Брестська церковна унія

Да­та і місце

19 жов­тня 1596 р., місто Бе­рес­тя (нині центр Брестсь­кої об­ласті, Біло­русь).

Дій­ові осо­би

Па­па римсь­кий Кли­мент VIII (1536–1605; па­па з 1592 р., з ро­ду Аль­доб­рандіні, пиш­но відсвят­ку­вав 1600-й «ювілей­ний» рік, бла­гос­ло­вив ка­ву, за й­ого пон­тифіка­ту бу­ло спа­лено Джор­да­но Бру­но); ко­роль Речі Пос­по­литої Сигізмунд III (1566–1632; швед із ди­настії Ва­за, у 1592–1597 рр. фор­маль­но ко­роль Швеції, зго­дом вів бе­зуспішні вій­ни за по­вер­нення шведсь­кої ко­рони, з 1587 р. ко­роль Речі Пос­по­литої, виг­рав вій­ни з Мос­ковією в 1605–1618 рр., які поп­ри зовнішні успіхи, фа­натизм і не­послідовність політи­ки ко­роля підірва­ли мо­гутність Речі Пос­по­литої); од­ним із го­лов­них ка­толиць­ких прибічників унії був по­лум’яний по­леміст, єзуїт Пь­отр Скар­га (1536–1612; те­олог, пись­мен­ник, прид­ворний про­повідник ко­роля Сигізмун­да, вис­ту­пав за по­силен­ня ко­ролівсь­кої вла­ди і со­юз усіх хрис­ти­ян Речі Пос­по­литої).

Най­помітніші пред­став­ни­ки Київсь­кої мит­ро­полії, котрі ук­ла­ли унію: мит­ро­полит Ми­хай­ло Ро­гоза (після 1540–1599; з 1589 р. мит­ро­полит, вис­ту­пав за унію з помірко­ваних по­зицій); Ки­рило Тер­лець­кий (?–1607; у 1575–1585 рр. єпис­коп ту­рово-пінсь­кий, з 1586 р. єпис­коп луць­кий, один із го­лов­них ініціаторів унії); Іпатій Потій (1541–1613; у 1593–1613 рр. єпис­коп во­лоди­мирсь­ко-бе­рес­тей­ський, з 1599 р. уніатсь­кий мит­ро­полит київсь­кий, пал­кий при­хиль­ник унії).

Про­ти унії вис­ту­пили: князь Ва­силь-Кос­тянтин Ос­трозь­кий; львівсь­кий єпис­коп Ге­де­он Ба­лабан (1530–1607; конфлікту­вав з місце­вим братс­твом, спо­чат­ку при­хиль­ник, з 1895 р. суп­ро­тив­ник унії); Ки­рило Лу­каріс (1572–1638; грек, вик­ла­дав в Ос­трозі, з 1602 до 1638 р. ба­гато разів був патріар­хом олек­сандрій­ським і кон­стан­ти­нополь­ським, уби­тий за на­казом сул­та­на Му­рада IV); Ни­кифор Кан­та­кузін (1540-ті – 1599; вик­ла­дач Ос­трозь­кої ака­демії, ек­зарх патріар­ха кон­стан­ти­нополь­сько­го Єремії та патріар­ха олек­сандрій­сько­го Ме­летія, ак­тивний політик і цер­ковний діяч, суп­ро­тив­ник унії, по суті го­лову­вав на Брестсь­ко­му пра­вос­лавно­му со­борі, зви­нува­чений ве­ликим ко­рон­ним геть­ма­ном Я. За­мой­ським у шпи­гунстві на ко­ристь Ос­мансь­кої імперії та підби­ванні ру­синів до бун­ту, з’явив­ся в бе­резні 1597 р. на сейм, де не був за­суд­же­ний, про­те по­мер в ув’яз­ненні близь­ко 1599 р., ка­нонізо­ваний Біло­русь­кою пра­вос­лавною цер­квою).

