Іван Степанович Мазепа

Іван Сте­пано­вич Ма­зепа 

(1639(1640)—1709)

«…ця не­щас­на істо­рич­на пос­тать ми­моволі вик­ли­кає до се­бе істо­рич­не спо­чут­тя»

Геть­ман Ук­раїни І. Ма­зепа (1687—1709) був ви­соко інте­лек­ту­аль­ною осо­бистістю, здо­був­ши ґрун­товну освіту, во­лодів кіль­ко­ма іно­зем­ни­ми мо­вами на різно­му рівні, мав інте­рес до ре­несан­со­вого ба­чен­ня пра­вите­ля та дер­жа­ви, сам не цу­рав­ся мис­тецтв — му­зики і віршот­во­рен­ня, ціка­вив­ся архітек­ту­рою, кни­гами на рівні бібліофіль­ства, об­ра­зот­ворчим та ужит­ко­вим мис­тец­твом. Наб­ли­жав до се­бе бо­гос­ловів та філо­софів, а та­кож по­етів, творців об­ра­зот­ворчо­го мис­тец­тва, будівель­ників–архітек­торів.

Роз­ви­ток освіти ба­чив як один із магістраль­них курсів у своїй політиці, відда­ючи ць­ому чи­мало ува­ги; зок­ре­ма підніс зна­чен­ня Київсь­кої ака­демії, спри­яв зас­ну­ван­ню Чернігівсь­ко­го ко­легіуму, до­бирав керівників освітнь­ого про­цесу, дбав про на­уки та вче­них.

Ак­тивно спри­яв національ­но­му кни­год­ру­куван­ню і прик­ладно­му до нь­ого гра­верс­тву, фінан­су­ючи різні ви­дан­ня осо­бис­то. Дбав про цер­кву і підно­сив її: по–пер­ше, че­рез будівниц­тво храмів, по–дру­ге, че­рез її мис­тець­ке та об­ря­дове на­пов­нення. Че­рез універ­са­ли на­магав­ся вирівня­ти відно­сини між ста­нами, пос­та­ючи про­ти злов­жи­вань ко­заць­кої стар­ши­ни що­до міщан, мо­нас­тирів та тієї ж стар­ши­ни що­до біднішо­го ко­зац­тва, піклу­вав­ся про по­лег­шення тя­гарів ро­бочим ста­нам. Во­лодіючи силь­ною пер­со­наль­ною вла­дою, зас­то­сову­вав ко­лек­тивні фор­ми правління, зок­ре­ма Ге­нераль­ну ра­ду. Правління тво­рив на раціоналістичній ос­нові, зас­но­ву­ючи й­ого на муд­рості, ро­зумі, доціль­ності та ре­аль­них мож­ли­вос­тях. Інте­реси дер­жа­ви та своєї землі ста­вив ви­ще осо­бис­тих і відда­вав­ся їм із са­мопос­вятністю, хоч мав і свої ва­ди. Пок­лавши своє жит­тя на вівтар служіння Ук­раїні, геть­ман І. Ма­зепа по­лишаєть­ся однією з най­су­переч­ливіших пос­та­тей на­шої історії.

Нав­ко­ло пос­таті геть­ма­на І. Ма­зепи ось вже май­же три століття то­чать­ся гострі су­переч­ки, схре­щу­ють­ся різні, час­то по­лярні, дум­ки. 

За­хоп­лення, різке неп­рий­нят­тя, за­мов­чу­ван­ня — що­най­мен­ше та­кий діапа­зон суд­жень про нь­ого.

Що спо­нука­ло й­ого пе­рей­ти від од­но­го пра­вите­ля до іншо­го? Чо­му улюб­ле­нець Пет­ра І, удос­тоєний не­бува­лих царсь­ких щед­рот, став й­ого зак­ля­тим во­рогом? Яке й­ого місце се­ред ук­раїнсь­ких геть­манів?

Де­які дослідни­ки, спи­ра­ючись на те, що герб Іва­на Ма­зепи над­то схо­жий із гер­бом Кур­це­вичів, на­щадків Коріята Ге­диміно­вича, роб­лять вис­но­вок, що Іван Ма­зепа — князівсь­ко­го ро­ду. В уся­кому разі, маємо до­кумен­тальні дані з се­реди­ни XVI століття, що пра­щур геть­ма­на (Ми­кола) дістав від поль­сько­го ко­роля Сигізмун­да І в 1544 році у Біло­церківсь­ко­му повіті на Київщині маєток Ма­зепинці й за це му­сив ви­кону­вати в місце­вого ста­рос­ти кінну служ­бу. Й­ого син Ми­хай­ло в 1572 році от­ри­мав від ко­роля Сигізмун­да II Ав­густа підтвер­джен­ня на во­лодіння Ма­зепин­ця­ми, а від ко­роля Генріха Ва­луа — привілей на се­ло Пісоч­не біля Лю­боми­ра. Чо­ловіки з ро­ду Ма­зеп дру­жили з ко­зака­ми. Син Ми­хай­ла Те­одор брав участь у пов­стан­нях Ко­синсь­ко­го, Ло­боди та На­ливай­ка. У 1597 році й­ого бу­ло за­суд­же­но у Вар­шаві до смер­тної ка­ри. Про нь­ого зга­ду­ють ук­раїнські літо­писи, де він на­зиваєть­ся пол­ковни­ком. Дру­гий син Ми­хай­ла — Ми­кола — ус­падку­вав Ма­зепинці.

Син Ми­коли — Сте­пан Ма­зепа, бать­ко геть­ма­на Іва­на Ма­зепи, в 1659 році одер­жав від ко­роля Яна–Ка­зими­ра не тіль­ки підтвер­джен­ня ро­дово­го посідан­ня в Ма­зепин­цях, а й пе­реве­ден­ня їх у дідиз­ну, тоб­то у вічне во­лодіння. Біог­рафія Сте­пана Ма­зепи до­сить бур­хли­ва. У мо­лоді літа ак­тивно діяв у внутрішніх шля­хетсь­ких вій­нах. У 1639 році й­ого бу­ло за­суд­же­но на інфамію (пос­тавле­но по­за за­коном) і ка­ру смер­тю за вбивс­тво шлях­ти­ча Зелінсь­ко­го. Сте­пану Ма­зепі до­вело­ся ви­корис­та­ти свої впли­ви й ба­гато гро­шей, щоб че­рез кіль­ка років, по­мирив­шись з ро­диною вби­того, одер­жа­ти охо­рон­но­го лис­та Яна–Ка­зими­ра. У 1662 році цей ко­роль ти­тулу­вав Сте­пана Ма­зепу чернігівсь­ким підча­шим.

У 1654 році Сте­пан Ма­зепа прис­тав до ко­заків і став біло­церківсь­ким ота­маном. Він не поспішав виз­на­вати мос­ковсь­ке підданс­тво, мріючи про рівноп­равний фе­дера­тив­ний со­юз із Поль­щею. По­мер Сте­пан Ма­зепа десь у 1665 році. Са­ме тоді ко­роль у та­борі під Ра­вою нас­та­новив чернігівсь­ким підча­шим си­на покій­но­го Сте­пана Ма­зепи — Іва­на Ма­зепу, май­бутнь­ого геть­ма­на Ук­раїни.

Да­та на­род­ження Іва­на Ма­зепи точ­но не вста­нов­ле­на. Дослідни­ки на­зива­ють 1639, 1640 і 1646 ро­ки і навіть 1629 і 1632 ро­ки. Найбіль­ше схи­ля­ють­ся до 1640 ро­ку. Ди­тинс­тво й­ого про­май­ну­ло на тлі ко­заць­ко­го жит­тя. На Біло­церківщині розміщу­вав­ся реєстро­вий полк. Свідо­мим підлітком Іван, ма­буть, спос­терігав Національ­но–виз­воль­ну вій­ну ук­раїнсь­ко­го на­роду під про­водом Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го. Змал­ку він сприй­няв і ко­зацькі вій­ськові впра­ви, нав­чився їзди­ти вер­хи, во­лодіти руш­ни­цею, пісто­лем, шаб­лею.

Ма­ти Іва­на Ма­зепи — Марія, з ук­раїнсь­ко­го шля­хетсь­ко­го ро­ду Мо­кевсь­ких — про­дов­жу­вала в сім’ї тра­диції то­го ук­раїнсь­ко­го шля­хетс­тва, яке за­лиша­лося вірним прадідівській вірі. Во­на бу­ла освіче­ною, сміли­вою, твер­до­го ду­ху, ду­же діяль­ною жінкою, свідо­мою патріот­кою, вирізня­лася пал­кою при­хильністю до пра­вос­лавної віри, бу­ла чле­ном («сес­трою») Луць­ко­го пра­вос­лавно­го братс­тва. По смерті чо­ловіка пос­триг­ла­ся в чер­ниці, бу­ла ігу­менею Фло­рово–Воз­не­сенсь­ко­го мо­нас­ти­ря в Києві, зна­на під іме­нем ігу­мені Маг­да­лини. На її кошт у ць­ому мо­нас­тирі бу­ла по­будо­вана кам’яна цер­ква.

Ма­ти ма­ла ве­ликий вплив на май­бутнь­ого геть­ма­на. Про­тягом усь­ого жит­тя во­на до­пома­гала си­нові муд­ри­ми по­рада­ми. По­мер­ла у 1707 році. Са­ме ма­тері Іван Ма­зепа му­сив зав­дя­чува­ти ви­хованій у нь­ого відда­ності пра­вос­лавній церкві, яку він зберігав усе жит­тя. Ма­ти пос­ла­ла й­ого вчи­тися до Києво–Мо­гилянсь­кої ко­легії, де вик­ла­дали прос­лавлені про­фесо­ри, котрі здо­бува­ли освіту в євро­пей­ських універ­си­тетах.

Закінчив­ши ко­легію, Іван по­вер­нувся до батьківсь­кої оселі. Ми­хай­ло Ма­зепа, мріючи про ве­лику кар’єру для си­на, ви­рядив й­ого на нав­чання до єзуїтсь­кої ко­легії у Вар­шаві. Іва­ну по­щас­ти­ло, зав­дя­ки до­помозі де­яких ук­раїнсь­ких маг­натів він став «по­кой­овим» у ко­роля Яна–Ка­зими­ра. Ко­роль Ян–Ка­зимир що­року відправ­ляв у Західну Євро­пу трь­ох та­лано­витих юнаків про­дов­жи­ти освіту, і Ма­зепа став од­ним із та­ких об­ранців. Він по­бував в Італії, Франції, Німеч­чині. З 1657 ро­ку жив у гол­ландсь­ко­му місті Де­вен­тері під ім’ям Й­ога­неса Ко­лединсь­ко­го, опа­нову­ючи ар­ти­лерій­ську спра­ву. Іван наб­рався яко­гось досвіду в міжна­родній політиці, бу­вав навіть при дво­рах во­лодарів.

Після по­вер­нення Ма­зепи до ко­ролівсь­ко­го дво­ру Ян–Ка­зимир до­ручав й­ому кіль­ка дип­ло­матич­них місій в Ук­раїні, й той успішно їх ви­конав. Пе­ребу­ван­ня юна­ка Ма­зепи при ко­ролівсь­ко­му дворі бу­ло для нь­ого доб­рою шко­лою політич­ної діяль­ності й прид­ворної інтри­ги, да­ло й­ому дос­ко­нале знан­ня поль­сько­го світу (зго­дом це ви­соко ціну­вати­ме росій­ський са­модер­жець Пет­ро І) і ство­рило й­ому впли­вові зв’яз­ки в поль­сько–ли­товсь­ких маг­натсь­ких ко­лах, які він зберіг до кінця жит­тя. Й са­ме в цей час ут­во­рила­ся та ре­путація І. Ма­зепи, яка зро­била й­ого ге­роєм різних, здебіль­шо­го фан­тастич­них оповідань су­час­ників, нерідко заздрісних і во­рожих, і ро­ман­тичної ле­ген­ди ба­гать­ох по­колінь пись­мен­ників, митців та навіть істо­риків.

Нап­рикінці 1663 ро­ку Поль­ща зро­била ос­танню спро­бу відво­юва­ти Ліво­береж­ну Ук­раїну. Ко­роль зі знач­ним поль­ським вій­ськом, пра­вобе­реж­ни­ми ко­заць­ки­ми пол­ка­ми на чолі з Те­терею та со­юз­ни­ми та­тарсь­ки­ми ор­да­ми, па­лячи й руй­ну­ючи се­ла та містеч­ка, спус­то­шу­ючи все на своєму шля­ху, дій­шов до Глу­хова. Ліво­бережні ко­заки, міща­ни й се­ляни чи­нили їм упер­тий опір. У лю­тому 1664 ро­ку ко­роль му­сив відсту­пити на Пра­вобе­реж­ну Ук­раїну, де теж підня­лося пов­стан­ня про­ти Польщі.

Іван Ма­зепа був у ко­ролівській дру­жині в складі поль­сько­го вій­ська. Але ще в жовтні 1663 ро­ку на по­чат­ку по­ходу, ко­ли ко­ролівсь­кий двір зу­пинив­ся в Білій Церкві, Ма­зепа по­кинув й­ого й поїхав на хутір сво­го бать­ка, до Ма­зепинців: «од­кло­нив­ши­ся за служ­бу ко­ролеві, зос­тал при от­цу своєму» (С. Ве­лич­ко), до­пома­га­ючи ста­рому й, ма­буть, вже хво­рому бать­кові в маєтко­вих та гос­по­дарсь­ких спра­вах, які ви­мага­ли тоді особ­ли­вої ува­ги.

Є відо­мості, що і де­які інтри­ги ко­ролівсь­ко­го дво­ру, й ро­ман­тичні при­годи й­ого осо­бис­то­го жит­тя пе­рер­ва­ли кар’єру І. Ма­зепи. З лег­кої ру­ки Воль­те­ра на­була по­ширен­ня як найбільш вірогідна скан­даль­но–ро­ман­тична версія, яка ста­ла ос­но­вою або пош­товхом до на­писан­ня літе­ратур­них творів Джор­джем Бай­ро­ном («Ма­зепа», 1818), Вікто­ром Гю­го («Ма­зепа», 1829), К. Рилєєвим («Вой­на­ровсь­кий», 1825), Олек­сан­дром Пушкіним («Пол­та­ва», 1829), Юліушем Сло­ваць­ким («Ма­зепа», 1839), Бер­толь­дом Брех­том («Ба­лада про Ма­зепу», 1955) та ін. Інтим­но–не­гатив­ний її сю­жет, од­нак, швид­ше, має ле­ген­дарний, ви­гада­ний ха­рак­тер, ніж іден­тичний ре­аль­но­му фак­ту: «Лю­бов­на при­года мо­лодо­го Ма­зепи з дру­жиною поль­сько­го дво­ряни­на вик­ри­лася. Розгніва­ний чо­ловік прив’язав го­лого Ма­зепу до ди­кого ко­ня і пус­тив то­го на во­лю. Кінь, кот­рий був прип­ро­вад­же­ний з Ук­раїни, по­вер­нувся до­дому ра­зом з Ма­зепою, напівмер­твим від уто­ми й го­лоду» (Воль­тер, «Історія про Кар­ла XII»).

