Андрусівське перемир’я

Да­та і місце

9 лю­того 1667 р., се­ло Ан­дру­сове (нині Мо­нас­тирщинсь­кий рай­он Смо­ленсь­кої об­ласті, Росія).

Дій­ові осо­би

Афа­насій Лав­рентій­ович Ордін-На­щокін (1605–1680; та­лано­витий мос­ковсь­кий дип­ло­мат і політик із не­бага­того дво­рянсь­ко­го ро­ду, 1658 р. ук­лав важ­ли­вий мир Мос­ковсь­кої дер­жа­ви зі Швецією, у 1667–1671 рр. ке­рував По­соль­ським при­казом); Єжі Ка­роль Гле­бович (1603–1669; відо­мий ли­товсь­кий політик і дип­ло­мат, ста­рос­та жмудсь­кий і воєво­да смо­ленсь­кий, з 1659 р. очо­лював пе­рего­вор­ний про­цес між Річчю Пос­по­литою і Мос­ковією).

Пе­реду­мови події

Вій­на між Мос­ковсь­ким царс­твом і Річчю Пос­по­литою то­чила­ся з 1654 р. з пе­ремінним успіхом. Мос­ковські вій­ська після тріум­фаль­но­го для се­бе по­чат­ку вій­ни заз­на­ли серії нев­дач у ко­зацькій Ук­раїні та Біло­русії, про­те все ще кон­тро­люва­ли знач­ну час­ти­ну Ве­лико­го князівства Ли­товсь­ко­го та Ліво­береж­ний Ук­раїнсь­кий геть­ма­нат. Го­лов­ною проб­ле­мою Мос­ковії бу­ло зни­жен­ня над­ходжень до бюд­же­ту в ре­зуль­таті не­вип­ла­ти на­селен­ням по­датків, над­то ве­ликі вит­ра­ти на армію. Річ Пос­по­лита, ще біль­ше вис­на­жена фінан­со­во і мілітар­но, пе­ребу­вала на межі ка­тас­тро­фи внаслідок так зва­ного «ро­кошу Лю­бомирсь­ко­го», ко­ли та­лано­витий пол­ко­водець, маг­нат Єжі Лю­бомирсь­кий пов­став на чолі час­ти­ни шлях­ти про­ти ре­фор­ма­торсь­ких планів ко­роля Яна-Ка­зими­ра і здо­був кіль­ка пе­ремог над ко­ролівсь­ким вій­ськом у 1665–1666 рр. За та­ких об­ста­вин пе­рего­вори про тим­ча­совий пе­репо­чинок з ме­тою закріплен­ня до­сяг­ну­тих ре­зуль­татів у війні бу­ли не­мину­чими, про­те го­лов­ним ка­менем спо­тикан­ня ста­ло пи­тан­ня про біло­руські землі і про до­лю ук­раїнсь­ких ко­заць­ких дер­жав на пра­вому та ліво­му бе­резі Дніпра. Ко­заць­ка де­легація ви­мага­ла участі в пе­рего­ворах нарівні з поль­ською та мос­ковсь­кою з ме­тою за­хис­ту інте­ресів ко­заць­кої Ук­раїни і не­допу­щен­ня се­парат­но­го, на дум­ку ко­заків, ми­ру, але до­мог­ти­ся ба­жано­го їй не вда­лося. Ве­ликою проб­ле­мою на пе­рего­ворах бу­ла до­ля Києва – Ордін-На­щокін навіть про­пону­вав ца­реві по­вер­ну­ти місто по­лякам за­ради ук­ла­ден­ня «вічно­го ми­ру», але цар Олексій Ми­хай­ло­вич ви­явив упертість що­до «ма­тері міст русь­ких». По­ляків підга­няла до ук­ла­ден­ня ми­ру ще од­на об­ста­вина: но­во­об­ра­ний геть­ман Пра­вобе­реж­ної Ук­раїну Пет­ро До­рошен­ко, довідав­шись про пе­рего­вори, ук­лав уго­ду з та­тара­ми і по­чав бой­ові дії про­ти Речі Пос­по­литої. Вод­но­час по­силив­ся інте­рес до ук­раїнсь­ких справ з бо­ку Ос­мансь­кої імперії, очо­люва­ної енергій­ним сул­та­ном Мех­ме­дом IV (1642–1692; пра­вив у 1648–1687 рр.).

