не по­лонив­ши (за непідтвер­дже­ними да­ними Львівсь­ко­го літо­пису) са­мого Ко­нец­поль­сько­го. Десь на по­чат­ку трав­ня (на дум­ку М. Гру­шевсь­ко­го, пе­ред 8 трав­ня) роз­по­чались бой­ові дії на Ліво­бережжі в око­лицях Пе­ре­яс­ла­ва. Геть­ман Та­рас, який, оче­вид­но, роз­ра­хову­вав на підтрим­ку меш­канців Пе­ре­яс­ла­ва та нав­ко­лишніх сіл, а мо­же, й хотів ма­ти віль­ний шлях до відсту­пу на схід, на мос­ковські землі (як ко­лись На­ливай­ко), міг ма­ти не менші си­ли, хоч і пос­ту­пав­ся ко­ронній армії що­до якості ка­валерії та ар­ти­лерії. По­даль­ший хід три­тиж­не­вих бой­ових дій нам, як не див­но, відо­мий ли­ше урив­ка­ми. Су­дячи з да­них свідка – ко­зака Глад­ко­го з Пу­тив­ля, який сам був у Пе­ре­яс­лаві і зго­дом інфор­му­вав про хід і наслідки цієї кам­панії мос­ковсь­кий уряд, ко­заки обо­роня­лися в та­борі під Пе­ре­яс­ла­вом та в са­мому місті, час­то роб­ля­чи успішні ви­лаз­ки. Ко­заки роз­би­ли під Пе­ре­яс­ла­вом чи­мало підрозділів ко­рон­но­го вій­ська не стіль­ки в одній «Та­расовій ночі», як це зда­валось ав­то­ру «Історії Русів», а зго­дом геніаль­но­му ро­ман­ти­ку Т. Шев­ченку, а в ході кіль­кох успішних ви­лазок, які підірва­ли дух ко­рон­ної армії, її віру в пе­ремо­гу, вод­но­час зав­давши їй чи­малих втрат. Ко­нец­поль­ський не зумів от­ри­мати підкріплень – во­ни ги­нули в бо­ях з пов­ста­лими, що діяли і на пра­вому, і на ліво­му бе­резі Дніпра. Фак­тично ко­рон­не вій­сько са­ме ви­яви­лося в стра­тегічній бло­каді. А ко­заки Та­раса такі підкріплен­ня от­ри­мува­ли – пов­стан­ня се­лян і міщан ши­рилось, охо­пив­ши Ко­пачів, Ди­мер, Білго­род­ку та нав­ко­лишні се­ла. Схо­же, вирішаль­ни­ми для пе­ребігу кам­панії ста­ли 22 та 23 трав­ня (за да­ними Київсь­ко­го літо­пису), або відповідно 15 та 16 трав­ня (як пи­шуть на ос­нові відо­мос­тей львівсь­ко­го літо­пису), ко­ли відбу­лися два вирішальні бої. У су­боту 22 трав­ня загін пов­станців наб­ли­зив­ся до ко­рон­но­го та­бору, мож­ли­во, з ме­тою прор­ва­тись в об­ло­жений Пе­ре­яс­лав. Цей загін налічу­вав чи то 200, чи то 500 ко­заків, і Лащ не зумів й­ого зни­щити. На до­помо­гу й­ому не­обач­но ви­рушив сам Ко­нец­поль­ський, взяв­ши чи­мало вій­ськ. Ото­чені ко­заки за­гину­ли всі, крім од­но­го по­ране­ного сот­ни­ка, але їхня жер­тва не бу­ла да­рем­на. Ско­рис­тавшись цим боєм, Тря­сило зро­бив ве­лику ви­лаз­ку і вдер­ся в ко­рон­ний табір, ви­нищив­ши ба­гато ко­рон­них вій­ськ і го­лов­не – за­хопив­ши три важкі гар­ма­ти, фак­тично го­лов­ну надію Ко­нец­поль­сько­го. Ко­заки та­кож спа­лили чов­ни на Дніпрі, тим са­мим відрізав­ши ко­рон­ну армію від Пра­вобе­реж­жя. У битві за­гину­ло що­най­мен­ше до 30 відо­мих пред­став­ників шля­хетсь­ких ро­дин, зок­ре­ма 7 ко­рон­них офіцерів від по­руч­ни­ка і ви­ще, се­ред них – ста­рий досвідче­ний ротмістр Ганнібал, нас­тавник Ко­нец­поль­сько­го. А ос­та­точ­но зла­мала бой­овий дух па­на Станісла­ва ще од­на прик­ра по­раз­ка: нас­тупно­го дня, в неділю, ко­заки Тря­сила ви­нищи­ли відбірну ро­ту з Чен­сто­хови під ко­ман­ду­ван­ням Ле­щинсь­ко­го (дже­рела не на­зива­ють її гвардією чи охо­роною шта­бу Ко­нец­поль­сько­го, про­те й­деть­ся, оче­вид­но, про якусь зна­ну відбірну час­ти­ну, із зо­лотим ко­лом на пра­порі). Усе це, вкупі з не­мож­ливістю от­ри­мува­ти по­пов­нення, бу­ло вже за­над­то для Ко­нец­поль­сько­го. Він пішов на пе­рего­вори, усвідо­мив­ши всю складність си­ту­ації. Зреш­тою, і ко­заки, не здо­був­ши ос­та­точ­ної пе­ремо­ги, теж схи­лялось до вигідно­го ми­ру.