Ще у мо­лодо­му віці Іван Ма­зепа, бу­дучи па­жем Яна–Ка­зими­ра, на­жив не­доб­ро­зич­ливців у прид­ворно­му се­редо­вищі. Оскіль­ки у 1660–ті ро­ки в Польщі маг­натські партії ве­ли бо­роть­бу за вла­ду, то стає зро­зумілим, чо­му поль­ський ко­роль дбав про врівно­важен­ня цих сил у Вар­шаві й на місцях відда­ними ук­раїнсь­ки­ми ви­суван­ця­ми–емігран­та­ми з Пра­вобе­реж­жя, на­да­ючи їм маєтності й хо­ча не клю­чові, але відповідальні по­сади. Пред­став­ни­кам ко­заць­ких кіл, за­доб­ре­ним ко­ролем, не бу­ло ніяко­го сен­су бра­ти участь у двірце­вих інтри­гах.

Це сто­суєть­ся і Ма­зепи. Ян–Ка­зимир да­вав й­ому та й­ого бать­кові пе­редусім надійні га­рантії май­но­вої, життєвої стабіль­ності. Са­ме ці об­ста­вини про­яс­ню­ють по­зицію мо­лодо­го Ма­зепи, ко­ли він у 1661 році запідоз­рив прид­ворно­го Яна Па­сека у зв’яз­ках з кон­фе­дера­тами (опо­зицій­но на­лаш­то­вани­ми вій­сько­вими), що вис­ту­пили про­ти ко­роля. Паж Яна–Ка­зими­ра приїхав у Грод­но й роз­повів про по­чуте ко­ролю. Яна Па­сека за­ареш­ту­вали, але на суді він вик­ру­тив­ся. Свідчен­ням Ма­зени не бу­ло на­дано зна­чен­ня, бо на той час зник­ла заг­ро­за зброй­но­го вис­ту­пу опо­зиції, з нею відбу­лися мирні пе­рего­вори, в ре­зуль­таті яких бу­ло до­сяг­ну­то ком­промісних рішень. А відтак реп­ресії до кон­фе­дератів мог­ли тіль­ки до­лити оли­ви до вог­ню.

Зро­зуміло, що Ян Па­сек за­таїв злість на вірнопідда­ного па­жа. Про це він де­таль­но оповідає у своїх спо­гадах:

«Ма­зепа уже поп­ро­сив у ко­роля ви­бачен­ня за той по­ганий жарт, який він ут­нув зі мною у Грод­но, і по­вер­нувся до дво­ру. Ми що­ден­но хо­дили один поп­ри од­но­го, і дав­ня об­ра­за не мог­ла мені ані заш­ко­дити, ані до­дати до тієї моєї доб­рої сла­ви, якій заз­дри­ли кон­фе­дера­ти, а інші, нав­па­ки, ба­жали мені. Про­те об­ра­за на нь­ого міцно засіла в мені і про­буд­жу­вала­ся най­частіше тоді, ко­ли я бу­вав напідпит­ку, бо са­ме у та­кому стані зви­чай­но зри­на­ють у пам’яті усі за­подіяні лю­дині крив­ди. Якось я про­ходив кімна­тою, по сусідству з якою пе­ребу­вав ко­роль, і зустрів й­ого, але там бу­ли при­сутні й де­які прид­ворні. Я вис­ту­пив на­перед уже тро­хи підпи­лий і ска­зав до то­го Ма­зепи: «Чо­лом, па­не оса­вуле!» А він був ду­же са­мов­певне­ним ти­пом і тут же відповів: «Чо­лом, па­не кап­ра­ле!» Не встиг я опам’ята­тися, як вліпив й­ому ку­лаком по фізіономії і відсту­пив кіль­ка кроків. Він схо­пив­ся ру­кою за меч, я та­кож. До нас ки­нули­ся з кри­ком: «Спиніть­ся! Спиніть­ся! За две­рима ж ко­роль!» Про­те ніхто не став на боці Ма­зепи, усі ско­са пог­ля­дали на нь­ого, бо був він пад­лю­кою та з ніг до го­лови ко­заком, хоч і став не­дав­но шлях­ти­чем. Ма­зепі плач сто­яв у горлі. Не так болів й­ому ля­пас, як те, що прид­ворні не ста­ли на й­ого бік, не пот­ракту­вали й­ого за рівню. Нас­тупно­го дня бу­ла су­бота. До зам­ку я не пішов, бо, прав­ду ка­жучи, тро­хи бо­яв­ся… Уся­кими обхідни­ми шля­хами я ви­питав, чи повідо­мили про інци­дент ко­ролю, і мені ска­зали, що ко­роль про все довідав­ся… Я поціка­вив­ся у ка­мер­ге­ра, чи ко­роль не гніваєть­ся. Той за­пев­нив ме­не у при­хиль­ності ко­роля… Потім я ще бесіду­вав на цю те­му й з інши­ми прид­ворни­ми. Я ли­шив­ся за­дово­леним і біль­ше не ду­мав про то­го Ма­зепу. Після тра­пези ко­роль пок­ли­кав Ма­зепу і звелів нам об­ня­тися й поп­ро­сити один в од­но­го ви­бачен­ня… На­решті при­мирен­ня відбу­лося, і ми сиділи по­руч за сто­лом і пи­ли».

Ян Па­сек, який поєдну­вав у своїх спо­гадах прав­ду з фан­тастич­ни­ми ви­гад­ка­ми та був, за вис­новком поль­сько­го літе­рату­роз­навця О. Брюк­не­ра, «ней­мовірним бре­хуном», вирішив по­гаму­вати свою об­ра­зу на Іва­на Ма­зепу — «з ніг до го­лови ко­зака» (у Вар­шаві це зву­чало зне­важ­ли­во), вдав­шись до літе­ратур­ної пом­сти. Під й­ого пе­ром на­роди­лася зне­важ­ли­ва оповідка про лю­бов­ну при­году по­кой­ово­го з дру­жиною поль­сько­го шлях­ти­ча Фаль­бовсь­ко­го. Ав­тор не шко­дує са­тирич­них фарб, щоб знес­ла­вити сво­го не­давнь­ого крив­дни­ка. За версією Па­сека, Іван Ма­зепа по­таємно вча­щав до дру­жини й­ого сусіда на Во­лині. Граф Фаль­бовсь­кий вик­рив ці сто­сун­ки. Він, «роз­дягнув­ши Ма­зепу до­гола, по­садив й­ого ли­цем до хвос­та, а за­дом до ко­нячої го­лови на й­ого влас­но­го ко­ня, зняв­ши з то­го куль­ба­ку. Ру­ки зв’яза­ли зза­ду, а но­ги підв’яза­ли під че­рево ко­ня… як пруд­кий і пе­реля­каний кінь від стра­ху і бо­лю летів на­осліп, ку­ди й­ого но­ги нес­ли, аж пе­ребіг ті хащі. [Фаль­бовсь­кий] зат­ри­мав тих й­ого двох чи трь­ох прибічних, що їха­ли [з Ма­зепою], щоб не бу­ло ко­му й­ого ря­тува­ти. [Доб­равшись до­дому, Ма­зепа], увесь змер­злий, при­пав до воріт і гук­нув: «Сто­рожу!» Сто­рож, пізнав­ши го­лос, відчи­нив [во­рота], але, по­бачив­ши опу­дало, знов за­чинив їх і втік. Ма­зепа вик­ли­кав усіх із дво­ру. [Лю­ди] заг­ля­дали че­рез во­рота, хрес­ти­лися. Він за­явив, що це справді їхній пан. Во­ни не віри­ли. Лед­ве й­ого пус­ти­ли, ко­ли вже, пош­ма­ганий і змер­злий, май­же не міг го­вори­ти».

Те, що Па­сек ко­рис­ту­вав­ся яко­юсь пліткою або, найвірогідніше, сам ство­рив «об­раз лю­дини, по­кара­ної за до­помо­гою ко­ня», не підля­гає сумніву. Ян Па­сек жив до 1701 ро­ку (на­родив­ся у 1636). От­же, й­ому му­ляло геть­манс­тво Іва­на Ма­зепи, а то­му свої тен­денційні спо­гади та не­доб­ро­зич­ливі згад­ки про сво­го нед­ру­га він міг по­ширю­вати у своєму ото­ченні. Не ви­пад­ко­во по­голос про амурні спра­ви май­бутнь­ого геть­ма­на хо­див у вар­шавсь­ких ко­лах. Фран­цузь­кий по­сол при Кар­лові XII та ко­ролю Станісла­вові Ле­щинсь­ко­му Жак Луї д’Ус­сон, маркіз де Бо­нак, нап­риклад, заз­на­чив у влас­них ме­му­арах: «Ма­зепа упа­дав біля однієї да­ми ви­соко­го по­ход­ження. Чо­ловік цієї да­ми, помітив­ши їхні сто­сун­ки, по­пере­див Ма­зепу, щоб той при­пинив свої візи­ти, але Ма­зепа не зва­жав на й­ого по­перед­ження, і рев­ни­вець пом­стив­ся за свою гань­бу. Він звелів роз­дягну­ти Ма­зепу до­гола, на­мас­ти­ти й­ого ме­дом та об­си­пати пір’ям. Потім й­ого прив’яза­ли до ко­ня і відпус­ти­ли на во­лю. Со­ром, яко­го заз­нав Ма­зепа, не доз­во­лив й­ому по­вер­ну­тися до­дому й по­каза­тися пе­ред своїми дру­зями. Він поспішив в Ук­раїну».

Нап­рикінці XIX століття істо­рик І. Ка­манін знай­шов в архівах своєрідне спрос­ту­ван­ня вик­ла­дених ви­ще версій жит­тя геть­ма­на. Це спра­ва 1663 ро­ку про роз­лу­чен­ня во­лоди­мирсь­ко­го судці Яна За­горовсь­ко­го та й­ого мо­лодої дру­жини Оле­ни, в якої він знай­шов чи­мало по­царунків оц Ма­зепи. Яс­на річ, що та­кого фак­ту для роз­лу­чен­ня бу­ло за­мало, а то­му рев­ни­вий чо­ловік зви­нува­тив дру­жину та її за­лицяль­ни­ка ма­ло не в за­махові на влас­не жит­тя. Ма­зепа тоді не був за­суд­же­ний, тож з ць­ого вип­ли­ває прос­тий вис­но­вок: до­казів За­горовсь­кий не мав. Во­лоди­мирсь­кий суд­ця, щоб виг­ра­ти май­но­вий про­цес, зви­нува­тив дру­жину та­кож у лю­бов­них зв’яз­ках із кня­зем Дмит­ром Виш­не­вець­ким, якимсь Уби­шем та інши­ми.

Вза­галі сумнівно, що цей за­галом ти­повий «нор­маль­ний шлю­бороз­лучний про­цес» ліг в ос­но­ву спо­гадів Яна Па­сека, бо, мов­ляв, ви­падок, про який він го­ворить, «оче­вид­но, був скан­да­лом на всю Поль­щу». За­ува­жимо на це, що гіпер­болізо­вану скан­дальність інци­ден­тові все ж та­ки на­дало пе­ро нед­ру­га Ма­зепи. Па­сек, як мовить­ся, з му­хи зро­бив сло­на. Дізнав­шись із третіх чи чет­вертих вуст якісь вто­ринні відо­мості, він дав во­лю своїй у­яві.

На спільність фа­буль­ної ос­но­ви фан­тазії Яна Па­сека та ре­аль­но­го су­дово­го про­цесу вка­зує зізнан­ня свідка з бо­ку За­горовсь­ко­го про пе­рехоп­ле­ний лист від Ма­зепи. Пе­рехоп­лює лис­ту­ван­ня за­коха­них і па­секівсь­кий Фаль­бовсь­кий. Та­ка спіль­на де­таль ма­лой­мовірна в інтим­но­му житті од­но­го й то­го са­мого ге­роя.

Де­які дослідни­ки пов’язу­ють відстав­ку Ма­зепи в 1663 році не зі скан­даль­ним інци­ден­том, а з нев­да­лим ви­конан­ням ним дип­ло­матич­ної місії до но­во­об­ра­ного ук­раїнсь­ко­го геть­ма­на — по­кой­овий «намірив­ся пе­реда­ти Те­тері клей­но­ди без участі лов­чо­го», що бу­ло по­рушен­ням ко­ролівсь­кої інструкції. «Лег­ко­важність Ма­зепи, та ще в такій важ­ливій справі, при­род­но, мог­ла відвес­ти від нь­ого милість ко­роля, і Ма­зепі за­лиша­лося од­не — піти», — заз­на­чає відо­мий істо­рик О. Ла­заревсь­кий.