Хід події

Після кіль­кох ра­ундів пе­рего­ворів бу­ло ук­ла­дено не «вічний мир» (як пла­нува­лося спо­чат­ку), а пе­ремир’я стро­ком на 13,5 років. Всь­ого в угоді 34 пун­кти. Мос­ковсь­ка дер­жа­ва от­ри­мува­ла Смо­ленсь­ке воєводс­тво, закріплю­вали­ся пра­ва ца­ря на Ліво­береж­ну Ук­раїну (з Черніго­во-Сівер­щи­ною, цар вип­ла­чував ком­пенсацію в 1 млн зло­тих поль­ським шлях­ти­чам-зем­левлас­ни­кам, чиї во­лодіння пе­ребу­вали на цих те­риторіях), на 2 ро­ки ца­рю пе­реда­вав­ся Київ (нас­правді місто так і за­лиши­лося за Мос­ковією, Річ Пос­по­лита от­ри­мала ком­пенсацію після «Вічно­го ми­ру» 1686 р.). На­томість цар пе­реда­вав Речі Пос­по­литій усі свої за­во­юван­ня в Литві та Біло­русії, виз­на­вав поль­ську про­текцію над Пра­вобе­реж­ним геть­ма­натом. За­порозь­ка Січ пе­ребу­вала під подвій­ною про­текцією, обидві сто­рони зо­бов’язу­вали­ся до­пома­гати ко­закам у ви­пад­ку вій­ни з Кри­мом і Ос­мансь­кою імперією, по­вер­ну­ти по­лоне­них (прав­да, більшість ви­везе­них до Сибіру біло­русів по­вер­ну­то не бу­ло), наг­ра­бова­не цер­ковне май­но, за­без­пе­чити де­мар­кацію і делімітацію кор­донів, відно­вити віль­ну торгівлю в пов­но­му об­сязі.

Наслідки події

Обидві сто­рони от­ри­мали ба­жаний пе­репо­чинок, біль­ше то­го – уго­да ста­ла по­чат­ком стра­тегічно­го збли­жен­ня Мос­кви і Вар­ша­ви, яке зреш­тою за­вер­ши­лося Вічним ми­ром 1686 р. і со­юзом про­ти Ос­мансь­кої імперії та Кри­му. Вод­но­час пе­ремир’я бу­ло вигідніше для Речі Пос­по­литої, яка по­вер­ну­ла знач­ну час­ти­ну фак­тично втра­чених те­риторій, Мос­ковія не до­мог­ла­ся жод­ної ос­новної зовнішнь­ополітич­ної ме­ти – ви­ходу до Балтій­сько­го мо­ря, «зби­ран­ня русь­ких зе­мель» (ук­раїнські землі бу­ло поділе­но, біло­руські вза­галі не закріпле­но). Все ж помітним плю­сом для ца­ря бу­ло закріплен­ня за со­бою час­ти­ни ук­раїнсь­ких зе­мель і стра­тегічно важ­ли­вої Смо­лен­щи­ни (сим­во­лу поль­ських пе­ремог Смут­но­го ча­су і вій­ни 1632–1634 рр.). Для ко­заць­кої Ук­раїни пе­ремир’я ста­ло сим­во­лом втра­ти ко­заць­кою дер­жавністю ста­тусу суб’єкта міжна­род­них пе­рего­ворів, трагічно­го поділу дер­жа­ви Хмель­ниць­ко­го на дві по­лови­ни без шансів на легітим­не об’єднан­ня. Жо­ден ук­раїнсь­кий геть­ман цієї до­би (П. До­рошен­ко, П. Су­ховієнко, М. Ха­нен­ко та ін.) фак­тично не виз­нав пе­ремир’я, фор­маль­не виз­нання й­ого І. Брю­ховець­ким (ра­зом із не­вигідни­ми Мос­ковсь­ки­ми стат­тя­ми) спри­чини­ло зни­жен­ня по­пуляр­ності ць­ого геть­ма­на і як наслідок – пов­стан­ня Брю­ховець­ко­го про­ти ца­ря в січні 1668 р. Час­ти­на пунктів уго­ди не ви­кону­вали­ся росій­ською сто­роною та ко­заць­ки­ми геть­ма­нами, до­пов­нення до уго­ди прий­ма­лися на двос­то­ронніх пе­рего­ворах в Ан­дру­сові 1670 р., 1675 р. Пе­ремир’я ста­ло однією з го­лов­них при­чин ос­та­точ­ної пе­ре­орієнтації кіль­кох ук­раїнсь­ких геть­манів (се­ред них П. До­рошен­ка) на Ос­мансь­ку імперію і/або Крим чи прий­нят­тя ни­ми ідеї «поліва­саліте­ту» (служіння кіль­ком сю­зере­нам за умо­ви ви­конан­ня ни­ми низ­ки обов’язків пе­ред ва­салом).

Істо­рич­на пам’ять

Усі ук­раїнські ко­зацькі літо­писи XVII–XVIII ст., не­залеж­но від політич­них сим­патій до Мос­кви чи Вар­ша­ви, за­суд­жу­вали як зміст Ан­русівсь­кої уго­ди, так і спосіб, в який її бу­ло ук­ла­дено. Сь­огодні в Ук­раїні – подія, доб­ре зна­на з підруч­ників, публіцис­ти­ки, пре­си (яка іноді висвітлює її річниці), її оцінка не над­то зміни­лася з ко­заць­ких часів. Як і в СРСР, у су­часній Росії най­частіше її оціню­ють як «віднос­ний успіх» росій­ської політи­ки.