Наслідки події

За всю кам­панію 1630 р. ко­рон­не вій­сько втра­тило до 300 знач­них шлях­тичів і знач­но біль­ше (мож­ли­во, навіть кіль­ка ти­сяч) прос­тих жовнірів і слуг – біль­ше, ніж за всю по­перед­ню вій­ну зі шве­дами в Ліфляндії, як сум­но кон­ста­тував Ко­нец­поль­ський. Не мен­ше втра­тили й ко­заки. Літо­писець при­писує ко­рон­но­му геть­ма­нові, що хо­див по по­лю бою, вкри­тому тру­пами поль­ських і ко­заць­ких сміливців, ще од­ну гірку про­рочу фра­зу: «Ось і унія – ле­жать ля­хи із Рус­сю». Далі по­чалась «ко­медія», як наз­вав це Ко­нец­поль­ський. Тря­сила усу­нули від геть­манс­тва – вес­ти з цим «нікчем­ним хло­пом», своїм фак­тичним пе­ремож­цем, пе­рего­вори бу­ло б для ко­рон­но­го геть­ма­на гань­бою. Пе­рего­вори вів Ан­тон Ко­наше­вич Бут – й­ого ім’я стоїть під про­токо­лом Пе­ре­яс­лавсь­кої уго­ди 29 трав­ня 1630 р. Фор­маль­но за­лишав­ся чин­ним Ку­руківсь­кий до­говір (хо­ча фак­тично Ко­нец­поль­ський по­годив­ся на збіль­шен­ня реєстру до 8 тис.). Реєстровці, які пе­ребу­вали в обох та­борах, зо­бов’язу­вали­ся не мсти­тися один од­но­му. За­порожці, ви­писані з реєстру в лю­тому 1630 р., по­нов­лю­вали­ся в пра­вах, реш­та з реєстру ви­пису­валась. Стар­шим реєстро­вого вій­ська ко­заки об­ра­ли Ти­мофія Орен­да­рен­ка. Пе­ре­яс­лав став сим­во­лом то­го, що ко­зац­тво цілком здат­не пе­рема­гати в бою ре­гулярні вій­ська однієї з най­по­тужніших дер­жав Євро­пи, збіль­шу­вати свої пре­тензії і хоч крок за кро­ком, але закріплю­вати певні здо­бут­ки у сфері виз­нання як ок­ре­мого ста­ну. Звісно, всі ви­пищи­ки з 8-ти­сяч­но­го реєстру, а та­кож пов­станці-се­ляни і міща­ни уго­ди як та­кої не виз­на­ли.

Істо­рич­на пам’ять

Пер­ша, хоч і не­пов­на пе­ремо­га ук­раїнсь­ко­го ко­зац­тва над грізним суп­ро­тив­ни­ком, ко­рон­ним вій­ськом їхньої ж дер­жа­ви, зго­дом ста­ла сим­во­лом ук­раїнсь­ко-поль­сько­го і міжкон­фесій­но­го про­тис­то­ян­ня. Са­ме в такій іпос­тасі во­на пред­став­ле­на в ко­заць­ких літо­писах. «Історії Русів», а звідти вже – у твор­чості Т. Шев­ченка (по­ема «Та­расо­ва ніч»), кіноп­ро­дукції епо­хи ра­дянсь­кої ук­раїнізації (кінострічка «Та­рас Тря­сило» П. Чар­диніна з А. Буч­мою в го­ловній ролі). Сь­огодні бит­ва доб­ре відо­ма в Ук­раїні на­сам­пе­ред зав­дя­ки шкіль­но­му кур­су історії; в Пе­ре­яс­лаві вста­нов­ле­но пам’ят­ник Та­расові Тря­силу.