При­чиною та­кого відповідаль­но­го рішен­ня са­ме під час воєнних дій, яс­на річ, не мог­ла бу­ти лю­бов­на при­года. Смерть Сте­пана Ма­зепи у 1665 році дає підста­ви го­вори­ти про от­ри­мане ним раніше серй­оз­не по­ранен­ня або про тяж­ку хво­робу, невтішний наслідок від яких очіку­вав­ся з дня на день. Мож­ли­во, бать­ки Іва­на не хотіли відпус­ка­ти єди­ного си­на на вій­ну, в успіх якої не віри­ли, а то­му і ви­корис­та­ли тяж­кий стан бать­ка, щоб за­лиши­ти Іва­на при собі. Фран­цузь­кий дип­ло­мат Де ля Невіль, який не раз зустрічав­ся з геть­ма­ном, у своєму звіті повідом­ляє про те, що Ма­зепа був не тіль­ки по­кой­овим Яна–Ка­зими­ра, а й «зго­дом офіце­ром в й­ого гвардії». От­же, по­лишен­ня служ­би бу­ло фак­том тим­ча­совим. Це, по–пер­ше. По–дру­ге ж, гіпер­болізо­вана інтер­пре­тація Яном Па­секом мо­тивів за­лишен­ня Ма­зепою Вар­ша­ви су­пере­чить фак­ту й­ого по­вер­нення. 26 трав­ня 1666 ро­ку Іван Ма­зепа от­ри­мав у дар від ро­дич­ки Кон­станції–Євдокії Боб­ри­вико­вич Ва­сильєвої–Мокієвсь­кої, за­кон­ниці Києво–Пе­черсь­ко­го мо­нас­ти­ря, маєтність Оль­шан­ку–Ша­вули­ну. Вірогідно, що у другій по­ловині 60–х років XVII століття, після от­ри­ман­ня та­кого відчут­но­го спад­ку, він зміг про­дов­жи­ти нав­чання. Ян Па­сек у своїх ме­му­арах заз­на­чав: «Не знаю, ку­ди по­дав­ся цей ко­зак, але чув, що й­ого бу­ло пос­ла­но на на­уку до Франції, і він доб­ре вив­чився там тої мо­ви».

У 1665 році, після смерті бать­ка, І. Ма­зепа дістав зван­ня чернігівсь­ко­го підча­шого.

Ма­зепа увій­шов у політич­не жит­тя Ук­раїни в тяж­ку для неї го­дину. Ук­раїна фак­тично роз­па­лася на дві час­ти­ни, які бо­роли­ся між со­бою: од­на на боці Мос­кви, інша — на боці Польщі.

Нап­рикінці 1669 ро­ку Ма­зепа всту­пив на служ­бу до геть­ма­на П. До­рошен­ка. По­ява Ма­зепи при чи­гиринсь­ко­му дворі та­кож бу­ла пов’яза­на з ве­ликою зміною в й­ого осо­бис­то­му житті. Десь у 1668—1669 ро­ках він од­ру­жив­ся в Кор­суні з удо­вою (тро­хи стар­шо­го від нь­ого віку) Ган­ною Фрид­ри­кевич. Во­на бу­ла донь­кою відо­мого хмель­ни­чани­на Се­мена По­лов­ця, пол­ковни­ка біло­церківсь­ко­го (1653—1654, 1656, 1658), зго­дом ге­нераль­но­го обоз­но­го (1664) й ге­нераль­но­го судці в геть­ма­на Пет­ра До­рошен­ка (1671). Тесть Ма­зепи був близь­ким то­вари­шем Пет­ра До­рошен­ка, і то­му шлюб Ма­зепи з  Фрид­ри­кевич­кою відкри­вав й­ому без­по­середній шлях до до­рошенківсь­ко­го Чи­гири­на.

Ми ду­же ма­ло знаємо про геть­ма­нову Ган­ну. Невідо­мо, які взаєми­ни бу­ли в под­ружжя, але дру­жина Ма­зепи зви­чай­но за­лиша­лася ос­то­ронь дер­жавно–політич­но­го й навіть двірсь­ко­го жит­тя. Є вказівки, що во­на відда­вала го­лов­ну ува­гу ро­дині й маєтко­во–гос­по­дарсь­ким спра­вам, влас­ним (во­на ма­ла землі по­над р. Рос­сю, ко­ло Кор­су­ня) і чо­ловіка (на Ліво­бережній Ук­раїні). Невідо­мо та­кож, чи ма­ла во­на дітей від Ма­зепи. Як­що во­ни й бу­ли, то по­мер­ли в раннь­ому ди­тинстві.

Ще відо­мо, що за геть­ма­нуван­ня Іва­на Са­мой­ло­вича (Ма­зепа був тоді у вій­сько­вому по­ході) Ган­на, «аса­ул­кою ене­раль­ною бу­дучою», су­дила­ся з Бо­ровсь­кою «пред бун­чучним ене­рал­ним К. Го­лубом о тую сіно­жать, же ста­дом бу­ло Ма­зепи­ным ви­бито и по на­каза­нию прав­ном (су­дово­му. — Авт.) Ма­зепи­ха на сво­их сіно­жатях взаміну тра­ви кош­ти да­вала».

Гам­бурзь­ка га­зета «Ґісторіше Ре­мар­ке», по­да­ючи 27 лис­то­пада 1703 ро­ку біог­рафію Ма­зепи, заз­на­чає, що він був од­ру­жений з ба­гатою вдо­вою, яка по­мер­ла у 1702 р., й «… мав тіль­ки донь­ку, що ду­же ско­ро пішла з жит­тя». У си­ноди­ку Кру­пиць­ко­го Ба­туринсь­ко­го мо­нас­ти­ря бу­ло знай­де­но по­миналь­ну на «род его ми­лос­ти па­на Іо­ан­на Ма­зепи». На пер­шо­му місці у ній ім’я бать­ка Сте­фана, а далі й­дуть іме­на Євдокії, Вар­ва­ри, Те­тяни, Оле­ни, «мла­ден­цы» Вар­ва­ри, Іва­на. Це, оче­вид­но, всі най­ближчі ро­дичі Ма­зепи, які або по­мер­ли від мо­ровиці, або, найімовірніше, за­гину­ли на Пра­вобе­режжі під  час нищівно­го на­паду та­тар 1674 ро­ку. Як відо­мо, у 1700–х ро­ках геть­ман уже не мав на­щадків.

Але по­вернімо­ся до кар’єрно­го шля­ху Іва­на Ма­зепи. У До­рошен­ка Ма­зепа був спо­чат­ку ротмістром надвірної ко­рог­ви, себ­то ко­ман­ди­ром геть­мансь­кої гвардії, а зго­дом (десь ко­ло 1674 ро­ку) він, мож­ли­во, ви­кону­вав обов’яз­ки ге­нераль­но­го оса­вула. Ма­зепа, який став най­ближ­чим до­рад­ни­ком і при­яте­лем До­рошен­ка, ви­кону­вав важ­ливі дип­ло­матичні геть­манські до­ручен­ня. Він вис­ту­пав як по­серед­ник у пе­рего­ворах із ту­рець­ким сул­та­ном, поль­ським ко­ролем, мос­ковсь­ким ца­рем і бран­денбурзь­ким елек­то­ром.

Під час однієї з та­ких дип­ло­матич­них вип­ра­вок до Ту­реч­чи­ни і Кри­му Ма­зепа, яко­го суп­ро­вод­жу­вав та­тарсь­кий загін і 15 невіль­ників, кот­рих вез­ли як по­дару­нок сул­та­ну, був за­хоп­ле­ний у по­лон за­порозь­ки­ми ко­зака­ми, що ча­тува­ли на шля­хах для за­хис­ту від та­тарсь­ких на­падів. Та­тарсь­кий загін зни­щили, невіль­ників виз­во­лили, а Ма­зепу за­суди­ли на смерть. Ма­зепа поп­ро­сив доз­во­лу пе­ред стра­тою ска­зати сло­во. Й­ого крас­но­мовність зро­била свою спра­ву. Сла­вет­ний ко­шовий ота­ман Іван Сірко після дов­гих роз­думів ска­зав за­порож­цям: «Не вби­вай­те й­ого… мо­же, ко­лись він ста­не в при­годі Батьківщині».

Ма­зепу відвез­ли до ліво­береж­но­го геть­ма­на Іва­на Са­мой­ло­вича. Два дні вис­та­чило Ма­зепі, щоб увій­ти в цілко­виту довіру до геть­ма­на, й той відпра­вив й­ого до Мос­кви, до­ручив­ши по­дати пов­ну інфор­мацію про Ту­реч­чи­ну і Кримсь­ке ханс­тво, а та­кож відда­ти лис­ти До­рошен­ка до ве­лико­го візи­ра й ха­на. Мос­ковські бо­яри пос­та­вились із чемністю до Ма­зепи, зап­ро­пону­вали й­ому пе­реїха­ти на лівий бе­рег до Са­мой­ло­вича. Ма­зепа так і зро­бив, не­заба­ром зай­няв­ши при нь­ому по­саду ге­нераль­но­го оса­вула. А вже 1687 ро­ку він — учас­ник ан­ти­геть­мансь­ко­го пе­рево­роту і усу­нен­ня І. Са­мой­ло­вича від вла­ди. Й­ого ж і бу­ло об­ра­но на Ко­ломацькій раді геть­ма­ном. Хо­дили по­голос­ки, що він пе­редав Ва­силю Голіци­ну 10 ти­сяч зо­лотих, щоб за­без­пе­чити собі й­ого підтрим­ку та го­лоси стар­ши­ни на ви­борах. Геть­ма­нуван­ня по­чав він тра­дицій­но: підпи­сав на бе­резі Ко­лома­ка нові до­говірні статті, що виз­на­чили місце Ліво­береж­ної Ук­раїни в складі Росій­ської дер­жа­ви. Не­заба­ром зай­няв­ся роз­поділом май­на Са­мой­ло­вича і роз­пра­вою над своїми про­тив­ни­ками, роз­да­чею універ­салів на нові маєтності та ор­ганізацією бен­кетів у Ба­турині.

Но­вий геть­ман з’явив­ся пе­ред Пет­ром І, ко­ли ста­нови­ще й­ого бла­годій­ни­ка, кня­зя В. Голіци­на, різко зміни­лося: за підтрим­ку царівни Софії то­го зас­ла­ли, конфіску­вав­ши май­но. Іван Ма­зепа спо­добав­ся мо­лодо­му ца­рю. І замість пог­роз та «до­ган» геть­ман і стар­ши­на одер­жа­ли гра­моти на нові маєтки. З ча­сом взаєми­ни цих різних за ста­нови­щем, віком, ха­рак­те­ром, мо­раль­ни­ми за­сада­ми лю­дей пе­рерос­ли у відно­сини, спов­нені довіри та взаємопідтрим­ки. Пет­ро І мав усі підста­ви довіря­ти ук­раїнсь­ко­му геть­ма­ну. Після ба­гать­ох років «кра­мол» і «зрад» з’явив­ся підда­ний, який вірою і прав­дою слу­жив й­ого інте­ресам: до­повідав про «витівки» за­порожців, при­душу­вав на­родні ру­хи, по­силав ко­зацькі пол­ки то в да­лекі північні рай­они, то в Поль­щу, то на південь. Цар не ли­шав­ся в бор­гу: на Іва­на Сте­пано­вича «си­пали­ся» маєтки, ти­сячі за­леж­них се­лян, кош­товності, най­вищі на­горо­ди і ти­тули. Чис­ленні лис­ти і до­носи на геть­ма­на, що над­хо­дили до Мос­кви, гу­бились у нет­рях бю­рок­ра­тич­но­го апа­рату чи по­вер­та­лись у Ба­турин. їх ав­торів че­кала жор­сто­ка ка­ра. Не уник­ли її, як відо­мо, навіть ге­нераль­ний суд­ця В. Ко­чубей і пол­тавсь­кий пол­ковник І. Іскра.

Як відо­мо, В. Ко­чубей був ку­мом І. Ма­зепи. Що ж спо­нука­ло ку­ма на­писа­ти до­нос на хре­щено­го своєї донь­ки?

При­роц­но, що після смерті цру­жини геть­ман–удівець ду­мав про своє осо­бис­те жит­тя й на­сам­пе­ред про спад­коємця. Ад­же рід Ма­зепи по й­ого лінії міг обірва­тися.

Слід відзна­чити, що геть­ман виг­ля­дав ду­же мо­лодо. Фран­цузь­кий по­сол Жан де Ба­люз, який зустрічав­ся з ним у 1704 році в Ба­турині, так опи­сував й­ого: «Виг­ляц у нь­ого су­ворий, очі блис­кучі, ру­ки тонкі й білі, як у жінки, хоч тіло й­ого міцніше, ніж тіло німець­ко­го рей­та­ра1, вер­шник з нь­ого зна­мени­тий». Учас­ник шведсь­ко­го по­ходу в Ук­раїну Гус­тав Ад­лерфельц по­бачив геть­ма­на «у віці 64–х літ, се­рецнь­ого зрос­ту» (у 1708 році й­ому нас­правці бу­ло 69 років), він «цу­же струн­кий, із су­ворим пог­ля­дом, но­сить ву­са на поль­ську мо­ду, приємної вдачі й ду­же за­хоп­лює своїми жес­та­ми». Інший су­час­ник–анонім го­ворив, що «Ма­зепа був вель­ми не­гар­ний на об­личчя й виг­ля­дав приб­лизно так, як ма­лю­ють у римській історії ве­лико­го Манлія. Але ваші очі по­лони­ли й­ого білі ру­ки, тонкі, повні грації, та й­ого гор­да го­лова з біли­ми бук­ля­ми, довгі об­вислі ву­са, а по­над усім цим ве­личність, по­чут­тя гідності й су­ворість, яку злагідню­вала еле­ганція». Нез­ва­жа­ючи на різні об­ста­вини та хро­нологічну відда­леність у чо­тири ро­ки, не­залежні од­не від од­но­го дже­рела схо­дять­ся в од­но­му — І. Ма­зепа мав виг­ляд су­ворої й вод­но­час інтеліген­тної лю­дини, у якої міцна бу­дова тіла ди­сону­вала з тон­ки­ми, біли­ми, да­леко не ко­заць­ки­ми ру­ками.

З Ко­чубеєм та й­ого ро­диною з давніх часів геть­ма­на в’яза­ли близькі і дружні зв’яз­ки.

Але ро­ман­тична при­года Ма­зепи з донь­кою Ко­чубея Мот­рею в 1704 році ут­во­рила прірву між ро­диною Ко­чубея й Ма­зепою. Про­те й на­далі — і не ли­ше про людсь­ке око — не пе­рер­ва­лися добрі сто­сун­ки між ни­ми, гучні бен­ке­ти, інтимні бесіди, щирі роз­мо­ви. За­над­то ба­гато спіль­них ду­мок, інте­ресів, справ, урешті, спіль­них таємниць і гріхів зв’язу­вали цих двох лю­дей. Але десь у гли­бині, у близь­ко­му ото­ченні Ко­чубея зрос­та­ла во­рож­не­ча й не­нависть до Ма­зепи, наг­ро­мад­жу­вали­ся всілякі ма­теріали, чут­ки, плітки, пе­река­зува­лися не­обачні сло­ва геть­ма­на, який міг іноді не кри­тися пе­ред Ко­чубеєм, хоч і не підпус­кав уже й­ого до таємних своїх акцій.