Пе­реду­мови події

Цер­ковний роз­кол (схиз­ма) 1054 р. ніко­ли не при­пиняв тур­бу­вати справжніх хрис­ти­ян з обох боків. Про­те ні близькість віров­чення, ні спільні політичні інте­реси не змог­ли підштов­хну­ти Цер­кви Схо­ду і За­ходу до ре­аль­но­го об’єднан­ня. Най­ближ­че до ць­ого ка­толи­ки і пра­вос­лавні підій­шли 1439 р. на со­борі у Фло­ренції, про­те рішен­ня со­бору не бу­ло виз­на­не більшістю пра­вос­лавних Схо­ду. Так са­мо бе­зуспішни­ми бу­ли спро­би ло­каль­них уній, зок­ре­ма га­лиць­ко-во­линсь­ко­го кня­зя Да­нила з Ри­мом 1253 р. Не див­но, що за до­би Конт­рре­фор­мації, по­силен­ня по­зицій ка­толи­циз­му і кри­зи в ук­раїнсь­ко­му пра­вос­лав’ї час­ти­на ук­раїнсь­ко­го духівниц­тва за­мис­ли­лася про си­лу, кот­ра б змог­ла дис­ципліну­вати пас­тирів і вірян (котрі, особ­ли­во братс­тва, ак­тивно втру­чали­ся в цер­ковні спра­ви, спи­ра­ючись на підтрим­ку східних патріархів, як бу­ло у ви­пад­ку Львівсь­ко­го братс­тва в три­вало­му конфлікті з єпис­ко­пом Ге­де­оном Ба­лаба­ном). Ви­щий пра­вос­лавний клір мріяв та­кож про підви­щен­ня ста­тусу пра­вос­лав’я в Речі Пос­по­литій, рівні пра­ва з ка­толиць­ки­ми свя­щен­нослу­жите­лями то­що. Па­радокс Брестсь­кої унії по­лягав у то­му, що на по­чат­ку об’єднав­чо­го про­цесу май­же всі ви­датні ук­раїнські цер­ковні та світські діячі (такі як князь В.-К. Ос­трозь­кий, який у лис­тах до П. Скар­ги ви­яв­ляв праг­нення до єднан­ня цер­ков) вис­ту­пали за не­обхідність поєднан­ня з Ри­мом, і ли­ше потім по­зиція час­ти­ни різко зміни­лася.

1590 р. ініціатив­на гру­па з 5 пра­вос­лавних єпис­копів по­чала таємні пе­рего­вори з ко­ролем Сигізмун­дом ІІІ, вис­ло­вив­ши ба­жан­ня приєдна­тися до ка­толиць­кої цер­кви. 1595 р. єпис­ко­пи луць­кий Ки­рило Тер­лець­кий і во­лоди­мирсь­кий Іпатій Потій після ви­дан­ня ко­ролем універ­са­лу, в яко­му він сповіщав про пе­рехід пра­вос­лавних єпис­копів до унії, ви­руши­ли до Ри­му, по­дав­ши папі 33 статті унії, ском­по­новані на підставі умов Фло­рентій­ської унії (виз­нання пра­вос­лавни­ми ка­толиць­ких дог­матів і вла­ди па­пи за умо­ви збе­режен­ня усіх еле­ментів пра­вос­лавно­го куль­ту, мо­ви бо­гос­лужіння і навіть не­виз­нання гри­горіансь­ко­го ка­лен­да­ря як за­над­то драж­ли­вого для пра­вос­лавних пи­тан­ня). 23 груд­ня 1595 р. у Римі па­па підпи­сав унію (на честь чо­го бу­ло ви­дано апос­толь­ську кон­сти­туцію Magnus Dominus і ви­бито спеціаль­ну ме­даль), про­те уро­чис­то про­голо­сити її ма­ли в нас­тупно­му році на цер­ковно­му со­борі в русь­ких зем­лях.

Хід події

Унія бу­ла закріпле­на папсь­ки­ми бул­ла­ми від 7 і 23 лю­того 1596 р. То­го ж ро­ку в Ук­раїні та Біло­русі по­чала­ся підго­тов­ка до цер­ковно­го со­бору, поз­на­чена не­чува­ним за­гос­трен­ням по­леміки між при­хиль­ни­ками і во­рога­ми унії. До та­бору ос­таніх нес­подіва­но пе­рей­шов Ге­де­он Ба­лабан, а го­лов­не – князь В.-К. Ос­трозь­кий, об­ра­жений са­мо­уп­равс­твом єпис­копів, які взя­лися за спра­ву унії без й­ого керівної ролі. Ке­рова­ний прин­ци­пом «раз без нас, то та­кої унії нам не тре­ба», Ос­трозь­кий під впли­вом своїх грець­ких рад­ників Ни­кифо­ра Кан­та­кузіна та Ки­рила Лу­каріса став зби­рати суп­ро­тив­ників унії, Потій і Тер­лець­кий мобілізу­вали своїх (Ро­гоза поп­ри ста­тус мит­ро­поли­та над­то ве­ликої ак­тивності не ви­явив). Про­ти унії вис­ту­пила знач­на час­ти­на ниж­чо­го і се­реднь­ого духівниц­тва, роз­кол відбув­ся і се­ред ченців усіх го­лов­них мо­нас­тирів, більшість міщанс­тва і ко­заків та­кож не підтри­мали унію. На­решті в ат­мосфері взаємних зви­нува­чень, шпи­гуно­манії і бій­ок 16 жов­тня в Бресті по­чав­ся дов­го­очіку­ваний со­бор, який од­ра­зу на­був фор­ми двох со­борів: фор­маль­но легітим­но­го в ка­фед­раль­но­му со­борі міста (тут бу­ла при­сут­ня май­же вся пра­вос­лавна ієрархія, крім двох єпис­копів, пред­став­ни­ки дер­жавної вла­ди, ка­толицькі ієрар­хи та ін.) і «аль­тер­на­тив­но­го» (у бу­дин­ку кня­зя Ос­трозь­ко­го), де го­лову­вав пал­кий во­рог унії Ни­кифор, який обіцяв пра­вос­лавним підтрим­ку і бла­гос­ло­вен­ня східних патріархів, як­що во­ни не підуть на пос­тупки во­рогові, і князь Ос­трозь­кий. 19 жов­тня «уніатсь­кий» со­бор ос­та­точ­но прий­няв рішен­ня про унію з Ри­мом, от­ри­мав­ши ана­фему від своїх пра­вос­лавних ко­лег, котрі підтвер­ди­ли ка­нонічність зв’яз­ку Києва з Кон­стан­ти­нопо­лем. Обидві сто­рони конфлікту звер­ну­лися до ко­роля, про­те Сигізмунд III без­засте­реж­но став на бік унії, зат­вердив­ши своїм універ­са­лом її обов’яз­ковість для всіх пра­вос­лавних підда­них Речі Пос­по­литої.