У 1704 році геть­ма­новій об­ра­ниці, дочці ге­нераль­но­го судді Ва­силя Ко­чубея Мотрі ви­пов­ни­лося не біль­ше 22 років. Віко­ва різни­ця між ни­ми бу­ла вра­жа­ючою. Од­нак ті, хто зви­нува­чує Ма­зепу в блуді, не вра­хову­ють од­ну істот­ну де­таль: геть­ман до­магав­ся ру­ки дівчи­ни, яка відповіда­ла й­ому взаємністю. Зро­зуміти мо­лоду Ко­чубеївну не­важ­ко: Іван Сте­пано­вич був для неї у­особ­ленням муд­рості, ша­нова­ною всіма лю­диною. Навіть у та­кому віці, як зізна­лася пані Се­нявсь­ка фран­цузь­ко­му пос­лу у Вар­шаві Фран- цісу Бо­наку, ста­рий Ма­зепа «при­ваб­лює лег­ко до се­бе своїм ча­ром жінок».

Хре­щений, який час­то гос­тю­вав у домі Ко­чубеїв, міг при­воро­жити дівчи­ну й знан­ням мов, і влас­ни­ми вірша­ми. Мо­ва й­ого листів до неї ніжна й зво­руш­ли­ва. «Щас­ливії мої пись­ма, що в ру­чень­ках твоїх бу­ва­ють, не­жели мої бідніє очі, що те­бе не ог­ля­да­ють», — пи­сав він Мотрі.

Трагічно скла­лися взаєми­ни юної Ко­чубеївни з геть­ма­ном. Бать­ки дівчи­ни, дізнав­шись про намір Ма­зепи од­ру­жити­ся з їхнь­ою доч­кою, ка­тего­рич­но відмо­вили й­ому. Довідав­шись про це, Мот­ря втек­ла у геть­мансь­кий па­лац. Ма­зепа, од­нак, зму­шений був відісла­ти її до­дому. У листі до ко­ханої він по­яс­нив свої дії так:

«Моє сер­день­ко! За­жури­лем­ся, по­чув­ши од дівки та­ке сло­во, же В[аша] М[илість] за зле на ме­не маєш, іже В. М. при собі не за­дер­жа­лем, але одос­лал до до­му. Уваж са­ма, що б з то­го ви­рос­ло. Пер­шая, що б твої ро­дичі по всім світі роз­го­лоси­ли: же взяв у нас доч­ку уно­чи гвал­том і дер­жить у се­бе місто под­ложниці. Дру­гая при­чина, же дер­жавши В. М. у се­бе, я бим не могл жад­ною мірою вит­ри­мати, да і В. М. так­же: мусіли­бись–мо із со­бою жи­ти так, як мал­женс­тво ка­же, а по­том прий­шло би неб­ла­го- сло­веніє од Цер­кви і клят­ва, же­би нам з со­бою не жи­ти. Гді ж би я на тот час поділ. І мні б же чрез В. М. жаль, щоб єсь на–по­том на ме­не не пла­кала». Поп­ри та­ку шля­хетність за­коха­ного, Ко­чубеї все ж на­роби­ли у геть­манській сто­лиці «ґвал­ту». Лю­бов Фе­дорівна, Мот­ри­на ма­ти, зви­нува­чува­ла геть­ма­на в то­му, що він «зна­сило­вал блу­дом» її доч­ку. Ці за­пальні емоційні вис­ловлю­ван­ня бу­ли сприй­няті як дос­товірний факт ба­гать­ма істо­рика­ми. Нас­правді нічо­го подібно­го не ста­лося. Доч­ку Ко­чубеїв на про­хан­ня Ма­зепи по­вер­нув бать­кам росій­ський пол­ковник Гри­горій Ан­ненков. Геть­ман був ви­соко­мораль­ною лю­диною, він не міг піти про­ти Бо­га та зви­чаїв. Як вид­но з й­ого листів, він пе­ред­ба­чав за­кон­но поєдна­тися з Мот­рею. В од­но­му з літо­писів ідеть­ся про те, що Ма­зепа про­сив у «ма­лорос­сий­ских ар­хи­ере­ев и от гре­чес­ких пат­ри­ар­хов разрішен­ня на брак». Але до ць­ого не дій­шло, оскіль­ки пе­редусім він не от­ри­мав зго­ди Мот­ри­ного бать­ка.

Дівчи­на від то­го бу­ла у роз­пачі. З до­носу Ва­силя Ко­чубея на Ма­зепу вид­но, що по­чут­тя геть­ма­на до й­ого доч­ки він трак­ту­вав як «ча­родіяние», від яко­го во­на «возбіси­тися и біга­ти, на от­ца и ма­терь пле­вати». Ко­чубеївна впер­ше по­коха­ла, й спро­тив батьків, пе­реш­ко­ди у здій­сненні ба­жано­го ли­ше за­гос­три­ли її по­чут­тя. Під час втечі з до­му до Ма­зепи во­на у геть­мансь­ких по­ко­ях пок­ля­лася й­ому: «Не­хай Бог неп­равди­вого ка­рає, а я, хоч лю­биш, хоч не лю­биш ме­не, до смерті те­бе, под­луг сло­ва сво­го, лю­бити і сер­дечне ко­хати не пе­рес­та­ну, на злость моїм во­рогам».

Сер­дечні по­риван­ня дівчи­ни жор­сто­ко га­сила ма­ти. Вдо­ма Мот­рю не тіль­ки со­роми­ли, а й навіть «ка­тува­ли». Про ці зну­щан­ня дізнав­ся Ма­зепа. «Знав би я, як над во­рога­ми пом­сти­тися, тіль­ки ти мені ру­ки зв’яза­ла», — заз­на­чає він в од­но­му з листів. Й­ого пал­ке ко­хан­ня у 65–річно­му віці («еще ніко­го на світі не лю­бив так») до юної дівчи­ни мож­на зро­зуміти як пот­ре­бу са­мотньої прис­трас­ної по­етич­ної душі, що й у літах не заш­ка­руб­ла, по–мо­лоде­чому нур­ту­вала. Ма­зепа не­мов зро­бив вик­лик світові, власній ста­рості; і й­ого по­чут­тя знай­шло відлун­ня у юній душі.

Вод­но­час й­ого на­маган­ня поєдна­ти за­кон­ним спо­собом влас­ну до­лю з Мот­ри­ною сприй­ма­лися Ко­чубе­ями з осу­дом, як не­серй­оз­ний лег­ко­важ­ний крок ста­рої впли­вової лю­дини, до то­го ж ба­гаторічно­го дру­га їхньої сім’ї.

Ко­чубей, пи­шучи лис­та до геть­ма­на, заз­на­чає, що не хотів би «бы­ти в та­ких реєстрі, ко­тории для яко­го сво­его по­жит­ку доч­ки свои вда­ючи ку волі люд­ской», тоб­то за­ради влас­ної ко­ристі жер­тву­вати доб­рим іме­нем ди­тини. На це Ма­зепа, відповіда­ючи, дорікає й­ому ме­тафо­рич­но: «Уте­кала Свя­тая Ве­лико­муче­ниця Вар­ва­ра пред от­цем сво­им, Ди­ос­ко­ром, не в дом Гет­ман­ский, але в подлій­шое містце, ме­жи ов­чарі, в розсіли­ни ка­мен­ния, стра­ха ра­ди смер­тна­го».

До сво­го до­носу Ко­чубей до­дав лис­ти геть­ма­на до Мотрі, а та­кож влас­не зви­нува­чен­ня, буцімто Ма­зепа обіцяв дочці 10 ти­сяч чер­во­них зо­лотих, тіль­ки б во­на вий­шла за нь­ого.

Наз­ва­на су­ма — без­сумнівна фан­тазія. Слід за­ува­жити, що лис­ти до Мотрі ге­нераль­ний суд­дя ви­корис­то­вує як ком­про­мат про­ти геть­ма­на, праг­ну­чи до­вес­ти, що Ма­зепа зне­важає хрис­ти­янсь­ку мо­раль, а то­му й­ого обіцян­ки нічо­го не варті.

Про по­даль­шу до­лю об­ра­ниці геть­ма­на є різні версії. Пе­река­зи про її самітниц­тво на пол­тавсь­ко­му ху­торі Іскри, са­могубс­тво (вто­пилась у ба­туринсь­ко­му став­ку), бо­жевілля, пе­ребу­ван­ня чер­ни­цею у Пуш­карівсь­ко­му мо­нас­тирі поб­ли­зу Пол­та­ви — здебіль­шо­го літе­ратур­но­го, на­род­но–міфо­логічно­го по­ход­ження.

Але нас­правді Мот­ря, здаєть­ся, дра­ми зі сво­го не­щас­ли­вого ко­хан­ня не ро­била і вий­шла заміж, за де­яки­ми да­ними, за геть­мансь­ко­го дво­ряни­на Ва­силя Чуй­ке­вича, за інши­ми — за Іва­на Чуй­ке­вича, який був спер­шу вій­сько­вим кан­це­лярис­том, потім гос­по­дарем Га­дяць­ко­го зам­ку, реєнтом Ге­нераль­ної вій­сько­вої кан­це­лярії (1702), а зго­дом і ге­нераль­ним суд­дею. Зго­дом один із на­щадків Ко­чубеїв у ви­даних нап­рикінці XIX століття за­пис­ках заз­на­чав, що Мот­ря «зовсім не збо­жеволіла від ко­хан­ня до ста­рого Ма­зепи, а нав­па­ки — вий­шла заміж за пол­ковни­ка Чуй­ке­вича». Чи щас­ли­вим бу­ло сімей­не жит­тя Чуй­ке­вичів, не знаємо. Оче­вид­но, ні. З 1733–го по 1736 рік ігу­менею Ніжинсь­ко­го жіно­чого мо­нас­ти­ря бу­ла Ме­ланія Чуй­ке­вичівна, яка після тяж­кої хво­роби по­мер­ла 20 січня 1736 ро­ку. Ду­же вірогідно, що це бу­ла Мот­ря.

А от лю­бов­ний ро­ман мав інший трагічний наслідок: 14 лип­ня 1708 ро­ку у Бор­щагівці В. Ко­чубея та І. Іскру стра­тили.

До­рого кош­ту­вала Ма­зепі спра­ва Ко­чубея — й не ли­ше са­мого стра­ху. До­вело­ся й­ому й роз­щедри­тися: ца­реві бу­ло да­но 2000 ду­катів, Мен­ши­кову — 1000 й шість ве­ликих срібних бутлів, Го­ловкінові — 1000, Ше­реме­теву — 500 і срібне на­чин­ня, Шафіро­ву — 500, кня­зю Дол­го­руко­му — 600, Сте­пано­ву — 100 ду­катів.

Хай там як, до­нос, чо­лобит­на — ти­пова прак­ти­ка тієї до­би. Іншої уза­коне­ної аль­тер­на­тиви їй не бу­ло. То­му цілком спра­вед­ли­вим є вис­но­вок, що не до­нос В. Ко­чубея став де­тона­тором ор­ганізації ан­ти­мос­ковсь­ко­го пов­стан­ня в Ук­раїні, а бру­таль­ний нас­туп мос­ковсь­ко­го аб­со­лютиз­му на ук­раїнсь­ку ав­то­номію.

1708 рік став пе­релом­ним у долі геть­ма­на І. С. Ма­зепи. Звер­хник Ук­раїни, праг­ну­чи кра­щої долі «для бед­ной Ук­рай­ни», зва­жив­ся на відчай­душ­ний крок — пор­вав з Пет­ром І і пе­рей­шов на бік Кар­ла XII.

Пи­тан­ня про мо­тиви ць­ого кро­ку Ма­зепи здав­на пе­ребу­вало у центрі ува­ги істо­риків. Сам геть­ман, за сло­вами ге­нераль­но­го пи­саря П. Ор­ли­ка, по­яс­ню­вав свої дії так: «… не для при­ват­ной мо­ей поль­зы, не для выс­ших го­норов, не для бол­ша­го обо­гащенія, а ни для иных яко­вых–ни­будь при­хотей, но для вас всех, под властію и ре­имен­том мо­им зос­та­ючих, для жон и де­тей ва­ших, для об­ще­го доб­ра мат­ки мо­ей от­чизны бед­ной Ук­рай­ни, все­го вой­ска За­порож­ска­го и на­роду ма­лорос­сий­ско­го, и для под­вы­шеня и раз­ши­реня прав и вол­ностей вой­ско­вых хо­чу тое при по­мощи Бо­жой чи­нити, чтоб вы с жо­нами и дет­ми, и от­чизна с вой­ском За­порож­ским так от Мос­ков­ской, як и от Швед­ской сто­роны не по­гиб­ли». Сумніва­тись у прав­ди­вості свідчен­ня осо­би, втаємни­ченої в пла­ни Іва­на Ма­зепи, не до­водить­ся.

Зви­чай­но, Ма­зепа доб­ре знав про ста­нови­ще на Ліво­бережній Ук­раїні, про пос­ту­повий, але не­ухиль­ний нас­туп на її ав­то­ном­ний устрій, ро­зумів цен­траліза­торські праг­нення ца­риз­му, ба­чив за­розумілість і пи­хатість росій­ських воєвод, прид­ворних чинів, їхню зверхність у став­ленні до стар­ши­ни. Був він чу­дово обізна­ний із зли­ден­ним ста­нови­щем ря­дово­го ко­зац­тва, кот­ре ти­сяча­ми ги­нуло да­леко від рідної землі у воєнних по­ходах, на будівництві ка­налів, зве­денні фор­тець. Ве­личез­ний по­даток, що час­то пе­реви­щував гос­по­дарські мож­ли­вості, ліг на плечі се­лян.

Не збіль­шив лю­бові на­роду і три­валий конфлікт геть­ма­на із Се­меном Палієм — од­ним з ор­ганіза­торів виз­воль­но­го ру­ху на Пра­вобе­режній Ук­раїні. Тут ішло­ся не ли­ше про їхні осо­бисті сим­патії чи ан­ти­патії, не ли­ше про заздрість Ма­зепи до по­пуляр­ності фастівсь­ко­го пол­ковни­ка. Тут зіткну­лися два по­ляр­них пог­ля­ди на суспіль­но–політич­ний лад Ук­раїни: де­мок­ра­тич­ний, ко­заць­кий С. Палія і арис­токра­тич­ний, пансь­кий І. Ма­зепи. Геть­ман домігся сво­го: Пет­ро І прис­лу­хав­ся до до­носів улюб­ленця і доз­во­лив за­ареш­ту­вати Палія, а зго­дом зас­ла­ти й­ого до Сибіру.

Про при­чини пе­рехо­ду Іва­на Ма­зепи на бік шведсь­ко­го ко­роля нав­ряд чи мож­на го­вори­ти од­нознач­но. Оче­вид­но, да­лися взна­ки певні суспільні та мо­ральні по­зиції геть­ма­на, й­ого осо­бисті об­ра­зи. По­воро­ту в політичній кар’єрі спри­яла й міжна­род­на си­ту­ація, що скла­лася на по­чат­ку XVIII століття в Європі. Мо­лодий, енергій­ний шведсь­кий ко­роль Карл XII зав­дав по­раз­ки росіянам у При­бал­тиці, пос­та­вив на коліна Данію, всту­пив на те­риторію Ук­раїни та Біло­русії. У Польщі втра­тив ко­рону Ав­густ II, ко­ролем об­ра­ли шведсь­ко­го став­ле­ника Станісла­ва Ле­щинсь­ко­го. Зда­вало­ся, до­ля відвер­ну­лася від одер­жи­мого ре­фор­ма­торсь­ки­ми іде­ями Пет­ра І. І тут перші сумніви зак­ра­лися в ду­шу геть­ма­на. У здій­сненні своїх політич­них за­думів Ма­зепа не був оригіналь­ним. Пла­ни со­юзу зі шве­дами, за­почат­ко­вані ще за­порож­ця­ми, зго­дом бу­ли роз­ви­нуті Б. Хмель­ниць­ким. Але Ма­зепа на­пов­нив їх но­вим змістом. Він уже опи­рав­ся на до­сить стій­ку істо­рич­ну тра­дицію, яку реп­ре­зен­ту­вала час­ти­на ко­заць­кої стар­ши­ни. До­кумен­ти засвідчу­ють, що перші кон­такти між І. Ма­зепою і поль­ським ко­ролем С. Ле­щинсь­ким бу­ли за­почат­ко­вані 1705 ро­ку. Пе­ребу­ва­ючи у Дуб­но, він зій­шов­ся з кня­гинею Ан­ною Доль­ською, з якою вів «денні й нічні кон­фе­ренції». Роз­мо­ви з цією «пре­лес­тни­цею» (вислів геть­ма­на) ще біль­ше по­сили­ли сумніви, а та­кож зміцни­ли впев­неність Ма­зепи у не­обхідності до­корінно зміни­ти політич­ну орієнтацію.

Так хто ж ця жінка, кот­ра зуміла за­лиши­ти та­кий помітний слід в ук­раїнській історії?

Рек­тор Києво–Мо­гилянсь­кої ака­демії, впли­вовий ук­раїнсь­кий ду­хов­ний і освітній діяч, зго­дом один з найвідоміших іде­ологів ре­фор­ма­торсь­кої діяль­ності Пет­ра І Фе­офан Про­копо­вич був щи­ро пе­реко­наний в то­му, що сто­сун­ки геть­ма­на з кня­гинею Доль­ською не­мину­че ма­ють за­вер­ши­тися шлю­бом.

У 1717 році небіж Ма­зепи, й­ого довіре­на осо­ба, Андрій Вой­на­ровсь­кий на до­питі в росій­ській в’яз­ниці зізна­вав­ся, що Доль­ська справді обіця­ла дядь­кові вий­ти за нь­ого заміж. Подібно­го ро­ду чут­ки ши­рили­ся в цей час як у Польщі, так і в Ук­раїні. А відо­мий фран­цузь­кий пись­мен­ник та істо­рик Прос­пер Меріме ствер­джу­вав, що геть­ман, нез­ва­жа­ючи на свої п’ят­де­сят вісім років, не ли­ше пал­ко по­кохав кня­гиню, а за­палав ба­жан­ням здо­бути для неї — ви­тон­че­ної арис­тократ­ки і при­род­же­ної пра­витель­ки — не ма­ло не ба­гато, а справжнісінь­кий євро­пей­ський трон. І буцімто са­ме це ста­ло од­ним з го­лов­них спо­нукаль­них мо­тивів політич­ної діяль­ності Ма­зепи, який, врешті–решт, і привів й­ого до та­бору шведсь­ко­го ко­роля Кар­ла XII.

А чи, бу­ва, не є весь цей ро­ман ще однією ви­гад­кою, штуч­но приліпле­ною до біог­рафії геть­ма­на? Аби спро­бува­ти відповісти на ці пи­тан­ня, потрібно бо­дай побіжно зу­пини­тися на особі са­мої кня­гині Доль­ської.

Кня­гиня Ан­на, донь­ка львівсь­ко­го столь­ни­ка Кшиш­то­фа Хо­доровсь­ко­го та Ка­тар­жи­ни Яб­ло­новсь­кої, на­роди­лася на Га­личині близь­ко 1663 ро­ку, тоб­то на час зустрічі з ук­раїнсь­ким геть­ма­ном на по­чат­ку XVIII століття їй бу­ло близь­ко со­рока. До ць­ого ча­су во­на встиг­ла вже двічі вий­ти заміж. Ко­ли їй бу­ло десь п’ят­надцять, во­на ста­ла дру­жиною стар­шо­го від се­бе на трид­цять років белзь­ко­го воєво­ди кня­зя Кос­тянти­на Виш­не­вець­ко­го, близь­ко­го сво­яка сум­нозвісно­го в Ук­раїні кня­зя Яре­ми Виш­не­вець­ко­го. Після де­сяти років под­ружнь­ого жит­гя, влітку 1686 ро­ку, князь Кос­тянтин по­мер, за­лишив­ши своїй, усе ще до­волі юній, вдові трь­ох дітей і ба­гатий спа­док.

Ве­ликі маєтності та нав­ди­вови­жу гар­на вро­да не да­ли змо­ги кня­гині Анні дов­го за­лиша­тися вдо­вою. Вже в 1689 році во­на вдру­ге ви­ходить заміж. Ць­ого ра­зу за ще од­но­го на­щад­ка русь­ких князів — ве­лико­го мар­шалка ли­товсь­ко­го Яна–Кар­ла Доль­сько­го. Бу­дучи близь­ким при­яте­лем поль­сько­го ко­роля Яна III Собєсь­ко­го, Доль­ський відігра­вав помітну роль у то­гочас­но­му політич­но­му житті Речі Пос­по­литої. Зав­дя­ки зв’яз­кам чо­ловіка кня­гиня Ан­на ду­же швид­ко дос­ко­нало опа­новує хит­рощі прид­ворно­го жит­тя і стає до­волі впли­вовою осо­бою в Бель­ве­дерсь­ко­му па­лаці Вар­ша­ви.

Од­нак под­ружнє щас­тя мо­лодят три­вало не­дов­го. За кіль­ка років Ян–Карл Доль­ський по­мер, а ще тро­хи зго­дом за­лиши­ла цейсвіт і їхня спіль­на ди­тина. Трид­ця­тилітня Ан­на Хо­доровсь­ка–Виш­не­вець­ка–Доль­ська зно­ву за­лиши­лася вдо­вою.

І хоч і ць­ого ра­зу вро­да кня­гині не поть­мяніла, а ба­гатс­тво після смерті дру­гого чо­ловіка ще збіль­ши­лося, з невідо­мих нам при­чин во­на не ста­ла втретє ви­ходи­ти заміж, спря­мував­ши свою не­вичер­пну енергію та впли­вові прид­ворні зв’яз­ки на те, аби ви­вес­ти в лю­ди своїх синів від пер­шо­го шлю­бу. На­сам­пе­ред, кня­гиня влас­но­руч роз­ро­била для них мар­шрут освітньої по­дорожі Євро­пою, ви­корис­то­ву­ючи власні зв’яз­ки, поз­най­оми­ла їх з Па­пою Римсь­ким і ка­толиць­ки­ми кар­ди­нала­ми, вве­ла у ви­ще світсь­ке то­варис­тво Речі Пос­по­литої.

По за­вер­шенні ж нав­чання, нез­ва­жа­ючи на відсутність у Яну­ша та Ми­хай­ла Виш­не­вець­ких яки­хось особ­ли­вих здібнос­тей, че­рез своїх впли­вових друзів при ко­ролівсь­ко­му дворі кня­гиня Ан­на за­без­пе­чила умо­ви для успішно­го про­ход­ження си­нами щаблів служ­бо­вої кар’єри. І ду­же швид­ко Януш уже обій­мав уряд краківсь­ко­го воєво­ди, а Ми­хай­ло — віденсь­ко­го, та крім то­го ще от­ри­мав бу­лаву ве­лико­го ли­товсь­ко­го геть­ма­на.

Ось у та­кий спосіб пра­ця кня­гині Ан­ни да­ла ва­гомі ре­зуль­та­ти, а за­од­но — змо­гу їй самій, жінці енергійній і воль­овій, уже ви­корис­то­ву­ючи ви­соке ста­нови­ще своїх синів, ще біль­ше впли­вати на політич­не жит­тя Речі Пос­по­литої.

Во­сени 1705 ро­ку у мо­лод­шо­го си­на Яну­ша на­роди­лася донь­ка, і він зап­ро­сив ук­раїнсь­ко­го геть­ма­на, аби той, нез­ва­жа­ючи на різни­цю вірос­повідан­ня, став її хре­щеним бать­ком. Під час уро­чис­тостей з ць­ого при­воду, ор­ганізо­ваних у маєтку Виш­не­вець­ких у Білій Кри­ниці, що під Дуб­но, Іван Сте­пано­вич відніс не­мов­ля до Хрес­та ра­зом зі щас­ли­вою ба­бусею, кня­гинею Доль­ською. Як Іва­нові Сте­пано­вичу, так і Анні Доль­ській, за спо­гада­ми су­час­ників, був при­таман­ний нез­багнен­ний дар уже під час пер­шої зустрічі при­чаро­вува­ти своїх співроз­мовників. Важ­ко ска­зати, чиї здібності ць­ого ра­зу ви­яви­лися сильніши­ми, але, по­за вся­ким сумнівом, зустріч не прой­шла мар­но, і во­ни не за­лиши­лися бай­ду­жими од­не до од­но­го. Довіре­на осо­ба геть­ма­на, ге­нераль­ний пи­сар в уряді Ма­зепи Пи­лип Ор­лик свідчив, що ук­раїнсь­кий пра­витель мав з кня­гинею чис­ленні зустрічі, які про­ходи­ли «і вдень, і вночі». А ось ще один член уря­ду, ге­нераль­ний суд­дя Ва­силь Ко­чубей у своєму до­носі, по­дано­му на геть­ма­на в Мос­кву, повідом­ляв ца­ря, що Ма­зепа, не­мов при­чаро­ваний, невідступ­но сліду­вав за поль­ською шлях­тянкою, без­пе­рер­вно ве­дучи з нею бесіди — і в бу­дин­ку кня­зя Яну­ша, і під час спіль­них про­гуля­нок.

По від’їзді Іва­на Ма­зепи з Во­лині інтимні сто­сун­ки геть­ма­на з кня­гинею не пе­рер­ва­лися: во­ни ре­гуляр­но лис­ту­вали­ся, в по­дару­нок від поль­ської пані геть­ман, кот­рий пе­ребу­вав у по­ході на біло­русь­ких зем­лях, от­ри­мав кош­товну постіль­ну білиз­ну та ка­пелу му­зикантів. На ць­ому тлі се­ред близь­ко­го ото­чен­ня Іва­на Сте­пано­вича і по­пов­зли чут­ки про вірогідне швид­ке од­ру­жен­ня Ма­зепи з Ан­ною Доль­ською.

Про­те чи тіль­ки інтимні по­чут­тя хо­вали­ся за ци­ми сто­сун­ка­ми? Во­чевидь, що не ли­ше во­ни. У вже зга­дано­му до­носі Ко­чубея на Ма­зепу се­ред іншо­го вка­зува­лося та­кож, що кня­гиня, як осо­ба до­сить впли­вова в Поль­сько–Ли­товській дер­жаві, а до то­го ж ще й ро­дич­ка ко­роля Станісла­ва Ле­щинсь­ко­го (во­на до­води­лась й­ому тіткою), нев­пинно схи­ляла ук­раїнсь­ко­го геть­ма­на до друж­би з поль­ським мо­нар­хом, обіця­ючи зро­бити й­ого чернігівсь­ким кня­зем, а за Вій­ськом За­порозь­ким закріпи­ти всі пра­ва і воль­ності, на які ли­ше ко­заки мо­жуть пре­тен­ду­вати. Оче­вид­ний політич­ний підтекст амур­них справ геть­ма­на і кня­гині ви­раз­но вба­чав і Пи­лип Ор­лик, кот­рий тро­хи зго­дом, зга­ду­ючи пе­рипетії тих бу­рем­них літ, у своїх спо­гадах відсто­ював дум­ку сто­сов­но то­го, що ідея роз­ри­ву з Мос­квою в го­лові ук­раїнсь­ко­го пра­вите­ля за­роди­лася са­ме під час зустрічей в Білій Кри­ниці з кня­гинею Ан­ною.

По­вер­нувшись з по­ходу в Ук­раїну, в липні 1706 ро­ку, під час відвідин Києва Ма­зепа от­ри­мав від Доль­ської чер­го­вого лис­та, в яко­му во­на іме­нем ко­роля Станісла­ва про­сила як­най­швид­ше роз­по­чати ре­алізацію «за­дума­ної спра­ви», обіця­ючи ефек­тивну до­помо­гу з бо­ку як поль­сько­го мо­нар­ха, так і й­ого со­юз­ни­ка, ко­роля Швеції Кар­ла XII.