Наслідки події

Замість бра­терсь­ко­го єднан­ня двох гілок хрис­ти­янс­тва в ході ло­каль­ної унії Ук­раїна і Біло­русь от­ри­мали тре­тю гілку – уніатсь­ку (гре­ко-ка­толиць­ку) цер­кву, а та­кож ко­лосаль­ну кількість конфліктів, взаємних об­раз, май­но­вих та ідей­них су­пере­чок, за­гос­тре­них осо­бис­тих ра­хунків то­що. Пра­вос­лавна цер­ква по суті ого­лошу­вала­ся в Речі Пос­по­литій по­за за­коном, що спри­яло її збли­жен­ню з іще од­ним впли­вовим «па­син­ком» дер­жа­ви – ко­зац­твом, а та­кож з орієнтацією час­ти­ни духівниц­тва на Мос­ковсь­ку дер­жа­ву. Гре­ко-ка­толи­ки ж не бу­ли зрівняні в пра­вах з ка­толиць­ки­ми ієрар­ха­ми, і історія цієї цер­кви бу­ла спов­не­на про­тис­то­ян­ня як з пра­вос­лавни­ми, так і з поль­ськи­ми ри­мо-ка­толи­ками, в ос­таннь­ому ви­пад­ку й­шло­ся про збе­режен­ня етнічної, а зго­дом і національ­ної ок­ремішності гре­ко-ка­толиків Ук­раїни і Біло­русі (цю функцію гре­ко-ка­толиць­ка цер­ква в Ук­раїні з успіхом ви­кона­ла і ви­конує до­тепер). За часів Росій­ської імперії та СРСР гре­ко-ка­толиць­ка цер­ква з її міцни­ми зв’яз­ка­ми з Ва­тика­ном час­то роз­гля­дала­ся як во­рожий «агент впли­ву» і підда­вала­ся реп­ресіям, кіль­ка разів «са­мороз­пуска­лася», пе­рехо­дила на ка­таком­бне існу­ван­ня.

Істо­рич­на пам’ять

Вкрай за­гос­трені, ча­сом по­лярні оцінки, як і про будь-яку спірну подію ду­хов­но­го жит­тя, вик­ли­кали ве­личез­ну кількість ху­дожніх, публіцис­тичних творів про подію од­ра­зу після її ук­ла­ден­ня (слід відзна­чити по­лемічну літе­рату­ру, кот­ра да­ла такі зраз­ки се­реднь­овічної публіцис­ти­ки, як тво­ри П. Скар­ги, М. Смот­риць­ко­го, Є. Ви­шенсь­ко­го, М. Бро­невсь­ко­го-Філа­лета та ін.) та зго­дом (жи­вопис Я. Ма­тей­ка). В Ук­раїні пам’ять про унію кар­ди­наль­но різна у гре­ко-ка­толиків за­ходу і пе­реваж­ної біль­шості пра­вос­лавних схо­ду, де­що зва­женіша, але все ж не­гатив­на оцінка події най­частіше трап­ляєть­ся в ук­раїнсь­ких підруч­ни­ках з історії. Різким нес­прий­нят­тям унії вирізня­ють­ся світські й ду­ховні тво­ри ви­раз­ників так зва­ної кон­цепції «Рус­ско­го ми­ра».