Роз­по­чата геть­ма­ном гра ста­нови­ла для нь­ого смер­тель­ну не­без­пе­ку, особ­ли­во після то­го, як на нь­ого до­нес­ли ге­нераль­ний суд­дя В. Ко­чубей і пол­тавсь­кий пол­ковник І. Іскра. Зва­жа­ючи на це, таємне лис­ту­ван­ня з кня­гинею Доль­ською здій­сню­вало­ся з дот­ри­ман­ням най­су­воріших за­собів конспірації, ли­ше у формі шиф­рограм, зміст яких ста­вав відо­мим тіль­ки са­мому геть­ма­ну та й­ого ге­нераль­но­му пи­сареві. Од­нак і ць­ого, на дум­ку Іва­на Сте­пано­вича, бу­ло не­дос­татньо, аби вбе­рег­ти се­бе від роз­пра­ви ца­ря. То­му–то й у при­сут­ності Пи­липа Ор­ли­ка не­од­но­разо­во з й­ого вуст зри­вали­ся роз­пачливі ви­гуки на ад­ре­су «ша­леної ба­би», кот­ра не­мину­че й­ого за­напас­тить. Про­те важ­ко су­дити, наскіль­ки щи­рим був Іван Сте­пано­вич у своїх нарікан­нях. Ад­же Ук­раїна ми­мо й­ого волі та й­ого інтриг бу­ла втяг­ну­та в смер­тель­но не­без­печне про­тис­то­ян­ня Пет­ра І з Кар­лом XII, і си­ту­ація скла­дала­ся та­ким чи­ном, що па­сивність ук­раїнсь­ко­го керівниц­тва мог­ла приз­вести до най­трагічніших наслідків че­рез те, що росій­ський мо­нарх у своєму праг­ненні до ре­ван­шу за по­раз­ки пер­ших років вій­ни був го­товим й­ти на будь–які жер­тви. І хто знає, чи не пот­ра­пить до їх чис­ла Ук­раїна.

Зв’яз­ки геть­ма­на з С. Ле­щинсь­ким ста­ли відтоді ре­гуляр­ни­ми. Але Ма­зепа все ще не зва­жував­ся прий­ня­ти ос­та­точ­не рішен­ня. Про­тягом нас­тупно­го ча­су кон­такти між обо­ма сто­рона­ми не при­пиня­лися. На їх фор­му та інтен­сивність впли­вали різні фак­то­ри: бо­роть­ба між при­хиль­ни­ками Ав­густа II і С. Ле­щинсь­ко­го, по­даль­ше за­гос­трен­ня сто­сунків ко­заць­кої стар­ши­ни з царсь­ки­ми воєна­чаль­ни­ками то­що. Особ­ли­ве збен­те­жен­ня, що ме­жува­ло із справжнім шо­ком, вик­ли­кали сло­ва, ска­зані кня­зем О. Мен­ши­ковим на зва­ному обіді у геть­ма­на (ли­пень 1706 ро­ку), де бу­ли при­сутні цар і чи­мало прид­ворних са­нов­ників. Тоді напідпит­ку Олек­сандр Да­нило­вич по­радив Іва­ну Сте­пано­вичу не­гай­но взя­тися за ре­фор­му­ван­ня внутрішнь­ого ус­трою Геть­ман­щи­ни, з тим щоб ос­та­точ­но ліквіду­вати її ав­то­номію. Ре­акцію стар­ши­ни на ці сло­ва кня­зя найбільш пов­но вис­ло­вив при­луць­кий пол­ковник Дмит­ро Гор­ленко, який за­явив: «Як ми за­душу Хмель­ниць­ко­го всег­да Бо­га мо­лим і имя его бла­жим, что Ук­рай­ну от ига ляц­ко­го ос­во­бодил, так про­тив­ним спо­собом и мы, де­ти на­ши во веч­ные ро­ди ду­шу и кос­ти твои бу­дем прок­ли­нать, ес­ли нас за геть­манс­тва сво­его по смер­ти сво­ей в та­кой не­воли зос­та­вишь».

Так ми­нуло два ро­ки. Оче­вид­но, геть­ман, як і раніше, пе­ребу­вав у по­лоні су­переч­ли­вих ду­мок, нак­реслю­вав різні політичні комбінації. Він то підтри­мує лис­ту­ван­ня з кня­гинею Доль­ською (це був один з ка­налів зв’яз­ку із С. Лeщинсь­ким), то пе­рери­ває й­ого, то за­шиф­ро­вує лис­ти, то роз­кри­ває їх зміст Пет­ру І. Пе­релом­ною у болісних роз­ду­мах геть­ма­на над фор­му­ван­ням своєї політич­ної лінії ста­ла, оче­вид­но, на­рада, скли­кана Пет­ром І у Жовкві (квітень 1707 ро­ку). Де­талі роз­мов геть­ма­на з ца­рем та інши­ми воєна­чаль­ни­ками нам не відомі. Але доб­ре знаємо, з яким нас­троєм І. Ма­зепа за­лишив стіни царсь­кої став­ки. Тоді він за­явив стар­шині: «Ес­ли бы я Бо­гу так вер­не и ра­дитель­не слу­жил, по­лучил бых на­ибол­шое мздо­воз­да­яніе, а здесь хо­тя б в ан­ге­ла пре­менил­ся, не могл бых служ­бою и вернсхь тію моєю жад­но­го по­лучить бла­годарствія». Важ­ко ска­зати, що мав на увазі геть­ман. Але яс­но од­не: ки­нута ним фра­за бу­ла не ви­пад­ко­вою, при­хову­вала по­таємний зміст.

До Ма­зепи і стар­ши­ни до­ходи­ли чут­ки, од­на за од­ну три­вожніші. Ремс­тву­вали за­порожці на над­зви­чай­но важкі умо­ви царсь­кої служ­би, го­родові ко­заки, пос­лані на кріпосні ро­боти у Київ. їм за­боро­няло­ся відлу­чати­ся до­дому, їх пе­ресліду­вали го­лод і хо­лод, на­силь­ства царсь­ких офіцерів, які би­ли ко­заків пал­ка­ми, зну­щали­ся, гвал­ту­вали їхніх дру­жин і до­чок. Не­заба­ром надій­шов указ Пет­ра І про май­бутні ре­фор­ми у ко­заць­ко­му вій­ську, що пе­ред­ба­чали пе­рет­во­рен­ня тра­дицій­них полків у дра­гунські.

Ат­мосфе­ру не­виз­на­ченості й навіть стра­ху по­силю­вали нев­бла­ган­не про­суван­ня шведсь­ких вій­ськ ли­товсь­ки­ми зем­ля­ми, паніка се­ред поль­ських со­юз­ників, відсту­пи царсь­ких полків. І. Ма­зепа де­далі біль­ше й біль­ше ут­вер­джу­вав­ся в думці про не­обхідність ста­ти на сто­рону шведів. У жовтні 1707 ро­ку геть­ман зно­ву звер­нувся до С. Ле­щинсь­ко­го з про­позицією пе­рей­ти на й­ого бік, зни­щив­ши в Ук­раїні царські за­логи і зро­бив­ши з них «міст для шведів».

Од­на­че Карл XII відмо­вив­ся прий­ня­ти цю про­позицію. На­томість не шко­дував обіця­нок поль­ський ко­роль. У лис­то­паді 1707 ро­ку він звер­нувся з універ­са­лом до на­селен­ня Ук­раїни, зак­ли­кав­ши й­ого по­вер­ну­тися «до давніх сво­бод і воль­нос­тей, під батьківсь­ке і дідич­не па­нуван­ня поль­сько­го ко­ролівства». Зви­чай­но, це звер­нення не бу­ло об­на­роду­ване. Са­ме тоді Пет­ру І надій­шов відо­мий до­нос В. Ко­чубея, в яко­му й­шло­ся про ан­ти­мос­ковські нас­трої І. Ма­зепи. Про­те геть­ман ще біль­ше утаємни­чив свої пла­ни. Десь на по­чат­ку 1708 ро­ку й­ого упов­но­важе­ний склав уго­ду з Кар­лом XII і Станісла­вом Ле­щинсь­ким. Час­ти­на ць­ого до­гово­ру, яка тор­ка­лася ук­раїнсь­ко–шведсь­ких взаємин, об­ме­жува­лася вик­лючно вій­сько­вою сто­роною. На­томість до­говір з Річчю Пос­по­литою мав політич­ний ха­рак­тер — пе­ред­ба­чав пе­рехід Ук­раїни під вла­ду поль­сько­го ко­роля на пра­вах, ана­логічних Ве­лико­му ко­ролівству Ли­товсь­ко­му.

По­даль­ший роз­ви­ток подій по­казав, що І. Ма­зепа все ще ва­гав­ся. От­ри­мав­ши на­каз Пет­ра І ру­шати з вій­ськом на Ста­родуб­щи­ну, він зволікав, зва­жував си­ту­ацію, вда­вав з се­бе вірно­го слу­гу ца­ря. Відомі й­ого на­каз про за­без­пе­чен­ня провіан­том росій­ської армії, роз­по­ряд­ження про зміцнен­ня укріплень Ста­роду­ба, Черніго­ва, Ро­мен, Га­дяча, при­пис публічно мо­лити­ся у цер­квах, аби Бог да­рував ца­рю пе­ремо­гу над єре­тика­ми–шве­дами. Зро­зуміло, що та­ка двоз­начність по­ведінки та млявість дій геть­ма­на не мог­ли не поз­на­чити­ся на успіхові за­дума­ної акції. Як засвідчує П. Ор­лик, політи­ку зволікань І. Ма­зепа про­дов­жу­вав і нас­тупно­го тиж­ня. Це вик­ли­кало відповідну ре­акцію близь­кої й­ому час­ти­ни стар­ши­ни, яка ви­мага­ла діяти швид­ше.

Ли­ше звістка про при­бут­тя О. Мен­ши­кова зму­сила ліво­береж­но­го пра­вите­ля зміни­ти лінію по­ведінки. Він по­вер­нувся з Бор­зни до своєї ре­зиденції — Ба­тури­на, віддав ос­танні роз­по­ряд­ження і зва­жив­ся на рішу­чий крок… За­лишив­ши у місті до­сить силь­ну за­логу у складі чо­тирь­ох полків сер­дюків і кіль­кох со­тень го­родо­вих ко­заків, геть­ман при­був у Ко­роп, а 25 жов­тня 1708 ро­ку, пе­реп­ра­вив­шись з чо­тир­ма–шість­ма ти­сяча­ми ко­заків че­рез Дес­ну, поп­ря­мував на з’єднан­ня з армією Кар­ла XII. Вій­сько геть­ма­на нас­то­роже­но зустріло но­вину про пе­рехід на бік шведсь­ко­го ко­роля. Оче­вид­но, не до кінця пе­реко­нала й­ого у доціль­ності за­дума­ної акції й блис­ку­ча про­мова, ви­голо­шена Ма­зепою після пе­реп­ра­ви. «Брат­тя, — ска­зав геть­ман, — прий­шла на­ша по­ра; ско­рис­туємо­ся на­годою: віддя­чимо мос­ка­лям за їхнє три­вале на­силь­ство над на­ми, за всі за­подіяні ни­ми жор­сто­кості й крив­ди, збе­реже­мо на май­бутнє на­шу сво­боду й пра­ва ко­зацькі від їхніх зазіхань. Ось ко­ли нас­тає час ски­нути з се­бе не­навис­не яр­мо й зро­бити на­шу Ук­раїну країною віль­ною й ні від ко­го не за­леж­ною. Ось до яко­го май­бут­тя зак­ли­каю. Ви, брат­тя, на­пев­не до­сяг­не­те цієї ме­ти з ва­шою мужністю й за підтрим­ки шведсь­ко­го ко­роля, кот­рий про­понує вам во­юва­ти про­ти мос­калів ра­зом зі шве­дами». Про не­од­нознач­ну ре­акцію на про­мову Ма­зепи свідчить той факт, що іще до при­бут­тя у став­ку Кар­ла XII час­ти­на ко­заків за­лиши­ла геть­ма­на і по­вер­ну­лася за Дес­ну.

Уве­чері 28 жов­тня 1708 ро­ку І. Ма­зепа був уже в та­борі шведів. Нас­тупно­го дня відбу­лася а­удієнція у ко­роля. Геть­ман ви­голо­сив ла­тиною ко­рот­ку про­мову, в якій дя­кував шве­дам за до­помо­гу у бо­ротьбі про­ти мос­ковсь­ко­го ца­ря. З пер­ших же хви­лин зустрічі він спо­добав­ся Кар­лу XII і й­ого са­нов­ним прид­ворним.

Тим ча­сом по–іншо­му роз­горта­лися події у та­борі росій­ських вій­ськ. По­чали над­хо­дити перші звістки про пе­рехід геть­ма­на на бік шведів. На­сам­пе­ред про це довідав­ся О. Мен­ши­ков, який відпра­вив гінця з но­виною у став­ку Пет­ра І. Сь­огодні важ­ко ска­зати, якою бу­ла пер­ша ре­акція ца­ря на повідом­лення кня­зя. Зро­зуміло од­не — росій­ський са­модер­жець був на грані нер­во­вого пот­рясіння. Про­те не­заба­ром цей стан прой­шов, і Пет­ро І один за од­ним ви­дав низ­ку маніфестів, у яких сповіщав ук­раїнсь­кий на­род про пе­рехід ліво­береж­но­го пра­вите­ля на бік шведів, де­магогічно дек­ла­рував те­зу про воль­ності і привілеї «ма­лоросіян» та зак­ли­кав стар­ши­ну з’їха­тися для ви­борів но­вого геть­ма­на. Про­тягом лис­то­пада 1708 ро­ку відбу­лося кіль­ка воєнно–політич­них акцій, які на­дов­го за­кар­бу­вали­ся в на­родній пам’яті. 2 лис­то­пада вій­ська О. Мен­ши­кова взя­ли штур­мом Ба­турин: місто бу­ло зруй­но­вано, а всіх меш­канців зни­щено. На­далі реп­ресії не при­пиня­лися. Во­ни тор­кну­лися не ли­ше прибічників Ма­зепи, а й лю­дей, да­леких від політи­ки, — ти­сячі ко­заків заз­на­ли тор­тур, зну­щань, а нерідко й ши­бениці. Зро­зуміло, що політи­ка реп­ресій де­моралізу­вала не ли­ше стар­ши­ну, а й ши­рокі ко­ла ко­заць­ко­го ста­ну. 6 лис­то­пада у Глу­хові прой­шли ви­бори «віль­ни­ми» го­лоса­ми но­вого геть­ма­на. Ним став ста­родубсь­кий пол­ковник Іван Ско­ропадсь­кий. Ще на­пере­додні за на­казом ца­ря бу­ла влаш­то­вана це­ремонія за­оч­но­го су­ду над І. Ма­зепою. З опу­дала, яке сим­волізу­вало геть­ма­на, бу­ло зня­то і розірва­но стрічку Андріївсь­ко­го ка­вале­ра, і кат повісив й­ого на спеціаль­но спо­руд­женій ши­бениці.

12 лис­то­пада у Глу­хові відбу­лася це­ремонія про­голо­шен­ня цер­ковної ана­феми. Тоді ж у при­сут­ності чис­ленних пра­вос­лавних ієрархів, бо­яр і ца­реви­ча Олексія Пет­ро­вича в мос­ковсь­ко­му Ус­пенсь­ко­му со­борі та­кож бу­ло ого­лоше­но прок­ляття Ма­зепі. Але Пет­ро І діяв не ли­ше ба­тогом, а й пря­ником. За й­ого на­казом ве­личезні маєтки, ма­теріальні цінності І. Ма­зепи та прибічників пе­рехо­дили до осіб, що за­лиши­лися вірни­ми скіпет­ру росій­сько­го мо­нар­ха. Гра­моти обіця­ли про­щен­ня всім ря­довим ко­закам, що по­вер­нуть­ся під про­тек­то­рат мос­ковсь­ко­го ца­ря.

До­кумен­ти над­зви­чай­но сла­бо висвітлю­ють пе­ребу­ван­ня І. Ма­зепи в ставці Кар­ла XII. Доб­ре відо­мо ли­ше, що й­ого про­дов­жу­вали роз­ди­рати сумніви. Маніфес­ти, які роз­си­лались по різних пол­ках Ук­раїни, не ма­ли то­го успіху, на який роз­ра­хову­вав геть­ман. Ко­заки і се­ляни нас­то­роже­но, а то й во­роже зустріча­ли й­ого пос­ланців. Бай­ду­же бу­ли сприй­няті та­кож універ­са­ли шведсь­ко­го ко­роля. На­томість спро­би реквізиції з ко­заць­ких і се­лянсь­ких гос­по­дарств про­доволь­ства наш­товху­вали­ся на рішу­чу про­тидію на­роду. Фак­ти справжньої пар­ти­зансь­кої вій­ни, яка роз­горну­лася тоді на Ліво­бережній та Слобідській Ук­раїні, відзна­ча­ють найрізно­манітніші дже­рела, су­час­ни­ки та учас­ни­ки тих подій. Особ­ли­во по­хит­нув упев­неність геть­ма­на пе­рехід на сто­рону Пет­ра І кіль­кох пол­ковників та пред­став­ників ге­нераль­ної стар­ши­ни, що з кінця жов­тня пе­ребу­вали ра­зом з І. Ма­зепою у шведсь­ко­му та­борі. Тоді пра­витель Геть­ман­щи­ни затіяв но­ву політич­ну гру з Пет­ром І. До ца­ря по­чали над­хо­дити повідом­лення про те, що Ма­зепа праг­не при­мирен­ня. Як важ­ли­вий ар­гу­мент у серй­оз­ності ць­ого наміру він надіслав про­позицію (че­рез мир­го­родсь­ко­го пол­ковни­ка Д. Апос­то­ла), яка пе­ред­ба­чала за­хоп­лення й пе­реда­чу в ру­ки росій­сько­го са­модер­жця шведсь­ко­го ко­роля та й­ого ге­нералів. Сь­огодні важ­ко го­вори­ти, наскіль­ки серй­оз­ним у цих намірах був Ма­зепа. Але доб­ре відо­мо, що при­мирен­ня на цій ос­нові не відбу­лося.

Єди­ним успіхом у ці три­вожні для І. Ма­зепи дні став пе­рехід на й­ого бік час­ти­ни за­порожців на чолі з ко­шовим ота­маном Кос­тем Гордієнком. Ко­лишні во­роги об’єдна­лися на спільній ан­ти­росій­ській плат­формі. 1709 ро­ку у Ве­ликих Бу­дищах відбу­лася зустріч за­порожців з І. Ма­зепою і Кар­лом XII. 8 квітня, оче­вид­но, в ре­зуль­таті пе­рего­ворів обох сторін (за учас­тю за­порожців) бу­ло ук­ла­дено но­ву шведсь­ко–ук­раїнсь­ку уго­ду.

Між тим події скла­дали­ся не на ко­ристь І. Ма­зепи. У травні 1709 ро­ку царські вій­ська пол­ковни­ка Яков­ле­ва зруй­ну­вали За­порозь­ку Січ і зни­щили ве­лику кількість ко­заків. 27 чер­вня відбу­лася бит­ва під Пол­та­вою, в ре­зуль­таті якої шве­ди заз­на­ли по­раз­ки. Се­ред при­чин по­раз­ки шведсь­ко–ук­раїнсь­ких сил під Пол­та­вою істо­рики на­зива­ють: чи­сель­ну пе­рева­гу росіян, не­до­оцінку Кар­лом XII вій­сько­вого хис­ту Пет­ра І, відірваність шведсь­кої армії від баз пос­та­чан­ня, відсутність до­помо­ги з бо­ку кримсь­ко­го ха­на че­рез дії росіян, не­мож­ливість ке­рува­ти вій­ська­ми під час бою са­мим шведсь­ким ко­ролем в ре­зуль­таті по­ранен­ня, от­ри­мано­го на­пере­додні. Після пол­тавсь­кої ка­тас­тро­фи шве­ди зму­шені бу­ли втіка­ти у ту­рецькі во­лодіння. Ра­зом зі своїм со­юз­ни­ком че­рез Пе­рево­лоч­ну з реш­тка­ми ко­заків пе­реп­ра­вив­ся та­кож І. Ма­зепа. Роз­по­чав­ся три­валий і склад­ний пе­рехід сте­пови­ми рай­она­ми Північно­го При­чор­но­мор’я. Важ­ко відно­вити ду­ми ко­лишнь­ого во­лода­ря ве­личез­них ба­гатств Геть­ман­щи­ни. Заг­ро­за за­хоп­лення у по­лон та не­мину­чої роз­пра­ви з бо­ку Пет­ра І зму­шува­ла й­ого нев­пинно гна­ти стом­ле­них ко­ней, шу­кати най­ко­рот­ших шляхів до Бу­гу, на пра­вому бе­резі яко­го був по­ряту­нок. Ли­ше 8 лип­ня І. Ма­зепа, Карл XII, ко­заць­ка стар­ши­на і шведські ге­нера­ли зій­шли на ту­рець­кий бе­рег. Зно­ву по­чав­ся важ­кий пе­рехід спе­кот­ли­вим акер­мансь­ким сте­пом. На­решті 1 сер­пня втікачі діста­лися Бен­дер. Про­те ба­жаний спокій не прий­шов. Ста­ло відо­мо, що Пет­ро І не­од­но­разо­во про­сив ту­рецькі власті ви­дати Мазепу. Щоп­равда, Ту­реч­чи­на відмо­вила­ся це зро­бити. Але хто–хто, а геть­ман доб­ре знав зви­чаї От­то­мансь­кої Пор­ти. Він ро­зумів, що про­хан­ня ца­ря, пом­но­жене на зо­лоті червінці, ра­но чи пізно, мож­ли­во, бу­де ви­кона­не.

Про­те тур­ки за­лиши­лися вірни­ми за­повітові сво­го Ко­рану — не ви­дава­ти втікачів, які шу­ка­ють у них охо­рони, й не відда­ли ста­рого геть­ма­на на лю­ту пом­сту жор­сто­кого ца­ря. 1 сер­пня Ма­зепа при­був до Бен­дер, де й­ого з ко­ролівсь­ки­ми по­чес­тя­ми прий­няв ту­рець­кий ге­нерал–гу­бер­на­тор і повідо­мив про рішен­ня сул­та­на, кот­рий до то­го ж на­казав ста­вити­ся до геть­ма­на з ве­ликою по­шаною.

Ма­зепа два місяці про­жив у своєму домі у Вар­ниці, пе­редмісті Бен­дер. Мо­ральні й фізичні вип­ро­буван­ня ос­та­точ­но підірва­ли й­ого здо­ров’я. Жит­тя відхо­дило від нь­ого. Він по­волі зга­сав. Дбав про нь­ого всі ці ос­танні дні небіж Вой­на­ровсь­кий, який жив у сусідній кімнаті. Час­то про­сид­жу­вав з Ма­зепою вірний Пи­лип Ор­лик, яко­го Ма­зепа хотів зро­бити спад­коємцем своєї ідеї. Він пе­редав й­ому свій політич­ний за­повіт. Відвіду­вав геть­ма­на й Карл XII.

Нап­рикінці ве­рес­ня з міста Яс­си при­вез­ли пра­вос­лавно­го свя­щени­ка. Ма­зепа вис­повідав­ся. Потім він улад­нав свої спра­ви що­до май­на, а са­ме про дві бо­чеч­ки, на­пов­нені зо­лоти­ми ду­ката­ми, два мішеч­ки з кош­товнос­тя­ми, а го­лов­не — про скринь­ку з па­пера­ми, яку все своє жит­тя мар­но шу­кав Пет­ро. Для цієї спра­ви, на про­хан­ня Ма­зепи, Карл XII прис­лав 29 ве­рес­ня шведсь­ко­го коміса­ра Соль­да­на — знав­ця слов’янсь­ких мов, який і раніше по­лагод­жу­вав ділові спра­ви ук­раїнців у го­лов­но­му штабі шведів. Ма­зепа довірив й­ому роз­по­ряди­тися па­пера­ми і май­ном та впо­ряд­ку­вати пе­ред­смертний за­повіт. Соль­дан за­лишив спо­гади про ос­танні дні геть­ма­на Ук­раїни, який іще мав си­ли жар­ту­вати що­до своєї долі, порівню­ючи її з до­лею Овідія, по­ета–виг­нанця Ста­родавнь­ого Ри­му, кот­рий по­мирав у тих са­мих кра­ях. 1 жов­тня уве­чері Ма­зепа втра­тив пам’ять, і май­же до­бу три­вало й­ого ма­рен­ня. Він кли­кав свою матір, го­ворив про бит­ви. О чет­вертій го­дині прий­шов поп­ро­щати­ся зі своїм со­юз­ни­ком і дру­гом шведсь­кий ко­роль, а з ним і офіційні пред­став­ни­ки Ве­ликої Бри­танії та Гол­ландії. Від по­луд­ня 2 жов­тня нав­ко­ло геть­мансь­ко­го до­му по­чали зби­рати­ся лю­ди — шве­ди, по­ляки, тур­ки, найбіль­ше ж бу­ло ко­заків. У три­вож­но­му мов­чанні сто­яли во­ни весь час, навіть ко­ли роз­по­чала­ся й дов­го три­вала бу­ря й стра­шен­на зли­ва.

О де­сятій го­дині ве­чора 2 жов­тня 1709 ро­ку Іван Ма­зепа відій­шов у інший світ. На по­розі до­му з’явив­ся Ор­лик і сповістив: «Па­нове ко­заки, яс­но­вель­мож­ний пан геть­ман Іван Ма­зепа вмер». Усі впа­ли нав­колішки й пе­рех­рести­лися. Із Бен­дерсь­кої фор­теці по­чали би­ти гар­ма­ти.

В ос­танню путь ве­лико­го геть­ма­на Ук­раїни Іва­на Ма­зепу про­вели уро­чис­то і з пе­чал­лю. По­хорон­ну про­цесію відкри­вали шведські фан­фа­ри та ко­зацькі сур­ми, що гра­ли нав­пе­ремінно. За ни­ми ко­заць­ка стар­ши­на нес­ла оз­на­ки геть­мансь­кої вла­ди: бу­лаву, оз­добле­ну са­моцвіта­ми, пра­пор і бун­чук. Тру­ну, вкри­ту ма­лино­вим ок­са­митом із зо­лотим шит­тям, вез­ли на возі, зап­ря­жено­му шес­тернею, на яких їха­ли ко­заки з підне­сени­ми вго­ру шаб­ля­ми. За домови­ною й­шли шведсь­кий ко­роль зі своїм поч­том і упов­но­важені при нь­ому іно­земні пос­ли, а та­кож пред­став­ни­ки сул­та­на, мол­давсь­кий і во­лось­кий гос­по­дарі. За ни­ми їха­ли вер­хи на ко­нях Ор­лик і Вой­на­ровсь­кий, ко­заки. Далі з опу­щеною зброєю й по­хиле­ними пра­пора­ми — ко­ролівські тра­бати у бар­вистих од­нос­тро­ях і яни­чари в біло­му. За ста­родавнім зви­чаєм го­лоси­ли ук­раїнські жінки. В ос­танніх ря­дах юр­бою й­шли вірме­ни, ци­гани, та­тари і по­ляки.

Про­щаль­на відпра­ва відбу­лася за об­ря­дом ко­заць­кої тра­диції в ма­ленькій пра­вос­лавній па­рафіяльній церкві се­ла Вар­ниці, поб­ли­зу Бен­дер. Потім Ор­лик з ог­ля­ду на при­сутніх іно­земців ви­голо­сив ла­тиною про­мову, на­гадав­ши про пе­ремо­ги та добрі вчин­ки й дії геть­ма­на. Особ­ли­во спи­нив­ся на й­ого ве­ликих пла­нах виз­во­лен­ня Ук­раїни. «Той ве­ликий слав­ний муж, що за­лишив­ся на старі літа без на­щадків і з ве­ликим май­ном, жер­тву­вав усім, що­би ви­боро­ти во­лю своїй батьківщині. Він не ва­гав­ся зрек­тись усь­ого, що мо­же бу­ти най­до­рож­че на цій землі, й віддав влас­не жит­тя за виз­во­лен­ня рідно­го краю з–під мос­ковсь­ко­го яр­ма… Ім’я Ма­зепи жи­тиме вічно зі сла­вою в пам’яті на­шого на­роду, бо він ба­жав для нь­ого свобідно­го роз­витку всіх й­ого без­ко­неч­них мож­ли­вос­тей».

Пер­шим схи­лив го­лову на про­щан­ня пе­ред тлінни­ми ос­танка­ми Ма­зепи Карл XII, за ним це зро­били всі при­сутні. За­вер­ши­лася відпра­ва са­лютом ко­заць­ких са­мопалів, шведсь­ких і ту­рець­ких руш­ниць, постріла­ми гар­мат. Потім кор­теж із тру­ною геть­ма­на в суп­ро­воді за­гону ко­заць­ко­го вій­ська відвіз її до Га­лаца. Там, у землі Мол­давії — пра­вос­лавно­го князівства, що бу­ло під про­тек­то­ратом Ту­реч­чи­ни, — по­хова­ли геть­ма­на.

У го­ловній церкві Свя­то­юрсь­ко­го мо­нас­ти­ря Га­лаца ко­заки збу­дува­ли по­серед цер­ковної тра­пез­ної цег­ля­ний ль­ох–гроб­ни­цю й у нь­ому по­хова­ли тіло сво­го геть­ма­на. На до­мови­ну бу­ло пок­ла­дено мар­му­рову пли­ту з кар­бо­ваною на ній епітафією, гер­ба­ми Ук­раїни та Ма­зепи, а та­кож фігу­рою од­но­голо­вого ор­ла. Але Ма­зепа, який не знав спо­кою за жит­тя, не знай­шов й­ого й після смерті. Че­рез декіль­ка місяців після по­хоро­ну, під час прутсь­кої кам­панії, що бу­ла за гос­по­даря Дмит­ра Кан­те­мира, ту­рець­ке вій­сько зай­ня­ло й пог­ра­бува­ло Га­лац. Тур­ки, сподіва­ючись знай­ти ве­ликі скар­би в мо­гилі Ма­зепи, ви­копа­ли тіло геть­ма­на й ви­кину­ли й­ого ос­танки на бе­рег Ду­наю. До­поміжний ук­раїнсь­кий кор­пус під про­водом Ор­ли­ка, що во­ював тут на боці турків, дізнав­шись про свя­тотатс­тво, пок­лав ос­танки Ма­зепи зно­ву в дав­ню мо­гилу.

Май­же че­рез півто­ра століття, у 1835 році, ро­дичі по­мер­ло­го мол­давсь­ко­го бо­яри­на Дмит­ра Де­рик­ча Баші, щед­ро­го да­руваль­ни­ка на Свя­то­юрсь­кий мо­нас­тир, ви­яви­ли ба­жан­ня по­хова­ти й­ого по­серед тра­пез­ної. Ченці відкри­ли мо­гилу Ма­зепи, але во­ни не пам’ята­ли, чия це мо­гила. На за­чов­ганій бо­гомоль­ця­ми плиті на­пис не­мож­ли­во бу­ло про­чита­ти. Бо­яри­на по­хова­ли обіч тлінних ос­танків Ма­зепи. Ко­ли ж мол­давсь­кий уряд за­боро­нив хо­рони­ти лю­дей у цер­квах, ро­дичі ць­ого бо­яри­на до­були з мо­гили кістки і бо­яри­на, й Ма­зепи і пок­ла­ли їх у новій мо­гилі — пра­воруч при вході до цер­кви. Над­мо­гиль­на пли­та після дов­гих пе­рипетій за­губи­лася.

Місце по­хован­ня Ма­зепи відвіду­вало ба­гато ук­раїнсь­ких патріотів. У 1722 році Ор­лик, проїжджа­ючи че­рез Га­лац, ук­ло­нив­ся мо­гилі геть­ма­на. Він за­писав: «Був я у церкві св. Юрія, відвідав гріб покій­но­го Ма­зепи. Я мо­лив­ся за й­ого ду­шу і ка­зав відпра­вити за нь­ого па­нахи­ду з жа­лю, що та­ка ве­лика лю­дина не має гідно­го для се­бе гро­бу». Ук­раїнсь­кий істо­рик і офіцер росій­ської армії Мар­тос на­пере­додні вій­ни з На­поле­оном, у 1811 році, проїжджав зі своїм вій­сько­вим підрозділом че­рез Га­лац. Він напівтаємно відвідав мо­гилу Ма­зепи. Па­лом­ниц­тво до гро­бу геть­ма­на офіційні царські ко­ла вва­жали ма­ло не дер­жавною зра­дою, змо­вою про­ти царсь­кої вла­ди.

Ук­раїнсь­кий патріот Мар­тос зафіксу­вав у своїх спо­минах ті роз­ду­ми й по­чут­тя, які прой­ня­ли й­ого на мо­гилі ве­лико­го геть­ма­на: «Ма­зепа вмер да­леко від сво­го рідно­го краю, за не­залежність яко­го бо­ров­ся. Він во­ював за сво­боду і за це вар­тий по­шани прий­дешніх по­колінь. Ко­ли він за­гинув, си­ни Ук­раїни втра­тили ті святі пра­ва, які Ма­зепа обо­роняв так дов­го із зав­зяттям і лю­бов’ю справжнь­ого патріота. Він щез, а ра­зом із ним щез­ло ім’я Ук­раїни й сла­вет­них ко­заків. Він вирізняв­ся ве­лики­ми прик­ме­тами й підтри­мував роз­ви­ток на­ук. Відно­вив Київсь­ку Ака­демію і зба­гатив її бібліоте­ку рідкісни­ми до­рогоцінни­ми ру­копи­сами, й ту лю­дину, яка вер­ну­ла Ака­демії її сла­ву, яка по­буду­вала або відно­вила стіль­ки свя­тинь, прок­ли­на­ють що­року в пер­шу неділю ве­лико­го пос­ту… Ма­зепа — освіче­на й гу­ман­на лю­дина, удат­ний пол­ко­водець і провідник віль­но­го, от­же, щас­ли­вого на­роду! У Києві я був при­сутній на цій негідній відправі, в якій, на гань­бу на­шої цер­кви, бе­руть участь мит­ро­полит, єпис­коп і все ду­ховенс­тво».

Біль­ше двох століть, ко­жен рік, у пер­шу неділю ве­ликоднь­ого пос­ту в усіх цер­квах Росій­ської імперії з ам­во­на прок­ли­нали Іва­на Ма­зепу, про­голо­шува­ли й­ому ана­фему. У ра­дянські ча­си й­ого ім’я зга­дува­лося тіль­ки з лай­ли­вими епіте­тами, об­раз й­ого змаль­ову­вав­ся вик­лючно чор­ною фар­бою. По­дава­лися ли­ше скупі, тен­денцій­но підібрані або навіть сфаль­сифіко­вані фак­ти й­ого жит­тя й діяль­ності. На­решті нас­тав час, ко­ли ми діста­ли мож­ливість оз­най­оми­тися з книж­ка­ми, стат­тя­ми, публікаціями, що ви­ходи­ли за кор­до­ном. Яка осо­бистість ць­ого ук­раїнсь­ко­го геть­ма­на пос­та­ла пе­ред на­ми! Нез­ви­чай­на, унікаль­на, навіть фан­тастич­на. В особі Ма­зепи пе­реп­ле­лися ро­ман­тичні при­годи, дра­матизм долі, трагізм епо­хи.

Дер­жавний діяч і політик най­ви­щого га­тун­ку, най­вправніший дип­ло­мат тодішньої Євро­пи, пол­ко­водець і вод­но­час по­ет, у по­езії яко­го най­сильніши­ми бу­ли патріотичні мо­тиви, уболіван­ня за до­лю Ук­раїни. Різно­манітна при­род­на об­да­рованість поєдну­вала­ся в нь­ому з ви­сокою освіченістю. Він міг по­розуміти­ся з ба­гать­ма співроз­мовни­ками, оскіль­ки во­лодів вісь­мо­ма мо­вами. Істо­рич­на еру­диція Іва­на Ма­зепи вик­ли­кала за­хоп­лення тих дер­жавних і вій­сько­вих діячів, із яки­ми він спілку­вав­ся. Він був знав­цем літе­рату­ри, влас­ни­ком най­кра­щої в Ук­раїні ве­ликої і цінної бібліоте­ки з інку­набу­лами1, ста­ровин­ни­ми ру­копи­сами, ра­ритет­ни­ми ви­дан­ня­ми на ба­гать­ох мо­вах.

Ес­тет, він ціну­вав і ро­зумів ви­соке мис­тец­тво, схи­ляв­ся пе­ред кра­сою жінок. Навіть у стар­шо­му віці міг за­коха­тися прис­трас­но, силь­но й гли­боко, на­че юнак. Май­стер епісто­ляр­но­го жан­ру, він був незрівнян­ним крас­но­мов­цем, й­ого ро­зум­на, змістов­на роз­мо­ва або вис­ту­пи й вис­ловлю­ван­ня втілю­вали­ся в еле­ган­тну, яс­кра­ву, об­разну, емоцій­ну фор­му. Іван Ма­зепа во­лодів особ­ли­вими ча­рами. Мо­же, це бу­ла якась кон­цен­тро­вана внутрішня енергія, ви­сокої нап­ру­ги біопо­ле. Але він, лю­дина залізної волі, умів впли­вати на лю­дей, не тіль­ки не пригнічу­ючи їх своєю пе­рева­гою, а й вик­ли­ка­ючи сим­патію й без­межну довіру. І над усім па­нува­ли й­ого мо­гутній дух і відданість, го­товність до са­мопо­жер­тви ве­ликій патріотичній ідеї. Та­кий євро­пеєць із відблис­ком ре­несан­сності, дер­жавний муж сто­яв із 1687–го до 1709 ро­ку біля кер­ма Ук­раїнсь­кої Геть­мансь­кої дер­жа­ви, ав­то­номію й са­мостійність якої мос­ковсь­кий ца­ризм пос­ту­пово зни­щував.

Жод­не прок­ляття не в змозі бу­ло зни­щити ве­лику ідею Іва­на Ма­зепи про віль­ну, не­залеж­ну, са­мостій­ну Ук­раїну. То­му ідея дер­жавної су­верен­ності, не­залеж­ності має за­галь­но­людсь­ке зна­чен­ня і за­без­пе­чує нор­маль­не існу­ван­ня кож­но­го на­роду, кож­ної нації, зберігає ет­но­фонд людс­тва.

Ра­зом з тим тре­ба про­тис­то­яти тен­денції іде­алізації геть­ма­на — праг­нення пе­рет­во­рити й­ого на іко­ну, при­пису­ючи ри­си, яких у нь­ого не бу­ло. При ць­ому де­що з й­ого ха­рак­те­ру за­мов­чуєть­ся. Про­те Іван Ма­зепа ць­ого не пот­ре­бує. Ве­лич ук­раїнсь­ко­го геть­ма­на, бор­ця за не­залеж­ну са­мостій­ну Ук­раїну не змен­шить­ся, ко­ли ми роз­криємо й­ого осо­бу та­кою, якою во­на бу­ла нас­правді, з усіма її гра­нями. Звісно, ок­ремі з них мо­жуть бу­ти нам і не до впо­доби. У бо­ротьбі за вла­ду, за збе­режен­ня та ут­вер­джен­ня сво­го геть­манс­тва він вда­вав­ся до та­ких за­собів, які не зас­лу­гову­ють на схва­лен­ня. Бу­вало й так, що ме­жа між дип­ло­матією та інтри­гами зни­кала.

Іван Ма­зепа не був де­мок­ра­том. Арис­тократ, він цілес­пря­мова­но ство­рював в Ук­раїні арис­тократію з се­редо­вища ко­заць­кої стар­ши­ни й ук­раїнсь­кої шлях­ти. Підтри­му­ючи стар­ши­ну еко­номічно, на­давав їй зе­мельні маєтності, ба­жав зро­бити її не­залеж­ною політич­но, дбав про її освіту й навіть зовнішню куль­ту­ру. Вод­но­час ви­давав універ­са­ли, в яких праг­нув за­хис­ти­ти інте­реси пос­по­литих се­лян і ря­дових ко­заків, стри­мати за­жер­ливість стар­ши­ни в ме­жах тодішніх прав, за­кон­ності що­до об­тя­жен­ня се­лян по­вин­ностя­ми, а та­кож бо­ронив ко­заків, яких при­мушу­вали пе­рехо­дити в пос­по­литі.

Са­ме Ма­зепа од­ним із пер­ших вип­ле­кав ідею са­мостій­ної не­залеж­ної Ук­раїнсь­кої дер­жа­ви, підняв цю ідею на ви­сочінь за­галь­но­національ­ної істо­рич­ної ме­ти. Ма­буть, не­мож­ли­во з’ясу­вати, ко­ли ви­ник­ла і як роз­ви­вала­ся ця ідея в Ма­зепи. Зав­жди дот­ри­му­ючись прин­ци­пу улюб­ле­ного ав­то­ра Макіавеллі «таємни­ця — це ду­ша спра­ви», він ви­ношу­вав свої ідеї, при­хову­ючи власні наміри аб­со­лют­но від усіх. Ма­зепа по­водив се­бе на­добе­реж­но, оскіль­ки ри­зик був ве­личез­ний в умо­вах склад­ної політич­ної й вій­сько­вої си­ту­ації в Ук­раїні. Са­ме в ча­си Руїни він по­вер­нувся на Батьківщи­ну й за­лишив­ся там на­зав­жди.

Прой­шов­ши у­яв­но за Ма­зепою й­ого життєвим шля­хом, мож­ли­во, ми до­помог­ли якось нак­ресли­ти умо­ви та об­ста­вини, в яких фор­му­вала­ся й діяла ця нез­ви­чай­на осо­бистість, пізна­ти ви­токи й­ого світо­бачен­ня, виз­на­чити чин­ни­ки, що обу­мов­лю­вали й­ого по­ведінку.

Цілком слуш­ною є дум­ка ака­деміка В. Смолія, що сь­огодні ми мо­жемо спе­реча­тися, шу­кати по­мил­ки у діях геть­ма­на, по­год­жу­вати­ся чи не по­год­жу­вати­ся з й­ого ок­ре­мими вчин­ка­ми. Не­запе­реч­ним ли­шаєть­ся тіль­ки той факт, що політич­ний крок І. Ма­зепи у 1708 році відби­вав по­таємні нас­трої час­ти­ни ко­заць­ко­го суспіль­ства, яке праг­ну­ло ба­чити Ук­раїну су­верен­ною дер­жа­вою, а акцією пе­рехо­ду Ма­зепи на бік Кар­ла XII був на де­сятиліття при­зупи­нений про­цес нас­ту­пу росій­сько­го аб­со­лютиз­му на ко­заць­кий устрій Ук­раїни.

Без ма­зепинсь­ко­го пов­стан­ня, яке мов дзвін ско­лих­ну­ло бут­тя геть­мансь­кої Ук­раїни, ду­же важ­ко у­яви­ти собі рух за її во­лю. Во­но му­сить ста­ти безцінним уро­ком для тих політиків, які ма­ють дба­ти про до­лю на­роду, до­лю на­шої дер­жа­ви.

Про без­смер­тя та ви­сокість спра­ви геть­ма­на І. Ма­зепи свідчить і той факт, що в нас­тупні століття «ма­зепин­ця­ми» час­то на­зива­ли національ­но свідо­мих ук­раїнців, які жер­тву­вали жит­тям за во­лю Батьківщи­ни.